Б. Спіноза, Б. Паскаль та Г. Лейбніц — тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію

Размещено на http://www.allbest.ru/

Б. Спіноза, Б. Паскаль та Г. Лейбніц -- тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію

Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б. Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під."бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р. Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б. Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.

Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки єдина, оскільки за визначенням субстанція -- це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього.

Голландський філософ зазначав, що ніщо в природі не відбувається без причини. "Не існує, - писав він, - жодної речі, з природи якої не витікала б якась дія". Всі почуття, думки і дії людини виникають в результаті впливу зовнішніх причин. Пізнання світу проходить у своєму розвитку три ступеня. Перший - це чуттєве сприймання зовнішнього світу, уявлення про нього. Другим ступенем є судження розуму і отримання думок. І третім - істинне (інтуїтивне) і аналітичне знання, яке здобувається безпосередньо розумом, і незалежне від чуттєвого досвіду.

Здавалося б людина приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість--воля - перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей.

Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи; повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання -- інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все "Під кутом зору вічності", тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.

Німецький філософ Г.Лейбніц (1646 - 1716) був прихильником Б.Спінози, щиро захоплювався його філософією, проте не поділяв її наріжних положень: на його думку, субстанція в Спінози поставала гармонійною, врівноваженою, тому лишалось незрозумілим, чому в світі відбуваються динамічні зміни. Лейбніц вважав, що рухливість, багатобарвність та мінливість світу мають бути притаманними самій субстанції. Розмірковуючи над проблемами буття і пізнання (а Лейбніц був видатним математиком і фізиком), він розробив власне вчення про субстанцію, що отримало назву монадології - вчення про монади як найперші субстанційні одиниці реальності.

Лейбніц доводив, що осмислення реалій світу вимагає припущення, що його засади складає нескінченна множина субстанційних частинок - монад, що схожі на атоми тим, що постають неподільними, єдиними, вічними (монос - єдиний, одиничний). Проте усі складності дійсності, на думку Лейбніца, вимагають того, щоби ми приписали монадам особливі якості, не такі, що приписувались атомам. По-перше, вони мають бути енергетично насиченими, оскільки постають джерелом рухливості світу. По-друге, кожна монада має бути окремою одиничною субстанцією, володіти певними якостями, проте має нести інформацію про стан всього світового цілого, інакше вона не зможе зайняти в ньому відповідне їй місце. По-третє, монада не може бути ні матеріальною, ні духовною, проте здатною породжувати як матеріальні, так і духовні явища. Лейбніц вважав, що монади - це метафізичні сутності, фактично - такі одиниці нескінченного світового простору буття, що постають центрами дії, енергії, сили. Саме в своїх проявах та поєднаннях вони тяжіють або до утворення духовних, або матеріальних сутностей. Тому існують монади-дії (реакції), монади-чуття (душі), монади-духи (або самосприйняття). Із їх певних сполучень утворюються складні сутності.

Оскільки кожна монада реагує на стан світобудови в цілому, то в світі не може існувати ні двох однакових монад, ні станів, ні сутностей, адже будь-який рух змінює не лише конфігурацію монад, а й стан світового цілого. Тому якби ми припустили, що може відбутись ще один ідеально точно такий же рух, що й попередній, все одно він діяв би вже в новому стані світу.

На основі таких міркувань Лейбніц заклав у своє вчення низку принципів, які мали характер логіко-математичних постулатів. Принцип тотожності наголошував на тому, що будь-що володіє характером онтологічної повноти, самодостатності: кожна річ тотожна самій собі, а тому істина передбачає визнання тотожності як предмету думки, так і думки із предметом. Принцип всезагальних відмінностей стверджує, що внаслідок самого характеру світових засад (монад) немає і не може бути двох цілком тотожних речей або станів. Відповідно, кожна річ тотожна собі і відрізняється від усіх інших. Принцип неперервності змін відроджує ідею давньої філософії щодо того, що в природі немає порожнечі: весь можливий простір буття заповнений різновидами монад. Звідси випливала важлива теза Лейбніца проте, що в світі немає абсолютно малої та абсолютно великої величини. Принцип всезагального зв'язку передбачає єдність світу як за його станами, так і за взаємодіями. Всі ці принципи резюмуються ідеєю світової гармонії (або наперед встановленої гармонії): розумна єдність всіх одиниць буття існує тому, що Бог може створити і створює найкращий із усіх можливих світів, і про це свідчить характер світобудови.

