Школи філософії ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківський Національний Університет ім. В.Н. Каразіна

Геолого-географічний факультет

Кафедра геології

РЕФЕРАТ

Школи філософії ХХ століття

Виконав:

Хижняк А.О.

Перевірив:

Безродний А.Г.

Однією з провідних течій сучасної світової філософії, безперечно, є позитивна філософія, яка своїм джерелом має класичний позитивізм XIX ст., і в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом. Неопозитивізм виник у 20-х роках XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи. Виділимо основні з них:

1. Віденський гурток, що сформувався у 1922 р., його представники: М. Шлік (1882-1936), О. Нейрат (1882-1945), Р. Карнап (1891-1970), Г. Рейхенбах (1891-1953), А. Айєр (1910-1989) та інші. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета - звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М. Шліком. Він виходив із того, що все наукове знання є узагальненням і ущільненням "чуттєво-даного" і робив висновок про те, що все справді наукове знання має бути редукованим до "чуттєво-даного". На основі цих ідей австрійський філософ Р. Карнап розробив модель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється неможливою, не мають смислу і мають бути усунуті з науки. Традиційна філософія, як гадав Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених смислу псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку, розвиток філософії науки;

2. Львівсько-Варшавська школа - одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К. Айдукевич (1890-1963), Я. Лукасєвич (1878-1956), А. Тарський (1902-1984), Т. Котарбиньський (1886-1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму. Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т. Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р. Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К. Айдукевич). В цілому Львівсько-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем логіки;

3. Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д. Мура (1873-1958), Л. Вітгенштейна (1889-1951), Г. Райла (1900-1976), П. Стросона (нар. 1919), Д.Остіна (1911-1960), М.Дамміта (нар. 1925) та інші. Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику;

4. Загальна семантика, основними представниками якої є С. Чейз та С. Хайякава. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із цими класичними напрямками можна назвати ще цілий ряд дуже різнорідних, а часто і суперечливих неопозитивістських течій. Проте можна виділити те спільне, що їх об'єднує. На відміну від класичного позитивізму О. Конта та Г. Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові.

Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси:

1) за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;

2) основна увага зверталася на аналіз структури наукового знання;

3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування;

4) обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук;

5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципова простота будь-якого твердження,що належить до науки. Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки - напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності.

Для неї характерне:

1) виділення науки як знання і діяльності;

2) дослідження логічних структур;

3) дослідження логічних структур та співвідношення філософії і науки;

4) взаємозв'язок науки і суспільства;

5) дослідження науки як феномена НТР;

6) проблема синтезу різноманітних наук.

Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії науки. У 1960-1970 рр. під впливом ідей Карла Поппера (1902-1994) склалась течія постпозитивізму. Це множина методологічних концепцій, що прийшли на зміну тим, які схилялись до методології логічного позитивізму. Постпозитивізм є етапом у розвитку філософії науки. Основні його представники: Т. Кун (нар. 1922), І. Лакатос (1922-1974), С. Тулмін (нар. 1922), У. Селларс (нар. 1912), Д. Агассі (нар. 1927), П. Фейєрабен (нар. 1924). Слід виділити специфічні риси постпозитивізму:

1) відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки;

2) поступовий відхід від демаркаціонізму;

3) відмова від комулятивізму в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму);

4) суттєва зміна проблематики методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій, раціональності, розуміння, соціології знання.

Зупинимось на деяких із них.

Практично всі представники постпозитивізму залишили значний слід в обґрунтуванні сутності наукової теорії.

Поппер при цьому виходив із того, що, по-перше, наукова теорія повинна мати надлишок емпіричного матеріалу, по-друге, нова наукова теорія має пояснювати усі наслідки старої теорії, по-третє, наукову теорію слід піддавати фальсифікації і спростовувати, якщо з'являються нові факти, по-четверте, суперечлива теорія має відкидатись як ненаукова. Британський філософ Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, яка ґрунтується на ідеї конкуруючих науково-дослідницьких програм. Останні є серією теорій, що змінюють одна одну і об'єднані певною сукупністю базисних ідей та принципів. Вони складають одиниці розвитку наукового знання. Науково-дослідницька програма, за Лакатосом, складається з ядра (сукупність наукових припущень, що зберігаються без зміни в усіх теоріях), захисного поясу (допоміжні гіпотези, що захищають ядро від фальсифікації), позитивної й негативної евристики (методологічні правила, що сприяють позитивному розвитку).

Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (К. Поппер, П. Фейєрабенд, Д. Агассі та ін.). Ця течія сформувалась як спроба подолати основні суперечності неопозитивізму, проте вона все ж не виходить за межі традиційної позитивістської філософії. Критичний раціоналізм у своєму розвитку пройшов декілька етапів: 20-30-ті роки - формування методологічної доктрини К. Поппера, 40-50-ті роки - поширення його ідей на сферу соціальної філософії і соціально-історичного знання, 60-70-ті роки - онтологічна реформа, зрощення з реформістською соціал-демократичною ідеологією, 70-80-ті роки - ревізія ортодоксального попперіанства і його модернізація за допомогою ідей соціології науки, соціальної психології, герменевтики та ін.

Критичний раціоналізм спростовує вчення про приховані сутності та приховані сутності та інструменталізм - наукові теорії і закони не мають описових характеристик. В критичному раціоналізмі виражене прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки, метафізики та ідеології, розмежувати їх. Він виступає не лише способом характеристики наукового знання, а й нормою поведінки вченого в ситуації дослідження. Критичний раціоналізм переплітається з традиціями соціальної інженерії і соціальної терапії, утворюючи сукупність концепцій, спрямованих на вирішення конкретних проблем соціального життя, проте в його рамках не було сформульовано програми переходу від закритого суспільства до відкритого. Зрушенням критичного раціоналізму в бік лібералізації вимог раціональності був "методологічний анархізм" американського філософа П. Фейєрабенда. Основна ідея його вчення полягає в тому, що будь-які норми діяльності не є адекватними в різні часи.

Фейєрабенд заперечує можливість універсального методу пізнання, тому що будь-який розвиток знання передбачає відмову від старих методів. Він робить висновок, що раціональність є продуктом історії. Фейєрабенд відстоює також позицію теоретичного і методологічного плюралізму: існує безліч рівноправних типів знання, і це сприяє зростанню знання і розвитку особистості. Загалом постпозитивізм відіграв значну роль у розвитку філософії науки XX ст.

У середині XX ст. в європейській філософії сформувалась течія, яка дістала назву структуралізм.

Його основні представники: К. Леві-Стросс (нар. 1908), Ж. Лакан (1901-1981), М. Фуко (1926-1984), Р. Барт (1915-1980) та ін.

Структуралізм - це загальна назва ряду напрямків у соціогуманітарному пізнанні XX ст., пов'язаних із виявленням структури, тобто сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін. Пошук структур відбувається в різних сферах культури. Структуралізм можна умовно поділити на дві лінії: перша - власне філософські ідеї самих вчених-структуралістів, друга - структуралістська ідеологія, що поширилась у Франції в 60-70-ті роки. В даному випадку мова піде про структуралізм як філософську течію. Об'єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем, найважливішою З яких є мова, але сюди належать також наука, мистецтво, міфологія, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина. У зв'язку з цим Лакан проводить думку про подібність між структурами мови та механізмами дії несвідомого. З його точки зору, тотемізм, ритуали, міфи є своєрідною мовою. Леві-Стросс формулює ідею надраціоналізму як гармонію чуттєвого і раціонального начал, втрачену сучасною європейською цивілізацією, але збережену на рівні первісного мислення. А от Р. Барт, навпаки, поширює цей підхід на усвідомлення європейських соціальних явищ.

Леві-Стросс та його однодумці складають школу етнологічного структуралізму. Етнологія, підкреслює Леві-Стросс, не є ні окремою наукою, ні наукою новою: вона найдавніша і найзагальніша форма того, що ми називаємо гуманізмом. Структурна антропологія як методологічний напрямок у вивченні соціокультурних явищ традиційних суспільств спирається на такі основні принципи:

1) явище культури розглядається в єдності своїх внутрішніх і зовнішніх зв'язків;

2) явище культури аналізується як багаторівневе цілісне утворення;

3) дослідження явища проводиться в рамках конкретної культури.

Кінцевим результатом дослідження є моделювання структури. Аналізуючи структуралізм, можна показати його позитивні моменти і значення його для науки в цілому. Це, по-перше, ретельна розробка механізмів комунікацій, по-друге, опора на багатомірність культурних утворень. Проте структуралізм відмовляється від активності суб'єкта як носія культури, недооцінює індивідуальність, абсолютизує знаково-мовну систему. Структуралізм потребує синтезу з іншими науками. Це вдалося реалізувати постструктуралізму, який спробував подолати недоліки структуралізму.

