Комунікативна модель критичної теорії Ю. Габермаса

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 14:316.257

Комунікативна модель критичної теорії Ю. Габермаса

Витрикуш Т.П. аспірант кафедри філософії, Львівський національний університет ім. Івана Франко (Україна, Львів), tarvyt@gmail.com

Анотація

Висвітлюються основні особливості традиційної та критичної теорії на основі їх об'єкту, цілі, настанови, характеру та механізмів підтвердження цінностей. З'ясовано базові елементи критичної теорії представників Франкфуртської школи та закцентовано увагу на песимістичній настанові ранньої критичної теорії, яка підважувала веберівську ідею "розчаклування світу”. Проаналізовано вузлові поняття теорії комунікативної дії Ю.Габермаса, зумовленої лінгвістичним поворотом у філософії. Основна мета - подолати обмеженості та суперечності попередньої критичної теорії на основі нового поняттєво-категоріального апарату.

Указано, что теория коммуникативного действия Ю.Хабермаса хотя и преодолевает противоречия предыдущей теории, однако создает новые, которые не могут быть удовлетворительно решены в формально-прагматическом подходе.

Критична теорія виступає творінням декількох поколінь німецьких філософів та соціальних теоретиків, які об'єдналися довкола Інституту соціальних досліджень у місті Франкфурті, також відомого як Франкфуртська школа. Такі теорії прагнули пояснити обставини та причини поневолення людей через аналіз суспільного ладу та висували умови емансипації, за яких існуючий лад може бути змінений у кращу сторону. Критична теорія надає дескриптивний та нормативний базис для соціально-філософського дослідження, яке спрямоване на усунення відносин панування та збільшення свободи у всіх її формах. Аналітичний характер критичної теорії скеровує її на деконструкцію та реконструкцію існуючих форм суспільних відносин. Найвідомішими представниками Франкфуртської школи, які займалися розробленням критичної теорії були Т.Адорно, М.Горкгаймер та Г. Маркузе.

Критична теорія, яка у своєму розвитку пройшла від “діалектики Просвітництва” через “велику відмову” до теорії комунікативної дії і, саме тому, наше завдання полягатиме у методологічній потребі висвітлення суперечностей та неоднозначностей, які Ю.Габермас намагався вирішити у новому проекті критичної теорії. Мислитель розробляє новий проект критичної теорії, яка відмовляється від будь-яких претензій на догматичність та лежить в руслі критичної філософії. Слід зауважити, що габермасівський проект критичної теорії, а саме теорія комунікативної дії, є результатом лінгвістичного повороту, що крім звичних проблем раціоналізації суспільства, етики, емансипації, розуму та раціональності підіймає і новий пласт проблем пов'язаних з існуванням та функціонуванням мови. Такий широкий діапазон проблем зумовлює різноманіття методологічних підходів, серед яких слід виділити герменевтичний, феноменологічний, трансцендентальний, лінгвістичний, прагматичний тощо.

Відзначимо, що в межах соціально-філософського та філософського-історичного аналізу дослідженням критичної теорії займалися такі зарубіжні інтелектуали: А.Гонет, Г.Йонас, Р.Гес, С.Бенхабіб, Т.Маккарті. Вітчизняна філософська думка представлена іменами А.Єрмоленко, А.Колодій, О.Білокобильським та іншими.

Загальні особливості критичної теорії у порівнянні з традиційною (науковою) теорією вказують на відмінність у цілях. Беконівська настанова “Scientia potestas est” визначила характер науки, яка була спрямована на оволодіння знанням заради маніпулювання природою (інструментальне відношення до природи). Критична ж теорія наголошує на звільненні людини від примусу та зверненні до освіти, що дозволить їй зрозуміти свої справжні інтереси. Традиційна теорія об'єктивує, уніфікує та концептуалізує свій предмет, що дозволяє чітко розмежовувати теорію та об'єкт, до якого відсилає теорія. У той же час критична теорія, оскільки вона є “рефлексивною чи такою, яка реферує до самої себе: є завжди частиною дійсності, яку описує” [3, с. 55].

Традиційна та критична теорія мають різні механізми підтвердження когнітивної цінності. Якщо перша висуває емпіричні підтвердження спостереження та експерименту, то друга проходить через більш складний механізм оцінювання вартостей, які характеризуються такими поняттями як “змістовний”, “розумний”, “корисний”, що дозволяє нам говорити про формально-прагматичний аспект критичної теорії.

