Особливості феномену спільної справи в добу Cередньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості феномену спільної справи в добу Cередньовіччя

Радчук Я.В.

аспірант кафедри соціальної філософії та управління,

Запорізький національний університет (Україна, Запоріжжя)

Анотація

Здійснено спробу дослідити особливості феномену спільної справи за доби Середньовіччя. Виявлено, що зі зміною суспільних відносин в період феодального суспільства система спільної справи також змінюється: суспільство створює її нову модель, яка відповідає потребам і уявленням соціуму того періоду. Система спільної справи в період феодалізму була суб'єктивною і мала безліч економічних основ. У період Середньовіччя формуються нові суб'єкти спільної справи, а саме: професійні об'єднання, міські гільдії, цехи що представляють собою в певному сенсі громаду, але організовану не за родинно-сусідським принципом, а за територіально-професійним. Встановлено, що зміст і специфіка спільної справи в період Середньовіччя визначалася панівним значенням християнської релігії і церкви в суспільному і культурному житті суспільства. Обгрунтовано питання про погодження суспільних потреб та особистих інтересів у становленні форм спільної справи, які об'єднували європейське середньовічне суспільство і визначали специфіку форм спільної справи.

Ключові слова: феномен спільної справи, суб'єкт, взаємодія, феодальне суспільство, система, діяльність, взаємодопомога, спільна діяльність.

Осмислення закономірностей спільної справи, специфіка її проявів на різних етапах історії, зокрема в часи середньовіччя, є невідокремлюваною частиною досліджень феномену спільної справи. Як і будь-який соціальний феномен, спільна справа у своєму історичному розвитку підпорядкована певним закономірностям. Осмислення провідної

закономірності, специфіки її прояву на різних етапах історії - обов'язковий фрагмент дослідження проблеми формування спільної справи, розв'язання, якої сприятиме самоорганізації соціальних організмів в умовах буття сучасного суспільства. А отже, є можливим перехід до аналізу особливостей феномену спільної справи на різних етапах історії, зокрема у часи феодального суспільства.

Сучасні зарубіжні та вітчизняні дослідники в галузях психології, соціології, педагогіки та філософії розглядали під різним кутом зору ті або інші аспекти, прямо або опосередковано пов'язані з питанням феномену спільної справи. Через категорію взаємодії дослідники розглядали розвиток суспільства та суспільні процеси (В. Афанасьев, А. Брудний), людську діяльність та спілкування (М. Каган, Г. Батіщев, М. Соковін), досліджували сукупність здатностей, отриманих під час суспільних відносин та спільної діяльності індивідів (А. Брушлінскій, Г. Осіпов, В. Кемеров). При цьому автори, як правило, обходять своєю увагою розгляд особливостей прояву взаємозв'язку інтересів особистостей та потреб соціальних організмів як закономірність формування спільної справи на різних етапах історії людства загалом та часів середньовіччя зокрема.

Отже, метою статті є розкриття обставин, які вплинули на особливості становлення спільної справи у феодальному суспільстві.

Римська імперія протягом III та IV ст. знаходилася у глибокій кризі, яка охоплювала всі сфери суспільного життя. З падінням Західної Римської імперії завершується період історії Стародавнього Світу та розпочинається епоха Середньовіччя, упродовж якої започатковується і утверджується станово-феодальний лад суспільних відносин. Цей історичний період тривав понад тисячу років - з V до XVI ст.

У ньому виокремлюють три головні етапи. Перший - етап ранньофеодального ладу (кінець IV - середина XI ст.). Визначальним для нього є організація великих, але недостатньо інтегрованих в єдине ціле державних утворень з монархічною формою правління, які згодом розпадаються на конгломерат розрізнених політичних утворень. Другий етап (середина XI - кінець XV ст.) - час всебічного розвитку та розквіту феодального ладу. У цей період характерними є типові централізовані станово-представницькі монархії. Третій етап - пізнє Середньовіччя (XV-XVI ст.) - період занепаду феодальних відносин і зародження нового, капіталістичного способу життя [1,с.193--195].

