Німецька трансцендентально-критична філософія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Німецька трансцендентально-критична філософія

Європейська філософська думка Нового часу сягнула свого апогею в німецькій філософії кінця XVIII - середини ХІХ ст. Порівняно з філософією інших народів континенту вона уникла емпіризму й розвивалася на позиціях раціоналізму. Звісно, можна наголошувати на впливі на неї Великої французької революції. Однак треба зважити, що завершення теоретичної діяльності засновника цієї філософії І. Канта збігається в часі з революцією в сусідній країні, що дає підстави говорити про паралельний розвиток французьких революційних подій і німецьких теоретичних пошуків.

Хоч німецькі мисленики працювали над традиційними темами новочасної філософської думки, вони суттєво вплинули на зміну методологічних засад. Особливістю тодішньої німецької філософії було перенесення дослідження з аналізу об'єкта на дослідження суб'єкта. Якщо раніше філософи підходили до людини як до частини природи, протиставляли емпіризм раціоналізму, то в центрі всіх учень німецьких філософів були проблеми активності суб'єкта, гідності й свободи людини.

До заслуг німецьких філософів треба віднести опрацювання теоретичних засад діалектики, що виникла ще в античні часи. Проте антична філософія обґрунтовувала діалектику в двох значеннях: по-перше, під нею розуміли вчення про змінюваність світу в процесі боротьби протилежних сил, а по-друге, її трактували як метод пізнання, пошуку істини через діалог. Згодом діалектика утвердилася як вчення про розвиток і відповідний метод пізнання. Великі німецькі філософи завершують розробляти діалектику як систему.

Нарешті, тогочасні німецькі мисленики підходять до філософії як до науки, не визнають філософування без дотримання певних засад. Йдеться про творення наукової філософії, обгрунтування філософських систем.

"Копернікіанський переворот" філософії І. Канта

Великий німецький філософ Імануїл Кант (1724-1804 рр.) працював у прусському місті Кеніґсберзі. На противагу своїм сучасникам він був університетським філософом, перейшов усі сходинки кар'єри науковця й організатора науки, аж до посади ректора університету. Лише завдяки йому, як мисленику, другорядний університет у глухому провінційному місті прославився на весь світ. Кант може бути прикладом ученого, який попри слабке здоров'я самостворювався в непростих, несприятливих умовах.

У теоретичній діяльності Канта виділяються два періоди: докритичний і критичний. У докритичному періоді він проявився як дослідник у галузі фізики, астрономії, географії, хоч доводилося витрачати чимало часу на викладання. Саме тоді мисленик висунув відому космологічну гіпотезу. У 1770 році Кант обґрунтував свою оригінальну теорію про простір і час як суб'єктивні форми чуттєвості. Як наслідок він почав розробляти дуалістичну теорію про співвідношення чуттєвого світу у просторовому й часовому вимірі та мисленнєвого світу, що пізнається розумом, доходить висновку, що математика спирається на результати споглядання за простором і часом, а метафізика -- побудована на розумі.

Нерідко про Канта судять на підставі його останніх років життя, коли він, самовідданий мисленик, проявив зразок німецької педантичності. Проте такого способу життя не можна переносити на попередній час, хоч, безумовно, слід наголосити на властивій йому внутрішній дисципліні.

Критичний період у філософській еволюції Канта датується 1781 роком, коли він видав "Критику чистого розуму". Відтак вийшла "Критика практичного розуму" (1788 р.) і "Критика спроможності судження" (1790 р.), присвячені відповідно етиці й естетиці. Окрім того, мисленик видав книги, присвячені проблемам метафізики, філософії природи, філософії історії, філософії релігії. Однак праці Канта з проблем логіки, юриспруденції і політичної філософії не набули особливої популярності. Попри такі суперечності критицизм філософа заклав основи нової філософії, що нині відома як кантіанство.

На філософські погляди Канта вплинула система Ґ. Ляйбніца в тлумаченні Х. Вольфа, що аж ніяк не заперечує новаторства і неповторності вчення кеніґсберзького мисленика. Безумовно, не варто недооцінювати ролі науки на противагу метафізиці при формування його філософської системи. Кант порушував питання: "Як можлива метафізика?". Він намагався з'ясувати питання про можливість суджень про речі на підставі уявлень. До нього дотичні питання про перехід від уявлення до речі і про взаємоз'язок суб'єкта та об'єкта.

Насамперед Кант досліджує самосвідомість, щоб спростувати суб'єктивізм і обґрунтувати неспроможність емпіричного трактування свідомості. Він трактує як "первісну" єдність суб'єктивну єдність я, що спирається на ідею самопізнання. При такому підході я виступає не лише як суб'єкт, а й зумовлює об'єкт, що перебуває в об'єктивному світі. Без поняття об'єкту самопізнання не можливе, бо з цього поняття розпочинається припущення.

Наукове знання, вважав Кант, орієнтується на досвід і водночас ще до емпіричного дослідження спирається на засадничі істини як аксіоми, що становлять предмет метафізики. Якщо до наукового знання треба підходити а posteriori, то до названих аксіом a priori. Так само філософ розрізняв судження на основі досвіду і незалежні від нього. Свої дослідження Кант назвав трансцендентальними (від лат. transcendere - виходити поза межі), бо в такому разі уявлення безпосередньо пов'язуються з предметом, минаючи суб'єкт. На противагу їм трансцендентні уявлення виходять поза досвід. Як переконує філософ, знання невід'ємне від синтезу поняття й досвіду. Від цього походить назва кантіанства як трансцендентальної філософії, хоч вона більше відома як критична. Такий підхід у філософії мисленик прирівнював до коперникіанської революції в астрономії.

Кант намагається диференціювати судження. Якщо аналітичні апріорні судження лише аналізують поняття, то синтетичні апостеріорні судження спираються на досвід. Поряд з ними синтетичні апріорні судження стосуються висловлень про предмет, що не випливають ні з предмету, ні з досвіду. Виокремлення останніх суджень засвідчувало незгоду Канта з емпіристами, що заперечували їхнє існування. Кенігсберзький філософ спирався на досягнення математики й математичної біології. Математичні судження, твердив Кант, апріорні і синтетичні. Те саме він твердив про математичну біологію. На противагу Г'юму Кант визнавав науку доконаним фактом, який має аналізувати філософія. Йдеться насамперед про дослідження апріорних суджень. Філософ бачив однобічність раціоналізму й емпіризму, тому наголосив на ролі в пізнанні водночас чуття й розуму як двох здатностей душі. Його вчення про "два стовбури пізнання" як дві його інстанції передбачало синтезу емпіризму й раціоналізму, бо лише так можна забезпечити достовірність пізнання.