Зазначимо, що М.Горкгаймер вперше вжив поняття “критичної теорії” у незначній за обсягом праці “Традиційна і критична теорія” та репрезентував своє розуміння цієї теорії, яке полягало у емансипації людини, відтак визначив її об'єктом “людину, як продуцента свого життя у всій його тотальності” [1, с. 244]. Таке широке розуміння об'єкту з одного боку розмивало його, а з другого боку дозволяло розглядати усі аспекти життя людини у їх взаємозв'язку. Особливе місце відводилося філософії, яка розумілася як метакритика, а її соціальна функція, на думку М.Горкгаймера, полягає у “критиці того, що є пануючим” [2, с. 264]. Таким чином критичний аспект філософії виходить на перший план.

В Новий час відбувається тектонічний зсув, розум ототожнюється з інструментом, який прямо не корелюється з життям та цінностями. В цей час розум втрачає зв'язок з історичною дійсністю та звертає свою увагу лише на необхідні та всезагальні зв'язки. На противагу філософській візії Нового часу М.Горкгаймер вдається до аналізу поняття “розуму” і наголошує, що він тісно пов'язаний зі збереженням життя та цінностями, отже існує прямий зв'язок з розумом та конкретною історичною ситуацією, оскільки зміст цінностей розкривається через зв'язок із конкретною історичною ситуацією. Продуктивною є запропонована М.Горкгаймером дихотомія “об'єктивний розум” (співвідношення логіки та розумності) - “суб'єктивний розум” (співвідношення цілей та засобів з точки зору суб'єкта). Перехід від об'єктивного розуму як іманентного принципу реальності до суб'єктивного розуму як простої здатності узгоджувати можливості з цілями проходило у руслі філософії свідомості.

Доцільною є інтерпретація об'єктивного розуму Е.Фінбергом, який вказує на те, що сферою дії об' єктивного розуму є медицина, яка поєднує в собі раціональні методі з готовністю лікувати, яка ставить життя на рівень цінності, відтак цінність іманентно включена в зміст об' єктивного розуму. До модерності така схема була домінуючою. Та з розвитком техніки розум переходить в суб'єктивний, який апелює до волі та бажання як зумовлена волею дія. комунікативний дія критичний філософія

Франкфуртська школа критикувала ідею прогресу, що водночас зумовило відмову від веберівської ідеї “розчаклування світу”. Заперечувалася сама можливість викорінення відносин панування розвитком, поступом раціональності і таким чином оптимістичний проект майбутнього зазнав краху. У відповідь на такий стан речей, франкфуртці піддали критиці раціональність з позицій самої раціональності. Результатом такої критики був проект критичної теорії - “діалектики Просвітництва”, яка у своїй суті була глибоко песимістичною. Розчарування в поступі раціональності та неприйняття існуючого суспільного ладу підштовхнуло мислителів до розробки сутнісно іншої моделі суспільства.

Т.Адорно, М.Горкгаймер та Г.Маркузе вважали, що основна проблема полягала у безапеляційній вірі в розум, підвалини якої були закладені ще в добу Нового часу. З одного боку, орієнтація на розум була підкріплена науково-технічним прогресом, який обіцяв в недалекому майбутньому звільнити людину від природних умов її існування, а з другого боку, такі зміни призвели до того, що людина стала більш піддатливою до відносин панування, оскільки їх у будь- який момент можна виправдати тимчасовими незручностями чи необхідністю для подальшого поступу.

Спільна праця М.Горкгаймера та Т. Адорно “Діалектика Просвітництва” мала б стати практичною реалізацією критичної теорії суспільства, проте вона залишила більше питань, ніж відповідей. Самі ж автори наголошують, що одним з перших предметів, з яким їх довелося зіткнутися була апорія “самознищення Просвітництва” [4, с. 10], у якій поєднувалися прогрес Просвітництва та його регрес в міфологію. Таке діалектичне розуміння проблеми, на думку авторів, свідчить про “слабкість сучасного розуміння ситуації на теоретичному рівні” [4, с. 11]. Проте апарат критичної теорії не зміг вирішити артикульоване завдання: наскільки діалектично поставлена проблема передбачає можливість тотальної критики і наскільки щось позитивне може бути результатом такого критичного пізнання? Філософська думка Ю.Габермаса сприяє перегляду засад критичної теорії.