Особливістю середньовічного суспільства є те, що воно не знало рівності в правах і обов'язках. Усі суб'єкти, які брали участь у спільній справі, поділялися на три соціальні групи - три верстви. У кожній з цих груп були різні права і обов'язки. Основною і найважливішою з них було духовенство. Воно складалося із служителів церкви - ченців і священиків, на них лежала турбота про духовне життя людини, і, перш за все, про спасіння душі християнина. Друга група - феодали і лицарі, їх основне завдання полягало у захисті країни від зовнішніх ворогів. Третя група - селянство і городяни, основним призначенням яких було забезпечення продуктами харчування і предметами ремесел перших двох груп [4,с.101].

У становій ієрархії середньовічного суспільства духовенство стояло на першому місці, оскільки для середньовічного європейця найголовнішим були правильні взаємини з Богом, що могли забезпечити йому спасіння душі після фізичної смерті. Священнослужителі забезпечували посередництво між людиною і богом, виконували у спільній справі місію духовного наставництва та нагляду протягом усього життя - від народження до смерті. У середньовічному суспільстві служителі церкви, як правило, були освіченіші за феодалів і лицарів, не кажучи вже про селян. Художники, письменники, поети, музиканти, вчені в епоху середньовіччя найчастіше були духовними особами. Їм належали вищі державні посади, вони мали великий вплив на своїх сюзеренів. Середньовічні монастирі в Європі були центрами культури і освіти. Школи, бібліотеки, майстерні з переписування книг виникали, як правило, при монастирях [4,с.125-126].

Середньовічне духовенство було абсолютно не однорідним за своїм складом і за покладеними на нього завданнями. Воно, в свою чергу поділялось на біле і чорне духовенство. Біле духовенство - це своєрідна церковна аристократія, яка складалася з вищих чинів: Папа, єпископи, настоятелі великих монастирів. Позиціонуючи себе намісниками Бога на землі, вони також були найбільшими землевласниками. Чорне духовенство складалося з священнослужителів, які дали обітницю безшлюбності, обітницю зречення від багатства і займалися релігійною діяльністю безпосередньо в монастирях [4, с. 126]. спільний справа феодаліз церква

Друга група - це світські феодали та лицарство. У період становлення суспільства ця група виконувала загалом такі завдання як охорона миру і спокою духовенства і тієї маси населення, яка займалася фізичною працею. Вона складалася з озброєних лицарів, які, в свою чергу, були або ватажками, або входили до складу війська. Їх основним заняттям була участь у війнах та змагання на турнірах. Весь вільний час лицар проводив на полюванні і бенкетах. Внаслідок успішних завоювань лицарі нагороджувалися земельними володіннями і ставали землевласниками. Власник землі міг бути або сюзереном, або васалом, але не переставав бути лицарем, і був зобов'язаний утримувати озброєне військо, завжди готове виступити за першим наказом того, кому підпорядковувався. Тим більше, землевласник був упевнений у відчутній нагороді, яка зазвичай виражалася грошима, коштовностями, землями, оскільки в реальному житті лицарі не цуралися всіляких безчинств [4,с.106-107].

Найчисленнішою, але і найбезправнішою соціальною групою суб' єктів спільної справи було селянство. На його долю випала лише важка праця, а нагородою служили тільки проповіді священиків і мрії про щасливе життя після смерті, яке було обіцяне їм за умови сумлінного і беззаперечного служіння інтересам тих, хто стоїть над ними за соціальним походженням. Крім того, через часті феодальні міжусобиці стан селян був дуже важким, вони повністю залежали від влади феодала. На переважній частині Європи селяни нещадно експлуатувалися, а це мало чим відрізнялося від рабської залежності. Вони були в особистих, судово-адміністративних відносинах зі своїм сеньйором. Він мав право відчужувати селян разом із землею, тому у цієї групи були обмежені права у розпорядженні своїм земельним наділом і нерухомістю. Вважалося, що все це власність землевласника. На селян сеньйор міг покладати будь-які обов'язки, і обкладати платежами, які підкреслювали їх особисту неволю і залежність [4,с.110-111]. Те, що селяни не брали участі у військовій службі, робило їх неповноправними членами суспільства. Довічним обов'язком для них було годувати все суспільство, займаючись важкою фізичною працею. Незважаючи на це, все-таки можна стверджувати, що і в таких умовах виникає своя система спільної справи.

