Інший в локусі міського середовища

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Інший в локусі міського середовища

Рижкова Д. С., аспірантка кафедри теоретичної та практичної філософії

Харків

Анотація

Йдеться про феномен Іншого у форматі сучасного міста. Метою даної статті виявляється розкриття міських просторів з точки зору їх впливу на ідентичність городян через порівняння «Я» з Іншими. Міські простори можуть мати різноманітну смислову наповненість і різний вектором взаємодії. Існують такі місця, які практично ніяк не впливають на індивідів, в той же час, існують простори, схожі скоріше на просторові парадокси, розриви і локуси, які певним чином впливають на саморозкриття.

Також аналізується взаємовідношення Інших з різними групами в залежності від ступеня їх колективізації/індивідуалізації. У роботі використовується два основні методи -- онтологічний і феноменологічний. Онтологічний метод передбачає з'ясування буттєжитійних особливостей Іншого, феноменологічний -- погляд на нього з позиції суб'єкта. Наприкінці зроблені висновки про зміну засобів і принципів взаємодії з Іншими, а також про корегування термінологічної та онтологічної наповненості даного феномена.

Ключові слова: Інший, місто, простір, світ, натовп.

Проблема Іншого та взаємодії з ним існує ще з перших десятиліть двадцятого століття. Найбільш знаковими та видатними фігурами у цій області були М. Бубер, Б. Вальденфельс та Е. Левінас. Але ж головною метою цих дослідників було виявлення місця та статусу Іншого у світі в цілому. Сучасні міста мають велике значення для формування смисложиттєвих орієнтирів для їх мешканців. Роль грає багато факторів, в тому числі характерні риси різних просторових локусів, а також різна ступінь залученості городян до тих чи інших спільнот. У цій статті здійснюється спроба проаналізувати взаємодію з Іншим на прикладі типових міських середовищ та угрупувань.

Інший може розглядатися відразу з кількох точок зору. Тут увагу буде звернено на його антропологічний статус. Іншим виступає якийсь нетотожний «Я» суб'єкт. Без нього «Я» і самопізнання як процес виявляються неможливими. Суб'єктами сучасного міського життя є не стільки традиційно-статусні, скільки такі індивіди, що ідентифікують себе з різними локусами середовища, що живуть у різних вимірах соціокультурного простору. «Я» стає собою тільки через ставлення до Іншого.

Постмодерна культура привнесла в міське життя невід'ємний елемент рухливості і плинності всього. І це «все» включає в себе як недовговічні будівлі та приміщення, так і «нетривких» людей - тих Інших, які намагаються знайти себе в потоці ідентичностей, проходячи безліч стадій, змінюючи безліч образів, але залишаючись настільки ж рухливими, не вкоріненими і мінливими, як сучасний міський простір, що оточує їх. «Він сприймає те, що існує навколо нього, просто речі і істоти як речі; він сприймає те, що відбувається навколо нього - просто події і вчинки як події, речі, які складаються з властивостей, і події, що складаються з миттєвостей, речі, віднесені до просторової сітки, і події, віднесені до тимчасової сітки, речі і події, обмежені іншими речами і подіями, вимірювані ними, порівнянні з ними, - впорядкований світ, розчленований світ» [3, с. 21]. Такий світ надійний і викликає почуття хоч невеликої прив'язки і вкоріненості. Він може звужуватися до простору власної тілесності, може розширюватися до рівня міста, а може поширюватися на весь світ як такий. Це і є деяка дійсність, характерною рисою якої є те, що чисто теоретично вона може бути розділена з Іншими. Проте ж, варто визнати, що, незважаючи на реальне існування твердої структури і форми світу чи, міста, чи часто люди бачать його максимально відмінним від загальноприйнятої картинки. У такому світі, який намагається бути об'єктом для всіх і кожного, насправді неможлива справжня зустріч з Іншими. міський онтологічний буттєжитійний

Інший суб'єкт в місті не може бути зведений до жодного точного типу. Матеріальні «місця» Іншого в місті можуть варіюватися - від міських задвірок і околиць, до самого центру, тієї його частини, яка представляє собою внутрішні дворики, «зворотній бік» центральних парадних вулиць. Він може набувати вигляду «міського божевільного» і, внаслідок цього, не буде вхожий в жодну пристойну міську будівлю. Але також Інший може виглядати зовні зовсім звичайним городянином, правда, тільки до тих пір, поки він не заявить про свою громадську позицію. Час Іншого в місті здатний викликати роздратування у натовпу. Його складно назвати необов'язковим, оскільки деякі речі він виконує точно в строк, і навіть раніше, а виконання інших, внутрішньо йому чужих, він може затягувати на невизначену тривалість. Він завжди буде діяти кілька нарочито «не так як усі». Зовнішній вигляд як щось напускне і несуттєве цілком може виявитися тим же, що і у тисяч його співвітчизників, але внутрішній стрижень виявиться міцним, збудованим на чітких принципах. Інший - це той, хто ледь плететься в поспішаючому кудись натовпі, це той, хто біжить вперед, розштовхуючи повільно прогулюючихся городян. Він - одинак і відчуває себе затишно тільки серед невеликої кількості таких же одинаків. Але головна його перевага полягає в тому, що, на відміну від інших людей, скутих, як фортецею, стінами власних будинків і закритою наглухо свідомістю, Інший в будь-якому куточку міста відчуває себе «як удома». Він безсоромно розширює це почуття і в своєму максимумі може прийти до відчуття себе у світі, як в Граді. Інший - навіть якщо не приходить до космополітизму, без сумніву виявляється кочівником, номадою, що не прорубується крізь «міські джунглі», але відчуває себе в переплетенні проспектів, площ і вулиць також вільно, як у відкритому степу.

