Внутрішня форма як категорія філософсько-гуманітарного пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ І.І. МЕЧНИКОВА

УДК 165:124.2:164.02 (043.3)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ВНУТРІШНЯ ФОРМА ЯК КАТЕГОРІЯ ФІЛОСОФСЬКО-ГУМАНІТАРНОГО ПІЗНАННЯ

Спеціальність 09.00.02 - діалектика і методологія пізнання

РАБОКОРОВКА ГАННА ВІКТОРІВНА

Одеса - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

Роджеро Олексій Миколайович, кандидат філософських наук, доцент, Одеська державна музична академія імені А.В. Нежданової, професор кафедри філософії та гуманітарних наук.

Офіційні опоненти:

Лой Анатолій Миколайович, доктор філософських наук, професор, Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка, завідувач кафедри філософії;

Сумарокова Людмила Миколаївна, кандидат філософських наук, доцент, Одеська національна юридична академія, доцент кафедри філософії.

Захист відбудеться 16 жовтня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.09 при Одеському національному університеті імені І.І. Мечникова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Новосельського, 64.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Одеського національного університету імені І.І. Мечникова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.

Автореферат розісланий 13 вересня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Сумченко.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження пов'язана з необхідністю подолання протиріч традиційної теорії пізнання, що ототожнює пізнавальний процес виключно з "відображальними" суб'єкт-об'єктними відносинами, що абстрагуються від особистісних, культурно-історичних аспектів пізнання. Усвідомлення недостатності сугубо аналітичної, позаісторичної теорії пізнання приводить до необхідності переосмислення співвідношень усередині самих форм знання. У зв'язку із цим гуманітаристика, що залишалась донедавна поза інтересом філософсько-методологічної рефлексії, стає галуззю підвищеної уваги. Але її понятійно-концептуальний апарат залишається, як і раніше, недостатньо вивченим. Тому одним із основних напрямків розвитку філософської думки на сьогоднішній день можна вважати розробку основних понять і категорій гуманітаристики, серед яких, у першу чергу, варто назвати поняття традиції (культурної традиції), знака, символу, тексту та деяких інших.

Важливе значення у зв'язку із цим набуває і категорія внутрішньої форми, що насамперед використовувалась та одержала своє теоретичне наповнення у сфері мовознавства і суміжних з ним гуманітарних дисциплінах. Дана проблематика представлена в класичних дослідженнях В. фон Гумбольдта, О.О. Потебні, Г.Г. Шпета, К. Бюлера, С.М. Булгакова, П.О. Флоренського, М.М. Бахтіна та деяких інших. У сучасній літературі варто назвати таких авторів, як К.-О. Апель, В.В. Бібіхін, В.І. Постовалова, М.В. Попович, Г.В. Рамішвілі, Ю.С. Степанов, І.Б. Штерн, С.М. Зенкін, В.Г. Варина, В.Г. Гак, Р.І. Будагов, Б.В. Марков, В.А. Гречко, Ф. Бацевич, Н.П. Неборсина та ін.

Проте, незважаючи на значну увагу до проблеми внутрішньої форми з боку вітчизняних та зарубіжних дослідників, варто визнати, що основний акцент робиться ними, насамперед, на лінгвістичному боці проблеми, тоді як інші і насамперед філософські можливості даної категорії залишаються, як і раніше, нерозкритими.

Філософський погляд на проблему внутрішньої форми вимагає принципово іншого підходу, якій включав би до себе комплексне вивчення її потенціалу та можливостей, а також розкривав би ті грані, які завдяки своєї специфіки не могли бути позначені і розглянуті у царині лінгвістики. В процесі історичного розвитку філософії до проблеми внутрішньої форми зверталися такі філософи, як Платон, Плотін, Дж. Бруно, Шефтсбері, І. Кант, Г. Гегель, В. Дільтей, Ф. Ніцше, Е. Кассирер, Л. Вітгенштейн та ряд інших. У сучасній філософській літературі окремі аспекти цієї проблеми представлені в роботах О.Ф. Лосєва, М.К. Мамардашвілі, М.В. Поповича, а також у публікаціях таких авторів, як В.В. Агудов, М.К. Вахтомін, О.І. Генісаретський, О.А. Івакін, В.І. Кураєв, А.М. Мінасян, О.М. Роджеро, В.І. Свідерський і т. д. Однак, дослідження ці, на жаль, не мали систематичного характеру і стосувалися проблеми внутрішньої форми лише непрямим чином, або ж взагалі обмежувалися тільки її констатацією. Методологічний ракурс дослідження внутрішньої форми в цих працях представлений не був, хоча необхідність саме такого підходу назріла вже давно і була обумовлена насамперед проблемами нової некласичної методології та теорії пізнання. Завдяки цьому розгляд внутрішньої форми з позицій філософсько-гуманітарного пізнання, виявлення її методологічних та евристичних можливостей є на даному етапі завданням надзвичайної важливості.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота відповідає планам наукової діяльності філософського факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова і була виконана в рамках комплексної теми "Філософсько-методологічні дослідження гуманітарного знання" кафедри філософії та основ загальногуманітарного знання (наказ ОНУ імені І.І. Мечникова №855-18 від 18.05.2001р.).

Мета і задачі дослідження. Наукова мета роботи передбачає на основі сучасних підходів до проблем методології та гносеології показати місце і роль внутрішньої форми в структурі пізнання, виявити специфіку її філософського розуміння і значення, а також продемонструвати евристичні та методологічні можливості цієї категорії. Досягнення мети здійснюється через вирішення таких завдань:

- виявити основні етапи розвитку поняття (категорії) внутрішньої форми в історії філософської думки;

- дослідити підстави включення внутрішньої форми в структуру філософського дискурсу;

- проаналізувати онтологічні підстави, а також культурно-історичні модифікації проблеми внутрішньої форми;

- дослідити когнітивну природу категорії внутрішньої форми;

- провести порівняльний аналіз категорії внутрішньої форми, продемонструвати її зв'язок з іншими формами та категоріями пізнання;

- на основі проведеного дослідження дати комплексне розуміння внутрішньої форми як законної категорії філософсько-гуманітарного пізнання?

