Основні функції філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Харківський національний університет міського господарства

імені О. М. Бекетова

кафедра Філософії і політології

Контрольна робота

з дисципліни «Філософія»

Варіант №5

Харків 2014



Зміст

1. Основні функції філософії

2. Закон як форма стійкості і необхідного зв'язку явищ. Класифікація законів

3. Прогрес і регрес у суспільному розвитку

Література

Додаток



1. Основні функції філософії

філософія регрес суспільний духовний

Філософія як особливий вид духовної діяльності і система знань пов'язана з суспільно-історичною практикою людей, будучи орієнтованою на вирішення певних соціальних завдань, прагне дати цілісне уявлення про світ, про матеріальних та ідеальних процесах, про їх взаємодію, про пізнанні і перетворенні дійсності в ході практичної діяльності.

Виконання філософією свого призначення передбачає реалізацію нею цілого ряду взаємопов'язаних функцій, через які реалізується її призначення.

Найбільш суттєвими з них виступають:

світоглядна

гносеологічна

методологічна

інформаційно-комунікативна

ціннісно-орієнтована

критична

інтегруюча

ідеологічна

виховна

прогностична

проектувальних

світоглядна функція

Світоглядна функція

Світоглядна функція філософії вважається однією з найважливіших. У ній виявляється здатність філософії виступати основою світогляду, який являє собою цілісну стійку систему поглядів про світ і закономірності його існування, про явища і процеси природи і суспільства, що мають значення для підтримки життя суспільства і людини. Світогляд особистості виступає у вигляді сукупності почуттів, знань і переконань. Особливу роль у світогляді людини відіграють уявлення про принципи, які визначають його ставлення до світу, суспільству і самому собі.

Світогляд за своєю формою може бути:

міфологічним

релігійним

філософським.

Це залежить від того, на якій підставі воно базується - на міфологічних, релігійних чи філософських уявленнях. Основу міфологічного світогляду складають міфи, т. Е. Фантастичні оповідання про світоустрій і про місце людини в системі світобудови. Такий світогляд виходить з художньо-емоційного переживання світу або з громадських ілюзій. Релігійний світогляд є наступним етапом розвитку поглядів людей на світ, на відміну від міфу, релігія не змішує земне і сакральне. Володарі такого світогляду вважають, що творча всемогутня сила - Бог знаходиться над природою і поза природи. В центрі будь-якого релігійного світогляду знаходяться подання про вищі цінності і шляхи їх набуття. Воно базується на не терпить сумніви вірі і ставить погляди людини в залежність від релігійних догматів. На відміну від нього, філософський світогляд в стані ґрунтуватися на результатах пізнавальної та практичної діяльності людей. Важливу роль у системі сучасного філософського світогляду відіграють дані науки, синтезовані в уявленнях про наукову картину світу.

Нерідко в сучасних умовах в світогляді окремих людей одночасно поєднуються міфологічні, релігійні та наукові уявлення. Ці уявлення надають світогляду конкретних людей специфіку.

Світовідчуття світосприйняття і світорозуміння

У розрізняються за формою і за характером світоглядах інтелектуальний і емоційно-психологічний досвід людей поєднується особливим чином, по-різному в них відбивається світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння людей.

Світовідчуття становить емоційно-психологічну сторону світогляду. У ньому знаходять вираження відчуття, сприйняття, переживання людей.

У світосприйнятті, що грунтується на наочних уявленнях, світ постає в його реальності, образи якої опосередковані поєднанням емоційно-психологічного та пізнавального досвіду людей.

Світорозуміння складається на основі світовідчуття і світосприйняття. На характер світорозуміння в міру розвитку науки все більший вплив роблять здобуті нею знання. Значення світорозуміння полягає в тому, що воно є основою формування потреб та інтересів людини, її уявлень про норми і цінності, а значить і мотивів діяльності. Розвиток і вдосконалення світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння призводить до підвищення якості змісту світогляду і зростанню сили впливу його на живу життя.

Як система поглядів світогляд людей формується на основі самих різних знань, але завершальний вигляд йому надає філософія, яка, як зазначалося раніше, узагальнює містяться в ньому установки і виробляє гранично загальні принципи як пізнання, розуміння, так і перетворення світу. В якості фундаменту світогляду виступають відомості про нормативні утвореннях, про посередня його спрямованість і додають йому дієвість. Філософія є засобом формування й обґрунтування змісту найбільш загальних, основоположних і тому суттєвих нормативних утворень світогляду, опосредующих всю систему життєзабезпечення людей. У цьому сенсі її виправдано розглядати як основу світогляду, яку використовує людина у своїх взаємодіях зі світом і наділяти ееміровоззренческой функцією.

Гносеологічна функція

З названої функцією пов'язана гносеологічна або теоретико-пізнавальна. Сутність цієї функції полягає в здатності філософії здійснювати теоретичне дослідження пізнавальної діяльності людини з метою виявлення механізмів, прийомів і методів пізнання. Іншими словами, теорія пізнання, виробляючи принципи і норми пізнання, постачає людини засобами, за допомогою яких люди отримують можливість осягати світ, т. Е. Отримувати про нього істинні знання і тим самим мати правильне, що відповідає вимогам сучасності світогляд, на базі якого можлива ефективна практика.

