Гідність особистості у світлі філософського ідеалізму П. Юркевича

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гідність особистості у світлі філософського ідеалізму П. Юркевича

Дойчик М. В.,

Вінцем становлення класичної парадигми мислення Нового часу стало гегелівське об'єктивістське бачення людини як знаряддя досягнення цілей Світового Духу. Наприкінці першої третини XIX ст. поступово набирала сили й інша тенденція, де наукове пізнання все більшою мірою позбувалося обрисів філософії. Позитивізм продовжив екстраполяцію методологічних здобутків просвітницького натуралізму на сферу буття людини та суспільства. У наукоцентричній картині світу людина поставала як незначний елемент буття, детермінований тими ж законами, що і вся природа, який у самій цій природі відіграє суто фрагментальну роль. Значного впливу та ваги у тогочасній науці набуває і вульгарний матеріалізм. Уявлення про безсмертну людську душу було визнано «застарілим» і «ненауковим», а духовна складова особистості була сприйнята як сукупність електричних імпульсів, що розповсюджуються нервовими волокнами.

На цьому тлі піднялася ідейна хвиля супроти приниження та применшення значення окремої особистості, зведення людини до рівня інструменту, засобу Світового Розуму або комбінації механічних чи електромагнітних процесів. Для багатьох з тих, хто намагався протидіяти панівній тенденції, минуле поставало скарбницею потрібних відповідей; на захист прав окремої особистості висувалася вимога до відродження традиційних цінностей, ідеалів, традиційної релігійності. Вони наголошували, що слід не просто заперечувати нові тенденції, але й долати їх шляхом включення у більш широкий контекст, шляхом розвитку більш складного і глибинного світогляду, в якому ці тенденції знайдуть своє відповідне місце. У цьому сенсі філософія П. Юркевича стала подією, що суттєво визначила напрям філософської рефлексії у світовій духовній культурі, починаючи з другої половини XIX ст., оскільки в ній найбільш глибоко й ґрунтовно були осмислені ті визначальні етико-антропологічні проблеми, зокрема і гідності людської особистості, в річищі яких і по-сьогодні продовжує рухатися філософська думка. Вищевикладене визначає мету нашого дослідження - проаналізувати особливості розуміння гідності людської особистості у творчості П. Юркевича.

Обґрунтування метафізичних засад почуття власної гідності викладено у таких працях українського філософа, як «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно вчення слова Божого», «З науки про людський дух», «Ідея», «З приводу статей богословського змісту, розміщених у «Філософському лексиконі».

Творча спадщина П. Юркевича була предметом розгляду багатьох відомих українських філософів, зокрема, таких як І. Бичко [1], С. Вільчинська [2], Г. Волинка [3], Я. Гнатюк [4], В. Горський [5], Н. Мозгова [3] та ін. у методологічному сенсі це обумовлює характер розгляду окресленої проблеми.

Світоглядно-ціннісна позиція П. Юркевича є результатом зацікавленого, критичного і відповідального переосмислення морально-філософських поглядів багатьох діячів філософської культури минулого, проте основна його увага була зосереджена на ідейному здобутку Платона та Канта. Людина є носієм вищого, метафізичного начала і, як духовна істота, здатна виявити свою цінність, насамперед, у прагненні осягнути й здійснити у своєму житті вищий моральний закон, джерелом і гарантом якого є Бог. Платонівсько-кантіанські візії цінності людини, її гідності, у світлі християнського віровчення та української духовної традиції, віднайшли своє нове концептуальне звучання в глибинній за своїм змістом філософії серця П. Юркевича. світоглядний метафізичний гідність благо

