Знаковий, логічний і символьний аспекти конструкції соціального світу: соціально-філософський аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Знаковий, логічний і символьний аспекти конструкції соціального світу: соціально-філософський аналіз

Знаково-логічний дрейф у світ, що світиться смислами

Дійсність світу перебуває у постійному творчому русі. Творення дійсності засноване на ідеї спільності, яка реалізовується через суспільну практику спілкування як об'єднання (усуспільнення) у єдину соціальну конструкцію. Спілкування і є визначальним механізмом творення дійсності, адже суспільна дійсність (як світ людського буття) твориться людиною у співбутті і через співбуття з іншими: реальний світ не дається уже створеним, а кожен акт пізнання є активуючим, творчим квантом його побудови і народження суспільного.

Творення суспільної дійсності завжди відбувається через процеси мислення (логіки), а тому практика спілкування може розглядатись як відкрите залучення індивідуальної логіки до (су)спільної мережі логік (=дискурсу): творення світу суспільної дійсності неодмінно пов'язане із найглибшими коренями мисленнєвого буття, розуму, ментальності.

Очевидно, що комунікація людини і людини має логічно-дискурсивне підґрунтя. І, крім того, фундаментально закорінена на біологічний (фізичний, фізіологічний) ґрунт. Тваринам також властиво проявляти поведінку у семіотичній побудові свого світу буття, що нагадує соціальну: однак тваринам не властиві ті механізми творчості суспільного світу, що фундаментально властиві людині. При рекурентній взаємодії двох або більше організмів досягається згуртованість тварин як передумова досягнення цілей. Така поведінка тварин природжена або спадкова. Наприклад, так звана «мова» бджіл не є мовою у культурно-антропологічному вимірі. Це змішаний випадок інстинктивної і семіотичної поведінки: тут, по суті, здійснюється філогенетична поведінкова координація (хоча є і деякі групові онтогенетичні варіації). Соціальна згуртованість комах обумовлена обміном хімічними речовинами між організмами - трофалаксизі [6, с. 187]. Але в людини соціальна єдність обумовлена іншим чином - власне мовним, який і визначає людське буття як власне людське (а не тваринне). Зрозуміло, поняття мови є дуже широким і у різноманітті підходів потрібно ще встановити, що таке мова. Але очевидно, що «мову» бджіл не можна ототожнювати із мовою людини навіть попри те, що мова людини володіє семіотичними характеристиками «мови» бджіл: голосові модуляції, послідовність вимовлення слів, жести, міміка, доторки, блиск очей, запахи, непомітні інтонації, інше. Є ще щось, що робить людську мову власне людською. Відтак, «мова» бджіл є складним поєднанням знаків та інстинктів, а мова людей володіє подвійною характеристикою: їй - окрім знаково-інстинктивної характеристики - властиво використання складних логічних систем, а системи знаків використовуються як носії логічних смислів. Відповідно до такого підходу, пропонується «мову» бджіл вважати семіотичною системою, а мову людини - семіологічною (чи знаково-логічною).