- застосувати отримані результати до аналізу різноманітних проявів внутрішньої форми в сфері гуманітарного пізнання (у філософії, мистецтві, літературі та культурі в цілому).

Об'єкт дослідження: внутрішня форма як категорія філософсько-гуманітарного пізнання.

Предмет дослідження: методологічні та евристичні можливості категорії внутрішньої форми та їхня роль у побудові нової некласичної методології та теорії пізнання.

Методи дослідження. У даному дослідженні представлена комплексна методологія, що включає у себе як філософські, так і загальнонаукові методи дослідження. Насамперед методологічною основою дисертації служить діалектичний метод (діалектика форми і змісту, значення і смислу, внутрішнього і зовнішнього, ідеального і матеріального), що дозволяє відтворити цілісний вигляд філософських ідей, представлених у роботі.

Значне місце займають методи, що дозволяють провести порівняльний аналіз досліджуємої проблематики. Так, порівняльний аналіз філософських, лінгвістичних і культурологічних теорій, дозволив авторові виділити комплекс найбільш ефективних засобів для вирішення поставлених перед ним завдань.

Крім того, дисертантом був використаний науковий принцип історизму, який дозволяє провести аналіз історичного розвитку досліджуваного явища.

Поряд з цим, для досягнення поставленої мети ми використовуємо методи аналізу і синтезу, а також герменевтичні процедури тлумачення. Синтезуючи загальну проблематику і саму постановку проблем у філософії, ми одержуємо загальні підстави для дослідження. У роботі представлений також комплексний аналіз складної, багатогранної структури внутрішньої форми і її взаємозв'язок з іншими формами і елементами процесу пізнання.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у визначенні та узагальненні специфіки функціонування внутрішньої форми у сфері філоcофсько-гуманітарного пізнання. У такій якості феномен внутрішньої форми розглядається вперше. Результатами дисертаційного дослідження стали такі нові положення:

- вперше обґрунтовано і реалізовано підхід до проблеми внутрішньої форми на філософському, загальнонауковому та приватно-науковому рівнях в їхній єдності та взаємозв'язку;

- виявлені передумови постановки проблеми внутрішньої форми в багатомірному процесі історичного розвитку пізнання і культури;

- проведено відокремлення внутрішньої форми від споріднених з нею філософських категорій форми і структури, а також від таких важливих для гуманітаристики понять як сутність, образ, символ і установка. Обґрунтовано тезу про зв'язок внутрішньої форми зі свідомою діяльністю суб'єкта, що пізнає. Зафіксовано вплив такої концептуально-теоретичної конструкції як внутрішня форма на розширення спектру методологічних засобів пізнання та подолання обмеженості форм та процедур пізнання, орієнтованих виключно на природничо-наукові зразки;

- запропоноване комплексне розуміння внутрішньої форми як особливої методологічної структури мислення, спрямованої на вирішення реальних гносеологічних проблем філософського пізнання;

- встановлено, що на сучасному етапі розвитку науково-теоретичної діяльності категорія внутрішньої форми набуває універсального статусу і дозволяє більш глибоко дослідити процеси символізації не тільки наукового знання, але і різноманітних феноменів духовної культури людства.

Практичне значення отриманих результатів визначається актуальністю розробки проблем взаємозв'язку наукових і позанаукових методів пізнання, специфічних форм раціональності, необхідністю аналізу місця і ролі внутрішньої форми в різних сферах людського пізнання та діяльності. Результати дослідження можуть бути використані при викладанні курсів з історії філософії, гносеології, логіки, герменевтики, соціології пізнання, етнолінгвістики, а також теорії мистецтва.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження представлені автором на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, методологічних семінарах, філософських форумах, серед яких: п'ята міжнародна наукова конференція "Русистика і сучасність" (Одеса, 2003); 58-а наукова конференція професорсько-викладацького складу і наукових співробітників Одеського національного університету імені І.І. Мечникова (Одеса, 2003); науково-освітній семінар "Інтерсуб'єктивність, комунікація, мова: проблеми сучасної гуманітаристики" (Одеса, 2004); п'ята міжнародна науково-практична конференція "Людина, культура, техніка в новому тисячолітті" (Харків, 2004); міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету-2005" (Київ, 2005); міжнародна наукова конференція "Філософія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку" (Чернівці, 2006).

Публікації. Результати дослідження знайшли своє відображення у шістьох статтях, серед яких п'ять у спеціалізованих виданнях, відповідно до переліку, затвердженого ВАК України, а також у матеріалах шести науково-практичних конференцій.

Структура та обсяг дисертації. Відповідно до поставлених завдань та логіки дослідження дисертація містить вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел, який налічує 162 назви. Повний зміст тексту (без списку літератури) викладено на 188 машинописних сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, означені мета, задачі, об'єкт, предмет і методи дослідження, сформульована наукова новизна та практична значимість отриманих результатів, вказані апробація, публікації, структура та зміст роботи.

У першій главі "Смислові обрії категорії внутрішньої форми" виявляються сутність, специфіка та теоретико-методологічні особливості категорії внутрішньої форми, а також розглядаються підстави і передумови включення даної категорії в систему філософсько-гуманітарного пізнання.