Ідейний супротивник П. Юркевича, Н. Чернишевський розглядав людину як істоту від природи нейтральну, що є ні доброю, ні злою, і тільки обставини формують із цього морального ніщо дещо, що «має смак солодкий або гіркий», залежно від якості та кількості цих обставин Тому немає сенсу засуджувати або схвалювати людину, оскільки все обумовлюють лише обставини і рівні відношення. Не сприймаючи «звіролюдину» Н. Чернишевського, моральне обличчя якої визначалося нижчими поривами: біологічною необхідністю, «розумним егоїзмом» [6], П. Юркевич відстоює погляд на людину як істоту духовну, яка здатна виявити себе як особистісний дух, що має вище духовне покликання. Людина має вроджену внутрішню схильність до добра і досконалості, до віри у невидиме і вічне [9, с. 331]. Досвід засвідчує, як «могутньо рухає волею людини почуття гідності і досконалості - почуття, яке ми марно можемо шукати в душах тварин» [9, с. 332]. На відміну від тварин, людина у своєму душевному житті має такий важливий моральний регулятор гідного в її житті, як сумління, що дозволяє їй себе або схвалювати, або засуджувати, навіть якщо її думки, слова і вчинки обумовлені необхідними і незалежними від неї причинами: «Людина кожного разу усвідомлює, що інший на її місці вчинив би не так, як вона вчинила, що інший на її місці повівся б зовсім інакше, ніж так, як вона повелася; тобто вона порівнює себе з іншим, вимагає від свого вчинку загальнолюдської гідності...» [8, с. 163].

Докори сумління змушують людину відчувати страх за негідне існування, це моральне почуття говорить людині, що вона не така, якою вона повинна бути згідно волі Бога. Це ж моральне почуття дає вищу гідність і прагнення до щастя. Людина хоче бути не просто щасливою - для неї небайдуже, як і звідки походить її щастя, чи воно є наслідком беззмістовності сенсу речей, чи стану, який є відповідним з її гідністю [9, с. 333].

Центром душевного і духовного життя людини є її серце [10, с. 70]. І саме у ньому сумління людини як сила особистісного духу спонукає її жити гідно, у згоді із заповідями закону і заповідями любові. І саме у серці починаються різні наміри і бажання, скерування на гідне, високе або низьке, гріховне; народжується рішучість на ті чи інші вчинки [там само, с. 70-71]. Серце є витоком усього доброго і злого у словах, думках і вчинках людини [там само, с. 73]. У серці єднаються всі духовно-моральні стани людини, від піднесеної таємничої любові до Бога, до зарозумілості і пихатості, гордині та зневаги Бога, Бога у людині [там само, с. 72].

П. Юркевич не погоджується з усталеним у новочасній науці поглядом, що мислення є самою сутністю душі або що вся гідність людини, тобто її цінність як духовної істоти, полягає у її мисленні; що воля та почуття серця - це лише мінливі і випадкові стани мислення. У душі, на його думку, є дещо задушевне, є така глибинна суть, яка ніколи не вичерпується явищами мислення. Мислення не охоплює усю повноту духовного життя людини, так само, як досконалість мислення ще не окреслює усі досконалості людського духу [10, с. 77-78]. Якщо б людина виявляла себе лише мисленням, яке було б справжнім образом зовнішніх речей, то розмаїтий світ, сповнений життя і краси, відкривався би як правильна, але, разом із тим, бездушна, нежива математична величина, без «буття істинного, живого, яке дивувало б її красою форм, таємничістю прагнень і нескінченною повнотою змісту» [там само, с. 83].

Світ, як система життєвих явищ, сповнених краси, існує і відкривається перш за все для «глибокого серця» і вже звідси для «розуміючого мислення». Завдання, які вирішує мислення, породжуються не впливом зовнішнього світу, а прагненням і велінням серця. Звідси головним у пізнавальних пошуках людини є принцип - «все, що гідне буття, гідне і нашого знання» [10, с. 83-85]. Для життя духа важливим є навіть не саме знання зовнішніх предметів, а той душевний стан, який обумовлюється цим знанням, те душевне ставлення, яке не підвладне математичному обрахунку, але виявляє «безпосередньо і своєрідно якість і гідність нашого душевного настрою». Для людини, її духовного зростання «важливо знати тільки те, що гідне її моральної та богоподібної істоти» [там само, с. 85].