Постструктуралізм (неоструктуралізм) - це загальна назва ряду підходів у філософії та соціогуманітарному пізнанні, що склалися в основному у Франції. Головними його представниками є: Ж. Дерріда (нар. 1930), Ж. Дельоз (нар. 1926), Ж. Бодрійяр (нар. 1929), Х. Блум (нар. 1930), Ж.Ф. Ліотар (нар. 1924) та ін.

Постструктуралізм не утворює організаційної єдності і не має спільної програми, тому ознайомимося з ним через концепції деяких вчених.

Сьогодні найвідомішим і найпопулярнішим філософом і літературознавцем Франції є Ж. Дерріда та його вчення про деконструктивізм. Дерріда рішуче пориває з філософською традицією. В його працях синтезуються найрізноманітніші тексти - філософські, літературні, лінгвістичні, соціологічні, психологічні. Текст, що виникають при цьому, є чимось середнім між теорією і вимислом, філософією і літературою, лінгвістикою і риторикою. Дерріда ставить питання про вичерпність ресурсів розуму в тих формах, у яких вони використовувались провідними напрямками класичної і сучасної філософії. Головними об'єктами критичного аналізу в нього стають тексти західноєвропейської метафізики. Умови подолання метафізики Дерріда вбачає в деконструкції особливої стратегії відносно тексту, що включає в себе одночасно і його деструкцію, і його реконструкцію. Розпочавши деконструкцію філософії, Дерріда піддає критиці перш за все самі її основи, підвалини. Він визначає нинішню філософію як метафізику свідомості, суб'єктивності й гуманізму. Головною її вадою, на його думку, є догматизм. У своїй деконструкції традиційної філософії Дерріда звертається до психоаналізу З. Фрейда, виявляючи цікавість до несвідомого. Але на відміну від класичного психоаналізу несвідоме у Дерріда - це явище, що не має якогось певного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається в діяльність свідомого, викликаючи в ній своєю грою сум'яття і безладдя. Концепція Ж. Дерріда була зустрінута неоднозначно у філософському і науковому світі. Багато хто оцінює її позитивно, проте є також і немало опонентів. Цим вона і викликає до себе особливу цікавість. Неоднозначно сприймається також концепція французького філософа і соціолога Ж. Бодрійяра. Він розробив теорію історичного розвитку способу позначення. З його точки зору, ера знаків починається разом із епохою Відродження, коли коди отримують самостійність від референтів. Ця самостійність стає повною в кінці XX ст. Цікавою видається його концепція соціальної історії витіснення смерті. За нею, слідом за мертвими із соціального простору послідовно усуваються дикуни, божевільні, діти, старі люди, неосвічені, бідняки, збоченні, жінки, інтелектуали. Смерть, на думку Бодрійяра, є "іншим" у системі, яка прагне своєї досконалості. Він виділяє три стадії соціальної історії витіснення смерті:

1) підробка соціального з її метафізикою буття та видимості (від Ренесансу до промислової революції);

2) виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха);

3) симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду.

На цій останній стадії, вважає Бодрійяр, стає можливим підрив системи. У системі розгляду постструктуралізму слід також виокремити "філософію становлення" Ж. Дельоза, "теорію поезії" американського дослідника Х. Блума. В цілому постструктуралізм як філософська течія є суперечливим і складним для сприйняття, проте він загострює питання про шляхи розвитку і долю філософії. І, нарешті, ще одна філософська течія, яку слід розглянути у зв'язку з проблемою знання, мови, розуміння - це герменевтика. З одного боку, герменевтика - це теорія розуміння, вчення про розуміння та інтерпретацію документів, що містять у собі смислові зв'язки, вчення про передумови і засоби такого розуміння. В такому вигляді вона була розроблена в рамках історико-філологічної науки XVIII ст., хоч корінням своїм сягає сивої давнини.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної філософії, основними представниками якої є Г.Г. Гадамер (нар. 1900), К. Аппель (нар. 1922), П. Рікьор (нар. 1913) та інші. Необхідно розрізняти філософську герменевтику і традиційну, яка орієнтована на іманентне розуміння тексту на відміну від його історико-генетичного пояснення.

