Мультикультуралізм і корпоративна культура в динаміці сучасного культурного процесу

мультикультуралізм суспільство корпоративний світовий

Корпоративна культура як багатогранне соціокультурне явище доби пізнього Модерну базується на цінностях професіоналізму та слугує прискорювачем інноваційних перетворень, що виводять на перше місце “людський фактор”. Така оптика дозволяє розсунути горизонти осягнення культурного виміру корпоративності і здійснити концептуалізацію її культурних репрезентацій на макрорівні теоретичної рефлексії. За умов становлення принципово нової соціокультурної реальності постіндустріального зразка корпоративна культура перестає бути виключно вузько локальною культурною формою, набуваючи глобального виміру. Формування нового світового порядку, що сприяє сполученню єдності світу в різноманітності його складових, є пріоритетним напрямом розвитку сучасної цивілізації.

Конструктивний потенціал мультикультуралізму дає підстави для сподівань на зміну в перспективі ціннісної парадигми сучасного корпоративного суспільства.

У контексті теоретичних завдань філософського дослідження феноменів культури взагалі та корпоративної культури зокрема, а також у визначенні перспектив сучасної людини методологічно й світоглядно значущими є напрацювання низки сучасних вітчизняних філософів у галузях теорії та історії культури, філософії культури, філософської антропології, історії філософії, етики та естетики, філософії освіти (В. Андрущенко, Т. Андрущенко, В. Бех, Є. Бистрицький, Є. Більченко, В. Бондаренко, В. Вашкевич, І. Дробот, Ю. Калиновський, В. Кремень, М. Култаєва, С. Куцепал, Г. Мєднікова, Л. Панченко, М. Розумний, В. Ярошовець та ін.). Проте залишаються недослідженими деякі теоретичні та теоретико- методологічні проблеми корпоративної культури, зокрема мультикультуризму в динаміці сучасного культурного процесу.

Мета статті полягає у теоретичному обґрунтуванні впливу культурних процесів розвитку суспільства на формування мультикультуралізму та становлення сучасної корпоративної культури.

Інтерес до проблеми мультикультуралізму пов'язаний із тим, що культурні відмінності в сучасному суспільстві, організованому у формі держав, не тільки не зникають або згладжуються, але, навпаки, проявляють явні тенденції до наростання. Поряд із тенденцією інтеграції національних держав у транснаціональні об' єднання типу ЄС, на арені історії присутні тенденції національного партикуляризму, що особливо рельєфно продемонстрували свою міць під час дезінтеграції комуністичного блоку. Аналогічні тенденції дезінтеграції несподівано для багатьох проявили себе і в рамках самого Європейського Союзу під час проведення національних референдумів щодо проекту загальноєвропейської Конституції. Яскраво виражені в сучасному суспільстві і риси активізації релігійного фундаменталізму.

Можна говорити про те, що пріоритетним напрямом розвитку сучасної цивілізації стає формування нового світового порядку, що сприяє сполученню єдності світу в різноманітності його складових. Причому це розмаїття виявляється досить широко: не тільки у встановленні національної ідентичності або, інколи, в нарочитому космополітизмі, а й свідомо обраних людиною життєвих стилях, притаманних або приватному життю, або сфері добровільних асоціацій.

Для характеристики нового світового порядку з'являється поняття “світова цивілізація” як особлива культурно-історична форма, що виражає співіснування всіх культурних форм, які склалися вєдину, нехай і постійно мінливу, мозаїчну, колажну картину сучасного світу. Сучасна ситуація культурного розмаїття отримує пояснення в термінах культурного плюралізмута мультикультуралізму.

Терміни “мультикультурне суспільство” і “мультикультуралізм” з' явилися в політичному контекстіі спочатку були пов'язані переважно з імміграційними процесами. Вони виниклив Канаді в 1960-х роках у ході пошуків шляхів вирішення ситуації й управління бікультурною на той час (англо- французькою) країною. Мультикультуралізм став реакцією на дії Королівської комісії з білінгвізму і бікультуралізму (1963), що намагалася досягти нового англо-французького компромісу перед обличчям стрімко наростаючого франкофонського націоналізму у Квебеку.