Для підсилення своїх міркувань П. Юркевич акцентує, що «найкращі філософи і великі поети усвідомлювали, що серце їх було істинним місцем народження тих глибинних ідей, які вони передали людству у своїх творіннях» [10, с. 84]. Він переконаний, що нам ніколи не вдасться перевести і оформити у чітке знання «тих рухів радості і смутку, страху і надії, ті почуття добра і любові, які так безпосередньо змінюють биття нашого серця» [там само, с. 85]. Те, що є непідвладним повільному розмірковуючому розуму, є прямо відомо серцю, і дається раптово, безпосередньо, інтуїтивно, як одкровення істин серця. Істина осяює серце і стає благом, внутрішнім скарбом людини. І тільки за цей скарб, а не за абстрактні думки людина може вступити в нерівну боротьбу з обставинами і людьми; і «тільки для серця можливий подвиг і самопожертва» [там само, с. 86].

В граничних станах, що іноді трапляються в житті, у «хвилини великих труднощів, коли немає часу чекати ясного силогізму», коли ситуація вимагає швидкого реагування, прийняття рішення, людина покладається на безпосередній порух, голос серця «як певний духовно- моральний такт», який кінцево визначає правильність і гідність її життєвого вибору. У даному випадку, ми теж переконуємося, що серце передує розуму у пізнанні істини [10, с. 85].

На думку П. Юркевича, намагаючись оцінити іншого, виявити гідність його як особистості, ми не зосереджуємо увагу лише на знанні ним істини, тих поняттях, якими він оперує. Для нас важливо знати, чи хвилює ця істина серце людини, які її духовні прагнення й устремління, чим викликані її симпатії, що її тішить, а що змушує сумувати і, взагалі, в чому полягає скарб її серця. Коли ми говоримо, що людина прикидається, лицемірить, то при цьому маємо на увазі, що її думки і слова не належать до її істоти, що на серці лежить у неї дещо зовсім інше, ніж у думках і словах, або що окрім цих виявлених у неї думок є у неї ще «думки задушевні або сердечні» [10, с. 87]. Ми розрізняємо тут підробну особистість людини, яка виступає перед нами, і особистість дійсну, яка зі своїм розмаїтим змістом прихована у серці людини. Гідними, життєвими, сердечними П. Юркевич називає ті стосунки між людьми, в яких долається формальність і зовнішність людських спілок, котрі ґрунтуються на сердечному ставленні: такими є стосунки дружби, братерства, любові тощо. У цих стосунках виявляє себе і живе вся людина, без мімікрії і сором'язливості, в усій повноті і розмаїтті своїх духовних станів [там само, с. 87].

Відкидаючи спроби зведення гідності людини до мислення, П. Юркевич також піддає критиці кантіанське вчення про самозаконність розуму, тобто що він «сам по собі, з власних сил і засобів дає або покладає закони для усієї душевної діяльності». Погодитись з цією думкою, для П. Юркевича, означає тим самим визнати те, що «вся гідність людини, або вся духовна людина, полягає у мисленні» [10, с. 88]. Закон для душевної діяльності не покладається силою розуму як його винахід, а належить людині як вже даний та незмінний, впроваджений Богом, порядок духовно-морального життя людини та суспільства, первинно закладений у серці як глибинній основі людського духу [там само, с. 88]. Філософ стверджує, що самозаконність не властива людському розуму. Між явищами і діями душі розум має значення світла, яким осяюється не ним покладене, але Богом створене життя людського духу з його Богом даними законами. Життя духовне зароджується раніше цього світла розуму - у духовних глибинах, недоступних нашому обмеженому погляду. Якщо з основ цього духовного життя виникає світло знання і розуміння, як вторинного щодо нього явища, то цим П. Юркевич пояснює біблійне уявлення про значення людського розуму, який є просто вершиною, але не коренем життя людини [там само, с. 88].

