Історичні типи філософії права. Західноєвропейські вчення ХVІІІ-ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичні типи філософії права. Західноєвропейські вчення ХVІІІ-ХІХ ст.

ВСТУП

філософія право кант

Мета лекції: розкрити філософсько-правові погляди представників німецької класичної філософії, показати основні риси філософії права представників німецької класичної філософії, висвітлити проблеми, що пов'язані з дослідженнями філософії права представників німецької класичної філософії.

Представники німецької класичної філософії І. Кант, Г. Гегель, а також К. Маркс і Ф. Енгельс внесли значний вклад у розвиток не тільки європейської а й світової філософії. Більш того, вони започаткували нові філософські напрямки, виробили і удосконалили методику науково-філософського дослідження, яка грунтується на законах діалектики. Тому головна увага в лекції присвячена розгляду проблем, пов'язаних з розвитком правової проблематики і діалектичної філософії в працях представників німецької класичної філософії.

ПИТАННЯ 1. Філософсько-правові позиції Іммануїла Канта

Родоначальником німецької класичної філософії вважається філософ Іммануїл Кант (1724-- 1804). Він народився і помер у столиці Східної Пруссії -- Кенігсберзі; походив із родини ремісника; дістав університетську освіту; працював викладачем і професором Кенігсберзького університету. І. Кант був різнобічно освіченою людиною. Його філософська система криє в собі низку оригінальних концепцій щодо побудови Всесвіту, етики та естетики, логіки пізнання.

Важливе місце в теоретичній спадщині цього мислителя посідають праці з соціально-політичних, історичних і правових проблем. Це -- "Основи метафізики моральності", "Критика практичного розуму", "Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору", "До вічного миру", "Метафізичні засади вчення про право" та ін. Філософія І. Канта приголомшує глибиною і проникливістю. Хотілося, щоб її прочитали, відкинувши завчені фрази й готові рецепти, зваживши навдивовиж точне і вивірене слово І. Канта, актуалізоване нашим реальним історичним досвідом, усіма десятиліттями кривавих культів, коли "всезнаючі опікуни" ретельно відучували народ користуватися власним розумом та бути власне народом, а не юрбою. Саме від цього неодноразово застерігав І. Кант, вивчаючи природу людей та їхню схильність створювати нові штампи мислення замість старих.

Мислитель писав: "Людина дуже рано набуває почуття справедливості, або дуже пізно, або взагалі не набуває поняття справедливості"¹. На противагу почуттю, поняття справедливості не може бути набуте людиною на основі лише індивідуального досвіду. І. Кант характеризував свою епоху як "вік просвітництва", сутністю якої є "вихід людини зі стану неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини. Неповноліття означає неспроможність користування власним розумом без керівництва когось іншого". Рівночасно філософ дотримувався думки, що принципи державного управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очолює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи.

Кант докоряв авторові "Левіафана..." Гоббсу, що той не визнавав за народом його непорушних і невід'ємних прав. І водночас був щиро переконаний, що освічений монарх здатен сприяти розширенню цих прав, якщо прийняти відповідні закони.

На відміну від Руссо, Кант уважав, що людина за своєю природою лиха, а не добра. Отримавши необмежену свободу, люди не підтримуватимуть, а протистоятимуть один одному; людська природа -- "нетовариська товариськість", соціальні інстинкти переплітаються в людині з інстинктами антисоціальними, схильність до злагоди -- з егоїзмом. "Людина -- це така тварина, яка потребує над собою господаря", -- такий не вельми оптимістичний висновок зробив філософ. Проте й ці господарі-"опікуни" теж люди, і тому теж потребують над собою господаря, яким може бути лише Бог.

Кант поділяв із фізіократами віру в те, що прогрес людства є процесом природним, що люди стихійно до нього прагнуть і здійснюють його, якщо тільки їм у цьому не заважати. Отже, вважав філософ, треба створити такий лад у суспільстві, який забезпечував би відповідні умови для поступу. Адже люди -- не просто машини, як трактують їх деспотичні уряди. Здатність думати -- їхня вроджена якість, треба лише розвинути її у повсякденний навик. Допомогти їм у цьому повинні не "опікуни", зацікавлені в тому, щоб тримати людей в покорі, а інтелігенція, "вчені". З цього погляду політично-правове мислення -- цілком елітарне, проте був глибоко переконаний, що лише свобода думки може забезпечити розвиток людства, і саме з цим переконанням філософ робив свій вибір між монархією та республікою.

Кант вірив, що освічений монарх більше поважатиме свободу думки, ніж революційний республіканський уряд, тому що, відчуваючи власну законність, стоятиме на твердих ногах і "не боятиметься своєї тіні". Зрозуміла річ, що йдеться про суто об'єктивне відчуття, -- адже такий критичний розум, як Кант, анітрохи не вірив у божественне, святе право монархії. Він відкрито заявляв, що всяка державна влада є наслідком узурпації, загарбництва, а не добровільного суспільного договору між народом і правителями, як це стверджував романтик Руссо. І лише завдяки діалектичному співвідношенню між правом і державою державна влада може домогтися узаконення свого статусу як необхідної сили, що регламентує суспільне життя.

Саме тому Кант схилявся до монархічної форми правління. За вихованням німецький філософ був консерватором, і лише під впливом ідей Локка, який вважав, що розум людини -- це "табула раса" і, отже, людину можна привчити до будь-чого, а також під впливом ідей популярного на той час Спінози і особливо -- Руссо він став радикалом. Згодом у період зрілості, ідеї Монтеск'є та Юма певною мірою нейтралізували притягальну силу концепцій Ж.-Ж. Руссо, про що свідчить перехід Канта на позиції реформізму.