У 1970-ті роки Канада і Австралія звели мультикультуралізм у ранг офіційної політики. У жовтні 1971 року федеральний уряд зробив офіційну заяву про мультикультуралізм як цілі публічної політики. В Австралії в 1989 році була оголошена Національна програма на підтримку мультикультурної Австралії. Акцент був зроблений на збереженні культурної спадщини меншин, поліпшенні і вирівнюванні міжгрупових відносин за допомогою заходів, спрямованих проти расизму та інших форм дискримінації, на підтримку рівних можливостей.

Мультикультуралізм тлумачив реальність культурних відмінностей як даність політичного порядку і означав розробку правилі норм співіснування різних культур та їх носіїв в одному, єдиному суспільстві, в єдиному правовому, соціальному, економічному полі. У цьому контексті мультикультуралізм поставив низку базових запитань, що стосуються домінуючих правових теорій і політичного порядку. На глобальному рівні у сфері політичної думки визначилось найбільш актуальним завдання мирного співіснування різних режимів, що спираються на різні культурні традиції. Початок формування концепції мультикультуралізму як галузі ліберальної політичної теорії було покладено книгою Чарльза Тейлора “Мультикультуралізм і політика визнання”.

Але цілком закономірно мультикультуралізм опинився у фокус і не тільки ідеологічних і політичних суперечностей, а й дискусій і розробок у соціальній теорії і філософії. Для нашого дослідження становить інтерес саме культурно-філософський аналіз даного явища, і сам характер обумовленої ним філософської рефлексії.

Першим у філософії культури подолати монотеїстичну, європоцентристську схему історичного мислення, яка панувала у європейській свідомості Нового часу, вдалося О. Шпенглеру. На противагу традиційній (“птолемеївській”) системі історії, що розглядала весь культурний розвиток як обертання навколо уявного центру Європи, О. Шпенглер виокремлює безліч культур, як окремих світів, що мають однакове значення в загальному культурно- історичному розвитку. Кожна з цих рівноцінних і рівноправних культурних форм має “власну форму, власну ідею, власні пристрасті, власне життя, воління, волю, відчуття, почуття, власну смерть” [1,с.151]. Свійпогляд він називає “коперніканським відкриттям” у філософії культури.

Дослідники XX століття звертають увагу на те, що взаємодія культур була властива всій історії людства, хоча на різних етапах носила різний характер. Про це, зокрема, говорить У. Еко, проводячи паралелі між теперішнім часом і середньовіччям, тому що і тоді, і зараз відбувалося грандіозне культурне змішання. Років через сто, вважає У. Еко, Європа може стати континентом кольорових. Це ще одна причина, через яку потрібно бути готовим у культурному відношенні прийняти різноманіття, змішання різних народів, прийняти цей “безлад”, пише він, “інакше нас чекає повний провал” [2, с.91].

У роботах А. Тойнбі зустрічається розмежування цивілізаційна незалежні і сателіти. Цивілізації-сателіти, яким властива само тотожність, вбирають значну частку інших культурних утворень. Втім, їх виділення, як зазначає сам автор, є досить складною типологічною проблемою [3, с.487].

Як демонструє культурно-історичний процес - не тільки на прикладі італійської цивілізації, а й японської, російської та інсателітність (залежність) і самостійність не є жорстко заданими характеристиками цивілізацій. Статус будь-якого соціокультурного утворення здатний змінюватись.

У цьому зв'язку варто зазначити, що ступінь актуалізації в соціокультурній динаміці різних тенденцій варіюється. Так, у періоди стабільності будь- яка локальна культура, як правило, самодостатня і процес запозичення цінностей інших культур, прилучення до їхнього досвіду зведений майже до мінімуму: суспільство задовольняється функціонуючими в ньому і підтримуваними офіційними соціокультурними інститутами, звичними цінностями, стандартами, усталеними традиціями. Однак такий період усилу низки причин із часом порушується, суспільство не задовольняється звичними формами культури, які стають консервативними, неадекватними, інертними, не встигають за зміненою життєвою реальністю.

