Ілюзії та реали "п'ятої влади": феномен експертократії у дзеркалі філософського аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ілюзії та реали «п'ятої влади»: феномен експертократії у дзеркалі філософського аналізу (The illusion and reality of «fifth power»: the phenomenon of expertocracy in the mirror of philosophical analysis)

Ожеван Микола Андрійович, (Ozhevan Mykola) доктор філософських наук, професор



Анотації

Предметом аналітичної статті є огляд дискусій щодо експертизи та експертної влади з усіма їх політичними наслідками. Досліджуються загальна теорія експертизи, філософський смисл експертизи як особливого різновиду інтелектуальної активності й соціального феномена. Аналізуються роль та значимість експертної діяльності в різних системах справляння влади та похідна концепція експертократії як загрози та виклику демократичному правлінню.

Показано, що діяльність експертократів не має нічого спільного з діяльністю експертів у точному розумінні цього слова, оскільки природа експертизи є нейтральною щодо будь-якого різновиду правління. Однак деякі види людської діяльності нині випадають з-під демократичного контролю через незбалансовану обізнаність широкого загалу, неспроможного зрозуміти сутність складних проблем. За подібних умов як альтернатива «правлінню експертів» посилюється дешевий популізм, що є вельми типовим для нинішньої України на перехідному етапі її розвитку.

Ключові слова: експертиза, експерт, експертократія, експертократ, філософія експертизи, загальна теорія експертизи.

The topics of this analytical article are discussions of expertise and expert power with their political implications. The article examines the general theory of expertise, the philosophical meaning of the expertise as peculiar kind of intellectual activity and social phenomenon.The role and importance of expert activities in the different systemsof ruling and the derivative concept of expertocra- cy as threat and challenge to the system of democratic ruling are analyzed.

This article shows that the activity of expertocrats has nothing to do with the activities of «experts» in the exact sense of the wordbecause the nature of expertise is neutral to any kinds of ruling. But some kinds of human activities are now out of the democratic control because of imbalances in knowledge and because the «wide public» cannot understand the complex issues. Under these conditions, asalternative to «rule of experts» can be strengthening cheap populism which is very typical for Ukraine at transitive stage of its development.

Keywords: expertise, expert, expertocracy, expertocrat, philosophy of expertise, general theory of expertise.



Вступ

Експертизу часто характеризують як п'яту владу (експертократію), позиціонуючи її після трьох класичних гілок влади -- законодавчої, виконавчої та судової і четвертої її гілки -- некласичної -- медійної (медіакратії). Така характеристика заснована на примітивній філософії, носії якої стверджують, що «знання -- це сила», «хто володіє інформацією, той володіє світом» і т. ін.

Проте знамените висловлювання Френсіса Бекона про те, що знання є силою, не варто тлумачити надто буквально. Сила знань спроможна себе реалізувати не завдяки людям, які є уособленням інтелектуальної сили, а завдяки сполученню розумової енергії таких людей(які зазвичай виступають в ролі експертів) з практичною енергією людей, спроможних приймати рішення (decisionmakers), добиватися їх реалізації, а головне -- нести відповідальність за усі ризики, пов'язані з цими рішеннями, включно з підказаними чи навіяними експертами.

Строго кажучи, статуси й рольові функції експерта ніколи не бувають владними, бо, втративши незалежність, інкорпорувавшись у структури влади (влада завжди передбачає різні типи залежності), експерт перестає бути експертом. У кращому разі експерт спроможний виконувати владні функції рефлексивно, користуючись довірою людей, які приймають рішення. Отже, джерелом влади експертів є не сам експерт, а керівник, політик, який довіряє експертам, їхнім висновкам, стратегіям, програмам, планам тощо.

Експерт (від лат. expertus -- доведений; встановлений) -- людина, яку певна цільова аудиторія визнає надійним джерелом набуття знань або майстерності, чиї поради та оцінки є важливими для прийняття остаточних рішень. Для справляння експертних функцій таку людину наділяють не тільки певними повноваженнями і статусом, а й юридично закріпленою відповідальністю. Лише сукупність формально-юридичних процедур, що підтверджують компетенції експерта, рівень його фахової підготовки, освіченості, оригінальність його публікацій чи публічних виступів, цінність здобутого ним фахового досвіду та спеціальних знань, надає підстави пересічним людям офіційно (юридично засвідченим чином) або неофіційно покладатися на конкретну експертну думку decisionmakers.



1. Філософія експертного знання та експертні ролі філософів

Становлення експертизи як фахової діяльності відбулося лише в середині XIX ст. Відтак сформувалася ціла ієрархія експертної діяльності, де вершинні позиції обіймають радники й дорадники (англ. -- сounselor; counsellor), а дещо скромніші -- спеціалісти, консультанти, аналітики тощо [1].

Історично експерт асоціювався з мудрецем (давньогр. -- оофбд, sophos; санскрит. -- pandit або guru) [2]. Мудрість цього суб'єкта засновувалася на його життєвому досвіді, що в традиційному соціумі справді важило чимало.

У Давній Греції періоду VI ст. до н.е. виокремлювали сім великих софосів, серед яких лише один був філософом і радником царя в одній особі -- Фалес з Мілета. Мудреці були персональними брендами, кожному з яких відповідав певний слоган. Мудрість Фалеса з Мілета та інших мудреців засвідчував девіз «Пізнай самого себе!», викарбуваний на одній з колон храму в Дельфах на честь бога Аполлона.

Від бренду «мудрець» вперше відмовився Піфа- гор, який натомість вжив для самохарактеристики термін «філософос» (любитель мудрості; любомудр; давньогр. -- фЛооофод, philosophos). До певної міри це означало відмову філософа від справляння експертної функції, його байдужість до практико-політичних проблем нижчого ґатунку, його заглибленість у проблеми й питання вищого ґатунку. Якщо Піфагор як засновник містико-релігійного Кротонського союзу активно втручався в політичне життя, то лише тому, що тут він радше виступав у ролі релігійного діяча, аніж філософа.

Згодом проблема протиставлення філософського споглядального життя (контемпляції) буденній життєвій практиці отримала потужний розвиток у Платона, який у діалозі «Горгій» розрізняє два типи знань -- епістеме (давньогр. -- єлютццц) й докса (давньогр. -- 56Јд).

