Метод і методологія у філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сутність та структура методу як способу організації людської діяльності. Поняття методу, методології та методики

Сучасне переконання у тому, що не існує одного-єдиного методу задля вирішення проблем у різних сферах пізнання, не принижує і не відкидає значущості методів.

Метод як спосіб організації свідомої людської діяльності має своє застосування всюди.

Пояснюється це вже відомою нам фундаментальною особливістю людського становища в світі: навички людської діяльності та культуротворення не передаються генетично; засновані на неприродних (або надприродних) орієнтирах та чинниках, вони не виникають стихійно, природним шляхом.

Навіть просте відтворення предметів людської життєдіяльності, а тим більше створення того, чого ще не існує у наявній формі, вимагає певних усвідомлених та свідомо фіксованих процедур, рецептів, алгоритмів діяльності або ж методів.

Термін "процедура" як правило застосовують для окреслення структури певних практичних дій, спрямованих на отримання передбачуваного бажаного результату.

Термін "алгоритм” запозичений із математики та програмування; він позначає схему, певну послідовність дій, які повинні здійснюватись одноманітно і навіть механічно (тому тут можна застосовувати техніку) задля вирішення завдань переважно інформативного плану.

Термін "рецепт" (інколи - "рецептура") характеризує чітко фіксовані дії з певними предметами, що повинні привести до необхідного результату у тих чи інших видах діяльності. Особливістю рецептурної діяльності постає те, що в ній як правило не пояснюється, чому ми повинні здійснювати саме такі кроки, залучати у діяльність саме такі предмети, як, до речі, досить часто не пояснюється і те, чому ми отримуємо саме такі результати.

У медицині рецептурна діяльність виглядає дещо інакше, але, наприклад, у харчовій промисловості, у приготуванні їжі, виноробстві, деяких видах ремісничої діяльності, у різного роду магічних практиках рецепт виглядає саме так, як він був окреслений. Тому вивчення людської діяльності приводить до висновку, що вона історично розвивалася від рецептів до методів та складних технологій.

Поняття методу, як правило, застосовують для пояснення пізнання, наукового пошуку або ж для окреслення таких інтелектуальних та практичних дій, які передбачають високий рівень усвідомлення того, що ми робимо, чому це робимо саме так і чому результат повинен мати саме такі очікувані характеристики. Самий термін "метод" сходить до давньогрецького виразу "мета - одоїс", що можна перекласти як "через вистежений (або підготовлений) шлях".

Метод неможливий поза усвідомленням, поза застосуванням та випробовуванням всередині певного роду діяльності, але так само він неможливий без належного внутрішнього впорядкування. В цілому метод постає своєрідним концентруванням досвіду діяльності, а важливість та ефективність методу зумовлені тим, що він інтенсифікує діяльність, дозволяє засвоювати певний досвід в зручній та стислій формі.

Усвідомлення значущості та важливості методу приводить до появи різних форм його фіксацій, розроблень, вдосконалень. Серед таких форм найважливішими постають методологія та методика.

Методологія - це спеціальна частина певної галузі науки або діяльності, що опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, що в них застосовуються.

В сучасному наукознавстві та філософії науки розрізняють три основні значення терміну методології: >це с сукупність провідним методів певної науки із їх теоретичним обґрунтуванням; це є реконструкція науки, яка дозволяє виявити особливість її будови; цe є метатеорія науки, тобто рівень її самоусвідомлення.

Методологія, таким чином, є теоретичною формою оброблення методу, а тому вона дуже важлива для будь-якої науки або ж для певних видів діяльності. Методологія також вказує на те, що метод може бути вироблений та обґрунтований лише на теоретичному рівні пізнання, а тому інколи кажуть, що метод - це теорія, запроваджена в дію, а теорія - це розгорнутий метод. Ясно, що методологія передбачає високий рівень функціонування знань та наукового самоосмислення.

На відміну від методології методика постає зібранням та розробленням ефективних способів використання та застосування певних методів у конкретних ситуаціях пізнання та діяльності, тому методика далеко не завжди передбачає наукові обгрунтування: вона може базуватися на певних, у т. ч. індивідуальних досвідах (тому методики можуть бути іменованими, наприклад, методика шкільного виховання за системою В. Сухомлинського).

