Філософія між мовою і візією: "окуляроцентризм" в історико-філософській перспективі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Філософія між мовою і візією: «окуляроцентризм» в історико-філософській перспективі

кандидат філософських наук, доцент

Київ

Розглядається проблема «окуляроцентризму» в історико--філософській перспективі. Досліджується візуальна парадигма у філософії у контексті «лінгвістичного» та «візуального» поворотів. З'ясовується роль «окуляроцентризму» в пізнавальних пошуках філософії.

Ключові слова: окуляроцентризм, візуальне мислення, лінгвістичний поворот, візуальний поворот.

Соціальний досвід сучасної людини тісно пов'язаний з візуальністю, яка є джерелом її соціального пізнання. Бути «візуально компетентим» для індивіда означає розуміти та вірно інтерпретувати візуальні образи, в оточенні яких він неминуче перебуває в інформаційному суспільстві, але також - візуального інтелекту та мислення, які демонструють межі та можливості пізнавальних здатностей людини.

Пізнання у західноєвропейські філософські традиції пов'язані з візуальною парадигмою, яка асоціює філософську діяльність з візуальними практиками - «споглядання», «очевидність», «бачення», «теорія», «спектакль», «глядач», «перспектива» та багато інших є традиційним візуальним словником філософії.

Разом із тим, лінгвістична орієнтація філософії минулого століття формує критику «окулярцентризму» та народження «антиокулярцентризму». Панування зору як ключового відчуття, що забезпечує пізнавальні здатності, вступає в конфлікт з «герменевтичними» питаннями: пошук сенсів людського пізнання в його лінгвістичному та соціальному вимірах народжують певну точку напруження. Фактично, у ХХ столітті констатується «лінгвістичний поворот» на противагу візуальному мисленню у філософії (Г. Арендт), проте ХХІ століття заявляє про «візуальний поворот». Витоки останнього можна прослідкувати в роботах постмодерністів, що пов'язують практики продукування та нав'язування візуальних образів з владою (М. Фуко) або з масовими медійними засобами (У. Еко). Надалі проблема візуальних досліджень виокремлюється в самостійне поле водночас у філософії сприйняття, у культурологічних дослідженнях та в історико-філософському контексті.

Таким чином, сучасні проблеми пізнання перебувають між лінгвістичним та візуальним поворотами філософської думки, в контексті чого актуальним стає звернення до питання метаморфоз «окулярцентризму» в історико- філософській традиції.

Проблема візуальності в історико-філософській перспективі розглядається Д. Леві, М. Джеєм та Д. Фостером. Особливості «візуальної грамотності», «візуального інтелекту» та «візуального мислення» та їх ролі в пізнавальних здатностях людини демонструють праці таких дослідників, як А. Беррі, Р. Брейден, А. Гортін. Проблему «візуальних метафор» у філософії досліджують Г. Арендт, Г Йонас, М. Горкхаймер, ідеї яких включені в контексти сучасних досліджень даної теми - наприклад, у К. Рукавіної, К. Донча та ін. Існує також ряд досліджень щодо окремих аспектів візуального мислення в історико-філософській перспективі, зокрема - у працях Дж. Портера, Д. Мара, М. Баля, К. Уїлсона, М. Асертона, Дж. Рассона та ін.

Метою статті є розгляд проблеми окуляроцентризму в історико-філософській перспективі в контексті «лінгвістичного» та «візуального» поворотів. окуляроцентризм філософія візуальний лінгвістичний

Кожна епоха має власний «скопічний режим» - вона продукує свої візуальні образи і власні методи їх інтерпретації. Проте саме сьогодні зростання візуальних форм ретрансляції інформації (порівняно з попередніми епохами) висуває на передній план виокремлення візуальності як окремого поля наукового дослідження.

Сучасні історико-філософські дослідження проблеми візуального мислення постають у різних вимірах. По-перше, у філософії сприйняття, яка концентрує власну увагу на природі сприйняття, на взаємозв'язку досвідів сприйняття зі знаннями та переконаннями про світ, на особливостях чуттів людини. По-друге, у дослідженні ролі візуальності у способах мислення і соціокультурних практиках. Існують певні «скопічні режими» - способи інтерпретації візуального, різноманітні. Вони пропонують людині власні «ключі» до інтерпретації візуальної інформації. І, по-третє, сама філософська діяльність у своєму способі осмислення світу прив'язана до «візуального словника» - філософ «споглядає», «бачить», шукає «очевидне», і ці візуальні метафори недвозначно свідчать про панування «зору» в філософських дослідженнях.