Його надії на освічений абсолютизм, ясна річ, виявилися перебільшеними. Одначе міркування філософа стосовно підвалин суспільного ладу, що має спиратися на діалектику дисципліни й свободи, добровільного послуху та вільної критики, мають, як бачимо, нетлінну вартість. У "Метафізиці моралі" І. Канта викладено його етичну систему. Мислитель, пояснюючи свою теорію, не хотів мати нічого спільного з утилітаризмом, який мету моралі вбачав поза її межами. Передусім Кант прагнув "цілком ізольованої метафізики моралі, не змішаної з будь-якою теологією, чи фізикою, чи гіперфізикою". Всі моральні уявлення, стверджував Кант, апріорно притаманні розумові й породжені ним. Моральність досягається тільки тоді, коли людина діє, підкоряючись обов'язкові; водночас не досить, щоб учинок був таким, як того міг вимагати обов'язок. Так, якщо людина добра тільки завдяки своїй природній доброзичливості, то її не можна вважати доброчесною. Сутність моралі слід виводити з уявлення про закон: адже все в природі діє відповідно до законів, тільки розумна істота має здатність діяти згідно з ідеєю закону, тобто коритися волі. Уявлення про об'єктивний принцип як такий, що виявляється у волі, зветься велінням розуму, а формула цього веління -- категоричним імперативом, або "золотим правилом моральності", сутність якого -- в моральному вдосконаленні громадян за принципом: "Дій згідно з такою максимою своєї волі, яка водночас може стати основою загального законодавства"¹. І. Кант убачав у цьому правилі універсальний засіб розумної організації суспільства, суспільної злагоди і приборкання одвічно злої природи людини.

Крім того, згідно з теорією Канта, ідею категоричного імперативу можна вважати основним системотвірним чинником права, але ця ідея формалізована. Тобто у праві головне -- не мотиви вчинків, а їхній характер. Запропонований Кантом підхід до розуміння права можна витлумачити так: норми права окреслюють сферу, в якій людина може діяти вільно. Спроба вийти за цю сферу неприпустима тому, що вона сприймається як посягання на свободу інших осіб. Отже, право -- це, насамперед, визначення міри чи граничних умов свободи людини, її автономії.

Ця умова знаходить відображення в таких визначеннях права І. Канта:

1. Право -- це сукупність умов, за яких сваволя одного індивіда сумісна зі сваволею іншого під кутом зору загального закону свободи.

2. Право є загальним для всіх правилом (сукупністю правил) узгодження суперечливих дій вільних громадян.

3. Сукупність умов, які обмежують сваволю одного індивіда дотично до іншого та юридичні конфлікти в суспільстві, Кант називав правом.

Таке праворозуміння у Канта спиралося на ідею моральної автономності особистості, її абсолютної самоцінності, її здібності створювати для себе закони, знати свій обов'язок і самому виконувати його. Сама можливість свободи і взагалі для всіх людей закону стала можливою, згідно з Кантом, завдяки моральній автономії особистості (тобто самоцінності, самозаконності й незалежності особи).

Кант уперше зумів поєднати несумісність об'єктивної механістичної наукової раціональності та уявлення про людину як суб'єкта, що самовизначається. Починаючи з Канта, можемо говорити про критичну рефлексію, що концентрує свою увагу на місці людини в світі як суб'єкта, здатного виходити за рамки природної детермінації. Таке розуміння взаємовідношення людини і світу підтверджується, згідно з ученням Канта, існуванням двох взаємопов'язаних "розумів" -- теоретичного і практичного. Якщо перший -- лише одна з форм ставлення до світу, то другий, у тому числі й право, -- ціннісні форми свідомості.

Сенс і призначення права в тому, щоби ввести свободу і сваволю всіх індивідів у розумні й загальноприйняті рамки. Право стосується тільки зовнішніх меж загальнодопустимої поведінки, тобто виступає у вигляді заборон, які регламентують те, що не заборонено.

Кант у своїх філософських творах постійно звертався до проблеми співвідношення права і моралі. Проблеми розрізнення права і закону, специфіку права він виявляв відмежуванням його від моралі. Призначення права -- гарантувати моралі той соціальний простір, у якому могла б реалізовуватися свобода індивіда. У цьому -- сутність кантівської ідеї моральної обгрунтованості права. Концепція моральності права має правове значення тільки тому, що моральність юридична.

Мислитель розрізняв зовнішні -- позитивні та внутрішні -- суб'єктивні, рушійні сили соціальної поведінки. Перші є юридичними і реалізуються завдяки насиллю. Другі залежать від усвідомлення внутрішнього обов'язку; вони є моральними. Це розмежування проводиться чітко, оскільки право стосується лише дій, мораль -- переконань. При цьому Кант уважав моральною діяльність, спрямовану на благо всього людського роду, тоді як юридичні відносини скеровано на кінцеву волю індивідів та їхні зовнішні, безсердечні зв'язки. За кантівським протиставленням права й моралі приховано визнання аморальності сучасного йому суспільства.

Кант, під впливом ідей Руссо, розглядав моральність як подолання відчуження людини як об'єкта юридичних норм. В основі цього процесу є перехід усього правового в моральне. Рівночасно він визнавав право й мораль як взаємо-доповняльні протилежності, формальну єдність суб'єктивт ності та об'єктивності поведінки індивідів.

Розглядаючи свободу як початковий вимір визначення права, філософ успадкував традиції Просвітництва та буржуазних революцій XVIII ст. Згідно з кантівським визначенням, слідує і рівність суб'єктів як принцип права.

Специфіка означеного способу визначення права полягає найперше в тому, що своєю внутрішньою структурою та за характером свого здійснення сутність права -- не у формальному встановленні норм, яким слід підкорятися, а в утворенні духовних передумов, що забезпечують свободу. Запропоноване Кантом поняття права значно ширше, об'ємніше позитивного права, яке підлягає критичній переоцінці розумом. Кант порівнював позитивне право з головою без мозку. Він виходив із розмежування між філософським і прикладним розумінням права, яке набуло чіткішого оформлення у Гегеля. Питання "Що таке право?", на думку Канта, може засмутити правника: "... що кажуть закони в тому чи іншому місці, в той чи інший час, він іще може ствердити; але чи є правом те, чого вони вимагають, і який загальний критерій, на підставі якого можна розрізняти правове й неправове... -- це залишається для нього таємницею, позаяк він ні на мить не полишає зазначених емпіричних принципів і не шукає витоків цих суджень у самому лише розумі... щоб установити основу для можливого позитивного законодавства".