Методологічна функція

Філософія, будучи засобом вироблення принципів людського ставлення до світу і хранителем знань про ці принципи, в змозі виступати в якості методології, т. Е. В ролі вчення про методи пізнання і перетворення дійсності. Це означає, що філософія має методологічної функцією. Термін "методологія" використовується в науковій літературі в двох значеннях: по-перше, словом "методологія" позначається вчення про норми, правила людської діяльності; по-друге, під методологією розуміється сукупність певних норм, які опосередковують пізнавальні та практичні дії з метою їх оптимізації. Можна стверджувати, що методологія як сукупність принципів і норм діяльності виступає як прояв світогляду в дії. Виконання філософією методологічної функції залежить від якості вироблених в її рамках загальних принципів пізнавальної та практичної діяльності людей, а також від глибини засвоєння знань цих принципів застосовують їх людьми.

Інформаційно-комунікативна функція

Характер засвоєння філософських знань залежить від здатності філософії як системи знань передаватися від одних людей до інших та інформувати останніх про її зміст. У цьому виявляється інформаційно-комунікативна функція філософії.

Ціннісно-орієнтована функція

Філософія як сукупність знань про найбільш загальні принципи ставлення людини до світу являє собою в той же час систему критеріїв оціночної діяльності, в ролі яких виступають ці принципи. Оціночна діяльність, можлива на основі поінформованості людей про пропоновані філософією критеріях оптимальності, корисності тієї чи іншої сукупності явищ і дій, виступає в якості засобу орієнтації цих людей у світі. Філософія як засіб вироблення знань про цінності і носій цих знань, з точки зору аксіології, або теорії цінностей, здатна виконувати ціннісно- орієнтовану функцію.

Критична функція

З таким напрямком реалізації одного з призначень філософії пов'язано прояв іншого її призначення, що виражається у виконанні критичної функції. В рамках філософії здійснюється оцінка того, що відбувається в світі на основі містяться у філософії загальних уявлень про норму і патології явищ і процесів дійсності, що оточує людину. Критичне ставлення філософії до негативно оцінюваного в духовного і матеріального життя сприяє виробленню заходів, спрямованих на подолання того, що не влаштовує людину, представляється йому патологічним і тому гідним перетворення. Критична функція філософії може виявлятися не тільки у відносинах людей до миру, але і реалізовуватися в ході самооцінки фахівцями її власного змісту. Таким чином, критична функція філософії в стані реалізуватися як в плані стимуляції розвитку знань про світ і оновлення світу в цілому, так і в плані вдосконалення змісту самої філософії.

Інтегруюча функція

Як відомо, філософія узагальнює накопичується людством знання, систематизує та інтегрує його в єдину систему, виробляє критерії його співпідпорядкованості. Це дозволяє говорити про інтегративну функції філософії по відношенню до знання.

Крім того, філософія формулює гранично загальні принципи світоустрою, а також вимоги до відносин людини до світу, суспільству і самому собі. Будучи засвоєними в ході виховання, ставши надбанням різних людей, такі принципи забезпечують у них формування близьких за змістом позицій, що сприяє інтеграції соціальної спільності в єдине ціле. У цьому виявляється інший план реалізації інтегрує функції філософії.

Ідеологічна функція

У тісному зв'язку із зазначеними функціями філософія здатна фіксувати і пропагувати інтереси соціальних верств і груп суспільства, т. Е. Виступати в ролі ідеології, виконувати ідеологічну функцію. Ця функція може володіти специфікою залежно від того, інтереси яких соціальних груп дана філософія виражає. Як відомо, інтереси груп можуть бути прогресивними або реакційними. Залежно від цього перебуває спрямованість реалізації ідеологічної функції, яка здатна надавати великий вплив на прояв інших функцій філософії. Реакційні ідеології в стані гальмувати розвиток філософії, деформувати і спотворювати її зміст, знижувати її соціальну цінність, скорочувати масштаби застосування на практиці.

Виховна функція

Важливу роль відіграє виховна функція філософії, яка випливає із здатності цієї дисципліни надавати, у міру засвоєння знань про неї, формує вплив на інтелект людини. Оволодіння особистістю знанням філософії, формування відповідних їй переконань і навичок діяльності в стані спонукати людину до активної, творчої та корисної для людей результативної діяльності. У тому випадку, якщо людина опановує реакційної філософією, то це може породити в нього пасивне ставлення до справ, відчуження від людей, від досягнень культури, або обернутися активністю спрямованої проти суспільства або його частини.