Випереджаючи свій час, П. Юркевич екзистенціально розуміє людину як індивідуума, унікальну, неповторну, непідвладну домінуючій силі роду істоту, що здатна до самоусвідомлення, що має особливі настрої, прагнення, думки. Бог сотворив людину як одиничну і особливу особистість, і цей образ творення цілком відповідає призначенню людини, яка, як «істота безсмертна, не щезає в роді, а володіє і власним особистісним існуванням у часі й у вічності». Тому людина ніколи не може бути вираженням або органом родового життя душі. Слова, думки і справи народжуються не з загальної родової сутності людської душі, а з одинично-розвинутого, своєрідно-відстороненого душевного життя; тільки з цієї причини вони складають особисту провину, персональну відповідальність людини або її особисте досягнення, які вона ні з ким не поділяє [10, с. 89]. Якщо наука вказує на загальні і родові умови явищ душевного життя, то Біблія має на увазі те окреме особливе джерело цих явищ у серці людини, виходячи з якого вони, при всій своїй загальності, стають нашим особистим статком і здобутком [там само, с. 90].

З одного боку, серце породжує усі ті форми душевного життя, які підлягають загальним умовам і законам, що досліджуються наукою, з іншого - воно не тотожне за своїм духовним змістом із цими душевними формами. В його глибині, недоступній аналізу, приховане дещо первинне і просте, «потаєнна серця людина», «глибина серця» [10, с. 90], в ньому завжди присутнє джерело нового життя, нових рухів і устремлінь, які виходять за межі кінцевих форм душі і роблять її здатною до вічності [там само, с. 92]. Тому й у часових умовах завжди залишається можливість для таких незвичайних явищ душевного життя, які не вкладаються у рамки загальноприйнятого, не можуть бути вирахувані за загальними і необхідними умовами і законами, не мають однозначного каузального змісту.

Серце є центром духовного життя людини, з якого безпосередньо виникають устремління, бажання, задуми, особливий настрій, що не випливають з математичною рівністю із дії зовнішніх причин, тому найбільш прийнятна наукова теорія душевних явищ не може визначити особливості та відмінності, з якими вони виявляються у тій частині душі при певних обставинах. Людина не є таким екземпляром роду, в якому тільки повторювався б загальний зміст інших екземплярів. Такою особливою, нещезаючою в роді істотою знає себе людина у безпосередній самосвідомості. Натомість загальна психологічна теорія, як і будь-яка теорія, стає можливою за посередництва порівняння, узагальнення й абстрагування від особистого одиничного досвіду [10, с. 92].

Не менш важливим для гідності людської особистості є значення серця у сфері практичної діяльності. У цьому випадку критика Канта не заважає українському філософу бути переконаним у тому, що людські вчинки слід оцінювати відповідно до принципу «автономності». Він підкреслює важливість поваги до особистісного морального визначення людини, джерелом якого є її серце. Ми по різному оцінюємо гідність людських вчинків з огляду на те, чи вони визначаються зовнішніми обставинами і відповідними міркуваннями, заснованими на вигоді чи оцінці оточуючих, або ж виникають з безпосередніх і вільних рухів серця, коли людина любить і прагне робити добро з любові. Тільки в останніх, за П. Юркевичем, ми по-справжньому можемо вбачати моральну гідність особистості [10, с. 95].

Український філософ, погоджуючись із принципом загальноприйнятої етичної теорії, що «ми покликані робити добро вільно», доречно окреслює його питанням: який сенс у гідній поведінці, у добрих вчинках людини там, де вони не мають стороннього глядача, який би зумів оцінити їх, де немає особистої користі, яка б нагороджувала за ці справи справедливості? «Серце людини любить добро і прагне до нього, як око любить споглядати прекрасну картину... Цим не заперечується, що око брутальної людини не може оцінити витонченого образу, так і серце може охолонути до добра і пригасити у собі свої найкращі устремління. Але вже давні казали про вогонь Прометеїв, який, як вкрадений з неба, запалював в серці людини не земні, не егоїстичні, а моральні устремління. Багато психологів казали, що серце людини знаходиться під враженням і безперервним впливом вищого світу і вищого порядку речей. «З повною істиною відкриває нам Слово Боже це метафізичне начало любові серця до добра як основного морального акту, коли вчить, що людина створена за образом Божим. Як і будь-яка діяльність у світі обумовлюється визначеною натурою речі, так і богоподібній натурі людського духу властиві справи богоподібні» [10, с. 96]. Бог є любов, тому саме любов є виявом гідного богоподібного способу буття людини. Він надав духу людському здатність «не до простого фізичного чи тварного зростання і зміцнення в силах, але й до вільного подвигу правди і любові», перемоги над низькими тваринними потягами й егоїстичним самолюбством. Саме завдяки моральній свободі людина отримує можливість вибору на засадах вільної любові до добра гідного способу буття [там само, с. 96].