Кантівська критика попереднього пізнання спиралася на трансцендентальну логіку й трансцендентальну естетику. У свою чергу трансцендентальна логіка охоплювала як розділи трансцендентальну аналітику, або теорію розсудку, і трансцендентальну діалектику, або теорію розуму. Якщо теорія розсудку передбачає творення понять, то теорія розуму - творення висновків поза межами досвіду, цебто в сфері абсолютного буття. Кант наголошує на особливостях творення теорії науки як точного знання і теорії метафізики як гаданого (позірного) знання. Теорія науки - це результат зв'язку аналітики й естетики, а теорія метафізики - вислід діалектики.

Трансцендентальна естетика стосується простору й часу. Кант виходить з того, що без простору й часу не обходиться жодне споглядання, хоч вони належать до царини понять. Водночас філософ заперечує емпіричне й доконечне споглядання простору й часу. Ніхто не може збагнути відсутність простору й часу, бо все уявляється просторовим і часовим. Філософ спирається на математику, що охоплює загальні і доконечні судження, яким за предмет служить простір і час, що не можуть бути емпіричними, лише апріорними, існують поза нами як форми чуттєвості. Цілком логічний висновок, що просторовий і часовий світ - це лише явища, хоч судження про них не залежать від досвіду, бо вони загальні й доконечні.

Подібний підхід проявлявся ще в метафізиці Патона, але на противагу йому Кант звертається до форм чуттєвості й суджень математики. По - перше, чуттєвість - це основа загального і доконечного знання, а по-друге, простір і час - це суб'єктивні форми для явищ. Такий суб'єктивізм виходить логічно на феноменологію, а це вже означало докорінну зміну природного способу мислення.

Окрім чуттєвості, до апріорних чинників знання належить розсудок, що творить як види судження сприйняття, стосується самого суб'єкта й

судження досвіду, який виходить поза межі чуттів. Якщо чуття дає різноманітність споглядань, то розсудок пов'язує їх у єдність, цебто забезпечує перехід до предметів, що не існують без мисленного суб'єкта. У свою чергу знання про предмет не можливе без самосвідомості.

Споглядання синтезуються в предмети субстанції, що сприймаються через властивості, які поєднує наш інтелект. Отож, формам чуттєвості відповідають форми розсудку, або чисті поняття розсудку, що названі категоріями. Філософ склав таблицю категорій, хоч вона й була штучною.

Як вважає Кант, умовою пізнання є апріорні синтетичні основоположення, що підтверджуються трансцендентальним виведенням, бо дедуктивні й емпіричні виведення тут не спроможні, позаяк обмежуються уявленнями в суб'єктивному сенсі. Таких основоположень налічується стільки, скільки й категорій. Вони позначають причинність, незнищенність субстанції тощо.

Свій "коперникіанський переворот" у пізнанні Кант пояснює тим, що предмети, сформовані апріорними судженнями, походять із суб'єкту. Звідси - висновок, що суб'єкт треба трактувати як умову об'єкта, поняття якого має бути не догматичним, а критичним. Інакше кажучи, не треба протиставляти суб'єкта об'єктові, а досвід - апріорній думці, бо вона є основним складником досвіду. Водночас Кант запровадив у теорію пізнання уявлення.

Мислення творить емпіричну науку. Критицизм полягає в тому, що досліджується не предмет, а його пізнання. Поняття уможливлює досвід, а не навпаки, бо апріорні синтетичні судження незалежні від досвіду. Прецедент, на думку Канта, подали математика і математична біологія.

Активну роль інтелекту усвідомили дослідники (Г.Галилей, Е. Торічеллі та ін.), дійшовши висновку, що "розум розуміє тільки те, що витворює сам на основі власної ініціативи". Образно кажучи, дослідник ставиться до природи не як учень, а як суддя, бо перебування предметів має відповідати нашому пізнанню. Отож, Кант пояснив можливість апріорних синтетичних суджень і спирання на таких судженнях наук, а також закономірності суджень і подій як витвору чинного інтелекту.

Кантівства трансцендентальна діалектика виходить з того, що розум не може задовільнитися явищем і прагне збагнути речі в собі, а на цьому грунтується метафізика. Хоч речі в собі не були винаходом Канта, вони утвердилися в філософії завдяки йому під назвою ноуменів, цебто мисленних предметів, що протиставлені феноменам. У цьому контексті філософ протиставляє розсудок і розум. Пізнання розсудку обмежується фрагментами дійсності, умовними істинами, а розум об'єднує їх, творить цілісність. Водночас Кант протиставляв чисті поняття розсудку й розуму: перші називав категоріями, а другі - ідеями. Мисленик не ототожнював ідеї з аналогічним терміном Платона. У Канта ідея - це мета, збагнути яку прагне розум, але не може, бо вона не реальна.

Як вважає Кант, розум витворює три основні ідеї, на яких заснована метафізика. Насамперед - ідея душі, що стосується переживань, цебто внутрішнього досвіду як цілісності. На противагу їй ідея Всесвіту охоплює весь зовнішній досвід. Ідея Бога зводиться до пошуку засад досвіду. Якщо категорії - це складники досвіду, то ідеї не мають підстави в речах, а доводяться лише психологічно.

Абсолютна метафізика не спроможна виконати покладених на неї сподівань. Людський інтелект не збагне природи душі, Всесвіту, Бога. Головна помилка метафізики в тому, що вона трактувала ідеї як реальні сутності, а вони лише позначають ідеальну межу пізнання. Такі поняття метафізики, що насправді є паралогізмами, антиноміями, псевдодоводами, виводять її поза межі науки.