Саме на цій невідповідності застарілих форм культури реаліям життя наголошував у свій час Г. Зіммель, досліджуючи кризовий стан західної культури. Культура, що не змінює своїх форм, перебуває у стані стагнації. Однак, коли процес запозичення і впровадження цінностей чужих культурних форм починає переважати, він може у певний період досягти критичної межі, коли культура втрачає притаманну їй стабільність і починається процес деградації, набирає чинності дезінтеграційна тенденція.

А. Тойнбі зазначав про неминучу діалектику “розпаду” і “збірки” в культурно-історичному процесі, підкреслював, що у світі розпаду цивілізаційне неодмінно збільшується прагнення до стабільності, до деякої стандартної форми, проте це вже здійснюється на іншому матеріалі.

Шведський дослідник Гьоран Терборн виділяє історично сформовані чотири типи мультикультурних суспільств з погляду походження та соціальної динаміки. “Це імперії, що існували до епохи сучасності; поселення в Новому Світі; колоніальні і колишні колоніальні суспільства; нарешті, постнаціональне мультикультурне суспільство, характерне для сучасної Північної Америки, Океанії та Західної Європи” [4, с.607].

Досучасні імперії, утворені в результаті завоювань, мали високий ступінь релігійної, мовної та нормативної різноманітності. У них не було яскраво вираженого прагнення до культурної інтеграції своїх підданих. Цей тип суспільств існував у рамках Російської імперії, Польсько-Литовської унії, Оттоманської імперії, Імперії Великих Моголів, Китайської Піднебесної Імперії. Північна і Південна Америка й Австралія, зазнавши депопуляцію і великомасштабну імміграцію, утворили особливий тип поселень Нового Світу, де іммігранти адаптувалися і намагалися розвинути свої власні інститути як базис влади.

Світ колоніальної зони незалежних держав, що розташовувалися в області від Західної Африки через Індійський субконтиненті архіпелаг Південно-Східної Азії до Папуа - Нової Гвінеї, також являв собою різноманітні в культурному відношенні суспільства, завойовані і підпорядковані європейській владі, але які не підпадали під таку рішучу депопуляцію і заселення, що сталася в Америці та Австралії. Ці області поступилися колоніальній силі до певної міри тому, що були слабко розвинені політично й економічно.

Нарешті сучасне поняття мультикультурності Г. Терборн пов'язує з сучасною Західною Європою, Північною Америкою та Океанією. Її специфіка породжена саме тією культурною динамікою, яка не була ні до національною, як у до сучасних імперіях, ні такою, що створює нації, яку Новому Світі й ексколоніальній зоні. Вона постнаціональна, оскільки виникла вже після створення націй, і розгортається у межах національних держав. Її розвиток пов'язаний із модернізаційними процесами, поширенням вищої освіти в 1960-х роках XX століття, з новою аудіовізуальною, музичною та друковано-тиражованою масовою культурою, з виникненням корпоративної культури.

Ймовірно, що процес розширення географічних кордонів постнаціонального мультикультурного суспільства збігається з процесами модернізаціїі швидкого просування корпоративної культури в культурно-історичному просторі і, таким чином, набуває глобальних загальносвітових масштабів. У сучасному світі змінюється і сам характер взаємодії культур. Нині існуюча постнаціональна мультикультурність виявляється набагато більш мінливою порівняно зі статичними мультикультурними спільно там и до сучасних імперій і більш динамічною, що, безумовно, пов'язано із зростанням обсягу і швидкості просування різноманітної інформації.

У традиційному суспільстві, аж до епохи Нового часу, коли очевидним лідером світової історії стає західна цивілізація, основними інтеграційними силами були імперські політичні спільноти й універсалістські релігійно-світоглядні уявлення, здатні згуртувати людей воєдино, надаючи їх життю глобальну смислову перспективу. Коли ж лідируюча роль переходить до західної цивілізації, все більшого значення для інтеграційного процесу починають набувати народжені нею раціональні технології суспільної життєдіяльності, у тому числі і культурні форми корпоративної культури.