У праві І. Кант виокремлював різні рівні, для яких вихідними були не однакові принципи. Так, природне право спирається на апріорні принципи, що їх диктує розум, тоді як позитивне право залежить од волі законодавця. Природне право і є цим загальним критерієм, який дозволяє розрізняти правове і неправове.

Право як моральна здатність зобов'язувати інших (нагадує суб'єктивне право) поділяється на вроджене (належить кожному від природи незалежно від правового акта; лише таке право є свободою чи незалежністю від примусного свавілля іншого, оскільки вона несумісна зі свободою будь-якого іншого) і набуте право (для якого необхідний правовий акт).

Щоби повністю усвідомити парадокси права, а отже, дійти висновку про суперечливість, неузгодженість наших знань про світ права, про форми його існування, Кант розрізняв право у вузькому та широкому значенні цього слова.

До права у вузькому, точному розумінні не домішується нічого етичного, воно гарантується можливістю повного примусу. Тобто право в точному розумінні слова є синонімом позитивного права.

Що стосується права в широкому розумінні, то це -- своєрідне явище, де "... правоспроможність примушувати не може бути визначена ніяким законом". "Цих істинних або хибних прав, -- писав Кант, -- є два: справедливість і право крайньої необхідності; перше допускає право без примусу, друге -- примус без права. Така двозначність залежить... від того, що бувають випадки сумнівного права, вирішити які неспроможний ніякий суддя"¹.

Взагалі, можливі різні теоретичні системи, де право виникає як необхідний складник, як етап розвитку або частина цілого. Кожен складник виникає як момент або логічна ланка. Право виявляє себе як видове поняття стосовно до загальнішої категорії. Кантові такою категорією служила мораль. Він написав "Метафізику моралі, що складається з двох частин". Перша частина -- філософське вчення про право, розглядає легальність людської поведінки, тобто її відповідність юридичним законам. Друга частина -- філософське вчення про чесноту -- розглядає моральність людської поведінки, тобто її відповідність законам етики. Гегель описав у "Філософії права" систему, що фіксує три форми розвитку вправа: абстрактне право, етику, моральність. Підхід Гегеля був непересічним. Кант діяв радше як методолог і вживав юридичні поняття за їх узвичаєного тлумачення; Гегель як філософ-теоретик творив умоглядну систему, яку важко сприйняти юристові. Всі форми регуляції людських відносин належать, за Гегелем, до права. Те, що юристи називають правом, стало йому за "абстрактне право". Це -- початковий рівень: нерозвинене, неповне, тонке на зміст право. "Етика" -- наступна, розвинена форма.

Отже, через право Кант пов'язував свою соціально-філософську концепцію з одним із розділів критичної філософії. Право він тлумачив як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до загального громадянського стану, Кант уважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоби практикою конституювати власну мету -- накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

Отже, через право Кант пов'язував свою соціально-філософську концепцію з одним із розділів критичної філософії. Право він тлумачив як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до загального громадянського стану, Кант уважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв'язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоби практикою конституювати власну мету -- накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

ПИТАННЯ II. Теоретична концепція права Йогана-Готліба Фіхте

Йоган-Готліб Фіхте (1762--1814) -- професор філософії Єнського університету в Німеччині. Основні праці -- "Система вчення про моральність", "Основи природного права", "Замкнена торгова держава" та ін.

Основою філософсько-правових поглядів Фіхте була суб'єктивно-ідеалістична теорія діяльності. Головним завданням своєї практичної філософії мислитель уважав обгрунтування можливості й способів досягнення людської свободи, встановлення справедливого державного устрою, проте зводив практику до діяльності моральної свідомості. Згідно з теорією Фіхте, в основі теоретично-споглядального ставлення до дійсності лежить практично-діяльне ставлення до неї. Пізнання у Фіхте -- лише підпорядкований момент єдиної практично-моральної діяльності. Мислитель заперечував кантівську "річ у собі" і пояснював усю реальність як витвір діяльності безособового та надособового "Я". Світ речей, за Фіхте, уявляється теоретичній свідомості як існуючий поза і незалежно від неї світ лише тому, що "Я" творить його несвідомо. Необхідність у правових настановах диктується свідомістю, а право виводиться з "чистих форм розуму". Філософія Фіхте спиралася на три основоположення ("Я покладає Я", "Я покладає не-Я", "Я обмежує не-Я"), котрі обумовлюють як структуру, так і внутрішній зміст системи. Цей метод, навіть за його світоглядно-методологічної обмеженості, був, власне, історично першою спробою розробити теорію діалектичного методу.

У філософсько-правових поглядах Фіхте вихідним було питання про свободу. У свободі він убачав не безпричинний акт, а дію, основану на пізнанні необхідності, філософ ставив міру людської свободи в залежність не від індивідуальної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід.

У розумінні історії Фіхте продовжував традиції просвітників -- історія людства є процес розвитку від стану початкової невинності (несвідомого панування розуму) через загальне падіння й зіпсованість до свідомого царства розуму і свободи.

Кожен індивід повинен реалізовувати особисту свободу в межах загальної свободи, але, щоб його устремління не виходили за межі загальної свободи, необхідна правова спільність людей, в основі якої лежить правовий закон. Фіхте проповідував ідею, що в основі всякого державного устрою є договір, спрямований на забезпечення свободи кожному громадянинові завдяки справедливим законам. Базою права є взаємне визнання індивідами особистої свободи кожного з них.

Особливості функціонування держави, суспільного устрою, основи правових відносин Фіхте виводив із морального закону і підкреслював, що тільки на цій основі люди можуть досягти досконалості у своєму стані. За Фіхте, з верховенства морального закону випливає, що держава і право необхідні лише в умовах, за яких цей закон не може реалізуватися, мусить із часом зникнути. Шлях зникнення держави -- це перехід із "царства законів" у "царство моралі". Тобто у філософсько-правових поглядах Фіхте чітко простежується вплив розуміння категоричного імперативу І. Канта.