Знаковий світ є світом тваринного буття. Люди, як і тварини, є носіями знаків і знакових світів, але семіотичні світи тварин не дрейфували у логічне русло осмисленої мови. В процесі еволюції внаслідок мовотворчої рекурсії такий дрейф від знакового чинника до знаково-логічного відбувся у людиноподібних мавп, які і дали поштовх розвитку людству. Для організованого спільного буття людей дрейф від семіотичних підвалин буття тварин до логічних є дуже важливим [6, с. 196]. На це вказують У Матурана та Ф. Варела, які припускають, що такий дрейф був викликаний через коонтогенетичну координацію дій людей. Семіотична особливість хімічного трофалазису тварин закорінена із необхідністю у континуальних фізичних взаємодіях, а мовна природа міжлюдської комунікації відкриває можливості необмежених рекурсій у пов'язуванні поведінкових можливостей суспільних індивідів із змінами у соціальному житті без необхідності постійних континуальних фізичних взаємодій [6, с. 193]. Вчені вважають, що у потоці рекурентних соціальних взаємодій мова з'являється як логічна координація семіотичних координацій: згуртованість тварин здійснюється через знакову координацію дій, але з часом з'являється потреба координувати самі семіотичні координації, через що з'являється логічна процедура позначення одного виду знаків іншими знаками, а також передача одного знаку через інший знак і позначення одним абстрактним знаком цілої системи конкретно координованих між собою знаків. Можна ствердити, що внаслідок глибинних зсувів у сферах людського мислення з'являється метазнаковість із теорією метаозначування і метароззначування («розчакловування» знаку). Поява абстрактних знаків є кроком до логіки, до мислення загалом [6, с. 185]. Таку метасеміотику і теорію, що навантажує її, і можна вважати протомовою, яка радикально модифікує поведінкові поля носіїв і уможливлює, наприклад, такий складний ментальний феномен як рефлексія чи свідомість. Ключова особливість полягає у тому, що мова дозволяє у щонайтонших засобах логіки описувати самих себе і світ через семіотичні розрізнення семіотичних відмінних ознак [6, с. 185-186], тобто забезпечує первинний інструментарій логічної дистинкції.

Виникнення мови ознаменує і виникнення її носія - мовця, який через залучення і творення мовної дійсності виявляє і розпізнає себе, середовище свого перебування, значимих інших, що залучені у мовну дійсність: а отже, виявляє смисл у собі, у своєму бутті і у світі. Такий мовець бачить більше, аніж навіть найбільш розвинута тварина - світ уже світиться смислами (термін А. Шютца), що для тварини не характерно. Мова не є інструментом дослідження реального, онтичного світу, а, радше, є інструментом творення власного світу носія мови. У мові людина отримує гнучкий інструмент, матеріал, яким може творити. Цікаво, що саме нейробіологи, дослідивши великий масив біологічного матеріалу, стверджують, що ми утворені у безперервному мовному становленні, яке творимо з іншими і тому живемо у суспільній лінгвістичній пов'язаності. У такому коонтогенетичному мовному об'єднанні ми знаходимо самих себе як безперестанну трансформацію у спільному суспільному світі, а не як референтне співвідношення себе із якоюсь роллю [6, с. 207]. Світло смислу навколишнього світу є силою, що допоможе людині - як тваринному організмові - пережити навіть найскладніші умови. Саме таке віднайдення світу, що світиться смислами, є вагомим еволюційним чинником адаптації людини до навколишнього середовища [6, с. 186].

Спільнота як досягання спільності через спілкування: спроба деконструкції усталеного погляду на знак

Відлік людського суспільства (human community) як виявлення певної міжлюдської спільності (common) слід вести від творення і підтримування особливого способу суспільного спілкування (community communication), що здійснюється посередництвом знаково-логічних систем: знаків, слів, символів.

Спільна активність процесу спілкування і народжує спільноту - так коротко однією формулою можна виразити утворення суспільної дійсності (=конструкції соціальної реальності). Попри те, наголосимо додатково на деяких важливих аспектах знаку і слова.

Існує уже усталена традиція дефініції знаку як особливої речі, що позначає іншу річ (чи реальність). Таке висвітлення знаку чітко аргументоване, наприклад, у ряді публікацій А. Карася [2; 3; 4] і засноване на міцній історико-філософській базі. Однак, спроба деконструкції такого погляду може бути неабияк доречною і привнести нові смисли, адже дефініція знаку як особливої речі дуже мало повідомляє про сам знак, а природа речі є не менше заплутанішою, аніж природа знаку.