У першому розділі "Основні змістовні характеристики категорії внутрішньої форми" за вихідну взято тезу про суттєву спорідненість внутрішньої форми з такою базовою для філософського пізнання категорією, як форма. Дослідження проводиться у двох напрямках: перший розглядає форму у взаємодії з матерією, а другий - співвідносить її зі змістом та розглядає як найбільш загальну філософську категорію.

Важливе значення для становлення і розвитку першого напрямку мало арістотелівське уявлення про форму. Арістотель надавав цієї категорії надзвичайно великого значення, вважаючи її суттю буття кожної речі та її першою сутністю. При цьому філософ вказував на тісний зв'язок форми з матерією, розглядаючи кожне одиничне буття як результат їх взаємодії і синтезу.

Ф. Бекон відмовляється від розуміння форми як зовнішнього вигляду тіла і тлумачить її як суттєвий закон прояву і змінювання "природ" у даній речі, а точніше - як "закон дії" матерії у неї.

В протилежність до цієї тенденції розгляду форми, співвідношення її зі змістом відкриває нові можливості в дослідженні. Найбільш цілісний характер проблема взаємодії форми і змісту набуває в філософії Г. Гегеля. Увагу філософа привертає подвійне відношення форми до змісту, при якому форма одночасно може і знаходитися у змісті, і являти собою щось зовнішнє йому. Подібна суперечливість форми приводить Гегеля до необхідності розщеплення її на дві різні категорії - форму зовнішню та форму внутрішню, при якому внутрішня форма розглядається як сутність змісту і співвідноситься з формою зовнішньою, яка має суто емпіричний характер.

Порівняльний аналіз внутрішньої форми зі спорідненими з нею категоріями форми і структури, а також такими значущими для гуманітаристики поняттями як сутність, символ, образ та установка дозволяє авторові виявити основні змістовні характеристики досліджуваної категорії.

У другому розділі "Проблема внутрішньої форми в історії філософської думки" досліджується становлення поняття внутрішньої форми та той філософсько-пізнавальний контекст, в якому виникла ця категорія.

Перше філософське осмислення проблеми внутрішньої форми ми виявляємо в філософії Платона. Тут представлена своєрідна диференціація проблеми, а точніше, її лінгвістичний і філософський аспекти. У першому випадку внутрішня форма зв'язується з етимологією слова і позначається як норма, правило інтерпретації, що ґрунтується на творчій активності суб'єкта, що пізнає. У другому - виступає або як особлива погранична сфера, що регулює взаємодію ідеального і матеріального світів, або ж як формотворче начало, особлива сила, що оформляє зсередини будь-яку матерію. Згодом такий поділ стане досить стійким і не втратить своєї значимості аж до нашого часу.

В естетичній концепції Плотіна ми виявляємо не просто наявність такого утворення як внутрішня форма, але й сам термін, так званий endon eidos (внутрішній эйдос). Однак, Плотін не створює будь-якої закінченої теорії внутрішньої форми, а розглядає її як нематеріальну сутність представлену в тілах, яка об'єднує різноманітні емпіричні прояви з ідеєю.

В епоху середньовіччя проблема внутрішньої форми отримує нове наповнення. Тома Аквінський диференціює значення категорії форма, розділивши її на форму субстанціальну (завдяки якій субстанція стає реальністю) і форму акцидентальну (яка лише приєднується до субстанції, наділяючи її зовнішньою визначеністю). Саме цим розрізненням у філософії було покладене початок логічного розподілу форми на внутрішню і зовнішню.

В епоху Відродження категорія внутрішньої форми також знаходить своє застосування. Відомий неоплатонік Дж. Бруно вперше привносить у нього інтелектуальний компонент, ототожнюючи з так званим внутрішнім художником, деяким розумним творчим началом, що функціонує усередині будь-якої емпіричної речі й тим саме, визначає її формування та розвиток.

Англійські неоплатоніки XVII в. також звертаються до поняття внутрішньої форми. Зокрема, Шефтсбері вибудовує цілу ієрархію форм, на вершині якої розташовуються форми внутрішні, що трактуються філософом, як вищий ступінь формотворної сили творіння.

Третій розділ "Проблема внутрішньої форми в філософії мови" представляє цілий спектр лінгвістичних тлумачень внутрішньої форми в яких зазначена категорія аналізується перш за все у якості важливого елемента мовотворення.

Основоположником теорії внутрішньої форми у лінгвістиці традиційно вважається німецький вчений В. фон Гумбольдт. На першому етапі своєї діяльності Гумбольдт не додає до поняття внутрішньої форми нічого принципово нового, розглядаючи його в рамках естетичної традиції свого часу. Відповідно, внутрішня форма зв'язується вченим з активною діяльністю людської свідомості та розглядається як досконалий образ, що прагне втілити у своїх творах справжній митець.

Своє теоретичне наповнення поняття внутрішньої форми одержує в сфері лінгвістики. Онтологічна винятковість мовного простору приводить німецького вченого до необхідності виявлення внутрішнього породжуючого начала мови, здатного підняти членороздільний звук до вираження думки. Із цією метою саме і було введене поняття внутрішньої форми мови, під яким Гумбольдт став розуміти наскрізний формотворчий принцип, спрямований на здійснення мовної діяльності.

При цьому поняття внутрішньої форми не позбавлене у Гумбольдта подвійності. З одного боку, воно проявляє себе як формотворчий принцип мови, з іншого - поєднує ті властивості та ознаки, які становлять підставу номінації при народженні нового лексичного значення слова.

Надалі трактування внутрішньої форми набуває більш спеціалізованого характеру. До основних напрямів дослідження варто віднести психологічне, логічне, а також богословсько-філософське тлумачення проблеми внутрішньої форми.