У праці "Замкнена торгова держава" Фіхте запропонував утопічний проект держави з повним одержавленням усіх сфер суспільного життя. Цей проект мав деякі реакційні аспекти (визнання німецької національної винятковості).

Держава контролює всі сфери життєдіяльності, а саме: виробництво; ціни, що їх вона ж і встановлює; торгівлю; майновий стан і відносини; особисте життя людей. В "ідеальній державі" Фіхте існує замкнена торгова система, грошові одиниці мають право обігу лише на внутрішньому ринку.

Головним завданням держави Фіхте вважав загальний контроль над усіма сферами життя людини. Необхідність цього контролю -- всебічно забезпечити стабільність суспільства, не допустити його підриву зсередини. Шлях до цього лежить через абсолютне слідування букві й духові законів.

У праці "Про призначення вченого" Фіхте вказував на необхідність знищення відносин панування і підкорення, зазначивши, що той, хто вважав себе володарем інших, сам раб, і що тільки той вільний, хто хоче всіх навкруги зробити вільними. Коли ж метою якоїсь держави стає протилежна система вимірів, тобто "рабство всіх і свобода одного", то такий устрій мусить бути замінений відповідно до мети суспільного договору.

Філософія Фіхте спиралася на три основоположення ("Я покладає Я", "Я покладає не-Я", "Я обмежує не-Я"), котрі обумовлюють як структуру, так і внутрішній зміст системи. Цей метод, навіть за його світоглядно-методологічної обмеженості, був, власне, історично першою спробою розробити теорію діалектичного методу.

ПИТАННЯ III. Філософсько-правові погляди Г.-В.-Ф. Ґегеля

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770--1831) був сином високопоставленого чиновника. Він прослухав курси філософії й теології в Тюбінгенському університеті, з захопленням сприйняв ідеї Великої французької революції, був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя античного світу, критикував феодальні порядки в Німеччині та релігійні догмати. З початком викладацької діяльності критикував погляди І. Канта і Й. Фіхте, схилявся до прореволюційних думок. Згодом, ставши професором Берлінського університету і здобувши визнання як офіційний філософ, Гегель зосередився на реакційній позиції: прославляв Пруссію, її уряд, підкреслював обраність німецької нації як єдиного Спадкоємця і продовжувача загальносвітової культурної традиції, виправдовував війни.

Суспільно-політичні погляди Гегеля розпорошено по багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені у "Філософії права" та лекціях із філософії релігії, філософії історії, опублікованих після його смерті. Ці погляди базувалися на постулаті про визначну роль об'єктивної ідеї, яка послідовно втілюється в різноманітних формах буття і через суспільну свідомість індивідів повертається до свого "матеріального" (божественного) лона. Світовий розум має своєрідну "хитрість": він творить історію через діяльність конкретних людей, які виступають виконавцями божественної волі. Суб'єктом історії є дух, конкретними виконавцями -- люди. Отож, об'єктивний дух виступає як об'єктивна закономірність, що стоїть над окремими людьми і проявляється лише через їхні різноманітні зв'язки і взаємовідносини.

У своєму розвитку об'єктивний дух проходить три головні стадії: абстрактне право, мораль, моральність. Останній ступінь охоплює сім'ю, громадянське суспільство, державу. Такою є загальна структура суспільно-філософської концепції Г. Гегеля.

Для розуміння сутності гегелівської філософії права насамперед важливо з'ясувати, яке місце посідає вона в системі всієї філософії Гегеля. У цьому нам допоможуть два суттєво важливі моменти:

* матеріал гегелівського філософсько-правового вчення (право, держава, суспільство) належить до ступеня розвитку об'єктивного духу, репрезентуючи його об'єктивізацію, зовнішній прояв і утвердження;

* політико-правова теорія Гегеля, систематично розроблена ним як філософія права, є саме філософським вченням про об'єктивний дух, філософський аналіз об'єктивного духу.

Свою концепцію філософії права Гегель розробляв і трактував саме як філософську науку про право, істотним чином відмінну від юриспруденції, яка, досліджуючи позитивне право (законодавство), має справу, за Гегелем, лише з суперечностями. А от завдання філософії права полягає в усвідомленні думок, які лежать в основі права, а власне ідея права є поняттям, діалектика розгортання якого і розкривається у філософії права. Філософія, за Гегелем, "... є найвищий спосіб усвідомлення абсолютної ідеї, тому що її спосіб найвищий -- поняття... Окремою філософською наукою, поряд із філософією історії, релігії, є також і філософія права".

Що ж таке право? "Людина, -- підкреслював філософ, -- повинна знайти у праві розум. Ідеєю є свобода, але, якщо позитивному праву і законам протиставляються продиктовані серцем почуття і свавілля, то вона перестає бути авторитетом. Та обставина, що насилля і тиранія можуть бути елементом позитивного права, є для нього чимось випадковим і не порушує його природи".

Поняття право вживається в гегелівській філософії в таких значеннях:

* право як свобода (ідея права);

* право як певний ступінь і форма свободи (особливе право);

* право як закон (позитивне право).

На етапі об'єктивного духу, де весь розвиток визначається ідеєю свободи, "свобода" і "право" виражають єдиний зміст. У цій площині філософія права Гегеля могла б називатися філософією свободи.

Система права як царство реалізованої свободи являє собою ієрархію особливих прав (як рух від абстрактних його форм до конкретних). "Право, -- зазначав Гегель, -- полягає в тому, що наявне буття загалом є наявне буття волі. Відтак право є в цілому свобода як ідея. А тому його можна вважати правом особливим". На вершині ієрархії особливих прав стоїть право держави, оскільки в реальній дійсності особливі права всіх рівнів (особистості, її совісті, злочинця, сім'ї, суспільства) дані одночасно.

Про право як закон (позитивне право) Гегель писав: "Те, що є право в собі, покладено в своєму об'єктивному наявному бутті, тобто визначене для усвідомлення розуму, і визначене як таке, що є правом і вважається правом, що відоме як закон: право загальне, завдяки цьому визначенню, є позитивним правом".

