Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжкультурна комунікація: зміст, сутність та особливості прояву (соціально-філософський аналіз)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сучасний світ все більше набуває глобалізованого характеру існування. Однією із сутнісних характеристик глобалізації є перетин життєвих смислів як окремих людей, так і цивілізацій. Саме у цивілізаційному вимірі особливого статусу набувають ті зміни, основою яких є міжкультурна комунікація, адже потреба народів у культурному порозумінні, прагнення пізнати духовний світ одне одного, динаміка і суперечливість соціального розвитку призводять до інтенсифікації комунікативних процесів, що набувають системного характеру. Людство усвідомило, що тільки шляхом знаходження консенсусу можна вирішити глобальні проблеми і захистити себе від самознищення.

Міжкультурна комунікація як обмін між людьми ціннісними надбаннями існувала завжди, адже з давніх часів виникали зв'язки, що сприяли взаємодії та взаєморозумінню різних культур. В сучасних умовах спілкування народів набуло не тільки глобального характеру, але й вимагає такої гуманістичної спрямованості, яка, завдяки міжкультурній комунікації, дає можливість людині успішно розвиватися на засадах єдності загальнолюдських і національних цінностей. Захист культурної самобутності народів, відстоювання їх духовного суверенітету, власних культурних цінностей органічно пов'язується як із загальнолюдськими, так і окремо взятої людини потребами та інтересами. У такому контексті дослідження міжкультурної комунікації як спрямованого процесу, що реалізується відповідно до конкретно визначених соціальних цілей, набуває особливої актуальності.

Своєрідність міжкультурної комунікації досліджують різні галузі знання, зокрема, соціологія, культурологія, культурна антропологія, лінгвокраїнознавство, етнолінгвістика, етнопсихологія тощо. Але аналіз міжкультурної комунікації саме з точки зору соціальної філософії дозволяє здійснити осмислення буття людини і суспільства через конкретні культурні форми, соціальні умови та механізми, що зберігають національну і культурну ідентичність.

Дослідження міжкультурних відмінностей, усвідомлення необхідності вирішення питань щодо співвідношення культури та комунікації, їх взаємозв'язку та взаємовпливу були представлені філософами ще з античних часів. Однак, розгляд явищ культури та комунікації у їх нерозривному зв'язку здійснюється, зокрема, у працях філософів XVII-XX ст. Л. Вітгенштайна, Ю. Габермаса, Г. Гадамера, І. Гердера, І. Канта, Ф. Ніцше, П. Сорокіна, І. Фіхте, З. Фройда, Ф. Шляєрмахера, О. Шпенглера та інших.

Саме поняття міжкультурної комунікації виникає в середині ХХ століття і пов'язане з іменами таких вчених як Е. Голл, К. Клакхон, А. Кребер, Р. Портер, Д. Трагер, Л. Самовар. Теорії міжкультурної комунікації, що намагалися пояснити даний феномен з різних точок зору розробляли західні дослідники К. Бергер, С. Гантінґтон, Е. Гірш, Е. Голл, Г. Гофстеде, С. Даль.

Важливий внесок у вивчення міжкультурної комунікації як соціального феномену внесли такі російські вчені як Є. Верещагін, Т. Грушевицька, Б. Єрасов, Н. Іконнікова, В. Костомаров, В. Попков, А. Садохін, С. Тер-Мінасова, Н. Шамне. В контексті міжкультурної комунікації також розглядаються проблеми глобалізації культури та взаємодії цивілізацій, обговорення яких відбувається на науково-теоретичних конференціях та круглих столах. Варто також зауважити, що міжкультурна комунікація як навчальна дисципліна вже викладається в багатьох університетах США, країн Європи та в Росії.

В Україні предметне поле досліджень в рамках проблематики «міжкультурна комунікація» тільки формується. Цю проблему розробляють у різнопланових працях В. Андрущенко, Н. Висоцька, О. Гриценко, Л. Губерський, І. Дзюба, П. Донець, В. Євтух, А. Єрмоленко, Г. Касьянов, М. Кушнарьова, Л. Нагорна, А. Приятельчук, М. Обушний, П. Скрипка.

Водночас необхідно зазначити, що низка теоретичних та практичних питань, які стосуються впливу міжкультурної комунікації на розвиток сучасного суспільства, та на індивіда зокрема, є недостатньо дослідженими.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась в межах досліджень, які проводить кафедра філософії гуманітарних наук філософського факультету в рамках комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми сталого державного розвитку України» НДР №06БФ041-01 «Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання».