Епістеме -- знання доказове, теоретично доведене й практично перевірене. Такий тип знань найбільше підходить до характеристики феномена науки, замінником якої в період Античності була філософія.

Докса -- знання, яке ґрунтується на сліпій вірі в авторитети (в тому числі -- в авторитет експерта), на небажанні кидати виклик панівній громадській думці (опінії). Це той тип знань, на який приречені чи яким обмежені люди, позбавлені мужності керуватися власним розумом (І. Кант).

Саме Платону належить ідея софієкратії, тобто наділення філософів повноваженнями політичних експертів та управлінців водночас. Платон небезпідставно вважав, що однієї лише громадянської чесноти для управління державою недостатньо. В одному з діалогів він вклав у вуста Сократа думку про те, що громадянська чеснота не є природженою якістю, що дає підстави керувати державою, і що цій якості можна навчити. Управління державою, згідно з Платоном, -- це особливий тип знань, а це означає, що управління полісом слід доручити людям, які володіють цим особливим фаховим знанням більшою мірою, аніж інші -- філософи. Щоправда, як стверджував Платон у діалозі «Держава», цими функціональними ролями філософів можна наділити тільки після тривалого виховання й ретельного добору [3].

Хоча чимало політиків дійсно були водночас відомими філософами (у Римі це, зокрема, Цицерон, Сенека, філософ на троні -- Марк Аврелій), для прийняття відповідальних рішень потрібно було заручитися експертним висновком не стільки філософа, скільки людини, яка претендувала від імені «вищих сил» на вгадування майбутнього.

У Римі, зокрема, функцію такого «форсайту» доручали авгурам (від лат. aviumgustus -- випробування птахів), які, вдаючись до спеціальних ритуалів (ауспіцій), що зводилися переважно до вивчення польоту птахів та пташиної поведінки, вивчали моменти збігу/розбіжності волі богів з намірами людей [4].

Безправних філософів-експертів Платон пов'язує з софістами, платними вчителями мудрості, яких він вважає навіть не філософами, а ремісниками (технарями). Згодом софісти заробили репутацію «інтелектуальних шахраїв», схильних без будь-яких моральнісних застережень і навіть усупереч елементарній логіці маніпулювати громадською думкою, оскільки надто часто вони керувалися міркуваннями не об'єктивної істини, а політичної кон'юнктури. Приміром, представники другої софістики періоду імператорського Риму або від першої особи, або від імені персонажів своїх творів, усупереч елементарній логіці, характеризували єдиновладдя імператорів як істинну демократію (народовладдя) [5].

Наполягаючи на відносності будь-якої віри, заперечуючи об'єктивну істину й загальноприйняту «правду», софісти були вельми подібними до сучасних філософів постмодерністського ґатунку. Вважається, що за відсутності загальноприйнятих приписів та норм того соціально орієнтованого консенсусного знання, що традиційно характеризувалося як правда, у кожного суб'єкта (індивіда, нації тощо) має бути «своя правда». І якщо така правда може не подобатися носіям інших правд, то цим іншим нічого не залишається, як примиритися з подібною ситуацією.

Традицію ставлення до філософського знання як принципово епістемічного, тобто пов'язаного з пошуками істини, продовжив Аристотель, який, порівнюючи філософію з іншими науками, стверджує, що «всі інші науки більш необхідні, ніж вона, але кращої від неї немає жодної» (Метафізика, 1,2). Однак звідси навряд чи можна зробити висновок про непрактичність філософії та неможливість практичної філософії, оскільки Аристотель розрізняв матеріальну й духовну практику -- поезію й праксис. Якщо філософія непричетна до матеріальної практики, то це зовсім не означає її непричетності до практики духовної.

Філософ виокремлював три типи людської активності -- теоретичну, поетичну та практичну й відповідно три типи знань -- теоретичне, поетичне та практичне. Метою теоретичного знання є оволодіння істиною, поетичного -- матеріальне виробництво, а праксеологічного -- такі види активності, як етика, економіка, політика. При цьому Аристотель поділяє праксис на гарний та поганий -- евпраксію (євлра^я) та дис- праксію (5иалраЈда).

Стагірітці у «Нікомаховій етиці» три типи знань і три підходи до розуміння соціально-практичної цінності знання виокремлює як: (1) епісте- ме; (2) техне; (3) фронезис. Техне у сучасному тлумаченні є майстерністю, мистецтвом. Це знання практично зорієнтоване, прагматичне. Фронезис-- це вміння розрізняти добро і зло, діяти відповідно до правди, тобто вміння вчиняти правильно. Вочевидь філософія має відношення саме до фронезису.

Парадокс експертного знання полягає в тому, що воно починається як епістеме, а завершується як докса. Адже експерт зазвичай висловлює свою думку (пораду) перед дилетантами й профанами, тобто перед тими, хто не є фахівцем у галузі, в якій цей експерт є авторитетним. Таким чином, аудиторії так чи інакше доводиться приймати експертну думку на віру, що створює можливості для інтелектуального шахрайства -- софістики.

Церковний і державний патерналізм, характерний для епохи Середньовіччя, надовго відбив у людей бажання думати самостійно, що перетворило професію експерта на вельми небезпечну й по суті зайву. Неважко здогадатися, яку лінію поведінки вибирав експерт, якому доводилося свідчити на суді Святої Інквізиції проти єретика, жінки-відьми, яку підозрювали у зносинах з дияволом, вченого-чорнокнижника тощо.

Серед критичних творів діячів епохи Відродження, які можна віднести до жанру секулярної громадянської експертизи, передусім привертає увагу філологічний аналіз, здійснений Лоренцо Валлою у трактаті «Роздуми про облудність так званої дарчої грамоти Костянтина» [6].

