Модернізація як соціально-історичний феномен

Размещено на http://www.allbest.ru/

IНСТИТУТ ФIЛОСОФIЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ НАЦIОНАЛЬНОЇ АКАДЕМIЇ НАУК УКРАЇНИ

УДК 316.422+930.1

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Модернізація як соціально-історичний феномен

Погосян

Вардгес Григорович

Київ

2008



ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана в Слов'янському державному педагогічному університеті МОН України на кафедрі філософії, соціально-політичних і правових наук.

Науковий керівник:

кандидат філософських наук, доцент Мозговий Леонід Іванович,

Слов'янський державний педагогічний університет МОН України, завідувач кафедри філософії, соціально-політичних і правових наук

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Ананьїн Валерій Опанасович,

Військовий інститут телекомунікації та інформації Національного технічного університету України „КПІ" МОН України,

професор кафедри військово-гуманітарних дисциплін

кандидат філософських наук, доцент

Кожем'якіна Оксана Миколаївна,

Черкаський державний технологічний університет МОН України, доцент кафедри філософії

Захист дисертації відбудеться "19" грудня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії

імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4, к.318.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розіслано "___" листопада 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук Ситніченко Л.А.



ЗАГАЛЬНА ХАРАТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Аналіз соціальних явищ та історичних викликів сучасності, проведений сучасними суспільствознавцями, представляє суспільний прогрес як складний, суперечливий, важко передбачуваний. Питання про спрямовання розвитку суспільства стає ще актуальнішим для країн і народів, суспільство яких перебуває у стані трансформації і які складають значну частину населення планети. У перехідних суспільствах, як складних нелінійних системах, яким притаманна нестійкість, різко зростає роль керування всіма сферами громадського життя з метою уникнення дезінтеграційних відцентрових процесів. Відтак очевидною є необхідність наукового підходу до відповідного перетворення суспільства, наукового осмислення історичних фактів, соціальних явищ і процесів, а також комплексно-системного вивчення розвитку суспільства.

Проведення на пострадянському просторі наприкінці XX - початку XXI ст. прискорених реформ у дусі модернізації за зразком західної моделі не привело до створення цивілізованих суспільств, консолідованих на основі загальнолюдських цінностей демократії та ринкової економіки. Воно, навпаки, обернулося розвитком процесів дезінтеграції, деіндустріалізації, деградації економіки й культури. До наслідків, що загрожують широкомасштабними соціальними конфліктами, приводить неправомірна абсолютизація лінійного паттерна розвитку, що припускає обов'язковість застосування західноцентристської моделі модернізації як єдино можливої. Остання теза необґрунтовано елімінує існування сукупності алгоритмів цивілізаційної матриці, що пояснює різноманіття сучасних суспільств і культур, особливо - роль соціокультурної компоненти, що в умовах нової соціальної реальності, у час біфуркації зростає до домінантної.

Ні неомодерністська (включаючи неомодернізм на етнічних засадах), ні постмодерністська теорії не пояснюють складностей і особливостей завдань, які стоять перед країнами "перехідного періоду", не характеризують перспективу їх розвитку з достатнім врахуванням їх специфіки й не дозволяють управляти процесами змін у цих країнах. Відкритим залишається питання про феномен модернізації, його категоріальне визначення в соціально-філософському вимірі.

Зв'язок дослідження з науковими програмами. Дослідження виконано в контексті науково-дослідної роботи кафедрі філософії, соціально-політичних і правових наук Слов'янського державного педагогічного університету (тема затверджена Вченою радою університету. Протокол №6 від "25" січня 2007 р.).

Ступінь наукової розробленості теми. У соціально-філософському контексті вплив техногенних соціокультурних форм на свідомість людини, їх ґенезу і перспективи розвитку досліджується у працях О.Тоффлера, Д.Белла, П.Козловськи, Ф.Броделя, В.Іноземцева. Теоретична спадщина О.Конта й Г.Спенсера знайшла своє застосування й переосмислення у виникненні класичної західноцентристської теорії модернізації, яка репрезентована в працях У.Ростоу, Х.Лібенстайна, П.Аптера, Р.Нурксе, П.Розенштайн-Родана С.Ліпсета, Д.Лернера, М.Леві, Г.Алмонда. У кінці XX століття в західній науці констатація недієздатності класичної моделі модернізації й уявлення про універсальне сучасне суспільство відбувається у роботах I.Валлерштайна, Г.Франка, А.Саміна, П.Боде. Варіативність модернізаційних процесів визначена в працях С.Хантингтона, П.Штомпки. У межах класичного розуміння соціальних перетворень пропонують увести в теорію модернізації опосередковуючи складові Ш.Ейзенштадт, Н.Стер, Г.Беме, Ф.Фукуяма. Суттєво інше прочитання всесвітньої історії людства й соціальних перетворень пропонує цивілізаційний підхід, що представлений у роботах М.Данилевського, М.Вебера, П.Сорокіна, Л.Гумільова, Л.Мечнікова, О.Шпенглера, А.Тойнбі. Розробці проблеми модернізації присвячені роботи вчених незахідних наукових шкіл А.Китахари, М.Тамамото, А.Заберта, А.Ахієзера, Б.Єрасова, В.Федотової, Б.Капустіна, Д.Сагадаєва, В.Рукавишникова, А.Панаріна, И.Антоновича та ін., у яких висунуті теоретичні положення й рекомендації, що носять дискусійний характер через наявність у них низки ідей про унікальність модернізаційних процесів, зумовлених локальними особливостями.