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційного дослідження є соціально-філософський аналіз міжкультурної комунікації як соціального феномену.

Реалізація даної мети потребує вирішення наступних дослідницьких завдань:

– дослідити становлення поняття «міжкультурна комунікація»;

– визначити основні форми міжкультурної комунікації;

– дослідити вплив стереотипізації та упереджень на ефективність міжкультурної комунікації;

– розкрити зміст та сутність етноцентризму і мультикультуралізму та їх роль у комунікативних процесах;

– дослідити особливості національно-культурного розвитку в сучасній Україні в контексті міжкультурної комунікації.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступає міжкультурна комунікація як феномен і принцип організації соціальних відносин в контексті співіснування людей - представників різних культур.

Предметом дисертації є зміст, сутність та особливості прояву міжкультурної комунікації в сучасному світі.

Методи дослідження. Теоретичною основою дослідження є концепції міжкультурної комунікації, представлені зарубіжними та вітчизняними вченими. Соціально-філософський аналіз проблеми зумовлює використання методології, що охоплює філософські загальнонаукові підходи та методи. Зокрема, виявлення належної послідовності наріжних проблем теми дослідження та їх з'ясування зумовили необхідність дотримання вимог методу системного аналізу. На основі компаративного методу здійснено порівняльний аналіз основних теорій міжкультурної комунікації. Використання таких загальнонаукових методів як узагальнення, аналіз та синтез сприяло уточненню змісту поняття «міжкультурна комунікація»; на основі принципу історизму досліджено формування та розвиток цього поняття.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні здійснено соціально-філософський аналіз міжкультурної комунікації як соціокультурного феномену та показано особливості її прояву в сучасному українському суспільстві.

Наукова новизна дисертаційної роботи розкривається у таких теоретичних положеннях:

– показано, що поняття «міжкультурна комунікація» історично виникає як констатація факту взаємодії культур. Доведено, що в змістовному плані міжкультурну комунікацію слід розглядати як соціальний феномен, сутність якого полягає у конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур (національних та етнічних) або між субкультурами в межах чітко визначеного просторово-часового континууму;

– визначено, що серед усіх форм прояву міжкультурної комунікації, найзмістовнішою є такий синтез, який в темпоральному вимірі поєднує позитивний історичний та культурний досвід з новітніми тенденціями у розвитку сучасного світу, слугуючи поштовхом для нових культурних перспектив. Поєднання ж елементів різних культур (іноді навіть несумісних), їх взаємодія між собою, здатне призводити до виникнення нетривіальних та нестандартних утворень, які є полем для розвитку нових форм. Водночас, культура зберігає власний, притаманний їй стрижень, що є незаперечною цінністю стосовно суспільства в цілому і не призводить до втрати культурної самобутності;

– доведено, що у якості виміру ефективності міжкультурної комунікації постає стереотипізація, що є припущенням про причини та можливі наслідки власних або чужих дій, а також упередження, як стійкий та широко розповсюджений елемент щоденної культури, породжений комплексом соціальних детермінант;

– розкрито зміст етноцентризму та виявлено його неоднозначну роль в міжкультурній комунікації. Сутність цієї ролі полягає в тому, що, з одного боку, етноцентризм є негативним явищем, близьким до расизму, шовінізму, неприйняттям чужих етнічних груп. З другого боку, позитив етноцентризму полягає у підтриманні ідентичності та збереженні цілісності етнічних груп, що є можливим за умов об'єктивної та критичної оцінки їх існування. Своєрідним синтезом позитивних і негативних аспектів етноцентризму постає мультикультуралізм, що утверджується в якості чинника єдності індивідуальної і соціальної свободи людини та ознаки культурного розмаїття соціуму;