Кожний метод включає в себе три основні складові: 1) описову складову, що окреслює, яких інструментів, якого обладнання, допоміжних засобів чи-то умов вимагає певний метод, які речі чи матеріали повинні бути задіяні у процес його застосування; це є, так би мовити, "Щодо методу; 2) операціональну або процедурну сторону, що наставляє на те, як саме та в якій послідовності слід здійснювати певні дії; це є "Як” певного методу; 3) концептуальну складову, що є інтелектуальним ядром методу і що передбачає обгрунтування самої можливості певним чином будувати метод; це є "Чому!" метода.

Концептуальна сторона методу, як правило, формулюється у вигляді певних принципів (наприклад, у фізиці "принцип простоти", "принцип відносностей”, "принцип доповнюваності” та ін.), вимог (як-от, наприклад, вимоги Р. Декарта до методу істинного пізнання), настанов (наприклад, принцип "Не нашкодь!" у медицині).

Сьогодні на питання про те, що, наприклад, вивчає фізика, вже не дається проста та ніби зрозуміла відповідь, фізика вивчає природу; - сьогодні відповідь звучить інакше: фізика вивчає фізичну реальність. Хімія, відповідно, - хімічну реальність, соціологія - соціальну реальність, та ін. Все це свідчить про те, що ми цілком виправдано можемо стверджувати: "Яким є метод, таким є об'єкт”, тобто що саме буде потрапляти в поле нашого зору та які характеристики такого "що" ми зможемо освоювати, залежить саме від застосованого методу. В сучасній науці метод постає тим складним інструментом, проекція якого на реальність дозволяє виділяти в останній її шари, структури, об'єкти, властивості. Саме цим виправдане і підвищення значущості методологічної свідомості в сучасній науці: сьогодні методологічну складову науки досить часто розглядають як її органічну частину, проте піднесену на наднауковий рівень; тому досить часто методологію науки називають "метатеорією" (зверх-теорією) сучасної науки.

Класифікації методів проводяться за різними ознаками. Ми вже згадали про відмінності між природничими та гуманітарними науками; сьогодні до таких видів наук додають також науки соціальні та інструментальні (ті, що опрацьовують інструменти пізнання, наприклад, математика, математична логіка та ін.) та технічні. Відповідно, і методи поділяють на методи природничих, соціальних, інструментальних та гуманітарних наук.

Проблема методу та методології в сучасній філософії

метод методологія філософія

Методологічна ситуація в сучасній філософії постає досить специфічною: філософія давно втратила статус "науки всіх наук", давно відмовилась від претензії на вироблення єдиного та універсального "методу здобування найперших істин всіма бажаючими". Але це вилилося в те. що вона опинилася відносно власного методу у певній, якщо не сказати --у повній невизначеності. До того ж, разом із відмовою від ролі єдиного проводиря у вирішенні людиною смисло-життєвих проблем у філософії (особливо - у філософії XX ст.) виник цілий, майже неосяжний спектр філософських напрямів, шкіл, традицій; їх кількість навіть важко охопити повною мірою.

Методологічна ситуація поступово окреслилась як дифузна (розпилена) та поліфонічна: за умов існування численних напрямів філософії висловлювати претензію на володіння якимсь єдиним привілейованим методом філософського пізнання навряд чи виправдано.

Разом із тим все одно у XX ст. існували напрями, що таку претензію не приховували; йдеться перш за все про марксизм, неотомізм (оновлену філософську доктрину Томи Аквінського). Деякі перевищені оцінки власних методологічних засобів можна зустріти і в межах інших філософських напрямів, наприклад, в міркуваннях представників аналітичної філософи, у феноменології, у прихильників герменевтичного дискурсу та ін. Проте в більшості цих та їм подібних напрямах в той же час проявляється виправдана терпимість до методологічних пошуків інших напрямів; врешті досить велика кількість сучасних філософів згідна із тим, що будь-які філософські пошуки виправдані, якщо вони приводять до розширення горизонтів філософського світоосмислення.

Отже, констатуємо: в сучасній філософії спостерігається методологічний плюралізм; проблема методу тут вирішується не на основі методологічного монізму і не шляхом пошуку якогось єдиного всемогутнього методу, а, з одного боку, шляхом вписування певних методів у найбільш поширені та впливові парадигми філософського світоосмислення; з іншого боку, шляхом взаємної доповнюваності різних методів в межах вирішування тих чи інших конкретних проблем.

Існує кілька причин, що зумовлюють необхідність методу:

Отже, філософський метод перш за все покликаний впорядковувати та спрямовувати процеси мислення.

Він повинен засвідчувати достовірність здійснених інтелектуальних розвідок, тобто виконувати контрольні функції та функції обгрунтування ознак (критеріїв) достовірності, виправданості, надійності знань або застосованих прийомів мислення.