У період Середньовіччя вона вирізнялася суб'єктним характером і мала безліч економічних основ. До інститутів-суб'єктів спільної справи можна віднести: церкву, корпоративні (професійні) об'єднання, громаду і сім' ю, міста, в межах яких відбувалася спільна справа. Так, церква фактично формувала суспільні уявлення про добро і зло, ідеали, норми моралі, обов' язкові для всіх, поведінковий зразок, який відтворюється в однотипних вчинках з покоління в покоління. Церква орієнтувала суспільну свідомість на пріоритети милосердя, допомогу ближньому.

До інститутів-суб' єктів в аналізований історичний період відноситься і сусідська громада, у рамках якої відбувається спільна справа. Общинний господарський устрій поєднував колективну власність на землю з індивідуальним виробництвом і особистою власністю на знаряддя праці і рухоме майно. Допомога у громаді відтворювалася за рахунок родинних відносин, сусідської взаємодопомоги. Відносини допомоги в рамках громади існують як громадський обов' язок. Громада вирішувала спільні господарські справи, щоб всі її члени мали однакові умови для ведення господарства. Періодично відбувався перерозподіл угідь [7,с.205].

Низький рівень розвитку сільськогосподарського виробництва, висока залежність від природно- кліматичних чинників, в цілому низька врожайність, відсутність можливості зробити запаси на випадок неврожаю робили сільське населення схильним до ризиків, а значить і голоду. Тому вся система общинної допомоги була націлена на протистояння, в першу чергу, ризику голоду. Нужденні селяни, які не отримали в силу якихось обставин допомогу в рамках громади, як правило, прагнули потрапити до міста, де нерідко поповнювали ряди злидарів.

Сільська громада, у рамках якої і відбувалася спільна справа, допомагала знижувати вплив соціальних ризиків, наприклад, протистояла тиску великих землевласників і держави, виступала “посередником” між селянином і зовнішнім світом, забезпечуючи своїм членам колективну захищеність і безпеку. Нездатні до самозабезпечення люди годувалися всією громадою. Економічною основою общинної допомоги були колективні та приватні ресурси, а також особисті зусилля суб'єктів спільної справи [4,с.114]. Відносини в громаді, обумовлені господарським укладом, носили консервативний характер і залишалися майже без змін тривалий час.

Сім'я як суб'єкт спільної справи в період Середньовіччя виступала вже як самостійна господарська одиниця в межах сільської громади. Вона складалася з багатьох поколінь і була суб' єктом приватної власності на знаряддя праці й рухоме майно. Самокерована, індивідуальна, заснована на моногамному шлюбі, сім' я була організаційно і соціально-економічно інтегрована в сусідську общину, поза якою її існування в селі було практично неможливим. Міська родина, більшою мірою нуклеарна, була інтегрована в міські соціальні структури корпоративного характеру: гільдії, цеху, ремісничі спілки тощо [4,с.121-122]. Розглядаючи сім'ю як інститут-суб'єкт спільної справи періоду середньовіччя, потрібно відзначити, що відносини допомоги-взаємодопомоги відтворюються на базі кровноспоріднених зв'язків, що відображають потребу в протистоянні ризикам соціального становища членів сім'ї і її самої, що наявні в способі життя і трудових відносинах, характерних для родини. Право на допомогу виникає за фактом членства в сім'ї, родинності та реалізується на основі традицій і звичаїв. Економічною основою відносин є матеріальні і нематеріальні ресурси членів родини, а також самого домогосподарства, додатковими - ресурси сільської громади або міської корпоративної структури.

У період феодалізму оформлюються такі суб'єкти спільної справи, як середньовічні корпоративні об' єднання з професійно-територіальною ознакою: торгові, ремісничі гільдії та цехи. На допомогу мали право лише члени певної гільдії (цеху), які сплачували відповідні внески. Регулювалися відносини взаємодопомоги, обов'язкові для всіх членів корпоративні правила і регламенти.

Перші торгові і ремісничі гільдії, що з'явилися в Англії ще в IX ст., забезпечували правовий захист своїм членам, підтримку у важких життєвих ситуаціях (хвороба, старість тощо) з коштів кас взаємодопомоги, а також допомоги у своїх благодійних закладах. Гільдії, цехи ремісників і торговців були саморегульованими організаціями. Грошові фонди формувалися в касах взаємодопомоги за рахунок членських внесків і пожертв. Каталізатором для формування в маленькому місті гільдій були певні громадські роботи або практична необхідність, яка виходила за рамки ресурсів та можливостей. У тих випадках, коли гільдія фактично управляла маленьким містом, вона сама була втіленням загальноміської солідарності [7, с. 211-212].

