Філософські погляди мислителів Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція 2.

Філософські погляди мислителів Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю

1. Загальна характеристика філософських поглядів мислителів Стародавньої Індії

Характерним для давньоіндійської філософії було те, що вона тісно пов'язана була з релігійними традиціями, які мали в порівнянні з античним світом набагато більший вплив. У Древній Індії релігія глибоко проникла в усі сфери суспільної свідомості, у тому числі і у філософію, і в більшій або меншій мірі надала їм своє забарвлення. Якщо в античній культурі філософія придбала більше наукове забарвлення (тісний зв'язок з математикою, фізикою, психологією, навіть медициною), то в індійській вона мала релігійно-містичний характер, навіть в тих напрямах, які виступали проти пануючої релігії Вед (виключенням були лише деякі матеріалістичні навчання, що не набули широкого поширення в Індії і не створили нічого, що можна було б уподібнити європейській науковій історії).

Для історії древньої індійської філософії характерна хронологічна невизначеність, відсутність точного датування більшості філософських джерел і пов'язаних з ними ідей. Це дає основу розташовувати один і той же релігійно - філософський пам'ятник, як і пов'язану з ним традицію в діапазоні цілого тисячоліття. Тому зазвичай говорять про більш менш загальноприйняту послідовність, а не про абсолютне датування. Загалом період давньоіндійської філософії зв'язують приблизно з часом виникнення перших релігійно-філософських пам'ятників (Вед), приблизно з середини 2-го тисячоліття до н.е. і завершують часом складання філософських шкіл (3 - 2 століття до н.е. - початок 1-го тисячоліття н. э). Таким чином, говорять про ведичний і післяведичному періоді у філософії древньої Індії.

Період Вед.

Веди (з санскритської, давньоіндійської мови букв. - знання, відання) є найбільш ранніми текстами на давньоіндійському, названому ведичним, мові, створені в період з 2-го тисячоліття до н.е. до 6 століття до н.е. Назва "Веда", "відати" відносять також до позначення знання взагалі, особливої сфери умогляду, з якої згодом виділяються окремі знання, напрями, навчання, науки, філософія і богослов'я. Загалом "Веди" і пов'язана з ними ведична література (брахмани - коментарі до ритуальних текстів Вед, араньяки, "лісові книги" - інтелектуальні, умоглядні коментарі відлюдників, упанішади - трактати релігійно-філософського характеру) є цінним джерелом давньоіндійської думки.

Прадавню частину складають чотири Веди - Веда гімнів ("Рігведа"), жертовних формул ("Яджурведа"), наспівів ("Самаведа") і заклинань ("Атхарваведа"). Хоча в них содеpжится напівміфічне, напіврелігійне, напівзабобонне, в цілому - образне пояснення навколишнього світу людини, проте їх розглядають в якості філософських, а точніше пpедфілософских джерел. У обpазній мові Вед виpажено дуже дpевній pелігійний світогляд, пеpше філософське уявленняе про світ, людину, моральне життя. Найбільший інтерес представляють філософські частини "Рігведи" (завершальна, 10-а мандала, частина), де є присутніми ідеї про творіння світу, про єдине, про космічну спеку і пурушу (першотворець, першолюдина). Вже в цій pанній книзі видні пеpші пpояви сумнівів в істинності жpецівських заклинань і pитуалів ("Немає Индpи, - інші кажуть, - хто бачив його? Кого оспівувати нам"?), що є явною ознакою зародження проблем і пов'язаних з ними питань і роздумів.

Саме у ведичній літературі складаються такі поняття усієї наступної індійської філософії, як брахман і атман (вище духовне начало, абсолютна реальність і душа, відносне, суб'єктивне духовне начало, "я сам"), думки про їх тотожність і відмінність, виникають ідеї карми (сума вчинків і подяка за вчинки, доля), мокші (звільнення як сенсу життя), бхави і абхави (буття і небуття), авідьї (помилки, брехні), майї (ілюзії), дхарми (закону) і багато інших.

Основні проблеми давньоіндійської філософії - це проблеми космогонії і космології, онтології і сотеріології (вчення про буття і вчення про порятунок), теології (співвідношення многобожжя і єдинобожності), теорії пізнання (питання реальності, видимості, можливості помилки). В Упанішадах (санскр. букв. сидіння біля, біля ніг учителя), найбільш філософській частині ведичної літератури (подібних текстів налічують більше ста), є присутньою вже теорія причинності, вчення про переселення душ (реінкарнація, метемпсихоз), концепція світової душі, розвиваються практичні ідеї подолання страждання життя, зла, витікаючого з прихильності до видимого (ілюзорному) світу.