В українській філософії до соціокультурного аспекту перетворень суспільства зверталися в дослідженні історичних форм ціннісної свідомості В.Бакіров, В.Хмелько, В.Пазенок, А.Ручка. Важливість збереження накопиченої культурної спадщини й національної унікальності в умовах глобалізації відображена в роботах Ю.Шемшученка, О.Климової, М.Максюти, Е.Герасимової, М.Шульги та інших. Інституційні зміни, аналіз яких виявляє амбівалентний стан сучасного українського суспільства, у дискурсі соціології досліджує Є.Головаха. У світлі системно-цивілізаційної методології в межах сучасної глобалістики розглядають проблеми сучасних суспільств В.Гречанінов, В.Бебик, С.Шергін, Л.Дегтерьова, В.Журавський, О.Кучеренко, М.Михальченко, які відзначають спрощеність дихотомного підходу в сучасних модернізаційних теоріях, дискусійний характер представлених парадигм. Науково обґрунтована програма модернізації України потребує відповідних методологічних засад, над розробкою яких працює група українських вчених (А.Єрмоленко, В.Шамрай, Д.Кірюхін, О.Лазоренко та інші), які плідно вирішують теоретичні питання насущних соціальних змін українського суспільства, його інституційної перебудови в межах комунікативної філософії. Необхідний теоретичний контекст для розробки адекватної сьогоденню теорії модернізації складають дослідження в Україні соціальної філософії, репрезентовані працями В.Ананьїна, Є.Бистрицького, О.Білого, Я.Любивого, В.Ляха, С.Пролеєва, Т.Ящук.

Об'єктом дослідження є модернізація як соціально-історичний феномен.

Предметом дослідження є соціальна модернізація; форми й методи її практичного здійснення (як в історичному минулому, так і в сучасності), розглянуті в контексті соціальної філософії; взаємозв'язок феномену модернізації з реаліями сучасного суспільства.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дослідження є аналіз феномену модернізації, її протиріч і наслідків, позитивних і негативних аспектів подібних перетворень суспільної системи в контексті трансформації, які мають місце в сучасному світі в умовах об`єктивних глобальних процесів. Особлива увага приділяється переходу від розгляду процесу модернізації як соціального феномену й невід'ємної складової частини соціально-історичного процесу до осмислення модернізаційних процесів сучасності в умовах існуючих геополітичних реалій, аналізу затребуваних часом подібних соціальних трансформацій на пострадянському просторі. Для досягнення поставленої в роботі мети передбачається вирішення ряду дослідницьких завдань, а саме:

- знаходження методології, що уможливлює адекватне осмислення процесів модернізації в соціально-філософському вимірі;

- виокремлення основних концептуальних підходів до проблеми модернізації в історії соціальних наук, критичний аналіз їх змісту, як з огляду на їх парадигмальне поле, так і їх втілення в історичній практиці;

- виявлення багаторівневого характеру процесу модернізації суспільства, основних протиріч, що виникають у ході її проведення;

- доведення неможливості уніфікації процесів соціальних трансформацій, їх лінійного здійснення в умовах різноманіття цивілізацій;

- обґрунтування культурно-історичної унікальності модернізаційних суспільних процесів, обумовлених як конкретно-історичними умовами їх здійснення, так і сукупністю засадничих алгоритмів конкретної цивілізаційної матриці;

- розкриття сенсу поняття "модернізація" як фундаментальної категорії соціальної філософії.

Методи дослідження. Методологічною засадою дисертаційного дослідження є основні принципи соціально-філософського аналізу: комплексність підходу, повнота дослідження, аналіз джерел і генезис проблеми, порівняльний аналіз теорій та ідей провідних соціологів і філософів, компаративний аналіз динаміки соціальних змін, які дозволили виявити статус "модернізації" у комплексі категоріальних понять, визначити її місце в системі соціального знання. Методи дослідження засновані на реалізації діалектичного, феноменологічного й системно-цивілізаційного підходів.

Діалектичний метод використовується як такий, що дозволяє виявити відкритий характер діалектичної пари "традиції - сучасність" у процесі модернізації, взаємодоповнюваність відношень домінування й підпорядкованості, тотожності й відмінності, конструктивного й деструктивного в цій дихотомії, а також розмежовує схожість і відмінності модернізму й постмодернізму як двох протилежних парадигм сучасної філософії, у межах яких розглядаються питання, пов'язані з модернізацією.

Феноменологічний метод дозволив з'ясувати сутність процесу формування понять, якими оперує соціальна філософія, орієнтуючи на виявлення фундаментальних основ модернізації й традиції.

Саме альтернативність соціальних процесів зумовила необхідність застосування соціокультурного підходу в рамках модернізаційної парадигми цивілізаційної концепції, що дало можливість детально описати нелінійність модернізаційних процесів й аргументовано обґрунтувати унікальність перетворень кожного конкретного суспільства.

Найважливішим є соціокультурний аналіз соціальних трансформацій, який дозволив наблизитися до розуміння культурно-онтологічної природи соціальних перетворень, їх структурованості, спрямованості й умов здійснення.

У межах дослідження й порівняння модернізаційних процесів певних культурно-історичних типів, що здійснюються в різному історичному просторі, було використано компаративний метод.

