Смисложиттєва проблематика в екзистенції людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Смисложиттєва проблематика в екзистенції людини

Мельник Ю.М.

кандидат філософських наук

Анотація

Однією з глибинних констант життєдіяльності є пошук людиною стійкої платформи для здобуття щастя, яке виступає головною суб'єктивною домінантою втілення особистісного покликання.

Тому метою статті є цілісний філософсько-антропологічний аналіз концепцій осмисленої життєдіяльності людської екзистенції з позицій феліцітарності та прогресивного розвитку соціокультурності людини. В статті використано ряд методів, зокрема аналітичний та експлікаційний методи. Криза смислу життєдіяльності як окремої людини, так і людства в цілому, у сучасному соціокультурному просторі придбає планетарний характер і вперше за всю історію ставить людство на межу виживання, що визначає особливу необхідність глибокого і всебічного філософсько-антропологічного аналізу та узагальнення даної проблеми, а також формулювання способів її рішення.

Смисложиттєва проблематика привертала увагу видатні розуми людства з найдавніших часів. Заратустра, Мойсей, Будда, Конфуцій, Лао-цзи, Ісус Христос, Мухаммед будували концепції, що виводять сенс життя за її межі. Також враховуючи, що самі вищі духовні цінності людини, засновані на аскетизмі та альтруїзмі, по суті й утворюють той ціннісний сплав, який можна назвати смисложиттєвим, доводиться визнати, що в основі глибини та якості життєдіяльності та самореалізації людини лежить її вольовий характер.

Ключові слова: життєдіяльність, екзистенція людини, смисл життя, цінності, антропологія.

У сучасних умовах поліцентричність смислових прагнень людини, які часто мають суперечливий характер, призводить до втрати орієнтирів ціннісно-обумовленої активності особистості. Загострюється суперечність між визнанням онтологічного статусу людських екзістенціалів, з одного боку, і недооцінкою їх соціокультурних модифікацій, а також впливу афективного боку свідомості людини на антропологічні та соціокультурні реалії - з іншого.

Однією з глибинних констант життєдіяльності є пошук людиною стійкої платформи для здобуття щастя, яке виступає головною суб'єктивною домінантою втілення особистісного покликання. Набуття суб'єктивного сенсу особистісної екзистенції є неможливим поза феноменологічної визначеності об'єктивних результатів особистісної діяльності в умовах конкретної соціокультурної реальності. Видатні філософи, вчені, політики, діячі культури та релігії протягом століть намагаються знайти або створити найбільш прийнятні та оптимальні моделі життєвого і соціокультурного простору, в якому результати життєдіяльності особистості ставали б умовою подальшого розвитку та прогресу. Проте, реалії ХХІ століття спростовують більшість оптимістичних установок щодо ідеї прогресу. Сучасні науково-технічні розробки є не стільки показником прогресу, скільки чинником непередбачуваної катастрофічної загрози для людства. Враховуючи рівень оснащеності передових країн світу різними видами зброї масового ураження від біологічної до ядерної, людство здатне сьогодні знищити не лише життя на Землі, а й саму планету. Крім того, на сьогоднішній день у цивілізованому світі відбувається поступовий процес деантропологізаціі людини, яка втрачає цілісність, що в кінцевому підсумку може призвести до поступової появи нової форми життя на основі високотехнологічних ресурсів.

Під загрозу ставляться фундаментальні, базові умови людського існування: його природна, біологічна представленість у бутті через єдність психічного і фізіологічного. У той же час екзистенція людини в сучасному світі є її буття в радикальному соціокультурному плюралізмі, у структурі, яка абстрагується і здійснюється поза людського сприйняття, в умовах розриву в історії, який заходить так далеко, що колишні мотиви, мірки та критерії філософсько-антропологічного аналізу виявляються докорінно переосмислені, по-новому сформульовані, якщо взагалі не відкинуті.

Тому метою статті є цілісний філософсько- антропологічний аналіз концепцій осмисленої життєдіяльності людської екзистенції з позицій феліцітарності та прогресивного розвитку соціокультурності людини.