– доведено, що міжкультурна комунікація своєрідно впливає на розвиток українського суспільства. Своєрідність визначена: суперечностями, що виникають в процесі набуття «європейської» ідентичності при одночасному збереженні власне української ідентичності; невідповідністю привнесених новацій існуючим традиціям; змінами у соціальній системі цінностей, що виявляється через протилежності соціального та особистісного, загальнолюдського та групового, що призводять до перегляду та уніфікації як старих, так і набутих цінностей; формуванням нового типу особистості, яка здатна до творчого та ефективного використання культурних перспектив.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення дисертації полягає в обґрунтуванні ідеї міжкультурної комунікації, яка за своїм змістом відображає зусилля людей щодо організації свого суспільного буття на принципах взаєморозуміння і підтримки миру та дослідження сучасних механізмів комунікативних процесів, присутніх в кожній сфері життя людини; її результати можуть бути використані в ході подальших досліджень з даної тематики. Практичне значення дослідження полягає у спроможності використання його результатів в контексті пошуку максимально ефективних форм взаємодії між представниками різних культур в українському суспільстві, що прагне до інтеграції з європейським співтовариством. Положення дисертації, що відзначаються новизною та складають особистий внесок автора в науку, можуть застосовуватися в навчальному процесі у лекційних курсах та спецкурсах.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені авторкою на основі власних результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на методологічних семінарах аспірантів філософського факультету, кафедри філософії гуманітарних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Головні напрями дисертаційного дослідження та його основні положення і висновки доповідалися автором на Міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету - 2006» (м. Київ, 12-13 квітня 2006 року); Всеукраїнській науковій конференції «Філософія гуманітарних наук: актуальність та перспективи розвитку» (м. Чернівці, 5-6 жовтня 2006 року); Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку» (м. Київ, 1-4 березня 2007 року); Міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету - 2007» (м. Київ, 18-19 квітня 2007 року); Міжнародній науково-практичній конференції «Коммуникативные стратегии информационного общества» (м. Санкт-Петербург, 9-11 жовтня 2007 року).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені автором у 10 публікаціях: п'яти тезах доповідей, опублікованих у матеріалах конференцій та п'яти статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації обумовлені специфікою предмету дослідження, логікою розкриття проблеми, а також метою і завданнями дисертаційної роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає 184 сторінки, список використаних джерел містить 205 найменувань на 13 сторінках.

Основний зміст

У першому розділі - «Теоретико-методологічні засади аналізу міжкультурної комунікації», що містить два підрозділи, здійснюється аналіз стану дослідження наукової проблеми, прослідковано етапи становлення поняття «міжкультурна комунікація» через вивчення складових понять «культура» та «комунікація»; а також розглядаються сучасні теорії міжкультурної комунікації, обґрунтовується їх соціально-філософський зміст.

У підрозділі 1.1. «Формування поняття «міжкультурна комунікація» аналізується зміст понять «культура» та «комунікація» як базових для розуміння феномену міжкультурної комунікації. Підкреслено, що саме культура є основою міжкультурної комунікації, оскільки виступає чинником соціального розвитку, засобу гармонізації стосунків між людиною і природою, особистістю і суспільством. Комунікація, в свою чергу, є своєрідною передумовою функціонування і розвитку культури, оскільки збереження культури пов'язане з необхідністю передачі культурної інформації шляхом наслідування символічних форм як від одного покоління до іншого, так і від однієї культури до іншої. Констатовано, що у соціально-філософському розумінні культура є динамічною та багатогранною системою, яка пронизує всі аспекти життя суспільства, вступає у взаємний зв'язок з ним і визначає подальший розвиток та саморозвиток людини. Культура зберігає необхідний попередній досвід, але окремі її елементи модифікуються під впливом соціального запиту і розвитку. Особливої ваги набуває теза, що культура, завдяки особливостям свого функціонування, є однією із основ соціально-комунікативного процесу, оскільки комунікація передає не тільки смисли й сигнали, пов'язані з біологічним виживанням людини, але й має місце транслювання отриманого нею досвіду та результатів її творчої діяльності. На основі ґрунтовного аналізу комунікацію визначено як цілеспрямований процес передачі повідомлення, інформації з використанням правил та норм, необхідних для досягнення гармонізації.

Аналізуючи поняття міжкультурної комунікації, показано, що в його дослідженні склалося два напрямки, перший з яких ґрунтується на фольклористиці, носить описовий характер і своїм завданням має виявити інтерпретацію повсякденної поведінки людей з метою пояснення причин і детермінуючих факторів їхньої культури. Інший напрямок має культурно-антропологічний характер і займається дослідженням різних видів культурної діяльності соціальних груп і спільнот, їх норм, правил та цінностей. Саме поняття «міжкультурна комунікація» в науковий обіг вводить американський дослідник Е. Голл і розуміє її як ідеальну мету, якої має прагнути людина в своєму бажанні якомога краще та ефективніше адаптуватися до оточуючого світу. В дослідженні також обґрунтовано межі соціального функціонування міжкультурної комунікації, що проявляє себе як на етнічному, так і на національному рівнях. Показано відмінність міжкультурної комунікації від мульти-культурної, транс-культурної та крос-культурної комунікацій.