Продуктивним є розрізнення Р. Гессом двох проектів критичної теорії: контекстуалістичного та трансцендентального [4, с. 63-64]. Яскравим представником першого підходу є Т.Адорно. Цей підхід заперечує об'єктивне існування та трансцендентальну цінність соціальних та культурних ідеалів. Конкретний культурно-історичний досвід індивіда (чи групи індивідів) стає вихідним пунктом критичної теорії. Утверджується релятивістське розуміння критичної теорії, яке зумовлене не лише тим, що критична теорія є частиною культурно-історичного досвіду, але й тим, що вона описується з позицій агента, який невід'ємний від конкретної історичної ситуації. Отже, заперечується сама можливість дослідження з позицій незацікавленого спостерігача.

Ю.Габермас дотримувався подібних позицій, але пізніше під впливом К.-О. Апеля дещо змінює свої погляди. Проект Ю.Габермаса окреслюється розумінням відмінностей між “філософією та соціальною теорією, з одного боку, й теорією та історією теорії, з другого боку” [5, с. 7]. Мислитель вважає, що соціальна теорія можлива лише як критична теорія, а філософія як теорія раціональності. Проміжне поняття, яке виступає медіатором між соціальною теорією та філософією, на його думку, є поняття “комунікативної раціональності”(дискурсивної раціональності). На нашу думку, вказане поняття віддзеркалює зв'язок між концептами комунікації та дії. Відтак, спостерігаємо зміщення акцентів, де комунікація реферує до порозуміння, а класичне Веберівське розуміння цілераціональної (інструментальної) дії змінюється комунікативною дією, основна мета якої не досягнення цілі, а досягнення консенсусу.

Критична теорія відсилає до веберівського поняття цілераціональної дії (інструментальної дії), акцентування на якій призвело до того, що “діалектика Просвітництва” не змогла вийти за межі антиномій, які були сформульовані нею. Ю.Габермас ж вдається до історичного аналізу поняття дії та формулює своє розрізнення уже на початку “Теорії комунікативної дії” [7, с. 75-101]. Філософ розрізняє “чотири соціологічні концепти дії”: телеологічна, нормативно-регулятивна, драматургічна та комунікативна дія.

Зазначимо, що з часів Аристотеля концепт телеологічної дії був центральним поняттям філософської теорії дії. Її інтерпретативна модель полягає у тому, що суб'єкт досягає цілі чи необхідного стану обравши засоби, які, за умови їх правильного застосування, приведуть до бажаної цілі чи стану. Акцент зміщується до вибору серед альтернативних способів дії.

Телеологічна модель може бути розширена до стратегічної моделі у тому випадку, коли з' являється щонайменше ще один цілеспрямований актор, який може бути використаний суб'єктом у досягненні поставленої цілі. На поведінку актора можна впливати через погрози (відкрита стратегічна дія), через обман (маніпуляція), через взаємообман (систематично викривлена комунікація) та приховувати наміри змінити поведінку актора (прихована стратегічна дія). Отже, можемо стверджувати, що суб'єкт оцінює іншого з позиції корисності.

Нормативно-регулятивна дія передбачає інші принципи. Цей концепт дії стосується поведінки соціальної групи, члени якої у свої вчинках орієнтуються на спільні цінності. Суб'єкт дотримується або порушує певну норму при певних обставинах. Норма виражає згоду, яка панує у конкретній соціальній групі. Відтак, члени групи очікують один від одного дотримання певних норм при певних обставинах. Центральною ідеєю такої моделі дії виступає дотримання норм як спосіб поведінки.

Драматургічна дія за своєю структурою тотожна стратегічній дії, однак її зміст відмінний. Дана модель відсилає до актора, який репрезентує себе перед публікою, частиною якої він є і сам (публіка як інтеракція саморепрезентованих акторів). Будь-яке представлення здійснюється під впливом намірів, думок, установок, бажань, почуттів. Це дає змогу говорити про те, що кожна дія є “суб'єктивно забарвленою”, оскільки в ній, тією чи іншою мірою, виражаються індивідуальні особливості актора. Увага зосереджується на саморепрезентації.

Аналіз поняття “комунікативної дії” дає змогу виділити два моменти: комунікативний та активний. Перший апелюватиме до мови та мовлення як універсального засобу комунікації, другий ж вказує на активність як невід' ємну рису суб'єкта. В процесі мовленнєвого акту (комунікації) суб'єкти досягають порозуміння (консенсусу), який накладає на них зобов'язання щодо майбутніх дій. Базовим поняттям такої моделі виступає інтерпретація (пояснення) акту комунікації.