«Дарунок Костянтина» тривалий час легітимізувала фальшивка у вигляді укладеної у VIII ст. за вказівкою Папи Миколая І та його оточення грамоти, відповідно до змісту якої Римський імператор Костянтин нібито у IV ст. передав папі Сильвестру І та його наступникам верховну владу над Італією і західними провінціями Римської імперії, визнавши цим зверхність папської влади над усіма іншими владами. Бажання поступитися папській владі Костянтин у зазначеному квазідокументі мотивував таким чином: «Адже там, де поставлений імператором небесним перший зі священиків і глава християнської релігії, не личить мати владу імператору земному» [6]. Достовірність зазначеного «дарунку» піддав сумніву ще Микола Кузанський, але з філологічною, логічною та юридичною точністю цю недостовірність обґрунтував саме Лоренцо Валла. Щоправда, ця експертна оцінка не завадила католицькій церкві обстоювати достовірність сумнівної «грамоти» аж до XVII ст., усупереч волі імператора, висловленій в облудному документі, щоб «цей акт залишався непорушним і недоторканним аж до кінця світу» [6].

Філологічна критика тексту, який здавався непорушним, кардинально змінила вектори суспільного розвитку й істотно спричинила появу експери- ментально-математизованого природознавства. Адже достатньо було ці критичні підходи до священних книг перенести на «книгу природи».

Остаточний тріумф критичного мислення й легітимація експертної влади пов'язані з епохою Просвітництва, про яку І. Кант писав: «Ь^єгє aude! -- май мужність користуватися власним розумом -- ось такий девіз Просвітництва. Лінощі й боягузтво -- причини того, що така велика кількість людей, яких природа вже давно звільнила від чужого керівництва (naturalitor maiorennes), все ж так само охоче залишаються на все життя неповнолітніми, з тих же причин інші так легко привласнюють собі право бути їх опікунами. Адже так зручно бути неповнолітнім! Якщо у мене є книга, що мислить замість мене, якщо у мене є духовний пастир, совість якого може замінити мою, і лікар, який приписує мені саме такий спосіб життя тощо, то мені нічого й обтяжувати себе, у мене немає потреби мислити, якщо я в змозі платити» [7].

Просвітництво торувало шлях не лише до демократії, але й до різних форм автократії та тоталітаризму. Адже саме в епоху Просвітництва виникає уявлення про державу як раціональний регулятивний центр («Левіафан» Томаса Гоббса), покликаний упорядковувати хаотичні соціальні відносини, де панує війна усіх проти всіх. Союз державника-бюрократа й експерта- науковця у цій авторитарній моделі здійснення влади мав би гарантувати невпинний прогрес за умови, якщо політика експертизується, а експертиза політизується [8].

Стосунки громадянина з державною владою укладаються у координатах такої схеми подібно до того, як укладаються відносини лікаря з пацієнтом, коли лікар приписує пацієнту ту або іншу терапію, а пацієнт позбавлений можливості критично оцінювати лікарські приписи. Враховуючи, що думкам колег цього лікаря він теж не може особливо довіряти, особливо у тих випадках, коли ці колеги є його конкурентами у певній галузі практики, пацієнт перетворюється на чистий об'єкт лікарських втручань. експертократія демократичний філософський

Інформаційне суспільство (суспільство знань) нібито піддало радикальному сумніву традиційну ситуацію інформаційної асиметрії, істотно знецінивши при цьому позицію експерта як людини, впритул наближеної до осередків здійснення влади. Але, враховуючи складнощі як самих систем здійснення сучасної влади, так і тих ситуацій, на які вона має реагувати, було би зарано «відспівувати» експертну п'яту владу. Вихід вочевидь слід шукати тільки у перерозподілі експертної влади між державою і не залежним від неї громадянським суспільством.

Підбиваючи попередні підсумки, слід зауважити, що філософія завжди зіштовхується з небезпекою профанації (перетворення сакрального на профанне), докладаючи свої унікальні філософські методи до обґрунтування проблем науки, політики, практики тощо. Філософ завжди тією або іншою мірою піддається випробуванням звабливими пропозиціями сильних світу цього, виступаючи здебільшого в ролі апологета, який намагається виправдати з філософських позицій не завжди благопристойну політичну практику.

Саме цю критику філософської апологетики вочевидь мав на увазі Карл Маркс, коли в «Тезах про Фейєрбаха» констатував, що «філософи лише різними способами витлумачували світ (нім. -- interpretiert), тоді як ідеться про те, щоб його змінити» [9].

Так було в часи Середньовіччя, коли філософію перетворили на служницю теології. Так було навіть в епоху Просвітництва й Модерну, коли в філософії тривалий час вбачали лише предтечу науки та її служницю.

«Від філософії, в якій не вбачають прагматичного докладання до чогось, презирливо відвертаються «серйозні» люди, хоча завжди навіть найбільш віддалені від філософії люди відчувають, що в ній є щось високе, велике, щось неймовірно значиме, чого немає в тій же науці й релігії... Й утилітарний розум обивателя намагається вкрасти філософію, перетворивши її на такий собі інструмент осмислення якого-небудь «предмету». Поки ми не навчимося любити й поціновувати філософію як музику, тобто саму по собі, незалежно від її застосування до чогось іще, буде тривати профанація філософії» [10].

Варто також для прикладу пригадати, як «напружували» філософів партократи радянської доби з метою виправдання сумнівних методів лисенківщини, заперечення генетики й кібернетики, обґрунтування сталінського типу «діамату з істматом» тощо.

2. Примари експертократії та імперативи демократичного контролю за експертною владою

Володіння спеціальними знаннями дає експерту владу, контролювати здійснення якої «профанам» досить складно, а це дає підстави для підозр, що на зміну демократичному способу справляння влади поступово приходить недемократичний -- експертократія [11--13].

При цьому експертну владу не слід плутати з інформаційною владою, яка базується на контролі за доступом до інформації та контролі комунікативних мереж.

Андрій Ашкеров, який приписує собі винайдення терміна «експертократія», пов'язує цей феномен з менеджментом знань і виокремлює вісім рольових функцій експерта: (а) оцінювача; (б) судді; (в) провідника; (г) сценографа; (д) агента цинічного розуму; (е) божевільного винахідника; (є) смислократа; (ж) слуги [11].

Справді, аксіологічні (оціночні) та суддівські функції -- це саме те, що вирізняє експерта від просто обізнаної людини, спеціаліста, професіонала у своїй сфері тощо. Експерт -- людина, найбільш легітимна серед тих, які мають свою думку з того або іншого питання. А головне, він наділений певними повноваженнями «нав'язувати» цю думку іншим і передусім -- владомож- цям (людям, які приймають рішення), і саме в цьому полягає його експертна влада.