Середньовічне місто є саморегульованою господарсько-суспільною системою з розвиненими торгово-ремісничими корпораціями, територіальними братствами, спілками тощо.

Еволюція форм організації праці, розвиток товарно- грошових відносин зумовили виникнення нових, позаобщинних форм спільної справи, в яких відносини допомоги будувалися не на кровній спорідненості, а за принципом професійної приналежності. Втративши зв'язок з громадою, міські жителі втрачали право на допомогу; в той же час вплив соціальних ризиків, а також ризиків, пов'язаних з трудовою діяльністю, - професійних ризиків, змушував шукати способи захисту свого соціального становища. Особи, які поповнювали ряди ремісників, торговців, приносили общинні поведінкові стереотипи і механізми організації захисту в замкнутих об'єднаннях, заснованих на колективній взаємодопомозі. Соціально-родинні зв'язки витіснялися, замінювалися зв'язками за інтересами, у тому числі професійними, що складалися в процесі трудової діяльності людей. Професійні об'єднання протидіяли поширенню бідності в своєму середовищі.

У межах міських братств відбувається спільна справа, яка забезпечувала структуру солідарності для окремих городян. Під час заснування багатьох братств переслідувалися прагматичні цілі - забезпечення взаємної довіри і підтримки для відносно вузького кола осіб. Більшістю членів міських братств були ремісничі майстри і крамарі, слуги і їхні сім'ї. Ці групи, природно, розуміли ненадійність свого існування в умовах обмеженості їх особистих ресурсів без опори один на одного. Головна заслуга братств у соціальному плані - забезпечення структури для полегшення контактів між ремісниками і більш впливовими групами населення як усередині міста, так і в сільському окрузі [6, с.185]. Ці контакти зробили можливим створення за допомогою внутрішньої ієрархії братств механізмів політичного і економічного патронату і взаємної підтримки.

Братства відігравали важливу динамічну роль і як засіб забезпечення практичної допомоги зростаючому і вразливому класу городян, і як спосіб їх гідної самоідентифікації, і як структура для упорядкування відносин між різними соціальними групами середньовічного міста [7, с. 211-212].

У період Середньовіччя формуються нові суб'єкти спільної справи, такі як професійні об' єднання, а міські гільдії, цехи в певному сенсі також є громадою, але організованою не за родинно-сусідським принципом, а за територіально-професійним. Зміни у характері і умовах праці вимагали відповідних форм організації спільної справи в колективно-трудових, професійних об' єднаннях, які відображають солідарну взаємодопомогу працівників.

У результаті розвитку міста політична культура ставала більш складною, а міська влада більш гнучко враховувала інтереси різних прошарків населення, створюючи можливості для соціального зростання. Одні реалізували себе на загальноміському рівні, інші - на рівні цеху, треті - на рівні кварталу або приходу [8, с.19].

Зміст і специфіка спільної справи в період Середньовіччя визначалася панівним значенням християнської релігії і церкви в суспільному і культурному житті суспільства. Релігія у ці часи формувала певну несуперечливу картину світу і знання про людину, а також регулювала поведінку і образ життя, формулювала етичні імперативи.

Особливістю соціально-політичного життя

суспільства в Середні віки стає боротьба за владу між церквою і державою. Оскільки абсолютне панування релігії в середньовічному світогляді, культурі та способі життя наклало відбиток і на всі інші погляди: всі явища в різних сферах оцінювалися з позицій християнського вчення.

У Середні віки основні ідеї солідарності збігаються з церковною риторикою щодо об' єднання людей навколо віри. Тому в працях мислителів того часу релігійний контекст єдності людей домінує, вони услід за Арістотелем вважали, що схильність до об'єднання в групи у людини закладена в крові і пояснюється можливістю возлюбити ближнього свого, і ця схильність сприймалася як дар і одночасно як можливість, що послана Богом людям.