В міркуваннях про філософський метод не уникнути також питання про те, де та як, в кінцевому підсумку, може виправдати себе певна філософська концепція. В загальному плані ясно, що вона виправдовує чи не виправдовує себе лише у практиці життя, але і сама ця практика може бути по-різному осмисленою та інтерпретованою тою ж філософією. Тут можуть спрацювати два чинники: з одного боку, у філософії прийнято посилатись на численні данні різних наук, соціально-культурних традицій, міркування визнаних в суспільстві авторитетів; з іншого боку, безпосереднє внутрішнє переконання особистості.

Вбачання людиною остаточної очевидності в тих чи інших розгорнутих системах філософських міркувань залишається внутрішньою засадою для довіри тій чи іншій філософії. Відповідно, філософський метод повинен дозволяти нам вводити міркування у зв'язок із науковими то соціально-культурними реаліями, сприяти нашому міркуванню рухатись від очевидного та до очевидного.

Розглянемо послідовно ті методи, які використовуються в межах поширених сьогодні філософських парадигм, а також ті методи, які вважаються в сьогоднішній філософії найбільш виправданими та поширеними.

Серед найбільш впливових парадигм сучасної філософії виділяються такі:

Сцієнтистська парадигма, згідно якої найпершим завданням філософії постає обслуговування науки і при тому та перш за все - саме методологічне обслуговування. На першому плані тут знаходяться аналітична філософія.

неокантіанство, напрями різнобічних досліджень науки (наприклад, параметричний аналіз науки). В межах даної парадигми розроблені та використовуються: а) методи дослідження логіки та мови науки, тобто методи логічного аналізу, лінгвістичного аналізу, розроблення процедур філософської конвенціальності; б) методи операціонального дослідження науки, інструменталізму, конструктивізму; в) методи системно-структурного аналізу. "Антропологічна парадигма (спрямування філософського пізнання на людину як на перший предмет дослідження в усіх її властивостях та проявах), в межах якої широко представлені методи, спрямовані на самопізнання: а) метод феноменологічного аналізу (інколи доповнений так званим "ейдетичним" аналізом); б) методи герменевтики та герменевтичного дискурсу; в) методи структуралізму та деконструкції; г) методи інтроспекції та дескрипції; д) інколи - методи семіотики, семантики та лінгвістики.

Онтологічна парадигма (намагання окреслювати явища людського буття з позиції їх найперших засад та як елементів цілісного універсуму): а) методи категоріального аналізу; б) методи феноменології; в) методи так званої трансцендентальної аналітики. Культурологічна та соціологічна парадигми (осмислення дійсності крізь позицію, згідно якої всі феномени людського буття пов'язані виключно із соціальними та культурними процесами): а) метод системно-структурного аналізу; б) методи статистичного аналізу; в) методи структуралізму; г) методи феноменології; д) методи семіотики, психолінгвістики, дескрипції, герменевтики та ін.

Інтелектуалістська парадигма (філософському дослідженню підлягають перш за все та переважно процеси людської інтелектуальної діяльності, як-от -мислення, пізнання, обгрунтування, прояснення та ін.): а) методи логічного аналізу; б) методи категоріального аналізу; в) методи трансцендентальної аналітики; г) методи феноменології та ейдетики; д) методи герменевтики, структуралізму, лінгвістичного аналізу, семантики та семіотики; е) методи та принципи діалектико-логічного аналізу

Парадигма релігійної філософії більш-менш послідовно слідує методологічним вирішенням середньовічної філософії і використовує: а) методи екзегетики; б) апофатики та катафатики; в) методи логічного аналізу. В наш час релігійна філософі використовує також і інші філософські методи-структуралізму, трансцендентальної аналітики, герменевтики та ін.

Одне лише перерахування провідних парадигм сучасного філософствування та застосованих у їх межах методів свідчить, що деякі методи використовуються різними парадигмами, а тому їх можна вважати найбільш виправданими або авторитетними. Придивимося до цих методів уважніше.

Метод феноменології або ейдетичного аналізу. Засновник цього методу німецький філософ Е. Гуссерль не вважав феноменологію методом, але певним філософським світобаченням, проте найчастіше феноменологія розумілась і використовувалась саме як метод.

За Е. Гуссерлем, феноменологія - це феноменологічна дескрипція, тобто ретельне описування того, що і як ми маємо у свідомості.