Прогностична функція

Поряд з вищеназваними функціями філософія займається прогнозуванням, виконує прогностичну функцію. Багато філософів минулого виступали як пророки, пророкуючи майбутнє. Деякі з прогнозів були утопічними, далекими від реальності, але іноді пророцтва окремих видатних мислителів досягали великої адекватності. Звичайно, передбачати майбутнє важко, але цінність застережень філософів про загрожують небезпеки, наприклад, породжуваних бездумним і хижацьким споживанням природних ресурсів, в рамках тих правил, якими сьогодні користується світова економіка, надзвичайно висока. Бо це ставить завдання вдосконалення норм, що регулюють зв'язку суспільства і природи з метою забезпечення виживання людей.

Проектувальна функція

З розглянутими функціями філософії пов'язана ще одна - проектувальних. З огляду на те, що філософія виявляє механізми і найбільш загальні тенденції розвитку природи, суспільства і мислення, розкриває вимоги, дотримання яких забезпечує дію цих механізмів і тенденцій, вона в змозі стати основою для впливу на природні та соціальні процеси. Такий вплив для забезпечення його чіткої спрямованості та отримання певних результатів має бути організованим. Попереднє проектування соціального середовища, наприклад, в умовах освоєння територій, містобудування, будівництва заводів і фабрик вимагає участі філософії, яка спільно з іншими науками покликана розробляти найбільш загальні принципи і норми, що складають нормативний каркас створення та функціонування об'єктів, що використовуються для організації життєдіяльності людей в урбанізованому і іншому середовищі. Таку ж роль покликана грати філософія і при організації економічного простору. У вужчому плані проектувальних функція філософії реалізується у формуванні зразків пізнавальної та практичної діяльності. Розгляд функцій філософії є ілюстрацією її масштабної ролі в суспільному житті, в організації діяльності людей, спрямованої на пізнання і перетворення світу.

У діяльності економіста функції засвоєної філософії реалізуються не тільки в змісті його професійної практичної і теоретичної діяльності. Втілення світоглядної, гносеологічної, методологічної та інших функцій філософії здійснюється як в плані усвідомлення макроекономічних проблем, так і в їх реалізації на рівні мікроекономічних відносин. При цьому стає можливим як генерування новаторських ідей, прийняття обґрунтованих рішень щодо їх реалізації, успішне втілення їх в економічній діяльності, так і бездоганне дотримання прийнятих до виконання, що діє в суспільстві вимогам економічних відносин. Іншими словами, філософія, ставши надбанням економіста як складова його професійної підготовки здатна виступити в якості фундаменту його практичної діяльності. Успішність цієї діяльності буде поряд з іншим залежати і від того, яку філософію економіст засвоїв, і як вміло він може застосовувати її на практиці.

2. Закон як форма стійкості і необхідного зв'язку явищ. Класифікація законів

Завдання пізнання досліджувати природу і суспільство як закономірний процес руху і розвитку, підмітити щось загальне, істотне, характерне для більш-менш великої групи явищ або для всіх форм руху матерії. Це загальне, істотне, необхідне знаходить своє вираження в законах. Закони науки з більшою чи меншою точністю відображають закони природи і суспільства, мислення.

Категорія "закон" розглядається в матеріалізмі і ідеалізмі з протилежних позицій.

1. Ідеалістичний напрям у філософії розуміє під законом форму розумової діяльності, засобі упорядкування відчуттів і емпіричних даних, як це властиво представникам суб'єктивного ідеалізму, або як уявне відтворення людиною розвитку абсолютної ідеї, що характерно для об'єктивного ідеалізму Гегеля. Сучасні неопозитивісти трактують закон як результат угоди між вченими, зручні прийоми мислення і не більше того.

2. Матеріалістичне напрям у філософії виходить з того, що закони об'єктивні за своїм змістом. Так, наприклад, античні матеріалісти під законом розуміли об'єктивний порядок, внутрішньо властивий світові, природний шлях розвитку всіх речей. Сучасна матеріалістична діалектика продовжує цю лінію, вважаючи, що закони розвитку природи і суспільства носять об'єктивний характер, а значить, і закони науки, які більш-менш точно відображають їх, також об'єктивні за змістом і суб'єктивні за формою свого вираження. Не всяка зв'язок явищ є закон. Вона повинна носити необхідний, стійкий, повторюваний характер, для того щоб бути законом.

Таким чином, закон це стійка, загальна, суттєва, необхідна, що повторюється зв'язок явищ природи і суспільства.

Поняття закону відрізняється від поняття закономірності. Закон означає виражену певний зв'язок, а закономірність багато зв'язку (сукупність законів, що діють в одній області світу)

Класифікація законів:

За ступенем спільності:

- Загальні - закони діалектики, які мають універсальний характер;

- Загальні закони - характерні для більшого кола явищ;

- Приватні закони - відображають зв'язку певного кола явищ

II. За формою прояву в залежності від типу детермінації

- Динамічні - Динамічні закони виражають більш просту, однозначний зв'язок. Це така форма зв'язку, при якій початковий стан системи однозначно визначає всі наступні. Знаючи перший, можна з більшим ступенем точності передбачити другий.

- Статистичні - Дія статистичних законів характерно для великих груп явищ, де велика роль випадковості. Іншими словами, це закони середніх чисел, яким підкоряється маса випадковостей.