У християнському вченні узгодження суспільних потреб та особистих інтересів у становленні ідей спільної справи вирішувалася через категорії перенесення страждань, слухняності і терпіння, що по суті означає вимогу особистості відмовитися від земних інтересів та обґрунтовує можливість спокутування гріхів. Ідея християнської справедливості - це ідея рівності на духовному рівні, а вже потім закономірно з нього випливає рівність майнова. Створений християнством стандарт поведінки людей і людських спільнот вимагав жорсткого контролю над потребами та управління ними. Підпорядкованість особистості соціальної спільності з її непримиренної релігійної ідеологією могла зберігатися тільки при умові цього жорсткого контролю над потребами і способами їх задоволення.

У Середні віки філософські погляди європейських мислителів найчастіше знаходилися в релігійній формі та мали релігійний зміст, відповідно до духу божественної відвертості. Важливе значення в розробці питання про прояв та становлення ідей спільної справи має розвиток ідей духовного вибору в рамках проходження кожною людиною свого неповторного та індивідуального шляху до спасіння душі в земному тлінному світі. У результаті формується думка, що кожна особа вже в цьому житті всією своєю діяльністю повинна максимально втілювати християнські цінності. Таким чином, ідея християнства звернена не тільки до душі віруючого, а передбачає також активну соціальну діяльність з удосконалення суспільного устрою з точки зору відповідності його християнським цінностям. За умови загальності початих у цьому напрямку зусиль віруючих передбачається, що вже на землі можлива побудова “ідеального суспільства” [4, с.128].

Відтак М. Падуанський вважав місто “досконалою спільнотою” або спільнотою, яка спроможна дати все потрібне для доброго життя. На його думку, усе буде добре, якщо кожна група буде виконувати своє призначення та не буде втручатися у справи інших класів. Станова концепція спрямована проти зазіхань духівництва на втручання в мирські справи, які виходять за межі його специфічних завдань. Говорячи про функції християнського духівництва, він зауважує, що призначення священиків полягає у знанні та навчанні того, що, згідно зі Святим Письмом, є гідним віри і що необхідно робити або чого треба уникати, аби здобути вічне спасіння і не потрапити в біду [3, с. 289-290].

Одним з найбільш яскравих представників релігійної та філософської думки був А. Аврелій. Держава виступає в його творах у вигляді “Граду Земного”, що протистоїть “Граду Божому” [1, с.9]. Звідси випливає багато наслідків, що стосуються спонукальних сил діяльності людей та їх відносин. Він стверджував, що людина народжується вільною духовно. Для неї природним є вічне прагнення до Бога, в цьому полягає вищий прояв її волі.Однак на шляху цього прагнення виникає багато обмежень, з якими стикається людина в граді земному, і, щоб подолати їх, потрібно проявити тверду волю. Він підкреслював, що сильна воля необхідна людині, щоб боротися зі злом і творити добро.

У цьому контексті вольова дія людини, про яку говорить А. Аврелій, також наповнюється відмінним від античного змістом, вона перестає бути лише дією фізичного порядку, а співвідноситься тепер з силою духовного порядку, з силою протистояння спокусам заради духовного самовдосконалення і осягнення істин - Слова Божого. Саме тому він говорить, що град Божий і град земний “існують один біля іншого...” [1, с.9]. При цьому А. Аврелій зазначав безумовний пріоритет першого, який йде від Бога.Влада державна, пояснював філософ, регулює поведінку і діяльність людей в їх тимчасовому існуванні і сама є тимчасовою. Уже тому вона повинна підкорятися божественній владі, яка спрямовує вічне життя.

Для розвитку християнської концепції прав людини суттєве значення мало вчення Ф. Аквінського про природний закон, що наказував усім людям шукати істину і справжнього Бога, поважати гідність кожної людини, прагнути до самозбереження і продовження роду. Це положення про божественну за своїм першоджерелом людську гідність і природне право кожної людини на гідність є великим внеском Ф. Аквінського в формування християнської концепції невідчужуваних природних прав людини [2].

Слід підкреслити, що середньовічна ідеологія прагнула перетворити віру і виконання релігійних приписів в першу життєву потребу людини.Усі інші матеріальні і духовні потреби (праця, розвиток особистості, задоволення базових потреб) церква намагалася підпорядкувати цьому головному прагненню до праведного богоугодного життя [5, с.36].