Відповідно, за Гегелем, перетворення права на закон завдяки законотворчості надає праву форму загальності й повної визначеності. Предметом законотворчості можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їхня внутрішня сфера.

Розрізняючи право й закон, мислитель водночас прагнув уникнути їх протиставлення. Він підкреслював, що зміст права може не бути додержаним у процесі його застосування, не все дане у формі закону є правом, оскільки не все закономірне в позитивному праві є законним і правомірним.

Філософський підхід Гегеля до аналізу розгортання сфери об'єктивного духу (суспільство, держава, політика, право і т. ін.) передбачав застосування принципів і правил його діалектики, оскільки "... сам метод розширюється до системи". Філософія права не має, згідно з теорією Гегеля, своїх специфічних методів дослідження і тому закономірно розглядається як складова частина загальної філософії. Постава і вирішення проблеми про предмет і метод у філософії права Гегеля спирається на діалектику в її спекулятивно-ідеалістичній формі, метод визначає характер предмета дослідження і, власне, не досліджує об'єкт, а констатує, створює його, предмет дослідження зводиться до становлення понятійного апарату методу. Тотожність предмета і методу (від вихідного моменту до розгортання в цілісну систему) філософії права Гегеля означає рівність їхнього понятійного змісту.

Специфіка взаємодії діалектики політико-правової сфери та філософії права Гегеля виявляється неоднозначно. Те, що Гегель визначав як сходинку об'єктивного духу, розглядається як особлива сфера зі своєю сутністю і змістом. Через це логіко-гносеологічна сутність понять і закономірностей їхнього руху під час дослідження права, держави, політики неминуче трансформується і набуває інших, нових характеристик, обумовлених своєрідністю досліджуваного матеріалу, специфічним змістом і власною логікою предмета розгляду.

Очевидно, що без подібної трансформації, яка додає щось нове, специфічне до "духу логіки", без своєрідної "політизації" логіки філософія права Гегеля становила б інтерес хіба що для логіки, але не для наук про державу, право, політику. Все дослідження Гегеля, в основі якого -- діалектико-логічна конструкція світу об'єктивного духу (розвиток ідеї права, розгортання поняття права у світ права), супроводжується перетворенням, "наповненням" понятійного апарату діалектичного дослідження соціально-політичним та етичним змістом.

Гегель розрізняв філософське і прикладне (практичне) поняття права, чого, на жаль, не робить більшість сучасних авторів.

Прикладне поняття права є необхідним для практичної юриспруденції, але не цікавить філософію. Філософське поняття Гегель називав "ідеєю права". "Ідея права, -- писав він, -- є свобода". Вихідний пункт права -- воля, яка самостійна тому, що свобода є сутністю і призначенням права. Систему права Гегель визначав як "царство суттєвої свободи". Ще Локк і Монтеск'є надавали здійсненню свободи виключного значення, підкреслюючи, що це, передусім, не анархія, не сваволя, а дотримання законів: без законів не може бути свободи. Гегель підвів під таке розуміння свободи філософську базу. Для нього свобода -- "усвідомлена необхідність". Значить, він допускав і "несвободу", підкорення законам природи і суспільства. Таке підкорення робить вільним тільки його добровільність. За філософським визначенням: "Ідея права -- це свобода" приховано просту думку: право визначає розумну свободу людини (особи), яка обмежується такою ж свободою інших людей (осіб). Ця думка, безперечно, є продовженням ідей кантівського розуміння права, що його Гегель у "Філософії права" справедливо називав загальноприйнятним.

Визначення меж свободи і несвободи -- ось що таке право. У розвинених правових системах ці межі встановлюються детальною регламентацією всіх аспектів діяльності; у нерозвинених -- відсутність детального розроблення деякою мірою компенсується загальним правилом: "будь індивідуальністю, особистістю і поважай інших у такій самій якості".

Людська свобода -- результат тривалої роботи духу. Людина не народжується вільною, як уважав Руссо; вона, за Гегелем, є вільною за своєю духовною сутністю. Вільна людина і справедливі закони формуються в процесі довгого соціально-історичного розвитку, в становленні якого людина створює свій світ свободи, права і держави і себе як повноправну, вільну істоту.

Поняття свободи й закону та вихідний момент об'єктивного духу сформувалися в надрах розвитку об'єктивного духу. Розум, що на ньому базується закон, реалізує себе як волю. "Хоча, -- зазначив філософ, -- пересічна людина бачить свободу в можливості не звертати уваги на існуючі закони, чинити довільно, але саме в цьому і криється причина несвободи".

Цікавим видається бачення Гегелем абстрактного права. "Абстрактне право, -- зауважив він, -- є першим етапом у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Поняття права поки що абстрактне. Людина тут виступає в ролі цілком абстрактного і вільного "я".

Абстрактне право -- це усвідомлення правоздатності. На цій стадії закон іще не виявив себе, його еквівалентом є лише формальний правовий заповіт.

Що ж тоді є законом у розумінні Гегеля? "Закон -- це загальне визначення, яке повинно бути застосоване до конкретного окремого випадку. В законах і відправі правосуддя є один суттєвий момент, який містить випадковість. Виступити проти неї означало б задекларувати абстракцію".

"Зобов'язання стосовно до інших криють у собі з боку права правосвідомість, -- підкреслював мислитель, -- необхідність того, щоб закони були доведені до загального відома. Закони можуть утворюватися лише після того, як люди створили для себе багатогранні потреби і набуття цих потреб переплелось із задоволенням".

Отже, закон, згідно з теорією Гегеля, є вираженням права в собі, тобто закон є позитивним буттям свободи.