Філософська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Основні засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Дільтей розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання. Можливість трансформації герменевтики у філософію була закладена феноменологією Гуссерля, і його внесок у цей процес є подвійним. З одного боку, саме пізня феноменологія з її критикою об'єктивізму породжує герменевтичну проблему не тільки опосередковано, а й безпосередньо, оскільки вона порушує питання про те, як дільтеєвський метод може бути об'єктивним і в науках про природу. З іншого, пізня феноменологія спрямовує свою критику об'єктивізму в об'єктивне русло, а саме до онтології розуміння: ця нова проблематика є темою життєвого світу, тобто зникає стара проблема суб'єкт-об'єктного відношення. Свідомість постає у феноменології як поле ї як поле значень і смисл слів, тим самим відкривається можливість інтерпретації, а, отже, і герменевтики. Такий поворот до герменевтичної феноменології мав вирішальне значення для становлення герменевтики як філософської дотритни. Основним її питанням стає питання про те, як влаштоване, упорядковане те суще, буття якого полягає в розумінні.

Звідси випливають три основні моменти, які дають змогу зрозуміти герменевтику як філософську течію:

1) герменевтика перетворюється із методології розуміння на її онтологію; позитивізм філософія герменевтика

2) спостерігається відмова від феноменологічного підходу до свідомості як самодостатньої і безпередумовної;

3) принцип рефлексії обмежується принципом інтерпретації.

Вихідним пунктом герменевтики як філософської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у філософському вченні Гадамера. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст. За Гадамером, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Якщо Гадамер розробляє в герменевтиці онтологічний бік, то французький філософ П. Рікьор - гносеологічний. Будь-яке розуміння, на його думку, опосередковане знаками і символами. Під символом Рікьор розуміє будь-яку структуру значень, де один смисл є прямим, первинним, а інший - непрямим, побічним, вторинним, який можна сприйняти лише опосередковано, через первинний смисл. В останні роки він визнає трактовку герменевтики як інтерпретації символів вузького, обмеженого і переходить до аналізу цілісних культурних текстів як об'єкта інтерпретації.

Філософська герменевтика виконує не лише методологічну функцію, а й комунікативну. Це здебільшого виявляється в "метагерменевтиці" німецького філософа Ю. Хабермаса (нар. 1929). Він виходить із того, що чиста герменевтика недооцінює той факт, що в суспільстві, крім культурної сфери життя, є ще й економічна, соціальна, політична. Хабермас робить висновок, що необхідно коригувати герменевтику, і пропонує теорію комунікативної дії. Головним методом комунікації, з його точки зору, є мова. В результаті комунікативної поведінки, вважає Хабермас, складається опосередковане, нормативне середовище, стійкі міжособистісні відносини, стійкі особистісні структури тощо. Теорія комунікативної дії - це один із аспектів соціальної філософії. Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософську концепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки:

1) відтворюється ідея цілісності культури, філософії, суспільства тощо;

2) дається метод аналізу культурних явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

Людство як цілісність, включаючи й найбільш розвинуті, благополучні країни, сьогодні зіткнулось із проблемами і конфліктами, прийнятне для усіх вирішення яких поки що ніхто неспроможний запропонувати, - це доля технологічної цивілізації, драма сучасного гуманізму, взаємовідношення суспільства і природи, екологічні проблеми та ін.

І не випадково, що саме в XX ст. з'являються нові філософські течії, які намагаються теоретично (а іноді й практично) вирішити деякі з цих проблем. Це насамперед філософія глобальних проблем (А. Печчеї, А. Кінг, Л. Браун, Д. Форрестер та ін.). Основною проблемою, яку висунула і намагається вирішити ця течія, є пошук шляхів об'єднання, щоб світ як сукупність глобальних зв'язків трансформувався у світ як єдине ціле. Філософія глобальних проблем апелює до становлення глобальної свідомості як вирішального суб'єктивного фактора майбутнього світового розвитку. Глобальна свідомість має здійснити перехід від національних амбіцій і геополітичних домагань до цінностей транснаціональних і гуманістичних.

Література

1. Сучасна зарубіжна філософія. - К: Ваклер, 1996. - 428 с.

2. Григор'єв В.Й. Філософія. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 248 с.

3. Бойченко Іван Васильович. - Філософія історії. - К.: Знання, 2000. - 723 с.

4. Толстоухов Анатолій. - Філософія демократії. - К.: Ін-т стратегічної політики, 2005. - 160 с.

5. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія. - Київ: Либідь, 1996. - 384 с.

6. Ткачук Марина. - Київська академічна філософія XIX - початку ХХ ст. - К: ЗАТ "Віпол", 2000. - 248 с.

Размещено на Allbest.ru