Страх та спокуса як детермінанти відповідальності (філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Приватний вищий навчальний заклад

“Харківський інститут екології та соціального захисту”

Страх та спокуса як детермінанти відповідальності (філософський аналіз)

М'ясникова Н. О. кандидат філософських наук,

доцент кафедри соціології та соціальної роботи

Харків

Метою статті є аналіз та порівняльна характеристика страху і спокуси як детермінантів відповідальності в межах філософського дискурсу. У статті здійснено аналіз сутності феномену страху в екзистенціальній філософії з екстраполяцією на реалії сучасності. Зазначено, що прийняти страх -- це і є взяти на себе відповідальність за своє життя, бути автором. Оскільки переживання страху -- це надзвичайно важкий процес, в якому людина залишається самотньою перед небуттям, завдяки цьому стає можливим здобування екзистенції. Особлива увага приділена ідеям Г. Йонаса стосовно евристики страху. Представлений аналіз сутності спокуси в постмодерністській філософії. Зазначено, що в суспільстві постмодерну відповідальність повинна зваблювати, щоб бути дієвою. Зроблено висновок, що саме спокуса в умовах світу невизначеності, плинності, постійних викликів є особливим дієвим детермінантом відповідальності, оскільки спокуса не належить устрою реального, вона ніколи не належала устрою сили чи силових відносин, вона сильніше за це все. Відповідальність спокушає моментом ексклюзивності буття, руху до автентичності, можливістю породження сенсу. страх спокуса йонас філософський

Ключові слова: страх, спокуса, відповідальність.

Складність та багатоаспектність феномену відповідальності детермінують необхідність саме соціально-філософської рефлексії над ним, яка дозволяє поглибити філософське загальнотеоретичне осмислення даного феномену, продемонструвати базові засади його дослідження. Творче самоздійснення, самореалізація, авторство у власному житті чи відтворення, слідування визначеним наперед сценаріям життя - це вічні екзистенціальні питання, відповіді на які детерміновані здатністю прийняти на себе відповідальність людиною чи суспільством. Але відповідальність -це “тягар”, що може лякати, від якого є спокуса ухилитись, але позбавитись його в умовах сучасної реальності все більше стає неможливим. Сучасна людина живе у миттєвостях, які швидко змінюють одна одну, що обумовлює постійну невизначеність, ризик, відчуття плинності. У таких умовах відповідальність стає необхідністю, якої неможливо уникнути. Людина приречена бути відповідальною, оскільки нереалізоване життя (нереалізований проект), неправильний вибір, неуспіх покладається на окремого індивіда, і це є його відповідальністю. Відповідальність є саме характеристикою людського буття, уникнути її просто неможливо.

Саме тому в контексті даного дискурсу повинне розглядатись питання стосовно того, що є більш дієвим детермінантом відповідальності: страх чи спокуса?

Проблема страху в історії філософії представлена багатьма концепціями, що розкривають різноманітні аспекти страху і залишаються актуальними в наш час. Даному питанню приділяли увагу Платон, Аристотель, Епікур, Лукрецій Кар, Епікур, стоїки, І. Дамаскін, Августин Блаженний, М. Монтень, Н. Макіавеллі, Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Паскаль, Б. Спіноза, Т. Гоббс, П. Гольбах, К. Гельвецій, І. Кант, Г.-В.-Ф. Гегель та інші. Проблема страху також була представлена в російській релігійній філософії.

Некласична філософія відіграла важливу роль у становленні проблеми страху, особливо необхідно зазначити теоретичні погляди А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та інших.

Значний вклад у вивчення проблеми страху був зроблений екзистенціалізмом та психоаналізом. Найбільш повно дана проблема представлена у роботах С. К'єркегора, М. Гайдеггера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, К. Ясперса, а також З. Фрейда та його послідовників. Окремо зазначимо праці Л. Шестова, М. Бердяєва, В. Асмуса, В. Анца.

Проблема спокуси, в контексті, що нас цікавить, представлена в теоріях Ж. Ліповецькі та Ж. Бодріяра. Дана проблема в межах філософського дискурсу представлена досить обмежено.

Особливе значення для нас мають погляди екзистенціалістів, оскільки вони ілюструють саме той вимір відповідальності (зв'язок відповідальності та страху), який цікавить нас у даному контексті.

Проблема страху віднайшла своє специфічне ґрунтовне відображення в екзистенціалізмі. Так, наприклад у своїй праці П. Тілліх стверджує, що екзистенціалізм - це філософія, мистецтво та література епохи двох світових війн і всюди проникливого страху, сумнівів та всезагальної втрати сенсу. Це прояв ситуації, що є нашою власною. Це вираження страху перед відсутністю сенсу існування та спроб прийняти цей страх у мужності бути собою [6]. Прийняти страх - це і є взяти на себе відповідальність за своє життя, бути автором. Саме цей аспект цікавить нас у даному контексті.