Веди і ведична література є зборами ідей, до яких звертатимуться на всьому протязі індійської філософії. Відношення до авторитету Вед визначило і класифікацію напрямів, релігійно-філософських і антирелігійних шкіл (даршан - систем умогляду). З одного боку - школи, які розвивають спадщину Вед, визнають їх незаперечну істину (передусім - положення про існування потойбічного світу, астипаралока, відповідно і життя після смерті). Таких напрямів, ортодоксальних шкіл (астика, від санскр. асти - є, існує), налічують шість:

1. мімансу (санскр. букв. роздум, дослідження; засновник - Джаймини, 4 повік до н.е., основні ідеї і цілі школи - обгрунтування авторитету Вед і священної мови, на якому вони написані);

2. веданта (букв. кінець Вед, - вчення, що спирається на упанішади, і передусім розвиваючі основні поняття цих творів - ідеї атмана і брахмана; перший представник школи - Бадараяна, 2 повік н. э);

3. санкх'я (санскр. произв. від слова "число" - розрахунок, перерахування; це вчення будується на перерахуванні елементів космосу в їх становленні від початкових принципів до усього різноманіття світу об'єктів; засновник - Капила, 6 cт. до н. е.);

4. йога (санскр. з'єднання, участь; ця школа виробляла комплекс прийомів для досягнення особливого духовного стану, споглядання, заради з'єднання з абсолютною реальність і звільненням; творець цього напряму - Патанджалі, 2 ст. до н. е.);

5. ньяя (санскр. букв. правило, міркування, дослідження, логіка; своє вчення ця школа намагається будувати на незалежних основи, хоча і визнає авторитет Вед. Такими виступають для неї логічні підстави, яким вона і приділяє усю свою увагу, : джерела пізнання, форми пізнання, теорія доказу і тому подібне. Засновник - Гаутама, поч. н. е.);

6. вайшешіка (санскр. від вішеша - відмінність, особливість; близька до ньяя школа, що створила з нею пізній єдиний напрям, також прагнула розробляти незалежні від авторитету основи мислення і знання, як шляхів до порятунку; створила атомістичну теорію будови матеріального світу; засновник - Канада, 1-е століття до н. е.).

Дещо пізніше за вищезгадані школи виникають неортодоксальні релігійно-філософські і нерелігійні напрями давньоіндійської філософії, які в протилежність першим назвали настика (від санскр. на асти - він не існує, його немає; тобто заперечення існування потойбічного світу і життя після смерті і, відповідно, авторитету Вед). До неортодоксальних даршани віднесли як антирелігійні, матеріалістичні навчання таких напрямів, як школи локаята (від санскр. лока - (цей) світ, що йде від цього світу; засновник - напівлегендарний Бріхаспати) і адживіка (санср. аджива - спосіб життя; напрям, що тяжіє до фаталізму і нігілізму, заснував в 6 столітті до н.е. Госала), так і філософські навчання раннього буддизму і джайнізму (вважають, що первинне це були не релігійні течії, а моральні навчання, засновниками яких були не пророки або надприродні істоти, а мандруючі учителі Будда і Вардхамана). Виходячи з цього вважають, що в ранньому буддизмі основними були ідеї практичного, морального плану - прагнення уникнути страждання в поточному житті і відповідно викладався шлях, що веде до позбавлення від страждання, а в ранньому джайнізмі - проблема буття особи, що складається з двох частин: дживи (душі, живого) і адживи (недуші, матерії). Обидва напрями виступили проти крайнощів ритуалу і абстрактного догматизму Вед і ведичної літератури.

2. Філософська думка Стародавнього Китаю: загальна характеристика

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

Китай - країна стародавньої цивілізації та богатої філософської спадщини.

Тут виділяють шість історичних періодів: 1.Шань-Унь (18-12 ст. до н. е.); 2.Чжоу-Західне-Чжоу (12-8 ст. до н. е.); 3.Чжоу-Східне-Чжоу-Лего (окремі держави 8-5 ст. до н. е.); 4.Чжоу-Східне-Чжоу-Чжанью (держав, що боряться 5-3 ст. до н. е.); 5.Імперія Цинь (221-206 р. р. до н. е.); 6.Хань (кін.3 ст. до н. е. - 11.ст. н. е.).

Історія філософської думки має вихідним пунктом початок І тисячоліття до н. е. Тут були особливо міцними впливи релігійно-міфологічного світогляду. Але вже у третій період накопичення перших природно наукових знань та досвіду призвело до виникнення наївно-матеріалістичних уявлень. Були висловлені окремі думки про п'ять першоелементів природи, як першооснов, джерел усіх речей - воді, вогню, металу, дерев, землі.

Одночасно формується уявлення про дві протилежні сили Унь (земна) та Ян (небесна) яке пізінше перетворилося на засади китайського світогляду. Ці сили сімволізували взаємодію темряви та світла, жіночого та чоловічого початків у природі. Поступово зароджувалось й найважливіше для кітайського світогляду уявлення про “дао” (шлях) як світовий закон, якому підкорюється і прирда, і люди. Дао - і космічний, і моральний закон.

Дійсний розквіт китайської філософії відбувається у період Чжаньо. Його називають “золотим сторіччям” китайської мудрості. В цей час існувало шість основних шкіл: конфуціанство, моїзм, школа закону “фа цзя”, даосизм, школа “інь-ян” (натурфілософії), школа імен “мін-цзя”. Тут домінувала практична філософія, пов'язана з проблемами моралі, управління, мудрості.