Дуже важливим моментом вчення Лейбніца постає те, що воно спиралось на важливі метафізичні засади і поза ними втрачало сенс: філософ був переконаний, що всі стани та прояви дійсності можуть бути осмислені лише при припущенні існування за видимими речами вищих метафізичних абсолютів. Він міркував так: якщо не існує абсолютних вимірів або станів як речей, так і світу в цілому, все постає відносним, а тому переважно невизначеним. Якщо немає абсолютів, то відносне також не може бути сприйнятим та зрозумілим. Тому світ має два виміри: реальний та абсолютний. Останній постає божественним началом світу.

Таким чином, Лейбніц створив інший варіант онтологічного вчення, що подавав світ динамічним, різноманітним, проте єдиним і злагодженим. Таке розуміння світобудови передбачало взаємне віддзеркалення всіх речей та явищ одне в одному. Звідси Лейбніц припускав, що можна створити єдину штучну мову для всіх напрямів науки. Він також ввів у логіку новий закон - закон достатньої підстави, що передбачав, що кожна річ має певні підстави для того, щоби відрізнятись від усіх інших. Спираючись на монадологію, він розробив засади вищої математики (обчислення нескінченно малих величин), а також намагався обґрунтувати принципову відмінність істин фактів від істин ідей на тій підставі, що ідеї орієнтують пізнання на цілісність буття, на необхідне та суттєве, а факти - на індивідуальні або часткові відмінності між речами. Вчення Лейбніца суттєво вплинуло на подальшу європейську науку та філософію.

Б.Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі та суспільних стосунках

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні.

Людина - це "мислячий очерет ", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже-- мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.

Вже згаданий вище англійський філософ Т. Гоббс розробив свою теорію суспільного життя та держави, яка суттєво вплинула на подальшу громадську думку.

Особливу увагу приділяє Т. Гоббс дослідженню людини. На противагу Аристотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т. Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.

Концепція суспільної угоди Т. Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.

Цей спільний людський витвір - державу - Т.Гоббс вважав найскладнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися "природних законів": Ф сприяти самозбереженню суспільства; <=с> оберігати приватну власність; забезпечувати всім рівні права; сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія тому, що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.

Водночас Т.Гоббс вважав, що вихідна причина виникнення держави - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістично; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила.

Ш.Л. Монтеск'є ( 1689 -- 1755) вважав, що у природі й суспільстві існує усе-загальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш. Л .Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш. Л. Монтеск'є про принцип розподілу влади - законодавчої, виконавчої! судової.

Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Це питання намагався з'ясувати і Ж. -Ж. Руссо (1712 -1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти.

На захисті приватної власності стоїть Ф. Вольтер (1694- 1778). Основні погляди Ф. Вольтера: Ф не допускав критики приватної власності; був противником егалітаризму; на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії; царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава; раціонально побудоване суспільство - це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "Я" і суспільного інтересу

У філософському доробку Ф. Вольтера є багато спільного з думками Д. Дідо (1713 -- 1784), а саме: надія на "освіченого монарха"; критика деспотичного правління; > аргументи за конституційну монархію. Д. Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди", висловлював також думки про республіканську форму правління; "заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; "пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д. Дідро ґрунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії-- у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д. Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д. Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.

Подібних поглядів дотримувався і П. А. Гольбах (1723 - 1789), який вірив у здатність людського розуму пізнавати навколишній світ. Віра в людський розум дозволяла П. А. Гольбахові віддавати перевагу діяльності видатних осіб у творенні історії. Та ж сама віра в розум, за П.А.Гольбахом, допомагає людям позбутися тривог перед неминучою фатальністю, яка діє у світі. Ця фатальність породжує як "великих", так і "маленьких" людей; свобода -- ілюзорна. Незважаючи на це, П.А.Гольбах не заперечував активності людей (свобода в межах фатальності) і відводив велику роль етиці у вихованні людей.