Наукова новизна дисертаційної роботи визначається першим у вітчизняній літературі комплексним аналізом феномену модернізації, теорії й практики процесу модернізації в соціально-філософському й історіософському вимірах і виявленні її основних парадигм, що втілено в низці положень, яким властиві елементи наукової новизни й виносяться на захист:

- визначено методологічне поле дослідження процесу модернізації та доведено, що поліваріантність і структурованість соціальних дій підводить до використання системно-цивілізаційної методології, що дозволяє зробити розуміння історії, суспільства, людини більш багатомірним і всебічним;

- виявлено неспроможність класичної парадигми соціальної модернізації як універсальної теорії й практичного здійснення, з некритичним підходом до її основних положень, як західноцентристської моделі соціальних перетворень у контексті трансформацій пострадянського простору; сучасні дослідження модернізаційних процесів в руслі постмодернізму, пов'язані з корекцією теорії соціальної модернізації, неприйняттям ідеї універсалізму її парадигмального поля під впливом гуманістичної критики широкого соціокультурного плану й протестних рухів у суспільствах, що трансформуються;

- встановлено, ґрунтуючись на тезі про структурованість соціальної дії, багаторівневий характер процесу модернізації суспільства, а також з'ясовано, що інноваційні привнесення необов'язково викликають каузальну послідовність перетворень усіх складових компонентів цивілізаційної матриці, найбільш консервативним з яких виявляється соціокультурний компонент; протиріччя, що виникають у ході інституційної перебудови, інтерпретуються як прагнення соціальної системи до збереження гомеостазу, стану відносної стабільності; у випадку наявності власного потужного соціального регулятора, системотворчого компонента, реакція на інноваційне привнесення в суспільстві можлива негативна, аж до відторгнення;

- аргументовано неможливість загальної уніфікації процесів соціальних трансформацій, їх лінійного здійснення в умовах різноманіття планетарних цивілізацій з поліваріантністю соціально-історичних процесів; обґрунтована теза про те, що здійснення на практиці єдиного варіанту модернізації перетворює основні положення класичної теорії модернізації на ідеологеми, які не можуть бути застосовані для адекватного наукового аналізу;

- обґрунтовано унікальність модернізаційних процесів суспільств відособленого культурно-історичного типу, обумовлених як конкретно-історичними умовами часового відрізку їх здійснення, так і сукупністю алгоритмів, що лежать в основі конкретної цивілізаційної матриці; перехід західних суспільств від традиційного до сучасного стану пояснюється глибинними соціокультурними процесами, притаманними відповідному культурно-історичному типу; онтологізація цієї окремої моделі розвитку призводить до концепції лінійного прогресу, що ігнорує альтернативність суспільного розвитку, подає модернізацію як одноактний процес епохи модерну й постмодерну.

- доведено, що модернізація як унікальне соціальне явище формується в певних конкретно-історичних умовах, постаючи (поряд з еволюцією, конвергенцією, революцією) невід'ємною складовою частиною соціально-історичного процесу. У контексті історичної ретроспективи й історіософського переосмислення термін "модернізація" має використовуватися як категоріальне поняття соціальної філософії.

Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що його зміст і висновки сприяють поглибленню осмислення філософських основ модернізаційних процесів, доповнюють і систематизують знання про соціальні перетворення, про модернізацію як складову невід'ємну частину соціально-історичного процесу та її особливостей у сучасному світі. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого концептуального аналізу взаємодії різних суспільств в умовах глобалізації.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її висновки можуть бути використані в державних проектах розбудови суспільства, у проектах реформування соціальних інститутів. Зокрема, результати, отримані в процесі дослідження, дозволяють сформувати теоретичні рекомендації для розробки науково обґрунтованої державної програми політичної й соціально-економічної модернізації українського суспільства.

Основні висновки дисертації можуть бути ефективно реалізовані при розробці спецкурсів, навчально-методичних програм, посібників та науково-довідкової літератури з філософських, соціологічних та історичних наук у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дослідження обговорювалися на засіданнях кафедрі філософії, соціально-політичних і правових наук Слов'янського державного педагогічного університету, оприлюднювалися автором у виступах та доповідях на ряді наукових конференцій, зокрема: Щорічної наукової сесії Міжнародної Академії філософії (Єреван, березень 2006р.), Щорічної міжнародної наукової конференції "Ломоносовські читання: "Росія в XXI столітті й глобальні проблеми сучасності" (Москва, квітень 2006р.), Міжнародної науково-теоретичної конференції "Ідентичність у сучасному соціумі" (Донецьк, листопад 2006р.), Всеукраїнської науково-теоретичної конференції "Випадковість у сучасному світі: діалог науки, релігій, культур" (Вінниця, лютий 2007р.), V Міжнародної наукової конференції "Державне керування в XXI столітті: традиції й інновації" (Москва, червень 2007р.).

Положення та ідеї дисертаційного дослідження використалися у викладацькій та учбово-методичній практиці дисертанта в межах курсів для студентів бакалавратів і магістратур у Єреванському державному університеті (Вірменія), Арізонському державному університеті (США), Московському державному університеті ім. М.В.Ломоносова (Росія), Слов'янському державному педагогічному університеті (Україна) у 2004 - 2008 рр.

Публікації. Основні висновки дисертації викладено дисертантом у надрукованих в Україні та за її межами наукових публікаціях, серед яких пять статей надруковано у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України для філософських наук.