Об'єктивний, невигаданий характер феномена експертократії засвідчує зростання числа спеціалізованих недержавних центрів експертної думки, що в американській традиції отримали назву «мозкові центри» або «фабрики думки» (think tanks).

Про експертократію доречно ставити питання в ключі доброчесної й недоброчесної експертизи. Доброчесною є експертиза в умовах існування конкурентного довкілля, яке гарантує збалансованість експертних висновків. Недоброчесним, а іноді й корумпованим, є експерт, який виносить судження, що перевищує міру його компетентності, небезкорисливо судить на користь однієї з конфліктуючих сторін тощо. Передусім ідеться про немотивоване безпідставне присвоєння певній людині експертного статусу, права говорити від імені науки, а ще частіше -- від імені майбутнього, висловлюючи волю богів, волю історії, від прогресивного людства в дусі римських авгурів.

Експертну владу в «суспільстві ризиків» (У. Бек, Н. Луман, Е. Гідденс та ін.) часто підмінюють контрекспертні центри. Особливо це стосується суспільств з перехідними типами політики й економіки, які вимагають певних «жертвоприношень» в ім'я майбутнього [14].

Ставлення експерта до процесу здійснення влади та ставлення владоможців до експертів -- процеси неоднозначні. Тому, з огляду на концепти Ролана Барта, який розрізняв акратичний (невладний) та енкратичний (провладний) дискурси (від давньогр. Кратод, -- сила; влада), доцільно вирізняти експертів двох типів -- акра- тичних та енкратичних.

Експерти акратичного типу не є безпосередньо причетними до здійснення влади, до державних комунікацій, тобто вони автономні, самодостатні. Їх уособленням є Архімед, який креслив на піску і на запитання Олександра Македонського «У чому він відчуває потребу?» від- повів:«Не закривай мені сонце». Метафорично це означає, що спілкування з владоможцем закриває такому мудрецю-експерту сонце істини.

Неінкорпоровані в державні структури здійснення влади акратичні експерти є автономними саме тому, що, володіючи необхідними експертними знаннями, не потребують публічного схвалення, а, відповідно, -- здатності переконувати, пропагувати тощо. Здійснення ними влади є опосередкованим.

Енкратичні експерти провладного типу натомість є атрибутивно-риторичними, схильними до театралізації (перформансу), що має показувати володіння ними «істинними знаннями».

Характерно, що, незважаючи на різні предметні сфери експертизи, з метою переконування аудиторії експерти використовують одні й ті ж самі риторичні стратегії [15].

Ніко Стер та Райнер Грундманн виокремлюють такі провладні функції експертів та експертизи: медіація; зведення складного до простого шляхом творення «правди»; легітимація влади; окреслення ситуацій; встановлення пріоритетів. При цьому автори цілковито слушно зауважують, що медійних експертів жодним чином не слід плутати з такими носіями знань, як науковці, інтелектуали тощо [16].

Правила (принципи) залучення експертів з дотриманням медійної неупередженості намагалася у 1996 р. сформулювати у США сенатська Комісія Боскіна (формальна назва -- Advisory Commission to Study the Consumer Price Index). Безпосереднім приводом до скликання цієї Комісії стали підозри деяких американських сенаторів щодо необ'єктивності експертів, покликаних обрахувати індекс споживчих цін (The Consumer Price Index -- CPI), з яким, у свою чергу, пов'язані обрахування показника інфляції [18,19].

Рекомендовані Комісією Боскіна правила коректного залучення експертів до здійснення народними обранцями владних повноважень зводяться до такого:

субсидіарності: експертів варто запрошувати лише в тому разі, якщо проблему не вдалося розв'язати рутинним (механічним) способом;

переконливих доказів (supporting evidence): там, де це можливо, експерт у своїх висновках повинен спиратися на доказову базу;

релевантної експертизи: люди, які є дилетантами (laypeople) шукають порад у експертів, яких вони вважають фахівцями у певній реле- вантній сфері, уникаючи при цьому універсальних (putative) експертів, які вважають себе фахівцями в будь-якій сфері;

демократизму: експертні поради мають даватися, зважаючи на цілі та цінності, які поділяє той, хто шукає правильного рішення, а не ті, які сповідує сам експерт (радник);

неупередженості (іimpartiality): зазвичай експерт не повинен бути особою, персонально зацікавленою в прийнятті певного рішення.

3. Медіа-експертиза: загрози й виклики експертного маніпулювання громадською думкою

Сучасна поінформована людина (Homo informaticus) переважно так само тісно узалежнена від думки медіа-експертів, як людина епохи нерозвинених медіа була узалежненою від думки різних мудреців. У цьому сенсі можна погодитися з думкою про те, що «стрімкий розвиток засобів масової інформації та комунікації не дає підстав вважати, що поведінка ПОІНФОРМОВАНОЇ людини суттєво відрізняється від поведінки людини непоінформованої» [19].

Особливістю медіа-експертів (у англомовній традиції -- пандитів -- «Pundit») [20], яких іноді іронічно називають розмовляючими головами (а talking heads), є їхнє активне залучення до артикуляції в масмедіа думок (опіній) з суспільно-важливих проблем.

Експерти медійного типу зазвичай коментують певні події, висловлювання політиків, ухвалені або готові до ухвалення рішення тощо. Середовищу медіа-експертів властива спеціалізація на сферах знань та вмінь, найбільш популярних у цільової аудиторії певного медіа-каналу (політичний аналіз, соціологія, техніка і технології, спорт тощо) [21].

Коли Герман Гессе у «Грі в бісер» влучно називав епоху постмодерну «фейлетонною», підмітивши таку її прикметну рису, як масова втеча від реальних проблем у безпечніший фіктивний світ віртуальної реальності (гри в бісер), то він при цьому зауважував, що цей світ «утікачам» створюють «бандити духовного гатунку», явно обігруючи суголосся слів «пандити» й «бандити» [22].

Нові медіа відкрили нову еру впливу на створення і трансформацію ідентичності. Кардинального значення набуває глобальний характер комунікацій. Ідеться, зокрема, про виникнення «химерних» моделей ідентичностей, які не тільки не ґрунтуються на традиційних культурах, але й активно їх заперечують.