Між знаком і словом є фундаментальна різниця, якою неможливо знехтувати. Основна характеристика знаку у тому, що знаки є незалежно від того чи існують люди, які послуговуються знаками через відтворення, копіювання їх (творення людиною знаку завжди зводиться до відтворення уже наявного): знак є і буття знаку є онтичним. Людина, привласнюючи знакову дійсність, гуманізує знак, помилково вважаючи знакову активність підпорядковану собі. Натомість же знак володіє своїм автономним буттям і - навіть потрапляючи у сферу компетенції людини - не полишає царини онтичного буття (будь-яке підпорядкування знаку людиною є насправді копіюванням онтичного знаку і підкоренням штучно витвореної копії знаку). Це і доводить У Матурана та Ф. Варела через описаний процес семіотичної координації семіотичних координацій - людина має стати віртуозом знаків перш ніж стати віртуозом слів. Огляд антропологічного матеріалу професора, доктора філософії А. Лобка [5, с. 401-411] також підтверджує такі міркування - щоб відбутись людиною потрібно виявити себе творцем, а не копіювальником знаків. Простого мічення території є, згідно антропологічного аспекту, замало, щоб відбутись як людина: потрібно стати творцем, удосконалення у творчості є антропологічним удосконаленням у людськості. Людина і сама твориться у творенні штучного (а, отже, у якійсь мірі логічного чи такого, що передує логічному процесу) знаку як покладанні смислу і сенсу на онтичний. Людина у творчості (часто через помилки і невдачі) знаходить себе, а тварині достатньо простого і чіткого копіювання. Адже нові смисли і нові сенси творяться людиною як власне людська характеристика.

Онтичний знак (як симптом, сигнал) репрезентує онтичне буття і людина засобами творчої активності мислення може відкривати і відтворювати знаки, задіюючи їх у простір своєї міжлюдської комунікації з огляду на їх безпомильну чіткість, лаконічність, односторонню інформативність (червоний сигнал світлофора чітко і лише односторонньо повідомляє про заборону, жодної дискурсивної рефлексії червоний сигнал світлофора не передбачає). Людина у процесі своєї життєвої активності призводить до витворення якісно нових знаків тим, що покладає на знаки якісно нові смисли і відчуття. Знакова онтика (що репрезентує загалом буття) і логіка людини тісно переплітаються, накладаються, взаємодіють. Так, наприклад, кольорові зміни атмосфери на горизонті вдосвіта є онтичним знаком (симптомом, сигналом) того, що сонячні промені під певним кутом пронизують атмосферу. Це онтичний знак, який триває вічно. Знаковість світанку може бути безліч разів сенсо- чи смислопокладаним. Онтичний знак від того не зазнає змін, але суттєві зміни відбуваються уже із людиною, яка покладає міріади віднайдених чуттів і смислів, які ще не може оформити у слова. Людина володіючи віртуозністю слова усе ж не полишає вправлятися у віртуозності відтворення знаків, а безперестанно досвідчує на собі палітру сенсів і віднаходить палітру нових смислів, які одразу покладає на навколо наявні знаки, адже творення слова потребує більше мисленнєвих зусиль. У антропологічному підході А. Лобка такі покладені смислами і сенсами знаки називаються протословами [5, с. 403-423].

Можливості людського мислення не завершуються на можливостях простого використання знаків для чіткого сигналізування чи відтворення чи первинного сенсо- і смислопокладання, а є набагато ширшими. Вагомою рисою людини є іманентна здатність до креації через логос, здатність творити посередництвом логіки чи мережею логік (=дискурсу). Це те, що робить людину одухотвореною, натхненною, живою, творчою.

Слово є виявом творчих потуг людини і є доти, доки є людина: без буття людини буття слова перетворюється у онтичний знак. Слово не володіє тією чіткістю знаків. Слово людини позбавлене ідеальності, але ідеальне у тім, що прагне ідеалу. Не ідеальність словесного повідомлення є важливим у словесній активності, а пошук, прагнення, інтенція ідеальності. Витворення слова знову ж таки не позбавлене своєї знаковості, своєї онтики, семіотики. Людина не може створити слово без застосування онтичного матеріалу і це самозрозумілий факт: слово завжди матиме онтичну складову (звук, чорнило, електронний заряд на диску комп'ютера, тощо). Але такий онтичний матеріал є лише посудиною, чашею смислу: ідеальний смисл/сенс людина віднайшла у собі (отже, створила), а онтичний матеріал посудини взяла поруч себе у фізичному світі. Будь-які спроби зрозуміти походження людської мови з тих систем сигнальної комунікації, які властиві вищим тваринам, приречені на невдачу. Слово виникає на зовсім іншій основі - із іманентних інтенцій людини.