Отже, за П. Юркевичем, моральна гідність вчинку, визначається тим, що він здійснюється, по-перше, вільно, а не з необхідності, по-друге, «від серця», тобто з любові, а не з холодного обов'язку, як це стверджував Кант. Тільки такі вчинки, які випливають з любові, із серця, мають найвищу моральну ціну. Вільна прив'язаність серця до добра спонукає волю людини вільно чинити добро. Благодать любові освячує усі вчинки людини і надає їм відповідної моральної ваги. Отже, гідною людина є тільки тоді, коли вона «робить добро не з примусу, не з розрахунку, не за наказом, а вільно зі схильності, з любові до добра; таким чином на її моральний характер завжди можна покластися; її спосіб діяльності є безкорисливим і чистим; вона не обдурить вас, якщо б ви були необережними, не вкраде ваші права, якщо б ви були слабкі. Вона не боїться постати з таємними рухами свого серця перед лицем всезнаючого Бога; вона чиста і моральна особистість» [10, с. 97]. І навпаки, не раз маємо можливість спостерігати, що людина, яка кінцево замкнулася на своїх власних особистих інтересах і діє тільки за покликом самолюбства, тим не менш, у будь-який спосіб намагається приховати від поглядів оточуючих ці дійсні прагнення як дещо негідне. Людям часто доводиться прикидатися і перебирати на себе роль людини, що чинить немов би згідно почуття великодушності, за вільною схильністю серця до добра. Хто з нас не помічав, як іноді і ми самі інстинктивно намагаємось прикрити свої егоїстичні розрахунки видимістю любові, що жертвує, здійснює добро заради самого добра.

Моральна гідність вчинку визначається виключно ступенем вільної любові серця до добра, заради якого він здійснюється, а все решта, чим обумовлюється такий вчинок, як-от: мистецтво або вміння, що передбачає зрілість і досвідченість, глибоке й вірне міркування, що засвідчує розвинутий розум, - все це цінується у вчинку «як фізична сила духу, яка, без благодаті любові, може втілитись у найнегідніших діях» [10, с. 98].

Гідна особистість, за П. Юркевичем, завжди схиляється до аскетичного способу життя. Як тільки людина починає керуватися правилом дещо вищим і гіднішим, ніж правило «підкорися обставинам», як тільки починає жити за розумним, чітким і строго окресленим планом, «для гідної, ясно визначеної цілі» вона вже не може ухилитися від аскетичної боротьби із зовнішніми враженнями і впливами, оскільки вони суперечать цьому плану [9, с. 257]. Такою є земна доля людини, що спокуси переслідують її усюди, навіть на найгідніших шляхах її життя. Від них звільняється до певної міри лише той, хто вміє визначати гідність діяльності гідністю її змісту або, що є тим самим, гідністю і багатозначністю її цілей [там само, с. 258].

