Раціональність як соціокультурний феномен

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Раціональність як соціокультурний феномен

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

раціональність соціальний суспільство

Актуальність теми дисертації. Проблема ролі та статусу раціональності - одна з найбільш важливих, а відтак активно обговорюваних тем останніх десятиліть. Дискусії щодо значення й можливостей «розумного» ставлення до світу набули особливої гостроти не тільки у зв'язку з інтенсивним розвитком науки і техніки, який значною мірою визначив характер сучасної цивілізації, але й насамперед завдяки докорінним змінам у соціальній, політичній та економічній сферах, що відбулися в ХХ ст. і тісно пов'язані з феноменом раціональності.

Раціональність, що розглядалася в багатьох філософських концепціях як загальна смислова процедура і як інтегральна характеристика самої людини та її діяльності, поступово набуває статусу одного з визначальних чинників прогресивного розвитку суспільства. У той же час усе більшого розповсюдження набувають такі підходи, коли з процесом раціоналізації пов'язують низку кризових явищ, наявність екологічної, економічної, духовної та політичної нестабільності. У науковій сфері критика раціональності перетворюється на опозицію інтелектуальній діяльності й Розуму загалом, піддається сумніву раціональний статус науки та її пріоритет у пізнанні, висуваються звинувачення в необґрунтованості претензій наукового знання щодо об'єктивності, у релятивності його критеріїв і основ.

Проте, на наш погляд, проблематика наукової раціональності не виступає ізольованою стосовно інших форм раціональності, зокрема соціальної, тому критика раціональних засад науки тісно пов'язана з питаннями раціональної організації соціальних структур і діяльності соціальних суб'єктів. У суспільному вимірі з раціональністю пов'язуються як перспективи демократизації суспільства так і (не менше ніж з ірраціональністю) специфічний для ХХ сторіччя досвід ствердження різних форм тоталітаризму. Так, в економіці це ідея абсолютизованого державного контролю та планування виробництва, розподілу благ, у політиці - «партійний монізм», у соціальній сфері - уніфікація, взаємозамінність, відчуження. У соціальному контексті актуалізується й ціла низка суміжних проблем, зокрема проблема ціннісного забарвлення раціональності. Принцип «ціннісної нейтральності», запропонований в окремих філософських концепціях, навряд чи виходить за межі філософської теорії, адже політичний аморалізм сприяє нігілізму й розчаруванню в принципах демократії, до того ж прихильність суто абстрактним ідеалам нерідко обертається на їхню протилежність.

У зв'язку з цим значний інтерес становить дослідження засад, критеріїв і принципів феномену раціональності, різних форм її функціонування та характеру взаємозв'язку між ними. Дослідження соціальної форми раціональності, на наш погляд, є особливо важливим, оскільки саме вона виступає детермінантою побудови демократичного «відкритого» суспільства. Таким чином, низка вирішуваних нами проблем є актуальною для країн пострадянського простору, зокрема для України, ураховуючи необхідність формування стійких демократичних традицій і вирішення непростого питання вибору магістрального напряму її подальшого розвитку.

Ступінь розробленості проблеми. Дослідженню суті, можливостей та властивостей Розуму, філософи приділяли значну увагу ще з часів античності. Однак тривалий час проблема раціональності була розчинена в інших філософських проблемах і майже не розглядалася як соціокультурний феномен. Відносно самостійного статусу проблема соціальної раціональності набула перш за все завдяки працям німецького соціального філософа й соціолога Макса Вебера. У філософії науки зрушення в дослідженні раціональності, її критеріїв, а також певне зміщення акцентів розробки цієї проблематики в соціальній філософії пов'язують з іменем видатного методолога науки Карла Поппера.

Можна виділити основні напрями досліджень зазначеної нами проблематики як у сучасній західній, так і у вітчизняній філософії. У західній філософії проблеми критеріїв раціональності й раціональних засад науки вирішували К. Поппер, П. Фейерабенд, Т. Кун, І. Лакатос, У. Бартлі, С. Тулмін, В. Ньютон-Сміт, Р. Рорті, Х. Патнем. Із соціально-філософської позиції це питання розглядали М. Вебер, М. Момзен, І. Вінкельман, Ф. Тенбрук, М. Ризебродт, І. Вайс, В. Шлюхтер. Комунікативний підхід у дослідженні проблеми розробляли Ю. Хабермас, К.-О. Апель. Соціально-політичному й соціально-економічному аспектам проблеми приділяли увагу К. Поппер, Х. Альберт, Ф. А. Хайєк, Д. Сорос, А. Найер, М. Оукшот, Е. Геллнер, Р. Нола. Серед зазначених авторів виокремлюємо Карла Поппера, чия соціально-філософська концепція видається нам найбільш переконливою.