Основним висновком цього розділу виступає теза про те, що наявність структурно-функціональних взаємозв'язків та взаємозалежностей між культурою та комунікацією дозволяють розглядати міжкультурну комунікацію як соціальний феномен. Вона забезпечує взаємодію між підсистемами культури всередині суспільства, індивідами в межах однієї культури та на рівні міжкультурної взаємодії, а також між одно - та різночасовими культурами. Останнім часом соціальна роль міжкультурної комунікації зростає внаслідок все більшої актуалізації та чіткішого окреслення проблем у взаємодії між культурами в процесі глобалізації.

У підрозділі 1.2. «Філософський зміст основних теорій міжкультурної комунікації» здійснено соціально-філософський аналіз сучасних теорій, що з різних позицій розглядають міжкультурну комунікацію. Виділено три основні групи теорій: класичний підхід, що ґрунтується на ментальних особливостях тих чи інших культурних груп - Г. Гофстеде (теорія культурних вимірів), С. Гантінґтон (теорія зіткнення/конфлікту цивілізацій); комунікативний підхід, що акцентує увагу на специфіці вербальної та невербальної комунікації, властивій кожній з культур - Е. Голл (теорія високо - та низькоконтекстуальних культур), Е. Гірш (теорія культурної грамотності); синтезований підхід, що поєднує в собі ментальні програми та особливості комунікативних дій, зокрема, невербальних - С. Даль (теорія відмінностей культур), Р. Гестеланд (класифікація культурних змінних). Підкреслено, що дослідження проблем міжкультурної комунікації здійснювалося переважно в межах культурної антропології, тому більшість теорій міжкультурної комунікації розглядають різні її аспекти саме через таку призму.

Аналіз викладених теорій та концепцій міжкультурної комунікації показує, що жодна з них не здатна претендувати на істину в останній інстанції стосовно визначення цілісного бачення та розуміння міжкультурної комунікації. Кожна з цих теорій характеризує щось окреме, притаманне цьому феномену. Таким чином пропонується розглядати міжкультурну комунікацію через форми її прояву.

У другому розділі «Сутність та особливості міжкультурної комунікації в сучасному світі», що містить три підрозділи, увага зосереджується на формах прояву міжкультурної комунікації, таких як аккультурація, культурна експансія, культурна дифузія, конфлікт культур та синтез культур. Також досліджуються явища стереотипізації та упередження, що, на думку авторки, є бар'єрами ефективної міжкультурної комунікації.

У розділі також представлений детальний аналіз актуальних для сучасного глобалізаційного суспільства феноменів - етноцентризму і мультикультуралізму, а також умови формування толерантності як вирішення проблемних питань в полікультурному суспільстві.

У підрозділі 2.1. «Основні форми міжкультурної комунікації» обґрунтовано, що будь-яка з форм міжкультурної комунікації є одночасно комунікативним процесом, оскільки конструктивна чи деструктивна взаємодія відбувається виключно шляхом контакту культури з іншою культурою. Досліджується п'ять основних форм міжкультурної комунікації, що мають власні стратегії та модифікації. Однією з основних виступає аккультурація - процес взаємовпливу та взаємопроникнення культур, в ході якого одна соціальна система сприймає властивості будь-якої іншої соціальної системи.

В основі аккультурації лежить комунікативний процес, тому її можна розглядати як своєрідне набуття комунікативних здібностей до нової культури, а результатом аккультурації може бути як сприйняття нових культурних елементів, так і заперечення нових впливів, що веде до захисту та ідеалізації власної оригінальної культури. Саме ця форма міжкультурної комунікації має найбільше стратегій та модифікацій. Основними стратегіями аккультурації виступають: асиміляція, сепарація, маргіналізація та інтеграція.

Зазначається, що культурна експансія представляє собою розширення сфери впливу домінуючої культури поза початкові межі функціонування або державні кордони. За своїм характером, це процес переважно однонаправленої міжкультурної комунікації, оскільки контролюється «ззовні», носить насильницький характер і не потребує узгодження дій та принципів з іншою культурою. На сьогодні культурна експансія виступає наслідком економічних та політичних експансійних дій, відбувається культурна та ідеологічна гомогенізація світу, до якої прагне не якась окрема країна, а об'єднана система різних національних секторів, що схильна до специфічної форми соціально-економічної організації.