П. Юркевич скептично ставився до популярного у науці просвітницького принципу етичного раціоналізму, який ототожнює розумність вчинку і його моральну гідність. На думку філософа, у сучасних етичних теоріях відбулося змішування двох понять - розумний і морально-гідний, а християнське вчення про любов, про натхненне і наполегливе прагнення здійснення добра не знайшло в них свого належного відображення [10, с. 98]. Кожен день ми переконуємося, що найнегідніший вчинок, найбрутальніший злочин може бути здійснено дуже розумно, за ретельно прорахованим планом і найглибшими деталізованими аналітичними міркуваннями, але разом з тим правило «чини розумно» приймається здебільшого як джерело найчистішої моральності [там само, с. 99]. Про що це свідчить? Як ми вміємо бути розумними без переконань, так і хочемо бути моральними без подвигу: дійсно, і те, й інше відбувається в міру того, як ми головні начала духовного життя переносимо з глибин серця у світлу область спокійного, безпристрасного і нечуйного розуму. Вчинок, що здійснюється за найточнішим математично вірним міркуванням розуму, приносить «те холодне задоволення, яке прагне стояти посередині між чистим моральним подвигом і грубістю чуттєвих оргій». Але цей нейтральний стан, коли людина «ні холодна, ні гаряча», коли вона обходиться без жертви в ім'я добра, але, з іншого боку, не піддається пристрастям, вадам і відвертим злодіянням, - на такий стан багато хто готовий нині дивитись як на моральний ідеал, як на гідне буття.

Розглядаючи проблему гідності людської особистості, П. Юркевич звертає увагу на ще один важливий принцип сучасної етичної теорії - «поважай себе або свою особистість», який був сприйнятий багатьма як визначальна умова морально-гідних вчинків людини. Філософ не стверджує, що правило «поважай себе» суперечить моральному призначенню людини, але наголошує, що воно може отримати моральний сенс тільки після того, як ми вже діємо і живемо відповідно за цим призначенням [10, с. 99]. Припустимо, що людина має метафізичну ідею, яка відкрила їй те, що підтримувати життя потрібно не тільки для того, аби жити або розвивати пам'ять, розум і естетичні здібності, не тільки для того, щоб із цих здобутків, як із нажитого капіталу, отримувати надалі дивіденди спокою та задоволення, тоді б її самоповага, і навіть щоденна турбота про своє тіло і здоров'я отримали б відносну цінність у системі морально-гідних вчинків. А без цього наперед даного морального начала самоповага людини може мати таку ж моральну ціну, як і прагнення кожної тварини до самопідтримки та самозбереження: не зможуть люди побачити в ній гідну особистість тільки за те, що вона дбала за здоров'я і красу свого тіла, за розвиток своїх талантів і дотепності, вірне міркування тощо. «Можна говорити мовами людськими і ангельськими, можна мати весь розум і знати всі тайни, можна володіти могутньою силою і незламним характером», - і все ж, при цьому надзвичайному розвиткові особистості, не мати моральної гідності [там само, с. 100].

Беззаперечне наукове значення для розуміння гідності особистості у філософії П. Юркевича має поняття морального закону і вчення про обов'язок. Як сумління, так і всі великі релігійні етики розглядають гідні вчинки як такі, що окреслені вищим законодавством і тому здійснення їх визнають обов'язком. Так, і в Одкровенні дії істини та любові називаються заповідями або веліннями Бога. Але це істинне вчення у філософії, за твердженням П. Юркевича, невиправдано поєднано з уявленнями про те, що джерелом морального законодавства є самозаконний розум, і що розумні вчинки є морально-гідними [10, с. 100]. Вродженими в людині є не правила, не думки про гідне буття, а сам потяг і прагнення до нього. Розум, усвідомлюючи морально-гідні вчинки, порівнюючи їх, узагальнюючи, надає нам загальні моральні закони про те, що людина повинна робити, щоб бути гідною, загальні моральні правила і приписи і загальні ідеї, в яких ми усвідомлюємо існуючий моральний лад у світі і людині [там само, с. 101].

Якщо у тварин бажання скеровані на приємне і корисне і це мета їх життя, якою вони не можуть пожертвувати заради чогось іншого (так поводяться і низькі люди). Гідна особистість має схильність оцінювати ці бажання корисного і приємного, бажає їх досягати гідними засобами. Як свої уявлення вона перевіряє і оцінює згідно ідеї істини, так і свої бажання вона перевіряє і оцінює згідно загальної ідеї добра [8, с. 167]. Тобто для людини її бажання повинні ще бути виправданими перед ідеєю добра. Людина, на відміну від тварини, рефлексує з приводу засобів, шляхів, якими вона досягає приємне і уникає неприємне, «ця критика бажань волі одразу переносить людину у сферу морального», де вона розрізняє гідні і негідні вчинки [там само, с. 168].