До вивчення окремих аспектів проблеми раціональності долучилися вітчизняні й російські дослідники, серед яких В. С. Швирьов (проблема «відкритої» та «закритої» раціональностей); Н. М. Смирнова В. Г. Федотова (проблема раціональності в соціальному пізнанні); Н. С. Мудрагей, К. В. Рутманіс, М. О. Розов, О. М. Анісов, Г. Д. Левін, П. П. Гайденко, Ю. М. Давидов, А. О. Новіков (дослідження генезису ідей раціональності у філософії); М. В. Попович, Н. С. Автономова, І. Т. Касавін, П. С. Гуревич, (комплексне дослідження феномену раціональності); А. М. Єрмоленко, І. П. Фарман, О. В. Назарчук (проблеми раціональності у «трансцендентальній прагматиці»); В. С. Стьопін, Г. Б. Жданов, І. О. Акчурін, Б. І. Пружинін, В. Н. Порус, О. С. Богомолов, Т. І. Ойзерман (проблеми наукової раціональності); О. Л. Нікіфоров, О. Л. Черткова (проблематика співвідношення свободи і раціональності); П. Д. Тищенко, Л. П. Киященко (раціональність і мова); Л. В. Максимов, О. А. Івін, А. А. Гусейнов, Р. Г. Апресян (раціональність і мораль).

На сьогодні залишились недостатньо дослідженими такі аспекти окресленої проблеми: існування та співвідношення різних типів раціональності, її засад і принципів у взаємозв'язку як з її соціальною формою в руслі критичного раціоналізму, так і з відповідними йому засадами організації відкритого, демократичного суспільства. Відсутність у цьому напрямку повного й задовільного аналізу раціональності як соціокультурного феномена, а також загальної теорії раціональності зумовлює актуальність нашого соціально-філософського дослідження.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з планами науково-дослідницької діяльності Криворізького державного педагогічного університету, зокрема з комплексною науковою темою кафедри філософії «Духовна сфера буття: антропологічні та культурологічні виміри», затвердженою вченою радою Криворізького державного педагогічного університету, протокол № 5 від 21.12.2006.

Основна мета дослідження - здійснити системний аналіз феномена раціональності, його ролі, статусу і функціонування в соціокультурному контексті на фоні формування ідеалів і принципів демократичного суспільства.

Досягнення мети дослідження передбачає розв'язання низки конкретних завдань:

– проаналізувати еволюцію категорії «раціональність» в історико-філософській ретроспективі;

– виділити напрямки раціоналістичної традиції, що відповідають історично сформованим типам раціональності, а також течії, які можуть бути їм протиставлені;

– виокремити підходи й варіанти вирішення проблеми критеріїв наукової та соціальної раціональності, запропонувати можливий напрям її вирішення;

– розкрити специфіку раціональності як характеристики діяльності соціальних суб'єктів, визначити поняття «соціальної раціональності», сформулювати й обґрунтувати її сутнісні принципи;

– виявити специфіку взаємозв'язку між різними формами раціональності та з'ясувати особливості функціонування соціальної раціональності;

– розробити модель реалізації соціальної раціональності в ідеалах і принципах раціонально організованого «відкритого суспільства», визначити особливості реалізації принципів такого суспільства на сучасному етапі його розвитку.

Об'єкт дослідження - раціональність як комплексний феномен соціального буття людини.

Предмет дослідження - соціокультурні аспекти реалізації і функціонування феномену раціональності, форми і шляхи його конкретно-історичного втілення в структурах організації суспільства.

Методи дослідження. Специфіка об'єкта, мета дослідження вимагає використання філософських та міждисциплінарних методів. Серед яких провідне місце належить:

– системному підходу, що дозволяє здійснити аналіз раціональності як комплексного феномена, установити взаємозв'язок між різними формами й типами раціональності;

– історико-компаративному методу, застосування якого дає змогу висвітлити розвиток концепцій раціональності та зміну пріоритетів у визначенні її сутнісних характеристик;

– загальнологічним методам, зокрема методу моделювання, що дозволяє розглянути моделі реалізації принципів соціальної раціональності;

– аналітичному методу, використаному з метою визначення основних засад раціональності;

– діалектичному методу, який дозволяє розкрити внутрішні та зовнішні суперечності, характерні для функціонування й розвитку раціональності.

