Самотність людини як проблема сучасної європейської філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 1(091)(4+477) "XVIII-XIX":178.8

самотність людини як проблема сучасної європейської філософії

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ФЛЬОРКО ЛІЛІЯ ЯРОСЛАВІВНА

ЛЬВІВ 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Кашуба Марія Василівна, професор кафедри філософії Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Мовчан Віра Серафимівна, професор кафедри філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

кандидат філософських наук, доцент Скринник Зоя Едуардівна, завідувач кафедри суспільних наук Львівського банківського інституту Національного банку України

Провідна установа Центр гуманітарної освіти НАН України (м. Київ)

Захист відбудеться 19 квітня 2006 року об 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 16 березня 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02

кандидат філософських наук, доцент О. Б.Сінькевич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Самотність є характеристикою буття людини, що вказує на її природну окремішність і виражена незреалізованим прагненням єднання з „іншим” та прагненням ствердити власну самодостатність. Феномен самотності актуалізується в багатоманітності своїх форм і проявів через низку екологічних, економічних, політичних і культурних факторів, які продукують у людини соціальну, культурну, міжособистісну відчуженість, почуття покинутості та непотрібності. Передовсім це такі фактори як бідність, безробіття, еміграція, насильство, сирітство, а також новітні системи зв'язку, інформаційний бум. Проблему самотності загострюють й інші чинники, які вносять дискомфорт у буття людини, одним із яких є для індивіда необхідність бути вплетеним у різноманітні соціальні підструктури, що вимагають від нього зміни власного стилю поведінки, форми спілкування та пристосування до „загальноприйнятих” у соціальній групі чи сфері життєдіяльності стандартів, до зміни соціальної ролі тощо. На ці процеси накладаються високі темпи сучасного життя в усіх сферах життєдіяльності людей, тому місце глибинних духовно-емоційних стосунків посідають функціонально-рольові, які стають для особи певним психологічним захистом від чуттєво-емоційного перенавантаження. Так підвищується раціонально-доцільне спілкування на шкоду глибинно-емоційному. Актуалізує проблему самотності і той факт, що в сучасну епоху в комунікативній сфері раціоналізований обмін інформацією став панівним, тоді як емоційна взаємодія відтіснена на другий план. Рольове спілкування, мобілізуючи увагу та волю на нав'язуванні широких міжособистісних контактів та на розв'язання ділових проблем, водночас позбавляє спілкування моральної та духовно-душевної глибини, які є основою власної самототожності кожної особи. Доба Постмодерну, разом із активізацією цивілізаційних процесів та вестерналізацією культури, загострює відчуття відчуженості та власної марнотності, позбавляє духовності, що веде до внутрішньої спустошеності й самотності, яка може стати для людини навіть поштовхом до самогубства. Загострені специфікою сучасної доби почуття покинутості, непотрібності, відчуженості і ставлять на часі проблему самотності. Завданням для кожної людини стає не просто навчитись жити у суспільстві, але й гармонізувати стосунки з іншими людьми й головне досягти гармонії свого внутрішнього світу. Зовнішня (соціальна) самотність є негативним явищем, що продукує в людині страх, невпевненість, недовіру та агресію до світу і призводить до деформації людської особистості та руйнації її внутрішніх зв'язків зі світом. На противагу ж зовнішній самотності, внутрішня (екзистенційна) самотність сприяє розкриттю самоідентичності та цілісності духовного світу людини.

Феномен самотності виявляє суперечливий характер буття сучасної людини. Його аналіз як екзистенціалу на теоретичному рівні дозволить позначити для індивіда шляхи виходу з духовної антропологічної кризи через віднайдення внутрішньої опори для ствердження власної самоідентичності.

Позаяк сучасний стан розробленості проблеми самотності виявляє те, що цей феномен аналізують здебільшого або в психологічному, або соціологічному аспектах, тому важливо дослідити цей феномен в сучасній європейській філософії та українській духовно-культурній традиції.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи є складовою частиною наукових досліджень кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка та пов'язана з держбюджетною темою кафедри, над якою працює колектив з 1999 р. - „Українська духовна культура: особливості становлення та розвитку” (ЗФ-41ЗБ).

Мета і завдання дисертаційної роботи. Метою дисертаційного дослідження є: проаналізувати сучасні підходи у філософії до феномену самотності та його місце в людській екзистенції.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

§ з'ясувати умови та фактори, що ведуть у бутті сучасної людини до втрати ідентичності, а відтак, стають передумовою самотності;

§ розкрити зміст самотності як тотального феномену людського існування в основних його формах (усамітнення, самота, самотина, одинокість, відлюдькуватість) і вираження цих форм у практиці українського мовлення;

§ з'ясувати на основі праць західних філософів ХІХ-ХХ століть джерело, основу тотальності феномену самотності в бутті людини, який постає як соціальна, екзистенційна, культурна, релігійна, комунікативна, метафізична, еротична, епістемологічна, моральна (етична), інтраперсональна самотність, а також вказати на можливі шляхи виходу зі стану самотності;

§ дослідити особливості осмислення феномену самотності представниками української духовно-культурної традиції.