Визначено, що культурна дифузія, як взаємна проникність або запозичення культурних рис та комплексів з одного суспільства в інше, є багатовекторним процесом, оскільки залежить від кількості культур, що взаємодіють та розповсюджують свої цінності на інші культури. В процесі культурного запозичення між різними культурами, яке носить здебільшого вибірковий характер, може відбуватися обмін не тільки матеріальною культурою, але й науковими та технологічними ідеями, соціальними інститутами та організаціями, звичаями і традиціями, релігійними догмами і практиками, цінностями та нормами життя. Умовою культурної дифузії є готовність приймаючої сторони до сприйняття нових елементів. В рамках міжкультурної комунікації процеси культурної дифузії обумовлені, насамперед, взаємним історичним розвитком культур, що контактують між собою.

Наголошується, що авторка розрізняє поняття «культурний конфлікт» та «конфлікт культур». Культурний конфлікт визначається як зіткнення суб'єктів культури - носіїв різних культурних цінностей та норм, а тому він носить тимчасовий характер і, як правило, виникає на індивідуальному рівні. В його основі лежать окремі відмінності між представниками різних культур і, як наслідок, непорозуміння та протиріччя. Конфлікт культур - явище більш складне, що проявляє себе на груповому рівні. Це може бути постійний, сформований десятиліттями, детермінований географічними умовами, політичними та економічними чинниками, процес протистояння двох або більше культур. Водночас зазначається, що реальні відносини між індивідами та групами припускають наявність великої кількості взаємопроникних конфліктів, а тому тільки знання або ж прийняття культурних відмінностей не є ключем до вирішення міжкультурних конфліктів.

Розглядаючи взаємодію культур в глобальному контексті, авторка пропонує як одну з конструктивних форм міжкультурної комунікації розглядати ідею синтезу культур, що є об'єднанням культурно різних елементів: орієнтирів, цінностей, норм, типів поведінки, при якому виникає якісно інше утворення. Синтез має місце, коли соціокультурна система переймає та засвоює досвід інших суспільств в сферах, що є недостатньо розвинутими в ній самій, але при цьому зберігає власну, притаманну їй основу, яка дозволяє говорити про її самобутність, про здатність підтримання цілісності та стабільності.

У підрозділ 2.2. «Стереотипи сприйняття та упередження в міжкультурній комунікації» розглядаються дві важливі умови для ефективної міжкультурної комунікації - стереотипи та упередження.

Підкреслено, що природа виникнення стереотипу лежить в об'єктивних умовах життя людей, для яких характерне багаторазове повторення одноманітних життєвих ситуацій. Процес формування стереотипів відбувається завдяки можливості людської свідомості закріплювати інформацію про однорідні явища, факти та людей у вигляді сталих ідеальних утворень. Стереотипи тримають у собі суспільний досвід людей, відображають загальне та повторюване в їх повсякденному житті, а сприйняття людьми один одного відбувається через призму вже сформованих стереотипів.

Визначено три основних концептуальних підходи до проблеми дослідження стереотипів: психодинамічний, соціокультурний та когнітивний. Наголошується, що формування та засвоєння стереотипів відбувається кількома шляхами: в результаті соціалізації та інкультурації; в процесі особистісного спілкування з найближчим колом оточуючих людей; внаслідок обмеженості контактів та інформації; через засоби масової інформації. При цьому стереотипи не є сталими утвореннями, з часом вони трансформуються, відображаючи в своєму змісті істотні зміни в образі об'єкта стереотипізації.

Обґрунтовано, що в міжкультурній комунікації стереотипи тільки тоді бувають ефективними, коли використовуються як припущення про індивіда або ситуацію (а не розглядаються як єдино істинна інформація про них), про причини та можливі наслідки своїх або чужих дій. Негативна сторона стереотипізації полягає у абсолютизації образу групи, що не дозволяє виявити індивідуальні особливості окремої людини, а також при свідомому дотриманні людиною стереотипних суджень, що є ознакою негнучкості мислення та позиції по відношенню до інших людей.