Трьом основним ідеям відповідають три частини метафізики: раціональна психологія, раціональна космологія і раціональна теологія. Раціональна психологія в обґрунтуванні Х Вольфа, фактично підміняла категорію субстанції паралогізмами, тому доходила хибних висновків. Раціональна космологія зустрілася з антиноміями, цебто суперечностями розуму самому собі. Йдеться насамперед про скінченність і нескінченність Всесвіту як зіставлення тез і антитез, а також подільність і одноцільність, свободу й причинну зумовленість, випадковість і доконечність. Про розв'язання таких антиномій не може бути мови, якщо допускати істинність лише тези або антитези. Проте Кант підходив диференційовано. Як наслідок одні антиномії вважав безпредметними, а в інших - розрізняв сфери тез й антитез. У раціональній теології мисленик проаналізував онтологічне, космологічне і фізико-теологічне доведення існування Бога й дійшов висновку, що подібні з'ясування не стосуються науки. Для Канта питання існування Бога належало до постулатів практичного розуму так само, як питання безсмертя й свободи.

Заперечивши тогочасну метафізику, Кант не відкидав перспектив нової метафізики, що "може стати наукою". На його думку, нова метафізика має займатися невпізнаними "речами в собі" як суб'єктивними ідеями. Існування "речей у собі" не може спричиняти сумнівів, бо інакше не було б явищ. Якщо істинність метафізичних тверджень не можливо довести теоретично, то їх треба обґрунтовувати практично, зіславшись на те, що вони є предметом віри. Кант твердив: "Я був змушений обмежити знання для того, щоб звільнити місце для віри".

У підході до проблем етики й естетики філософ намагався, по-перше, утвердити фундаментальні засади віри, а по-друге, захистити філософське мислення від скептицизму, заснованого Г'юмом. У галузі моралі Кант заперечував суттєве значення скептицизму. Для цього він спирався на практичний розум, який протиставив розуму теоретичному. Мисленик виходив з того, що теоретичний розум побудований на вірі і спрямований на пошуки істини, а практичний - спрямовується на дію і справедливість. При виправданому використанні теоретичний розум називається розсудком, має наслідком судження. До наслідків практичного розуму треба підходити не з позицій правильності чи хибності, а з позицій дії, наслідком чого є імперативи.

Імперативи поділяються на гіпотетичні й категоричні. При гіпотетичних імперативах сила мотиву залежить від бажань суб'єкта. Категоричні імперативи - це диктат розуму з відповідними вимогами, що ґрунтуються на засадах практичного розуму.

Категоричний моральний імператив звучав: "Поводься так, щоб максими (правила), якими керується твоя воля, могли стати принципами загального законодавства". Ця максима мала різні формулювання. Приміром, одне з них вимагало діяти на принципі, прирівняному до універсального закону, цебто постулювало ідеал. Інше формулювання зобов'язувало бачити в розумній істоті не засіб, а завжди -- мету. Попри різні формулювання цей принцип ґрунтувався на таких поняттях: раціональність дії, автономність волі, прагнення до мети. Цей категоричний імператив не пов'язаний з бажанням, ґрунтується на раціональності, виступає як фундаментальний закон, що означає спонуку до дії і не визнає жодних винятків.

Виконання морального закону не можливе без свободи. Практичний розум визнає тезу, що в світі панує свобода, заперечуючи антитезу, яка підпорядковує свободу законам природи. Свобода, як вважає Кант, є законом речей у собі, а детермінація стосується явищ. Водночас треба зазначити, що діяти згідно із законом можна під впливом зовнішнього чинника (примусу, страху, майбутньої нагороди), відійшовши від вимог чистої моралі. Проте людина має діяти без зовнішніх впливів, з раціональних мотивів, що передбачають, як зазначав Кант, "автономію волі", або добру волю. Відтак мисленик намагається розв'язати суперечність свободи волі й детермінізму. У світі об'єктів людина мислить себе як суб'єкт відповідно до законів свободи, що пізнаються розумом, а він розкриває навіть світ ноуменів.

Поступ моральності зумовлюється безсмертям душі, а гарантом справедливості виступає Бог. Лише практичний розум, заснований на засадах волі й діяльності, спроможний сягнути Абсолюту, збагнути безсмертя душі і Бога.

Кантова естетика надзвичайно ускладнена і не завершена. Мисленик вважає, що естетичне судження як "доцільність без цілі" треба шукати і в природі, і в мистецтві. Водночас слід зауважити, що сам Кант не вживав терміну естетика, трактуючи її як "критику спроможності судження". Філософ визначив такі риси естетики, як безкорисливість і непоняттєвість, а предметом естетичного уподобання вважав форму, що зумовлюється суб'єктивною доконечністю. Водночас Кант упадає в суперечність: з одного боку, він наголошує, що естетичних правил не лише немає, а й не може бути, бо цим зумовлюється характер естетичних суджень, а з другого, -наголошує на всезагальності естетичних уподобань, що не визнають жодних правил. На його переконання, під красою треба розуміти те, "що подобається не завдяки відчуттям і не завжди поняттям, а тим, що подобається із суб'єктивною доконечністю, всезагальним, безпосереднім і без жодної користі. Вчення про естетичні факти - основний внесок філософа в естетику.

Як філософська система кантіанство ґрунтувалося на визнанні суб'єкта за умову предмета, а предмета - за умову пізнання, що зумовлювало апріоризм щодо явищ, агностицизм щодо речей у собі і суб'єктивізм у розумінні не лише простору й часу, а й субстанції і причинності, феноменологія у епістемології, формалізм у етиці й естетиці. Кантіанство не лише означало переворот у філософії, воно вплинуло на різні науки, зокрема математику і природознавство, а також на теологію і письменництво. Ставлення до цього вчення зумовлювалося тим, що Кант не хотів пристати до жодного з тодішніх філософських таборів. Його прихильники дорікали великому філософові за недостатню критичність, а інші - за "гіперкритичність". Канту закидали те, що він не обґрунтував цілісної філософської системи, інші - не погоджувалися з його трактуванням речі в собі. Опозиціями до кантіанства були прихильники скептицизму, ірраціоналізму і філософії віри.

Інтерес до Канта посилився в середині ХІХ століття, що зумовлено занепадом філософської думки в Німеччині. Згодом його прихильники з'явилися в інших європейських країнах, зокрема і в Україні, виникали кантіанські товариства і відповідні видання. Проте дискусії навколо кантіанства тривають до нашого часу, зачіпають інтерпретацію засадничих положень його вчення.