Тема виховання була однією з провідних у філософії Просвітництва її теоретичне опрацювання знаходимо у К.А. Гельвеція (1715 - 1771). Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає своєрідною рушійною силою розвитку суспільства, К.А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика, і немає жодної людини, яка була б подібна до іншої у своїх пристрастях. Останні є результатом неповторного індивідуального оточення. Щоправда, індивідуалізм у К. А.Гельвеція не приводив до "війни всіх проти всіх", яку Т.Гоббса, а був просто фактичним змістом життя. Прагнення людей повинні скеровувати раціонально створені закони держави, або ці прагнення повинні відповідати здоровому глуздові (розумним законам природи). Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду окремої людини.

Англійське просвітництво у чомусь було схожим на континентальне, проте мало й певні особливості. Його фундатори перебували під відчутним впливом ідей і справ І.Ньютона та Дж. Локка. Вони так само, як і інші просвітники, особливо наголошували на ролі розуму у вирішенні найперших та найважливіших проблем людського життя, підносячи його інколи й над істинами релігії. З опорою на розум вони намагались вирішувати й проблеми свободи волі та природи моралі, ставили питання про характер світобудови в ракурсі того, якою мірою вона може бути розумно та науково пізнана. Йдучи за І.Ньютоном, англійські просвітники сповідували позицію деїзму, тобто вважали, що Бог є творцем світу та його фундаментальних законів, проте надалі світ мав розвиватись на основі цих самих власних законів.

Із пропагандою ідей вільнодумства та із критикою релігії активно виступали Дж.Толанд(1670- 1722),С. Кларк (І675- І729),Е. Коллінз (1676- 1729),Т.Вулстон (1669- 1733), М.Тіндаль( 1653-1733) та ін. Характерною є назва однієї з праць Дж.Толанда - "Християнство без таємниць". Усі названі англійські просвітники висували думку про необхідність піддавати релігійні положення супу розуму й приймати із релігійних одкровень лише те, що відповідає розуму та розумовому пізнанню. Вони навіть висували твердження проте, що розум і розумність людини с такою ж внутрішньою необхідністю людини, як закони природи - необхідністю речей. Наприклад, М.Тіндаль стверджував: "Як око - єдиний суддя того, що с доступним баченню, а вухо того, що доступне слуху, так розум с єдиним суддею того, що є розумним". На думку більшості з них культові та ієрархічні інтереси священиків спотворили те, що було цінного в ранньому християнстві. Також реальній практиці релігії свідомо протиставлялась так звана природна релігія, що співпадала із розумом. Названі англійські просвітники висували також думки про світобудову, наголошуючи на рухомості та активності матерії як світової субстанції, хоча ставили її в залежність від задумів та всемогутності Бога. субстанціальний людина спіноза лейбніц

Інше крило англійського просвітництва більше наголошувало на ролі моральності в людському житті та суспільних стосунках. Так Шефтсбері (1671 * І 713) вважав, що справжньою цінністю людини більшою мірою поста її моральність, ніж релігійна відданість. Захищаючи ідею природної релігії, Є.11 Шефтсбері вважає, що людині притаманні вроджені моральні та естетичні почуття, оскільки будь-яка людина наділена відчуттям справедливості. Звідси випливає позиція доведення автономного характеру моралі. Ф Хатчесон (1694 -1747) також вважав стичні та естетичні якості природними якостями людини, якими її наділив Бог, проте вважав за необхідне доповнювати їх дію свідомими прагненнями досягнення щастя як можна більшою кількістю людей. Представник шотландської школи Т.Рід (1710-1796), міркуючи над нормами та засадами людської поведінки, апелював до мислення здорового глузду, протиставляючи його плутаним та оманливим ідеям філософів. Він вважав, що людина в своїй поведінці повинна відштовхуватись від експериментів, споглядання та міркування, не сприймаючи того, що суперечить їх даним. На основі таких припущені, Т.Рід сформулював "перші принципи" людської поведінки, де наголошувалось на моральній оцінці лише того, що людина робить за власним вибором та на основі розумних мірку пані. Врешті, людина винна, якщо не робить того, що маг робити, або робить те. чого немає робити. Отже, моральність тримається на виконанні обов'язку. В подібному плані розгортав свої думки Д. Стюарт (1753 - 1826). послідовник Т.Ріда, а саме: він вважав досвід та спостереження засадами усіх надійних знань та висновків. На їх основі він виводив низку, як йому здавалось, незаперечних засновків для будь-яких філософських тверджень, куди включав переконання у незаперечному існуванні нашого "Я", реальних речей світу, регулярності та порядку світу. Звідси випливали його наполягання на виправданості індуктивного методу у пізнанні.