III. Крім того, розрізняють закони

- Розвитку - (перехід від одного стану до іншого)

- Функціонування. - (Спосіб існування систем в певній якості)

- Будови (закони будівлі - анатомія)

IV. по тривалості дії:

- Вічні (діалектики),

- Довговічні,

- Недовговічні (закони розвитку суспільних формацій).

Діалектичні закони мають об'єктивний характер.

У діалектиці виділяють три основних закони:

- Єдності і боротьби протилежностей,

- Взаємного переходу кількісних змін і якісних змін

- Заперечення.

Загальноприйнята класифікація законів

Загальноприйнята класифікація законів, основою якої є термін їх дії, значно збіднює їх системну характеристику, сферу та механізм дії. Орієнтуючись на сучасні досягнення світової економічної думки, доцільно виокремити кілька груп економічних законів.

І. Закони, що діють упродовж різних історичних періодів. Серед них розрізняють такі чотири типи:

1) всезагальні економічні закони (притаманні всім суспільно-економічним формаціям): закон економії робочого часу, закон зростання продуктивності праці, закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін.;

2) загальні економічні закони (діють у кількох формаціях): закон вартості, закон грошового обігу, закон попиту і пропозиції тощо;

3) специфічні економічні закони (діють у межах лише однієї суспільно-економічної формації): основний економічний закон, закон концентрації окремих форм власності та капіталу (наприклад, за умов капіталізму -- закони концентрації промислового, торговельного, індивідуального, позичкового капіталу та ін.);

4) стадійні та ступеневі закони (діють на одній із вищих стадій або ступенів розвинутої суспільно-економічної формації). Так, на вищій стадії капіталізму діє закон монополізації капіталістичного виробництва, закон зрощування промислового капіталу з банківським та інші; на вищому ступені цієї стадії діє закон одержавлення капіталістичної економіки, закон планомірності тощо.

II. Закони різних сфер суспільного відтворення:

1) закони безпосереднього виробництва: закон зростання технічної будови виробництва, закон визначення вартості товарів суспільно необхідним робочим часом, закон спадної віддачі та ін.;

2) закони, що діють у сфері обміну: закон вартості (основною ознакою якого є обмін еквівалентів), закон попиту та пропозиції тощо;

3) закони, що діють у сфері розподілу: закон привласнення середнього прибутку на рівновеликий капітал, закон обернено пропорційної залежності між величиною прибутку та розміром заробітної плати та ін.;

4) закони сфери споживання: закон зростання потреб, закон Енгеля, закони Госсена тощо.

Водночас окремі економічні закони відображають взаємозв'язок двох і більше сфер суспільного відтворення (наприклад, закони конкуренції).

ІІІ. Закони розвитку та функціонування окремих економічних Підсистем:

1) закони розвитку продуктивних сил (визначальні): закон поступового переходу функцій працівника до засобів праці, закон зростання екологічних витрат (на сучасному етапі) та ін.;

2) закони розвитку підсистеми техніко-економічних відносин: закон усуспільнення виробництва і праці, закон суспільного поділу праці, закон концентрації виробництва та ін.;

3) закони, що відображають розвиток організаційно-економічних відносин за умов капіталізму: закон посилення організації виробництва та ін.;

4) закони розвитку та функціонування відносин економічної власності: основний економічний закон, закон концентрації власності, закони розвитку окремих форм капіталу та ін.;

б) закони, які відображають розвиток господарського механізму: закони конкуренції, закон пропорційного розвитку, закон посилення державного регулювання, закон монополістичної планомірності тощо.

IV. Закони, які діють на різних рівнях економічної системи:

1) закони мікрорівня: закон одиничного поділу праці, закон зростання трансакційних витрат та ін.;

2) закони макрорівня: закон циклічного розвитку економіки, закон грошового обігу та ін.;

3) закони метарівня: закони інтернаціоналізації виробництва, обміну та ін., які найінтенсивніше діють у межах Європейського союзу;

4) закони, що діють у масштабах світового господарства: закони нерівномірності економічного розвитку, закон інтернаціоналізації обігу (який на цьому рівні діє з меншою інтенсивністю), інтернаціональні форми закону вартості та ін. Більшість із цих законів ще не досліджена.

Пізнання сутності економічного закону неможливе без дослідження механізмів його дії і використання.

Механізм дії економічних законів -- боротьба протилежних сторін, якостей I властивостей економічної системи, за якими стоять інтереси, потреби протилежних класів, соціальних верств і прошарків, а також конкурентність Інтересів всередині класів тощо.

Механізм використання економічних законів є прерогативою господарського механізму.

Механізм використання економічних законів -- пізнання їх сутності, умов дії та вимог, і на цій основі формування економічної політики, вироблення економічної програми.

Кожний економічний закон групує навколо себе певні кількісні категорії.

Економічні категорії. Всебічно цілісна економічна система та закони її розвитку можуть бути розкриті в сукупності економічних категорій, їх системі. Отже, кожна підсистема розкривається у певній сукупності категорій, а окрема категорія відображає лише одну із сторін підсистеми та її елементів.