Криза смислу життєдіяльності як окремої людини, так і людства в цілому, у сучасному соціокультурному просторі придбає планетарний характер і вперше за всю історію ставить людство на межу виживання, що визначає особливу необхідність глибокого і всебічного філософсько-антропологічного аналізу та узагальнення даної проблеми, а також формулювання способів її рішення.

Смисложиттєва проблематика привертала увагу видатні розуми людства з найдавніших часів.

Заратустра, Мойсей, Будда, Конфуцій, Лао-цзи, Ісус Христос, Мухаммед будували концепції, що виводять сенс життя за її межі. Конфуцій вбачав сенс життя людини у досягненні особистої гармонії з природою, з самою собою і з суспільством, а також - у служінні суспільству та ідеалам.

Античні філософи Діоген, Сократ, Платон та Арістотель (а пізніше мислителі Нового часу Р.Декарт та Б.Спіноза) асоціювали сенс життя з поняттям блага, щастя (Епікур), або незворушності та спокою по відношенню до життєвих негараздів (стоїки).

У добровільному підпорядкуванні моральному закону вбачав сенс життя І.Кант. А.Шопенгауер розглядав життя людини як постійну боротьбу зі смертю, а засобом порятунку від відсутності сенсу життя вважав різні ілюзії у формі зайнятості мистецтвом, релігією та філософією. Ф.Ніцше, оголосивши християнство нігілістичною релігією, що видаляє сенс із земного життя, проголосив у якості сенсу життя людини реалізацію свого Я та підготовку Землі до появи надлюдини. У марксизмі сенс життя людини вбачався у всебічному розвитку здібностей.

Проблемі вибору сенсу життя були присвячені такі праці філософів-екзистенціалістів ХХ століття, як “Міф про Сізіфа” А. Камю, “Нудота” Ж.-П. Сартра, “Розмова на сільській дорозі” М.Хайдеггера, “Сенс і призначення історії” К.Ясперса та ін. Лейтмотивом цих робіт часто було проголошення свободи, абсурдності та безглуздості життя (особливо у А.Камю та Ж.- П. Сартра). Немов почувши даний лейтмотив,

Л.Вітгенштейн, як і інші логічні позитивісти, заявляв про те, що виражене через мову, питання про сенс життя є безглуздим.

Тим не менш, відносні, хоча і певною мірою вразливі, варіанти вирішення питання про сенс життя були дані у сучасній західній гуманітарній думці: прагматизм У. Джемса (сенс життя як віра у ціль життя, що знаходиться в гармонії з досвідом змістовного життя людини), логотерапія В.Франкла (ідея унікальності сенсу для кожної особистості та кожного моменту її життя), лібертаріанський трансгуманізм Р.Бейлі і Г.Рейнольдса (концепція розширення людських можливостей, що припускає, крім іншого, боротьбу з біологічними обмеженнями і смертністю) та ін.

Варіанти вирішення проблеми сенсу життя містяться і в працях українських та російських філософів XIX - першій половині XX століть: А.І.Герцена (вбачав сенс життя у переживанні самого плину життя, вважав за доцільне відмову від блага у майбутньому на користь блага у сьогоденні), В.С.Соловйова (ідея про сенс життя як служіння вищій меті Добра), Л.М.Толстого (ідея про сенс життя в утвердженні добра і людинолюбства за рахунок непротивлення злу насильством),

Ф.М.Достоєвського (ідея про сенс життя як вистражданий шлях до Бога і пізнання християнських ідеалів любові до ближнього), М.О.Бердяєва (ідея про сенс життя у набутті свободи та в творчій реалізації особистості).

Таким чином, незважаючи на те, що в роботах вищевказаних авторів зачіпаються найрізноманітніші аспекти досліджуваної проблеми, досі не створено єдиного, цілісного, інтегрального, філософського аналізу проблем смисложиттєвої екзистенції людини.

Найважливішим методологічним принципом дослідження у рамках філософської антропології смисложиттєвої проблематики є антропогенний характер, що передбачає розгляд оптимізації життя людини, а також визнання того, що світ (в тому числі і світ людини) складається з нескінченної кількості взаємообумовлених якостей, що виявляються в часі та просторі за певних умов як частина єдиного цілого.