Зсув парадигм в першу чергу пов'язано з постійно прогресуючим розпадом колишніх форм людського спільного життя. Тут маються на увазі людські спільності, які в кількісному відношенні не можуть бути більшими, ніж це можливо для постійного перебування разом всіх поєднуваних ними людей і для їх безпосередніх відносин один до одного. Якісно ці спільності такі, що для будь-якої людини, народженої або врослої в них, приналежність до них визначається долею і живою спадкоємністю, а не вільно виникаючими зв'язками з іншими членами групи. До таких форм відносяться, зокрема, традиційні сім'я, ремісничий союз, сільська і міська громади. Їх руйнування і деформація стали неминучою платою за спробу звільнення людини.

Старі органічні форми можуть зберігати свою зовнішність, але поступово і постійно руйнуються зсередини, втрачаючи сенс і духовну міцність. Нові суспільні форми і народжені ними людські взаємозв'язки не дають минулого відчуття стабільності. Почуття самотності,що загострюється, заглушається і пригнічується діловими турботами, але варто людині відірватися від суєти і увійти в круговерть дійсного життя, вона відразу дізнається і відчуває глибину цієї самотності. Ідентичність, що постійно рухається - незмінна плата за право відчувати себе чимось більшим, ніж органічний гвинтик людської машини-міста.

Яким би не був Інший, він викликає схожі почуття у «натовпу». Це неприйняття, роздратування, часто страх, змішані в той же час із заздрістю і деяким благоговінням. Проте достовірність і істинність самості перевіряються не всередині «Я», а саме у відносинах з безіменним натовпом. Нажаль, Інший не був би таким, якби постійно не стикався з «добропорядними громадянами» і не співвідносив себе з ними. Самобуття завжди пов'язане з буттям як таким, з оточенням. Місто тут - саме та частина буття, яка найбільш щільно прилягає до самосвідомості індивіда і провокує його на варіювання його власного місця і статусу. У сучасності людина стала занадто «проблематичною» для самої себе. Індивідуалістична антропологія, зайнята ставленням людської особистості до себе самої і властивим їй ставленням між духом і інстинктами, також не може привести до повноцінного пізнання людини. Індивідуалізм і колективізм, як дві основні тенденції звернення до сутності сучасної людини, є, незважаючи на удавану відмінність причин, по думці М. Бубера, є закономірним результатом впливу масштабної соціальної та космічної «бездомності» на світовідчуття людини, що впадає в безмежну самотність. «Особистість відчуває себе одночасно і підкидьком природи, кинутим, подібно небажаній дитині, напризволяще, і ізгоєм посеред галасливого людського світу» [2, с. 227].

У індивідуалізмі людина в першу чергу приймає цю ситуацію тотальної самотності. Вона хоче вибудувати фортецю з міцними стінами у вигляді тієї життєвої філософії, згідно з якою внутрішня ідея як атрибут уяви пояснює реальність так, як їй заманеться. Людина як підкидьок природи виявляється індивідом в самому радикальному сенсі, вона погоджується на долю підкидька, так вона гарантує збереження своєї індивідуальності. Саме так вона погоджується і на буття ізгоя в якості особистості, тому що тільки монада, вільна від будь-яких зв'язків з іншими, може усвідомити себе як граничне вираження індивідуальності. У спробі врятуватися від відчаю, принесеного самотністю, людина поетизує її. Сучасний індивідуалізм в певній мірі заснований на ілюзії, і в цьому основна причина його краху: для того, щоб впоратися з ситуацією самотності, мало однієї уяви.