Як наслідок усього цього, в Середні віки в Європі встановлюється новий тип суспільного устрою, чільну роль в якому грають Церква і Свята Інквізиція, а державна влада залежить від них. Християнство по- новому, хоча і в окреслених античною культурою рамках, стало вирішувати питання про узгодження суспільних потреб і приватних інтересів у виокресленні ідей спільної справи.

Таким чином, розгляд у християнстві питання про свободу вибору та шляхи реалізації ідей спільної справи отримують нове бачення, відмінне від античного. Вибір християнина - це, насамперед, вибір духовний,

заснований на християнських цінностях, а не на матеріально-чуттєвій природі людини. Більше того, європейська християнська культура породжує нову ієрархію природних потреб людини: оскільки вона в першу чергу істота духовна, то і найвищими визнаються потреби духовного, ідеального порядку, задоволення ж біологічних потреб визнається необхідним лише в тій мірі, в якій це сприяє духовному зростанню людини.

Разом зі зміною цінностей у християнському світі змінюється і ставлення до суспільних потреб і особистих інтересів. Якщо в античному світі головним питанням було питання про справедливість в узгодженні суспільних потреб та особистих інтересів, то тепер вони набувають нового змісту. Суспільний інтерес спирається на систему цінностей християнської духовної культури, є справедливим спочатку і реалізується в суспільній духовній практиці в рамках єдиної християнської церкви. Особистість же в процесі свого духовного самовдосконалення повинна всіляко сприяти встановленню “царства Божого” на землі, тобто максимальної реалізації суспільного інтересу,

розчинившись у ньому. Будь-які відступи від цього шляху розглядаються як єресь і жорстоко караються. Розвиваються інститути відлучення від Церкви, що фактично означає вигнання з суспільства, спокутування гріхів через страждання, в першу чергу фізичного, та покаяння.

Отже, можна відзначити, що питання про

погодження суспільних потреб та особистих інтересів у становленні форм спільної справи мали своє місце в філософії Середньовіччя. У цю епоху діяли чинники, які об'єднували європейське суспільство тих часів і визначали специфіку форм спільної справи. Ідеалом середньовічного громадянина є відмова від всебічно розвиненої особистості епохи Античності, формування людини-християнина. Новий ідеал визначав основну європейську традицію раннього Середньовіччя - християнську.

Перспективи подальших досліджень у цьому напрямку - продовження аналізу прояву та становлення спільної справи на різних етапах розвитку суспільства, зокрема специфіки вияву відповідного феномену в епоху Відродження та Нового часу.

Список використаних джерел

1. Аврелий Августин (Блаженный) О граде Божием / гл. ред. И.А.Савкин. - СПб.: “Алетейя”, 1998. - 589 с.

2. Гончарова А.Н. Проблема согласования общественных и

личных интересов в процессе построения гражданского общества: Моногр. [Електронний ресурс] / А.Н. Гончарова.- Красноярск: Краснояр. гос. ун-т.,2001.- 160 с. - Режим доступу:

http://www.allpravo.ru/library/doc108p0/instrum4247/ - Назва з екрану.

3. Кирилюк Ф.М. Історія політології. Підручник для вищих навчальних закладів / Ф.М. Кирилюк. - К. : Знання України, 2002. - 535 с.

4. Козьякова М.И. История. Культура. Повседневность. Западная Европа: от античности до 20 века / М. И. Козьякова. - М. : “Весь Мир”, 2002. - 360 с.

5. Орлов С.В., Дмитренко Н.А. Человек и его потребности: Учебное пособие/ С.В. Орлов. - СПб.: Питер, 2006. - 160 с.

6. Репина Л.П. Население городов / Л.П. Репина // Город в средневековой цивилизации Западной Европы / Сванидзе А.А. Т.1.Феномен средневекового урбанизма. - М. : Наука, 1999. - 390 с.

7. Россер Дж. Братства и социальное взаимодействие в средневековых английских городах / Дж. Россер // Город в средневековой цивилизации Западной Европы / Сванидзе А.А. Т.3. Человек внутри городских стен. Формы общественных связей. - М. : Наука, 2000. - 378 с.

8. Уваров П.Ю. Община горожан: структура и конфликты / П.Ю. Уваров // Город в средневековой цивилизации Западной Европы / Сванидзе А.А. Т.3. Человек внутри городских стен. Формы общественных связей. - М. : Наука, 2000. - 378 с.

Размещено на Allbest.ru