Необхідним є визнання самоцінності життя і затвердження тимчасового інтервалу життя конкретної людини від народження до смерті в якості смислостворюючого чинника. При цьому смерть конкретної людини виступає “точкою відліку” сенсу її життя, тому після смерті людина перестає виступати в якості діючого суб'єкта. Вона виступає точкою на останній сторінці екзистенції людини, що додає їй цілісності, завершеності, можливості осмислення. Об'єктивний сенс життя людини вбачається у досягненнях і результатах її самореалізації за життя, в тому, що кожна людина зуміла внести у спільне соціально-культурне ціле. Дані результати життєдіяльності можуть впливати на це ціле і після смерті людини, що, як правило, обумовлюється силою, яскравістю та самобутністю особистісного начала в людині. Тому, чим яскравіше особистість, тим більш “безсмертною” вона стає, тим більша, значущіша і триваліша її спадщина, яка долає кордони біологічного життя.

Питання про сенс життя - це в більшій мірі питання не сутнісне (точніше есенціальне), а процесуальне (точніше екзистенціальне). Процесуальною стороною сенсу життя конкретної людини виступає її направленість, спрямованість життя людини до чогось такого, що надає йому значення і сенс. Смисложиттєвий вибір людини має не стільки раціональну, скільки емоційну природу. Оскільки вона виявляється у житті, точніше у соціокультурній реальності, в якій живе людина, то для її дослідження необхідно прийняття суб'єктно-персоналістичного та конкретно-особистісного характеру аналізу і відмова від надособистісного, оскільки кожна людина, яка задається питанням про сенс свого життя, вирішує його, насамперед, з позиції власної індивідуальності та особистості. Уявлення про те, що безособове буття об'єктивніше особистісного, помилково. Тому питання про сенс життя - це питання не пізнання, а покликання. Сенс життя кожної людини проявляється в тому випадку, якщо воно до чогось спрямовано. Безпосереднє переживання вибору направленості свого життя вже означає набуття її сенсу. Необхідно більше довіряти власному досвіду, більш гостро прислухатися до власних інтелектуальних та емоційних “струнах душі”, перевіряючи ту чи іншу концепцію на предмет її близькості внутрішній природі людини.

Смисложиттєва експлікація екзистенції людини базується на ідеї про те, що людина смертна лише частково: вона смертна як індивід та індивідуальність, особистісний прояв людини може долати часові межі її життя як індивіда. І чим більше розвинена, чим яскравіше та оригінальніше проявляється особистісна компонента людини (її соціальна сутність), тим менш прив'язана вона до кордонів існування людини як індивіда (її вітальна сутність). Однак істинність даної ідеї підтверджується лише у тій соціокультурній реальності, в якій у якості критерію прогресу як на номінальному, так і на феноменальному рівні проголошена соціальність як умова оптимізації життєвої та соціокультурної сторін екзистенції людини.

Найважливішою умовою філософсько-антропологічної експлікації сенсу життя є дослідження екзистенції людини у контексті конкретно-історичної реальності. Людська свідомість завжди формується в умовах конкретної історичної реальності та не може бути незалежною від неї, а, отже, будь-які людські цінності та смисли не можуть бути не пов'язаними з умовами цієї реальності, яка і породжує їх. Найважливішим раціональним чинником людської екзистенції виступає усвідомлення власного особистісного потенціалу та його активна і творча самореалізація у відповідності до загальних творчих тенденцій конкретно-історичної реальності.

Проблема вибору смислу життя та соціокультурної детермінації людини щільно пов'язана з проблемою свободи волі.

Філософська антропологія з часів І. Канта розглядає людину як істоту відносно вільну. Повної свободи немає та не може бути, оскільки фізіологія людини обумовлена природними закономірностями, що обмежують свободу людини як культурної істоти. Але у таких найважливіших життєвих питаннях, як самовизначення, самореалізація, творчість людина сама вільно здійснює вибір, який, однак, детермінований низкою біопсихологічних та соціокультурних параметрів. Однак масова людина вірить у божественну долю, але низько оцінює вищу справедливість Бога, сходячись у переконанні, що вона візьме верх завдяки долі, яка не піддається ніяким вмовлянням, настає невідворотно і тому змінити нічого не можна, і від людини у житті нічого не залежить. Подібна фаталістична позиція, яка є самовиправданням людини з низьким рівнем вимог до власної особистісної самореалізації, не може вважатися релевантною у рамках соціальної експлікації екзистенції людини.