Роль і значення медіа-експертів у державних і позадержавних (суспільних) комунікаціях важко перебільшити, бо саме медіа-експерти є ретрансляторами середньостатистичних масових настроїв та емоцій пересічного загалу, розповсюджувачами й хранителями архетипів колективного несвідомого, поширених у певному суспільстві вірувань у міфи й стратегічні наративи.

Водночас, відповідно до певних трансформаційних алгоритмів (один з них описують «вікна Овертона»), медіа-експерти можуть створювати на рівні медійного мейнстриму реальність, яка у висхідному пункті не має нічого спільного з домінантною суспільною реальністю.

Розвиток різноманітних онлайнових мереж породив феномен експертів-блогерів та мережевої експертизи (networkedexpertise). Ідеться про модель комунікації та модель експертизи багато -- багатьом. Водночас модель комунікації один -- одному (One-to-one communication) породжує такий варіант експертизи, як радництво (counselor model), де є радник і той, кому він радить. Модель комунікації багато -- одному -- це та ж «радницька» модель, але типова для одноосібного прийняття відповідальних рішень (наприклад, багато радників -- один президент). Медійній експертизі (broadcast model of expertise) відповідає комунікативна модель один -- багатьом. І нарешті, будь-яка енциклопедія, довідник, підручник тощо відповідає моделі один -- багатьом [24].

Залежно від медійних жанрів медіа-експерти можуть бути залучені до фахових коментувань актуальних репортажів (factual reportage), інтерв'ю (interrogation), даних журналістських розслідувань (investigation), суб'єктивних тлумачень відомих подій та резонансних висловлювань (interpretation).

Існують різностильові крайнощі експертного коментаторства, починаючи від уподібнення будь-якої змагальності в політиці, економіці, бізнесі, шоу-бізнесі тощо «кінським перегонам» (horserace) й відповідним з'ясуванням того, хто виграв, а хто програв (who 'swinning, who 'slosing) і закінчуючи більш-менш розважливим проблемним аналізом, стратегічними передбаченнями тощо [напр., 25 ].

Експертне маніпулювання громадською думкою дуже часто пов'язане зі сприйняттям історичних аналогій. Якщо у США чергова президентська адміністрація зазнає невдачі в зовнішньополітичній воєнній місії, то їй відразу пригадають затоку Свиней або В'єтнам. Якщо ж вона намагатиметься обманювати громадськість, то експерти пригадають гейт-скандали (Уотергейт, Монікагейт) тощо. Аналогічне відбувається і в Україні.

Те, що авторитетні медійні експерти далеко не завжди є надійними носіями знань, засвідчує хоча б той факт, що кількість посилань на думку експертів-науковців, активних у медіа-середо- вищі, істотно відрізняється від індексів цитувань їх наукових праць.

Зокрема, це стосується багатьох розкручених медіа-експертів з питань тероризму, які, судячи з їх наукових або науково-практичних публікацій, зовсім не є визнаними у фаховому середовищі авторитетами у цій сфері. Тому в медіа з'являються експерти з питань тероризму, які вельми незбалансовано репрезентують різні точки зору з цього питання і яких вельми тенденційно добирають мейнстримні медіа. До того ж ядро мережі «ортодоксальних» експертів тісно пов'язане між собою й відображає такі ж тісні зв'язки з інституціями, які вони представляють [26 ].

Деякі медіа, пов'язані з певними олігархами, політичними партіями або тенденціями та їх лю- дино-носіями, мають власні інтереси й діють у типові способи, внаслідок чого їх важко визнати медіа-sensustricto. Адже у первісному розумінні автора терміна «медіа» -- Герберта Маршалла Маклюена -- вони мають бути неупередженими посередниками, виконувати роль чесних брокерів (a conventional brokerage role).

У цьому контексті вельми показовими є слухання у британському парламенті у квітні 2014 р. процесу висвітлення каналом BBC кліматичних змін (глобального потепління) [27 ]. Голова парламентського комітету з науки й технологій Ендрю Міллер, виступаючи на зазначених слуханнях, критикував BBC за те, що її журналісти часто-густо не розрізняли позірних експертів, які репрезентували всього-на-всього певний суб'єктивно налаштований сегмент громадської думки, і експертів, які були носіями об'єктивних наукових знань, надаючи однакового значення думці як одних, так і інших (giving opinions and scientific fact the same weight).

Виправдовуючи свої «неупереджені» підходи до висвітлення «дратівливих» проблем (еditorial guidelines), керівництво ВВС зазначало, що ці підходи «засновані на розумінні того, що неупередженість -- не просто баланс між двома сторонами дискусії... це комплекс цілої низки постійно висловлюваних суджень щодо різних «історій», програм та напрямів і розділів, які у своїй цілісній сукупності подають вельми широкий спектр думок, серед яких є і мейнстримні, і деякі, менш популярні, і всі їх треба відобразити із дотриманням нейтралітету, відкритості та з відповідним дистанціюванням (with neutrality, open-mindedness and appropriate distance)» [28 ].

4. Медіа-експертні війни у трикутнику Україна - Росія - Захід

В українському медіа-експертному середовищі на тлі збройного конфлікту з Росією та її маріонетками в особі керівництва «ДНР» та «ЛНР» (2014--2016 рр.) великої популярності набули argumentum ad hominem i argumentum ad populum, тобто спростовування доводів супротивної (реальної або уявної) сторони через з'ясування її пов'язань зі сторінками ганебного минулого, попередніми «злочинними» політичними режимами тощо. Не менш уживаним прийомом медійного маніпулювання на квазіекспертному рівні є звинувачення опонента (опонентів) у безпосередніх або опосередкованих відносинах з Кремлем. Варіантом argumentum ad hominem є також методика пошуку «цапа-відбувайла» (наприклад, -- за воєнні невдачі ЗСУ в Іловайську чи Дебальце- вому тощо). Щодо тих, хто бажає домовлятися з небезпечними політиками (це, зокрема, прибічники Мінського процесу) існує популярне звинувачення у Мюнхенській змові. А для окреслення зловісного зовнішнього виклику існує сигнальний прикметник «колорадський» (похідний від «колорадської стрічки»).