Інтенціональне переживання Е.Гуссерль називав "ноезою". а предметне ядро інтенціонального сприйняття "смислам" або "ноемою" взяте цілісно воно утворює образ сутності певного феномену, тобто "ейдос" (у платонівському смислі). "Ейдетичний аналіз" феномена, таким чином, передбачає окреслення смислового ядра у будь-якому нашому сприйнятті. Відповідно, феноменологічний метол передбачає проведення аналізу того, що і як постає в людській свідомості, наприклад, сприйнятті певних суспільних, мистецьких, культурних або політичних явищ. Звідси і випливає широке застосування феноменології у різних напрямах філософії та у різних філософських науках (соціології, естетиці, подіто, і культурології). Сам Е. Гуссерль наполягав на тому, що застосування його філософії допоможе кожній галузі пізнання знайти остаточні, а тому іі вічні предметні окреслення своїх об'єктів, і, отже, перейти від проблематичного пізнання до надійного, незмінного та продуктивного. Застосування феноменології у філософії повинно було би перевести філософію із стану дискутування та непевності у стан справжньої (за Е. Гуссерлем, "строгої") науки. Проте реальне застосування феноменології сприяло лише більш точному та усвідомленню аналізу духовних процесів, у тому числі допомогло науці перейти від наївно натуралістичного розуміння свого предмету до його категоріальних окреслень, що й сприяло виникненню понять "фізична реальність", "хімічна реальність", "соціальна реальність” та ін. Колишній учень Е.Гуссерія, німецький філософ М. Гайдеггер побачив в інтенціональному предметі свідчення неодмінної та неминучої присутність буття у будь-яких наших відношеннях до дійсності і поклав феноменологічну ейдетику в основу свого онтологічного вчення.

Методи логічного аналізу. Ці методи застосовуються для дослідження текстів, висловлювань, суджень. Вони досить численні і можуть стосуватися як окремих понять, так і наукових теорій.

Основне в цих методах полягає у тому, що поняття, судження, тексти % перевіряються за ступенем їх відповідності нормам логіки, тобто таким нормам, які були виведені із самоспостережень людської думки та постали обов'язковими задля того щоби остання була правильно вибудованою, не спотворювала свій зміст та ін.

Елементарні вимоги логіки були сформульовані ще Аристотелем--творцем першої теорії логіки, і вони зводились до трьох законів так званої формальної логіки, тобто логіки, спрямованої на дослідження форм думки. Ці вимоги передбачали, що в процесі розгортання думки: а) не можна губити або підміняти предмет думки (А=А); б) не можна про той же самий предмет висувати твердження, що взаємно виключають одне одного (або А, або не-А); в) коли ж про предмет висуваються протилежні твердження, то правильним може бути лише одне із них (А або не-А, а третього не може бути). В подальшому розвитку логіки виникли і інші, загалом численні логічні правила та вимоги; врешті була створена математична логіка, логіка символізованих форм та логічних відношень, яка сьогодні широко використовується в аналізі наукових положень та теорій.

Сучасна аналітична філософія, а також наукознавство значною мірою базуються на використанні математичної логіки, поєднуючи її із проведенням аналізу мови науки.

Методи категоріального аналізу. Ці методи застосовують для дослідження засобів та результатів наукової та дослідницької діяльності. Йдеться про виділення із певного комплексу знань їх так званого категоріального каркасу, тобто сукупності категорій. Категорії-- це основні, найбільш загальні понятті певної науки. Більш точно це ті поняття, що окреслюють якісну специфіку предмету пізнання певної галузі знання, тому лише за переліком категорій ми досить часто можемо сказати, про яку галузь пізнання йдеться (наприклад, якщо ми назвемо такі категорії: крапка, лінія, відрізок, кут, площина та ін., стане ясно, що йдеться про геометрію).

Оскільки категорії характеризують якість предмету пізнання (або знання), то, можна сказати, що вони фіксують ті пункти в нашому мисленні, через які ми обов'язково повинні пройти, якщо хочемо рухатись в межах певної предметної сфери, або обминаючи які ми не зможемо правильно окреслити предмет нашої уваги.

Отже, категоріальний аналіз передбачає: а) виділення категорій даної галузі знання чи пізнання; б) встановлення типів зв'язків між ними; в) системний розгляд співвідношення категорій, оскільки останні виправдовують себе лише в системі; відсутність системних зв'язків між категоріями свідчить або про те, що наше пізнання непевне, фрагментарне, або ж просто помилкове. Методи категоріального аналізу можна використовувати у будь-яких науках.

