Проблема криптографії: семіотичний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки (Україна, Луцьк)

Проблема криптографії: семіотичний аспект

Михальчук А.О.

аспірант кафедри культурології

Поняття «криптографія» - це, так би мовити, універсальна мова захисту, яку людство використовує протягом багатьох віків. Шифрування - єдиний спосіб захистити наше приватне життя і гарантувати успішне функціонування електронного ринку. Мистецтво секретного зв'язку, відоме як криптографія, дасть вам замки й ключі від інформаційного століття.

За період вікової історії відбулося досить багато подій, які дали поштовх до заснування криптографії як науки. Аналітичне тлумачення літер завжди було першоджерелом для існування думки. Серед сучасних дослідників виокремилися такі світові науковці, як E. Edvard Hulme, Kennet Johnson, David Kahn, Otto Ran, Simon Singh, Michael Smith, Жиль де Поп, та вітчизняні: Л.С. Павлюк, а також багато інших провідних учених сучасності.

Мета статті: аналіз семіотичного аспекту криптографії динаміки та її використання у житті суспільства.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань: експлікувати поняття «криптографія»; розкрити зміст поняття «код»; проаналізувати співвідношення між філософськими термінами «символ» та «знак», пояснити значення коду як семіотичної категорії.

Історія захисту інформації починається десь у той час, коли люди почали спілкуватися за допомогою писемності. І це зумовило потребу її захисту від «непосвячених». Відомо, що в Стародавній Греції голову раба голили, писали на його голові, чекали, коли волосся знову виросте, після чого відправляли з дорученням до адресата. Потреба переховування знань від «непосвячених» сприяло розвитку ідей захисту інформації коду та створення систем кодування. «Коди - це спосіб поєднання знаків, правила, які впорядковують їх рух і взаємозв'язок» [1, с. 25].

Вперше поняття «криптографія» (від грецького kryptos - прихований і gmphein - писати) з'явилось ще в давнину, разом із писемністю. Майже чотири тисячі років тому в давньоєгипетському місті Менет-Хуфу на березі Нілу один досвідчений переписувач намалював ієрогліфи, що розповіли історію життя його пана. Зробивши це, він став родоначальником документально зафіксованої історії криптографії [4, с. 5]. Його система не є тайнописом в тому вигляді, в якому вона відома сучасному світу. Для засекречення свого напису він не використав жодного повноцінного шифру. Цей напис, вирізаний ним приблизно в 1900 р. до нашої ери на гробниці знатної людини на ім'я Хнумхотеп, лише в окремих місцях складається з незвичайних ієрогліфічних символів замість більш звичних ієрогліфів. Таким чином, переписувач застосовував не тайнопис, він, безперечно, скористався одним із істотних елементів шифрування умисним перетворенням письмових символів. Це найдавніший відомий нам текст, який зазнав таких змін.

«Символ - «емотивований знак», репрезентація об'єкта на основі матеріальної форми, яка є довільною щодо зображуваного. Знак-символ не зберігає прямого предметного зв'язку із об'єктом чи концептом, який репрезентує, і тому слугує узагальненню, відкриває логічний простір для метафізики у пірсеанському сенсі - думок про думки, мислення про мислення. Символи - це найчисленніша група знаків: цифри, власні імена, назви предметів і понять. Їх значення вважають результатом суспільної згоди, конвенції» [1, с. 9]. Ось так розкриває значення цього терміну Л. Павлюк, наголошуючи на специфічному розумінні символу в семіотичному контексті.

Перш за все, символ - це умовне позначення будь-якого предмета, поняття або явища, що зближує його із поняттям «знак». Символ є одним із ключових понять у філософії, філології, естетиці, математиці, оскільки без нього не можливо побудувати ні теорію мови, ні теорію пізнання, ні математичного доведення. У кожній науці поняття символу розуміється «по-своєму», зокрема семіотика розглядає символ як різновид знаків.

У концепції Ч. Пірса знаковий принцип проголошено основним логічним принципом будь-якого культурного самовираження. Умовність щодо реальності функції елементів репрезентативного ряду дозволяє сягати речей, віддалених у часі і просторі. Фізіологічний апарат людини пристосований до опрацювання знакової інформації - слів, цифр, символьних позначень.

«Семіотика - наука про знак, текст і механізмигенерування значень - тривалий час розвивалася в універсалістському культурному ключі - у ролі основоположної філософії інтерпретативної діяльності» [1, с. 4].

Так, семіотика (від грец. Ещиєютк6д (слово, що має дві складових ознаки від грец. ацуєїоу - ознака, та грец. ofjga - знак)) - наука, яка досліджує способи обміну інформацією, властивості знакових систем у людському суспільстві, природі або в самій людині. Іншими словами, семіотика - це теорія знаків та знакових систем.