Об'єктом дослідження є феномен самотності у бутті сучасної людини. Предмет дисертаційної роботи - діалектика феномену самотності в людській екзистенції та його виміри. самотність духовний людський феномен

Для реалізації поставлених завдань та досягнення мети дисертаційного дослідження використано низку як філософських, так і загальнонаукових методів: історико-компаративний (для виявлення відмінностей у підходах до проявів феномену самотності у бутті людини в творчості низки філософів ХІХ-ХХ ст.); принцип системності (дозволяє, незважаючи на різні прояви та виміри феномену самотності, розглядати його як цілісне соціокультурне явище); діалектичний метод дозволив з'ясувати джерело тотальності феномену самотності через діалектику „особа-суспільство”, „Я-інший”, „Я-Ти”, „Я-дійсне-Я-ідеальне” тощо; герменевтичний метод (для аналізу твору філософа чи митця, який виражає життєбачення народу, нації); міждисциплінарний підхід, який дозволяє враховувати дослідження феномену самотності в психологічному, соціологічному, антропологічному, етичному аспектах; загальнонаукові методи (аналіз та синтез, абстрагування, індукція та дедукція, метод узагальнення тощо) як необхідний інструмент розкриття кожної теоретичної проблеми.

Наукова новизна дисертаційного дослідження зумовлена метою та завданнями, що постали в процесі роботи над темою. До висновків, які мають наукову цінність та характеризують її новизну, належать такі:

§ встановлено, що феномен самотності є опосередковуючою ланкою у дуальності межових екзистенціалів „життя-смерть”;

§ доведено, що іманентно властива людській екзистенції суперечність, яка виражена діалектикою „особа-суспільство”, „Я-інший”, „Я-Ти”, „Я-дійсне-Я-ідеальне”, „людина-світ” тощо, по-перше, є універсальним джерелом самотності; по-друге, вказує на тотальність цього феномену;

§ виокремлено та досліджено сутнісні виміри екзистенціалу самотності: соціальний, екзистенційний, культурний, релігійний, комунікативний, метафізичний, епістемологічний, моральний, інтраперсональний, еротичний;

§ проаналізовано змістовий вираз форм самотності у наративних практиках української духовної культури, що дозволило пов'язати прояви самотності з їхніми такими поняттєвими відповідниками: самота, усамітнення, відлюдькуватість, одинокість;

§ з'ясовано, що екзистенціал самотності в українській духовно-культурній традиції переважно виражений у морально-етичній, релігійно-етичній та художньо-естетичній інтерпретації смислів існування людини;

§ обґрунтовано, що в українській духовній культурі в екзистенційному вимірі самотність спрямована на переборення комплексу національної меншовартості (з огляду на історично тривалий бездержавний статус нації) та ствердження національної самоідентичності.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що дослідження дозволяє осмислювати феномен самотності у тісному взаємозв'язку з тими причинами і факторами сучасного життя, які призводять до дисгармонії в духовному світі людини. Результати дослідження можуть бути методологічною основою виховного процесу щодо попередження соціальної самотності; вони також дозволяють особі досягти самореалізації та виробити шляхи ствердження самоідентичності. Матеріал та висновки дослідження можуть бути використані при підготовці лекційних курсів з філософії, соціальної психології, етики та літературознавства, у розробці державних програм соціальної політики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації викладені у 8-ми наукових статтях (з них 5 у фахових виданнях визначених ВАК України). Також основні положення роботи були висвітлені у 19-ти виступах, зокрема: у 8-ми Міжнародних конференціях: „Духовність. Культура. Нація” (Львів, 2003), „Людина - Світ - Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень” (Київ, 2004), „Філософська і культурологічна думка в Україні в контексті сучасного світового соціокультурного процесу” (Одеса, 2004), „Психологічні проблеми сучасності” (Львів, 2005), „Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2005), „Культурний контекст соціальної самоорганізації” (Київ, 2005), „Російський срібний вік: проблема особистості” (Дрогобич, 2005), „Духовні виміри цивілізації: виклики ХХІ століття” (Львів, 2005); у 4-х Міжнародних читаннях: „Гуманізм. Людина. Діяльність” (Дрогобич, 2003), читаннях „Великі перетворювачі природознавства: Блез Паскаль” (Мінськ, 2003), „Гуманізм. Людина. Цінності” (Дрогобич, 2004), „Великі перетворювачі природознавства: Жорес Алфьоров”(Мінськ, 2004); у вузівській конференції: „Проблеми становлення духовності і моралі молодої людини в сучасних умовах” (Львів, 2003); у 2-х всеукраїнських „Пізнання: епістемологічний, онтологічний та екзистенціальний виміри” (Львів, 2005), „Степан Балей і проблеми становлення сучасної культури виховання. Філософія, культурологія, психологія, педагогіка” (Львів, 2005); у 3-х науково-теоретичних конференціях „Людина в контексті культури і науки (до 130-річчя з дня народження Макса Шелера) (Львів, 2004), „Духовні виміри сучасної цивілізації” (Львів, 2005), „Філософія та методологія гуманітарних наук: історія, концепції, можливості” (Чернівці, 2005); у науково-практичній конференції „Психологічні проблеми сучасності” (Львів, 2004).

Апробація результатів дослідження відбувалась також на щорічних науково-звітних конференціях та теоретичних семінарах кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура дисертації зумовлена її метою, концептуальною основою та конкретними завданнями. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації - 198 сторінок. Список використаних джерел містить 221 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження; визначено зв'язок з науково-дослідною роботою кафедри, на якій виконана дисертація; вказано об'єкт і предмет дослідження; проаналізовано застосовані у дослідженні методи і принципи; сформульовано мету, завдання та наукову новизну положень, що виносяться на захист; розкрито теоретичне та практичне значення роботи; наведено дані про апробацію дослідження та його структуру.

У першому розділі „Джерела, історіографія та теоретико-методологічна основа дослідження” зазначено, що на самотність як невід'ємний елемент буття людини в європейській культурі особливу увагу звертає доба Нового часу. Так, для Б. Паскаля самотність - це те, що відводить людину від істинного щастя, яке вона переживає в духовному осягненні Бога. Г. Сковорода розглядає самотність як усамітнення, яке є необхідною підставою пізнання у собі „істинної людини”.