Довгий час історія існувала як взаємодія традиційних суспільств. У XV--XVII століттях у європейському регіоні сформувався особливий тип розвитку, пов'язаний із появою техногенних товариств, їх подальшою експансією на решту світу і зміною під їх впливом традиційних суспільств. Деякі з традиційних суспільств були просто поглинені техногенною цивілізацією. Пройшовши через етапи модернізації, вони перетворювалися потім у типові техногенні суспільства. Інші, випробувавши на собі “щеплення” західної технології і культури, тим неменш, зберігали багато традиційних рис, перетворившись на свого роду гібридні суспільства. Таким чином, сучасна постмодерна ситуація в культурі є наслідком всього, що сталося в період науково-технічної революції. Вона робить можливою асиміляцію досягнень чужих культурних форм, стимулює діалог культур між собою.

Специфіка сучасних культурних процесів змушує шукати для них нове понятійне вираження. Так, А. Тойнбі оперує поняттям “техногенні цивілізації”, протиставляючи їх традиційним за типом цивілізаційних процесів. Г. Терборн стосовно до мультикультуралізму сучасності говорить про “культурну гібридизацію”. У роботі “Соціокультурна динаміка” французький дослідник А. Моль вводить термін “мозаїчна культура” і говорить про процес витіснення традиційної “гуманітарної” культури минулого сучасною “мозаїчною” культурою під впливом засобів комунікації.

Інформаційно-теоретичний підхід до аналізу явищ сучасної культури, розпочатий А. Молем, дозволив йому розробити концепцію “мозаїчної культури”, що зароджується, як прообраз майбутньої моделі культури постмодернізмув її віртуальному варіанті. Відмінність традиційної культури від мозаїчної А. Моль побачив у тому, що перша була сформована під впливом раціонально організованого процесу пізнання, як правило, через сталу систему освіти, а друга формується під впливом безперервного, рясного і безладного потоку інформації, розповсюджуваної, головним чином, засобами масової комунікації. “Ми будемо називати цю культуру “мозаїчною”, тому що вона по суті своїй є випадковою, складеною з безлічі фрагментів, що стикаються, але неутворюють конструкції. Ця культура є результатом щоденно безперервного потоку випадкових відомостей, що впливає на нас” [5, с. 60].

Під впливом інформаційного буму, стрімкого розвитку комунікації виникають об'єктивні причини до розрізненого, не систематичного, не ієрархічного засвоєння знань людиною. Як пише А. Моль, “знання складаються з розрізнених уривків, пов'язаних простими, суто випадковими відносинами близькості за часом засвоєння, за співзвучністю або асоціацією” [6, с. 173]. Займаючись питанням и соціодинаміки культури XX століття, А. Моль приходить до висновку, що принцип випадковості характерний не тільки для культури в цілому, але і для корпоративної культури.

Особливу роль корпоративної культури у формуванні специфічної мультикультурної ситуації XX століття відзначав і канадський філософ, соціолог і культуролог М. Маклюен. Природу мозаїчності сучасної корпоративної культури він вбачав у впливі на свідомість сучасної людини феноменів, що еволюціонують уході науково-технічного прогресу. На його думку, сучасна комунікація демонструє загально значущу мозаїку подій, що відбуваються одночасно.

Що стосується ідеологів постмодерну, то вони в цілому схвально оцінили фрагментацію сучасної культури. Відмовившись від пошуків “істинного сенсу”, постмодерністи вважають, що “клаптиковість” - це вже добре, оскільки люди можуть просто отримувати насолоду, забувши про несумісність смислів і образів. Поєднання несумісного відбувається в ігровому полі. Це не просто примха витонченої свідомості інтелектуала, це реальність повсякденної свідомості пересічної людини. Це - інформаційні та комунікаційні засоби культури.

Перетворення послідовності часів у їх співіснування, синхронізація історичної діахронії в мультикультурному суспільстві інформаційного зразка визначили істотну властивість після сучасної свідомості. У її полі історія має завершений вид, оскільки виникає переконання у вичерпаності будь-яких універсальних форм буття, пошук і відтворення яких були сенсом історії. Подання про кінець історії набуває поширення серед людей, мислячих у дусі постмодерну. Думка про те, що минуле тепер завжди буде живе, а майбутнє тепер завжди вже було пережито, означає здійснений прорив у вічність. У філософському контексті постмодернізму мультикультуралізм сучасності осмислюється як глухий кут модерністського проекту.