У колективізмі для того, щоб уникнути долі одинака, особистість цілком розчиняється в одному з сучасних великих групових утворень. Чим масивніше, монолитніше і дієвіше це утворення, тим надійніше відчуває вона свою захищеність і відчуженість від бездомності буття. Людині здається, що відтепер немає сенсу боятися життя, адже потрібно тільки влитися в простір «загальної волі», а власна відповідальність за непомірно ускладнене буття може бути розчинена у колективній, що довела, що будь- яка складність їй дарма. Нібито немає більше підстав і для космічного страху, тому що на зміну незатишного всесвіту прийшла технізована природа і нове суспільство. Колектив бере на себе відповідальність щодо забезпечення загальної безпеки. У такій ситуації вже немає місця уяві. Але багато в чому сучасний колективізм настільки ж ілюзорний, як і індивідуалізм. Здійснене приєднання особистості до надійно функціонуючого і осягаючого собою велику людську масу «цілого» не є з'єднанням людини з людиною. Людина в колективі - це абсолютно не відносини людина-людина. Ніякі спроби укласти союз з побратимами по життю не звільняють особистість від її самотності, вона завжди залишається при ній. «Ціле», «натовп» з їхніми претензіями на володіння цілісністю кожної людини вимагають редукції, нейтралізації та знецінення всіх справжніх людських зв'язків з життям. Та сприймаюча поверхня особистісної істоти, яка потребувала контакта з іншою істотою, поступово мертвіє і втрачає чутливість, особистість переходить від ставлення до управління. Ізоляція людини не долається, а лише затушовується. Сучасний колективізм - це останній заслін, за яким людина відгородилася від неминучої зустрічі з собою і від становлення себе Іншим відносно натовпу. «Коли одинак дізнається Іншого у всій його інакшості як самого себе, т. е. як людину, і проривається до цього Іншому ззовні, тільки тоді він прориває в цій прямій і перетворюючій зустрічі і свою самотність» [2, с. 228].

Таким чином, головним в розумінні Іншого і його місця в Місті є розуміння його в першу чергу не як індивіда або члена колективу, а як людину, вимушену взаємодіяти з іншими людьми, навіть якщо це і не доставляє йому задоволення. Нехтувати тіснотою і шумом - привілей людини індивідуального суспільства.

Єдина можливість переміщення Іншого, і в принципі набуття ним якого б то не було стабільного «місця», полягає в занятті їм такої просторово-часової, хронотопічної ніші Міста, в якій він опиниться серед «своїх». Ті локуси і зазори, які не вписуються в ієрархічність «старих» міст, виявляються надзвичайно зручним місцем перетину і навіть деякої «концентрації» нетривіальних індивідів, які можуть бути названі «Іншими».

Саме Місто, як таке, є мостом, що допомагає переміщатися між «рівнями»: від сірості чітко структурованих звичайних міських кварталів до розмаїття та хаотичності карнавалу та ярмарки і назад. У кожної людини, групи - свої локуси, люди живуть не взагалі в просторі, а в локусах простору. Локуси середовища, по суті, є локусами особистісного буття - особистісно значущими місцями, які люди наділяють певним значенням і сенсом. Локус середовища - це конструкція життєвого простору, створена людиною з матеріальних і духовних аспектів екзистенції, натхненне місце. І якщо у людини його немає, то немає жителя, а є лише той, хто проживає на даній території. Локуси середовища зберігають соціокультурний досвід своїх жителів. Є локуси, що підвищують людську гідність, що сприяють особистісному зростанню, а є такі, що принижують і є тривожно-дратівливими.

Можна зробити наступні висновки. По-перше, деформація традиційних міських співвідношень призводить до зміни вектору взаємодії городян з Іншим - маргінальною фігурою, яка служить для формування ідентичності. По-друге, для Інших важливим є не простір як такий, а його певні локуси, тобто місця, що набули характерних рис, що не дозволяють ототожнювати їх з міським середовищем в цілому. І, нарешті, дослідження фігури Іншого у сучасному місті, дозволяють скорегувати онтологічний статус цього феномену і вивести декілька рис, завдяки якім його вивчення спеціалістами у цій сфері може бути спрощено.

Список використаних джерел

1. Баньковская С. Чужаки и границы: к понятию социальной маргинальности // Журнал «Отечественные записки». - 2000. - Вып.6. - С.43-57.

2. Бубер М. Проблема человека // Мартин Бубер. Два образа веры - [пер. с нем. В. В. Рынкевича, под ред. П. С. Гуревича, С. Я. Левит, С. В. Лезова]. - М.: Республика, 1995. - С.157-231.

3. Бубер М. Я и Ты / Мартин Бубер. Альманах «Квинтэссенция» - [пер. с нем. Н. Файнгольда, под ред. В. И. Мудрагея]. - М., 1992. - 163 с.

4. Вальденфельс Б. Топографія Чужого. Студії до феноменології Чужого / Бернгард Вальденфельс. - Київ: 11ПС-2002, 2004. - 206 с. - («Сучасна гуманітарна бібліотека»).

5. Зиммель Г. Большие города и духовная жизнь // Журнал «Логос». - 2002. - Вып.3-4. - С.6-17.

6. Козачинська В. Від я до чужого: обрії «нової суб'єктивності» // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Серія «Філософія» - 2008. - Вип.414-415. - С.44-48.

7. Левинас Э. Время и Другой. Гуманизм другого человека / Эммануэль Левинас - [пер. с фр. А. В. Парибка]. - СПб.: Высшая религиозно-философская школа, 1998. - 164 с.

8. Пирогов С. В. Феноменологическая социология и урбанистика // Вестник Томского государственного университета. Серия «Философия. Культурология. Филология». - 2004. - Вып.282. - С.97-103.

Размещено на Allbest.ru