Економічні категорії -- абстракція, теоретичний вираз й мислені форми реально існуючих економічних систем та притаманних їм економічних законів у взаємодії з розвитком продуктивних сил, властивими їм об'єктивними законами, внаслідок якої (взаємодії) формуються спільні для суспільного способу виробництва закони.

Оскільки двома найважливішими елементами економічної системи є продуктивні сили і відносини економічної власності, то в структурі більшості економічних категорій виокремлюють ту сторону, яка відображає розвиток продуктивних сил та еволюцію відносин економічної власності (або типів і форм власності). Змістом продуктивних сил є відношення людей до природи у процесі праці, тому їх взаємодія, речовий зміст економічних категорій -- це окрема сторона такого відношення. Той аспект економічної категорії, який виражає еволюцію відносин економічної власності, є суспільною формою категорій. Отже, у кожній економічній категорії з урахуванням найважливішої метасистеми економічної системи відображені насамперед зв'язки й відносини між людьми у процесі привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності та інших об'єктів власності, з одного боку, і виробничі зв'язки між людьми у процесі праці, створення матеріальних благ, взаємодії людини з природою -- з іншого. Перший тип зв'язків і відносин називають суспільними, другий -- техніко-економічними.

Оскільки економічні категорії відображають об'єктивно існуючі економічні системи, вони теж об'єктивні. Водночас, будучи мисленими формами й теоретичним виразом таких систем, вони певною мірою відтворюють і суб'єктивну сторону процесу пізнання людиною цих систем. Тому одну і ту саму економічну категорію різні автори можуть трактувати по-різному, виокремлюючи при цьому як першооснову або речовий зміст, або суспільну сторону економічної категорії. У першому разі переважає осмислення процесу відношення людини до речі і відносини між самими речами; у другому -- зв'язків і відносин між самими людьми. Так, західні економісти, з'ясовуючи сутність капіталу, насамперед віддають перевагу його матеріально-речовій характеристиці (тобто розглядають як засоби виробництва цінні папери, гроші та ін.), а досвідчені вітчизняні -- його суспільній формі (або відносинам економічної власності між людьми, що виникають у процесі привласнення цих об'єктів власності). Залежно від ступеня оволодіння діалектичним методом дослідження, методології пізнання цілісної економічної системи, опанування світової економічної думки, знання реалій дійсності тощо, кожен автор різною мірою наближається до істини, до сутності економічних категорій.

Економічна система не є незмінною, зазнає суттєвих та кількісно-якісних перетворень, еволюціонує від менш розвинутих до розвинутіших форм, етапів. їх розвиток повинен відображатися в русі, мінливості економічних категорій, у наповненні їх елементами суттєво або якісно нового змісту. Необхідність діалектичного підходу до осмислення змісту економічних категорій відображає принцип історизму. Неврахування вимог принципу історизму призводить до догматичного тлумачення економічних категорій. Прикладом є поширення думки про необхідність переходу України до ринкової економіки, оскільки така економіка існувала впродовж XVI -- початку XX ст.

Вершиною наукового теоретико-методологічного мислення є обґрунтування сутності економічного закону, при якому внутрішньо необхідний, сталий, суттєвий зв'язок між окремими економічними явищами і процесами, виражений за допомогою економічних категорій, відображається у взаємозв'язку певних економічних категорій. Тому при дослідженні економічних законів також необхідно враховувати вимоги принципу історизму.

Розрізняють всезагальні, загальні, специфічні та особливі економічні категорії. Всезагальні економічні категорії -- це теоретичний вираз елементів економічних систем, властивих усім суспільним способам виробництва, -- категорії, що відображають більшість елементів продуктивних сил і технологічного способу виробництва, взаємодію людини з природою у процесі праці (засоби праці, предмети праці, власна праця, людина тощо). Загальні економічні категорії позначають розвиток спільних для кількох суспільних способів виробництва елементів економічної системи (гроші, товар, ціна тощо), які групуються навколо загальних економічних законів. Специфічні економічні категорії -- це мислені форми, які відображають відносини економічної власності, властиві лише одному суспільному способу виробництва, -- відробна рента, продуктова рента, панщина та ін. (феодальні відносини власності); прибуток, додаткова вартість, підприємницький прибуток, кредитні гроші тощо (капіталістичні відносини власності). Особливі економічні категорії характеризують розвиток відносин економічної власності лише на одній із стадій, етапів еволюції суспільного способу виробництва: одержавлення економіки, одержавлення інтелектуальної власності, державного планування, капіталістичної інтеграції та ін.

Найважливіші закономірності взаємодії двох сторін (продуктивних сил і виробничих відносин) суспільного способу виробництва розкриває закон адекватності.

Закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру продуктивних сил (далі -- закон адекватності) -- всезагальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв'язки між прогресом системи продуктивних сил та еволюцією відносин економічної власності, а також зворотну дію останніх на розвиток продуктивних сил.