Головним антропологічним регулятором вибору смислу життя виступає емоційно-вольова та раціональна компоненти свідомості людини. Виключно раціональна детермінація не є релевантною. Пошук все більш і більш глибоких мотивів, які спонукають людину до тих чи інших дій, майже завжди закінчується виявленням емоційних мотивів. Людська екзистенція у найголовніших орієнтаціях завжди обумовлена переважно емоційними детермінантами. Частка емоційнозумовленої мотивації для аутентичної особистості перевищує раціональну, займає більш фундаментальне, стрижневе, ключове положення. При цьому негативні емоції майже завжди свідчать про те, що людина робить або змушена здійснювати дії, що суперечать смислу її життя, про “життя, яке безглуздо проживається”. Позитивні емоції (принаймні їх переважання) свідчать про те, що людські дії та вчинки не суперечать її життєвим сценаріям, що дозволяє найбільш повно реалізувати свій накопичений особистісний потенціал.

При сприятливих соціальних умовах людина прагне до максимізації особистісних досягнень, “ефекту” максимального дії, так як саме він дозволяє людині якомога більше всього відчути, реалізувати власну енергію. Для досягнення ж вищезазначених цілей людині потрібно не тільки і не стільки висока інтелектуальна, але й більшою мірою емоційна культура (та, що формується над природною емоційністю людини). Люди, які досягли вершин самореалізації, поєднують у собі і те, і інше.

Осмислена життєдіяльність людини, яка представляє собою розгортання, здійснення наміченого у дитинстві життєвого сценарію особистості, спочатку формується і в подальшому детермінується насамперед емоційною, а не раціональної стороною психіки людини. У процесі її складання розум не грає головну роль. Тим не менш, він важливий як допоміжна функція психіки у процесі досягнення спільних намічених цілей, що відповідає життєвому сценарію людини. У свідомості людини емоції не існують окремо від розуму, вони утворюють з ним цілісну єдність, хоча керівна роль належить не розуму, а емоціям.

Прийняття життєвого сценарію також обумовлено прагненням у його рамках випробувати якомога більше позитивних емоцій. Тому однією з головних емоцій, до якої прагне людина, є емоція загальної задоволеності життям (те, що прийнято називати щастям), а така радість можлива лише у тому випадку, якщо людина досягла вершин самоактуалізації, тобто має можливість реалізовувати накопичений життєвий потенціал, безперешкодно реалізуючи базові та соціальні потреби. Тому суб'єктивною метою життя (усвідомленою або неусвідомленою) психічно здорової людини є самореалізація: реалізація особистісного потенціалу.

Сукупна психічна енергія людини, інкорпоруюча інтелектуальні та креативні якості у тому чи іншому індивідуально-особистісному співвідношенні обумовлює з урахуванням соціокультурних чинників ступінь, глибину та якість самореалізації особистості.

Різноманіття векторів і результатів вибору смислу життя сучасної людини актуалізує питання про соціальні механізми її реалізації. Кожна людина, маючи життєві стратегії, вибирає засоби їх реалізації, оптимізуючи міру їх ефективності, релевантності, адекватності у наближенні бажаного результату і виключення небажаного ходу розвитку подій. Втілення життєвих завдань, виконання особистісної місії, самореалізація з урахуванням індивідуальних нахилів, здібностей, бажань і можливостей в заданому соціокультурному просторі виступає головним завданням і призначенням людини. Пошук інтегрально- сутнісної причинності низького відсотку людей, що актуалізують смисл людської екзистенції за рахунок повноцінної самореалізації, призводить до необхідності її філософсько-антропологічної рефлексії.