Наукологія як філософія Й.Ґ. Фіхте

Німецький філософ Йоганн Ґотліб Фіхте (1762--1812 рр.) перейшов від кантівського критицизму до метафізики, позаяк від свого попередника він перейняв думку, що лише практичний розум спроможний з'ясувати проблеми метафізики. У житті він був рішучим, безкомпромісним, самовідданим, безкорисливим, називав себе слугою істини, задля якої готовий ризикувати й страждати. Сучасники характеризували його як фанатика, порівнювали з войовничим Магометом, вважали, що в революційні часи він міг би очолити французький Національний конвент.

Проте життя німецького мисленика Фіхте припало на інші часи й інші політичні умови. Завдяки меценатові син ткача зміг вступити до університету. Його долю визначило знайомство з філософією Канта. Найбільше на нього вплинула кантівська етика, особливо трактування свободи. Завдяки Канту упродовж п'яти років Фіхте викладав у Єнському університеті, а після звільнення поселився в Берліні.

Захопившись Великою французькою революцією, філософ навіть мріяв стати громадянином революційної країни, але до цього дійшло, хоч він написав роботу про тамтешню революцію. У період наполеонівської окупації Німеччини Фіхте виступав у Берліні з "Промовами до німецької нації"(1807 - 1808 рр.), закликаючи німців до морального відродження. Після відкриття

Берлінського університету (1809 р.) знову повернувся до викладацької праці, обирався деканом і першим ректором.

Фіхте твердив, що філософське знання має бути не лише систематизоване, а й однорідне, спиратися на чіткі засади метафізики й монізму. Теоретична діяльність філософа поділяється на два періоди: єнський і берлінський. філософський німецький кант

Як філософ Фіхте звернув на себе увагу в єнському періоді працею "Досвід критики будь-якого відкровення", написана за тридцять п'ять днів відразу після невдалого знайомства з Кантом. Видана анонімно книга привернула увагу, бо її сприйняли за працю кенігсберзького філософа. Проте в ній молодий філософ намагається заперечити Кантові, який не допускав, що віра може залежати від зовнішньої вищої сили, а виводив її лише із внутрішнього факта моральної свідомості. Фіхте писав: "Ідея Бога як законодавця нашої моралі заснована на екстеріоризації нам присутнього, на перенесенні суб'єктивного в сутність поза нами, і ця екстеріоризація стає специфічною ознакою релігії...".

До нових роздумів Фіхте спонукала Велика французька революція, якій він присвячує окремі праці. Філософ зазначає, що монарх має шанувати свободу думки. Водночас Фіхте визнає право народу на революцію, бо держава ґрунтується на суспільному договорі, що має спиратися на невивласнювані права народу і моральний закон.

Щастя людей залежить від їхньої мудрості і справедливості, а свобода вимагає належного рівня культури, яку треба виховувати, бо її нав'язування дасть протилежні результати. На думку Фіхте, свобода має три види: трансцендентальна, космологічна і політична. Філософ обґрунтовує відмінності між ними. Трансцендентальна свобода дає всім мудрим істотам змогу бути самостійною, космологічна - узалежнює поведінку від рівня культурного розвитку людини, а політична свобода визначена правом держави.

Згодом Фіхте визначив основну основну хибу кантіанства, що зумовлена відсутністю чіткої, послідовної науковості. На противагу своєму попереднику філософ розробляє вчення про науку, або наукологію, що перетворює філософію в науку усіх наук. Як професор Єнського університету він розробляє програму "Поняття вчення про науку, або так звану філософію" і посібник "Основи всього вчення про науку"(1794 р.). Своє вчення про науку філософ трактує як "першу систему свободи", що має звільнити людину від речей подібно до французької революції, яка звільнила людину від кайданів.

У центр філософування Фіхте ставить діяльність "сама собою", вихідним поняттям якої вважає чинне діяння, "справу-дію", що злютовує справу, цебто результат, і дію, цебто процес. Отож, виходить, що процес пізнання треба розпочинати з чинного Я як "чистої діяльності", але філософ трактує Я як третю особу чи втілення "нашої духовності взагалі".

Обгрунтовуючи свою концепцію, Фіхте пише, що "Я безумовно протистоїть якесь Не-я, чим обґрунтовує категорію заперечення. Звідси-- висновок про те, що діяльність треба розглядати як єдність її носія і предмета. Далі філософ наголошує на синтезі Я і не-Я, тотожності суб'єта та об'єкта, що дає змогу відповісти на кантівське питання про походження синтетичних апріорних суджень. Синтез Я і не-Я дає чотири варіанти наслідків:обмеження, взаємовизначення, причинності, субстанції. Обмеження Я як "чистої діяльності" через не-Я як реальності зовнішнього збудження призводить до суперечності між ними, а відтак -- до нового синтезу. Такий підхід відповідає на проблему кантівської "речі самої собою", що зумовлює чуттєвість, без якої пізнання не можливе. Лише так дія поєднує причину й наслідок.

Пояснюючи четвертий синтез, Фіхте наголошує, що субстанція охоплює "повністю певний круг усіх реальностей". Проте таке визначення філософ вважає акцидентальним (від лат. accidentia--випадковість), цебто неістотним, випадковим, тимчасовим, побічним, що зумовлено силою уявлення. Філософ пише: "Сила уявлення не припускає взагалі жодних усталених меж, оскільки вона сама не знає жодного чіткого погляду; тільки розум припускає щось усталене тим, що сам він уперше фіксує силу уявлення. Сила уявлення - це здатність, вивищена між визначеним і невизначеним, між скінченим і нескінченим". Так обґрунтовується теоретична частина вчення про науку, що "має бути своєрідною прагматичною історією людського духу". Фіхте намагався об'єднати протилежності Я і Не-я силою уявлення на тій підставі, що Не-я не може існувати без самовизначального Я, або суб'єкта. Попри те філософ не знайшов обгрунтування причини поштовху самого Я. Фіхте ставить перед собою два завдання: 1) створити систему категорій трансцендентальної логіки; 2) побудувати теорію знання на основі його саморозвитку. Його шлях розпочинається від абстракції, що насправді є результатом, й веде до конкретності.

