"Тіло" в просторі пам’яті

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Тіло» в просторі пам'яті

В умовах кризи новочасних епістемологічних засад раціональні засоби дослідження минулого (документи, матеріальні артефакти тощо) поступово відходять на другий план. Натомість набирає впливу донедавна лакунарна складова чи той сегмент, який перебував на маргінесі гуманітарного дослідницького поля. Зокрема йдеться про активне розгортання тілесного дискурсу. Точкою відліку парадигми тіла в гуманітарних науках, на думку К. Вульфа, став 1981 рік К. Вульф пише: «В 1981 году мы с Дитмаром Кампером пригласили Жана Бодрийяра и Поля Вирильо на свою конференцию `Возвращение тела', ставшей отправной точкой парадигмы тела в гуманитарных науках», див.: Вульф К. Бодрийяр был весьма популярным аутсайдером // Хора. 2009. № 2 (8). С. 174. Потапенко Я. О. Дослідження соматичного буття людини в соціогуманітарних студіях кінця ХІХ - початку ХХІ ст.: становлення і розвиток наукових напрямів та концепцій: монографія. Переяслав-Хмельницький, 2012. С.222..

Концептуальне культурологічне осмислення тілесності досить активно інфільтрується й до сфери історичної науки. У середовищі останньої від середини1990-х рр. «історія тіла» постала як окремий дослідницький напрямок, котрий інтенсивно й динамічно розвивається на засадах міждис - циплінарності поряд з «гендерною історією», постколоніальними студіями, «візуальною історією», «історією пам яті» та «історією довкілля» . У царині сучасної історіографії утвердилося сприйняття тіла людини як тотально - заангажованого у реалізацію складних соціокультурних, комунікативних і когнітивних функцій феномену, котрий є важливим чинником історичного процесу та соціального буття.

На зламі ХХ-ХХІ ст., перебуваючи у полі зору різних наукових, суспільних і культурних дискурсів, поняття «тіло» привертає до себе увагу як багатофункціональний і складний феномен. Поступово набирає ваги новий канон тілесності. Порушена проблема знаходиться у просторі тієї пізнавальної перспективи, яка оприявнює не тільки дослідження тіла / тілесності, але й певний тип дискурсу культури. Відтак розуміння «тіла» опосередковане культурою й соціумом.

Останнім часом спостерігається динамізація полеміки щодо тіла. Воно (тіло) «все більше підлягає читанню, розумінню, інтерпретації, генетичному розшифровуванню - і все менше таким «давнім» способам його сприйняття, як осягнення і чуттєва насолода Эпштейн М. Тело на перекрестке времен. К философии осязания // Вопросы философии. М., 2005. № 8. С. 67.». Суттєво інтенсифікувала дискусію з приводу співвідношення матеріальності тіла та мови праця американської дослідниці Дж. Батлер «Тіла, що значать: дискурсивні межі статі» (1993) Butler J. Bodies That Matter. On the Discursive Limits of «Sex». London, 1993; Її ж. Society and Culture Bundle RC: Bodies That Matter. On the Discursive Limits of «Sex». London; New York, 2011., в якій авторка розглядає тіло як соціальну конструкцію.

Завданням пропонованої наукової розвідки є маркування задекларо - ваної проблеми («тіло» в просторі пам'яті») в контексті студій пам'яті. За канонами жанру наукової розвідки, початково варто визначитися з термінологічним апаратом задля постановки питань і пошуку відповідей. Відтак вдамося до методологічної проблематизації смислових порядків у пізнанні феномена. Відповідно з'ясуємо смислову морфологію концепту, домовимося про використання концепту «тіло», наділеного різними смислами - суб'єктивним значимостям (оскільки саме смисли здатні організовувати індивідуальні та колективні дії), спробуємо позиціонувати «тіло » в просторі пам'яті.

У вітчизняній історіографії проблема «тіла / тілесності» розглядається здебільшого у двох дискурсах:

- філософсько-історичному (де акцентується на проблемах «тіла» та тілесних практик у контексті соціокультурних процесів);

- культурологічно-літературознавчому, згідно з яким матеріальність тіла вторинна стосовно тих логічних і семіотичних структур, які у ній закодовані (йдеться, власне, про те, що тіло переважно, якщо не повністю, є мовною конструкцією).