Психологічне тлумачення внутрішньої форми прийнято зв'язувати з ім'ям О.О. Потебні. Роблячи предметом свого розгляду не мову в цілому, а окреме слово, Потебня бачить у внутрішній формі насамперед попереднє етимологічне значення, що слугує опорою для актуального значення або смислу. Сутністю її у цьому випадку виступає зв'язок смислу зі звуком. Однак таке трактування внутрішньої форми породжує ряд складностей. Для їхнього подолання Потебня вводить ще одне визначення внутрішньої форми, розглядаючи її вже як "образ образів" або уявлення, здатне більш надійно та органічно зв'язати між собою мовний знак зі смислом. Подібне уточнення дозволяє вченому розглядати внутрішню форму слова як особливий закон, що організує будь-які почуттєві враження в деяку цілісність.

Розробку внутрішньої форми у вигляді психологічного феномена створює також відомий вчений Антон Марті. Він стверджує, що головне призначення внутрішньої форми полягає в здатності пробуджувати у свідомості людини необхідне значення. Ціль її, таким чином, полягає у тому, щоб служити асоціативним зв'язком між звуком і значенням.

Принципово інший підхід до проблеми внутрішньої форми належить російському філософу Г.Г. Шпету. Винятковість його позиції обумовлена насамперед тим, що саме Шпет вперше прагне надати внутрішній формі законний філософський статус. Розгляд внутрішньої форми у якості словесно-логічної (або інакше форми форм) дає Шпету можливість подивитися на цю категорію як на особливий механізм, що працює в різних сферах людського буття. Головний акцент при цьому робиться на питанні про встановлення смислу. Тому під внутрішньою формою філософ починає розуміти форму смислового змісту, іншими словами особливі взаємини, що зв'язують мовну емпіричну форму слова та "принципово ідеальний смисл". Як така внутрішня форма термінує пізнання, тобто логічно конструює його. Таким чином, Шпет виявляє, що смисл нами осягається лише через зовнішні форми словесного вираження у власних самодіяльних логічних формах, які й одержали у нього назву форм внутрішніх.

Поряд з цим, у філософії мови існує ще один аспект розуміння внутрішньої форми слова, який ми позначили як богословсько-філософський. Цей напрямок розглядає внутрішню форму, як засіб "зрощення" двох принципово протиставлених друг до друга світів: ідеального та реального, феноменального та космічного, і визначає її як найбільш актуальну у момент іменування ознаку слова, його споконвічний смисл, первинне значення (С. Булгаков).

Особливий акцент робиться на індивідуальному, особистісному характері внутрішньої форми. Як така вона не має самостійного значення, а залежить від контексту і тому знаходить свій смисл лише завдяки творчій активності суб'єкта, що пізнає. У цьому сенсі внутрішня форма з'являється як узагальнена етимологія, тобто кумулятивна історія всіх попередніх уживань (П. Флоренський).

У другій главі - "Внутрішня форма як компонент теоретичної філософії" - дисертант досліджує місце і роль внутрішньої форми в системі теоретичної філософії.

У першому розділі "Внутрішня форми як трансцендентальна схема суб'єктивності" розглядається питання про значення та роль внутрішньої форми у філософському вченні І. Канта.

Кантівський підхід до проблем людського пізнання, заснований на твердженні фундаментального для філософа положення про те, що знання завжди породжується двома здібностями, а саме здатністю чуттєвості отримувати уявлення та здатністю розуму через уявлення створювати поняття. Однак проблема полягає у тому, що розум і чуттєвість принципово трансцендентні один одному, а значить можливість застосування принципів однієї сфери стосовно іншої виявляється досить проблематичною. Тому й виникає питання про те, як можливе підведення споглядань під чисті розумові поняття, тобто застосування категорій до явищ.

Підсумком кантівських міркувань на цю тему стала теорія про існування посереднього уявлення, однорідного, як з категоріями, так і з явищами й здатного завдяки цьому виступати засобом безпосереднього підведення наочних уявлень під категорії. Кант показує, що можливість пізнання пов'язана з дією в нашому пізнавальному апараті певних формотворчих моментів, внутрішніх форм, які він називає трансцендентальними схемами. Саме трансцендентальні схеми, займаючи проміжне місце в структурі пізнання, виступають тим засобом, що забезпечує можливість апріорної взаємодії двох незалежних сфер людського пізнання - чуттєвості й розуму, створюючи, тим самим, умови для успішного здійснення пізнавального процесу. Результатом дії трансцендентальних схем виступають синтетичні судження a priori, як єдині джерела достовірного й об'єктивного для світу досвіду знання. Таким чином, основне питання кантівської Критики чистого розуму, питання про можливість апріорних синтетичних суджень, отримує своє вирішення.

Крім того, Кант вперше в історії філософської думки робить спробу розглянути логічний механізм пізнання як процесу, що має перш за все творчий характер. Він показує, що в пізнанні не існує жорсткої детермінації, оскільки багато чого залежить від творчих здібностей суб'єкта пізнання, а особливо від його здатності уяви, завдяки якій встановлюються трансцендентальні схеми чистих розумових понять і відкривається шлях до теоретичного пізнання.

У другому розділі "Логічні підстави теорії внутрішньої форми" встановлюється аналогія між трансцендентальним схематизмом кантівського вчення та логічною формою Л. Вітгенштейна, а також досліджується статус логічної форми в ранній творчості Л. Вітгенштейна.