У єдиному просторі можуть співіснувати різні культурні традиції і навіть віри, про що, зокрема, пише німецько-швейцарський теолог Г. Кюнг, якого вважають ключовою фігурою в сучасному екуменічному русі. У своїй книзі “Великі християнські мислителі” він оповіщає кінець гомогенному конфесійному середовищу і виступає з концепцією екуменичної теології [7, с. 397].

У одній із книг Ж.-Ф. Ліотар зазначав, що різнодумство буде характеризувати майбутню культуру. Завданням соціальної політики, згідно за Ж.-Ф. Ліотаром, стає насильницька уніфікація множинностів єдине “колективне тіло” соціуму, і навіть не пошук універсальної мови для можливості діалогу, але збереження саме цієї різнорідності, підтримка практики різних “мовних ігор”.

У цьому зв'язку особливо потрібно відзначити антипатію постмодерністів до естетичних норм, заснованих на уявленні про “добрий смак” або “прийнятої традиції”. Викриваючи претензії тих, хто вважає, що здобули істину, культура постмодернізму тяжіє до релятивізму в культурі і заохочує його в кожній сфері. Релятивізм стає універсальним принципом. Замість догм культура постсучасності пропонує різноманітність вибору, карнавальність, нескінченну кількість рішень.

Результатом стали насмішки над захопленням модерністі в жанрами і стилями, що затверджувалися як мірила “гарного смаку”. Стиль відкидається як ознака претензійності. Звідси схильність постмодерністів до пародії, висміювання усталених стилів, іронічним переосмисленням образів, співставлення і змішання всього. Німецький популяризатор постмодерністських теорій В. Вельш трактує постмодерн як стан радикальної плюральності, “усвідомлений плюралізм мов, методів в одному творі”. Цей стан продиктований ідеєю ацентризму, що лежить у його основі і проявляється в найширшому діапазоні культури в цілому, а також і в корпоративній культурі.

Відома ідея М. Бахтіна про діалогічність свідомості. Цей феномен виявляється характерним не тільки для свідомості окремої особистості, а й сучасного суспільства в цілому. Хронотоп М. Бахтіна в культурі є окремою формою прояву хронотопу й у сфері корпоративної культури. До схожого висновку приходить Д. Ліхачов, аналізуючи контекст корпоративної культури початку XX століття, для якого характерний контра пункт стилів. На думку вченого, саме він звільняє корпоративну культуру від “тиранії одного стилю”.

Польський дослідник М. Гловінський іменує подібне явище інтертекстуальністю, сучасний мистецтвознавець В. Турчін вживає термін “плюралізм стилів”, вітчизняний культуролог Л. Баткін, характеризуючи організаційну культуру XX століття, називає її “синхронічним багатоголоссям”.

Дійсно для пояснення сучасної корпоративної культури принцип плюралізму культурних форм є основоположним. За цих умов якщо модернізм характеризувався європоцентристськими інтенціями, то постмодернізм задає орієнтацію на культурний поліцентризму всіх його проявах. Колаж, що виник як приватний прийом художньої практики, перетворюється в постмодерн і в найбільш використовуваний прийом побудови корпоративної культури.

У той же час слід зазначити, що фрагментація корпоративної культури діє руйнівно на діалогові та комунікативні відносини і на загальний смисловий простір. Втрачаючи об'єднуючий смисловий центр, діалог корпоративних культурних форм розмивається всілякими тлумаченнями, втрачає притаманну йому напруженість і підміняється довільними змішаннями, для яких не можуть бути перешкодою моральні та естетичні опозиції та обмеження. “Гра” йде у безкраї комбінації, дає відчуття свободи від часу, але, за справедливим зауваженням багатьох, вона позбавлена духовності. Письменник-фантаст Г. Гессе, автор відомого роману “Гра в бісер”, помітив, що “для вузького кола справжніх знавців Гра була майже рівнозначна богослужінню, хоча від якої б то не було власної теології вона утримувалася”[8, с. 37].

Тому не випадково вже у філософії пізнього модерну однією з найбільш значущих виявляється проблематика діалогу. У цілому вона була спрямована проти монологічного Я класичної традиції і пов'язувалася з ідеєю свободи вибору. Звернення до проблеми діалогу йшло як у контексті розгляду гуманістичних начал міжлюдського спілкування, так і в контексті зміни культурного універсалізму на культурний плюралізм. У процесі встановлення діалогу між людьми і між культурами виникає питання, як зрозуміти Іншого як суб'єкта зі своїм власним досвідом, якщо існування і природа досвіду Іншого не можуть бути верифіковані.