Структура і обсяг роботи. Структура дисертації відповідає поставленим у дослідженні цілям і завданням, які визначають логіку розкриття змісту. Робота складається із вступу, 3 розділів (10 підрозділів), висновків та списку використаних автором джерел. Загальний обсяг роботи становить 173 сторінки, з них 161 сторінка основного тексту. Список використаних джерел з 174 найменувань нараховує 12 сторінок.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, з`ясовується ступінь її наукової розробленості, визначаються предмет, об'єкт дослідження, з'ясовується мета й висуваються завдання дослідження, характеризуються методологічні засади дисертації, розкривається її наукова новизна, позначаються питання теоретичної й практичної значимості роботи, відображається апробація результатів дослідження.

У першому розділі - "Огляд літератури з проблематики соціальної модернізації" розглядається генезис проблематики модернізації у соціально-філософському вимірі, а також виникнення й розвиток класичної теорії соціальної модернізації.

Підрозділ 1.1. "Становлення класичної теорії соціальної модернізації" присвячений розгляду умов виникнення, формування основних положень і становлення західноцентристської класичної теорії соціальної модернізації.

Своєрідною квінтесенцією вираження всієї прогресистської культурно-цивілізаційної парадигми, що лежить в основі модерністської картини миру в індустріальну епоху в її західноцентристському зображенні, з'явилася класична теорія соціальної модернізації (У.Ростоу, Х.Лібенстайн, П.Аптер, Р.Нурксе, П.Розенштайн-Родан). Класична парадигма соціальної модернізації, що спирається на сукупності тотожних норм, регулятивів й ідеалів класичної науки, виникла об'єктивно обумовлена, являючи собою інваріант ідеї й парадигми індустріалізму, теоретичні передумови якої рефлекторно відбивали об'єктивну еволюцію техногенної цивілізації.

Принциповою характерною ознакою теорії модернізації була перевага ідеї про однолінійність розвитку всіх суспільств на новому етапі світової історії, що дало підставу для виникнення таких ідеологем: твердження про економічний індустріальний й постіндустріальний "генотип" Заходу як про еталон суспільного розвитку; економічний детермінізм, що редукує суспільний прогрес до сукупності валових макроекономічних індексів; абсолютизація економічної трансформації як єдиного, необхідного й достатнього методу модернізації, ігнорування унікальності соціокультурної складової суспільства; стадіальність модернізаційного процесу, перетвореного на самодостатній алгоритм; каузалізм, безроздільне панування зовнішнього впливу. Конструктивна критика класичної теорії соціальної модернізації можливість самостійного розвитку політичних і соціально-економічних комплексів знайшла відображення в працях С.Фуртадо, Ф.Кардозо, Т.Досантоса, Є.Фалетто, А.Монтеверде, О.Сункеля. Класична парадигма соціальної модернізації виявилася в практичній реалізації неспроможною через невідповідність методів отриманим результатам, що, безсумнівно, викликано її іманентними протиріччями.

У підрозділі 1.2. "Еволюція модернізаційної теорії в неомодернізмі й постмодерні" аргументується необхідність виходу в дослідженні трансформаційних процесів за межі лінійного дискурсу й знаходження такого типу філософії, у якій можливо уникнути тотального панування одномірності й детермінізму, що опираються на певні положення класичних категорій у межах модернізму й неомодернізму. Постмодерністський підхід, що встановився в науці наприкінці XX-ого століття відбив розчарування в модерністському некласичному баченні світу. Відбувся перегляд старих принципів, зміна методологічних підходів на прямо протилежні, стала зникати віра в одиничність істини, змінювана ідеєю плюралізму. Проблемний характер сучасного філософського знання диктує необхідність сприймати його не як суму універсальних істин, придатних на всі випадки життя, а, скоріше, як творчий пошук відповідей на світоглядні питання й питання особистого буття (Ж.Бодрийар, П.Бергер, Є.Гідденс, Н.Келнер, Р.Інглегард, Ж.-Ф.Ліотар, Дж.Стиглиц, Ю.Хабермас). У такому підході може бути реалізований принцип гуманізму, шляхом подолання психології залежності й засвоєння сучасного стилю мислення, що виходить із визнання багатоваріантності соціального ладу й культур народів світу, пріоритету людини та її цінностей (А.Китахара, М.Тамамото, А.Заберт, А.Ахиєзер, Б.Єрасов, В.Рукавишников, В.Федотова, Б.Капустин, Д.Сагадаєв, А.Панарин, В.Красильщиков, І.Антонович). Проблемність з'єднання опозицій "традиція-сучасність" у рамках філософії постмодернізму відзначає багато дослідників (Б.Смарт, Е.Терикьян, Я.Пітерс, С.Корнеєв та ін.).

Проте, огляд літератури із зазначеної проблематики виявив, що дотепер не був виконаний комплексний аналіз феномена модернізації, що, у свою чергу, залишило низку питань, пов'язаних з його обумовленістю, сутністю, перспективами, і визначило актуальність дисертаційного дослідження.

У другому розділі "Методологічні засади інтерпретацій соціальних змін у межах модернізаційної парадигми" обґрунтовується вибір напряму дослідження, наведені методи вирішення дослідницьких завдань, визначена загальна методологія дисертаційного дослідження.

Підрозділ 2.1. "Теоретичні основи наукової рефлексії феномена модернізації" присвячений визначенню відправних методологічних постулатів дослідження феномена модернізації.

Виявлені структурованість соціальної дії, онтологічна обумовленість ціннісного досвіду, поліваріантність соціально-історичного процесу підводять до необхідності аналізу впливу соціальних змін, що порушують стан відносного гомеостазу суспільства, при розгляді його як стабільної функціонуючої соціальної системи, вивченню системних трансформацій як причини й наслідків внутрісистемного розвитку та зовнішнього причинного впливу.