Намагаючись вирішити проблему відношення структури мови та мислення до структури світу, тобто проблему співвідношення логіки та онтології, Л. Вітгенштейн виходить з передумови про те, що мова, мислення та світ перебувають у відношенні відображення, що думку та речення необхідно розглядати як своєрідний образ дійсності. Розмова у даному разі йде про особливу логічну відповідність, що існує між фактами, думками та реченнями. Встановлюється ця відповідність завдяки дії особливого механізму, що Вітгенштейн називає логічною формою та визначає як метод проекції відповідно до якого реальність відтворюється в обраному нами символізмі. внутрішня форма філософська пізнання

Філософ неодноразово підкреслює, що при конструюванні речень про світ ми діємо в рамках певних логічних правил, які забезпечують нам розуміння смислу будь-якої картини дійсності, тому що за допомогою суворого дотримання цих правил, ми заволодіваємо логічною формою та встановлюємо зв'язок між картиною та світом. Отже, сутність логічної форми полягає в здатності встановлювати між образом та річчю відповідне логічне відношення, логічну єдність, іншими словами в здатності виступати у якості необхідного елемента пізнавального процесу. Нам здається, що саме ця здатність логічної форми забезпечує їй спорідненість з таким поняттям, як трансцендентальна схема І. Канта.

Таким чином, ми можемо стверджувати, що Вітгенштейн робить акцент на логічній компоненті категорії внутрішньої форми, використовуючи її як метод проекції, який встановлює логічну відповідність між мовою, мисленням та дійсністю. Наявність цієї структурної єдності дозволяє виробляти особливі логічні правила, необхідні для вираження смислу, який міститься у мові.

У третій главі "Методологічні можливості категорії внутрішньої форми" розробляється теоретико-методологічна модель, яка дозволяє в новому ракурсі подивитись на роль і значення внутрішньої форми в культурних та когнітивних процесах.

У першому розділі "Внутрішня форма як елемент процесів символізації" робиться спроба дослідити функції внутрішньої форми як важливої складової різноманітних символічних процесів.

Усвідомлення символічної природи наукових засобів пізнання сприяло розумінню того, що всяка об'єктивація (яке виступає основним завданням будь-якої науки) являє собою всього лише опосередкування, тому увага дослідників була переорентована на вивчення саме посередніх ланок і символів, за допомогою яких різні науки відтворюють та описують реальність. Методологічна спрямованість філософського дискурсу була змінена. На перше місце було поставлене питання про особливе правило, керуючий принцип, який охоплює та з'єднує різноманітність пізнавальних функцій. Е. Кассирер, поширивши ідеї теорії символізму на всю область людської культури, зробив спробу створення універсальної системи "символічних форм", яка вміщувала б у себе основні способи опосередкування та структурування реальності. Відповідно до цього було виділено три основоположні для людського пізнання функції: функція мовного мислення, функція міфо-релігіозного мислення і функція художнього споглядання. Однак основна увага Кассирера була зосереджена на пошуках загального закону опосередкування, за допомогою якого можна було б установити ідеальний взаємозв'язок всіх областей культурного простору, не втрачаючи при цьому унікальної своєрідності кожної з них. Такий закон отримав у філософа назву внутрішньої форми й був позначений як особливий посередник, що обумовлює собою побудову всього змісту культури. Завдання філософії, таким чином, було зведено не до опису різноманітних символічних форм, а до розуміння й осмислення їх фундаментального формотворчого принципу.

Другий розділ - "Внутрішня форма як засіб інтерпретації" розкриває спосіб функціонування внутрішньої форми у якості особливої методологічної процедури, спрямованої на розкриття смислу об'єкта, що досліджується.

На основі посилань на класичні філософські дослідження впроваджується думка про те, що інтерпретація - це фундаментальна властивість буття суб'єкта, його свідомості, а тому її слід розглядати як основоположний елемент людського пізнання. Таке трактування вимагає пошуків необхідних методологічних механізмів і процедур інтерпретації, спрямованих на виявлення та розшифровку відповідних смислів.

У процесі дослідження було встановлено, що один з таких методів інтерпретації ґрунтується на використанні особливого конструкта, що одержав назву перспективи. Його суть полягає в аналізі чуттєво-сприймаємих форм, у результаті якого виробляється своєрідна схема тлумачення світу, що дозволяє виявити та зафіксувати смисл явища, що розглядається. Фактично, перспектива може бути представлена як особлива апріорна установка нашої свідомості, що регулює принципи побудови та сприйняття дійсності. Особливий онтологічний статус і функціональна наповненість поняття перспективи дозволяють трактувати його як один із проявів категорії внутрішньої форми. При цьому варто враховувати, що дане утворення містить у собі два взаємозалежних моменту: так звану лінійну перспективу, що синтезує на своїй основі все хаотичне різноманіття чуттєвого досвіду і виступає, таким чином, принципом організації навколишнього нас фізичного простору (Е. Панофський) та перспективу зворотну, що використовується для опису і відтворення світу трансцендентного (П. Флоренський).

Поряд з цим у дисертації була продемонстрована залежність перспективи від фундаментальної схеми суб'єктно-об'єктних відносин, іншими словами від внутрішньої форми мислення, що показало їхній глибинний зв'язок і взаємозумовленість.

У третьому розділі "Внутрішня форма як "діалогічна" модель пізнання" впроваджуються принципи некласичної методології дослідження в якій традиційна суб'єктно-об'єктна структура змінюється так званою "архітектонікою події", заснованої на співвідношенні і взаємодії автора і героя.

В дисертації показано як у філософській практиці виникає питання про вироблення нової эпістемологічної традиції, спроможної в раціональних формах врахувати позицію реального емпіричного суб'єкта. Об'єктом теорії пізнання у даному разі стає пізнання в цілому, а не тільки його теоретизована модель. Аналіз даної когнітивної ситуації конкретизовано через реконструкцію поглядів М.М. Бахтіна, який доповнює сферу філософського пізнання принципово новими поняттями та категоріями. На місце логічно строгих і раціонально орієнтованих конструкцій Бахтін ставить поняття-образи і поняття-метафори, такі як "вчинок", "участна свідомість", "жива єдина історичність", "правда" та ряд інших.