Прикметно, що ситуацію захоплення тілом дослідники провокативно пояснюють як наслідок прощання з ним та відповідальністю за збереження пам'яті про нього. Розмову про цей, здавалося б, цілісний предмет регулюють концепти тілесності (людського погляду, жесту і голосу тощо), які структурують і конфігурують знання про тіло Стриж Л.В. Зміст та розвиток поняття тілесності у лінгво-культурологічній парадигмі // Перекладацькі інновації: матеріали ІІ Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції, Суми, 15-16 березня 2012 р. Суми, 2012. С. 26-27..

Тілесність як соціокультурний феномен - це перетворене під впливом соціальних і культурних чинників тіло людини, що володіє соціокультурними знаннями і смислами і виконує певні соціокультурні функції, які є важливими для повноцінного функціонування в межах соціуму Мосаєв Ю.В. Відображення концепту «тілесність» у межах соціології постмодерну // Соціальні технології: Актуальні проблеми теорії та практики: Зб. наук. праць. Запоріжжя, 2013. С. 32.. Тілесність суб'єкта - це не тільки його тіло і організм, але й фізичний і смисловий простори Петренко-ЛисакА.О. Соціальний простір у міждисциплінарному вимірі. К., 2013. С. 143.. Тілесні функції невіддільні від соціального, оскільки тіло завжди включене в перебіг найрізноманітніших просторово-часових, комунікативних, перцептивних, пізнавальних, психоментальних процесів Потапенко Я. О. Дослідження соматичного буття людини в соціогуманітарних студіях кінця ХІХ - початку ХХІ ст... С.222-223..

Показово, що концепти тілесності виникли на межі різних галузей знань:

- філософська концепція тілесного розуму Ф. Ніцше,

- історико-літературні тілесні парадигми,

- гуманітарні теорії дискурсу

- тіло й тілесність у ґендерних студіях,

- концепт пам'яті тіла,

- перформативне тіло тощо.

Методологія дослідження базується на комбінації інтерпретативних версій аналізу смислових перспектив концепту «тіло» у просторі пам'яті, сучасного культурного виробництва і споживання, специфіки смислової трансляції текстів культури й смислових орієнтацій. При цьому виходимо на варіативність концептів тілесності, серед яких: образ тіла, розум тіла, пам'ять тіла, мова тіла, перформативне тіло, хронотопічність та топологічність тіла та ін., розуміння яких є принциповим у загальному контексті проблематизу- вання тіла. Базова гіпотеза дослідження вибудовується на усвідомленні процесу взаємозалежності «пам'яті мозку» (пам'яті як когнітивного процесу) та «пам'яті тіла». Остання розглядається як «глибинна й така, що не стирається» «.Память тела (а не только мозга), как подлиная, наиболее глубокая и нестираемая память» // Бескова И.А., Князева Е.Н., Бескова Д.А. Природа и образы телесности. М., 2011. С. 17.. Пропонована інтерпретаційна схема є смисловим конструктом, орієнтованим на генерування знання. На нашу думку, використання підходу студій пам'яті й упровадження «тіла» до дослідницького поля пам'яттєвого дискурсу надає ширших можливостей для переосмислення тілесних практик.

Смислова морфологія. Оскільки всі види наукових інтелектуальних практик інтенціональні, а тому є одним із модусів нерозривної співвіднесеності мислення і буття, вони інтенсивні й вітальні виключно внаслідок зосередженості на предметі, пильній, неослабній увазі до нього. У такій нерозривній зв'язаності продукуються та існують сенси. Продукуються остільки, оскільки «інтелектуальним практикам іманентно властиві смислові матриці, які є генеративними асамбляжами (змішення й зближення елемен - тів), що управляють діями дослідників» Смислова морфологія соціуму / За ред. Н. Костенко. К., 2012. С. 125..