З ХІХ ст. феномен самотності стає предметом окремого філософського інтересу. Так, у центр філософських міркувань С. К'єркеґор ставить неповторність індивіда, яка невіддільна від його самотності. Філософія екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Гайдеґґер) декларує приреченість людини на одвічну самотність. Філософія персоналізму виокремлює позитивний і негативний моменти в переживанні самотності. Сучасний психоаналіз (Е. Фромм, К. Горні) розглядає появу самотності в залежності від життєвих ситуацій. Комунікативна філософія (К. Ясперс, М. Бубер) звертає увагу на сучасний цивілізаційний процес як джерело самотності, що робить людину нездатною проникнути у неповторний світ іншої людини й пройнятися його змістом.

Сучасні вітчизняні і зарубіжні автори (В. Табачковський, В. Горський, В. Мовчан, М. Булатов, В. Загороднюк, А. Дахній, Є. Андрос, Г. Горак, В. Малеєв, Л. Солонько) не досліджують самотність як окрему проблему, хоча аналізують умови та фактори, які причиною переживань, пов'язаних зі самотністю вважають страх, страждання, відчуження, самоту. Але аналіз таких проблем, як покинутість, відчуження, що сповнюють життя людини почуттям безвиході і порожнечі, є свідченням світоглядної кризи сучасної людини і вказує на необхідність цілісного аналізу феномену самотності. Проблема самотності найглибше досліджена у межах психологічного дискурсу. Плідними у цьому контексті є праці Ю. М. Швалба, О. Данчевої. Історико-філософський аспект проблеми досліджують А. Демідов, Н. Покровський.

Методологічно важливим у розробці дисертаційної теми став підхід Н. Хамітова, зокрема, запропоновані ним для розкриття змісту феномену самотності категорії: буденність, граничне буття (буття-на-межі) та метаграничне (буття-за-межею), а також нова парадигма філософії людини, яку автор називає метаантропологією, що вносить у людське буття буденні межові та позамежові вияви чоловічого і жіночого начал. Важливим для дослідження є виділення Н. Хамітовим в аналізі феномену самотності психологічного, екзистенційно-антропологічного та метаантропологічного аспектів, але він здійснює це у контексті чоловічого та жіночого начал. Також методологічно цінним є виокремлення зовнішньої та внутрішньої самотності, в якій корелятом останньої постає комунікативність.

Методологічно актуальним у дослідженні теми є висновок З. Скринник, Є. Андроса про надмірну раціоналізацію людських стосунків, яка, зрештою, веде до втрати ідентичності, що є основою для формування самотності.

Самотність як культурний феномен став окремою проблемою дослідження у кандидатській дисертації Б. Голоти „Самотність у життєвому світі особистості: соціокультурний вимір”. До самотності як до одного з екзистенціалів людського буття звертається російський дослідник А. С. Гагарін у своїй докторській дисертації „Екзистенціали людського буття: самотність, смерть, страх”, проте його аналіз обмежується хронологічними рамками від Античності до Нового Часу. Зауважимо, що в його дослідженні екзистенціал самотності не став предметом спеціального аналізу, а є елементом переживання людиною страху та смерті.

Методологічно цінними для аналізу теми є висновок дослідників української філософської думки (В. Горського, О. Забужко, М. Скринника, Н. Михайловської) про те, що українська духовно-культурна традиція актуалізує проблему ідентичності, в якій самотність постає наслідком власної самості та почуття ізоляції особи в національному сенсі. Публікації таких авторів як Л. Мазур, М. Мовчан, В. Потапенко, Л. Стручкова, торкаються філософсько-психологічних аспектів феномену самотності як актуальної проблеми існування сучасної людини. Проте розгляд самотності як тотального феномену людського існування, що є окремою філософською проблемою, ще не знайшов цілісного висвітлення.

У другому розділі „Зміст самотності у напрямах сучасної філософії” проаналізовано змістове наповнення феномену самотності в контексті буття сучасної людини на основі дискурсу, запропонованого комунікативною філософією, екзистенціалізмом, філософією життя, філософською антропологією, психоаналізом, філософською герменевтикою, філософією персоналізму.

У параграфі 2.1. „Передумова самотності: буття між функціональністю та автентичністю” розкрито ті соціальні обставини, чинники, умови, стереотипи та упередження, які створюють кризу самоідентичності й сприяють появі у сучасної пересічної людини почуття внутрішньої дисгармонії, пригніченості та покинутості, а відтак є причиною переживання стану самотності. Новітні дослідження, які аналізують життя індивіда в сучасному соціумі, звертають увагу на низку невротизуючих факторів, що створюють внутрішній дискомфорт, провокують стреси, готують ґрунт для виникнення різних неврозів (Е. Фромм, Г. Салліван, К. Горні).

Німецько-американська дослідниця Г. Арендт обґрунтовує феномен світовідчуження в сучасну „добу медіакратії” кардинальними змінами в комунікативному вимірі людської діяльності через запровадження в практику величезної кількості ідей та розширеного континууму знань людини про світ та своє „буття-у-світі”.

Е. Дюркгайм називає основну особливість сучасного суспільного життя соціальною ентропією у формі аномії, що породжена нестабільністю соціальної системи та інтенсивністю економічного життя.

Х. Ортеґа-і-Ґасет наголошує на глобальній примітивізації духовних потреб людини, вираженої „бунтом мас”. Для Х. Ортеґи-і-Ґасета та К. Ясперса „маса” - це пересічні люди, пов'язані сприйняттями, словами, уявленнями, позбавлені власної особистої позиції, які не мають „істинної людської сутності” (К. Ясперс).