Паралельно із цим вчений вводить принципово нову методологію дослідження, засновану не на жорсткий опозиції суб'єкта і об'єкта, а на взаємодії і співтворчості автора і героя як учасників "естетичної події". Відповідно, зовнішній світ більше не розглядається як об'єкт, підлягаючий завоюванню та пануванню, а з'являється як заданість для співтворчості. Завдяки цьому теорія пізнання доповнюється новою "діалогічною" моделлю пізнання, а внутрішня форма мислення трансформується в породжуючий простір твору особистісний принцип, заснований на творчій взаємодії складаючих його компонентів. Конкретизація цих ідей була представлена М. Бахтіним за допомогою аналізу так званого монологічного (характеризуємого жорсткою формуючою силою авторського начала) та діалогічного романів (пов'язаного із творчістю Ф.М. Достоєвського і представленого як справжній калейдоскоп з безліччю істин, голосів та позицій), які мають різну внутрішню форму і, відповідно, зовсім по-різному відтворюють та структурують створювану ними реальність.

ВИСНОВКИ

У висновках підведено підсумки дослідження, які дозволяють говорити про вирішення наукового завдання дисертації, тобто про проведення теоретико-філософського аналізу категорії внутрішньої форми, розмежування її з іншими, близькими за значенням поняттями, про розкриття її методологічних та евристичних можливостей, що дозволяє включити внутрішню форму в науковий дискурс як категорію філософсько-гуманітарного пізнання. Головні висновки такі:

1. Розгляд та аналіз існуючих концепцій внутрішньої форми в історії філософської думки, лінгвістиці, логіки, філософії культури, естетиці, а також різних міждисциплінарних сферах дозволив реалізувати підхід до проблеми внутрішньої форми на філософському, загальнонауковому та приватно-науковому рівнях.

а) Встановлено, що на філософському рівні розгляду проблеми категорія внутрішньої форми існує як складна образно-понятійна конструкція, яка здійснює взаємодію та взаємозв'язок між двома онтологічно нерівноцінними сферами буття, світом ідеальних сутностей та світом емпіричних об'єктів.

б) На приватно-науковому рівні (у даному разі мова йде про функціонування внутрішньої форми у сфері такої дисципліни, як лінгвістика) ми змогли виявити дві тенденції у розгляді проблеми внутрішньої форми. Пов'язано це, у першу чергу, з тим, що у сфері лінгвістиці категорія внутрішньої форми має відношення не тільки до сфери мови взагалі, але і до окремого слова, зокрема. У першому випадку внутрішня форма грає роль фундаментального принципу мовної організації, який фіксує усталеність взаємозв'язку між глибинними та поверхневими структурами мови. У другому - позначає структурно-семантичні зв'язки між певним словом та його первинною оболонкою та значенням.

в) Також вперше було встановлено, що на загальнонауковому рівні категорія внутрішньої форми може бути представлена у якості складної методологічної структури, яка має вигляд певної символічної конструкції (символічної форми). Сутність даної конструкції може бути зведена до дії загального закону опосередкування, який здатен розповсюджувати сферу своєї діяльності на нескінченно широкі предметні галузі.

2. Поряд з цим, було встановлено, що значимість внутрішньої форми для гуманітарного пізнання визначається, перш за все, її особистісним суб'єктним характером, здатністю враховувати позицію реального емпіричного суб'єкта, позицію, яку дуже складно враховувати у сфері діяльності природничих та точних наук. При цьому автор не заперечує можливості застосування категорії внутрішньої форми за межами гуманітаристики, хоч і вважає, що це питання повинно стати предметом зовсім іншого дослідження.

3. Зафіксовано неправомірність ототожнення внутрішньої форми з такими спорідненими з нею категоріями як форма і структура, а також продемонстровано відмінності даної категорії від таких значущих для гуманітарного пізнання понять, як символ, сутність, образ та установка. У результаті ретельного аналізу нами були виявлені фундаментальні властивості досліджуваної нами категорії, а саме: апріорність; залежність від вільної гри творчої уяви суб'єкта, що пізнає; здатність до нескінченного розширення і прирощування смислу; неемпіричний характер існування і ряд інших, а головне - ми змогли представити внутрішню форму як особливий закон породження будь-якої зовнішньої даності. Причому дія цього закону обумовлена свідомою діяльністю суб'єкта, що пізнає, у якому онтологічно закладена здатність структурувати дійсність і переводити її в процес смислоутворювання.

4. Вивчення генезису внутрішньої форми дозволило позначити основні етапи її розвитку, а також зафіксувати, що проблема внутрішньої форми була представлена у філософському пізнанні ще у період його становлення. У результаті проведеного у даній дисертаційній праці дослідження було встановлено, що включення внутрішньої форми у структуру філософського дискурсу, в першу чергу, було обумовлено її особливим онтологічним статусом.

5. Поряд з цим, ми змогли з'ясувати, що своє теоретичне наповнення категорія внутрішньої форми отримала у сфері лінгвістики. Зв'язано це було, у першу чергу, з особливостями функціонування мовного простору під яким традиційно розуміють особливу пограничну сферу, яка розташована між світом зовнішніх явищ та внутрішнім світом людини.

6. На прикладі філософського вчення І. Канта ми змогли показати, що у рамках теоретичної філософії внутрішня форма виконує важливу когнітивну функцію, а саме є необхідним засобом отримання апріорних синтетичних суджень, як єдиних джерел наукового знання.

7. Також встановлено, що внутрішня форма є важливою смислоутворюючою конструкцією, яка відповідає за процес встановлення смислу. Аналіз філософської концепції Л. Вітгенштейна дав нам можливість позначити внутрішню форму у якості своєрідного метода проекції, який встановлює логічну відповідність між мовою, мисленням та дійсністю. Наявність такої структурної єдності дозволяє зафіксувати логічні правила відтворення реальності, завдяки яким можуть бути встановлені межі осмисленості, межі виразу смислу у мові.

