Свобода совісті: історично-релігієзнавче осмислення

Размещено на http://allbest.ru

Свобода совісті: історично-релігієзнавче осмислення

Політичні й соціально-економічні зміни останніх півтора десятиліття в нашій країні внесли корінні зміни й у сферу державно-церковних відносин. Головна новація цієї сфери -- це утвердження в пострадянському суспільстві реальної свободи совісті.

Ця найважливіша соціальна категорія в своєму реальному демократичному змісті була невідома у реальній історичній практиці в нашій українській державі. Тривалий час вона не отримувала адекватної інтерпретації в українській релігійній і світській свідомості. Короткий категоріальний екскурс дозволить нам висвітлити експлікацію цього поняття, що виконує методологічно провідну роль, в еволюції соціального вчення церкви.

Демократизація українського суспільства принесла з собою нові поняття й принципи, у тому числі й принцип свободи совісті. У різні періоди часу принцип свободи совісті розумівся неоднозначно.

Більше того, сам принцип формувався впродовж багатьох століть, і сучасники вкладали в це поняття різний зміст: право обирати релігію самостійно, як протест проти духовного деспотизму католицької церкви; юридична рівність громадян, в основі розуміння цього порядку теж лежить принцип свободи совісті. Цінність особистого духовного досвіду, що визнається протестантськими релігіями й відкидається офіційною церквою з її жорсткою регламентацією й догматичністю, також передбачає допущення свободи совісті. політичних церковний свобода совість лібералізм

Поняття "свобода" відоме ще до нового літочислення. Свій філософський статус воно набуло в повчаннях Сократа, у роботах Платона і Арістотеля, Демокріта й Епікура. Поступово в трактуванні свободи позначились історичний, філософський, соціальний аспекти, ідеологічний і етичний зміст.

Свобода виявилася пов'язаною зі ступенем розвитку суспільства й людської особистості. У наші дні ступінь досягнення свободи є головним критерієм цивілізованості й демократичності суспільства. Таким чином, основне питання часу зводиться, очевидно, до того, чи можлива ще незалежна людина, яка сама визначає свою долю? Питання взагалі поставлено, чи може людина бути вільною.

Філософська інтерпретація свободи включає різні підходи, тлумачення й оцінки. Центральним питанням є питання про співвідношення свободи й необхідності. Свободу можна трактувати в гносеологічному аспекті як пізнання необхідності, всесвітня історія є прогрес у свідомості свободи, прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності.

Або свобода означає не що інше, як здатність слідувати голосу розуму, здоров'я, благополуччя й совісті проти голосу ірраціональних пристрастей, тобто можна персоніфікувати проблему. Про досягнення свободи через пізнання істини йде мова й у працях І.Канта. Він писав про те, що стане можливим і досягнення свободи, вільного самовизначення волі моральним законом, вільного вибору в державі, яка сама себе створює й підтримує відповідно до законів свободи.

На думку С.Франка, свобода має онтологічні підстави, вона корениться в бутті людини. Первинна свобода це тотожність потенційності й буття, яке "не тільки є, але й робиться, ніби творить само себе; воно росте, змінюється, формується й саме це ми й називаємо свободою.

У бутті міститься свобода вибору, а це і є свобода. Велику увагу свободі приділяв і М.Бердяєв. У теологічному розумінні свобода не детермінована буттям, вкорінена в ніщо, у небуття, з якого з'являється й Бог. Глибоко досліджував проблему свободи І.Ільїн. Його світогляд полягає в тому, що свобода повинна мати духовні підстави, інакше перетвориться на свавілля, а точніше без свободи гасне дух, без духу вироджується й гине свобода.

У філософії екзистенціалізму проблема свободи вирішується через виявлення чинників, що забезпечують її отримання. Наприклад, у Ж.Сартра бути вільним означає не творити буття, а виводити себе за його межі, звільнитися від нього, заперечувати необхідність. Практично мислителі всіх філософських шкіл прямо або опосередковано торкалися проблеми свободи, як у минулому, так і сьогодні.

Так або інакше, свобода -- це прояв волі людини. Волі, яка допомагає людині протистояти зовнішній необхідності, реалізувати свої можливості, пізнати істину тощо. Відомі різні види свободи: свобода слова, зібрань, друку, вибору, приватного підприємництва й ін. Стосовно нашої теми -- нас особливо цікавить принцип свободи совісті.