В узагальненому вигляді існує проблема «зору» і «бачення» - ці два поняття іманентно відображають філософську дилему відмінності того, що людині дають її відчуття («зір»), і того, яким чином вона насправді мислить світ («бачення»), з невід'ємною різницею між першим і другим, а відтак - з проблемою істини, можливістю її осягнення, роллю філософського знання в ній.

«Зір» і «бачення» співвідносяться між собою як процес і репрезентація: «бачити» означає - обробляти інформацію, проте візуальність не обмежується обробкою інформації. «Якщо ми здатні знати, що є де в світі, наш мозок повинен певним чином бути здатним «репрезентувати» цю інформацію - у всій глибині кольору і форми, краси, руху та деталей, - зазначає Д. Марр. - Вчення про бачення повинне, таким чином, включати не тільки вчення про те, як витягнути із зображень різні аспекти світу, які корисні для нас, але також ставить запит щодо природи внутрішньої репрезентації, за допомогою якої ми фіксуємо цю інформацію, і це робить її доступною в якості основи для рішень про наші думки та дії. Ця дуальність - репрезентація та обробка інформації - лежить в самому серці найбільш інформаційно-оброблюваних завдань... [5, с. 229]. Таким чином, розрізнення «зору» і «бачення» звертають нас до можливостей пізнання, до відмежування істинності даних чуттів, а також до проблем інтерпретації.

Проблема візуальності має тривалу історико- філософську традицію. Ще в античності філософський дискурс ґрунтується на перцептуальних метафорах, пов'язаних із властивостями зору і бачення. Платонівський світ ідей - це світ візуальний, такий, який можна «споглядати». «Споглядання» істинного «світу ідей», водночас - спосіб досягнення істини підкреслює «візуальний» характер діяльності філософа. Так само візуальні метафори присутні й у платонівському «міфі про печеру». Таким чином, в античності народжується візуальний словник філософії.

Проілюструвати його значення може античне поняття «0єк^а» (лат. TOntemplatio) - слово «теорія» в українську мову запозичене із західноєвропейський мов, мало значення «спостереження, споглядання, спілкування», походило від слова 0єюр6^ (theцrцs) - глядач, свідок, спостерігач. Це поняття вживалося щодо глядачів релігійних дійств та театральних постановок, останнє корелює певним чином і з біографією Платона, який, як відомо, зустрів Сократа біля театру Діоніса на схилі Акрополя, куди направлявся, щоб взяти участь у змаганні авторів трагедій. Таким чином, поняття «теорія» має «візуальну» історію. Також це поняття відіграє важливу роль у філософії Арістотеля. У своєму «Протрептику» Арістотель порівнює споглядання світу із глядачем, який дивиться виставу.

Отже, ще в античності філософський дискурс ґрунтується на перцептуальних метафорах, пов'язаних із властивостями зору і бачення. Як стверджує Дж. Портер, у Арістотеля філософський дискурс можна розглядати як теоретизацію візуального, ці дві сторони тісно переплітаються: «Методологічне дублювання очевидного, зокрема, в «Метафізиці» та «Політиці», з перших сторінок настільки вражає, що можна прийняти серйозно, майже буквально, кожну появу метафор сприйняття (світло, бачення, ясність) в дискурсі Арістотеля - зокрема, запрошення до того, щоб «розглянути» (skopein), «дивитися» (blepein), «бачити» (horan), «споглядати» теоретично (theorein) і так далі - це безумовно найчастіші характеристики філософської діяльності у Арістотеля (але також і у Платона)» [7, с. 95]. Слід сказати, що бачення розуміється як процес отримання зі світу інформації про образи і про ідеї, які внаслідок розумової діяльності людини трансформуються у щось нове. За аналогією, візуальність вкорінена у філософії й описує філософську діяльність, вона постає способом філософської розвідки й асоціюється з філософським мисленням. Проте яку роль відіграє візуальність у даному контексті? Чи є вона лише випадковою метафорою? Адже, можливо, на місці «окулярного словника» міг би виявитися аудіальний словник («розуміти», «дослухатися» тощо)?

Отже, «окуляроцентризм» як превалювання візуальної філософської парадигми властивий західній філософській традиції, починаючи з стародавніх часів: античні витоки привели в дію механізми візуальної метафоризації філософської діяльності. Проте проблема «окуляроцентризму» свого справді широкого розвитку здобуває в добу Модерну. У цей період методи спостереження та критерій очевидності як засіб досягнення істини виходять на перший план, потужного впливу набуває «картезіанський перспективізм», оптична теорія починає пов'язуватися з особливостями бачення в раціоналістичних теоріях. І пошук істинного у філософії відштовхується від проблеми зору: оманливість зору та істинність очевидного проблематизуються в раціоналістичних філософських теоріях, «питання Моліно» розробляється у філософії емпіризму тощо.