Людство в процесі історико-культурного поступу виробило власні смислові межі розуміння мови тіла. Включеність «тіла» в соціокультурний простір упосліджує не лише його природню атрибутацію, але й властивості й характеристики, породжені соціальними й культурними впливами. Через проблеми тіла можливе пізнання специфіки буття та антиномій людського існування, використовуючи «тіло як дороговказ» (Ф. Ніцше).

З позиції ідеалістичних концепцій випливає, що будь -який об'єкт, відображений у нашій свідомості, представляє, або, краще сказати, утілює, певну ідею чи смисл. Під кутом зору суб'єктивного ідеалізму смисл є певною духовною потенцією, на основі якої для людини конституюється зовнішній світ, і передує будь-якому визначенню об'єктів дійсності Жовтянська В.В. Трансормації смислу в соціокультурному просторі. Кіровоград, 2012. С. 37.. Смисл є неначебто внутрішнім суб'єктивним ідентифікатором зовнішнього явища, але водночас і його формувальним базисом.

Такий підхід до розуміння смислу характерний і для засновника фено - менологічної традиції Е. Гуссерля Гуссерль Є. Картезианские рамышления. СПб., 1998. 316 с.. Основною властивістю свідомих переживань, за Е. Гуссерлем, є інтенціональність, тобто предметність, змістов- ність свідомості. При цьому «предмет свідомості, залишаючись тотожним самому собі в поточному переживанні, не проникає в цю свідомість ззовні, але перебуває в ній самій як смисл, тобто як інтенціональний результат синтетичної роботи свідомості» Там само. С. 110. .

У контексті традиції, закладеної в радянській психології Л. Виготським і надалі розвинутої О. Леонтьєвим, аналіз суб'єктивного аспекту репрезента - цій здійснюється саме на основі поняття смислу. Як зазначає Л. Виготський, смисл - це щось не до кінця визначене і нечітко розмежоване: «Смисли неначе вливаються один в одного і неначе впливають один на одного так, що попередні начебто містяться в наступному або його модифікують» Выготский Л. Мышление и речь. М., 1982. С.349..

Змістовий потенціал цього конструкту дає змогу розглядати особливості становлення уявлень про світ залежно від взаємин людини з цим світом. Аксіологія таких відносин є підставою, аби говорити про якісно різні способи сприймання дійсності й різні варіанти опосередкування цього сприйняття. Опосередковані через знак або образ уявлення розширюють схему відносин «людина-світ», уводячи в неї третій компонент - соціокультурну традицію . Всередині означеного трикутника - «людина-світ-соціокультурна традиція» відбуваються смислові перетворення. Важливим для подальшого аналізу видається й те, що смисл є непростим психологічним конструктом: він пов'язаний не лише з когнітивними, алей з емоційними аспектами відображення. Пропонована інтерпретаційна схема є передусім смисловим конструктом, орієнтованим на генерування знання.

Концепт «тіло» в пам'яттєвому просторі. У міждисциплінарному просторі сучасної гуманітаристики в руслі постнекласичної епістемології виник тілесно-орієнтований підхід:«тіло» визнається найважливішим виміром людського існування й розглядається як основний предмет гумані - тарного знання, ґрунтованого на досвіді. Важливою тезою при цьому є мислення через тіло: «Тіло - не лише суттєвий вимір нашої людської природи, але й основний інструмент усіляких людських звершень, наш засіб засобів, необхідний для сприйняття, дії й навіть мислення. Так само, як майстерні ремісники повинні досконало знати свої засоби, так і нам потрібні глибші соматичні знання, щоб покращити розуміння й наші досягнення в мистецтвах і науках про людину та поглибити наше володіння найвищим із мистецтв - мистецтвом удосконалення нашої людяності... Нам слід більшу увагу приділяти «мисленню через посередництво нашого тіла», - закликає філософ Р. Шустерман Жовтянська В. В. Трансформації смислу в соціокультурному просторі. С. 6. Шустерман Р. Мыслить через тело: гуманитарное образование // Вопросы философии. - Москва, 2006. № 6. С. 53..