На рівні соціокультурної реальності діє аналогічний природному закон атракції. Людина, наділена свободою вибору, свободою волі, будує свою долю, притягаючи або відштовхуючи ті чи інші події. Думка породжує дію, яка формує нову думку, або коригує і уточнює попередню. Якщо людина постійно прокручує в голові одні і ті ж самі думки, то вона фактично випромінює одні і ті ж самі сигнали з однією і тією ж самою частотою, які притягують бажане. Позитивне сприйняття світу притягує позитивні події, негативне - негативні. Цілепокладання і ціледосягнення виступають безперервними та взаємопов'язаними процесами: коли людина уявляє собі якусь реальність, то вона починає її творити.

Людські бажання мають властивість реалізовуватися не відразу, а через певний просторово-часовий континуум. Урахування просторово-часового континууму є найважливішою умовою на шляху до досягнення будь-якої мети, величина і значущість якої знаходиться з ним у прямо пропорційній залежності. Звідси виникає необхідність наявності у структурі особистості таких якостей, як сильна воля, наполегливість, витримка, завзятість, терпіння, самовладання. Але самі по собі, незважаючи на їх важливість, ці якості вторинні у порівнянні з силою, інтенсивністю та тривалістю бажання, зі ступенем актуальності потреби, що викликає його, з тим, наскільки пристрасно людина очікує перемогу.

Образ майбутньої бажаної події, будується не тільки і не стільки на тих думках людини, які вона постійно прокручує у свідомості, але на тих емоціях і почуттях, які вона при цьому відчуває. Усвідомлення і розуміння цієї ідеї кардинально змінює уявлення про пріоритетність розвитку інтелектуальних та (або) емоційних здібностей людини. На більш глибокому, фундаментальному рівні - це питання про пріоритетність формування у людини інтелектуальної та (або) емоційної культури.

Недооцінка значущості емоційної сторони свідомості невиправдана, оскільки люди, які досягли вершин самореалізації - це, як правило, люди, які мають високу емоційну культуру. Саме емоційна складова свідомості формує образ мети, який потім вербалізується раціональною стороною свідомості. Таким чином, раціональна частина свідомості (думки) формує поведінку людини та визначає результат її діяльності. Емоції ж у цьому процесі будуть проявляти себе у якості постійно діючого “радара”, що оцінює місце, роль і значення даного результату у контексті більш загального смисложиттєвого устремління особистості. І цей “радар” функціонує на всіх етапах визначення мети і ціледосягнення, і більше того - передує їм. Тому те, що людина отримує в результаті, більшою мірою залежить від її емоцій і почуттів, ніж від думок.

Основна суб'єктивна трудність всякого значущого ціледосягнення полягає у невмінні управляти емоційною стороною свідомості особистості, в нестачі самовладання. Чим більш значуща і важливіша мета, яку ставить перед собою людина, тим більшу роль і значення має емоційна культура, вміння керувати емоційною складовою свідомості. У той же час проблема емоційної культури не знаходить належної уваги у контексті філософської антропології, а є лише предметом дослідження в рамках окремих соціально- гуманітарних наук, найчастіше психолого-педагогічних. Тому необхідним є критичне переосмислення поняття “емоційна культура”, в структурі якого виділяються такі важливі для розуміння сутності людини категорії як “емоції” і “культура”. Суперечливість модифікацій цього поняття, що застосовується до різних соціальних статусів і ролей, елімінується у рамках філософсько- антропологічного підходу.

Поряд з емоційною культурою в реалізації смислової екзистенції людини найважливішу роль відіграє воля, що розуміється як свідоме регулювання власної психічної діяльності та поведінки з метою подолання труднощів та перешкод. Воля є якістю, що зустрічаються у найбільш високоорганізованих людей, що вміють обмежувати свої безпосередні бажання і спонукання в ім'я вищих і найчастіше більш віддалених цілей, що володіють особистісною зрілістю і самосвідомістю. Значення волі у смисловій екзистенції людини обумовлюється її силою, тобто здатністю людини діяти у напрямі поставленої мети, долаючи ті чи інші (внутрішні чи зовнішні) перешкоди.