У підрозділі 2.2. "Аналіз системних трансформацій у дискурсі соціальної філософії" виконано аналіз основних методологічних підходів за допомогою яких як наукового інструментарію осмислюються процеси соціальних трансформацій.

Основною передумовою соціально-філософського аналізу суспільних трансформацій є те, що причини соціальних змін криються в характері соціального ладу. У спробах пояснення процесів підтримки інституційного порядку, аналізу соціальних змін виникають теорії соціальної зміни, які можна умовно розділити на теорії соціальної еволюції (О.Конт, Г.Спенсер, Є.Дюркгейм) й теорії соціальної революції (К.Маркс, I.Валлерштайн, С.Амин, П.Боде). Соціально-філософський аналіз трансформацій зосереджує увагу на тенденції соціальних систем до перетворення; і такого роду тенденція визначається як основний аспект соціального порядку, а не як зовнішня або випадкова подія. Протягом усього XX століття в межах різних наукових шкіл: структурного функціоналізму (Т. Парсонс), символічного структуралізму (К. Леві-Стросс), конфліктологічного підходу (Л. Коузер, Р. Дарендорф, Р. Бендикс, Р. Коллінз), культуроцентризму (Ш. Єйзенштадт), соціокультурного підходу (П.Сорокин) виконувалися широкі й різновекторні дослідження системних трансформацій. Більшість теорій функціонування соціальних систем західної науки укладаються в одномірність лінійного паттерна розвитку. Сучасні дослідження модернізаційних процесів пов'язані з їх корекцією й виходять на порівняльний аналіз цивілізацій та їх динаміки.

Підрозділ 2.3. "Цивілізаційна концепція в контексті модернізаційної парадигми" присвячений дослідженню проблемі інноваційних привнесень і модернізаційних процесів у руслі цивілізаційного паттерна розвитку.

Обґрунтовується актуальність застосування в аналізі соціальних явищ цивілізаційної парадигми (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнби), що доводить, що історичний розвиток людства є не лінійним, а дискретним процесом. Культурна взаємодія являє собою багатоплановий і складний процес; культура значною мірою є вираженням етнопсихологічних і соціальних рис народу, які й впливають на її формування, знищення навіть невеликої частини культурної спадщини веде або до переродження, або до деградації й самознищення нації. Зовнішнє зіткнення культур, що має місце в результаті війн, завоювань і веде до штучного об'єднання різних народів і племен у єдину державну цілісність або встановлює колоніально-васальну залежність, не є рівнозначним культурному синтезу, що представляє собою незалежний розвиток цивілізаційних основ суспільства. Також неорганічним процесом є й соціальна мімікрія - запозичення іноземних установ і соціальних інститутів без урахування при цьому місцевих локальних особливостей. У підсумку різні нововведення у формі запозичених бюрократичних порядків й інститутів суспільного устрою, як зміни, що не випливають із логіки й із органічних внутрішніх потреб у суспільному й державному житті, стають недіє- і нежиттєздатними. У подібному контексті доречним вважається застосування цивілізаційної концепції суспільного розвитку як методологічної основи дослідження феномену модернізації.

У підрозділі 2.4. "Парціальна модернізація як наслідок екзогенного впливу" здійснюється аналіз міжцивілізаційних запозичень моделі часткової модернізації, що в порівнянні з іншими моделями більш об'ємна й емпірична, дозволяє більш адекватно описувати складні взаємини між традицією й новацією, що супроводжуються взаємовпливами, трансформаціями, конструюванням симбіотичних агрегатів.

Соціокультурна складова константа конкретного суспільства, будучи системоутворюючим компонентом, спрямована на збереження гомеостазу, стану відносної стабільності системи, що цілком корелюється з теорією комплексності, яка пропонується для аналізу динамічних систем (Дж.Сміт, К.Дженіс, Дж.Уррі, Б.Хайнц). Соціальна модернізація в цьому випадку виступає як реакція соціальної системи на екзогенний вплив. Зберігаючи власне матричне ядро, система проводить парціальну (фрагментарну), часткову модернізацію, тобто корекцію певних параметрів, у яких є відставання, з метою підвищення власної стійкості й життєздатності. Відповідно до концепції анклавно-конгломератного суспільства (А.Рюшмейер, А.Д.Богатуров, А.В.Виноградов), анклави, які можуть являти собою як ендогенні інновації, що випливають із логіки власного розвитку, так й екзогенні новації, розглядаються як стійкі одиниці суспільства-конгломерату. Жодне суспільство не може залишитися осторонь від дії екзогенних факторів, але запозичені ідеї, інститути й технології повинні бути пристосовані до ендогенного етносу, з метою збереження стану гомеостазу окремої соціальної системи, існування власного культурно-історичного типу.

У третьому розділі - "Аналіз практики соціальних модернізацій" соціальна модернізація досліджується в історичній ретроспективі, проводиться її феноменологічний аналіз, у якому сам термін визначається як категоріальне поняття соціальної філософії, і в подібному контексті розглядаються процеси сучасної соціальної трансформації пострадянського простору. трансформація сучасність модернізаційний інтегративний

Підрозділ 3.1. "Соціальна модернізація в історичній ретроспективі" присвячений дослідженню соціальних модернізацій минулого, в якому модернізація з'являється як нормативна категорія соціально-історичного процесу.