Людина як соціальний суб'єкт живе, в першу чергу, як тіло, тобто в рамках тіла. Тіло виступає носієм особливих смислів. Це обумовлює необхідність становлення тілесних образів та моделей. Образи та моделі тіла

- це репрезентанти особистості, адже через них людина заявляє про себе суспільству Зелінська О. Тілесна ідентичність у контексті пізньомодерної моди // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: культурологія. Острог, 2014. Вип. 14: Проблеми культурної ідентичності в контексті соціокультур- ного різноманіття (Матеріали міжнар. наук. конф., Острог, 4-5 квітня 2014 р.). Ч. І. С. 290..

Різноманітні аспекти самоідентифікації (соціальний, політичний та ін.) ґрунтуються на тілесності й реалізуються через неї, бо «людина, перш за все,

- тілесна істота, вона сприймає світ через тіло, робить його своїм через тілесне сприйняття. Динаміка відчуття границь тіла стає, таким чином, однією із фундаментальних характеристик людського існування» Крылов А. Н. Эволюция идентичностей: кризис индустриального общества и новое самосознания индивида. М., 2010. С. 142..

Умовно можна розрізнити мову тіла як невербальне спілкування (міміка, жести) і тіло як пряме джерело інформації - зовнішність сама-по-собі «говорить» про людину (фігура, одяг, зачіска, гігієнічний стан і тощо). Ці дві мови тіла узагальнено можна назвати тілесною поведінкою. Кожен суспільний прошарок витворює якісь особливі, специфічні деталі в такій поведінці. Користуючись ними, індивід репрезентує себе як представника певного прошарку, і, відповідно, члени одного прошарку здатні розпізнати (тобто ідентифікувати) одне одного Зелінська О. Тілесна ідентичність у контексті пізньомодерної моди. С. 292..

Важливими для аналізу задекларованої проблеми видаються положен - ня, обґрунтовані у межах парадигми тілесного пізнання російською дослідни - цею С. Князєвою:

• пізнання «тілесно навантажене»: інтелект потребує тіла й виникає у взаємній грі мозку, тіла й оточення;

• специфіка пізнання зумовлюється, значною мірою, будовою «тіла, яке пізнає», його конкретними функціонально-фізіологічними особливостями, здатністю до сприйняття й переміщення у просторі;

• тіло та свідомість перебувають у відносинах взаємно -циклічного де термінування, психосоматичні зв'язки виникають за принципом нелінійної циклічної причинності;

• структури сприйняття й мислення залежать від «синергій тіла», від сенсомоторного досвіду, який корелює з певними структурами;

• «тілесні схеми», котрі визначають взаємодію живого тіла з середовищем, є динамічними й рухливими - фіксують «просторовість ситуації», що постійно змінюється;

• тілесне пізнання - це завжди рух і дія: «Знання не пасивно отриму - ється організмами як когнітивними агентами, але активно будується ними» Князева Е.Н. Телесно-ориентированный поход в эпистемологии // Эпистемология и философия науки, 2010. Т. ХХІІ. № 1. С. 44-46..

Тіло виступає первинним генератором символів. Воно здатне продукувати символічні коди різноманітних видів (візуальні, акустичні, тактильні тощо) Круткин В.Л. Телесность человека в онтологическом измерении. С. 148.. Концепт «тіло» може розглядатися:

- як матеріальна основа,

- категорія розрізнення (тіло як «промовляюче інше»),

- площина вписувань,

- культурна конструкція.

Зміна часової перспективи дозволяє простежити історію специфічного бачення тіла. Так, у феміністичній теорії 1970-х рр. тіло розглядали як залишок автентичного й місце протесту проти дискримінуючих культурних приписів. Зв'язок тіла і культури особливо очевидний у переломні часи, коли сумнівними стають старі цінності.