Український філософ переконаний, що коли людина намагається керуватися у своїх думках і діяльності саме ідеєю, вона вносить у своє обмежене земне існування божественне світло і божественне життя; вона отримує здатність народжувати безсмертне і вічне; незважаючи на свою обмеженість, вона вивищується до рівня «помічника Божого» у прикрашенні і вдосконаленні світу, у творенні його згідно ідеї істини, добра і краси. Тому, усе до чого прямує світ у своєму несвідомому процесі вічно повторюваного народження, а також людина у своїй свідомій діяльності, є ідея, як вічний і спокійний взірець всякого істинного існування, усього досконалого, доброго і прекрасного. Ідея - це початок і кінець, основа і мета усіх явищ у світі і людстві [7, с. 27-28]. Як стверджує П. Юркевич: «.. .життя втрачає усяку ціну, як тільки воно стає неспівмірним із своєю ідеєю» [8, с. 191].

Зрозуміло, якими необхідними і дорогими є для нас ці загальні ідеї: вони дають нам можливість як і у всіх інших випадках, так і в моральному відношенні чинити за визначеним, чітко усвідомленим планом, за чітко усвідомленими принципами зі спокійним оглядом цілей та засобів і всього середовища нашої моральної діяльності; вони відкривають нашій свідомості сферу морального навіть тоді, коли у нашому серці вичерпалося джерело моральності і коли через це ми буваємо не в силах увійти у цю сферу, не дивлячись на те, що маємо найсвітліші ідеї про неї [10, с. 101].

В житті людини часом бувають миті так званої спокуси, коли зовнішні обставини своїми несподіваними сплетіннями збивають усі міркування, усі розрахунки і правила розуму; саме тоді, в ці критичні хвилини, людині й насправді залишається лише покластися на скерування свого серця, і саме тут, власне, лежить спробний камінь для її морального характеру: або вона постане у всій своїй гідності, зі звитягами морального героїзму, або ж викриє перед нами усю негідність своєї особистості, яка до цієї хвилини закривалася від нас у розсудливій поведінці, керованій дріб'язково-розважливим і обережним розумом [10, с. 102].

П. Юркевич вірить, що людина і суспільство при найбільш крайньому занепаді та відхиленні від правильного шляху розвитку можуть відроджуватися саме Божественною ідеєю і що саме досягненню цієї гідної мети може посприяти воля окремої людини [9, с. 255256]. Розкриття Божественної ідеї у свідомості і моральній діяльності, вдосконалення і здійснення спільного блага, любов до людства - такою є мета гідної особистості [там само, с. 254].

Висловимо насамкінець думку П. Юркевича про значення начал і загальних правил розуму та велінь серця для гідності людської особистості: «В міру того як у серці людини вичерпується єлей любові, світильник згасає: моральні начала й ідеї затьмарюються і нарешті щезають із свідомості. Це відношення між світильником і єлеєм - між головою і серцем - є звичайним явищем у моральній історії людства». За П. Юркевичем, ця двоїстість між моральним законодавством, у формі якого ми уявляємо собі моральну гідність наших вчинків, і джерелом моральної діяльності досягає примирення у біблійному погляді [10, с. 102].

Коли сумління тиском серця дорікає людині у несправедливості або жорстокості, воно не каже їй: «Ти зробив своїм законодавчим розумом помилку, ти керувався в діяльності неправильними поняттями і нечіткими міркуваннями», також не каже їй: «Ти не послухалась приписів свого розуму». Усі ці докори, які ми так часто робимо іншим і приймаємо від інших з повною байдужістю, як докори за помилки у математичних обрахунках, надто легкі і надто нікчемні порівняно з грізним і неймовірним словом, яке сумління говорить злочинцю: «Ти зробив неправду, ти зробив зло: що ти накоїв, негідна свого імені людина, подивись тепер на себе, яка ти і які плоди твого злого серця!» [10, с. 103]. Тут ми чуємо зовсім іншу тональність, яка зрозуміла тільки серцю, а не безпристрасно міркуючому розуму [там само, с. 103].

