Комунікативний ресурс людської свободи за умов глобалізаційних викликів

На думку німецького мислителя, саме у вік Просвітництва, коли всі поняття соціальних наук вважалися спорідненими поняттю взаємодії, зосереджено займалися даною проблемою. Більше ніколи не пропонували такий багатий набір «поворотів» від свідомо жартівливого використання форм, створення парадоксів, іронію і цинізм аж до концентрації на сексуальності. При цьому завжди йшлося про збій в комунікації, і питання полягало в тому, в яких формах його можна свідомо допустити і знову-таки свідомо уникнути: «Ця проблема відома з часів відкриття інтимних відносин, однак вона, мабуть, не піддається будь-якому ефективному формулюванню. Соціологія, мабуть, остання з тих, хто покликаний давати поради безмовній любові» [5, с. 304].

Так він ставить наступне ключове питання: «Чи існує бінарна схематизація, яка має обслуговувати одночасно обидва типи взаємопроникнень і діяти в функціональному відношенні настільки дифузно, щоб редукувати комплексність як для соціального, так і для міжлюдського взаємопроникнення?» [5, с. 310]. Під редукцією комплексності Луман тут має на увазі досягнення у соціальних практиках як втіленні логіки соціальних систем у конкретну людську поведінку оптимальних рішень для практичного втілення з-поміж значної кількості пропонованих різними соціальними системами.

Відповіддю на це питання для Лумана є звернення до інстанції моралі з її особливою нормативною функцією.

Однак, таке розуміння обмеження з боку моралі щодо міжособистісної взаємодії випускається з уваги не тому, що воно санкціонує правильну або неправильну поведінку, а завдяки тому, що воно відбувається в якості комунікації. Наслідки для теорії виховання в такому сенсі можуть бути лише наміченими: «Виховання, і в цьому полягає його відмінність від соціалізації, є інтенціональною і такою, що належить до інтенції, діяльністю. Воно може досягати своєї мети (абстрагуємося від можливості непрямої, непомітної маніпуляції) лише через комунікацію» [5, с. 322].

У такому випадку виховання в якості комунікації також соціалізується, але не настільки однозначно, адже не додає якоїсь іншої цілеспрямованості, крім тої, яка вже наявна у самому вихованні. Той, кому потрібне виховання, шляхом комунікації з такою метою, також здобуває свободу або дистанціювання, чи взагалі знаходиться в пошуку інших можливостей - але не більше, аніж у деяких інших видах діяльності. Інша справа, що у навчанні це відбувається свідомо. Людина свідомо творить відмінності, у основі яких відмінність від самого себе попереднього, від самого себе з меншими знаннями.

«Насамперед, будь-яка конкретна педагогічна діяльність навантажена відмінностями. Наприклад, вона визначає напрямок успіху і обґрунтовує тим самим можливості невдач. Навчання і вміння запам'ятовувати передбачає і забування, тут пізнаються межі своїх можливостей в якості неможливого. Крім того, разом з усіма конкретизаціями підвищується ймовірність того, що вихователь і вихованець ґрунтуються на різних схемах відмінностей, різних віднесеннях, різних перевагах всередині схем відмінностей» [5, с. 322].

Прийнявши все це до уваги, навряд чи ще можна вважати виховання просто ефективною дією. Набагато краще, на думку Н. Лумана, вважати, що на основі педагогічно навмисних і розумних дій виділяється особлива функціональна система, що виробляє свої ефекти соціалізації. У такому випадку педагогічна діяльність і відповідна комунікація повинні бути знову внесені в дану систему в якості внеску до самоспостереження системи і як постійна корекція створеної нею дійсності.

З точки зору теорії соціальних систем культура є швидше широким полем можливостей, які розкриваються у комунікації людини. Це і є нашою головною вихідною методологічною позицією, яку у подальшому ми рекомендуємо до застосування у соціальних та гуманітарних дослідженнях не стільки у режимі жорсткого методу, який форматує дослідження, скільки у якості наскрізної ціннісно-світоглядної настанови.

Якнайкраще така настанова може бути представлена ситуацією глобалізму, яка вже доволі тривалий час змістовно визначає як соціальну комунікацію, так і творення культури людиною у сучасному суспільстві.