"Розвішувати закони так високо, щоб їх не міг прочитати жоден громадянин, як це робив тиран Діонісій, або ж поховати їх в апараті наукових збірників, та ще й записати недоступною для більшості мовою -- тоді значення законів стає доступним лише тим, хто володіє спеціальною підготовкою, -- все це однаково неправомірно. Такі правителі, як Юстиніан, який дав своєму народові збірники законів у вигляді упорядкованих кодексів, не тільки стали великими благодійниками народу, який вихваляв їх, а й здійснювали великий акт справедливості. Стан юристів, які володіють особливим знанням законів, вважають часто ці знання своєю монополією, до якої всім іншим не слід втручатися...

Право, закон стосується свободи -- найнеобхіднішого і найсвятішого, що є у людини, і вона повинна це знати".

Поряд з "ідеєю права" існує й поняття позитивного права, тобто права, яке діє в тій чи тій країні (прикладне поняття). Гегель називав дві ознаки позитивного права. Під формальним кутом зору правило поведінки перетворюється в норму права лише тоді, коли воно визнане державою і відповідно охороняється його могутністю. А зміст права визначається своєрідністю національного характеру, духом народу (як у Монтеск'є і Савіньї) та рівнем його історичного розвитку. Гегель виявив соціально-історичну обумовленість позитивного права. Законодавець не може керуватися власною сваволею. Хоча він начебто і встановлює норми права, насправді ж він лише фіксує те, що визріло в суспільстві. Право і закон -- не синоніми. Закон -- оформлення права, яке надає нормі загальності й визначеності. У цьому -- перевага закону перед звичаєм і судовим рішенням. З-поміж витоків права Гегель віддав перевагу саме законові як найбільш сучасній і ясній формі. Це ставить законодавство і кодифікацію вище від захопленості середньовічними звичаями та англійською системою прецедентного права.

Розуміння співвідношення права й закону у Гегеля не збігається з традиційним для мислителів XVII--XVIII ст. протиставленням природного і позитивного права. У більшості з них природне право асоціювалося з ідеалом, вічними принципами справедливості. Для Гегеля ж важливою була закономірність, історична обумовленість права. Він не захоплювався перевіркою закону на предмет його відповідності праву, керуючись знаменитою формулою Г. Гроція: правом у повному розумінні слова є лише природне право. У Гегеля ідея можливого незбігу права й закону ніякого стосунку до прикладного поняття права не мала.

Право й закон у Гегеля різняться, але не протиставляються, хоча суперечності між ними в історичній дійсності не виключені. Цей зв'язок можна було б виразити універсальною гегелівською формулою: "Все дійсне -- розумне, все розумне -- дійсне". Закон повинен бути виразом права, яке історично склалось; якщо він відступає від розумного, необхідні зміни.

Крім "ідеї права" і позитивного права, Гегель вирізняв ще й "особливе право". Так він називав ступені або форми розвитку ідеї свободи в рамках "об'єктивного духу". До "особливого права" відносять абстрактне право, мораль, сім'ю, громадянське суспільство, державу. Вони не заступають одне одного історично, а співіснують, причому нижчі форми "особливого права" (найнижча з них -- абстрактне право) підкоряються вищим. Ієрархічну систему (Гегель розглядав її як перехід від абстрактного до конкретного) завершує право держави. Над ним стоїть лише світовий дух, або розум.

У галузі філософії права діалектичний метод розгортається в систему теоретичних конструкцій, за допомогою яких обґрунтовуються певні політико-правові погляди. Для самого Гегеля конкретно-історичний і теоретичний елементи структури політичного змісту "Філософії права" знаходилися в нерозривній тотожності, себто застосування понятійного апарату діалектики було тотожне розвиткові та вираженню певної соціальної та політико-правової позиції. Одначе для сутності справи -- розуміння й тлумачення проблем особистості, суспільства, держави, права, свободи -- спосіб підходу далеко не байдужий, що відкривається в додатковому (до конкретно-історичних поглядів) політичному та етичному значенні гегелівських теоретичних конструкцій та можливих звідси висновків.

Специфіка політико-правового змісту доктрини Гегеля обумовлена його трактуванням діалектики у сфері розгортання об'єктивного духу. Сам Гегель, кажучи про своєрідність власного філософського розгляду проблеми права і держави, у "Філософії права" акцентував на теоретико-концептуальному аспекті свого політико-правового вчення. "Мислячи ідею держави, -- підкреслював він, -- необхідно мати на увазі не особливі держави, не особливі інститути, а ідею для себе, цього дійсного Бога".

У "Філософії права" виразно простежується як понятійний апарат, що попервах уявляється політично нейтральним, дедалі більше виповнюється політико-етичним змістом, який позначує певну політичну та етичну позицію. Поняття права самопоглиблюється та рухається від абстрактного до найвищого, тобто до конкретно-істинного.

Вчення Гегеля помітно вплинуло на подальшу історію філософсько-правової думки. Це було наочно продемонстровано в історії гегельянства і тлумаченні гегелівського вчення з різних ідейно-теоретичних позицій.

Можна з упевненістю стверджувати, що Гегель спромігся створити теорію розвитку держави і права, яка сконцентрувала в собі все найкраще, що було напрацьовано в цій галузі науки до нього. Він був продовжувачем найкращих традицій школи природного права, ідей правової держави.

У класичній німецькій філософії права кожному з її основоположників належить своя, осібна роль у створенні особливої концептуальної моделі права, а саме:

* Кант сформулював засноване на ідеях Платона визначення права, розглянув це поняття в системі філософських універсалій. Наголосив на моральній автономії особистості в контексті цілісного вчення про людську свободу крізь призму верховенства моралі, де пріоритет надавався індивідуальному, конкретній особистості;

* Фіхте зруйнував стереотипи суспільного договору, пов'язавши проблему походження права з розвитком самосвідомості. Це дозволило вивести загальні основи права з фундаментальних умов існування людини як вільного суб'єкта, наділеного волею і мисленням;

* Гегель створив універсальну методологію, засновану на ідеї саморозвитку права в єдності з його інституціонально-предметними та духовними проявами. Об'єднав в одному контексті право і свободу, де пріоритет надавався загальному -- індивідуальну долю людини Гегель приніс у жертву загальному. Мислитель завдяки власним логічним судженням дійшов висновку про зверхність держави над особистістю, як загального і цілого над окремим і одиничним.