Філософія в добу Модерну тісно пов'язана з іншими науковими розвідками Як стверджує К. Уілсон, «домінування теорії зору в епістемології сімнадцятого століття відзначалася неодноразово та асоціювалася з новими технологіями та практиками спостереження, особливо тими, які включали телескоп і мікроскоп. Рене Декарт вивчав анатомію ока і писав есеї про світло, геометричну оптику та проектування і виготовлення оптичних приладів. Мальбранш продовжував роботу з оптичної теорії та психологію зору; Спіноза, як усім відомо, обробляв лінзи; а Ляйбніц вихваляв мікроскоп та виявлену ним всюдисущість живих форм і стверджував, що справжні основні складові світу були не неживими частинками, а «живими дзеркалами», які «збирали образи з усіх частин всесвіту» [7, с. 117-118]. Отже, візуальні образи мають подвійне втілення у філософії раціоналізму - зовнішнього, фізичного характеру, та внутрішнього, метафоричного. Перший пов'язаний із активною увагою раціоналістів до оптики та фізіології зору. Другий - з істиною та шляхами її досягнення.

Фактично йдеться про наявність платонівсько- картезіанської ідеї щодо відмінності між світом, який можна побачити очима, і світом, який існує в нашій свідомості. Р. Декарт у своїй концепції започатковує ідею методичного сумніву, який тепер по-своєму виражається у принципі cogito: ми сумніваємося в даних наших чуттів, проте існує безсумнівне, і воно - поза чуттями. Проте існування зовнішнього світу, того, що існує на противагу внутрішньому, уможливлюється умовою Божественного мислення і споглядання, відтак, видимий світ постає перед очима того, хто споглядає, і, водночас, концентрується в його погляді. Модерн - час виникнення «картини світу» (М. Гайдеггер), яка народжується «перед очима» і «в полі зору» глядача.

Народження «окуляроцентризму» Модерну продовжується в його критиці, яка виникає з лінгвістичної спрямованості філософії у ХХ столітті. У своїй роботі «Життя розуму» Ганна Арендт заявила: «з самого початку в офіційній філософії мислення розумілося в зорових термінах, і оскільки мислення є найбільш фундаментальний і найбільш радикальний із усіх видів розумової діяльності, цілком справедливо, що бачення «послужило моделлю сприйняття в цілому і таким чином мірою для інших чуттів». Панування зору настільки глибоко вкорінене в грецькій і тому і в нашій понятійній мові, що рідко коли можна зустріти міркування з цього приводу в тому сенсі, що все занадто очевидно, щоб говорити про нього особливо» [1, с. 135]. Тим не менше, далі вона зазначає, що після А. Бергсона у філософії відбувається поворот від nous до logos - тобто констатує лінгвістичний поворот. Таким чином, «панування зору» та «панування мови» є двома різними «режимами» існування філософського знання і мислення.

Сьогодні поза констатацією «лінгвістичного повороту» відбувається заява про «візуальний поворот», який повертає візуальне в філософську думку на новому рівні: на місце неусвідомленого і метафоричного «окулярного» словника приходять цілеспрямовані дослідження візуальності. Модерн підготував фундамент для домінування візуального в соціумі, а Постмодерн, який прийшов у світ разом із постановкою питання про мову і текст, разом із тим виникає в період значних технологічних та інформаційних перетворень, які відображаються на способах мислення. Екранна культура доби розкрила проблему візуальних комунікацій, які сьогодні стирають межі між приватним і публічним, формуючи специфічний соціальний контекст візуальності. І якщо Модерн шукає відповіді на поставлені питання щодо візуальності в площині науковій, то візуальність Постмодерну ставить цілий ряд соціальних питань.

Прикладом є проблеми візуальних комунікацій, описані У Еко. З його точки зору образи мають «платонічну силу», оскільки вони перетворюють окремі ідеї на загальні. На думку дослідника, засобом візуальних комунікацій простіше втілити стратегію переконання: «читаючи в газеті, що «такий-то» проголошує «Х - у президенти!», я розумію, що висловлюється думка «такого-то». Але якщо в телевізорі певна невідома мені особа агітує «Х - у президенти!», то воля індивіда сприймається вже як згусток загальної волі». І далі: «Часто мені думається, що в найближчому майбутньому наше суспільство розділиться - чи вже розділилося - на два класи: тих, хто дивитися тільки телебачення, тобто отримує готові образи і готове судження про світ, без права критичного відбору інформації, що отримується, і тих, хто дивиться на екран комп'ютера, тобто тих, хто здатний відбирати і обробляти інформацію. Тим самим починається поділ культур, який існував у часи Середньовіччя: між тими, хто здатний був читати рукописи, і, отже, критично осмислювати релігійні, філософські і наукові питання, і тими, хто виховувався винятково засобом образів у соборі - відібраних і опрацьованих їх творцями» [2, с. 15]. Відтак запит щодо критичного мислення людини пов'язаний із її візуальною компетентністю та візуальним інтелектом - вміння, перебуваючи в світі візуальних образів, розуміти, інтерпретувати та критично осмислювати їх.