При цьому якщо тема людини у різних теоретичних ракурсах, яких їй надають конкретні соціальні чи гуманітарні науки, буде у таких дослідженнях явною і предметною, то тему комунікації простежуємо тут пунктиром - а саме як таку, що є стратегічним напрямом, який у окремих випадках раніше, а у окремих пізніше, але неминуче проявляється у сучасних соціально- філософських дослідженнях культури, особливо ж - за умови належного врахування динаміки розвитку сфери культури як домінанти, тоді як розгляд культури як символічної системи, тобто аісторичного утворення, залишатиметься для таких досліджень не стільки другорядним, скільки фоновим.

Найважливіше питання, яке стоїть на порядку денному для сучасного людства, - це образ майбутнього (світу, економічного розвитку, взаємовідносини різних регіонів земної кулі) і відповідно роль у ньому різних типів культур і місце людини (особистості) у них. В якості позитивного моменту в обговоренні цієї проблеми необхідно виділити дуже важливу тенденцію: на зміну моделі уніфіковано-стандартизованого світу (єдиного і одноманітного) приходять концепції, що містять у собі ідею збереження культурного різноманіття в житті людей. Що буде з народами, культурами, релігіями в глобалізованому світі, як розвиватиметься взаємодія метакультур-цивілізацій? У чому полягають особливості розвитку сучасної інформаційно-індустріальної культури у взаємодії з традиційним укладом життя? На думку А. Бєліка, ці питання як б не існують для авторів більшості досліджень, на сторінках популярних книг можна зустріти лише схоластичну гру словами [1, с. 572]. У загальносоціологічних роботах слабо виражене найважливіше питання про регульованість потоків інформації, ідей і людей у світі в цілому, а більше уваги приділяється розподілу фінансів, товарів, геополітичним питанням. З цим же питанням пов'язана проблема «конструювання-виробництво» майбутнього. Осягнення майбутнього, звичайно, не нова тема у філософії та науці, однак справжній «вибух» інтересу до прогнозування майбутніх варіантів розвитку людства стався після утворення Римського клубу.

У науково-дослідних проектах, відомих під назвою «Доповіді Римському клубу» (неурядова організація, очолювана тогочасним «кращим менеджером світу» А. Печчеї), був висунутий ряд ідей, що припускали трансформацію принципів економічної діяльності в індустріальному світі. Уперше була піддана сумніву ідея необхідності невпинного економічного зростання. У першій доповіді Римському клубу «Межі зростання» Л. Медоуза і його колег [8] було запропоновано поняття нульового зростання, яке потім було скориговано в доповіді М. Месаровича і Е. Пестеля «Людство на роздоріжжі», де вже використовується поняття органічного росту [9]. Крім того, передбачалося враховувати своєрідність функціонування десяти різних регіонів світу при індустріальному розвитку і, що особливо важливо, якість життя наступних поколінь у вигляді збереження основних глобально-екологічних параметрів.

А. Печчеї, так само як і його колеги, відстоював положення про те, що людина може самореалізуватися як особистість, індивідуальність, лише коли вона якоюсь мірою опанує стихією індустріалізму. Суть цієї ситуації, що склалася у 80-х роках XX ст. (вона залишається такою і донині), найкращим чином висловив один з ідеологів Римського клубу Е. Янч: «В даний час ми починаємо усвідомлювати людське суспільство і навколишнє середовище як єдину систему, неконтрольоване зростання якої служить причиною її нестабільності. Досягнутий нині абсолютний рівень цього неконтрольованого зростання визначає високу інерційність динамічної системи, знижуючи тим самим її гнучкість і здатність змінюватися і пристосовуватися. Стало цілком очевидним, що в цій системі немає ніяких внутрішніх кібернетичних механізмів і не здійснюється ніякого «автоматичного» саморегулювання макропроцесів. Цим кібернетичним елементом еволюції нашої планети є сама людина, здатна активно впливати на формування свого власного майбутнього. Однак вона зможе на ділі виконати це завдання лише за умови контролю над всією складною системною динамікою людського суспільства в контексті навколишнього середовища його проживання, ... що може сповістити вступ людства в нову фазу психологічної еволюції» [6, с. 55].