«Знак є схематичним зображенням духовної сутності, тобто її проекцією або коагуляцією в матерії. Парацельс, описуючи магічні літери (magia caracterialis) у своєму творі «Astronomia Magna» (1571), стверджував, що накреслені знаки або букви володіють тією ж самою владою, що й мова. Імена або слова, що формуються за допомогою таких криптографічних дій, самі по собі є векторами, невіддільними від суті істот або ангелів, до яких вони належать, і володіють магічними силами і властивостями останніх. Якщо ми візьмемо до уваги концепції magia naturalis (природної магії), то такі криптографічні письмена можна вважати, методом застосування, крім інших теорій сигнатур і універсальних відповідностей» [2].

Семіотичне значення поняття «символ» реалізує нове слово як шифр, що є невід'ємною складовою криптографії. Давньогрецький полководець Еней Тактика у роботі «Про оборону укріплених місць» описує так званий «книжковий шифр» і спосіб перестановки букв у тексті за спеціальною таблицею, складеною ще в IV ст. до н.е. Відома також система шифрування за назвою «квадрат Полібія», у якій кожна буква заміняється парою чисел - її координатами у квадраті 5x5, куди попередньо у заздалегідь заданому порядку вписані букви алфавіту.

Вже тоді шифрована переписка використовувалася не тільки полководцями, але й церквою та вченими. Жерці шифрували тексти віщунів, а вчені - свої відкриття. Наприклад, Е. Шюре у книзі «Великі присвячені» зустрічається фраза про те, що завдяки великій праці, великою ціною добув Платон один з манускриптів Піфагора, що колись записував своє навчання не інакше, як таємними знаками і за допомогою різних символів [4, с. 45-57].

У Європі криптографія перебувала в стані застою аж до настання епохи Відродження. Застосовувалися шифрові системи, які були гранично простими. Фрази писалися по вертикалі або у зворотному порядку, голосні замінювалися точками, використовувалися іноземні алфавіти (наприклад, давньоєврейський і вірменський), кожна буква відкритого тексту замінялася наступною за нею буквою. Крім того, протягом усіх цих років криптологія була вражена хворобою, яка збереглася до більш пізнього часу, а саме переконаністю багатьох людей в тому, що криптографія і криптоаналіз є різновидами чорної магії.

З перших днів свого існування криптографія мала на меті заховати зміст важливих розділів письмових документів, що мали відношення до таких сфер магії, як ворожіння і заклинання. В одному з рукописів про магію, що датується Ш століттям, використовується шифр, щоб приховати важливі частини чаклунських рецептів. Криптографія часто була на службі магії в часи середньовіччя, і навіть в епоху Відродження за допомогою шифрів алхіміки засекречували важливі частини формул отримання філософського каменя.

Твори з криптографії потрапили в розділ магічних творів, тому, що вони були включені в єдину систему окультної філософії, яка розвивалася в період з XV по XVII століття: згідно з цими уявленнями, всесвіт складений з багатовимірних дзеркал, у яких нескінченно різні існуючі речі відображають один одного, при цьому, будучи пов'язані, величезною кількістю взаємозв'язків. Виходячи з даних уявлень, знак, написаний магом, згідно з власними ж властивостями пов'язаний із закликанням небесних істот або з небесним тілом, яке є ніби посудом, в якому ця істота міститься. Таким чином, знак є своєрідним проявом або безпосереднім вираженням ангела.

У системі Мартінеса де Паскуаллі (XVIII століття) теург у своїй «кімнаті для Церемоній» креслив на лляному килимі знак, або, як його називають мартінезісти, «ієрогліф», який повинен був «відповідати» ангелу, і який вибирався серед 2400 ієрогліфів зі Списку, (цей Список все ще зберігається в архіві «Прунелла де Льерена» в Муніципальній Бібліотеці Ліона). Якщо Операція відбувалася належним чином, в такому випадку, через короткий проміжок часу, в кімнаті перед Теургієм повинен був з'явитися той чи інший ієрогліф, який світиться. Якщо ж з'являвся якийсь інший ієрогліф, то це означало, що пізніше теург повинен буде переглянути Список для того, щоб знайти в ньому ієрогліф, який перед ним з'явився. Очевидно, що ці гліфи (ієрогліфи) розуміли, (як у системі Паскуаллі, так і в інших подібних їм системах), як знаки, які потрібно було зображати і використовувати теургію під час ритуалу, а також як знаки, посилаються ангелами, яких викликали під час ритуалу призивалися.

Подібність між магією і криптографією підкреслювалося іншими факторами. Крім криптографії, таємничі символи використовувалися в таких зрозумілих лише присвяченим областям магічних знань, як астрологія і алхімія, де, подібно знакам відкритого тексту, кожна планета і кожна хімічна речовина мали спеціальний знак. Як і зашифровані слова, заклинання і магічні формули, на кшталт «абракадабри», походили на нісенітницю, але насправді були кодовані прихованим значенням.