Метод системно-структурного аналізу. Цей метод має досить широке застосування з тої простої причини, що він вимагає розглядати будь-що як таке якісно цілісне утворення (систему), яке складається із певних складових (елементів), що включені в цілком певні сталі зв'язки між собою (структура). Такому підходу підлягає будь-що, а особливо ті явища, які, наприклад, не можна піддати математичному обчисленню (соціальні, психічні та ін.).

Метод системно-структурного аналізу мав і має численні деталізації та окремі розробки. Сюди можна віднести:

системні дослідження (тут наголос падає на системність, системну якість та ін.);

функціональний аналіз (тут на перший план виходять ті функції, які можуть виконувати системні об'єкти);

метод комплексного підходу (що вимагає залучати до аналізу всі елементи певного цілого).

Нарешті, на грунті системно-структурного підходу виникли такі авторитетні в сучасній філософії та культурології методи, як структуралізм (К. Леві-Стросс) та деконструкція (Ж. Деррида). Завдання структуралізму його творець, французький антрополог та культуролог К. Леві-Строс вбачав у тому, щоби виділити найперші сталі одиниці у діяльності людського інтелекту. Для цього він вдався до вивчення міфології, оскільки саме в міфі людина не лише сповіщає певний зміст, а й не володіє методами його вибудовування, тобто тут свідомість виказує те, що працює у ній в якості її вихідних утворень. Врешті з'ясувалося, що таким утворенням (або структурою) постає діяльність медіації -- опосередкування: людина наштовхується в своєму сприйнятті дійсності на певні кричущі, несумісні альтернативи, які вона намагається звести до більш простих та звичних опосередкувань (наприклад, таємницю народження та смерті звести до посіві та жнив).

Структуралізм мав широке застосування у соціології, політології, культурології, у мистецтвознавстві, особливо - у літературознавстві; він дозволив пояснити, чому саме у пізнанні відбувається рух зведення невідомого до відомого. Деконструкцію часто розглядають як особливий варіант структуралізму, оскільки тут також стоїть завдання виділити найперші утворюючі чинники тексту, але шляхом своєрідного розкладання І тексту на Його первинні елементи.

Від діяльності М. Гайдеггера у XX ст. починається поширення такого методу, як герменевтика та герменевтичний дискурс. Справа у тому, що прийшовши до висновку про те, що людина завжди перебуває "прибуття”, вважав, що її основним завданням стає не опанування буттям (що неможливо), а його розтлумачення. Мистецтво ж тлумачення того, що є прихованим, від часів олександрійської філософської традиції називалося герменевтикою (не плутати із екзегетикою як способом входження у глибинний зміст священних текстів!).

Згідно із герменевтикою основним завданням людини постає внутрішнє прояснення, розтлумачення ситуацій власного життя. Найпершою умовою такого підходу є прийняття подібних ситуацій як таких, що виводять у відкритість, доступність дещо неочевидне. Герменевтика передбачає: а) проведення співвідношень між текстом, підтекстом та контекстом; б) виявлення людського змісту у будь-яких текстових утвореннях; в) здійснення процедур розуміння на основі первинного досвіду - неусвідомленого прийняття того змісту, з яким стикається людина в своїх спілкуваннях із дійсністю.

Нарешті, варто прояснити особливості таких методів, як трансцендентальна аналітика: йдеться про дослідження змісту таких понять, які називаються трансценденталіями. на відміну від універсалій, тобто узагальнень, трансценденталїї утворюються шляхом включення змісту певних часткових понять в єдину лінію зв'язків і, таким чином, разом із збільшенням обсягу таких понять збільшується і їх зміст (в універсаліях же навпаки: чим ширшим є їх обсяг, тим біднішим зміст).

Трансцендентальний аналіз передбачає виділення типів зв'язку, в який включаються часткові змісти, проведення їх ідеалізації, введення будь-якого часткового змісту в тотальну та непорушну цілісність, яку несе трансценденталія.

Отже, методологічна панорама сучасної філософії ще раз засвідчує нам її поліфонічний характер, її схильність до терпимого прийняття різноманітних варіантів філософствування. Окрім того, це є безумовним свідченням складностей сучасного людського світоорієнтування та самоосмислення, наявності різноманітних вимірів сучасної онтологічної ситуації людини. Реальність сучасної людини постає все більше суб'єктивно акцентованою, духовно заглибленою, такою, в якій вже неможна провести однозначні межі між реальним у традиційному сенсі та віртуальним, людським та позалюдським, - все це і відображає методологічна ситуація сучасної філософії.

Діалектико-логічного методу (або методу розгляду діалектики) буде присвячений наступний розділ.

Размещено на Allbest.ru