Вчення Гегеля помітно вплинуло на подальшу історію філософсько-правової думки. Це було наочно продемонстровано в історії гегельянства і тлумаченні гегелівського вчення з різних ідейно-теоретичних позицій.

Можна з упевненістю стверджувати, що Гегель спромігся створити теорію розвитку держави і права, яка сконцентрувала в собі все найкраще, що було напрацьовано в цій галузі науки до нього. Він був продовжувачем найкращих традицій школи природного права, ідей правової держави.

ПИТАННЯ IV. Критична філософія права К. Маркса і Ф. Енгельса

Судження про теоретичну спадщину К. Маркса (1818--1883) і Ф. Енгельса (1820--1895) в наші дні є надзвичайно суперечливими. Діапазон оцінок тут радикально протилежний: від оголошення марксистських положень недосяжною вершиною наукової думки до повного категоричного заперечення і несприйняття. Безперечно, порівняно з суспільством минулого століття, відносини якого аналізував К. Маркс, суспільство кінця XX ст. стало зовсім іншим: невпізнанно, корінним чином змінилися суспільне буття, свідомість і культура, величезний крок уперед зробили наука і техніка. І все ж ігнорувати окремі ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса не варто.

Виникнення марксизму мало соціально-економічні та ідейно-теоретичні передумови: крах феодалізму та бурхливий розвиток капіталізму в країнах Західної Європи й Північної Америки; супроводження зміни формацій революційними потрясіннями; обумовлений капіталізмом гігантський розвиток продуктивних сил; виступ на політичну арену у зв'язку з розвитком фабричного виробництва двох основних класів -- буржуазії та робітників.

Ідейними попередниками марксизму були представники німецької класичної філософії (Гегель, Фейєрбах), англійської класичної політекономії (Сміт, Рікардо) та французького утопічного соціалізму (Сен-Сімон, Фур'є).

Навіть побіжне ознайомлення з марксизмом змушує погодитися з твердженням Леніна, що це вчення відлите з цільного шматка сталі. "Науковий соціалізм" та більшовицький (ленінський чи сталінський) тоталітаризм -- логічний соціально-політичний наслідок діалектичного матеріалізму. Такий висновок іще раз підтвердив О. Яковлєв, колишній "архітектор перебудови", який у своїй книжці "Предисловие. Обвал. Послесловие" (1992 р.)¹ обгрунтував хибність марксистських теоретико-методологічних засад.

Якщо економічні ідеї "єдино правильного вчення" викинуто за борт корабля сучасності, а соціально-політичні не витримують змагання в умовах плюралізму, то філософсько-правові демонструють живучість, хоч інколи без згадки про їхніх авторів. І нічого дивного в цьому нема -- адже впродовж кількох десятиріч у нашій вищій школі панувала "єдино вірна" філософія.

Водночас необхідно підкреслити, що у сфері філософії права Маркс, сильно поступаючись тому ж Гегелю, чию діалектику він так безцеремонно використав, причому, як буде зазначено нижче, не розуміючи її, удавався до спекулятивного мислення. І все ж, хоча в наміри К. Маркса не входило створення філософії права як наукової дисципліни, його можна віднести до помітних у цій галузі постатей.

Свою критику філософії права Маркс будував на широкому онтологічному підході. Він відкидав не тільки суб'єктивний ідеалізм, а й дуалізм із його розділенням духу й матерії, цінності й дійсності, досвідного знання і "речей у собі". Від визначення суспільного розвитку ідеальною спонукальною силою та примату ролі особистості в історії він перейшов, розвиваючи основний принцип матеріалізму, до визначення первинності суспільного буття (матеріальних економічних відносин, відносин власності) щодо суспільної свідомості, обгрунтування ролі народних мас як головного суб'єкта суспільно-історичного творення. Згідно з ученням К. Маркса, сутність розмаїтих суспільних відносин між людьми зумовлена відносинами власності, що відповідають певному рівневі розвитку виробництва та його продуктивних сил.

Абсолютизація суперечностей капіталістичного суспільства логічно вела до висновку про його неминучу загибель у недалекому майбутньому. Маркс не допускав політичного консенсусу як норми соціального буття і наголошував на класовій боротьбі. Він квапився робити висновки без достатніх підстав. Так було після Червневого повстання робітників Парижа, так було після Паризької комуни 1871 р. Схильність до узагальнень без достатніх підстав, вказує О. Яковлєв, "... позначилась і на теорії революції, і на філософії історії, і, зрештою, на характері вихідної дослідницької парадигми".

Не прогнозуючи розвитку європейської цивілізації в середині XX ст., Маркс зробив висновок про неминучу кризу, саморозпад усіх традиційних інститутів, що склалися віками. На його думку, процес ентропії, розпаду мав охопити всі сфери суспільства і підготувати грунт для комунізму.

За Марксом і Енгельсом, комунізм є історично та економічно неминучим наслідком закономірної загибелі буржуазної формації, яка вичерпала свої можливості. Перехід до комунізму відбувається у формі революції, насильницького скинення панування буржуазії, встановлення диктатури пролетаріату. Основа політичної теорії марксизму -- історичний матеріалізм (як теорія зміни суспільно-економічних формацій) і визнання класової боротьби рушійною силою в історії. Причина розвитку -- антагонізм, історія -- це боротьба класів. Звідси специфічне, хоч і сперте на глибинні історичні традиції (софіст Фрасимах із "Держави" Платона, Т. Мор, Ж.-Ж. Руссо та ін.), розуміння держави як знаряддя класового панування. Для лібералів держава -- єдино можливий спосіб організації влади в суспільстві, здійснення загального блага. Для анархістів держава -- абсолютне зло, апарат панування й підкорення; його необхідно знищити* Маркс і Енгельс також виступали в ідеалі за бездержавне суспільство. Але вони дали чітку соціальну характеристику цій машині придушення: вона захищає інтереси панівного класу. Щоб прийти до бездержавного суспільства, на їхню думку, необхідно передовсім замінити панування буржуазії диктатурою пролетаріату. Пролетарська держава, виконавши місію знищення експлуатації через усуспільнення основних засобів виробництва, стане непотрібною і відімре.