Найбільш впливовою течею було конфуціанство, яке перетворилось пізніше на офіційну ідеологію та зберегло цей статус аж до Нового часу. Представники цієї школи - Кун-цзи, Мен-цзи, Сюнь-цзи. Засновником її є Кун-фу-цзи (Конфуцій, 551-479 р. р. до н. е.). Відомо, що спочатку він був нижчим чиновником, пізніше багато мандрував та у 50 років засновав свою школу. Його учні зібрали вислови вчителя у книгу “Лунь юй” (Бесіди та висловлення), яку кожний освідченний китаєць вивчив напам'ять у дитинстві та керувався єю усе життя. релігійний філософський конфуціанство даосизм

У центрі уваги Конфуція - взаємовідносини між людьми, проблеми виховання та управління. Він шукав ідеал не у майбутньому, а у минулому, відстоював культ предків. Він обґрунтовував це так: у стародавні часи на дрібниці не звертали уваги, поводились гідно, відрізнялись прямотою, удосконалювали себе, уникали людей з грубими висловлюваннями. Зараз же принципів обов'язку не додержуються, навчаються за для відомості, а не за для самовдосконалення, займаються обманом, зганяють гнів на інших, не вміють виправляти свої помилки.

Конфуціанська етика спирається на такі поняття як “взаємність”, “золота середина”, “людинолюдність”, які складають у цілому вірний шлях - дао, якому повинен додержуватись кожний, хто бажає жити у злагоді з собою та з світом, тоб то щасливо. “Золота середина” - середина у поведінці людей між нестриманістю та обережністю, знайти її важко. Засада людинолюдністі - повага до батьків та старших братів. Взаємність - головна заповідь. Її можна висловити так: “Не роби іншим те, чого не бажаєш собі”.

Ключ до управління народом Конфуцій бічив у силі морального прикладу вищих урядовців нижчим, народу. Найбільше місце посідає у нього небо. Це вища сила, яка стоїть на охороні справедливості. Вчення про пізнання у Конфуція також підкорюється соціальній проблематиці, пізнання природи його не цікавить. Навчання повинне бути вибірковим: “Слухаю багато що, вибираю найкраще та дотримуюсь його”.

Учні Конфуція Мен-цзи та Сюнь-цзи розвивали погляди вчителя, але їх погляди розбігалися з приводу розуміння природи людини. Так Мен-цзи вважав, що людина по природі добра, а Сюнь-цзи доводив, що за своєю природою людина зла.

Нарівні з конфуціанством одною з найважливіших течій філософської думки у Китаї став даосизм, який пізніше перетворився на релігійне вчення. Засновник даосизму - сучасник Конфуція Лао-цзи (ІV-ІІІ ст. до н. е.). Його головний твір - “Дао де цзин” (“Книга про дао та де”). Особливість цієї школи полягає у тому, що крім традиційних соціально-моральних проблем тут на філософсько-категоріальному рівні розробляються питання об'єктивної картини світу - проблеми буття та небуття, становлення, єдиного та різноманітного, й вже на ґрунті цього робляться висновки відносно суспільства та людини. Центральне поняття системи - “дао”. Це першопочаток, першооснова і завершення усього, що існує у світі. Одночасно, дао - й всеохоплюючий закон всесвіту. Дао подвійне. Даоси розріняють безіменне (постійне) дао й дао, яке має ім'я (мінливе). Вони внутрішньо взаємопов'язані. Обидва вони одного походження, але з різними назвами, разом вони мають назву найглибших, переходять одне в одно. Безіменне дао - це небуття, воно первинне та всепроникненне. Друге дао - це буття. На рівні речей його супроводжує де. Дао породжує речі, а де викоховує їх. Все існуюче несе у собі інь та ян, наповнене ци (повітрям) та утворює гармонію. Все у світі рухається, змінюється та переходить у свою протилежність.

Двом дао у Лао-цзи відповідає й два види знання. Знання безіменного дао під силу тільки досконало мудрим та полягає у мовчанні. Він виступає проти богатознання.

Даоси критикували етику Конфуція, а його принцип взаємності розглядали лише як обмін послугами. Оскільки дао - закон усьому, то найвища форма поведінки у них - недіяння. Вони вважали, що людина не повинна втручатися у природний хід розвитку. Той, хто намагається його змінити, підкорити своїм особистим інтересам, той неминуче зазнає невдачі. Згідно з загальним законом дао справедливість у кінці кінців обов'язково переможе й без втручання людей. принцип недіяння таким чином - це й основа концепції управління. Досконаломудрий правитель дозволяє усьому йти природним шляхом дао. Даоси проповідували співчуття, бережливість, покірливість. Вчили відповідати добром на зло. Закликали повернутися до первісних форм життя.

Якщо у стародавньокитайській філософії переважала побудова свідомості у її найвищій формі - життєвої мудрості, то у староіндійській філософії домінував релігійно-міфологічний світогляд, який визначив свої вищі цінності.

Отож, найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI--V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551--479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства.

Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім'ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» -- гуманність.

«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» -- синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» -- це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.

Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Дао-цзи (VI--V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао - це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно - основа всього сущого.

Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв'язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.

Відтак, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.

Размещено на Allbest.ru