В історії було чимало перетворень, спрямованих на модернізацію військовій галузі, соціально-економічного життя, суспільних відносин. Останню в подібному контексті можна визначити як прискорений розвиток, здійснюваний винятково шляхом адміністративного регулювання, націлений на швидке досягнення стратегічних результатів. Історичний досвід дійсно вдалих модернізацій доводить, що соціальні перетворення в дусі прискореної модернізації, які підвищують дієздатність суспільної системи, елімінують ризики окупації й колонізації, перетворення населення в етнографічний матеріал, здійснюються не з метою периферійної інтеграції в цивілізацію-еталон, а проводяться національною державою за рахунок власних ресурсів з метою підвищення життєздатності власного культурно-історичного типу. Стійкість соціокультурної компоненти стала відбиттям загальної історичної традиції в рішенні проблеми цивілізаційної взаємодії: підпорядкування будь-яких запозичень, навіть культурних і духовних цілям і завданням національного існування в історії.

У підрозділі 3.2. "Процеси соціальних трансформацій у сучасному світі" розглядається в соціально-філософському контексті досвід наздогоняючих модернізацій 2-ї половини XX століття в ряді незахідних країн.

Прогресистська й еволюційна формула класичної теорії соціальної модернізації виявилася на практиці занадто універсальною й спрощеною, нездатної виявити адекватні принципи переходу до новому світопорядку, належного темпу й структури змін. Було відсутнє адекватне розуміння специфіки суспільства, його своєрідності, характеру сформованих у суспільстві духовних цінностей, трудових орієнтацій, символічних структур, менталітету. Досвід дійсно вдалих модернізацій, у зовсім відмінному від розглянутого зразка прочитанні цього терміна, у зовсім іншому його категоріальному розумінні, проведених у ряді незахідних країн, що наздогнали й обігнали за певними якісними параметрами країни-еталони, доводить, що органічні соціальні перетворення проходять не за пропонованим західним сценарієм модернізування, а всупереч йому.

У підрозділі 3.3. "Специфіка трансформаційних процесів на пострадянському просторі" з погляду соціальної філософії критично переосмислюється досвід проведення модернізацій у країнах колишнього СРСР кінця XX - початку XXI ст.

Класичну теорію модернізації після власної дискредитації у 60-і рр. ХХ ст. було відновлено в країнах колишнього СРСР, де знову була проголошена модель модернізації за західним зразком. До кризових сценаріїв можуть привести процеси хибної модернізації, що наявні в ряді країн, які трансформуються, коли суть модернізації, суттєво необхідні перетворення суспільного устрою, структурні й технологічно-якісні зміни в економіці підмінюються імітацією образу життєдіяльності країн-еталонів. Відсутність адекватного аналізу значення стабільності та єдності суспільства, спроба заміни реальних соціальних регуляторів на привнесені, прямолінійність імітаторської модернізації ведуть до дезорганізації, до соціальних потрясінь, до зривів реформ й "відмов" від них. Зазначені наслідки є природним засобом самозахисту суспільства, народу, культури від руйнівного застосування західних, так само як й інших неорганічних варіантів моделей, які водночас є завуальованою формою економічної, політичної й культурної експансії. Суспільствознавцями пострадянських країн усе більшою мірою стала визнаватися системна життєздатність "традиційних" суспільств різного рівня, що реалізують наявні або створюють у сучасних умовах свої особливі механізми стабільності й самозбереження. Одержало визнання й те положення, що логіка й тип розвитку, хоча б частково, обумовлені сформованими факторами устрою суспільства й повинні трактуватися у зв'язку із цими аспектами. Однак, при всій плюралістичній розмаїтості підходів до проблеми модернізації в більшості пострадянських суспільств продовжує зберігатися ситуація стійкої системної кризи.

Підрозділ 3.4. "Розбудова громадянського суспільства в Україні" присвячений інституціональній перебудові сучасного українського суспільства в межах загальних трансформаційних процесів.

Україна переживає складний період модернізації - створення сучасної національної правової держави та соціального ринкового господарства. Комунікативна влада, завдяки якій виявив свій потенціал суверенітет народу під час революційних подій, постає умовою й водночас засобом приватної й публічної автономії громадян, суверенітету народу, імунізації політичного процесу від нелегітимної влади, приборкання адміністративної влади імпульсами громадського суспільства, яке розгортається. Передумовою для модернізації є формування макроідентичності суспільства, вироблення усвідомлення колективного "ми", яке в більшості дезінтегрованих пострадянських країн відсутнє. Основою патріотично-орієнтованої державної ідеології, на думку дисертанта, повинна стати зацікавленість у твердженні нової соціальної реальності, у постіндустріальному розвитку суспільства. Без усвідомлення своїх національно-державних інтересів і власної ідентичності неможливо провести модернізацію - увійти в технотронне століття, побудувати громадянське суспільство, зробити державу правовою, оскільки модернізація є національною й ідеологічною апріорі. Необхідне знаходження реальних шляхів розвитку, сполучення всіх ракурсів інтерпретації насущних перетворень.



ВИСНОВКИ

У висновках дисертаційного дослідження подані його узагальнені результати, а також рекомендації, що мають теоретичне та практичне значення. Вони конкретизовані в наведених нижче положеннях:

1. В основі адекватної наукової рефлексії феномена модернізації знаходяться наступні методологічні засади: поліваріантність історичних подій та соціальних явищ у поєднані з нелінійністю соціально-історичного процесу як принципова основа та вихідний постулат соціального пізнання; використання цивілізаційної концепції суспільного розвитку як методу соціального пізнання, який дозволяє інтерпретувати існуюче різноманіття сучасних суспільств; домінування соціокультурної складової в точках біфуркації соціальної системи щодо інших її відносно гомогенних якісних параметрів.