На думку Фіхте, у первісній конкретності мислення лежить неусвідомлене уявлення, що злютовує протилежності, а її обмеження розпочинається з відчуття як "протиборстві Я в собі самому", що виходить поза свої межі. Філософ використовує категорії випадковість і доконечність, що переносить на простір і час. У спогляданні простір і час як умови споглядання відрізняються тим, що простір-- зовнішня умова, пов'язана з випадковістю, а час - доконечна умова, залежна від попереднього. Досягнуте споглядання утверджує розсудок.

Кант не схвалював філософування Фіхте, вважав, що його наркологія не має жодного сенсу, бо суб'єкт не спроможний "виколупати об'єкт" із себе самого. Сам Фіхте шукає виходу, обґрунтовує три роди відношень об'єкта й суб'єкта, зазначає: "Перше відношення відповідає чомусь цілком вигаданому, з метою чи без мети; друге - предмету досвіду; третє - лише одному-єдиному предмету, на який ми маємо намір вказати".

Важливе значення має з'ясування поняття. На противагу Канту Фіхте доходить висновку, що сконструювати поняття може не лише математик, а й філософ, як підтверджують поняття права, доброчинності тощо. Цікаве його трактування буття. Філософ зазначає: "Поняття буття розглядається аж ніяк не як перше і первісне поняття, а винятково як виведене, і до того виведене через протилежність діяльності, тобто лише як негативне поняття. Єдине позитивне для ідеаліста - свобода; буття для нього тільки заперечення першої". Інакше кажучи, буття заперечує діяльність.

Філософ зіставляє теоретичну й практичну частини свого вчення про науку, бо в першій частині йдеться про пізнання, а в другій - про пізнаване. Теоретична частина аналізує форми знання, а практична - досліджує його зміст, а такий зміст охоплює насамперед вільну людську діяльність, а також моральне і соціальне довкілля.

Людина потрактована як самовизначальна мета, незалежна від зовнішніх впливів, а самоутверджувана через культуру. Водночас людина не може жити в ізоляції. Держава, як твердить Фіхте, - це своєрідний етап на шляху створення досконалого суспільства, позаяк люди не усвідомлюють значення свободи й самодіяльності, живучи в нинішньому рабстві. Проте нерівність не має жодних оправдань. Людський поступ, який веде до повної рівності, філософ узалежнює розвитком науки, чим зумовлений високий обов'язок ученого, бо знання всесильне.

Щоб забезпечити умови співжиття вільних людей в суспільстві, існує право, що трактоване спочатку як різновид моралі, а потім протиставлене їй, бо мораль індивідуальна на противагу праву як соціальному. Окрім того, мораль зобов'язує, а право дозволяє. Право стосується зовнішнього світу, а мораль стосується думок і чуттів, не лише живих, а й мертвих. Моральні імперативи означають спрямування зовнішнього правила до внутрішнього примусу. Людина має обмежувати свою свободу свободою інших. Свобода має передбачати певні гарантії і водночас вимагає неухильного виконання закону. Безумовно, про правосвідомість людей, а вона залежить від їхнього виховання.

На думку Фіхте, стабільне життя в державі ґрунтується на трьох договорах, що стосується захисту, власності та об'єднань. Запобігти деспотії має контрольна інстанція, яка забороняє незаконні рішення влади. Слід наголосити, що філософ проти поділу влади і негативно ставиться до демократії. Фіхте не заперечує права народу на революцію, якщо володар порушує державний договір.

Філософ обґрунтовує концепцію "розумної держави", що контролює виробництво, торгівлю і ціни. Цю концепцію трактують протилежно: одні називають її соціалістичною, а інші - ототожнюють таку державу з поліцейською касарнею, наголошують на "подвійних стандартах", зокрема щодо сімейного життя.

У 1799 р. Фіхте змушений покинути Єну і переїхати в Берлін, хоч спочатку мав намір їхати до Росії. Дослідники пов'язують такий переїзд з новим етапом у житті мисленика, до чого спричинилися події світової ваги. Йдеться про очевидність хиб у французькому суспільстві, культ вояччини, насаджений Бонапартом, його загарбницька політика, що мала трагічні наслідки.

Нові нюанси в філософії Фіхте проявилися у його відповідях на закиди Шеллінга проти вчення про науку 91802 р.). Фіхте наголошує на відносності знань, що в єдності з буттям дає абсолютне знання. Свою наукологію філософ називає трансцендентальним ідеалізмом, що позначається як Я і протистоїть Не-я. Як видно, мисленик тепер вихідним пунктом філософування називає абсолютне знання, хоч у єнському періоді виводив філософування від діяльності суб'єкта. Водночас він наголошує на всеєдності, що практично означає його перехід від суб'єктивного до об'єктивного ідеалізму. Мисленик ототожнює Абсолют (Бога) і знання. Отож, порівняно з єнським періодом у Берліні Фіхте відійшов від виведення буття з діяльності: спочатку він поставив на перше місце абсолютне знання, а відтак розглядав як єдине ціле знання й буття.

Цілком очевидно, що Фіхте починає обґрунтовувати новий варіант наукології. Мисленик ототожнює Бога з життям, протиставляє духовне життя бездуховній, мертвій природі. Звідси - його критика натурфілософії. Жити, наголошує Фіхте, може лише дух, а буття не має походження, воно - позачасове і доконечне. Знання - це існування Бога. Фіхте дотримується апріорної схеми історії, хоч не заперечує історії емпіричної, апостеріорної, зазначає, що філософ може замовчувати деякі події, за що не заслуговує якихось докорів. Його вихідне положення однозначне: людський рід, наділений розумом і культурою, існував завжди. Первісна розумність існувала як наука, але тепер над нею вивищується релігія як єдність діяльності з першоджерелом життя. Свою наукологію (вчення про науку) він навіть намірений перейменувати у вчення про мудрість.