Як доведення існування нових загроз, які не підлягають обговоренню, вимагають негайного реагування, зазвичай демонструють супутникові або інші фотографії певних об'єктів (статки олігархів тощо) або ж таємні записи (тейп-скандали), витоки чутливої інформації. Нової поживи медіа-експертам, які спеціалізуються на звинувачувальному дискурсові, додали запроваджені восени 2016 року на вимогу ЄС електронні декларації доходів державних чиновників.

Оцінки західних експертів з російського питання та української кризи у їх тісному взаємозв'язку та взаємодії є надто неоднозначними й парадоксальними, щоб їх можна було узагальнювати та класифікувати. Вони варіюють передусім залежно від вікової приналежності експерта, його ангажованості/неангажованості в медійно-ідеологічні та інформаційно-психологічні операції періоду холодної війни, мотивів його участі/неучасті в операціях подібного ґатунку, які наразі проводять західні друзі України або її вороги. Отже, спроба створення подібної експертно-аналітичної типології, здійснена у цій публікації, не претендує на повноту й вичерпність.

Передусім привертає увагу пул західних аналітиків і журналістів, які беруть участь в організованих російськими спецслужбами активних заходах (рос. активных мероприятиях; англ. active measures), перебуваючи якщо не повністю, то частково на утриманні кремлівського керівництва.

Слід зауважити, що організаторам кремлівської неоімперської пропаганди не доводилося докладати надзусиль, ангажуючи цих аналітиків та журналістів, перевиховувати їх у новітніх «вищих партшколах», оскільки вони завжди діяли на Заході як нонконформісти, перебуваючи на лівих і правих маргінесах політичної думки.

Проте у цих маргіналів були вельми обмежені засоби донесення своїх антимейнстримних поглядів до масової аудиторії.

Отже, відбувся своєрідний функціональний обмін: російське політичне керівництво надало західним мислителям-маргіналам потужні засоби трансляції й ретрансляції у вигляді каналів зовнішнього мовлення та інформування, а вони своїм авторитетом у певних академічних та політичних колах підкріпили московську пропаганду на Заході враженнями самобутності та автентичності й навіть плюралізму.

У будь-якому разі існують серйозні підстави стверджувати про існування на Заході «проросійськоїмережі за лаштунками компанії антиукраїнського наклепу» [29] Причинами того, що російське керівництво докладає серйозних зусиль для організації такої мережі, передусім є той факт, що остання наразі українська модернізаційна (проєвропейська) Революція гідності простимулювала радикальне кремлівське зрушення в 2013 році модернізаційного тренду на контрмодернізаційний. До неодмінних атрибутів такого зрушення, судячи з того, як це артикулюють різноманітні експерти російського і неросійського походження, належать: суверенна демократія; соціально-політичний консерватизм; православний фундаменталізм; постійна акцентуація на традиційних цінностях (рос. -- духовних скрепах); антидемократизм; антиглобалізм; антиаме- риканізм; антиєвропейськість; українофобія.

Характерно, що в минулому російське керівництво на чолі з В. Путіним не дозволяло собі відвертого морального осуду західної цивілізації. Але вже наприкінці 2013 р. В. Путін, увійшовши в роль російського аятоли, хранителя цінностей православного фундаменталізму, дозволив собі засуджувати країни Заходу (представників євроатлантизму) за моральнісний занепад, фактично відтворюючи пропагандистські кліше прибічників російського слов'янофільства (рос. почвенничества) середини XIX ст., які в тому в ж стилі опонували тодішнім західникам-лібералам.

Російські канали іномовлення -- телеканал RT (RussiaToday) і портал Sputnik, небезуспішно доносять проросійський месидж до європейських і американських реципієнтів інформації. У червні 2015 р. директор Pew Research Брюс Строуксі, презентуючи дослідження щодо ставлення до Росії у світі, визнав, що російська зовнішньополітична пропаганда, «судячи з деяких свідчень, чинить на людей вплив». Зокрема, значна частина європейців звинувачують у війні на Донбасі не Росію, а Україну. До їх числа належать майже половина французів і третина (34 %) німців. Згідно з дослідженням братиславського інституту GLOBSEC особливо ефективною російська пропаганда є в Чехії, Словаччині та Угорщині [30].

Ідеологічне й медійне керівництво РФ доклало неабияких зусиль для репрезентації подій в Україні 2014--2015 рр. і тих, що їм передували, не як закономірного руху до здобуття незалежності від колишньої імперії-поневолювача, а як змову «фашистів» з олігархами, які не зупинилися в прагненні самоутвердження перед спонуканням західної експансії. Така репрезентація подій була підхоплена лівими й правими екстремістами на Заході, простимульованими з Кремля.

Зокрема, незалежний геополітичний аналітик Ерік Дрейцер у тексті, оприлюдненому на Заході у самий розпал української Революції гідності, спочатку у власному електронному виданні Stop Imperialism (StopImperialism.com), а згодом на сайтах Центру досліджень глобалізації (The Centre for Research on Globalization), видання «Контрудар» (CounterPunch) та ін. доходив навіть до крайньої оцінки подій в Україні 2013-- 2014 рр. як «останнього прикладу зростання найбільш підступної форми фашизму в Європі з часів падіння Третього Рейху» [31].

Колишній американський розвідник Ф. Енгдал приписував вбивства на Майдані УНА--УНСО, яку вважає частиною натовської глобальної таємної організації «Гладіо» [32]. Приблизно таку ж конспірологічну версію трагічного розвитку подій на Майдані розвивали Мішель Чоссу- довский і Бонні Фоллкнер у матеріалі «Український «демократичний» державний заколот: керований з Вашингтону «неонацистсько-неоліберальний» проксі-уряд». За логікою цього матеріалу, вбивства цивільних осіб на Майдані були лише приводом для зміни режиму. Тобто розстріл снайперами своїх же прихильників лідери Євромайдану замовили опозиції, використавши цю трагедію як привід для зміщення «законно обраної влади» [33].