Релігійне розуміння цього принципу містифіковане. У середні віки під свободою від розкаянь совісті малася на увазі свобода від гріха і прокляття церкви. Це розуміння тією чи іншою мірою присутнє в пізніших (аж до сучасності) релігійно-моральних побудовах. Вільний вибір релігійної віри або невіри в Бога цьому розумінню не властивий.

У світському світорозумінні, починаючи з епохи Ренесансу й пізніше, під свободою індивіда вже мислиться безперешкодне здійснення духовних і тілесних потенцій особистості. З часу Просвітництва формується розуміння свободи, навіяне парадигмами природного права. У цьому лоні здійснюється становлення принципу свободи совісті як невід'ємної компоненти природних прав людини.

Тут поняття свободи совісті наповнюється конкретним змістом. Спочатку як право обирати релігію, потім як юридична рівність громадян і, нарешті, як можливість особистого духовного досвіду. Але смисл принципу свободи совісті не тільки у виразі інтуїтивних внутрішніх релігійних установок індивіда, але і в правовому оформленні соціальної філософії нової буржуазної епохи.

Право свободи совісті -- це не тільки незалежність від пануючої церкви, але і юридична рівність, і особиста незалежність. Можна сказати, що свобода совісті -- це стрижньовий принцип, на якому покояться права і свободи людини, її суспільна безпека, пошана до її особистості. Визнання цього принципу -- це визнання того, що людина захищена від посягань тих, хто оточує й має право на свою світоглядну основу.

Принцип свободи совісті був підтверджений Законом України "Про свободу совісті й релігійних організацій", прийнятим у 1991 р. Цей законодавчий акт, що експлікує категорію свободи совісті в сучасно-демократичному розумінні, викликав неоднозначну реакцію в суспільстві.

Реакція церкви на цей акт і експлікацію названої категорії понад усе був обумовлений ортодоксальною традицією церкви. Складені компоненти названої категорії -- "свобода", "совість", "свобода совісті" в ученні церкви визначені новозавітними текстами.

У Євангелії від Іоанна у вуста Ісуса Христа вкладено слова: "І пізнаєте Істину, і Істина зробить вас вільними" (Іоанна 8:32). У Євангелії від Матвія, Ісус сказав учням Своїм: "якщо хто хоче йти за Мною, відкинь себе, і візьми хрест свій, і слідуй за Мною" (Матфія 16:24). Проте в той же час Ісус сказав дванадцяти: "чи не хочете і ви відійти?" (Іоанна 6:67). Тобто, він надає апостолам право вибору, і апостол Павло здійснює цей вибір: "де Дух Господній, там свобода" (2 Кор. 3:17). Лише церква як тіло Господа має право визначати, де мешкає Дух Господній. Відхилення від позиції і вчення церкви є відхилення від свободи Духу.

Православні ієрархи розглядали свободу віри як якесь свавілля, демонічне начало, абсурд. На відміну від офіційних ідеологів православ'я, релігійні філософи підтримували принцип віротерпимості.

Віротерпимість не вписувалася в контекст історії церкви. Так, з початку XVI ст. починається суперечка "іосифлян" і "нестяжателів". Йосип Волоцький, як офіційний ідеолог церкви, вважав, що в боротьбі з єретиками всі засоби хороші, у тому числі й насильницькі.

Послідовники "нестяжателя" Нила Сорського безуспішно захищали принцип віротерпимості. Нетерпимість і репресії проти старообрядців пронизують церковну історію, починаючи з XVII століття аж до початку XX століття. З XVII століття формуються сектантські рухи українського толку, що віддалено нагадують західноєвропейську реформацію. І вони піддаються гонінням. З другої половини XIX століття на теренах України укоріняються ті, що прийшли із заходу неопротестантські течії (баптизм, євангелізм і ін.). Церква за підтримки властей переслідує і цю "єресь".

У радянський період церква, як і інші релігійні конфесії, повною мірою на собі випробувала утиски свободи совісті. Хоча Конституція РРФСР 1918 р. проголосила свободу релігійної й антирелігійної пропаганди, а свобода совісті прокламувалася Конституціями СРСР 1925 і 1936 рр., проте курс партії і радянської держави на "переборення релігії" визначав практичне знехтування цього принципу.