В дослідженні розрізняється стереотип та упередження. Останнє визначається як вороже ставлення до представників інших груп, їх культури та до будь-яких фактів, пов'язаних з їх діяльністю, поведінкою або соціальним статусом. Головним фактором у виникненні та розвитку упередженості є нерівність в соціальних, економічних та культурних умовах життя різних спільнот. Відмічено, що упередження виникають як наслідок неповного або спотвореного розуміння об'єкта, по відношенню до якого формується думка і частіше за все включені в культуру у вигляді нормативних заповітів. Констатовано, що використання упереджень в міжкультурній комунікації має різні наслідки для людини. По-перше, наявність того чи іншого упередження серйозно спотворює для його носія процес сприйняття людей з інших етнічних або соціокультурних груп. По-друге, в середовищі людей, заражених упередженнями, виникає неусвідомлюване почуття тривоги та страху перед тими, хто для них є об'єктом дискримінації. По-третє, існування упереджень і заснованих на них традицій та практики дискримінації, в кінцевому результаті спотворює самооцінку об'єктів цих упереджень. Значній кількості людей нав'язується відчуття соціальної неповноцінності, і як реакція на це почуття виникає готовність до утвердження особистісної повноцінності через міжетнічні та міжкультурні конфлікти.

У підрозділі 2.3. «Етноцентризм та мультикультуралізм. Формування толерантності в поліетнічному суспільстві» аналізуються явища етноцентризму та мультикультуралізму, вирішення їх негативних проявів шляхом формування толерантного ставлення до інших культур.

Зазначається, що для етноцентризму характерні погляд на світ крізь призму цінностей власної етнічної групи, що розглядається як еталон, основа для оцінки та вироблення суджень про інші культури. Позитивним є те, що етноцентризм дозволяє несвідомо відділити носіїв чужої культури від своєї, одну етнокультурну групу від іншої. В процесі міжкультурної комунікації сторонам, що взаємодіють, доводиться стикатися з необхідністю осмислення чужої культури, що має свої особливості. Значення етноцентризму для процесу міжкультурної комунікації є неоднозначним. В цілому етноцентризм являє собою негативне явище, що виявляється в тенденції неприйняття всіх чужих етнічних груп при одночасному завищенні оцінки власної групи. Але, при цьому, він виконує корисну для групи функцію підтримання ідентичності та збереження цілісності групи. Конкретизовано, що на ступінь вираження етноцентризму найбільше впливають не стільки особливості культури, скільки соціальні фактори - соціальна структура та суб'єктивний характер міжетнічних відносин.

Підкреслюється, що центральною в мультикультуралізмі є ідея гармонійної взаємодії різних етнічних та культурних груп населення в культурно-плюралістичному суспільстві. Існує кілька класифікацій дискурсу мультикультуралізму: політичний дискурс, в рамках якого наводяться аргументи «за» і «проти» політики мультикультуралізму та відповідного способу управління; дискурс соціальної філософії, коли виникають питання стосовно соціального і політичного порядку та прав людини в умовах неоднорідності культури того чи іншого суспільства. Наголошується, що культура в соціально-філософському дискурсі мультикультуралізму є не тільки тим, що відрізняє одну соціальну групу від іншої, але й розглядається як основа для формування ідентичності. Особливо підкреслюється необхідність прийняття ідеї рівнозначимості культур. Виходячи з даних положень стверджується: невизнання значимості норм культури індивіда в рамках іншої, домінуючої в суспільстві культури, є виявом нерівності та несправедливості, що є неприпустимим для соціальної практики мультикультуралізму.

Зазначається, що такий аспект міжетнічної та міжкультурної взаємодії має принципове значення для побудови толерантного суспільства, а однією з важливих цілей міжкультурної комунікації є набуття толерантності, як способу розв'язання багаточисельних міжнародних та внутрішньодержавних конфліктів. Виділено чотири моделі її розуміння: толерантність як байдужість, толерантність як неможливість взаєморозуміння, толерантність як поблажливість, толерантність як розширення власного досвіду та критичний діалог. Підкреслюється необхідність визначення такої моделі толерантності як «порозуміння». В цій моделі толерантність може виступати як одностайність думок, знаходження компромісу, домовленість та погодженість дій у спірних та важливих питаннях, що є актуальним для ефективності міжкультурної комунікації.

Третій розділ «Міжкультурна комунікація та сучасний національно-культурний розвиток України» містить два підрозділи, де визначаються протиріччя міжкультурної комунікації, що є наслідком глобалізаційних процесів, зокрема, глобалізації культури. Крізь призму цих протиріч розглядаються особливості розгортання культурно-комунікативних процесів в Україні.