Багато людей, які хвалилися своєю здатністю розгадувати шифри, одночасно вихвалялися і умінням чути людські голоси, будучи глибоко під землею, або даром телепатії. Природно, що згодом ці дві галузі стали обговорюватися разом, оскільки вони завжди розвивалися у тісному взаємозв'язку.

Думка про те, що криптографія є за своєю природою чорною магією, обумовлена і поверхневою подібністю між крипто аналізом та ворожінням. Шифрування тексту видавалося такою справою, що й одержання знань шляхом вивчення розташування зірок і планет, довжини ліній і місць їх перетину на долоні, нутрощів овець, положення кавового осаду в чашці. Видимість брала гору над реальністю. Простодушні вбачали магію навіть у звичайному процесі розшифрування. Інші, більш досвідчені, бачили її в криптографії, оскільки розтин чогось глибоко захованого здавалося їм незбагненним і надприродним. Знавцям поезії добре відомий такий досить широко використовуваний у той час прийом тайнопису, як акровірш, у якому приховуване повідомлення утворюють початкові букви віршованих рядків.

У XVI ст. у тлумаченні терміну «криптографія» відбувався еволюційний прорив, оскільки цей термін вперше було ототожнено з терміном «стеганографія». Даний термін ввів абат Йоганн Тритемій у Німеччині. Він розвинув ідею Альберта Великого щодо значення езотеристочності коду, та використав пікторальну спіраль або багатоалфавітну заміну.

У Російській імперії (хоча тайнопис використовувався вже з XІІ-XІІІ столітті) офіційною датою появи криптографії вважається 1549 рік (за царювання Івана IV), коли було утворено «посольський наказ», при якому було «цифрове відділення». Шифри використовувалися такі ж, як на заході - значкові, заміни, перестановки. Петро I пізніше повністю реорганізував криптографічну службу, створивши Посольську канцелярію. У цей час з'являються спеціальні коди для шифрування «цифрові абетки».

На початку XVI століття Маттео Ардженті, криптограф папської канцелярії, винайшов код, відповідно до якого можуть замінятися не тільки букви, але й склади, слова, навіть цілі фрази. Десь у цей же час з'являється й числовий код. Це зумовлює та розширює поняття езотеричності коду: криптографія характеризується як тайнопис, а кодування як елемент знаково-символьного аналізу даного тайнопису.

Наступним етапом розвитку криптографії можна вважати 1563 рік, коли у своїй книзі «Про таємну переписку» італійський натураліст Джованні Порта описав біграмний шифр, у якому здійснюється заміна не однієї букви, а пари букв. У своїй книзі Порта наводить приклади списків імовірних слів з різних областей знання, істотно передбачивши те, що згодом криптологи виведуть «методом імовірного слова». Приблизно в той же час французький посол у Римі Блез Віженер, ознайомившись із працями з криптографії, пише книгу «Трактат про шифри» (1585 р.), у якій він пропонує застосовувати відкритий або шифрований текст і висловлює думку про те, що «всі речі у світі являють собою шифр. Вся природа є просто шифром

і секретним листом». Пізніше цю думку повторять і Блез Паскаль, і батько кібернетики Норберт Вінер [4].

Висновки дослідження. Стійкість шифру сьогодні оцінюється обсягами обчислень, які необхідні для його розкриття. Вважається, що ключ шифрування досить стійкий, якщо всі відомі способи його відшукати настільки складні, що вимагають більше часу, ніж простий перегляд усіх можливих ключів.

Всі ми сьогодні, іноді навіть не підозрюючи про це, застосовуємо засоби захисту інформації. Ми шифруємо повідомлення електронної пошти, користуємося інтелектуальними банківськими картками, ведемо розмови по закритих каналах зв'язку й тощо. Щоразу виникає питання чи надійний захист? Але й це елементарне питання не так просто правильно сформулювати. Як виміряти стійкість захисту? Чого ми прагнемо досягти - сховати факт переписки? Зашифрувати зміст? Засекретити імена адресатів? Не дозволити супротивнику спотворити інформацію? На всі ці запитання та багато інших відповідь має історія розвитку криптографії, коду, символу, знаку, шифру.

Список використаних джерел

криптографічний код філософський логічний

1. Павлюк Л.С. Знак, символ, міф у масовій комунікації. - Львів: ПАІС, 2006. - 120 с.

2. Жиль де Поп. Криптография в Западном эзотеризме [Электронный ресурс] / Жиль де Поп. - Режим доступа: http://www. teurgia.org/index.php?option=com_content&view= article&id=995:l-r- &catid=18:2009-12-21-14-45-31&Itemid=7.

3. F. Edvard Hulme. Cryptography, Principles and Practice of Cipher Writning. - London, 2013. - 198 p.

4. Kahn D. The Codebreakers. - New York, 1973. - 473 p.

Размещено на Allbest.ru