2. Структурованість соціальної дії, онтологічна обумовленість ціннісного досвіду, поліваріантність соціально-історичного процесу підводять до необхідності розгляду системних трансформацій як причин й наслідків внутрісистемного розвитку.

3. Аналіз західноцентриської класичної парадигми соціальної модернізації та емпіричного здійснення відповідної моделі, вивчення досвіду соціальних трансформацій сучасності виявили її теоретичну й практичну обмеженість. Неадекватним виявилося прочитання самого поняття модернізації в рамках дискурсу модернізму й неомодернізму, який представляє соціальну модернізацію як разовий конкретно-історичний акт і передбачає досягнення певного суспільного прогресу. Постмодерністському соціально-філософському дискурсу також не вдається вийти у висвітленні проблеми модернізації за межі дискриптивності й констатації, відкрити нові горизонти її категоріального осягнення.

4. Абстрагуючись від відмінних прочитань поняття модернізації на різних етапах становлення західної філософії (епохи модерну, постмодерну, неомодернізму), власне філософське тлумачення феномену модернізації в руслі системно-цивілізаційного підходу дозволяє інтерпретувати її як нормативну категорію соціальної філософії, норму и невід'ємну складову частину соціально-історичного процесу, органічну корекцію параметрів, у яких має місце відставання, з метою забезпечення стійкості соціальної системи перед лицем впливу зовнішніх і внутрішніх факторів.

5. Історичний досвід дозволяє визначити модернізацію як прискорений розвиток, здійснюваний винятково шляхом адміністративного регулювання, націлений на швидке досягнення стратегічних результатів. Відмінними рисами модернізації є: пошук альтернативних шляхів фінансування реформ у зв'язку з відставанням національного виробництва й відсутністю внутрішніх ресурсів (експропріації власності, вилучення ресурсів з других сфер господарювання тощо); примусове використання неринкових методів утвердження своїх позицій у світовому господарстві (протекціонізм); утвердження сильної національної держави, яка контролює хід модернізації.

6. Модернізації, які рятують локальні суспільства від асиміляції й знищення, які підвищують їх конкурентоспроможність, протягом усього соціально-історичного процесу здійснюються не з метою периферійної інтеграції в цивілізацію-еталон, а проводяться національною державою за рахунок власних ресурсів з метою підвищення життєздатності власного культурно-історичного типу.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Погосян В.Г. Методологічні аспекти соціальних перетворень // Вісник Донецького університету. Серія Б, гуманітарні науки. - № 1-2 / 2006. - Донецьк: ДонНУ, 2006. - 180с. - С. 153 - 161.

2. Погосян В.Г. Рефлексия структуры социального действия в вариативности социальных процессов // Ноосфера і цивілізація. Вип. 5(8). - Донецьк: ДонНТУ, 2007. - 170с. - С. 75 -81.

3. Погосян В.Г. Методологічні підходи до проблеми системних трансформацій // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / гол. ред. В.В.Лях. - Вип. 62. - К.: Український центр духовної культури, 2007. - 252с. - С. 206 -216.

4. Погосян В.Г. Модернізація в історичній ретроспективі (історіософський аналіз) // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / гол. ред. В.В.Лях. - Вип. 66. - К.: Український центр духовної культури, 2007. - 256с. - С. 64 - 74.

5. Погосян В.Г. Вариативность социальных процессов и событий // Sententiae. Наукові праці Спілки дослідників модерної філософії (Паскалівского товариства). - Спецвипуск №1. - Вінниця: ВНТУ, 2007. - 295с. - С. 172 -185.

6. Погосян В.Г. Межцивилизационные заимствования: традиции и инновации в историософском дискурсе / Цивилизация: от локального к глобальному Граду. Монография. (Серия "Человек. Культура. Цивилизация"). - Донецьк: ДонНТУ, УНИТЕХ, 2008. - 236с. - С. 99-122.

7. Погосян В.Г. Методологические аспекты социально-классовой стратификации / Доклады международной научной сессии Академии философии / 3 марта 2006 г /. - Ереван: НАН РА, 2006. - 193с. - С. 82 - 96.

8. Погосян В.Г. Проблемы и противоречия процессов социально-экономической и политической догоняющей модернизации / Ломоносовские чтения 2006. Россия в XXI в. и глобальные проблемы современности. Научная конференция (апрель 2006 г.). // Сборник докладов / под общ. ред. Панковой Л.Н. / - М.: МГУ им. М.В. Ломоносова, 2006. - 595с. - С. 207 - 211.

9. Погосян В.Г. Проблема идентичности в контексте догоняющей модернизации / Ідентичність у сучасному вимірі // Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції 14 - 15 листопада 2006 р.). - Донецьк: ТОВ Юго-Восток, Лтд, 2006. - 402с. - С. 70 - 72.

10. Погосян В.Г. Государственное управление в процессе социальных трансформаций (методологический аспект) / Государственное управление в XXI в.: традиции и инновации. Материалы 5-й международной конференции факультета государственного управления МГУ им. М.В. Ломоносова (31 мая - 2 июня 2007 г.): Ч.1. - М.: РОССПЭН, 2007. - 1184с. - С. 81- 87.