Слово володіє подвійною - знаковою і логічною - природою. Простір міжлюдської комунікації - простір мовної дійсності - також промережаний подвійно: словесно і знаково. Цікаво буде простежити особливість циркулювання знаків у просторі комунікації через особливість репрезентаційних механізмів.

К. Вульф стверджує, що двома крайніми вираженням знаку є магічна репрезентація (магічна присутність) і технічна симуляція [1, с. 128]. Як було уже стверджено, слово володіє як логічною дійсністю, так і знаковою, а відтак знакову дійсність слова можна охарактеризувати як будь-який вид логічної чи семантичної репрезентації. Таку знакову дійсність, що лежить між двома крайніми точками магічної репрезентації та технічної симуляції К. Вульф називає міметичною репрезентацію.

До знаків як магічної присутності можна віднести статуетки ідолів (наприклад, древні глиняні або кам'яні зображення богинь родючості в архаїчних культурах), які своєю присутністю гарантують присутність божественного. Також і в старозавітному шануванні золотого тельця йдеться про культовий образ: Мойсей отримує на горі Синай заповіти (як наративи, накази до суспільної конструкції нової дійсності) від Бога, в яких виражена чітка заборона створювати собі образ Бога, а народ за давньою потребою поклоняється золотому тельцеві як актуальній присутності бога (не творить нову дійсність, а здійснює відтворення старої) [1, с. 128]. Щодо міметичної репрезентації, то К. Вульф посилається на Платона, у філософії якого образи репрезентують щось, що не дане актуально. Як вважає К. Вульф, у концепції Платона художник і поет витворюють не ідеї (творити ідеї є прерогативою Платонового бога), і не предмети ужитку (прерогатива ремісника), а творять примари справжнього буття, примари речей, а живопис і поезія є унаочненням примар, які репрезентують справжні речі, справжнє буття [1, с. 129]. логічний знак презентативність симуляція

Знаки і слова як конструкти суспільної дійсності

Сигнально-знакова комунікація у просторі людського усуспільнення поступається місцем складній, багатозначній мові слів, що заснована на прагненні і одночасно принциповій неможливості транслювати співрозмовникові однозначно чітко зміст, усю повноту глибинних сенсів і смислів людського буття. Феномен людської мови виникає і розвивається в ситуації деякої комунікативної перешкоди, яка зовсім не пов'язана із проблемою сигнальної передачі біологічно значимої інформації. Людська комунікація виникає щодо (внутрішнього, таємничого, запитального, здивованого, глибокого, іманентного) того, що не піддається простому повідомленню через сигналізування. Саме у такій спробі комунікації виникає феномен мови як суспільної дійсності, яка намагається пояснити нез'ясовне самому собі і запитати про нез'ясовність у Іншого [5, с. 395-397].

Звісно, знак присутній у просторі людської комунікації як презентативний елемент. Однак знак не є засобом різносторонньої і дискурсивної комунікації, а лише способом одностороннього недискурсивного повідомлення.

Слово здійснюється індивідуально засобами індивідуальної логіки і через комунікацію (спілкування) утворює усуспільнену мережу логік, або іншими словами - дискурс як масштабну множину усіх комунікацій. Спілкування, комунікація є входженням окремої логіки на засадах спільності у (су)спільну мережу логік.

Соціальна конструкція реальності є логічно впорядкованим навколишнім світом, а слово і знак є її елементарним конструктом. Логіка слова і онтика знаку є конструктивним матеріалом творення простору суспільної дійсності. У просторі дикого степу чи у масиві віковічного лісу людина зводить свій будиночок. Так і з ідеєю соціального конструктивізму: у просторі онтичного буття людина творить і зводить логічну буттєву конструкцію. Така конструкція перебуває у постійному динамічному взаєморусі і різноманітності. Суспільна дійсність є вищим ступенем комунікативно-мовних практик, у основі яких спілкування виступає як чисте авторство, що черпає свої смисли від складного комплексу почуттів, очікувань, власних потреб, амбіцій, страхів, мрій, турбот, прагнень, болю, радості.