Тіло має не лише функцію сигніфіканта як носія змісту (тобто виступає матеріалом для репрезентації). У соціальному контексті тіло - це своєрідний медіатор особистісного контролю, виробництва і відтворення, порядку і порушення Петренко-Лисак А.О. Соціальний простір у міждисциплінарному вимірі. К., 2013. С. 141.. Базовий методологічний засновок порушеної проблеми ґрунтується на уявленні, що пам'ять є «станом нашого тіла» (А. Бергсон) Bergson Н. Matter and Memory (1896). Zone Books, New York, 1988. Р. 239.; людські інстинкти, як біологічні функції тілесності, лежать в основі тілесних і соціальних потреб людини, відіграють ключову роль у формуванні соціуму. Відтак тілесність і соціальність є взаємопов'язаними багатовимірними та багатоаспектними іпостасями людини, що їм властива багатогранна сукуп - ність зв'язків Потапенко Я.Людська тілесність як фундаментальна категорія культурно - антропологічних студій // Етнічна історія народів Європи. К., 2013. Вип. 39. С. 13.. Конкретний фрагмент соціальної реальності відповідно активізує певні смислові регулятори, які вибудовують картину спогаду.

Зауважимо, що тіло в пам'яттєвій парадигмі може сприйматися / відтворюватися як цілісна смислова форма, або може бути акцентована якась частина тіла або жест, поза тощо. Так, на підставі ретельного аналізу соматичної проблематики, межі болю, всесилля візуально-тілесних образів, «знаків» тіла та його «мови», здатності уяви формувати тіло та тілесні схеми, відомий німецький соціолог, мистецтвознавець та антрополог Дітмар Кампер запропонував власну концепцію «мислення тіла» («Kцrper Denken») КамперД. Тело. Насилие. Боль. СПб., 2010. 248 с.; Його ж. Знаки как шрамы. Графизм боли / (пер. с нем. Гульнары Хайдаровой) // Мысль. СПб., 1997. Вып. 1. С. 164-172.. Автор зауважує, що «тіло, навіть у своїх глибинах, є місцем гри здатностей уяви, яка працює як дзеркало універсуму». На його переконання, досвід «мислення тіла» передбачає гносеологічне й епістемологічне одночасне «утримування» в полі зору двох протилежних можливостей: мислення тілом (об'єкт) та мислення тіла (суб'єкт) Савчук В. Рефлексивная спонтанность Дитмара Кампера. - [Електронний ресурс]. -

Режим доступу: http://mediaphilosophy.ru/library/books/Kamper_SaYchuk.pdf

www.intelros.ru/pdf/Kamper_Savchuk.pdf.

Спогад і тіло реконфіґурують одне одного. Важливо враховувати, що світ ми сприймаємо не в образах, а в об'єктах; але спосіб репрезентації об'єктів є суб'єктивним. Відтак вибудовування спогаду відбувається з урахуванням того, що смислова й ціннісна характеристика чи створення картини пам'яті цінність речей змінюється залежно від етапу біографії, досвіду, переосмислення значущих подій, людей, ситуацій. Фактично, тіло набуває серію «маркерів», що забезпечує пізнаваність одне одного. Діапазон можливих маркувань доволі широкий: від традиційних ритуальних маркерів у представників південноамериканських, північноафриканськиих, австралій - ських етнічних груп, татуювання тощо - до регламентування зовнішнього вигляду щодо dress-code'у в західній культурі.

Згідно зі твердженням відомого американського вченого П. Коннерто- на, ми зберігаємо минуле (версії минулого), репрезентуючи його для себе у формі слів і образів. Церемонії вшанування пам'яті є яскравим прикладом цього. Через них минуле утримується в пам'яті у формі образів, замальовок минулих подій. Вони також є відтворенням, певного роду інсценізацією минулого, його поверненням у формі репрезентації, що зазвичай включає в себе симулякр дії чи ситуації, яку треба викликати з пам'яті. Риторична переконливість таких пере-(від-)творень, значною мірою залежить від «кодової» поведінки тіла. Однак ми так само можемо цілеспрямовано зберігати минуле і без того, щоб відкрито репрезентувати його у формі слів і образів. Наші тіла, які в ході церемоній вшанування пам'яті, стилізуючи, відтворюють образ з минулого, теж зберігають минуле, причому доволі ефективно, завдяки своїй незнищенній здатності представляти певні завчені рухи і дії. Ми можемо й не пам'ятати, як чи коли ми вперше навчились плавати, але ми успішно продовжуємо користатись здобутими навичками - добре пам'ятаючи, як це робиться, - без жодної необхідності спеціально, свідомо відтворю - вати свої дії. Ми лише звертаємося до ментальної картинки того, що нам слід робити, коли наша здатність спонтанно виконати якісь необхідні рухи тіла не спрацьовує. Численні форми звичного запам'ятовування та утримування в пам'яті певних навичок є ілюстрацією того, що минуле зберігається в нашій пам'яті й найчастіше - без найменших згадок про його історичне походження, а втім, ми відтворюємо те минуле у нашій теперішній поведінці. У запам'ятовуванні навичок минуле наче осідає у нашому тілі Коннертон П. Як суспільства пам'ятають. К., 2004. С. 114..