Історичний поступ, як пише Фіхте, ототожнюється з процесом прилучення до свободи. В історії людства мисленик виділив п'ять епох: 1) епоха невинності людського роду з беззастережним пануванням пануванням розуму; 2) епоха початкової гріховності з примусовим зовнішнім авторитетом; 3) епоха завершеної гріховності з повсюдною розгнузданістю й байдужістю до істини; 4) епоха початкового виправдання з розумною наукою і повернення істини; 5) епоха завершального виправдання й освячення, коли панує розумне мистецтво. Названі епохи мисленик поділив на два періоди. Він вважав, що його час належить до третьої епохи, що завершує перший основний період, хоч і панує християнство, але воно йде павлиністською дорогою, а не дотримується первісної форми відповідно до Євангелії апостола Івана. Перші слова з цієї Євангелії філософ трактує як визнання вічності розуму й буття.

Фіхте виділив п'ять відношень людини й світу: чуттєве, раціональне, моральне, релігійне, наукове. Головне серед них моральне ставлення, що спирається на релігійність. Життя по трактоване як любов, а любов - як "афект буття". Водночас треба зазначити, що мисленик обґрунтовує етику як позаприроду й позасоціальну.

Після окупації німецьких земель наполеонівськими військами Фіхте в "Промовах до німецької нації" заговорив про початок другого основного періоду світової історії, розпочату німцями. Філософ визначає завдання, що спрямовані на перевиховання народу, національну єдність, утвердження патріотизму, жертовність задля національної свободи. Мисленик став на захист вітчизни, але помер, захворівши тифом.

Незадовго до кінця свого земного життя Фіхте написав працю, в якій обґрунтовував взаємозв'язок логіки й філософії. Формальну логіку він не вважав філософською наукою, а лише трансцендентальну логіку, що вивчає походження знання.

Як критик кантіанства Фіхте підірвав канони, встановлені своїм попередником. Проте мисленик не встиг обґрунтувати нової філософської системи. Порівняно з Кантом він мав вплив лише на своїй батьківщині, але цей вплив був революційним за своїм змістом.

Гілозоїзм Й.В. фон Ґете

У світову духовну культуру Йоганн Вольфґанґ фон Ґете (1749 - 1832 рр.) увійшов насамперед як геніальний поет, хоч його основний твір "Фауст", безумовно, втілив досягнення філософської думки того часу, насамперед пошуки сенсу життя, на що спрямована дослідницька діяльність головного героя. Окрім того, мисленик присвятив значну увагу філософським проблемам природознавства. Попри таке проникнення в філософські глибини, сам Гете не вважав себе філософом. Звісно, він ставив на перше місце свою літературну творчість. Відраза мисленика до "шкільної філософії зумовлена тим, що "вона на будь-яке питання відразу ж давала відповідь, згідно з устійненими у ній вихідними положеннями, встановленим порядком і певними рубриками".

Дослідники філософських поглядів мисленика наголошують на таких засадничих положеннях його світогляду:

"Все велике, витворене людством, завжди походило від особистості".

"Істину пізнають тоді, коли дослідно збагнуть її виникнення в індивіді".

"Істина - ніщо сама собою і для себе. Вона розвивається в людині, якщо вона дає згоду світові впливати на її почуття і дух. Кожна людина, відповідно до своєї організації, має власну істину, котру лише вона зможе зрозуміти в її інтимних рисах. Хто досягає універсально-вагомої істини, не розуміє себе".

"Істина закладена як цілісність в особистості; вона набуває свого характеру не тільки від розсудку і розуму, але і зі способу мислення. Для характеристики наукової особистості недостатньо простого перечислення істин, що виникли в її голові. Доконечно знати сутність всієї людини, щоб зрозуміти, чому ідеї і поняття набули при такій нагоді саме такої визначеної форми".

"Істинне--це завжди індивідуально-істинне визначних людей".

У європейській філософії відтворення таких положень великий мисленик не знаходив. Сам Ґете як філософ еволюціонував: у ляйпцізький період шкільна філософія спричиняла відразу, та вже в страсбурзький період він доходить до самостійного філософського мислення, перший ваймарський період стимулює натурфілософські пошуки, критичний підхід до платонізму, неоплатонізму, спінозизму тощо. На перше місце серед представників тодішньої німецької філософської думки Гете ставив Канта, якого називав "кенігсберзьким стариганем". Автор "Фауста" пояснював Еккерману: "Кант - кращий серед них, в чому нема жодного сумніву. Він - той, хто створив найдійовіше за своїми результатами вчення, і він глибше від усіх проник у німецьку культуру. Він вплинув також і на вас, хоч ви його і не читали. Він вам зараз не потрібен, бо те, що він вам міг би дати, вже ви набули". Відтак признавався, що самостійно перейшов шлях, що подібний до шляху Канта. Ґете навіть закидав кеніґсберзькому філософу, що той повторює його думки. Він зауважив, що в "Критиці чистого розуму" Кант забуває про фантазію як четверту головну силу людського духовного єства, називаючи лише чуттєвість, розсудок і розум. Щодо інших філософів Ґете висловлюється не дуже приємно. Фіхтеанців ганить за те, що торочать химери, які не до смаку іншим, хоч самого Фіхте хвалить за оригінальний розум і як блискучого лектора та цікавого співрозмовника. У філософію Г еґеля він не хоче вникати, хоч до самого філософа не приховує симпатії. Після згадки про Шеллінґа признається, що "філософія руйнує мені поезію". На противагу Ґете репре- зентанти німецької філософії Фіхте, Шеллінг і Ґеґель висловлюються про нього схвально: Фіхте зазначає, що на його творах випробовує свою філософію; Гегель дякує поетові за відкриті перспективи філософського мислення; Шеллінґ називає його своїм духовним батьком.