З початком перебудови церква зіткнулася з новою проблемою, а саме, з різким збільшенням кількості релігійних організацій нового толку. У такій ситуації принцип свободи віросповідань став, у певному розумінні, навіть загрожувати церкві. Інтерес до релігії у населення збільшувався, і не тільки до традиційної, але часто й до нових культів. Нові церкви не завжди несли з собою позитивне начало. Церква виражала заклопотаність з приводу душевного й морального здоров'я новонавернених віруючих, а також з приводу свого становища в сучасному українському суспільстві.

Утвердження юридичного принципу свободи совісті свідчить про втрату суспільством релігійних цілей і цінностей, масова апатія й фактична індиферентність до справи церкви й до перемоги над гріхом. Але цей принцип стає одним із засобів існування церкви у безрелігійному світі, що дозволяє їй мати легальний статус у секулярній державі й незалежність від інаковіруючих або невіруючих верств суспільства. Таким чином, свобода совісті для церкви -- це спосіб безпеки для церкви.

Наскільки сумісні релігія, її віросповідання з принципом свободи совісті? Як уже сказано, свобода совісті це поняття демократичне. Сучасний німецький філософ К. Баллестрем, досліджуючи проблематику співвідношення церкви й демократії, указує на необхідність для церкви пристосуватися до демократії як майбутньої форми життя. Французький соціолог і історик Токвіль визначає ступінь небезпеки для демократії через небезпеку для свободи через тиранію більшості, небезпеку для стабільності, де все залежить від волі більшості. Проте Токвіль вважає, що Америка стабільна й волелюбна. Основою цього спокою є релігія, де церква відокремлена від держави. Отже, вона (церква) на фоні змінної політики й думок залишається цілісною, незалежною, збереженою. Разом з тим, цінності демократії і християнства не суперечать одне одному.

Американський релігієзнавець і культуролог Д. Белл досліджував феномен "громадянської релігії". Вираз "громадянська релігія" належить Ж.-Ж. Руссо, який виклав її основні догми: існування Бога, право на життя, винагорода чесноти й покарання пороку, усунення релігійної нетерпимості. Д. Белл вважає, що релігія, особливо ідея Бога, зіграла важливу роль у думці державних мужів Америки на початку її історії. Громадянська релігія має багато спільного з християнством.

У своїх кращих зразках громадянська релігія -- це справжнє виявлення універсальної й потойбічної дійсності як вона бачиться або, можна навіть сказати, як вона виражається в духовному досвіді американського народу. Такій живій вірі необхідне постійне оновлення, відповідність часу й навколишньому світу й визнання суспільством існування вищого суду.

Таким чином, і у Ж.-Ж. Руссо і у Д. Белла представлений своєрідний досвід існування релігії в рамках свободи слова. Віра у Д. Белла є одним із стовпів демократії. К. Баллестрем, досліджуючи сучасний стан демократичних суспільств Європи й Америки, відзначає, що християнська церква пішла назустріч демократичній культурі.

Вона стала відкритішою сучасному миру, готовою до діалогу з ним. Християнська церква визнала права людини і їх християнську основу. Від святої церкви вона розвивалася до соціальної церкви. Сприйняття демократичних цінностей, з одного боку, збагатило церкву, з іншого боку, зробило її менш значущою в житті сучасного демократичного суспільства. У людей з'явився новий Бог -- право, закон. Певним чином розвиток суспільства під демократичними гаслами змінив релігію.

Церква, розуміючи складність ситуації, спробувала в соціальній доктрині вирішити проблему свободи совісті. З одного боку, церква визнала невід'ємність прав і свобод людини, зокрема, і свободу совісті, з іншого боку, церква спробувала зберегти свою віроповчальну традицію.

Після прийняття закону України "Про свободу совісті і релігійних організацій", прийнятого в 1991 р., який підтвердив і розвинув конституційні положення, в Україні сформувалася законодавча основа для нормальних взаємин між державою й релігійними об'єднаннями. Він вніс ясність до положення релігійних об'єднань.

Він розділив їх на два типи: релігійні групи й релігійні організації. Перші з них не мають статусу юридичних осіб зі всіма наслідками, що звідси випливають. Таким чином, певні переваги даються релігійним общинам не за конфесійною ознакою, а за фактом їх реальної наявності в країні, їх поширеності й часу створення.