У дисертації наголошено, що такий стан соціального буття гостро ставить проблему ідентичності людини, позаяк нормою стає не ідентичність людини як вияв самості, а ідентичність як тотожність (П. Рікер), що полягає в точному відтворенні, копіюванні манери поведінки, спілкування, одягу тощо. Це веде до того, що масове суспільство руйнує не лише громадянську сферу, але й приватну, позбавляючи індивіда не тільки його місця у світі, а й можливості відкриття в собі, за висловом В. Дільтая, власної „себесамості”. До того ж маскультура пропонує цілий арсенал стандартів, які нівелюють національні цінності, традиції, мовну культуру. Тому пересічна людина в цих умовах перестає бути собою і її існування зведене до соціального функціонування.

Масовий характер сучасного суспільства змушує людину до безперервної інструменталізованої співдії і комунікації, яка настільки формалізує спілкування, що люди не розкриваються одне перед одним і залишаються замкненими в собі. Вихід з цієї ситуації пропонує діалогічно орієнтоване мислення (М. Бубер, М. Бахтін, К. Ясперс, Е. Левінас), згідно з яким „бути” означає спілкуватися діалогічно, бути спрямованим до „іншого”.

Отже, багатоаспектна проблема самотності органічно пов'язана з проблемою самоідентифікації індивіда в спільноті, позаяк самоідентичність спільноти є базовою щодо окремої особистості, хоча вони завжди перебувають в нерозривній єдності.

У параграфі 2.2. „Категорія самотності в бутті людини: самота, усамітнення, відлюдкуватість, одинокість” з'ясовано змістовий потенціал категорії самотності на основі аналізу вживання лексеми „самотність” у практиці українського мовлення, використанні цього слова в художній літературі; визначено межі і параметри застосування екзистенціалу „самотність” у дослідженнях особливостей буття сучасної людини в філософській літературі.

Глобальний характер феномену самотності, що проймає собою людську екзистенцію, знаходить вираз у мовних відповідниках його багатогранних проявів в українській мові, таких як: самота, самотина, усамітнення, самітність, самітництво, самітник (-ця), самотинність, самотній - (від основи „сам”); одинокий, одиноцтво, одинокість, одинак, одиначка, одинець - (основа „один”), а також відлюдник, відлюддя, відлюдкуватий. Лексема „сам” в українському мовленні має низку значень, які покладені в основу понять за значенням самотності, що виражають цілий спектр переживань, властивостей, станів тощо в існуванні людини. Так, значення лексеми „сам”, що вказує на особу як джерело чи об'єкт дії, стану, визначає собою зміст поняття „самота”, яке виражає глибинний стан розгубленості, брак мети життя, когнітивний дисонанс тощо, тоді як значення лексеми „сам” для позначення особи, яка виконує щось особисто, лягаючи в основу терміну „самотою” означає перебування „без нікого”, „наодинці”, тобто йдеться про фізичну відокремленість від інших.

Змістовий аналіз вживання поняття „самотність” в українському мовленні дозволив зробити висновок, що увесь спектр значень української лексеми „сам” як основи понять „самотність” та „усамітнення”, вказує на багатоманітність прояву переживань людини, викликаних феноменом самотності, що є невід'ємною складовою її екзистенції. Самотність як глобальний соціально-психологічний феномен може бути виражений як духовно-психічна властивість особи, духовно-психічний процес, стан її внутрішнього світу, ставлення особи до спільноти та спільноти до особи і як соціальна пасивність, депресія, почуття власної непотрібності.

У третьому розділі „Тотальність самотності сучасної людини як філософська проблема ХІХ-ХХ ст.” проаналізовано усю багатоманітність вимірів феномену самотності й розкрито те, що джерелом будь-якого з проявів самотності є притаманна біосоціальній природі людини суперечність її існування, що постає специфічно у кожному з вимірів буття сучасної людини.

У параграфі 3.1. „Соціальна самотність як вираз суперечності „особа-суспільство”, „особа-колектив” розкрито соціальний вимір буття людини (У. Садлер, Е. Фромм, К. Горні), що вказує на прояв самотності, який у літературі дістав назву соціальної самотності, що знаходить вираз у переживанні втрати соціальної інтимності. Її основою є суперечність „особа-суспільство”, „індивід-колектив”, а це веде до суперечності особи зі самою собою. Загостреність цих суперечностей зумовлена в сучасному суспільстві бідністю, безробіттям, насильством, хворобами, розлученнями, сирітством, еміграцією, жебрацтвом, бродяжництвом тощо. Соціальна самотність може набувати характеру аномії (Е. Дюркгайм) як гострого переживання соціального безладу, відсутності впорядкованості у соціумі, що є передумовою поширеного у сучасному суспільстві самогубства.

У параграфі 3.2. „Індивід між свободою і відчуженням: культурна самотність” розкрито культурний вимір феномену самотності. Центральними філософськими категоріями, що дозволяють виявити роль соціокультурних факторів, які є причиною появи у людини відчуття самотності, є відчуження та свобода. Згідно з Ж.-П. Сартром, людина, реалізовуючи свою свободу, формує власну сутність, але вибір у сучасному суспільстві обертається для індивіда особистісною ілюзією: людина вчуває, що вона - „сторонній” (А. Камю). Це спричинило в людини переживання культурної самотності внаслідок нав'язаних „досконалими” технологіями „зручних” для неї стандартів, моделей поведінки, стилю і способу життя. В основі культурної самотності лежить суперечність „свобода-відчуження”.