Російській пропаганді та її впливу на західну громадську думку сприяє те, що російські олігархи володіють деякими західними ЗМІ, та їх «доброчинність» стосовно потужних університетів та аналітичних центрів. Євген Лебедєв (колишній працівник радянсько-російських спецслужб), зокрема, володіє британськими виданнями Independent та Evening Standard. Вихідцем з СРСР--РФ є олігарх Лен (Леонід) Блаватник, відомий багатомільйонними «благодійними внесками» на Лондонську школу економіки та Оксфордський університет [34].

Російська телепропаганда винайшла «оригінальний» прийом використання в ток-шоу «безпечних експертів» з України та країн Заходу. Практично всі телеефіри (В. Соловйова, А. Норкіна на Першому каналі, на «ТВ-Центр», військовий канал «Звєзда» тощо) стабільно відвідують одні й ті ж експерти, які «обстоюють Україну». Зазвичай це Вадим Карасьов, Олеся Яхно і В'ячеслав Ковтун (іноді за українську команду грає громадянин Росії родом з України Андрій Окара). Проте серед перелічених експертів тільки В. Карасьов більш-менш відомий на українському ТБ, тоді як двоє інших в Україні практично невідомі, а тому складається враження, що в Росії вони або просто «піаряться», або виконують специфічне замовлення [35]. Специфіка, вочевидь, полягає в тому, що українські експерти забезпечують враження достовірності студійних політбоїв. Для більшої реалістичності цих боїв В'ячеслава Ковтуна впродовж 2014-- 2016 рр. аж чотири рази побили [35].

Пропагандистський Захід у телепропаганді Кремля теж стабільно представляють одні й ті ж, добре дібрані персонажі, яких теж не дуже милують у разі їх відхилення від «правильного курсу». Варто було, приміром, польському журналісту, доктору політичних наук і випускникові аспірантури МГІМО Яну Корейбі на телеканалі «Россия 1», у програмі «Специальный Корреспондент», присвяченій пропагандистській війні Заходу з Росією, заявити у запалі полеміки в 2014 р., що «імперську наволоч і будь-якого продажного сепаратиста» спіткає доля мешканців Донбасу, як його відразу ж видалили зі студії [36]. Аналогічно вчинили з українським експертом Сергієм Запорожським, якого телеведучий Андрій Норкін (НТВ: «Место встречи») просто виштовхав зі студії, щойно з'ясувалося, що експертна думка українця щодо збитого над Донеччиною «Боїнга» не співпала з думкою «правильної більшості» [37].

З іншого боку, в умовах Холодної війни 2.0 друге дихання отримало американське зовнішнє мовлення та інформування, кероване BBG (Broadcasting Board of Governors). Якщо раніше до його російськомовного блоку належали тільки «Радіо Свобода» (холдинг RFE/RL) та «Голос Америки», то впродовж останніх років до них додалися: телеканал «Теперішній час» («Настоящее время»), платформа Rus2Web для незалежних російських журналістів та громадянських активістів. З'явилися нові ресурси під брендом «Радіо Свобода»: «Крим.Реалії» і «Донбас.Реалії» [38 ].



Висновки

Дискредитація філософії та експертного знання відбувається «синергійно» і характерна для більшості республік колишнього СРСР, які імітують модернізацію, демократизацію, вільний ринок тощо, але насправді уникають реальних змін.

Проте у РФ така дискредитація є найбільш демонстративною. «У цьому просторі тотальної імітації експертному співтовариству не залишається нічого іншого, як стати саме хором, почати шаманити... На практиці це може перетворюватися на каскади смислових підмін. Ось так поступово хор почав перетворюватися на закулісного головного героя, який забезпечує політичному дійству належне сполучення переконливості й видовищності» [39].

Тож випадки з квазіекспертами маніпулятив- ного типу загострюють проблему вирізнення справжнього експерта від позірного, що мають самостійно вирішувати в процесі прийняття відповідальних рішень або владоможці, або масова громадянська аудиторія. Неважко дійти висновку, що рольові функції й статуси представників експертного співтовариства в координатах політичного класу залежать від характеру політичного режиму.

У рамках демократичного режиму експертний пул не є лише фракцією політичного класу, позірно впливаючи за мінімальних ресурсів на розв'язання ключових проблем країни. Він забезпечує експертними порадами і підтримкою не тільки тих, хто наразі здійснює владу, але й тих, хто претендує на її здійснення, -- представників контреліт, інтелектуальних лідерів опозиції тощо. При цьому самі експерти не претендують на те, щоб стати партією або рухом. За авторитарного правління і корпоративізації суспільства формування громадянського суспільства та експертного співтовариства відбувається з волі тих, хто перебуває «нагорі», і це співтовариство виявляється інкорпорованим у систему політичних відносин як «квазіекспертна галузь», маючи єдиною функцією апологетику -- виправдання «премудрості» будь-яких дій та намірів влади [39].

Саме громадянське суспільство й громадянські медіа мають чинити спротив будь-яким спробам медіатизації та технологізації політики, носіями яких зазвичай є медіа-експерти маніпулятивно- го типу, які намагаються накинути суспільству фрейми і порядок денний обговорення певних «суспільно значимих проблем», які насправді ламаного шеляга не варті.

На відміну від груп громадських інтересів, бізнес - асоціацій або журналістів, які репрезентують мозкові центри (think tanks) та їхні ЗМІ, громадські медіа зазвичай намагаються не втручатися безпосередньо у формально-правове поле, не ставати репрезентантами упереджених персоналій, уповноважених просувати інтереси конкретних політиків, не бути явно ангажованими в лобіювання конкретно-політичних варіантів прийняття рішень.

З іншого боку, спроби висвітлення масмедіа певних соціально значущих проблем overage) завжди наштовхуються на опір лобістських груп, які за будь-яку ціну намагатимуться скомпрометувати експертів, залучених громадськими медіа, звинувачуючи їх у некомпетентності, некорумпованості тощо.

Залучення релевантних авторитетних експертів до висвітлення медіа певних проблем, які вимагають вирішення на державному, корпоративному, громадському та інших рівнях, -- це питання довіри до інформації, яку подає певне медіа, а відтак -- до самого медіа та суб'єкта, який воно репрезентує.