Цей закон діє в усіх суспільно-економічних формаціях, найінтенсивніше -- після першої промислової революції кінця ХУІП -- початку XIX ст. Його дія в підсумку зумовила зміну суспільних способів виробництва, соціально-економічний прогрес суспільства.

У межах закону адекватності слід розрізняти низку економічних закономірностей, які є його конкретними формами вияву: внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між потребами розвитку людини та відносинами економічної власності; потребами розвитку засобів виробництва і відносинами економічної власності; потребами у розвитку науки і відносинами економічної власності та ін. Найважливішою закономірністю в межах закону адекватності є внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між потребами, інтересами й цілями розвитку головної продуктивної сили -- людини, та еволюцією типів і форм власності. Саме ця закономірність (пронизана відповідними суперечностями) була найдинамічнішою рушійною силою зміни суспільно-економічних формацій. Так, розпад рабовласницького ладу був зумовлений насамперед відсутністю стимулів до праці у рабів, неспроможністю дешевої рабської праці конкурувати з працею вільних селян, ремісників тощо.

Сучасна система продуктивних сил формується у процесі взаємодії таких основних елементів, як робоча сила (у ширшому аспекті людини-працівника), засоби праці, предмети праці, використовувані людьми сили природи (сонячна, ядерна і термоядерна енергія тощо), наука, інформація та ін. Для забезпечення їх прогресу необхідний розвиток різних типів і форм власності (приватної, колективної, суспільної, інтернаціональної зокрема, та різноманітних форм їх поєднання), причому пріоритетним типом власності для розвитку певного елементу системи може бути як один із названих типів (або властивих йому форм), так і їх комбінація.

Оскільки змістом продуктивних сил є активне ставлення людини до природи у процесі праці, то для гармонійного поєднання людини і природи необхідні типи і форми власності, які забезпечуватимуть нормальне відтворення індивіда як біологічного виду, задовольнятимуть його екологічні потреби, сприятимуть подоланню екологічної кризи. Найбільш адекватним типом власності для забезпечення гармонійної взаємодії людини і природи може бути суспільна власність на засоби виробництва, природні ресурси, землю тощо.

Для розвитку людини як головної продуктивної сили необхідне раціональне поєднання суспільної, колективної та приватної власності, засноване передусім на власній, озброєній технікою праці. Для розвитку освіти в загальнонаціональному масштабі, тобто для отримання належного рівня освіти сукупним працівником, адекватною формою також є суспільна власність; здобуття високого рівня освіти окремим індивідом, соціальними прошарками можуть краще забезпечити приватні або колективні ВНЗ.

Розвиткові фундаментальних наукових досліджень найбільше сприяє державна власність (приватному і навіть великому монополістичному капіталу це не під силу), а взірцево-конструкторські розробки найефективніше здійснюють дрібні та середні фірми (особливо ризикові -- венчурні -- компанії) в межах індивідуальної (приватної) капіталістичної власності.

Загалом на нижчій стадії розвитку капіталізму (з початку XVI ст. до кінця XIX ст.) найадекватнішою формою прогресу продуктивних сил була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. Але вже на початку XIX ст. вона почала гальмувати їх розвиток, оскільки індивідуальному капіталу не під силу було будувати залізниці, великі підприємства з довгим робочим періодом тощо. Загострення суперечності між двома сторонами суспільного виробництва спричинило першу економічну кризу 1825 р. З цього часу починають виникати акціонерні компанії, які є формою колективної власності та якісно новою суспільною формою розвитку продуктивних сил.

Однак уже у 20-ті роки XX ст. акціонерна власність (основна форма існування монополій) поступово перетворюється на гальмо розвитку продуктивних сил. Посилення цієї суперечності призвело до найглибшої за майже 500 років існування капіталізму економічної кризи 1929--1933 рр. Відтоді починає інтенсивно розвиватися якісно новий тип власності -- державна власність (на засоби виробництва, значну і всезростаючу частку національного доходу, науку у формі патентів, ліцензій тощо), яка певною мірою розв'язала попередню суперечність і відкрила ширший простір для розвитку продуктивних сил. У середині 50-х років XX ст., тобто з розгортанням НТР, продуктивні сили інтенсивно переростають масштаби державної власності у багатьох країнах Західної Європи. Це зумовило появу інтегрованої власності, яка стає суспільною формою розвитку процесу інтернаціоналізації продуктивних сил. Найінтенсивніше ця форма власності розвивається у межах Європейського союзу.

Особливістю дії закону адекватності є діалектичний (а не цілковитий) характер заперечення кожним розвинутішим типом і формою власності попередніх менш розвинутих, що забезпечує збереження їх сильних, позитивних сторін, реальний плюралізм типів і форм власності, зростання ефективності й стабільності економічної системи. Загальною закономірністю такої еволюції є ускладнення кожного наступного типу і форми власності, а в сучасних умовах -- формування й розвиток у межах акціонерної, державної, інтегрованої форм власності ознак, особливостей, якостей, протилежних соціально-економічній природі кожної з форм. Так, у межах акціонерної власності (колективної капіталістичної власності) частина дрібних акціонерів перетворюється на часткових співвласників акціонерних компаній. У межах державної власності виникають і розвиваються ознаки загальнонаціональної власності, вона виконує частину функцій соціальної справедливості (при справедливому перерозподілі національного доходу через державний бюджет та ін.). Поява таких особливостей розширює здатність акціонерної, державної власності бути суспільною формою розвитку продуктивних сил, сприяти їх прогресу.