Філософи XX століття приходять до розуміння того, що діалогічність, комунікація з іншими внутрішньо властиві культурній творчості суб'єкта, як і його самоперевершення. Підкреслюючи важливість невідчуженого взаємозв'язку міжособистісного діалогу як передумови культурної комунікації, філософ М. Бубер писав: “Якщо я звернений до людини, як до свого Ти, якщо я кажу йому основне слово Я-Ти, то він не річ серед речей і не складається з речей” [9, с. 8].

Французький філософ Е. Левінас, прагнучи відшукати межу трансцендируючої активності особистості, розробив власну феноменологію діалогу. У межах його теорії ейдетична форма діалогу являє собою ситуацію, що передує не тільки суб'єкту, а й самому діалогу в онтологічному сенсі. Позначена ситуація локалізує в собі трансценденцію як рівень буття, в якому суб'єкт не бере участі, але де імпліцитно міститься його основа. Проблему діалогу Е. Левінас досліджує крізь призму такого стану я, як визнання авторитету іншого і виникнення почуття відповідальності за нього. Еріком X. Еріксоном у теорії особистісного розвитку був розроблений концепт ідентичності, який до недавнього часу застосовувався в основному в психології індивідуальності, проте в 1990-х роках піднялася хвиля інтересу до проблеми ідентичності (даності) і загальним процесам формування ідентичності як індивідуальної, так і колективної(комунікативної). Почалося опрацьовування питання, через що відбувається - або не відбувається - диференціація суб'єкта по відношенню до інших, розвиток і зміна його самоототожнення, значимість або способи досягнення визнання з боку інших. Ці філософські пошуки XX століття представляли певною мірою онтологічне обґрунтування мультикультурності.

Цікаво, що деякі дослідники бачать у мультикультуралізмі базу для формування нового напрямку досліджень, що представляють рефлексію вже після постмодерну. Так, сучасний дослідник Л. Коробейникова вважає, що “актуальність аналізу мультикультуралізму обумовлена низкою причин, як емпіричних - витіснення з мас-медіа андроцентристського суб'єкта новоєвропейської культури зусиллями Іншого, представленого в іпостасях жінок, кольорових і молодіжних субкультур; табуізації традиційної лексики; пошук ідентичності етнічними та культурними меншинами і т. д. Хронологічно це один із новітніх напрямків теоретико-культурних досліджень, що представляє рефлексію після постмодерну” [10, с. 45].

Таким чином, філософія діалогу, розвинена в XX столітті, в цілому призводить до радикальних епістемологічних змін: її впровадження в сучасне мислення підриває основи фундаменталізму, одночасно зберігаючи на передньому плані культуру як ідентичність. Культурна мозаїчність, вільне поєднання різних стандартів, способів комунікативної життєдіяльності у постмодерністську епоху не означає зникнення самобутності окремих культурних форм. Якраз навпаки, під впливом цієї тенденції відбувається різкий сплеск інтересу до набуття ними нового варіанту самототожності. Хоча в сучасному світі і йде становлення феноменів “світова цивілізація” і “корпоративна культура”, як типів культурного продукту, ми не можемо говорити про “світову культуру” як про єдине, цілісне поняття. На місці цього гіпотетичного феномену зберігається комунікативний діалог культурних форм.

На наш погляд, це випливає із самої суті культури, яка нерозривно пов'язана з творчою активністю суб'єкта, як зовнішньою, так і внутрішньою, спрямованою на духовне, моральне вдосконалення. У широкому сенсі суб'єктами культурно-історичного процесу залишаються нації. Про їх злиття в єдиний суб'єкт - світову спільноту - поки можна говорити хіба що в політичному контексті, і то з застереженнями. Саме тому ми дійшли до висновку, що сучасна корпоративна культура постає як діалог і взаємодія культурних форм, - як ситуація мультикультуралізму, а не як їх уніфікація (за шаблонами маскульту). При цьому ми не виключаємо, що в майбутньому можливе становлення феномену світової людської спільноти як єдиного суб'єкта культурно-історичного процесу.