Виникає і починає активно вивчатися поняття «visual literacy» - «візуальна грамотність» [3], яка існує поряд з «лінгвістичною грамотністю» і стає предметом наукового інтересу, розвиваючись до «візуального інтелекту» та «візуального мислення». Ці тенденції показують колізію, яку ілюструють «окуляроцентризм» та «антиколляроцентризм» (М. Джей): філософія рухається від візії до мови і далі - назад до візії.

Отже, класична постановка питання про роль візуального мислення сьогодні ускладнюється певним напруженням між проблемою візуально орієнтованого соціального життя сучасної людини та лінгвістичної орієнтації філософії. Питання про техніку, яке супроводжувало філософію ХХ століття, віддаляє людину від чистоти звернення безпосереднього погляду на пошук істини. Опосередкована різними технічними інструментами, істина все більше віддаляється від людини, ховаючись за мовою, з її нескінченними багатозначностями та конфліктами інтерпретацій. «Так само, як їхні телескопи і мікроскопи, їхні магнітофони і радіо стають більш чутливими, індивіди стають сліпими, вони складніше слухають, менше відповідають» [4, с. 162], - зазначив М. Горкгаймер. Разом із тим, така теза може доповнитися думкою Д. М. Леві: «якщо вони праві, і ми справді стаємо сліпими з часом, як можлива гегемонія візуального сьогодні? Ми маємо тоді ставити питання, звертаючись до рефлексії Арендт щодо дискурсу сучасності, про те, чи є наша сучасна культура досі окуляроцентричною, чи відбувся перехід до іншої, історично нової парадигми, і чи може вона бути права щодо майбутньої важливості логосу, парадигми, яка ґрунтується на промовлянні і слуханні [6, р. 3]. Лінгвістична парадигма та її майбутнє у візуальній культурі сучасності, таким чином, існує паралельно з критикою спочатку «окуляроцентризму», а потім - «антиокуляроцентризму», надаючи нових смислів візуальним практикам людини.

Висновки. Отже, в історико-філософській перспективі можна спостерігати панування як візуальної, так і лінгвістичної парадигм. «Окуляроцентризм» та «антиокуляроцентризм» як його критика показують різні способи реалізації пізнавальних здатностей людини, а також відображають домінування тих чи тих способів осягнення дійсності. Критика «окуляроцентризму» виникає з «лінгвістичним поворотом», який концентрує увагу на проблемах мови. Разом із тим, візуальність не втрачає позицій, і сьогодні констатується новий поворот - «візуальний».

Перспективи подальших досліджень. Сьогодні активно розвиваються «Visual Science» - комплекси наукових розвідок щодо проблем візуальності, які концентрують власну увагу на тому, яким чином людина обробляє візуальну інформацію, як працює свідоме візуальне сприйняття, як візуальне сприйняття використовувати у спілкуванні, яким чином працюють різноманітні техніки аргументації на основі візуальної інформації тощо. У ці дослідження задіяні різні гілки психології, нейрофізіології, медицини, зоології, комп'ютерні науки; не залишається поза увагою і філософія. У зв'язку з цим у подальших дослідженнях доцільно ставити проблеми взаємовпливу наукових методологій та дослідницьких практик у контексті розвитку філософського знання і мислення.

Список використаних джерел

1. Арендт Х. Жизнь ума / Х. Арендт. СПб.: Наука, 2013. 517 с.

2. Эко У. От Интернета к Гуттенбергу: текст и гипертекст / Эко У. // Новое литературное обозрение. 1998. №32. С. 5-18.

3. Braden R. A. Identifying the Theoretical Foundation of Visual Literacy / Braden R. A., Hortin J. A. // Television and Visual Literacy, eds. R. A. Braden and A. D. Walker. Bloomington, IL: International Visual Literacy Association, 1982. P. 169-179.

4. Horkheimer M. Dawn and Decline: Notes 1926-1931 and 19501969 / Horkheimer M. N. Y.: Seabury Press, 1978. 252 p.

5. Marr D. Vision / D. Marr // Vision and Mind: selected readings in the philosophy of perception. London, England; Cambridge, Massachusetts: The MIT Press, 2002. P. 229-267.

6. Modernity and the Hegemony of Vision / ed. by David Michael Levin. Berkeley-Los-Angeles-London: University of California Press, 1993. 408 p.

Размещено на Allbest.ru