Проте "висновки" Маркса про одночасність революції в основних розвинених європейських країнах, про абсолютне і відносне зубожіння пролетаріату, який з розвитком промислового виробництва стане більшістю нації (!), про "загнивання капіталізму" і неможливість забезпечити в ньому соціальні гарантії життя, про ліквідацію "власницького свинства", про подолання різнорідності праці, про перенесення в аграрну сферу методів організації праці на великих промислових підприємствах, про долю закону вартості та безтоварну утопію, про існування сім'ї, приватної власності, громадянського суспільства тощо не знайшли підтвердження. Історія спростувала основне економічне "відкриття" Маркса, що його він називав "законом тенденції норми прибутку до зменшення", з яким пов'язувалася загибель капіталізму. О. Яковлєв зазначив, що "... помилковість стількох прогнозів не могла бути наслідком істинності вихідних посилань, бездоганності сформульованих економічних законів".

Однією з причин, що зумовили катастрофічну поразку передбачень Маркса, були трактування ним категорії суперечності й діалектичного закону заперечення. Для Маркса всі суперечності були антагонізмами, яким властивіша одного боку, перехід сторін у свою протилежність, а з іншого -- їхнє взаємопроникнення. На прикладі суперечності між пролетаріатом і приватною власністю він протиставляв приватного власника як консервативну сторону пролетареві як руйнівній силі, бо перший намагається зберегти антагонізм, а другий -- знищити його.

Знову, як спостеріг О. Яковлєв, "історія не погодилася з Марксом". Про якусь випадковість годі й казати. Адже за часів Маркса існували, крім робітників і селян, дрібні буржуа, ремісники, торгівці, люди вільних професій. "Основоположник наукового соціалізму" їх не помічав, як і того, що господар і трудівник можуть поєднуватись в одній особі. Він просто відкидав усе, що не відповідало його постулатам.

Тільки на тлі загальної філософської системи К. Маркса стають зрозумілими причини його розмежування з попередньою правовою філософією. Він досить критично ставився до своїх учителів із юридичного факультету в Берліні, незалежно від того, належали вони до історичної школи чи були прихильниками вчення Гегеля, пропагували ліберальний індивідуалізм, суспільний договір чи правову власність.

К. Маркс піддав критиці прихильників протилежних шкіл -- соціалізму, соціал-утопізму, прудонізму. На його думку, всі теорії права " прикрашали" державний лад, "обслуговували" владу. Право -- це не "буття в собі", закритий світ норм, воно може бути зрозуміле тільки як функція суспільства; помилково розглядати право незалежно від соціальних сил, які виповнюють право змістом; право не може бути зрозумілим у відриві від соціальних відносин, від боротьби людей з природою і, відповідно, від економічних відносин; для К. Маркса економіка -- ключ до розуміння анатомії суспільства, а соціологія, історія, філософія права -- зовсім не самостійні дисципліни, а елементи єдиної науки. На думку К. Маркса, право -- частина історії економіки; економіка -- причина розвитку права. Так само, як змінюється природа людини, суспільство, принцип справедливості, право теж змінюється. У своїх дослідженнях первісного суспільства К. Маркс і Ф. Енгельс зверталися до примітивних спільностей, де право не існувало; вони зв'язували появу права з поділом праці, сімейною і приватною власністю, з необхідністю закріплення права рабовласницької власності, його змінами за феодалізму.

Сучасне право Маркс досліджував у зв'язку з відносинами товарообміну, які виходили за межі міст і досягали загального розвитку в буржуазному суспільстві. Первинна функція буржуазного права полягає в закріпленні приватновласницьких відносин; із розвитком найманої праці право виконує іншу функцію, стає засобом капіталістичної експлуатації; у цьому значенні право "виражає інтереси панівного класу"; приховано, а водночас -- не менш реально, ніж за рабства, право стає інструментом владного впливу, набуває форму статуту, стає легітимним засобом державної влади, яка залежить від економічно панівного класу. В суспільстві розвиненого капіталізму право у вигляді встановлених норм сприймається автономною сферою, його зв'язок з економікою "приховується" апологетами буржуазного ладу.

Спираючись на економічну думку свого часу, К. Маркс спробував осягнути сенс історії; у капіталістичному суспільстві технічні інновації перестають бути інтересом окремих індивідів, які поступаються місцем гігантським компаніям, що прагнуть зайняти монопольне положення на конкурентному ринку; поглиблюються антагонізми суспільства, і в ситуації кризи перевиробництва традиційна ліберальна система права не виправдовує себе. З позицій класового підходу К. Маркс передбачав зникнення права в майбутньому суспільстві: після захоплення влади пролетаріатом і усунення передумов появи права приватновласницького виробництва і вільного товарообміну -- і закріпленням економіки, яка централізовано планується, зникають класові конфлікти, світ надалі не матиме потреби у праві та його виправданні. Суспільство, сподівався Ф. Енгельс, випровадить державу разом із правом до "музею старожитностей, разом із прялкою та бронзовою сокирою". Хоча К. Маркс припускав відмирання права в "найближчому майбутньому", він передбачав необхідність перехідного періоду "диктатури пролетаріату", в якому держава і право зберігаються для забезпечення соціалістичного розподілу матеріальних благ.

До права у К. Маркса і Ф. Енгельса той самий методологічний підхід, що й до розуміння держави: право завжди виражає державну волю класу або класів, які тримають у руках державну владу. Підносячи свою волю до закону і роблячи її завдяки цьому загальнообов'язковою, панівні класи забезпечують бажане для них регулювання суспільних відносин, захист своїх класових інтересів. Зміст цієї волі, установлених державою правових норм не є довільним. Він визначається матеріальними умовами життя панівного класу -- економічним ладом суспільства, характером виробничих відносин, співвідношенням класових сил ("Маніфест комуністичної партії", 1848 р.).