Темою екзистенціальної філософії стало те, що люди у ворожому світі не просто відчувають страх, але і протистоять йому. Страх в екзистенціальному сенсі - це не фізичний страх, а метафізичний жах, що є прозрінням. Тут важливий не психологічний зміст феномену страху, а його онтологічний сенс, який означає, що людині відкривається сутність буття, його безкраїсть.

Звернемося до поглядів С. К'єркегора, що розглядав емпіричний страх та метафізичний страх. Емпіричний страх завжди стосується дечого визначеного. Людина, що відчуває емпіричний страх, пов'язана з речами та обставинами, серед яких знаходиться. У намаганні врятуватись від конкретної загрози вона здатна майже на все. Для метафізичного страху є характерним спокій, що сковує. Невизначеність метафізичного страху - це неможливість визначеності. На думку С. К'єркегора, метафізичний страх є формою переживання людиною “ніщо”, котре відкривається при переході від стану невинності як природного стану до стану провини як умови свободи [3]. Цей страх не можна зрозуміти, локалізувати, тому йому неможливо протистояти. Він характерний тільки для людини (оскільки вона усвідомлює власну смертність), але без нього неможливе істинне людське існування.

М. Гайдеггер продовжив розвивати ідею метафізичного страху С. К'єркегора. Страх у Гайдеггера виступає в якості екзистенціалу, оскільки через нього розкривається буттєва структура екзистенції, її конечність і неповторність. Страх відкриває перед екзистенцією її останню можливість -смерть [8]. Коли людина попадає в ситуацію приближения до “ніщо”, то в цей момент перед нею відкривається само-буття, це стан виходу зі звичних умов існування, людина немов виривається із невласного життя, із занурення у повсякденність, вона знаходить саму себе, для неї відкривається сенс. У стані цієї відкритості людина бере на себе онтологічну відповідальність за автентичність власного життя.

Людське життя у повній мірі є потягом до творчого самоствердження та постійної загрози знищення тілесно-душевної екзистенції, стверджує П. Тілліх та намагається знайти вихід із ситуації тотального страху. Він визнає, що страх - це негативність, яку людина спроможна перетворити в позитивність. Замість того, щоб жити у постійному страху, необхідне самоствердження екзистенції - “мужність бути”. Це етичний акт, в якому людина самостверджується, протистоїть силам, що загрожують її тілесному та душевному буттю.

Тут доцільно також звернутися до ідей Ж.-П. Сартра, який стверджував, що людина, яка переживає страх, інстинктивно відчуває, як між минулим та майбутнім входить свобода чи “ніщо”. У нерефлективних актах людина не усвідомлює це “ніщо”, яке відділяє сутність від вибору, а тому вона не відчуває страху. Людина може перекласти свою відповідальність на суспільство, на інших індивідів, на божественну необхідність, але це буде самообман[5]. Індивід не може уникнути повної відповідальності за вибір, вона все одно залишається присутньою.

Таким чином, переживання страху-це надзвичайно важкий процес, в якому людина залишається самотньою перед небуттям, завдяки чому стає можливим здобування екзистенції. Саме витримування страху є тим досягненням, що вимагається від людини, в якому реалізується її істинна свобода та сутнісне існування.

Важливе значення для нас у контексті аналізу проблеми відповідальності та засобів, які роблять можливим та дієвим заклик бути відповідальними, мають твердження Г. Йонаса про перевагу негативних прогнозів над позитивними (евристика страху). Так, Йонас зазначає, що футурологія водночас має бути й аксіологією. Її призначення - не збільшувати могутність людини, а контролювати цю могутність. Така футурологія-аксіологія може впоратися із цим завданням тільки тоді, коли разом із пізнанням виникатиме почуття, яке спонукатиме людину до певної діяльності або утримуватиме її від неї. Саме завдяки такому поєднанню з почуттям, яке відповідало б майбутньому стану людства, можна було б створити таку програму гуманізації природничо-наукового і технічного пізнання, яка через екстраполяцію в майбутнє поєднувалася б зі знанням про людину. Таким почуттям, яке відповідало б цим вимогам, є, на думку Йонаса, передусім страх.

Отже, евристика страху - це живе уявлення про те, що станеться, якщо ми будемо діяти певним чином, і це уявлення має жахати. Саме зі страху має виводитися наступна максима для наукових досліджень, економічної стратегії, виробництва і ринку, прийняття політичних рішень тощо, а саме - передбаченню неблага слід надавати більшої уваги, ніж передбаченню блага. Тому страх має бути покладений в основу публічного діалогу про те, що нам слід робити в сучасному складному суспільстві [2]. Зазначимо, що проблема страху вже була розглянута у зв'язку з відповідальністю у ході зародження феномену відповідальності в первісних суспільствах.