Мисленик виходив з того, що "сутність завжди треба мати живою перед собою і не вбивати її словом". Свій метод він розробляв на тлі, якого сам не сприймав. Ґете зазначав: "Доконечний самобутній крутозлам, щоб схопити дійсність, що без форми, в її найсамобутнішому вигляді і відлучити її від мозкових химер, котрі прецінь також наполегливо нав'язуються з певним характером дійсності". По-перше, він надавав переваги досліду, довіряючи очевидному і пам'ятаючи, що сама людина перебуває в природі. По-друге, не треба нав'язувати природі капризів свого власного розсудку, а давати можливість, щоб вона тлумачилася через нас. По-третє, слід виходити з предметів чуттєвого споглядання, а вони в разі потреби доведуть до "об'єктів свідомого розсудку". По-четверте, на думку дослідника, треба запам'ятати як найголовніше: "навчитися можливо лише тому, що любиш, і чим глибше і повніше має бути знання, тим сильніше, могутніше і живіше має бути любов, навіть більше - пристрасть". Нарешті, по-п'яте, Ґете застерігає від "надмірної поквапливості нестриманого розсудку, коли на місце явищ підсувають різні образи, поняття і навіть невизначені слова. Він зазначає, що справді критична філософія має забезпечити контроль переходу від досвіду судження як перехід від споглядання до мислення, від досліду до ідеї. Як твердить Ґете, пізнання має звільнитися від пізнавальних пересудів. Сприйняття він оцінює не лише як суб'єктивне, а й об'єктивне, а в ньому треба розрізняти форму і зміст. Свій час у науці він характеризує "як час однобічностей", хоч досвід має бути універсальний, бо треба бачити цілість, орієнтуватися на істину як на продуктивність.

Мисленик порівнює механічне й органічне пояснення результатів досвіду. Механічне пояснення ґрунтується на чуттєвому досвіді доконечних взаємозв'язків і на оформленні їх у понятті. Як наслідок поняття повністю охоплює досвід, а досвід, в свою чергу, - поняття. Коли йдеться про органічне пояснення, то все суттєво змінюється. Суттєвий досвід не охоплює всіх явищ, бо від безпосереднього сприйняття уникає найістотніше. Відмінності між механічним і органічним поясненням підтверджує їхнє порівняння. Між частинами механічного предмету існує причинно-наслідковий зв'язок як між чуттєвими явищами. Проте такий причинно-наслідковий зв'язок не простежується в органічному світі, що підтверджує порівняння форми коріння і квітки в рослині, хоч корінь, стебло, листок і квітка виступають як єдність. У такому разі поняття не охоплює досвіду, а й відривається від нього, мислення спирається на себе. Як наслідок, на думку Ґете, виникає "конфлікт між мисленням і спогляданням".

Ґете не погоджується з позиціями механіцистів, віталістів і кантіанців. Мисленик наголосив на страху механіцистів перед смертю, вказав на містицизм віталістів, а подолати хибу кантіанців вбачає у розширенні та якісній зміні досвіду. Як зазначає Ґете, "сто сірих коней не перетворяться в одного-одинокого білого", бо тут не йдеться про якісні зміни. На противагу неорганічному світу органічний світ - це світ метаморфози і життя. Ґете писав: "Природа не має системи; вона є життя і тягнеться від невідомого центру до невпізнаної межі. Тому розгляд природи нескінченний: можна розпочинати від малесеньких подробиць або простежувати шлях в цілому, в ширину й у висоту". У Давній Греції, зазначає Ґете, художник і вчений сприймали природу однаково, вважаючи, що природа творить як художник.

Відштовхуючись від таких міркувань, Ґете підходив до обґрунтування науки про живе. Порівнюючи механіку з органічним світом, мисленик зазначав, що причина дії машини лежить за її межами, а живий організм приховує внутрішню творчу потенцію. Окрім того, живий організм не може ігнорувати особливостей об'єкта дослідження. Мисленик зазначав: "Тварин повчають їхні органи, казали прадавні. Я додам: людей - також, але людям надані переваги в свою чергу повчати ці органи". На думку Ґете, органічний підхід втілюється в його науці бачити. Він зазначає: "Кожен новий предмет, що добре побачений, відкриває нам новий орган". Водночас організм можна зрозуміти лише в інтуїтивному понятті, що без впливу чуттєвого досліду творить свій досвід за допомогою "споглядальної здатності судження", який не поступається чуттєвому.

Слід зауважити, що трактування інтуїції Ґете протилежне ірраціоналістичним і містичним поясненням. Приміром, пояснити рослинний організм можливо лише тоді, коли доведеться вийти поза чуттєве сприйняття. Тут доречна навіть фантазія щодо розвитку цього організму. Щоправда, Ґете вживає незвичний термін точна фантазія, що передбачає гармонічну злютованість на рівноправних засадах науки і мистецтва. Сам Ґете проявляє таку єдність у працях "Метаморфоза рослин" і "Лекції з порівняльної анатомії", а також шедеврах інтимної лірики. Про себе він казав: "Я можу помилитися в окремих речах, в цілому я ніколи не помилюсь".

Гете трактує свої філософські погляди як гілозоїзм (від гр. Нуїє - матерія і ює - життя), що формувався, з одного боку, під впливом філософії Спінози, а по-друге, як наслідок самостійних досліджень у природознавстві. Мисленик не приховував, що "був прихильником гілозоїзму... і визнавав всю святість і переваги за глибинами цього вчення". Як відомо, гілозоїзм ґрунтується на визнанні загальної одушевленості матеріального світу. Гете зазначав: ". Так як матерія без духа, а дух без матерії ніколи не існує і де може діяти, то й матерія спроможна вивищуватися, так і дух не в стані обійтися без притягання й відштовхування".

Як дослідник Ґете розрізняє три види знання: 1) емпіричний феномен, 2) науковий феномен, 3) чистий феномен. Якщо перший феномен побачить кожен, а другий - передбачає явище, повторене в нових умовах, то чистий, або первинний, феномен виявляється лише в постійному зв'язку явищ. Мисленик пише, що вчений "ніколи не бачить чистого феномена вочевидь. Щоб зобразити його, людський розум визначає все емпірично мінливе, вилучає випадкове, відокремлює нечисте, розгортає переплутане.". Такий чистий, або первинний, феномен Гете називає "прафеноменом". До "прафеноменів" мисленик звертається у відомій полеміці з Шиллером про відношення мислення і споглядання до ідеї. Гете зазначає: "Безпосереднє споглядання прафеноменів наганяє на нас своєрідний страх, ми відчуваємо нашу недостатність". З'ясування прафеномена вимагає порівняння його з кантіянським поняттям наукового феномену, що на стадії пізнання і досвіду визначає аналіз, цебто штучного розчленування потоку, завдяки чому розсудок виявляє певні закономірності. Такі закономірності у явищі означають відокремлення пізнання від привнесеностей, зокрема суджень і переконань. Мисленик вважав, що прафеномени дають змогу проникнути в суть предмета, аж до його найглибшого гештальта (від нім. Gestalt - закінчена форма, образ структура), цебто суб'єктивної психічної структури як психічного первня.