Завдяки дії закону адекватності, властивих йому закономірностей прискорюється соціально-економічний прогрес людства, цивілізації загалом. Той факт, що у його надрах інтенсивно відбуваються процеси соціалізації, свідчить про історично перехідний характер капіталістичного ладу, зростаючу невідповідність між потребами розвитку продуктивних сил і капіталістичними типами та формами власності.

Дія закону адекватності на певному етапі еволюції суспільного способу виробництва зумовлює появу суттєво (кардинально) нового типу і форми власності, які поступово заперечують усю систему попередніх типів та форм власності. За капіталістичного способу виробництва такою формою власності є трудова колективна власність, яка означає процес соціалізації власності. її розвиток останнім часом в розвинутих країнах засвідчує, що суперечність між системою продуктивних сил та відносин капіталістичної власності переростає в конфлікт, який є основою соціальної революції (у мирних або немирних формах) і неминучої появи нового суспільного способу виробництва, нової соціально-економічної формації.

3. Прогрес і регрес у суспільному розвитку

Чи стає людське суспільство у своєму розвитку усе більш досконалим? За якими ознаками це можна визначити? Чи є прогресом заміна стріли вогнепальною зброєю?

Як вам відомо, суспільство знаходиться в безупинному русі. Мислителі давно задумалися над питаннями: у якому напрямку воно рухається? Чи можна цей рух уподібнити, наприклад, циклічним змінам у природі: слідом за літом настає осінь, потім зима, весна і знову літо? І так тисячі і тисячі років. Чи, можливо, життя суспільства подібне до життя живої істоти: організм, що з'явився на світ, дорослішає, стає зрілим, потім старіє і помирає? Чи залежить напрямок розвитку суспільства від свідомої діяльності людей?

Прогрес і регрес

Напрямок розвитку, для якого характерний перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого, називається в науці прогресом (слово латинського походження, що означає буквально: рух уперед. Поняттю прогресу протилежне поняття регресу. Для регресу характерний рух від вищого до нижчого, процеси деградації, повернення до форм і структур, що віджили себе.

Яким шляхом йде суспільство: шляхом прогресу чи регресу? Від того, якою буде відповідь на це питання, залежить уявлення людей про майбутнє: чи несе воно краще життя, чи не обіцяє нічого гарного?

Давньогрецький поет Гесіод (УШ-УІІ ст. до н.е.) писав про п'ять стадій у житті людства. Першою стадією було "золоте століття", коли люди жили легко і безтурботно, другою - "срібне століття", коли почалося падіння моралі і благочестя. Так, опускаючись усе нижче, люди опинилися в "залізному віці", коли всюди панує зло, насильство, зневажається справедливість. Імовірно, вам неважко визначити, яким бачив Гесіод шлях людства: прогресивним чи регресивним.

На відміну від Гесіода, древні філософи Платон і Аристотель розглядали історію як циклічний кругообіг, що повторює ті самі стадії.

Із досягненнями науки, ремесел, мистецтв, пожвавленням суспільного життя в епоху Відродження пов'язаний розвиток ідеї історичного прогресу. Одним з перших теорію суспільного прогресу висунув французький філософ Анн Робер Тюрго (1727-1781). Його сучасник французький філософ-просвітитель Жан Антуан Кондорсе (1743-1794) писав, що історія представляє картину безперервних змін, картину прогресу людського розуму. Спостереження цієї історичної картини показує у видозмінах людського роду, у безперервному його відновленні, у нескінченності століть шлях, по якому він ішов, кроки, які він зробив, прагнучи до істини або щастя. "Спостереження над тим, чим людина була, і над тим, чим вона стала у даний час, допоможуть нам, - писав Кондорсе, - знайти засоби для забезпечення і прискорення нових успіхів, на які його природа дозволяє йому сподіватися".

Отже, Кондорсе бачить історичний процес як шлях соціального прогресу, у центрі якого висхідний розвиток людського розуму. Гегель вважав прогрес не тільки принципом розуму, але і принципом світових подій. Цю віру в прогрес сприйняв і К. Маркс, який вважав, що людство йде до усе більшого оволодіння природою, розвитку виробництва і самої людини.