Страх - це виклик, як на індивідуальному, так і на соціальному рівні. Прийняти страх за власне індивідуальне буття чи за буття в цілому - це взяти на себе відповідальність, хоча саме відповідальність і продукує цей страх, оскільки пов'язана зі свободою.

Але для того, щоб страх спонукав до відповідальності, в людині повинна бути присутньою деяка основа, вихідний пункт відповідальності. Можливо, це сама здатність до відповідальності як характеристика людини. Проте в умовах індивідуалізованого, персоналізованого суспільства страх, що базується на раціональних засадах за допомогою природничо-наукового та технічного пізнання, не є оптимальним варіантом заклику до відповідальності.

Суспільство постмодерну має інші пріоритети, не орієнтується на раціональність. В умовах сучасного світу, коли більшою мірою присутні приклади безвідповідальності, постає питання, як примусити людину бути відповідальною? На нашу думку, страх та примус не достатньо актуальні, відповідальність повинна зваблювати (спокушати). Страх не має впливу на людей, оскільки сучасний нарцисизм виникає в умовах відсутності трагічного нігілізму, виникає “танатократія”, примножуються екологічні катастрофи, але вони не породжують трагічного відчуття “кінця світу”. Як стверджує Ж. Ліповецькі, ми звикаємо до самого страшного, що смакується ЗМІ, пристосовуємося до умов кризи, що ніскільки не послаблює прагнення до благополуччя та приємного дозвілля.

Тепер володарює спокуса, бажання. Спокушення - особлива стратегія, що проникає на всі рівні суспільства постмодерну (політику, виробництво, сферу послуг, приватне життя), що проявляється у постійному акценті на “особистому бажанні” та “вільному виборі” індивіда. Сучасний стан суспільства призводить до всезагальної апатії, що є реакцією на багатство інформації, швидкість її отримання [4]. Це ставить під знак питання можливість існування колективної відповідальності.

На державному рівні відбувається розподіл та примноження соціальної відповідальності: посилення ролі асоціацій, кооперативів, місцевих колективів.

Відбувається процес персоналізації, новий спосіб організації та орієнтації суспільства, новий спосіб управління подіями - вже не шляхом тиранії деталей, а при мінімальному рівні суворості та максимальному рівні бажання. Навіть суспільні інститути орієнтуються на бажання [4]. Таким чином, формується певний тип світогляду, світосприйняття, де центральна роль належить спокусі.

Спокушення не має нічого спільного з обманним зображенням та відчуженням свідомості, стверджує Ліповецькі, воно являє собою те, що влаштовує наш світ, воно вносить у наше життя яскраві барви, екзотичні надії, створює умови, в яких кожен має можливість за власним розсудом визначити умови свого існування. Життя тепер відповідає епосі комбінацій, воно не має категоричних імперативів, його можна конструювати згідно з індивідуальними устремліннями. Спокушення - це холодне руйнування соціуму через ізоляцію, що здійснюється не за допомогою грубої сили чи регламентації, а за допомогою гедонізму, інформації та відповідального ставлення. У таких умовах кожен повинен нести відповідальність за своє життя та оптимальним чином розпоряджатися своїм естетичним, емоційним, фізичним досвідом [4]. Спокушення не діє в умовах секретності, воно працює при наявності інформації, зворотного зв'язку, постійного освітлення соціального середовища подібно до інтегрального та всезагального стриптизу, стверджує Ж. Ліповецькі. У таких умовах страх не спрацьовує, тому що світогляд, що орієнтується на спокусу, не сприйнятливий до страху.

Як стверджує Ж. Бодріяр, реальність спокуси сьогодні переводиться у знаки, у спокусу, що складається з сигналів суб'єктивності. Спокуса - це панування над символічним всесвітом, тоді як влада - панування тільки над реальним всесвітом, це іронічна форма, що здатна обертатись, це простір гри та виклику. Спокуса ніколи не може бути вписаною в природний чи енергетичний лад, вона завжди приналежна до штучного, знакових та ритуальних форм. Саме тому найкрупніші системи виробництва та тлумачення неодмінно виключали її зі свого концептуального поля; саме ззовні спокуса продовжує переслідувати їх, загрожуючи їх існуванню. Спокуса завжди очікує на шанс зруйнувати божественний устрій, навіть трансформований у форми виробництва та бажання. Для всіх ортодоксій спокуса продовжує бути згубним елементом, закляттям та екзальтацією знаків в їх використанні. Будь-якому дискурсу загрожує неочікувана зворотність та поглинання у власних знаках, що не залишає навіть сліду сенсу [1].