Людина не машина, що рухома якимось моральним механізмом і байдужа до того, що виробляється цим рухом. [8, с. 190]. У своїх діях гідна особистість завжди покладає свою душу за інших: потреби ближнього, страждання і нещастя падають на любляче серце з такою важкістю, ніби вони торкалися безпосередньо його самого, а не чужого серця. Зрозуміло, що так це гідне життя кипить у своєму джерелі тільки спочатку, а з подальшим рухом у світі явищ воно набуває вже певних окреслених форм, серед яких: справедливість, чесність, мужність, вільна відданість слову і згоді, великодушність і шляхетність, готовність до пожертви, надання переваги благу спільному над особистим щастям тощо [10, с. 103].

Підсумовуючи, слід відзначити, що при розгляді проблеми гідності П. Юркевич зачепив важливе етичне питання, яке і по-сьогодні не втрачає своєї гостроти. Чи може бути гідною особистість, якщо її безкорисливі вчинки не будуть відображатися в ній почуттям задоволення, якщо вона не буде мати смак до цього, якщо вона буде робити добро іншим, не бажаючи іншим добра?

Список використаних джерел

1. Бичко І. Кордоцентрична філософія в Україні і в західній Європі / І. Бичко // Український Світ. - 2002. - №12. - С.28-31.

2. Вільчинська С. Антропологічні розвідки П. Юркевича та С. К'єркегора: аналогії і паралелі / С. Вільчинська // Філософська і соціологічна думка. - 1999. - №1/2. - С.161-187.

3. Волинка Г. І., Мозгова Н. Г. Рукописна спадщина П. Юркевича з логіки / Г. І. Волинка, Н. Г. Мозгова // Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія. Культурологія. - 2008. - №2. - С.5-8.

4. Гнатюк Я. С. Український кордоцентризм у конфлікті міфологій та інтерпретацій: Монографія / Я. С. Гнатюк. - Івано- Франківськ: Симфонія форте, 2010. - 184 с.

5. Горський В. Актуальні питання дослідження спадщини П. Юркевича / В. Горський // Український Світ. - 2002. - №12. - С.20-22.

6. Юркевич П. Д. Идея / П. Д. Юркевич // «Вопросы философии». Институт философии АН СССР. - М.: «Правда», 1990. - С.10-69.

7. Юркевич П. Д. Из науки о человеческом духе / П. Д. Юркевич // «Вопросы философии». Институт философии АН СССР. - М.: «Правда», 1990. - С.105-193.

8. Юркевич П. Д. По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском лексиконе» / П. Д. Юркевич // «Вопросы философии». Институт философии АН СССР. - М.: «Правда», 1990. - С.246-351.

9. Юркевич П. Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия / П. Д. Юркевич // «Вопросы философии». Институт философии АН СССР. - М.: «Правда», 1990. - С.70-104.

Анотація

Дойчик М. В., кандидат філософських наук, доцент, доцент кафедри філософії та соціології, ДВНЗ «Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника» (Україна, Івано-Франківськ)

Проаналізовано особливості розуміння гідності особистості українським філософом ХІХ ст. П. Юркевичем. У процесі дослідження було використано такі методи як діалектичний, феноменологічний, герменевтичний. З ідеалістичних позицій стверджується, що людина є носієм вищого, метафізичного начала. В її серці, як центрі духовного життя, визрівають гідні або негідні наміри, виникає рішучість на ті чи інші вчинки. Ідея гідності стає дороговказом завдяки сумлінню, яке говорить людині, що вона не така, якою повинна бути. Гідність особистості зумовлена гідністю цілей, тих ідей, що покладені в основу її вчинків. Людська особистість виявляє свою гідність тоді, коли її вчинок здійснюється, по-перше, вільно, а не з необхідності, по-друге, «від серця», тобто з любові, а не з холодного обов'язку. Гідність актуалізується у прагненні втілити принцип спільного блага, здійснити у своєму житті вищий моральний закон.