Представниками Просвітництва в Німеччині були А. Вольф (1678 - 1754). Г. Лессіні (1729-1781), Г. Гердер (1744 - 1803).

.V. Вольф викладав філософію в Галле (1706-1739) і Марбурзі, потім знову в Галле. Його особисте слідування високим моральним засадам, вміння донести складні філософські істини в доступній формі викликали у студентів захоплення і прагнення наслідувати учителя. У працях "Логіка, або Розумні думки про силу людського розсудку", "Розумні думки про Бога, світ і душу людини, а також про всі речі в цілому" Х.Вольф, вихований на філософії Р.Декарта, Б. Спінози і, особливо, Г. Лейбніца, приходить до висновку, що пізнання оточуючого нас світу може здійснюватись раціонально тоді, коли кожна з наук буде мати чітко окреслений предмет дослідження і "находитиме" на терени суміжної. Прихильник освіченого абсолютизму Х.Вольф:

¦ в поміркованій формі проголошував теорію природного права;

¦ був палким прихильником гуманізму;

¦ завдання філософії вбачав у визначенні первинної основи існування всіх живих істот - Бога;

¦ доводив, що немає таких процесів і явищ, яких би розум не зміг витлумачити

"Школа Вольфа", представники якої працювали майже в усіх німецьких університетах, сприяла розвитку раціоналізму не тільки в Німеччині, а й у Франції та Англії.

Г.Е.Лессінг був активним борцем за демократичні перетворення на німецькій землі, за вільний розвиток культури. Він наполягав на віротерпимості і мріяв про часи, коли просвітницький розум займе місце релігії. Віротерпимість поряд із просвітницьким розумом -- це, за Г.Е.Лессінгом, свобода думок, їх вільний, позбавлений політичного тиску розвиток. Гуманізм поглядів Г.Е.Лессінґа яскраво виявився у галузі літератури. Принаймні у драмі "Натан Мудрий" (1779) Г.Е.-Лессінг різко критикував феодальний деспотизм і обстоював ідеї демократичного оновлення Німеччини.

Й.Г.Гердер не обмежувався уявленням про раціоналізм як функціонування тільки розуму. Він стверджував, що людиною керує не тільки розум, а й відчуття. Це являло собою нові підходи у філософії Просвітництва, відкривало теоретичні можливості для пояснення різноманітності людської культури, яка не є шаблонною і не випливає з якогось єдиного для усіх "розуму", а є своєрідною для кожного народу. Світ для И.Г.Гердера постає як поступовий процес формування Землі й людини. Цим Й.Г.Гердер протистоїть релігійному поясненню світу. Мова людини -- результат досвіду й розумової діяльності. У своєму розвитку людство повинно прямувати до встановлення гуманізму як прояву Світового Духу. Щоправда, цей шлях не простий, а суперечливий, і на рівні окремих індивідів трапляється розходження мети з результатом дії.

У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників,- це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму Гармонійність, злагода у природі, "продовженням " якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.

Висновки

Філософія Нового часу, розвиваючись у діалозі з наукою, приділила значну увагу дослідженням методу істинного пізнання для підвищення надійності й ефективності науки.

Ця філософія досягла нового рівня у розробленні проблем пізнання, в осмисленні субстанції як вихідної підоснови дійсності, у дослідженні людини й суспільних процесів.

Філософія Нового часу ввібрала в коло своїх проблем усі сфери людської життєдіяльності, демонструючи широкі можливості людського пізнання. Розвиваючи вихідні ідеї класичного типу філософствування, вона або підносила людський розум, або піддавала його випробуванням, щоб визначити його потенціал. Філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.

Размещено на Allbest.ru