У підрозділі 3.1. «Протиріччя міжкультурної комунікації як наслідок глобалізації культури» загальне визначення глобалізації культури представлено як процес інтеграції окремих етнічних культур у єдину світову культуру на основі розвитку засобів комунікації, економічних зв'язків, соціальних перетворень тощо. В міжкультурній комунікації вона виражається через розширення контактів між державними інститутами, соціальними групами й індивідами різних країн та культур, запозиченні культурних цінностей та при зміні культурного середовища внаслідок міграцій, в ході чого виникають нові форми культури й способи життя, а в результаті доступності певних товарів та ідей локальні культури змінюються й вступають між собою в різноманітні комбінації.

Визначено, що глобальна культура являє собою структуру, в рамках якої потрібно визначати культурні особливості, щоб краще зрозуміти та прийняти один одного. У культурній перспективі процес глобалізації постає найвищою мірою діалектичним. Різноманітні вектори розвитку, такі як інтеграція й диференціація, конфлікти й співробітництво, універсалізація та партикуляризація не виключають, а взаємно зумовлюють один одного. В ході глобалізації деякі ідеї та структури сучасного життя поширюються по усьому світу і, в той же час, культурні особливості окремих народів на тлі глобальних процесів здобувають все чіткіші межі або взагалі вперше усвідомлюються як такі.

Показано, що тенденції культурних змін в умовах глобалізації виражають кілька основних суперечностей міжкультурної комунікації: між глобальним та локальним; між традиціями та новаціями; між посиленням національної ідентичності та набуттям маргінального статусу індивідом; між індивідуальними та соціальними цінностями; релігійні протиріччя, що загострюються на тлі глобалізації культури.

У підрозділі 3.2. «Особливості культурно-комунікативних процесів в сучасній Україні» аналізуються основні протиріччя глобалізації культури в контексті розвитку українського суспільства. Показано, що характер і масштаби культурних змін в сучасній Україні сьогодні визначаються не стільки внутрішньою динамікою її культури, скільки потужними чинниками, що носять зовнішній характер стосовно як культурної сфери, так і щодо українського суспільства загалом.

Протиріччя між посиленням національної ідентичності та набуттям маргінального статусу особистістю на сьогодні постає досить актуальним для України, оскільки, вважаючи себе українцями, більшість водночас має сильне відчуття другої, місцевої або регіональної, ідентичності. Підкреслено, що саме національно-культурна ідентичність виявляється необхідною, з одного боку, для збереження традиційних цінностей, а з іншого - для налагодження ефективної взаємодії між різними культурами, що залежить від визнання та адекватного сприйняття культурного різноманіття. Щодо набуття маргінального статусу особистістю, зазначається, що в сучасному суспільстві плюралізм культури дозволяє кожному знаходитися в межевій ситуації стосовно взаємодії з різними культурними системами.

Констатовано, що вирішення даного протиріччя, в контексті євроінтеграційної політики України, можливе за умов формуванні такої Європи, яка включатиме в себе різноманітне, багатоскладове суспільство взаємопроникних культур, де єдність збалансована збереженням різноманіття, де окремі культури співіснують на основі вільного й рівного обміну без будь-якої шкоди чи загрози для локальних культур та національних ідентичностей.

Виявлено, що в українському суспільстві існують також суперечності між індивідуальними та соціальними цінностями, і в контексті міжкультурної комунікації підкреслюється тенденція до того, що загальнолюдські цінності та принципи життя ставляться вище цінностей та принципів окремої культури, власне її інтересів. Зміни цінностей зумовлені самим їх переглядом, трансформацією або адаптацією до виникаючих умов. А тому, під впливом глобалізаційних процесів перебувають не тільки цінності, які є надбанням культури, але й суспільство, яке вирішує долю цих цінностей. Протиріччя між індивідуальними та соціальними цінностями є взаємодоповнюючими, об'єктивними, і можуть бути вирішені лише свідомо та добровільно. Підкреслено, що розв'язання цих протиріч означає розумне поєднання інтересів, прагнення до максимальної гармонізації суспільних відносин та принципів життя.

Показано, що сучасні швидкості комунікативних процесів між культурами і обмін культурним досвідом оголює протиріччя між традиціями та новаціями, але не завжди дозволяє адаптувати їх одна до одної. Цей процес відбувається, здебільшого, під впливом стихійних і суперечливих суспільних змін, і може створювати загрозу соціальній гармонії та консолідації в українському суспільстві.