Спокуса характеризується суверенністю, вона є гра та пристрасть, що належить до знакових форм; саме тому спокуса завжди торжествує, оскільки невизначеність та можливість обертання- основні її риси.

Згідно з Бодріяром, спокуса точно не належить строю реального, а також строю сили та силових відносин. Але саме тому вона обволікає весь реальний процес влади, а також виробництво саме своєю можливістю обертання.

Саме панування над символічним всесвітом є актуальним та дієвим у наш час. Ситуація змінюється, тепер вже не йде мова про виробництво, оскільки з самого початку виробництво означало не стільки виготовлення чогось, скільки дію, в результаті якої дещо стає видимим, з' являється. Виробництво, таким чином, означає насильну матеріалізацію того, що належить іншому устрою, а саме устрою тайни та спокуси. Завжди і всюди спокуса протистоїть виробництву [1]. Спокуса відповідальності в умовах світу невизначеності, плинності, постійних викликів є особливим дієвим закликом до відповідальності, оскільки спокуса не належить устрою реального, вона ніколи не належала устрою сили чи силових відносин, вона сильніше за це все. Спокушати означає вмирати як реальність та народжуватись у якості принади, при цьому стратегія спокушення - це стратегія принади. Відповідальність спокушає моментом ексклюзивності буття, руху до автентичності, можливістю породження сенсу.

У відповідальності є таємниця - розкриття істинного буття, що обумовлене викликами реальності. Таємниця відповідальності аналогічна таємниці смерті. Ж. Бодріяр стверджує, що сам по собі виклик є спокусою. Виклик призводить до кінця всякого контракту, всякого обміну під керівництвом закону, все це він заміняє деяким пактом, вищою мірою умовним та ритуалізованим, зобов'язанням відповідати. Зважаючи на ідеї Ж. Бодріяра, але уникаючи межових позицій, та екстраполюючи ідеї на рівень соціальних практик, можна розглядати відповідальність як породження спокуси виклику, що у свою чергу також є спокусою. Відповідальність мерехтить, породжує сенс буття в ситуації, інтегрує та розпорошує, перетворюється на своєрідну гру, що має силу спокуси.Це відбувається тому, що зростає необхідність творчої відповідальності, і це є відповідальність, перш за все, перед собою самим за реалізацію власного життєвого проекту, коли я є автором власного життя, а не просто відтворюю певні моделі, що стає також проблематичним в умовах сучасної реальності, оскільки моделі втрачають свою актуальність. Але ми не применшуємо ролі відповідальності перед іншими, відповідальності нас за майбутнє людство і перед ним. Підкреслимо, що відповідальність присутня в миттєвостях, у ситуаціях, які змінюють одна одну, в цих миттєвостях реалізуються певні соціальні практики, і відповідальність набуває такої характеристики як “мерехтіння”. Але кожний момент - це виклик, момент спокуси авторством в ситуації. Таким чином, спокуса є більш актуальним та дієвим закликом до відповідальності в умовах сучасної реальності. Але при цьому метафізичний страх, що є невід'ємною характеристикою людського буття, уходить в підґрунтя, в основу сприйняття світу людиною.

Список використаних джерел

1. Бодрийяр Ж. Соблазн / Ж. Бодрийяр; [пер. с франц. А. Гараджи]. М.: Изд-воAdMarginem, 2000. 318 с.

2. Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації / Г. Йонас; [пер. з нім. А. Єрмоленко, В. Єрмоленко]. К.: Лібра, 2001. 4о0 с.

3. Кьеркегор С. Страх и трепет / С. Кьеркегор. М.: Республика, 1993. 354 с.

4. Липовецки Ж. Эра пустоты. Эссе о современном индивидуализме / Ж. Липовецки; [пер. с франц. В.В. Кузнецова]. СПб.: “ВЛАДИМИР ДАЛЬ”, 2001. 330 с.

5. Сартр Ж. П. Бытие и ничто: опыт феноменологической онтологии / Ж.П.Сартр; [пер. с франц. В.И.Колядко]. М.: Республика, 2004. 639 с.

6. Тиллих П. Систематическая теология: в 3-х т. Т.1-2 / П.Тиллих; [пер. снем. Т.Лифинцева, О.Газизова, В. Ошеров]. СПб.: Университетская книга, 2000. 463 с. (Книга света; Университетская б-ка:Философия).

7. Хайдеггер М. Время и бытие: статьи и выступления / М. Хайдеггер; [пер. с нем. В.В. Бибихин]. М.: Республика, 1993. 447 с.

8. Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер; [пер. с нем. В.В. Бибихин]. Х.: Фолио, 2003. 503 с.

Размещено на Allbest.ru