У параграфі 3.3. „Людина перед лицем буття: метафізична самотність” проаналізовано онтологічний вимір буття людини як переживання людиною світу, буття як такого. Його гострота і забарвленість залежить як від місця, яке людина посідає у світі, так і від потреби сприймати світ або як свій, благодатний, що відгукується на її вимоги, або ж як чужий, ворожий, байдужий до її вимог. Термін „метафізична самотність” пов'язаний з класичним розумінням метафізики як вчення про трансцендентні основи буття. Класична метафізика, поставивши проблему взаємовідношення людина-Всесвіт, людина-природа, протиставила людину всьому довкіллю. Переживання людиною світу як чужого і ворожого окреслює метафізична самотність, джерелом якої є суперечність „ людина-Всесвіт”, „людина-природа” (Б. Паскаль).

У параграфі 3.4. „Криза інтимно-особистісної сфери: еротична самотність” розкрито інтимно-особистісний вимір буття людини (Е. Фромм), який передбачає наявність у бутті людини еротичної інтимності, відсутність якої веде до еротичної самотності. Її джерелом є суперечності інтимно-особистісної сфери, які спричинені культивуванням у сучасній масовій культурі сексуальної інтимності, що стала замінником дружби та особистісної еротичної інтимності.

У параграфі 3.5. „Когнітивна суперечність у пізнанні „іншого”: епістемологічна самотність” проаналізовано когнітивний вимір міжособистісних стосунків. За своєю сутністю людина призначена до пізнання світу природи та інших людей. Переконання в тому, що світ іншої людини є недосяжним, породжує в неї переживання, яке дістало назву епістемологічної самотності. Поява епістемологічної самотності є наслідком усвідомлення людиною відсутності субстанційної основи для власної ідентичності в формі традицій, прав, свобод тощо та усвідомлення відсутності іншої особи як об'єкта пізнання (П. Рікер). Епістемологічна самотність також вказує на переживання неспроможності подолати бар'єр між світом „Я” та світом „Іншого”. Переживання когнітивної суперечності сучасною людиною у міжособистісних стосунках зумовлене обставинами та факторами, які породжують емоційну байдужість, нерозвиненість чуттєво-емоційної сфери і зосереджують увагу на раціональній доцільності пізнання іншого.

У параграфі 3.6. „Шлях до справжньої екзистенції: комунікативна самотність” з'ясовано особливості та джерело комунікативної самотності, в основі якої лежить суперечність „Я-Ти” в індивідуалістському та колективістському вимірах. Самотність у комунікативній філософії постає у підході до розуміння буття як співвіднесеності двох екзистенцій (К. Ясперс) та на рівні функціонального спілкування (М. Бубер), тоді як діалогічна форма спілкування, за М. Бубером, екзистенційна комунікація за К. Ясперсом виражає автентичність індивідів у „спів-бутті”.

У параграфі 3.7. „Суперечність „вибір-відповідальність” як джерело моральної самотності” досліджено моральний вимір буття людини. Переживання морального страждання, яке відособлює людину від інших, називають моральною або етичною самотністю. Найбільш вичерпно вона виявляється в площині автентичності існування. Ідеться про те, що особа завжди має відчувати себе творцем свого Я, що вона може виражати саму себе. Джерелом моральної (етичної) самотності є суперечність „вибір-відповідальність” в індивідуальному існуванні. Вона є сутнісним переживанням людини в процесі творення самої себе, що передбачає вибір і відповідальність водночас. Щоб бути і критиком, і творцем власного Я (а це необхідна умова автентичності), індивід повинен не лише відособитися від інших, але й вчути відстороненість від себе, яка водночас є й переживанням відповідальності за вибір і є змістом моральної самотності.

У параграфі 3.8. „Одвічна суперечність між Я-дійсним і Я-ідеальним: інтраперсональна самотність” розглянуто важливий вимір людського буття - внутрішню комунікацію, завдяки якій людина здатна дистанціюватися від самої себе, вступаючи в діалог з власним Я і, в такий спосіб, усвідомлено оцінювати саму себе, набуваючи „само-значущості” та „само-інтимності”. Між ідеальним Я та його емпіричним відповідником завжди є і повинна бути дистанція, переживання якої є суттю інтраперсональної самотності.

У параграфі 3.9. „Сучасна людина між „бути” і „мати”: екзистенційна самотність” розглянуто автентичний вимір буття людини, який виражає її прагнення до власної самодостатності, а в його основі лежить суперечність „бути”-„мати”. Переживання невідворотності вибору між „бути” і „мати” (Ґ. Марсель, Е. Фромм) є екзистенційною самотністю. Сучасна людина, вибираючи спосіб ставлення до світу „мати” (що виражений потребою володіти, а не співпереживати світ та інших), хоче уникнути екзистенційної самотності, але віднаходить інші прояви самотності, передовсім - соціальну. Екзистенційна самотність посутньо є глобальним почуттям емоційної виокремленості й істотно відрізняється від усіх інших різновидів самотності.

У параграфі 3.10. „Відношення „людина-Бог” у духовному світосприйнятті: релігійна самотність” проаналізовано релігійний вимір буття людини, який вказує на релігійне світовідчуття, що виражає поєднаність чи роз'єднаність з Богом. Переживання роз'єднаності з Богом становить релігійну самотність. В сучасній філософії релігійна самотність, зокрема, стала предметом філософії персоналізму (Н. Бердяєв), екзистенціалізму (К. Ясперс). Тут джерелом релігійної самотності є суперечність „Я-Ти”, де „Ти” означає персону в глобальному масштабі - Бога, тому ця суперечність по суті є відношенням „людина-Бог”. Для людини з релігійним світовідчуттям релігійна самотність є переживанням духовної пустки, роз'єднаності з Богом та туги за поєднаністю з Ним.