Замість суб'єктивних вартісних показників індустріалізму Печчеї запропонував в якості цілей розвитку економіки (що на і сьогоднішній день, на жаль, виглядає утопією) використовувати «людські якості», серед яких найважливішу роль відіграє збереження культурної спадщини та природної чистоти довкілля. У цілому, вважав Печчеї, «проблема меж людського зростання і людського розвитку є, по суті своїй, проблемою головним чином культурної» [6, с. 57]. Печчеї - один з щасливих практиків організації виробництва (концерну ФІАТ епохи його розквіту) - дуже близький у розумінні майбутнього з біологом, засновником етології людини К. Лоренцом, який вважав, що зміни в сучасному світі необхідні і можливі лише на основі «поглибленого етнокультурного і соціопсихологічного аналізу як архаїчних, так і сучасних культур». Співзвучні погляди Печчеї також ідеям гуманістичної психології Маслоу і Фромма, а також концепціям, існуючим у культурній антропології США [1, с. 576].

Яким є майбутнє глобалізованого людства - одноманітний універсалізм або культурне розмаїття? Спробою більш адекватно відобразити існуючі в світі процеси була робота С. Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій і трансформація світового порядку» (1996). Автор запропонував ще одне цілісне бачення «світового порядку» і «образу світу в цілому». Для нас особливо важливо, яку роль відводить Хантінгтон різноманіттю культур у глобальній взаємодії та відповідно різноманітності в поведінці, цінностях, віруваннях, тобто проблемам, що вивчаються культурною антропологією [7, с. 77].

Книга Хантінгтона містить багато цікавих роздумів, фактів та їх інтерпретацій, сценаріїв майбутнього розвитку подій. Далеко не з усіма його думками, оцінками конкретно-історичних подій можна погодитися, але його дослідження має величезну перевагу перед більшістю робіт, присвячених глобалізації, оскільки постулює культурне різноманіття світу на тривалу перспективу і вважає природним прагнення до культурної самобутності та збереження ідентичності, що розуміється як інакшість, своєрідність, відмінність від інших.

Важливу роль Хантінгтон відводить збереженню та відтворенню специфічного способу життя, усвідомлення себе членом культурної спільності та аналізує супутні цьому відмінності в етнопсихології. Не випадково в заключній частині своєї праці «Спільності цивілізації» особливу увагу він приділяє збереженню культурної ідентичності. Основний висновок дослідження С. Хантінгтона: у процесі майбутнього розвитку необхідно знайти певне співвідношення і форми взаємодії між індустріалізмом і традиційним суспільством. Основне завдання західної культури полягає в умінні і здатності зрозуміти та інтегрувати цінності незахідних культур, що абсолютно неможливо при абсолютизації універсалізму і одноманітності способу життя в світі в цілому.

Комунікативний ресурс людської свободи за умов глобалізаційних викликів

Попович М. Д., доктор філософських наук, доцент, завідувач кафедри історії і філософії, Подільський державний аграрно-технічний університет (Україна, Кам'янець-Подільський)

Мова йде не просто про позбавлення іншої людини від непосильних (а до того ж, як правило, зайвих) комунікацій. Комунікація, в якості повідомлення, завжди може надати повідомленню інший сенс, але це відразу ж видно в соціальних взаєминах. Те, що в таких випадках не спрацьовує, -- це принцип комунікації, а саме відмінність інформації та повідомлення, що додає самому повідомленню характер події, що вимагає реакції. Вже на рівні інтимних соціальних взаємин проявляє себе принципова залежність реалізації соціальної свободи у зовнішній соціальній інстанції -- нехай це буде навіть кохана людина. Сама будучи багатофункціональною, мораль може лімітувати можливості функціональної специфікації. У такому випадку соціальне взаємопроникнення не може бути виокремлене без урахування міжлюдських відносин. З іншого боку, мораль накладає свої обмеження і на сферу інтимних взаємин. Адже точно так само неможливо поглиблювати інтимність між людьми, якщо вона пов'язана з суспільною мораллю. З точки зору теорії соціальних систем культура є швидше широким полем можливостей, які розкриваються у комунікації людини. Це і є нашою головною вихідною методологічною позицією, яку у подальшому ми рекомендуємо до застосування у соціальних та гуманітарних дослідженнях не стільки у режимі жорсткого методу, який форматує дослідження, скільки у якості наскрізної ціннісно--світоглядної настанови. На зміну моделі уніфіковано--стандартизованого світу (єдиного і одноманітного) приходять нові концепції глобалізації, що містять у собі ідею збереження культурного розмаїття в житті людей.

Размещено на Allbest.ru