8. Виявлено, що внутрішня форма може бути представлена як складна методологічна конструкція, схема інтерпретації, яку суб'єкт накладає на дійсність, завдяки чому виникає особистісний ракурс бачення та сприйняття реальності. Ця обставина ще раз показує, що зростання значущості внутрішньої форми в структурі пізнання та культури зв'язано зі зростанням ролі суб'єкта (автора) у різноманітних культурних та когнітивних процесах.

9. Вперше була встановлена взаємозалежність внутрішньої форми від домінуючої в певному культурно-історичному просторі фундаментальної схеми суб'єктно-об'єктних відносин. Це дало можливість виявити роль внутрішньої форми у багатомірному процесі історичного розвитку пізнання та культури.

10. Зроблено висновок про те, що внутрішня форма здатна здолати обмеженість традиційних форм та методів осягнення реальності, породжуючи, таким чином, "діалогічну" модель пізнання, яка заснована не на тотальному протиставленні суб'єкта та об'єкта, а на сотворчості та взаємодії автора і героя. Завдяки цьому, категорія внутрішньої форми була позначена як самостійна методологічна структура, мета якої полягає у розкритті сутності різних культурних та когнітивних процесів та явищ. У цьому й полягає одна із основних евристичних функцій досліджуваної нами категорії.

11. Використання внутрішньої форми на різних рівнях буття суб'єкта дозволяє зробити висновок про універсальний статус та значення цієї концептуально-теоретичної конструкції, яка дозволяє встановлювати змістовні та внутрішньологічні зв'язки між різними, зовнішньо достатньо віддаленими друг від друга галузями та проблемами гуманітарного пізнання.

12. Отримані результати можуть використовуватися фахівцями різних сфер знання, зокрема, фахівцями в організації різних форм вищої освіти, при розробці навчальних курсів з історії філософії, філософії мови, філософської герменевтики, філософії мистецтва, соціології знання, а також для подальшої розробки методології вивчення категорії внутрішньої форми з тим, щоб у подальшому отримати можливість розповсюдити її дію на інші сфери наукового пізнання та людської життєдіяльності.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВІДОБРАЖЕНІ В НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Внутрішня форма як об'єкт філософсько-гуманітарного пізнання // Наукове пізнання: методологія та технологія. - Вип. 2(12). - 2003. - С. 69-75.

2. Методологічні можливості категорії "внутрішня форма" в описанні національного образу світу // Мова. Науково-теоретичний часопис з мовознавства. - 2003. - №8. - С. 209-215.

3. Внутрішня форма як основа номінації: семантичний та онтологічний аспекти // Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. - Вип. 6. - Мова, текст, культура. - Одеса: ОНУ, 2004. - С. 61-69.

4. Вчення Канта про "трансцендентальний схематизм" у світлі теорії внутрішньої форми // Наукове пізнання: методологія та технологія. - Вип. 2(14). - 2004. - С. 112-118.

5. Внутрішня форма як комунікативний елемент смислового простору мови // Матеріали V міжнародної науково-практичної конференції "Людина, культура, техніка в новому тисячолітті". - Харків, 2004. - С. 129-130.

6. Роль внутрішньої форми у філософсько-лінгвістичній концепції Платона // Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. - Вип. 8. - Грецька традиція в сучасній культурі. - Одеса: ОНУ, ОГТ, 2005. - С. 65-73.

7. Походження та генезис категорії внутрішньої форми (філософський аспект проблеми) // Матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції "Дні науки філософського факультету-2005". - Ч. 2. - К., 2005. - С. 21-23.

8. Категорія "внутрішня форма" в контексті сучасної методології гуманітарного пізнання // Матеріали міжнародної наукової конференції "Філософія гуманітарних наук: актуальність і перспективи розвитку". - Чернівці, 2006. - С. 44-47.

9. Кантіанські мотиви у "Логіко-філософському трактаті" Л. Вітгенштейна // Філософські пошуки. - Вип. XXIV. - Львів-Одеса: Cogito-Центр Європи, 2007. - С. 95-102.

АНОТАЦІЇ

Рабокоровка Г.В. Внутрішня форма як категорія філософсько-гуманітарного пізнання. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.02. - діалектика і методологія пізнання - Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, Одеса, 2008.

Дисертація присвячена актуальній, проте недостатньо опрацьованій у сучасній філософській літературі проблемі з'ясування методологічних та евристичних можливостей категорії внутрішньої форми в контексті філософсько-гуманітарного пізнання. З цією метою насамперед встановлюється співвідношення внутрішньої форми з такими фундаментальними для філософії категоріями, як форма і структура, а також з такими важливими для гуманітарного пізнання поняттями, як символ, образ, сутність та установка. Крім того, досліджуються основні концепції внутрішньої форми, які представлені в європейській філософській думці. Мовна практика застосування цієї категорії дозволяє раціоналізувати внутрішню форму та провести її теоретичне осмислення.

В дисертації доводиться, що завдяки своєму особливому онтологічному статусу, внутрішня форма має певні когнітивні та смислотворчі якості. Це, в свою чергу, обумовлює визначне місце внутрішньої форми при одержанні наукового знання.

Обґрунтування та реалізація сучасного методологічного підходу до внутрішньої форми базується на розумінні зазначеної категорії у якості важливого елемента процесів символізації, засобу інтерпретації, а також на тлумаченні внутрішньої форми у якості "діалогічної" моделі пізнання, заснованної на рівноправній взаємодії складаючих її компонентів.

