Філософія неопозитивізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неопозитивізм виник як течія, що претендує на аналіз і вирішення актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході наукової революції початку століття. Особливо гострими були проблеми: ролі знаково-символічних засобів наукового мислення, відношення теоретичного апарату і емпіричного базису науки, природа і функції математизації і формалізації знання. Сутність неопозитивізму - у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв'язує іншими методами. Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з'ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного - з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення. філософія неопозитивізм редукціоналізм верифікація

Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи:

редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму. Принцип редукції - зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це - логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих - це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму. Принцип верифікації - це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза. Принцип конвенціоналізму - принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об'єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об'єкт пізнання як об'єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.

Логічний позитивізм

Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови.

Специфічною для логічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірки наукових положень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Якщо безпосередньо таке зіставлення неможливе, то з верифікованого положення робляться логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевірити в такий спосіб. Усі можливі положення (висловлювання) поділяються на категорії: безглузді (наприклад, "Місяць примножує трикутник"), які не підлягають верифікації; осмислені, але незіставні з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("існує Бог", "душа безсмертна", "є об'єктивна закономірність" і т.п.), які теж не можуть бути верифіковані; висловлювання, які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже, верифікувати. Залежно від результатів верифікації такі висловлювання поділяються на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщо вони ним не підтверджуються або йому суперечать.

Віденський гурток - філософський гурток, діяльність якого поклала початок логічному позитивізмові. Виник 1922 у Відні. До В. г. входили його засновник М. Шлік, О. Нейрат, Ф. Кауф-ман, К. Гедель та Р Карнап. Представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета -- звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого Моріцом Шліком. Він виходив із того, що все наукове знання є узагальненням і ущільненням «чуттєво-даного» і робив висновок про те, що все на правду наукове знання має бути редукованим до «чуттєво-даного». В. г. прагнув звести філософ. проблематику до формально-логічної, дати логічний аналіз мови науки. Як засіб аналізу пропонувався апарат математичної логіки.

Семантичний позитивізм

На думку семантичних позитивістів, недосконалість мов полягає в тому, що вони рясніють двозначними і багатозначними словами і пропозиціями: є синоніми, омоніми, метафори, загальні поняття і т. д., і це утрудняє взаєморозуміння. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Всі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники "семантики" вважають, що люди часто не розуміють один одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, на думку С. Чейза, не мають ніякого значення, вони лише символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість.

Постпозитивізм

Заперечує логічний позитивізм. Специфічні риси постпозитивізму: по-перше, відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки, поступовий відхід від демаркаціонізму; по-друге, відмова від комулятивізму ( процес нагромадження знання, до старого знання додається нове, а старе зберігає свою цінністья) в розумінні розвитку знання (теорія антикомулятивізму); по-третє, суттєва зміна проблематики методологічних досліджень. Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації(пошук спростування теорії): правдоподібності наукових теорій, раціональності, розуміння, соціології знання.

Здобутки філософів - неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики - аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об'єктам, для відображення яких вони створені.

Размещено на Allbest.ru