Таким чином, очевидно, що мультикультуралізм сучасності несе в собі конструктивний, а не деструктивний потенціал, що дає підстави для сподівань на зміну в перспективі ціннісної парадигми, властивій сучасному корпоративному суспільству, страждаючому відомою приземленістю ціннісних орієнтирів і рисами антигуманізму. Примітно, що видатний представник структуралізму К. Леві-Стросс у сучасній антропології бачить нові можливості осягнення людської комунікації і нову стадію гуманізму в сучасному суспільстві. [11, с. 296].

Відзначаючи високий гуманістичний потенціал мультикультуралізму як однієї з найважливіших рис сучасної культурної ситуації, ми вважаємо, що він формує одну з підстав для оптимістично госценарію розвитку культури в цілому, в тому числі і розвитку корпоративної культури як її форми.

Список використаних джерел

1. Шпенглер О. Закат Европы / О. Шпенглер. - М.- Пг., 1923. -Т. I.- С. 128-344.

2. Керни Р. Диалоги о Европе. / Р. Керни. - М., 2002. - С. 91.

3. Toynbee A. J. A Study of History / A. J. Toynbee - London - P. 487.

4. Зиммель Г. Избранное: В 2 т. / Г. Зиммель. - М., 1996-607с.

5. http://charko.narod.ru/tekst/cb7/alt.h1ml Терборн Г. Мультикультурные общества. - Социологическое обозрение / Г. Терборн - Том 1. - № 1, 2001. - С. 50.

6. Табачковський В.Г. Человеческоемироотношение: данность или проблема? / В.Г.Табачковський. - К. : Наукова думка, 1993. - 175с.

7. Кюнг Г. Великие христианские мыслители / Г. Кюнг [Пер. с нем. О. Бойцовой]- СПб.: Алетейя, 2000. - С. 397.

8. Гессе Г. Собр. соч. в 4-х томах./ Г. Гессе - СПб., 1994. Т. 4. - С.37.

9. Бубер М. Я и Ты / М. Бубер - М, 1993. - С.8.

10. Коробейникова Л. А. Мультивидение современной культурологи / Л.А.Коробейникова // Формирование дисциплинарного пространства культурологии. Материалы научно-методической конференции. - Выпуск 11, СПб., 2001. - С.45.

11. Леви-Стросс К. Три вида гуманизма / К. Леви-Стросс // Ежегодник философского общества СССР (1987-1988). - М., - С. 296.

1.Shpengler O. Zakat Yevropy. / O. Shpengler - M. - Pg., 1923. - T. I. - s. 128-344.

2. Kerni R. Dialogi o Yevrope. / R. Kerni. - M., 2002. - S. 91.

3. Toynbee A.J. A Study of History. / A.J. Toynbee - London - 1988. - P.487.

4.Simmel G. Izbrannoye: v 2 t. / G. Simmel. - M., 1996. - 607 s.

5. Terborn G. Multikulturnyie Obshchestva. - Sotsiologicheskoie obozreniie / G. Terborn - Tom 1. - #1, 2001. - S. 50.

6. Tabachkovski V. G. Chelovecheskoie mirootnosheniie: dannostili problema? / V. G. Tabchkovski. - K. : Naukova dumka, 1993. - 175 s.

7. Kiung G. Velikiie khistianskiie mysliteli / G. Kiung [Per. s nem. O. Boitsovoi]. - SPb. :Aleteia, 2000. - S. 397.

8. Gesse G. Sobr. soch. v 4-kh tomakh. / G. Gesse. - SPb., 1994. T.4. - S. 37.

9. Buber M. Yai ty / M. Buber. - M., 1993. - S. 8.

10. Korobeinikova L. A. Multividenie sovremennoi kulturologii / L. A. Korobrinikova // Formirovaniie distsiplinarnogo prostranstva kulturologii. Materialy nauchno-metodicheskoi konferentsii. - Vypusk 11, SPb., 2001. - S. 45.

11. Levi-stross K. tri vida gumanizma / K. Levi-Stross // Yezhegodnik filosofskogo obshchestva SSSR (1987 - 1988). - M., 1989. - S. 296.

Размещено на Allbest.ru