Церква намагається визначитися з поняттям "свобода совісті". Церква заперечує принцип свободи совісті, який лише дозволяє церкві мати легальний статус у несприятливих світських умовах безрелігійного світу. Причинами цього неприйняття є імперське минуле й монополія православ'я в релігійній сфері. А також та історична обставина, що за свободу совісті боролися не християнські церкви більшості, а релігійні меншини (секти), люди взагалі не церковні.

У церкві заперечується не свобода совісті фактична, але свобода совісті, юридично оформлена у вигляді конституційної ознаки. А Конституція є основний закон держави, правило, що регулює всі стосунки в цій державі. Подібна свобода може стати причиною анархії. Церква не може позитивно сприймати такий устрій світопорядку, при якому в центр усього ставиться захмарена гріхом людська особистість.

Церква дає не політичну, а релігійну оцінку принципу свободи совісті. У релігійно орієнтованому суспільстві свобода совісті не можлива за визначенням, тому що релігія є загальна справа всіх людей. Цей же принцип сприяє прояву індивідуальних якостей людини.

Завдяки принципу свободи совісті церква має можливість закликати до божественного світоустрою. Але традиція православ'я не передбачає втручання церкви в мирські справи. Завдяки свободі слова церква проголосила і всіляко підкреслює необхідність своєї незалежності від держави. Проте церква говорить про "співпрацю" із суспільством і необхідність нести свою місію на новому світі. Місіонери усвідомлюють, що світ антиномічний, людська природа гріховна, але від діалогу з ними не відмовляються.

Діалог світської громадськості з представниками церкви дає напрями творчої співпраці, в основі якої -- теза про те, що не слід апріорі заперечувати цінності лібералізму, тому що ліберальна ідея допомогла звільненню людської особистості від багатьох умовностей і від багатьох утисків, які накладалися на людину історією, навіть релігією, і сказати, що все було погано, а значить сказати неправду.

Головна трагедія лібералізму в тому, що мова йде, дійсно, про свободу для занепалої людини. Емпірична людина -- це занепала людина, це гріховна людина, ніякої іншої людини емпіричної не існує, тому що врятована людина це Адам, і Боголюдина Ісус Христос, і всі ті, хто входить у спілкування з Христом і успадковує життя вічне, але це не соціологічна категорія, тому ми її опускаємо в даному випадку. Отже, емпірична людина -- це занепала людина зі своїми пристрастями і хіттю. Ліберальна ідея вводить тільки один принцип, який здатний обмежити дії нової людини. Так, це свобода іншої людини. Твоя свобода припиняється там, де вона починає обмежувати свободу іншої людини. Значить, зрештою, це свобода виявляти все, включаючи і своє "падіння".

У лібералізмі немає поняття гріха, а гріх -- це порушення закону. У лібералізмі немає поняття порушення етичного закону, лібералізм такими категоріями не оперує.

Свобода, яка дає необмежену можливість випліскувати з себе все, що всередині тебе. Досвід показує, що в частині внутрішнього стану людської душі є питання, що відбувається з людиною. Ніякого видимого етичного прогресу, як ми бачимо, на рівні особистості не спостерігається. Сучасна людина єством законне творити не може, а закон розкріпачує її, діонісійське начало. Апостол Павло говорить: "Ви покликані до свободи, брати" (Галатам 5:13). До свободи від гріха, а саме віруючі повинні вільно покладати на себе тягарі, які б зберігали людську подобу, щоб людина не перетворювалася на тварину.

Неможливо побудувати світ на одному ліберальному стандарті епохи Просвітництва. Має бути культурний діалог ліберальних і традиційних цінностей. Принцип свободи совісті по-різному сприймається представниками лібералізму й традиціоналізму. Те, що для перших є джерелом життя, її необхідним обґрунтуванням, для інших обертається мало не руйнуванням цього самого життя. Виходить, що демократичні реформи призводять до порушення християнської традиції. Таким чином, не приймаючи принцип свободи совісті в юридичному сенсі, церква все ж користується ним для позначення своєї соціальної програми й закликає до релігійного осмислення цього принципу.

Размещено на Allbest.ru