«Пильніше розглядаючи те, як пам'ять «осідає» чи накопичується в нашому тілі», дослідник виділяє два фундаментально відмінні типи соціаль - них практик. Перший тип таких дій автор пропонує назвати практиками інкорпорування / втілення (incorporating practices). Посмішка, рукостискання чи слова, які ми промовляємо, звертаючись до когось, - усе це будуть послання від того чи тих, хто їх відправляє, передані за допомогою, так би мовити, поточних рухів і дій їхнього тіла, причому передання послання відбувається лише в той момент, коли їхні тіла присутні «тут і тепер», і отже, є можливість виконати ці конкретні дії. «Я називатиму такі дії втілюючими, чи діями інкорпорування, незалежно від того, чи буде інформація, яку вони передають, передаватися свідомо, з певним наміром, чи ні, і чи це робитиме одна людина чи група людей», - пише П. Коннертон Там само.. На нашу думку, у цьому випадку все ж йдеться радше про емоційну, аніж предметну пам'ять і радше про зорову, ніж про опосередковану мовою.

Другий тип дій П. Коннертон називає «практиками записування» (inscribing practices). Наші сучасні пристрої для зберігання та доступу до вже збереженої інформації, друк, енциклопедії, індекси, фотографії, магнітофонні записи, комп'ютери - всі вони побудовані так, що ми мусимо зробити щось таке, що буде схоплювати й утримувати інформацію довгий час по тому, як людський організм уже перестане її надавати. Подеколи «таке передання може бути несвідомим чи не-інтенційним, як, приміром, тоді, коли хтось прослуховуватиме наші телефонні розмови, але у більшості випадків ми матимемо справу з інтенцією - свідомим наміром передати інформацію» Коннертон П. Як суспільства пам'ятають. К., 2004. С. 114-115. Бескова И.А., Князева Е.Н., Бескова Д.А. Природа и образы телесности. М., 2011..

Цю думку П. Коннертона можна обґрунтувати тим, що матеріяльний слід одночасно є «унаочненням». Назагал, і друк, і світлини, й кіно, і запис звуку були насамперед пов'язані з карбуванням тілесності: людського погляду, жесту і голосу. Модерні засоби «утривалення» пам'яті (спочатку фотографія, тоді кіно, а далі звукозапис тощо) здійснили «зсув» у стосунках минулого і теперішнього: минуле стало фізично присутнім у теперішньому. Йдеться про пам'ять, яка «гортає себе у зворотному порядку, фіксує щось, робить хаотичні диґресії, актуалізує і конкретизує».

У «калейдоскопічному» особистому ментальному просторі пам'яті «тіло» як смислове утворення, доволі показово поєднує такі змістові перспективи:

- предметно-просторову;

- темпоральну (часову);

- соціальну;

- емоційну;

- соціокультурну.

Уявлення про тілесність пізнання корелюють з уявленнями про ситуативність пізнання та його енактивність, пов'язаність з дією. Тілесне пізнання означає пізнання територизоване, вбудоване в певний життєвий простір, топологічно й темпорально структуроване . У темпоральномувимірі проекції тіла конструюються зі спогадів про минуле, емоцій та відчуттів теперішньої ситуації. Ці спогади, емоції та відчуття часто опосередковані речами, які здатні невербальним чином втілювати та зберігати сенси, що їм приписані. Посутньо врахувати те, що тіло в просторі пам'яті також може слугувати маркером часу та досвіду. Йдеться не лише про вікові характеристики, але й про темпоральність інтерпретаційних схем.