Ключові слова: внутрішня форма, закон опосередкування, смисл, формотворчий принцип, трансцендентальна схема, образ, логічна форма, перспектива, символізм, уява, інтерпретація, модель пізнання.

Rabokorovka A.V. The inner form as a category of the philosophical-humanitarian cognition. - Manuscript.

The dissertation for obtaining a degree of candidate of philosophy by the specialty 09.00.02. - dialectics and methodology of cognition - Odessa National I.I. Mechnikov University, Odessa, 2008.

The dissertation is devoted to actual but insufficiently investigated problem on reveal of the methodological and heuristic possibilities of the inner form category in the context of the philosophical-humanitarian cognition. It is effected by the analysis of the correlation of the inner form with the such fundamental philosophical categories as form and structure, also such important for humanitarian cognition concepts as symbol, image, essence and installation. The basic inner form conceptions represented in the world philosophy are investigated. Language practice of the use of this category enable to rationalize inner form and produce its theoretical comprehension.

Is proved, that thanks to its special ontological status inner form has certain cognitive and semantic qualities, consequently it occupies important place in the process of the reception of theoretical cognition.

The substantiation and the realization of contemporary methodological approach to the inner form is based on understanding of given category as important element of the processes of symbolization, the facility of the interpretation, but besides on understanding of the inner form as of the "dialogic" model of cognition which is founded on equal interaction of all its components.

The key words: inner form, mediated law, sense, formbuilding principle, transcendental scheme, image, logical form, perspective, symbolism, imagination, interpretation, cognitive model.

Рабокоровка А.В. Внутренняя форма как категория философско-гуманитарного познания. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.02 - диалектика и методология познания - Одесский национальный университет имени И.И. Мечникова, Одесса, 2008.

Диссертация посвящена актуальной, но недостаточно разработанной в современной философской литературе проблеме выявления методологических и эвристических возможностей категории внутренней формы в контексте философско-гуманитарного познания.

В диссертации обозначен ряд классических подходов к исследованию внутренней формы, представленных в истории европейской философской мысли. Предпринятый анализ позволяет установить, что проблема внутренней формы не является изобретением сегодняшнего времени, а была представлена в философском познании ещё в период его становления. Это даёт основание выявить предпосылки формирования проблемы внутренней формы, а также сделать вывод об укоренённости данной проблематики в недрах подлинно философских проблем и идей.

Сравнительный анализ внутренней формы с такими родственными ей категориями как форма и структура, а также такими значимыми для гуманитаристики понятиями, как символ, сущность, образ и установка позволяет обозначить специфику функционирования внутренней формы, а также выявить её фундаментальные свойства и значения.

Обращение к языковой практике употребления внутренней формы позволяет произвести теоретическую проработку исследуемой нами категории. На основании предпринятого анализа мы можем констатировать, что внутренняя форма является одной из наиболее сложных и неоднозначных категорий языкознания. В лингвистической литературе она выступает прежде всего, как исключительно узкое предметное явление, не включённое в "пограничные сферы" с другими областями знания, а именно философией, культурологией, психологией, теорией искусства и др. Традиционным применением внутренней формы в данной области считается её приложение к языку в целом и слову, в частности. В первом значении она выступает как глубинный принцип языковой организации, фиксирующий устойчивость взаимосвязи между глубинными и поверхностными структурами, которые выводятся, соответственно, из этих глубинных структур. Во-втором - обозначает структурно-семантические связи между определённым словом и его первичной оболочкой, и значением.

Погружение внутренней формы в недра теоретической философии позволяет освободить данную категорию от многочисленных лингвистических коннотаций, а главное - выявить онтологические основания рассматриваемой нами проблематики. Было установлено, что внутренняя форма представляет собой особый механизм, занимающий исключительное место в пространстве бытия, а точнее обозначить её как некое пограничное понятие, расположенное между эмпирической реальностью и идеальной предметностью и выступающее, таким образом, условием взаимодействия этих двух принципиально различных сторон бытия. Благодаря такому особому онтологическому статусу значимость внутренней формы в структуре философского познания приобретает исключительно важное значение.

Проведя сравнительный анализ кантовского учения о трансцендентальном схематизме чистых рассудочных понятий с теорией логической формы Л. Витгенштейна, мы пришли к выводу о том, что в концепциях этих мыслителей внутренняя форма (которая у Канта, соответственно, получает название трансцендентальной схему, а у Витгенштейна логической формы) выступает как важный смыслообразующий и когнитивный компонент.

В диссертации представлена теоретико-методологическая модель, позволяющая продемонстрировать применение категории внутренней формы к анализу феноменов духовной культуры. В процессе исследования было установлено, что в рамках гуманитарного познания внутренняя форма может выступать как своеобразный символизм, сущность которого состоит в обнаружении фундаментального формообразующего принципа, всеобщего закона опосредования, обусловливающего собой построение всего содержания культуры.

Наряду с этим было показано, что внутренняя форма обладает большими возможностями и как средство интерпретации, а точнее, может рассматриваться как особая методологическая процедура, схема интерпретации, направленная на установление и расшифровку смысла.

Анализируя внутреннюю форму посредством фундаментальной схемы субъектно-объектных отношений, представленной в виде взаимодействия субъекта и объекта, автора и героя, мы смогли установить, что исследуемая нами категория способна порождать новую "диалогическую" модель исследования, основанную не на тотальном противопоставлении субъекта и объекта, как это принято в рамках классической методологии познания, а на сотворчестве и взаимодополнительности составляющих её элементов.

Ключевые слова: внутренняя форма, закон опосредования, смысл, формообразующий принцип, трансцендентальная схема, образ, логическая форма, перспектива, символизм, воображение, интерпретация, модель познания.

Размещено на Allbest.ru