Аналіз вимірів буття людини веде до висновку, що в основі феномену самотності, який проймає існування людини, закладена її природою одвічна суперечність. Ця іманентно властива людській екзистенції суперечність як діалектика „особа-суспільство”, „Я-інший”, „Я-Ти”, „Я-дійсне - Я-ідеальне”, „людина-світ” тощо, по-перше, є універсальним джерелом самотності, а, по-друге, свідчить про тотальність цього феномену.

У четвертому розділі „Екзистенціал самотності в українській духовно-культурній традиції” здійснено аналіз екзистенціалу самотності в контексті духовно-культурної традиції на основі специфіки українського філософування, практичної націленості української філософії на буття, особливостей її прояву як рефлексії духовності в українській культурі.

У параграфі 4.1. „Самотність у матриці українського життєбачення” розкрито націленість української філософії на буття людини, що прагне віднайти в ньому смисли, дозволяє ставити питання про місце категорії самотності в контексті межових екзистенціалів людського існування „життя-смерть”. Навіть фрагментарний ретроспективний погляд на спрямованість філософської думки в Україні засвідчує, що ще за Княжої доби метою філософських пошуків традиційно була людина, її самість та призначення в житті. Українська національна філософія для інтерпретації людського існування та його межових екзистенціалів, традиційно звертається до смисло-образів та символів. Так, Г. Сковорода дуальну пару „життя-смерть” інтерпретує за допомогою символу рослини, підкреслюючи нерозривну єдність „життя-смерті”.

Дослідження екзистенціалу самотності в українській духовній культурі має принципово важливе значення для розуміння субстанційних орієнтацій духовного буття української людини. Із поняттям самотності тісно пов'язаний синдром „загубленості” та почуття меншовартості, що породжені специфікою існування народу в чужій державі. Колоніальний статус країни спричинив актуалізацію екзистенційної самотності як способу віднайдення людиною самої себе, своєї неповторності, укоріненості у власну культуру та історію. Позаяк індивід вплетений в систему суспільних взаємин і, водночас, живе власним приватним життям, то й самотність в українській духовно-культурній традиції виявляє себе переважно на цих двох рівнях буття у двох різних аспектах. Насамперед це - усвідомленість себе поза зв'язками з іншими, коли цей зв'язок людина переживає як необхідний, важливий, сутнісний, що є, власне, усвідомленням своєї ізоляції від інших. Тут самотність людина вчуває через психічний стан самоти. Другий аспект виражений переживанням втрати самості й, водночас, непереборним прагнення її віднайти чи повернути через зв'язок із соціальним чи трансцендентним світом. Тут йдеться про втрату смислотворчих цінностей.

Параграф 4.2. „Проблема самотності у духовній культурі ХІХ-ХХ ст.” репрезентує підхід до розуміння української літературної творчості як окремого прояву української духовно-культурної традиції і як специфічної філософії, яка здійснює інтерпретацію смислів людського існування на основі алегорій, смисло-образів та символів культури. Кожний твір є частиною цілісної системи світогляду певного автора, що дало змогу виявити особливості українського життєбачення через межові екзистенціали „життя-смерть”. Життя індивіда, розглянуте в межах цих категорій дозволило окреслити межі та особливості прояву екзистенціалу „самотність” в українській філософії як мистецтва жити. В українській духовно-культурній традиції екзистенціал самотності виражений у творчості Т. Шевченка, М. Гоголя, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка, М. Хвильового та ін.

У творчості представників української духовно-культурної традиції самотність як феномен осмислюється у зовнішньому (соціальному), та внутрішньому (екзистенційному) вимірах. В екзистенційному вимірі самотність спрямована на переборення українського комплексу меншовартості та ствердження національно-культурної самоідентичності. У представників української духовно-культурної традиції тема самотності є органічною складовою переживання за долю свого народу та батьківщини.

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано основні результати дисертаційного дослідження, які можна звести до таких позицій:

§ Соціокультурні, економічні, техногенні процеси сучасного життя та соціальні явища бідності, безробіття, хвороб, сирітства тощо, породжуючи в людини почуття незадоволеності, покинутості, відчуженості та невпевненості, продукують переживання самотності і тим самим актуалізують дослідження феномену самотності.

§ Сучасні філософські течії, школи вказують на багатовимірність феномену самотності і аналізують його в різних площинах. Так, психоаналіз (Е. Фромм, К. Горні) ставить появу самотності у залежність від життєвих ситуацій. Комунікативна філософія (К. Ясперс, М. Бубер) вбачає джерело самотності в неспроможності сучасної людини проникнути в неповторний світ іншого й пройнятися його змістом. Для П. Рікера самотність - це, передовсім, відокремленість людини від соціальних інституцій. Сучасні дослідники аналізують феномен самотності в психологічному, соціальному, антропологічному аспектах. Аналіз самотності як тотального феномену людського існування, що є окремою філософською проблемою, не знайшов цілісного виразу у наявних історико-філосфських дослідженнях.

§ Самотність у сучасному соціумі породжена зростаючою дисгармонією між індивідом та соціальною структурою, формалізацією міжособистісних стосунків, інформаційним бумом, тиском на духовний світ індивіда масової культури, технологіями культивування „престижних” стандартів, стилю життя та поведінки, життям на межі та поза межею бідності, бандитизмом, безробіттям тощо.