Механізм пригадування («теперішнє минулого») може активувати конденсований, болючий, нестерпний стан тіла в певній ситуації минулого, або навпаки - больові відчуття можуть активізувати механізм пригадування. Активувати «тіло болю» може, що завгодно, особливо резонанс із болем минулого Толле Э. Голос тишины. М., 2005; Його ж. Практика «Power of now». М., 2008. С. 82-84. ^. Відтак варто звернути увагу на пам'яттєвий дискурс травма - тичного характеру якоїсь події. Як наголошує Й. Рюзен, «травмі властиво те, що вона як досвід з'являється згодом, тобто спричинена нею проблемність формування змісту в очевидців і учасників з'являється лише після того, як відбудеться подія» Рюзен Й. Нові шляхи історичного мислення / Переклав з нім. В. Кам'янець. Львів, 2010. С. 192.. Звідси логічним видається питання щодо реакції тіла («композитну фігурацію» Подорога В. Феноменология тела: Введение в философскую антропологию. М., 1995. С. 8.) в умовах подібного досвіду та інтерпретативних характеристик пам'яттєвого дискурсу за повторення ситуації.

Про «секретне чорнило пам'яті» писав З. Фройд: спогади (зокрема й спогади про тілесні відчуття) висихають, але до кінця не зникають, проявляючись при нагоді. Пам'ять про місце часто пов'язана з практиками, які там відбувалися, наприклад: практики святкування, обрядів, таврування, ритуалізації тощо.

Як приклад практик інкорпорування П. Коннертон наводить «увіковічення в пам'яті культурно обумовлених поз», підкреслюючи важливість «поз» (як свідчення / вираження влади й рангів) для вибудови спільної пам'яті. «Обумовлені конкретною культурою жести і пози тіла, а також їхні послідовності забезпечують наше тіло своєрідним мнемонічним апаратом», пише автор. Від того, в який спосіб люди гуртуються, та від диспозиції їхніх тіл стосовно тіл інших людей, ми можемо увиразнити ступінь влади, позицію у владній ієрархії тощо»³ Коннертон П. Як суспільства пам'ятають. К., 2004. С. 116-118..

Робота уяви у домені пам'яті відсилає до базових тілесно-просторових чи тілесно-предметних сенсів, але в іншій ситуації, зверненій у минуле. Відтак зміна ситуації спогаду чи фонова картина вибудовує нову систему релевантностей, створює нову інтерпретативну конструкцію тіла в просторі пам'яті. Одна з причин актуалізації смислів пам'яті тіла - пошук ідентичності: тілесна ідентичність розглядається поряд з національною, етнічною, статевою, культурною та ін. Як зауважує російська дослідниця М. Колоскова, «процес тілесної самоідентифікації визначається як найперший або базовий етап у процесі становлення людської ідентичності» Колоскова М. В. Онтогенез телесности развитие общества: на пути к разделению Я - не Я // Телесность человека: междисциплинарные исследования. М., 1991. С. 78. Samuel R. Theatres of Memory. Verso, London, 1994. Р. 11.. Водночас пам'ять тіла пов'язана з суб'єктивністю, але нею не обмежена з огляду на те, що «глибоко приватне поширюється на колективне, перфорує його і дає йому взірець для наслідування». З погляду герменевтики, світ і тіло відображаються один в одному як макро- і мікросистеми, відповідно будь-які зміни в одній із них обов'язково матимуть наслідки в іншій. Аналізуючи пам'яттєвий дискурс тілесності, важливо враховувати дію механізмів витіснення і пригадування. Відтак порушена проблема є вагомою складовою пам'яттєвого дискурсу, форматування якого лише виопуклюється. Спогади, закодовані в тілі, потребують подальшого вивчення, відчитування та дешифрування. Аналіз тіла в контексті проблематики студій пам'яті, на нашу думку, сприятиме розширенню інтерпретаційних полів та атрибутації пам'яттєвих смислів через тіло / тілесність.

Размещено на Allbest.ru