Вважаємо, що формальне розрізнення Ю.Габермасом чотирьох концептів дії (фактично п'ятьох) може бути зведено до двох груп. Перша група включатиме телеологічну та стратегічну дію, які за своєю формою та змістом є цілераціональним. Нормативна, драматургічна та комунікативна дія входять до комунікативної групи. Підставою включення нормативної та драматургічної дії до комунікативної групи є той факт, що поняття “комунікації” імпліцитно притаманне цим двом моделям. Орієнтація на спільні цінності, дотримання норм як спосіб поведінки, саморепрезентація, публіка передбачають акт комунікації (не лише вербальний), який, однак, не ставить за мету досягнення порозуміння.

Варто зауважити, що розрізнення “соціологічних концептів дії” корелюється із поняттям “комунікативного розуму”. Ю.Габермас виділяє чотири види знання: емпірично-аналітичне, історико-герменевтичне, рефлективне критичне та рефлективне теоретичне. Кожен вид знання може бути проаналізований з точки зору наук та методів, які воно відображає і дій та інтересів, які виражає. Ю.Габермас вважає, що усі види знання тісно пов'язані з комунікативною дією, а емпірично-аналітичне ще й з інструментальною. У цьому пункті Ю.Габермас не заперечує сферу дії об'єктивного розуму, а з іншого боку зважає на, певною мірою, конвенціональний характер науки.

Запропоноване Ю.Габермас поняття комунікативного розуму протиставляється спекулятивній моделі розуму. Декарт чи не вперше “зосередив увагу філософії на суб'єктивності та самосвідомості” [8, с. 133] й розкрив поняття розуму “через акт саморефлексії, який зображує свідомість не як сферу об'єктів, а як сферу їх репрезентації” [8, с. 133]. Подальший розвиток філософії свідомості пов'язаний з працями І.Канта, для яких самокритична функція розуму є методологічною, а сам розум стає трансцендентальним концептом. Найвищої точки - точки екстремуму філософія свідомості сягає у Гегеля. Принцип тотожність мислення та буття - вихідний принцип панлогічної філософії Г.Гегеля, який редукує людину до ідеї (духу). М.Горкгаймер правильно підмітив тенденцію домінування суб'єктивного розуму, але не надав жодної прийнятної альтернативи. Ю.Габермас розробляє поняття комунікативного розуму, яке вбудоване в контекст життєсвіту, який “забезпечує учасників спільною культурною традицією, механізмами соціалізації, цінностями, нормами тощо” [8, с. 152]. На зміну принципу суб'єктивності приходить принцип інтерсуб'єктивності, який висуває вимоги не щодо знання, але щодо умов самої комунікації.

Критична теорія Ю.Габермаса нерозривно пов'язана з суспільством, яке вона описує. Проте, він намагається уникнути проблеми, з якою зіштовхнулися М.Горкгаймер та Т.Адорно: описом теорії з позиції заангажованої особи у конкретну історичну дійсність. Ю.Габермас намагається виходити із подвійного засновку: інтеграція суспільства як соціальна інтерпретація (суспільство як символізовані структури життєвого світу) та суспільство як системна інтеграція [6, с. 39]. Перший підхід дозволяє ідентифікувати творця теорії з учасником життєвого світу, а другий дає змогу вийти за межі конкретної історичної ситуації та спостерігати за тим, як з автономності символічного відтворення структур життєвого світу виникає система. Та навіть така позиція не змінює того, що суспільство спершу дається в досвіді, і лише згодом може бути досліджене з позиції третьої особи (незацікавленого спостерігача). Зазначимо, що ми використовували поняття “системи” та “життєвий світ” у їх загальному значенні через референцію: життєсвіт корелюється з “досягненням розуміння”, система ж відсилає до “ціле раціональної дії” [7, с. 70].

Теорія комунікативної дії Ю.Габермаса відходить від понять “істини” та “хиби” та веде мову про більш вдало та менш вдало обґрунтовані твердження. Ю.Габермас, як і його попередники, відмовляє будь- яким теоріям у монополії на істину, оскільки це веде до легітимації панування у суспільстві. Хоча ми можемо знайти й інші точки дотику критичної та комунікативної теорії, та це не змінює того факту, що Ю.Габермас відходить від релятивізму Т. Адорно та критикує їх спільний з М.Горкгаймером проект за те, що вони відмовляються від Веберівської ідеї “розчаклування (раціоналізації) світу” та намагаються описати критичну теорію інструментарієм попередньої соціальної теорії.