§ Іманентно властива людській екзистенції суперечність, що виражена діалектикою „особа-суспільство”, „індивід-колектив” (соціальна самотність), суперечність „свобода-відчуження” (культурна самотність), „людина-Всесвіт”, „людина-природа” (метафізична самотність), „Я-Ти” (комунікативна самотність), „Я-дійсне - Я-ідеальне” (інтраперсональна самотність), „бути”-„мати” (екзистенційна самотність) суперечністю інтимно-особистісної сфери (еротична самотність), суперечністю „вибір-відповідальність” (моральна самотність), когнітивною суперечністю світу „Я-інший” (епістемологічна самотність), відношенням „людина-Бог” (релігійна самотність) по-перше, є універсальним джерелом самотності, а, по-друге, свідчить про тотальність цього феномену, що проймає людське існування.

§ Дуальна пара межових екзистенціалів „життя-смерть” розгортає свою екзистенційно-смислову значущість через категорію самотності, яка в українській духовно-культурній традиції розкривається зазвичай через моральну, релігійно-етичну та художньо-естетичну інтерпретацію смислів людського існування.

§ Ретроспективний погляд на духовно-культурну традицію України та на спрямованість української філософської думки показав, що екзистенціал самотності в українській духовній культурі у формі художньо-естетичної та етико-християнської інтерпретації знайшов вираження ще за Княжої доби. Емоційно гостро феномен самотності переживала доба Бароко. В добу Романтизму трансцендентна причетність до Вищої сили переживається як самість людської одиниці. Уже Г. Сковорода вважає, що шлях до віднайдення самості пролягає через усамітнення, віднайдення „внутрішньої людини”, через вивищення над брутальним світом. На цій позиції стоять усі українські романтики.

§ Представники української духовно-культурної традиції осмислюють феномен самотності у зовнішньому (соціальному), та внутрішньому (екзистенційному) вимірах. В екзистенційному - вимір екзистенціалу самотності спрямований на переборення українського комплексу меншовартості та ствердження національно-культурної самоідентичності. Віднаходження себе здійснюється не через ототожнення себе зі спільнотою, колективом, а через ствердження своєї осібності в спільноті, колективі. Тема самотності у представників української духовно-культурної традиції є органічною складовою вболівання за долю свого народу та Батьківщини.

§ Філософське дослідження екзистенціалу самотності дало змогу розкрити один з аспектів буття людини - пройнятість існування самотністю. Проте за межами нашого дослідження залишилася низка проблем, які потребують спеціального аналізу. До перспектив дослідження належать: розкриття зв'язків між самотністю та іншими екзистенціалами, зокрема, екзистенціалом свободи, що є окремою філософською проблемою; дослідження впливу різних вимірів самотності на процес самоідентифікації особистості; філософський аналіз зв'язків між функціональністю як панівною рисою існування людини доби Постмодерну та феноменом самотності; аналіз екзистенційної самотності в контексті екзистенціалу „зустріч” (О. Ф. Больнов, М. Бубер) як умови реалізації її (людини) креативного потенціалу.

Основні положення дисертації викладені автором у наступних публікаціях

1. Фльорко Л. Я. Самотність як характеристика людського буття // Вісник Львівського університету. Серія філософські науки. 2003. Вип. 5. С. 308-316.

2. Фльорко Л. Я. Антиномія зовнішнього та внутрішнього світів: шлях від самотності до самогубства // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. 2003. № 11. С. 70-75.

3. Фльорко Л. Я. Самотність в ціннісному світі особи (ретроспективний вимір) // Людинознавчі студії: Збірник наукових праць ДДПУ ім. І. Франка. Дрогобич: Вимір, 2004. Вип. 10. Філософія. С. 114-124.

4. Фльорко Л. Я. Релігійна духовність: від самотності до самості // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. Збірник наукових праць / Зб. наук. праць, випуск 15 / Відп. ред.: М.М.Бровко, О.Г.Шутов. К.: Віпол, 2005. С. 211-217.

5. Фльорко Л. Я. Пошук смислу існування: екзистенціал самотності в творчості Т. Шевченка // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 264-265. Філософія. Чернівці: Рута, 2005. С. 92-98.

6. Фльорко Л. Я. Феномен самотності людини в українській духовно-культурній традиції // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Соціально-гуманітарні науки / Упоряд. і відпов. ред. В. Балух. Чернівці: Рута, 2004. С. 38-43.

7. Florko Lilija. Filozoficzne uњwiadomienie samotnoњci jako zasada њwiatopogl№dowa samorealizacji osoby // Filozofia polska w okresie transformacji ustrojowej / Redakcija naukova W. Sіomski. Siedle, 2003. C. 215-221.

8. Фльорко М. Я., Фльорко Л. Я. Загубленість Постмодерної людини та шляхи виходу з цієї ситуації // Filosofia bliїsza їyciu. T. I. Warszawa: Wyїsza Szkoіa Finansуw i Zarz№dzania, 2005. C. 246-251.

9. Фльорко Л. Я. Самотність сучасної людини як вияв духовно-моральної деформації її внутрішнього світу // Збірник наукових праць науково-теоретичної конференції „Проблеми становлення духовності і моралі молодої людини в сучасних умовах”. Львів, 2003. С. 47-49.

10. Фльорко Л. Я. Одиночество как неприкаянность человека во Вселенной // Великие преобразователи естествознания: Блез Паскаль. ХІХ Международные чтения: Тезисы докл., 26-27 нояб. 2003 г. Мн.: БГУИР, 2003. С. 184-186.

11. Фльорко Л. Я. Проблема існування людини крізь призму феномену самотності (історико-філософський аспект) // Матеріали Міжнародної наукової конференції „Людина - Світ - Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень”. (20-22 квітня 2004 Київ). К.: Центр навчальної літератури, 2004. С. 456-458.

12. Фльорко Л. Я. Самотність з позиції християнського життєбачення // Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві. Матеріали міжнародної наукової конференції (м. Чернівці, 18-19 квітня 2005 р.). Чернівці: Рута, 2005. С. 88-91.