Презентативність комунікації і загроза її симуляції

Дискурс є середовищем помережаних між собою комунікацій, яка забезпечує відкритість дискурсу. На противагу дискурсивним практикам можна виокремити презентативні практики. Відкритий дискурс завжди є багатозначним і надутилітарно надмірним. Дискурс можна розглядати як мережу слів, що вільно циркулюють. І таке визначення дискурсу буде правильним у логічному аспекті, якщо ототожнити слова до чистих ментальних утворень. Але слова також володіють і онтичним (знаковим, матеріальним) носієм смислу, що також циркулює дискурсом, однак не піддається осмисленню, бо не є результатом людського мислення. Такий онтичний залишок у дискурсі не мислиться, а лише презентується. А тому, дискурс є середовищем не лише дискурсивних практик спілкування, а й презентативних практик. Підтримування суспільної дійсності здійснюється, як презентативно, так і дискурсивно.

У сучасному суспільстві значна кількість інформації передається презентативно. А у процесі здійснення маніпуляції суспільної свідомістю кількість інформації, що передається презентативними механізмами, може бути збільшена - аж до міри, що слово матиме щонайменший логічний смисл і значно гіпертрофований, гіперболізований фізичний (онтичний). Така комунікація стає не засобом з'ясування чогось, а об'єктом маніпуляції. Це можна яскраво унаочнити у сфері ринкових відносин: при купівлі товару тарою прийнято нехтувати, адже тара немає ані маси, ані цінності. Але реально часто купують гірший товар дорожче тільки тому, що товар у гарній обгортці. Парадокс сучасного ринку полягає не у тому, що обгортку доважують до товару, а у тому, що купують саму обгортку, а малопомітний товар доважують до гіпертрофовано помітної обгортки.

Вивчення презентативних форм повідомлення є актуальне з огляду на масштаб здійснюваних маніпуляцій щодо суспільного дискурсу. Фізична (онтична) оболонка слова не є дискурсивною, а через процедуру гіпертрофування самого матеріального носія й подальшу підміну комунікативно-дискурсивної практики презентативною практикою можна досягти ефекту маніпуляції повідомленням у структурі суспільного дискурсу. Така маніпуляція неодмінно призводить до виникнення симулякрів у мережі дискурсу і подальшого симуляційного ефекту. Знак є чіткою вказівкою, сигналом діяти певним чином.

З іншого боку, будь-яке спілкування на засадах спільності є обов'язком, інколи навіть примусом - тому слід зауважити, що символічні моделі можуть відбуватися і навмисно - з певною користю для влади: примус можна виразити через соціально-філософське поняття норми, традиції, моральності, що є не лише способом творчо діяти, але й спосіб приховувати, втаювати, маніпулювати, здійснювати симуляції [6, с. 213-215]. Маніпуляція постає внаслідок егоїстичних владних амбіцій маніпулянта. Часто маніпулянт для позірної аргументації своєї прихованої жаги до влади (термін Ф. Ніцше) використовує ідеалістичну аргументацію: для А. Гітлера після тривалої історії ідеалізму німецьке суспільство було піддатливим для нацистських ідей вищості. Зрештою, це зустрічаємо і у ленінізмі: перші роки цього проекту були сприятливими для поширення і укорінення ідеї комунізму, адже після багатостолітнього царизму ідея рівності всіх і проект комунізму (як раю уже тут, на землі) мали ледь чи не месіанський характер. При маніпуляції суспільною дійсністю про жодну соціальну комунікацію чи про (су) спільне творення дійсності не йдеться: точніше, соціальна комунікація відбувається у сфері маніпульованої соціальної дійсності, але такій соціальній комунікації доступ до рівня маніпуляції є унеможливлений, закритий, заборонений. Гіпер-знак і символи