Заслуга Ю.Габермаса полягає у творчому підході до вирішення проблем, проте вирішення одних проблем тягне за собою постановку нових, на які Ю.Габермас не завжди дає чітку відповідь. О.Назарчук досить влучно окреслив сферу дії Габермасівської комунікативної теорії як сферу “суспільної дискусії, яку неможливо трансцендувати” [6, с. 40]. На думку Ю.Габермаса, “суспільна дискусія” спроможна дійти згоди щодо усіх поставлених проблем, за умови дотримання формальних вимог щодо акту комунікації. З одного боку, така оцінка Ю.Габермасом власної теорії не може не викликати аналогії з інструментальною моделлю (прагматичний елемент), з другого боку, на нашу думку, переконання Ю.Габермаса в успішності комунікації між діючими суб'єктами за умов дотримання формальних вимог (формальний елемент) щодо акту комунікації не є достатньою умовою досягнення порозуміння. Така постановка проблеми дає змогу в подальшому звернутися дотрансцендентально-прагматичного підходу К.-О. Апеля, в дискусії з яким й розвивав свої погляди Ю.Габермас.

Список використаних джерел

1. Horkheimer M. Traditional and Critical Theory / M.Horkheimer // Critical Theory: Selected Essays. - New York : Continiuum, 1997. - P.188-252.

2. Horkheimer M. The Social Function of Philosophy / M.Horkheimer // Critical Theory: Selected Essays. - New York : Continiuum, 1997. - P.253-272.

3. Geuss R. The Idea of a Critical Theory / R.Geuss. - Cambridge: Cambridge University Press, 1981. - 100 p.

4. Horkheimer M.T. Dialectic of Enlightenment / M.Horkheimer, T.Adorno. - Stanford: Stanford University Press, 2002. - 282 p.

5. Schnadelbach H. The Transformation of Critical Theory / H. Schnadelbach // Essays on Jurgen Habermas' s The Theory of Communicative Action / [Honneth A., Joas H. (Eds.)]. - Cambridge: The MIT Press, 1991. - 301 p.

6. Назарчук А.В. От классической критической теории - к теории коммуникативного действия (смена парадигмы в социальной теории) / А.В. Назарчук // Вестник Московского университета. Серия 7. Философия. - 1993. - №4. - C.36-43.

7. Habermas J. The Theory of Communicative Action. Vol.I: Reason and the Rationalization of Society / J.Habermas. - Boston: Beacon, 1984. - 465 p.

8. Habermas J. Conceptions of Modernity / J.Habermas // The postnational constellation: political essays / [M.Pensky (Ed.)]. - Cambridge: The MIT Press, 2001. - P.130-156.

1. Horkheimer M. Traditional and Critical Theory / M.Horkheimer // Critical Theory: Selected Essays. - New York: Continiuum, 1997. - P.188-252.

2. Horkheimer M. The Social Function of Philosophy / M.Horkheimer // Critical Theory: Selected Essays. - New York: Continiuum, 1997. - P.253-272.

3. Geuss R. The Idea of a Critical Theory / R.Geuss. - Cambridge: Cambridge University Press, 1981. - 100 p.

4. Horkheimer M.T. Dialectic of Enlightenment / M.Horkheimer, T.Adorno. - Stanford: Stanford University Press, 2002. - 282 p.

5. Schnadelbach H. The Transformation of Critical Theory / H. Schnadelbach // Essays on Jurgen Habermas' s The Theory of Communicative Action / [Honneth A., Joas H. (Eds.)]. - Cambridge: The MIT Press, 1991. - 301 p.

6. Nazarchuk A.V. Ot klassicheskoj kriticheskoj teorii - k teorii kommunikativnogo dejstvija (smena paradigmy v social'noj teorii) / A.V. Nazarchuk // Vestnik Moskovskogo universiteta. Serija 7. Filosofija. - 1993. - №4. - S.36-43.

7. Habermas J. The Theory of Communicative Action. Vol.I: Reason and the Rationalization of Society / J.Habermas. - Boston: Beacon, 1984. - 465 p.

8. Habermas J. Conceptions of Modernity / J.Habermas // The postnational constellation: political essays / [M.Pensky (Ed.)]. - Cambridge: The MIT Press, 2001. - P.130-156.

Размещено на Allbest.ru