13. Фльорко Л. Я. Дуальність самотності людини в українській філософській думці // Тези звітної наукової конференції філософського факультету ЛНУ ім. І. Франка. Львів, 2004. С 115-118.

14. Фльорко Л. Я., Фльорко М. Я. Особа доби постмодерну: функціональність замість автентичності // Великие преобразователи естествознания: Жорес Алферов. ХХ юбилейные Международные чтения: Тезисы докл., 24-25 нояб. 2004 г. Мн.: БГУИР, 2004. С. 280-282.

15. Фльорко Л. Я. Аналіз проблеми самотності в сучасній психології // Тези І-ої науково-практичної конференції для студентів та молодих вчених „Психологічні проблеми сучасності”, (24-25 квітня 2004р.). Львів, 2004. С. 34-36.

АНОТАЦІЯ

Фльорко Лілія Ярославівна. Самотність людини як проблема сучасної європейської філософії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05. - історія філософії. Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2006.

На основі сучасних підходів до розуміння феномену самотності досліджено його місце в людській екзистенції, що не знайшло виразу у працях зарубіжних та вітчизняних дослідників. Розкрито, що іманентно властива людській екзистенції суперечність виражена діалектикою „особа-суспільство”, „індивід-колектив” (соціальна самотність), „свобода-відчуження” (культурна самотність), „людина-Всесвіт”, „людина-природа” (метафізична самотність), „Я-Ти” (комунікативна самотність), „Я-дійсне - Я-ідеальне” (інтраперсональна самотність), суперечністю інтимно-особистісної сфери (еротична самотність), суперечністю „вибір-відповідальність” (моральна самотність), когнітивною суперечністю світу „Я-Інший” (епістемологічна самотність), суперечністю „бути-мати” (екзистенційна самотність) відношенням „людина-Бог” (релігійна самотність). Доведено, що ця суперечність, по-перше, є універсальним джерелом самотності, а, по-друге, свідчить про тотальність цього феномена. Обґрунтовано, що змістовий аналіз вживання лексеми „самотність” в українському мовленні дозволив зробити висновок, що увесь спектр значень української лексеми „сам” як основи понять „самотність” та „усамітнення” вказує на багатоманітність прояву переживань людини, викликаних феноменом самотності, що є невід'ємною складовою її екзистенції. Зазначено, що у творчості представників української духовно-культурної традиції самотність як феномен осмислюється у зовнішньому (соціальному), та внутрішньому (екзистенційному) вимірах. В екзистенційному вимірі самотність спрямована на ствердження національно-культурної самоідентичності. Тема самотності є органічною складовою переживання за долю свого народу та батьківщини.

Ключові слова: самотність, усамітнення, самість, ідентичність, екзистенція, суперечність, духовний світ.

АННОТАЦИЯ

Фльорко Лилия Ярославовна. Одиночество человека как проблема современной европейской философии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии. Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2006.

На основании современных подходов к феномену одиночества исследуется его место в экзистенции человека. Социальный аспект бытия человека находит выражение в переживании потери социальных связей, в основе которого лежит противоречие „личность-общество”, „индивид-коллектив”. Культурный аспект феномена одиночества указывает на культурное одиночество, источником которого является противоречие „свобода-отчуждение”. Онтологический аспект бытия человека, выражающий переживание человеком мира, бытия как такового, находит выражение в метафизическом одиночестве, источником которого является противоречие „человек-Вселенная”, „человек-природа”. Интимно-личностный аспект бытия человека предусматривает наличие эротической интимности, отсутствие которой ведет к эротическому одиночеству. Когнитивный аспект бытия человека, проявляющийся в межличностных отношениях, указывает на эпистемологическое одиночество, переживание которого означает невозможность преодоления барьера между миром „Я” и миром „Другого”. Коммуникативный аспект бытия указывает на коммуникативное одиночество, выражающее противоречие „Я-Ты”. Моральный аспект бытия человека указывает на моральное одиночество, источником которого является противоречие „выбор-ответственность”. Противоречие между Я-действительным и Я-идеальным является основанием интраперсонального одиночества. Источником экзистенциального одиночества является противоречие „быть”-„иметь”. Оно выражает глобальное чувство эмоциональной отчужденности человека, чем утверждает собственную самодостаточность и неповторимость. Религиозный аспект бытия человека указывает на единение или разобщенность человека и Бога, а переживание разобщенности с Богом является религиозным одиночеством. В основании феномена одиночества лежит изначальное противоречие, которое имманентно присуще человеческой экзистенции в форме диалектики „личность-общество”, „Я-Другой”, „Я-Ты”, „Я-действительное-Я-идеальное”, „человек-Вселенная” и т.п. Это противоречие является универсальным источником одиночества и свидетельствует о тотальном проявлении этого феномена.

Анализ употребления лексемы „одиночество” (самотність) в украинском языке указывает на многогранность проявления переживаний человека, вызванных феноменом одиночества, и являющихся неотъемлемой частью его экзистенции. Одиночество как глобальный социально-психологический феномен может быть выражено в психологических свойствах личности, в духовно-психических процессах или в состояниях его внутреннего мира как отношения личности к обществу и общества к личности, или же в форме социальной пассивности, депрессии, чувства собственной потерянности.

В творчестве представителей украинской духовно-культурной традиции феномен одиночества осмысливается во внешнем (социальном) и внутреннем (экзистенциальном) измерениях. В экзистенциальном измерении одиночество устремлено на утверждение национально-культурной самоидентичности. Тема одиночества является органической частью переживания за судьбу своего народа и родины.