Додатково слід наголосити на символах. В людини (на відміну від тварини) з'являється цілий комплекс інших потреб, що мають характер не фізіологічності, а уже духовності, ментальності, мислення. Такі потреби найглибше виражаються у словесній і у символьній активності. Здатність творити символи є силою, без якої людина не може відбутись, ані онтогенетично, ані філогенетично [1, с. 122]. К. Вульф таку силу ототожнює із концептом давньогрецької філософії phainestai, що серед декількох значень також означає проявлення світу як проектування і творення світу через ментальні образи. Грецьке phainestai також має конотацію енергії, що зв'язує людину зі світом і світ із людиною; є мостом між зовнішнім і внутрішнім - силою, що створює у людини внутрішню схопливість зовнішнього світу [1, с. 122-- 127]. Символи є надзначимою ланкою у творенні суспільної дійсності (конструкції соціальної реальності), адже маніфестують потребу, яка не має відношення до біологічних потреб. Символи релігії, музики, філософії є хребтом, стрижнем суспільства, навколо якого і твориться суспільна дійсність.

У контексті даного дослідження знак береться у широкому розумінні онтичної (фізично-речової) варіабельності буття. Знаком є як порівняно незначна ділянка буття (кварк, вірус, зміна кольору у ході хімічної реакції), так і (з огляду потуг людського розуму, людської логіки) надмірність буття. Такою надмірністю буття для первісних суспільств могло бути затемнення сонця, водний, геотектонічний чи інший колапс. Так, одна справа, коли знак смислопокладається (первісна людина помічає своє нечітке відображення у поверхні озера) і зовсім інша, коли невеличке озеро внаслідок геотектонічних змін виходить із берегів і швидкими темпами затоплює все первісне селище людей і весь видимий простір суші аж доки сягає погляд. Зрештою, не буде перебільшенням ствердити, що людина постійно живе у космічній гіпер-варіабельності буття і лише навчилась її не бачити. Але колосальна фізична варіабельність буття все ж хоч інколи, але вривається у затишний світ людини і людина уже приречена побачити її. Надмірність фізичної варіабельності буття, яке раптово входить у сферу людської компетенції (але не може бути сенсо- чи смислопокладеним з огляду на інтелектуальну неспроможність) можна ототожнити до моделі гіпер- знака, що, раптово увірвавшись у ментальність людства, спричинює вагомі ментальні зміни, настільки грандіозні і колосальні, як і сама колосальна неосяжність гіпер- знаку. На таку думку приводить розгляд бібліологічного і мовного матеріалу у праці Н. Фрая [7]. Марна справа з'ясовувати суть гіпер-знаку з огляду на його онтику. Однак, з точки зору конструкції соціальної реальності важливою є людська ментальна процесуальність, що ним активізовується і починає огортати його. Так, гіпер-знаки на цілі епохи стають сильним чинником активізації суспільної свідомості людства і стають майже невичерпним джерелом подальших словотворчих і знаковідтворювальних практик - як на суспільно-дискурсивному рівні, так і на індивідуально- комунікаційному.

Знак і слово є засобами комунікації і матеріалом конструкції суспільної дійсності. Однак, гіпер-знаки в силу масштабності викривлюють і згущують навколо себе суспільний дискурс і комунікацію. Наприклад, християнство уже впродовж двох тисячоліть є масштабним суспільним дискурсом та індивідуальною міжлюдською комунікацією навколо неосяжного гіпер- знаку. Заперечний дискурс атеїзму також відбувається, навіть підкріплюючи і зміцнюючи дискурс християнства, навколо того ж неосяжного гіпер-знаку. Гіпер-знак (від якого часто починають рахувати нові ери і який усуспільнює людей навколо себе) є епохальним для зародження і розвитку суспільства як спільності людей у процесі спілкування. Практики навколо гіпер-знака мають характер словотворчих і знако-відтворювальних, які цементуються навколо себе окремих індивідів у об'єднане помислом суспільство. Такий колосальний гіпер-знак стає символом, що оточується ритуально-обрядовими, знаково-словесними практиками.