Наголошується, що міжнародні контакти України, зокрема у сфері культури, розвиваються досить інтенсивно, однак їм бракує системного підходу, а державна підтримка міжнародного культурного співробітництва має бути більш вагомою фінансово та різноманітнішою в плані механізмів і форм. Саме проблема «напіреформ» і «напівзмін», які багато хто вважає притаманними нинішньому етапу політичного та економічного розвитку України, має безпосередній вплив на культурний сектор, культурну політику країни та характер міжкультурної комунікації. Враховуючи досвід та ключові принципи європейської культурної політики, культура України, як складник гуманітарного розвитку та європейської інтеграції, має відігравати свою важливу роль.

Висновки

Дисертаційне дослідження, у якому здійснено соціально-філософський аналіз міжкультурної комунікації, розкрито її зміст, визначена сутність та особливості прояву, дозволяє зробити наступні підсумки.

– Визначено, що у соціально-філософському аспекті поняття «міжкультурна комунікація» історично виникає як констатація факту взаємодії культур. Тут культура розглядається як одна з основ соціально-комунікативного процесу, оскільки виступає як динамічна та багатогранна система, що пронизує всі аспекти життя суспільства, впливає на розвиток та саморозвиток людини, формування її власної картини світу, визначає її ставлення до інших людей. При цьому, комунікативні процеси сприяють оновленню культури, а людина виступає одночасно і суб'єктом, і об'єктом взаємодії культур. Тому принагідно дати наступне авторське визначення міжкультурної комунікації як соціального феномену, сутність якого полягає у конструктивній чи деструктивній взаємодії між представниками різних культур (національних та етнічних), субкультурами в межах чітко визначеного просторово-часового континууму. Таке визначення ґрунтується, насамперед, на аналізі сучасних теорій міжкультурної комунікації, який показав, що вони розкривають лише окремі аспекти цього явища, хоча суть виявляється у дискусії щодо її змісту, об'єкту, предмету та цілей існування.

– Досліджено функціонування основних форм міжкультурної комунікації: аккультурації, культурної експансії, культурної дифузії, конфлікту культур та синтезу культур, що дозволяє розглядати міжкультурну комунікацію як соціальний феномен. Серед всіх форм прояву міжкультурної комунікації найзмістовнішою є синтез, який поєднує позитивний історичний та культурний досвід з новітніми тенденціями у розвитку сучасного світу, одночасно зберігаючи власний стрижень культури.

– Обґрунтовано, що варто бути обережним з використанням стереотипів та упереджень, зважаючи на сучасну ситуацію міжкультурних контактів. Людина повинна усвідомлювати їх вплив на ефективність міжособистісної та міжкультурної комунікації, оскільки стереотипи та упередження здатні утворювати непередбачувані наслідки, породжені їх єдністю із низкою конкретно-історичних соціальних детермінант.

– Слід вважати, що явище етноцентризму є нормою повсякденного функціонування суспільства та органічною складовою соціального порядку і миру, тому в міжкультурній комунікації він відіграє неоднозначну роль: позитивний аспект полягає у підтриманні ідентичності та збереженні цілісності етнічних груп, а негативний - у неприйнятті чужих етнічних груп. Своєрідним синтезом позитивних і негативних аспектів етноцентризму постає мультикультуралізм, що утверджується в якості чинника єдності індивідуальної і соціальної свободи людини та ознаки культурного розмаїття соціуму.

– Окреслено основні тенденції розвитку культури в процесі глобалізації та визначено наступні суперечності міжкультурної комунікації: протиріччя між глобальним та локальним; протиріччя між традиціями та новаціями; протиріччя між посиленням національної ідентичності та набуттям маргінального статусу індивідом; протиріччя між індивідуальними та соціальними цінностями; релігійні протиріччя, що загострюються на тлі глобалізації культури.

– Оскільки невід'ємною складовою розгортання сучасних глобалізаційних процесів є Україна, то цілком природно виникають питання про те, як їй існувати у глобальному культурному просторі: чи просто прийняти всі надбання (як позитивного, так і негативного характеру), чи зберігати традиційну культурну ідентичність, не підпадаючи під вплив загальнолюдського в культурі, опиняючись на узбіччі цивілізаційного процесу. Швидше тут питання в іншому, адже проведене у дисертації дослідження показує, що якісно новим поворотом участі України в глобалізаційних процесах є формування на її теренах по-сучасному цивілізованого культурно-комунікативного простору.

Список праць, опублікованих за темою дисертації