Таким чином, сила волі стає однією з найважливіших ознак людського, що дає їй можливість піднятися над тваринним світом. Враховуючи, що самі вищі духовні цінності людини, засновані на аскетизмі та альтруїзмі, по суті й утворюють той ціннісний сплав, який можна назвати смисложиттєвим, доводиться визнати, що в основі глибини та якості життєдіяльності та самореалізації людини лежить її вольовий характер.

У підсумку звернемо увагу на ряд ключових моментів, що дозволять отримати філософсько- антропологічне усвідомлення осмисленої життєдіяльності людської екзистенції. Інтервал життя конкретної людини від народження до смерті виступає в якості смислостворюючого чинника смислу життя. При цьому смерть конкретної людини виступає “точкою відліку” сенсу її життя, тому після смерті людина перестає виступати в якості діючого суб'єкта. Найважливішою умовою філософсько-антропологічної експлікації сенсу життя є дослідження екзистенції людини у контексті конкретно-історичної реальності, тому будь-які людські цінності та смисли не можуть бути не пов'язаними з умовами цієї реальності, яка і породжує їх. Проблема вибору смислу життя та соціокультурної детермінації людини щільно пов'язана з проблемою свободи волі. Філософська антропологія розглядає людину як істоту відносно вільну, проте повної свободи немає та не може бути, оскільки існують як фізіологічні так і соціально-культурні обмеження людини. Але у найважливіших життєвих питаннях, як самовизначення, самореалізація, творчість людина сама вільно здійснює вибір. Головним антропологічним регулятором вибору смислу життя виступає емоційно- вольова та раціональна компоненти свідомості людини. При цьому частка емоційно зумовленої мотивації для аутентичної особистості перевищує раціональну, займає більш фундаментальне, стрижневе, ключове положення. Недооцінка значущості емоційної сторони свідомості невиправдана, оскільки люди, які досягли вершин самореалізації - це, як правило, люди, які мають високу емоційну культуру. Саме емоційна складова свідомості формує образ мети, який потім вербалізується раціональною стороною свідомості.

Об'єктивно, життя будь-якої людини має сенс, який однак, може не усвідомлюватися людиною аж до самої смерті. Отже, хоч якою б абстрактною здавалася часом смисложиттєва проблематика, якою б незаперечною виглядала теза про те, що життя - вищий сенс для себе самого, пошуки власного існування - неодмінна духовна турбота кожної людської особистості.

соціокультурний детермінація екзистенція індивідуум

Список використаних джерел

1. Культура. Ідеологія. Особистість: Методол.-світогляд. аналіз / Л.В. Губерський, В.П. Андрущенко, М.І. Михальченко; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка, Ін-т соціол. НАН України, Ін-т вищ. освіти АПН України. - К. : Знання України, 2002. - 580 с.

2. Кутырев В.А. Человек в мире: типы смысложизненных ориентаций / Владимир Александрович Кутырев // Общественные науки. - 1990. - №2. - С. 119-133.

3. Кушерець В.І. Філософія як основа життя розуміючого / В. І. Кушерець // Ціннісні орієнтації та світоглядні позиції людини у контексті сьогодення. Матеріали Міжнародної науково- практичної конференції. 18 червня 2013. К., - Знання України.- 2013. С. 42-48.

4. Немировский В.Г. Смысл жизни: проблемы и поиски. / Валентин Геннадьевич Немировский. - К.: Политиздат Украины,- 223 с.

5. Пальм Г.А. Концепции смысла жизни: теоретические основания классификации и эмпирического исследования / Галина Аркадьевна Пальм. // Філософія. Культура. Життя: Міжвуз. Зб. наук. пр. - Дніпропетровськ, 1998. - Вип. 2. - С. 250256.

6. Попович М. Бути людиною. - К. : Видавничий дім “Києво- Могилянська академія”, 2011. - 223 с.

7. Франкл В. О смысле жизни / Виктор Эмиль Франкл // Человек в поисках смысла: Сборник. / Общ. ред. Л.Я. Гозмана, Д.А. Леонтьева/ В. Франкл. - М. : Прогресс, 1990. - 368 с.

Размещено на Allbest.ru