Висновок. Символи височіють над соціальною конструкцієюізабезпечуютьїїсуспільнуміцтсть,стійкість, а сама соціальна конструкція здійснюється комунікативно дискурсивною та презентативною практикою. Можна ствердити, що символьна дійсність народжується внаслідок проникнення настільки масштабного пласту онтичного буття у буття людини, що людина й людство загалом засобами мислення не може воднораз осягнути, проінтерпретувати та інтегрувати проінтерпретований зміст у суспільну дійсність, а навантажує неосмислену онтику різними дискурсивно-презентативними, обрядово-ритуальними, поетично-містерійними чи іншими практиками. Дискурс слід розглядати як суспільну мережу логік із творчим комунікативним залученням індивідуальної логіки: загальна суспільна мережа (дискурс) та індивідуальна логіка перебувають у взаємовпливах. Натомість, презентація є формою показування, яке односторонньо чинить вплив, закрите для зворотного впливу. Обидві форми - дискурсивна і презентативна - є міцним і необхідним конструктом у побудові суспільної дійсності, яка може перебувати під загрозою симуляції, а відтак - маніпуляції задля досягнення користі владного маніпулянта. Найчастіше маніпуляція може здійснюватись презентативними формами, адже презентація діє на ефективну, вольову, алогічну природу людини. Маніпуляція також може здійснюватися різними способами і дискурсивним шляхом, мета яких - викривлення дискурсу. Залучення індивідуальної логіки у загальне середовище дискурсу як суспільної мережі логік відбувається посередництвом комунікації, яка, у свою чергу, комунікація відбувається посередництвом носіїв, які фундаментально онтичні (шрифт, інтонація і темп голосу, текстура, колір і т.д.) і закорінені у біологічну природу людини. Таким чином через гіпертрофування оптичного складника комунікації (гіпертрофування самого носія індивідуальної логіки, самої фізичної обгортки логічного смислу) може відбуватися зміна, викривлення дискурсу навколо тої логіки, що привнесена гіпертрофованим онтичним носієм. Тим не менше, слово уже є не просто онтичним знаком у сигнально-семіотичній інстинктивній комунікації тварин, а елементарним онтичним носієм смислу, логіки, мислення. І тому, дрейф тваринних семіотичних систем до семіологічних (знаково-логічних) комунікативних систем людини й можна вважати відправною точкою початку людини і людського суспільства.

Список використаних джерел

1. Вульф К. Homo Pictor или возникновение человека из воображения / [пер. с нем. Г Хайдаровой]. - Вестник Самарской гуманитарной академии. Серия «Философия. Филология». - 2008. - №1. - С.121-136.

2. Карась А. Реальність у класичній і некласичній епістемології та її переусвідомлення // Вісник Львівського національного університету. - Філософські науки. - 2007. - Вип.10. - С.41-53.

3. Карась А. Реальність і філософія у семіотичному аспекті // Записки наукового Товариства імені Шевченка. Том. 256. Праці історично-філософічної секції. - Львів, 2008. - С.469-484.

4. Карась А. Семіотична перспектива інтерпретації реальності як дійсності // Філософська думка. - 2008. - №5. - С.16-29.

5. Лобок А. Антропология мифа. - Екатеринбург: Банк культурной информации, 1997. - 688 с.

6. Матурана У, Варела Ф. Древо познания / [пер. с англ. Ю. Данилова]. - М.: Прогресс-Традиция, 2001. - 224 с.

Анотація

Суспільна комунікація зумовлена подвійною природою: мисленнєво - логічним і фундаментально онтичним (фізіологічним) фактором. Конструкція соціальної реальності здійснюється через комунікацію. Це означає, що конструкція соціальної реальності здійснюється дискурсивними та презентативними чинниками, адже у просторі комунікації перебувають онтичні презентативні форми знаків і слова, логічне (ментальне) вираження яких приречене на користування знаковим носієм.