ХІХ-ХХ ст. ознаменувалися бурхливими подіями, що дали нову "інформацію до міркування" про прогрес і регрес у житті суспільства. У XX ст. з'явилися соціологічні теорії, які відмовилися від оптимістичного погляду на розвиток суспільства, характерного для ідей прогресу. Замість них пропонуються теорії циклічного круговороту, песимістичні ідеї "кінця історії", глобальних екологічних, енергетичних і ядерних катастроф. Одну з точок зору з питання про прогрес висунув філософ і соціолог Карл Поппер, який писав: "Якщо ми думаємо, що історія прогресує або що ми змушені прогресувати, то ми робимо таку ж помилку, як і ті, хто вірить, що історія має сенс, який може бути в ній відкритий, а не наданий їй. Адже прогресувати - значить рухатися до деякої мети, що існує для нас як для людських істот. Для історії це неможливо. Прогресувати можемо тільки ми, людські індивідууми, і ми можемо робити це, захищаючи і підсилюючи ті демократичні інститути, від яких залежить свобода, а разом з тим і прогрес. Ми досягнемо в цьому великих успіхів, якщо глибше усвідомимо той факт, що прогрес залежить від нас, від нашої пильності, від наших зусиль, від чіткості нашої концепції щодо наших цілей і реалістичного вибору таких цілей".



Література

1. http://pidruchniki.com/10561127/filosofiya/osnovni_funktsiyi_filosofiyi - «Навчальні матеріали»

2. http://www.grandars.ru/college/filosofiya/funkcii-filosofii.html - «Функции философии»

3. http://gothic-ustinov.moy.su/publ/filosofija/ponjatie_zakona_klasssifikacija_zakonov/14-1-0-78 - «Понятие закона. Класссификация законов»

4. http://pidruchniki.com/ekonomika/klasifikatsiya_ekonomichnih_zakoniv - «Класифікація економічних законів.»

5. http://pidruchniki.com/17530607/sotsiologiya/suspilniy_progres - «Суспільний прогрес»



Додаток

Цитаты философов о смысле жизни

Поистине тот, кто не ценит жизнь, тот ее не заслуживает. (Леонардо да Винчи)

Мы жили и снова будем жить. жизнь есть ночь, проводимая в глубоком сне, часто переходящем в кошмар. (Артур Шопенгауэр)

Иные люди взбираются до высокого положения в жизни как трубочисты, проползши через темные, удушливые и грязные каналы и сплошь покрывшись копотью и сажей. (Иоганн Вольфганг Гете)

Мир - мыльный пузырь, а жизнь человеческая меньше пяди. (Фрэнсис Бэкон)

Все на свете любят игру; и люди самые благоразумные охотно отдаются ей, пока не увидят всех сопряженных с нею насилий, уловок, заблуждений, потери денег и времени, пока не поймут, что на нее можно затратить всю жизнь.(Шарль Луи Монтескье)

Если вы хотите, чтобы жизнь улыбалась вам, подарите ей сначала свое хорошее настроение. (Бенедикт Спиноза)

Изучение было для меня главным средством против скуки жизни, и у меня не было такого горя, которое не рассеивалось после одного часа чтения. (Шарль Луи Монтескье)

Диоген шел в театр, когда все выходили оттуда навстречу ему. На вопрос, зачем он это делает, он сказал: "Именно так я и стараюсь поступать всю свою жизнь." (Диоген)

Кому недостает мужества как для того, чтобы выдержать смерть, так и для того, чтобы выдержать жизнь, кто не хочет ни бежать, ни сражаться, как положено таланту, - виноват в этом сам.( Мишель Монтень)

Садись за жизненный пир, но не облокачивайся на него. (Пифагор Самосский)

Процесс жизни человека сотоит в прохождении им различных возрастов. Но вместе с тем все возрасты человека существуют бок о бок...( К. Маркс)

Жизнь сама по себе - ни благо, ни зло: она вместилище и блага, и зла, смотря по тому, во что вы сами превратили ее.(Мишель де Монтень)

Цитаты философов о человеке

Человек рождается свободным, но повсюду он в оковах. (Жан Жак Руссо)

Благородный муж винит себя, малый человек винит других. (Конфуций)

Свободный человек ни о чем так мало не думает, как о смерти, и мудрость его состоиит в размышлении о жизни, а не о смерти. (Бенедикт Спиноза)

Мудрый человек.. не выставляет себя на свет, поэтому блестит; он не говорит о себе, поэтому он славен; он не прославляет себя, поэтому он заслужен; он не возвышает себя, поэтому он является старшим среди других. (Лао-Цзы)

Человек управляется неизменными законами; как существо, одаренное умом, он беспрестанно нарушает законы, установленные Богом, и изменяет те, которые сам установил. (Шарль Луи Монтескье)

Каждому человеку присуща свобода совершения любого поступка, т. е. Того, что он сочтет наилучшим. (Готфрид Вильгельм Лейбниц)

Из такого кривого полена, как человек, ничего прямого не выстругаешь. (Иммануил Кант)

Истинное величие души, дающее человеку право уважать себя, больше всего заключается в его сознании того, что нет ничего другого, что ему принадлежало бы по большому праву, чем распоряжение своими собственными желаниями. (Рене Декарт)

В религии страдания человек презирает свою радость и отбрасывает осознание ее. Георг (Вильгельм Фридрих Гегель)

Размещено на Allbest.ru