Тут Ґете виступає опонентом Канта щодо трактування поняття. Кеніґсберзький філософ наділяв поняття не тямучою функцією, а лише визначальною. При такому підході поняття може бути змістовним або беззмістовним. Саме таку стадію пізнання Ґете характеризує як прафеномен, що означає підхід до речі, як вона є насправді. Інакше кажучи, йдеться про думку, що відтворюється в розсудку як поняття, а в розумі - як ідея. Отож, виходить, що думка не відірвана від природи, а увінчує її розвиток, пов'язуючи зовнішні здобутки і внутрішній процес, що означає перебування в зосередженні "речі в собі". Мисленик наголошує на неможливості розділити природу й ідею, бо "те, що називають ідеєю, завжди проявляється в явищі й виступає як закон цього явища".

Прафеномен може бути і словом. Ґете пише: "Найвище, чого може досягнути людина,-- здивування. Якщо прафеномен випробовує її в здивуванні, вона має відчути задоволення, нічого вищого побачити їй не надано, а шукати далі нема сенсу - це межа. Проте люди зазвичай не задовольняються змістом прафеномена, прагнуть проникнути в те, що приховане за ним, і в цьому вони нагадують дітей, що, поглянувши в дзеркало, відразу ж пере - вертають його, - подивитися, що так з протилежного боку".

Мисленик розробляє метод інтелектуально-образного пізнання, що застосовується в природознавстві. Такий метод Ґете порівнював з читанням.

Явища природи можна прирівнювати до читання букв, що не дає змоги проникнути в сенс, цебто "річ у собі". Саме прафеномен - це читання і розуміння природи, а суть методу - в групуванні явищ, в яких вони проявляють сенс, тому цей метод ще називається типологізацією. Мисленик зазначав: "Хто хоче сягнути вищого, той має хотіти цілого, хто займається духом, має займатися природою, хто говорить про природу, той має брати дух як передумову або мовчазно передбачати його".

Філософські проблеми мисленик висловлює в поезії. Його світогляд ґрунтується на ототожненні Бога і природи, яка "розчиняє твердиню в дусі", а "продукти духа перетворює в твердиню". Природа втілює не лише становлення і рух, а й вічне життя. Настанова Ґете звучить: "Хто хоче вищого, має хотіти цілого, хто займається духом, має займатися природою, хто говорить про природу, той має брати дух як передумову або мовчазно передбачати його". Як видно з цього твердження, для мисленика вищий і цілий, дух і природа, а так само душа і тіло, мислення і тяглість, воля і рух як терміни взаємодоповнювані.

Головну мету свого наукового методу Ґете вбачав у тому, що дійти до "прафеномену" досліджуваного предмета, що становить його найглибшу основу, а відтак - синтезувати гештальти. Думка Ґете як природодослідника націлена на вивчення природи, що зводилося до пізнання "прафеномена", або "найпростішого явища", в якому втілена закономірність розвитку. Щоправда Ґете розрізняв "прафеномен" і "загальний тип" на тій підставі, що прафеномен як незмінне явище реально сприймається при спогляданні, а загальний тип - чуттєво, охоплюючи більше число форм.

Поняття "феномен" Гете запропонував у своїй праці "Вчення про колір", а визначення його дав у "Максимах і рефлексіях":

"Прафеномен:

Ідеальний як межове пізнаване,

Реальний як пізнаване,

Символічний, бо охоплює всі випадки,

Ідентичний у всіх випадках".

У прафеномені людина безпосередньо вбачає в особливому загальне. Таке споглядання Ґете характеризує як інтелектуальне, що зумовлене "споглядальною здатністю судження". Дослідження прафеномену передбачає певні фази. На першій фазі дослідник збирає первинні гештальти, що відтворюють безпосередню реальність. Вони ще називаються сенсорними (від лат. sensorium -- орган чуттів). Для переконливості Гете використовував не лише когнітивний (від лат. єо^пШо - знання, пізнання) словник, зокрема метафори, а й зариси, ескізи тощо. Друга фаза передбачає синтез первинних гештальтів як динамічних цілісностей, що були відсутні в нашому досвіді. До метафор, зарисів і ескізів мисленик додає ще схематичні моделі. Нарешті, на третій фазі дослідник доходить до прафеномена як глибинного і водночас синтезованого гештальта, якого раніше не було в свідомості дослідника.

Прафеномени для Ґете - становили мету пізнання природи. У теорії кольору він трактував як прафеномен взаємодію між світлом і темрявою. У біології прафеноменом у розумінні дослідника був живий листок. Слід зазначити, що Ґете, як дослідник морфології живого світу, запропонував у науці термін "морфологія". У геології він передбачив, що взаємодія землі і води становить прафеномен формування ландшафтів і геологічних форм.

Мисленик дійшов висновку, що прафеномени зумовлюють сенс інших проявів досліджуваного предмета. Без них не можливе істинне розуміння природи. Ґете стверджував, що лише завдяки прафеномену можемо побачити явище. Водночас прафеномен інтерсуб'єктивний - і кожна людина може дійти до його розуміння при неупередженому спостереженні, до чого ведуть різні шляхи, хоч результат буде єдиний. Крім того, прафеномен - це межовий пункт, до якого доходить дослідник природи, і водночас одиничний прояв загального. Суть цього Ґете передав такою формулою:

Що таке загальне?

Одинцевий випадок.

Що таке часткове?

Мільйони випадків.

Існування людини, на думку Ґете, підпорядковане шістьом великим силам, що передані як образи: демон, ентелехія, доля, ерос, доконечність, надія. Демон людини зумовлений її суперечливістю, що як письменник Ґете втілив у трагедії "Фауст". Ентелехія (від гр. єпієІєсЬєіа - завершення, здійсненність) зустрічається ще в філософії Аристотеля, позначаючи формотворче начало, а у віталізмі нею позначають нематеріальну силу, що регулює процеси в організмі. Доля - це сукупність фатальних обставин у житті. До неї подібна доконечність, але вона стосується конкретних життєвих обставин. Ерос позначає любов, що не заперечує свободи й радості людини. Надія - це спрямування на свободу і саморозвиток у майбутньому.