АНОТАЦІЯ

Погосян В.Г. Модернізація як соціально-історичний феномен. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія й філософія історії. - Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - Київ, 2008.

У дисертаційному дослідженні осмислюється й аналізується феномен модернізації на основі вивчення робіт провідних філософів, ідеї яких заклали основи нової соціальної реальності, критичного аналізу історичного досвіду здійснення модернізацій, соціальних трансформацій сучасності. Здійснена наукова рефлексія соціальних трансформацій сучасності приводить до іншого категоріального розуміння модернізації, до її наукового визначення, якісно відмінного від того, який пропонують створені західною наукою парадигми соціальної модернізації. На підставі феноменологічного аналізу природи й структури модернізації, а також такого розуміння цієї категорії, яка передбачає іманентне існування й тенденції саморозвитку суспільних систем, доведена коректність визначення її як невід'ємної складової частини соціально-історичного процесу, що представляє модернізаційний процес як інтегративний елемент і домінанту суспільного розвитку.

Ключові слова: соціальна модернізація, трансформація, соціокультурна компонента, поліваріантність, соціальна система, культурно-історичний тип, цивілізаційна матриця, інновація, фундаментальне відкриття.



АННОТАЦИЯ

Погосян В.Г. Модернизация как социально-исторический феномен. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Институт философии имени Г.С. Сковороды НАН Украины. - Киев, 2008.

Диссертационное исследование посвящено осмыслению и анализу феномена социальной модернизации на основе изучения работ ведущих философов, идеи которых легли в основу критического анализа исторического опыта осуществления модернизаций, социальных трансформаций современности. Анализ теоретических оснований и эмпирического осуществления западноцентристской модели преобразований, изучение опыта успешных социальных трансформаций современности выявили теоретическую и практическую несостоятельность классической теории социальной модернизации. Структурированность и поливариантность социальных действий, привлечение цивилизационной концепции общественного развития, нелинейность социальных процессов дают основание предположить невозможность универсальной модели прогресса. Изложенная научная рефлексия социальных трансформаций современности приводит к иному категориальному пониманию догоняющей модернизации как процесса, качественно отличному определению научного термина от того, который предлагается и предполагается базовыми идеологемами созданной западной наукой парадигмы социальной модернизации.

Исходя из феноменологического анализа природы и структуры модернизации, универсальности этой категории, которая выражает имманентное существование и тенденции саморазвития общественных систем, доказана корректность определения ее как неотъемлемой составной части социально-исторического процесса, представляющего модернизационный процесс как интегративный элемент и доминанту общественного развития.

Процессы культурного заимствования и освоения инноваций принимали в истории человечества разнообразные формы, разнообразными же являлись объемы привнесений, их сущностное содержание, дальнейшее использование в общественной практике, мотивация преобразований. Данные матричной культуры, запечатленные в сознании людей на уровне их генетической культуры, проявляются как этнокультурные специфические черты, присущие только этому народу и которые оказывают влияние на вектор развития общества, определяя способы использования заимствованных фундаментальных открытий, уровень распространения инновационных привнесений, принятие или отторжение экзогенных культурных новшеств. Стойкость социокультурной компоненты стала отражением общей исторической традиции в решении проблем цивилизационного взаимодействия: подчинение любых заимствований, в том числе духовных и культурных, целям и задачам национального существования в истории. Социокультурная составляющая константа конкретного общества, будучи системообразующим компонентом, оказывает влияние на вектор развития общества, стремится к сохранению гомеостаза, состояния относительной стабильности системы. Социальная модернизация в этом случае выступает как рефлексия социальной системы на экзогенное воздействие. Сохраняя собственное матричное ядро, система проводит парциальную, частичную модернизацию, то есть коррекцию определенных параметров, в которых имеется отставание, с целью повышения собственной стойкости и жизнеспособности, адаптируя идеи, институты и технологии к эндогенному этносу. В условиях глобализирующегося информационного пространства возрастание значения социокультурных особенностей каждой страны обуславливается важностью значения духовного производства, опирающегося на традиции прошлых эпох. Роль социокультурной составляющей цивилизационной матрицы конкретного общества возрастает в точках бифуркации до доминантной.

Ключевые слова: социальная модернизация, трансформация, социокультурная компонента, поливариантность, социальная система, культурно-исторический тип, цивилизационная матрица, инновация, фундаментальное открытие.



SUMMARY

Pogosyan V.G. - Modernization as Social Phenomenon. - The Manuscript.

The thesis is for Degree of Candidate of Philosophy, specialty 09.00.03 - Social Philosophy and Philosophy of History. - The Institute of Philosophy named after G.S. Skovoroda of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2008.

This dissertation to the analysis the phenomenon of modernization on the bases of study of works of leading philosophers, the ideas of which pawned bases of new social reality, critical analyses of historical experience, modern theories and theirs practical realization. The expounded scientific reflection of social transformations of different societies in the past and in the present time gives other categorical understanding of modernization then the classic paradigm of social modernization determinates. The results of phenomenal analysis of nature structure of modernization, universality of this category which expresses immanent existence and tendencies of self-development of the social systems give the base to determinate the modernization as an inalienable component of social and historical process. Analyses in a limits of interactions of different societies gives the bases to put forward a hypothesis that the partial modernization is a society protection, an act of saving of homeostatic balance of own social system from exogenous pressure.

Keywords: modernization, transformation, variety, social-cultural component, social system, civilization matrix, innovation, fundamental discovery.

Размещено на Allbest.ru