Список використаних джерел

1. Экспертиза [Електронний ресурс]// Национальная философская энциклопедия. -- Режим доступу : http://terme.ru/termin/ekspertiza.html

2. Pandit [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Pandit

3. Філософія політики : хрестоматія: у 4-х т. / авт.--упоряд.: В.П. Андрущенко та ін. -- К. : Знання України, 2003. - Т. 1. - 364 с.

4. Авгуры // Античный мир в терминах, именах и названиях: словарь-справочник по истории и культуре Древней Греции и Рима.- 3-е изд. / И.А. Лисовый, К.А. Ревяко ; науч. ред. А.И. Немировский. -- Минск : Беларусь, 2001.

5. Марков, К.В. Единовластие как «подлинная демократия» в трудах греческих авторов времен второй софистики: ирония, иллюзия, утопия или идеал? // Вестник древней истории. -- 2013. -- № 3. -- C. 52--74.

6. Валла Л.Рассуждение о подложности так называемой дарственной грамоты Константина [Електронний ресурс]// Итальянские гуманисты XV века о церкви и религии / пер. И. А. Перельмутера. -- М. : АН СССР, 1963. -- (Восточная литература. Средневековые исторические источники Востока и Запада). -- Режим доступу: http://wwwvostlit.info/Texts/rus4/Valla/frametext31.htm

7. Кант И. Ответ на вопрос: что такое Просвещение? // Сочинения : в 6-ти т. -- Т. 6. -- M. :Мысль, 1966.-- С. 27.

8. Weingart P. Die Stunded er Wahrheit? Zum Verhaltnisder Wissenschaftzu Politik, Wirtschaft und Medieninder Wissensgesellschaft. -- Weilerswist : Velbruck, 2001. -- Р. 1--199.

9. MarxKThesenuberFeuerbach [Електронний ресурс] // Marx-Engels Werke. -- Band 3, Seite 533 ff. -- DietzVerlag Berlin, 1969. -- Режим доступу : http://www.mlwerke.de/me/me03/me03_533.htm

10. Варава В. Адвокат философии. -- М. : Этерна, 2014. -- 352 с.

11. Ашкеров А. Экспертократия. Управление знаниями: производство и обращение информации в эпоху ультракапитализма [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://www.e-reading.club/book.php?book=102229

12. Nesterov A. V. On expertocracy in Russia. Basic research program // Working Papers. -- Series : Law. -- WP BRP 27/LAW/2013--The Higher School of Economics, a National Research University. -- Moscow, 2013. -- 14 p.

13. Нестеров А. В. Теоретико-правовое обоснование экспертизы: образовательные аспекты : препринт.-- М. : НИУ ВШЭ, 2016. -- 12 с.

14. Шкуратов В.А. Политический класс в эпоху рисков // Политическая концептология. -- 2014. -- № 2. -- С.80--89.

15. Hartelius E. Johanna. The Rhetoric of Expertise [Електронний ресурс] / by Elin Johanna Hartelius ; B.A.; M.A. Dissertation Presented...for the Degree of Doctor of Philosophy. -- The University of Texas at Austin.-- May, 2008. -- Режим доступу: https://repositories.lib.utexas.edu/bitstream/handle/2152/3857/harteliuse22571.pdf?sequence=2

16. Stehr N, Grundmann R. Experts: The Knowledge and Power of Expertise. -- Routledge, 2011. -- 148 pp.

17. Boskin Commission [Електронний ресурс]. -- Режимдоступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Boskin_Commission

18. Jimenez-BuedoM. The expert economist in the time of uncertainty // Expert and consensus in social sciences / red. Carlo Martini, Marsel Boumans. -- Springer, 2014. -- 305 p. -- P. 174--175.

19. Потятиник Б. Нові медії в старому світі: виклики і контроверсії [Електронний ресурс] // Медії та ідентичність. ІІ Міжнародна науково-практична конференція (Львів. 16--17 травня 2014 р.). -- Режим доступу : http://journalism.ucu.edu.ua/wp-content/uploads/2014/05/Program_Final.pdf

20. Pundit [Електронний ресурс] // Wikipedia. -- Режим доступу : https://en.wikipedia.org/wiki/Pundit

21. McNairB. Journalism and Democracy: An Evaluation of the Political Public Sphere [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : https://wwwquestia.com/library/104609275/journalism-and-democracy-an-evaluation-of-the-political

22. Гессе Г. Игра в бисер [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://vzms.org/igra.htm

23. Pfister Damien. Networked Expertise in the Era of Many-to-many Communication / Wikipedia and Invention // Social Epistemology. -- July 2011. -- 25:3. --). --Р 217--231.

24. CulturalIndustries.ca: Making Sense of Canadian Media in the Digital Age / еd. by Ira Wagman&Peter Urquhart. -- Toronto, ON : James Lorimer&Company, 2012. -- 244 p.

25. Miller D, Mills T.The terror experts and the mainstream media: the expert nexus and its dominance in the news media [Електронний ресурс] / Critical Studies on Terrorism. -- Режим доступу : http://dx.doi. org/10.1080/17539150903306113

26. Government& BBC must improve climate communication [Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http:// www.parliament.uk/business/committees/committees-a-z/commons-select/science-and-technology-committee/ news/140401-climate-report-published/guidelines fortheselectionoftrustedexperts

27. BBC Response to Ofcom's Invitation to Comment on Measuring Media Plurality[Електронний ресурс]. -- Режим доступу : http://stakeholders.ofcom.org.uk/binaries/consultations/measuring-plurality/responses/bbc.pdf

28. Khalil J. Media Watch: The battle of television's`experts' and talking heads [Електронний ресурс] // Al Arabiya.net. -- 21 October 2013. -- Режим доступу : http://english.alarabiya.net/en/media/television-and- radio/2013/10/21/Media-Watch-The-battle-of-television-s-experts-and-talking-heads-.html

29. Шеховцов А. Проросійська мережа за лаштунками кампанії антиукраїнського наклепу [Електронний ресурс] // Українська правда. 04 лютого 2014. -- Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2014/02/4/7012704/

30. Байдакова А. Возвращение советологии. Европа и США вновь готовы тратить деньги на то, чтобы понять Россию [Електронний ресурс] // Новая газета. -- 02 ноября 2016. -- Режим доступу : https://www novayagazeta.ru/articles/2016/11/02/70386-vozvraschenie-sovetologii