Необхідність узгодження концептів, притаманних різним галузям наукового знання, зокрема економічній теорії, політичній філософії та соціології зумовили застосування принципів міждисциплінарного підходу.

Теоретичною і методологічною основою дослідження є доробки в галузі історії філософії, соціальної філософії та філософської теорії раціональності І. Канта, М. Вебера, Б. Рассела, К. Поппера, Х. Альберта, Е. Геллнера, Ф. Хайєка, Д. Сороса, В. Швирьова, В. Поруса, Н. Автономової, В. Назарчука, П. Гайденко та інших дослідників.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше на основі теоретичного аналізу соціальної форми раціональності, розроблено підхід, який дає змогу визначити взаємозумовленість «відкритого» і «закритого» типів раціональності, що відтворюється в якості визначальної детермінанти демократичного суспільства. Таким чином, у контексті проведеного дослідження:

– запропоновано використання формального і змістового критеріїв раціональності з метою створення її еволюційної моделі. Формальний критерій, який характеризує форму викладу філософських поглядів і враховує, наскільки послідовні, зв'язані й аргументовані вербально-логічні побудови, передбачає вимоги несуперечності, логічної замкнутості та визначеності основних понять. Змістова складова характеризує роль, відведену в певній філософській системі розуму чи то в гносеологічному, чи то в онтологічному, чи в іншому його аспекті;

– суттєво поглиблено проблематику критеріїв та засад раціональності:

а) щодо можливості подолання «парадоксу раціональності» та суперечностей між «абсолютистським» та «релятивістським» підходами через розкриття двоїстої природи розуму;

б) у визначенні специфіки функціонування «відкритої» й «закритої» раціональності як ідеальних типів, що доповнюють один одного, знаходячись у діалектичному взаємозв'язку та певній ієрархії;

– показано, що еволюція та функціонування раціональності зумовлені тісним взаємозв'язком «відкритого» і «закритого» її типів, які конкретизуються в домінуючих змістових компонентах на різних етапах її розвитку, та обґрунтовано можливість «переходу» між різними формами раціональності в межах методології критичного раціоналізму. «Відкритий» тип раціональності пов'язаний з реалізацією принципів критики, плюралізму та потенційної помилковості, «закритий» - з принципами обмеження та ефективності;

– визначено поняття «соціальної раціональності», сформульовано й обґрунтовано сутнісні принципи її функціонування, що включають як загальні принципи раціональності, так і ряд додаткових (принцип методологічного індивідуалізму та лібералізму) у їхньому взаємозв'язку із засадами побудови відкритого, демократичного суспільства;

– окреслено перспективи та особливості реалізації принципів відкритого, раціонально організованого суспільства на сучасному етапі його розвитку та перешкоди на шляху їх втілення. Доведено, що абсолютизація певного типу раціональності несе в собі небезпеку відхилення від «стану рівноваги», яким характеризується відкрите суспільство (у бік слабкого, дезінтегрованого суспільства у випадку абсолютизації «відкритої» раціональності та закритого, тоталітарного суспільства у випадку абсолютизації «закритої» раціональності).

Науково-теоретичне й практичне значення дослідження. Науково-практичні висновки й положення дисертації роблять певний внесок у побудову цілісної концепції раціональності, розширюють межі традиційних уявлень про її зміст, критерії й сутнісні характеристики. Перспективність висновків і положень дисертації полягає у визначенні одного з пріоритетних напрямків подальших досліджень проблематики раціональності, зокрема її соціокультурних засад.

Практична цінність роботи полягає в реалізації зв'язку результатів дослідження з принципами соціальної та культурної політики в українському суспільстві, в осмисленні процесів становлення відкритого, демократичного суспільства в Україні. Матеріали дисертації можуть бути використані в процесі викладання курсу «Філософія», при підготовці навчально-методичних посібників, факультативних курсів, навчальних програм та інших навчальних матеріалів для студентів та аспірантів.

Апробація роботи. Результати дослідження представлено на IV філософському конгресі «Філософія й майбутнє цивілізації» (Москва, 2005); на Міжнародній науковій конференції «Наука. Синергетика. Освіта» (Суми, 2006); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Філософія освіти у контексті історико-філософського знання» (Дніпропетровськ, 2008); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформації держави та громадянського суспільства» (Одеса, 2008); на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Криворізького державного педагогічного університету (2005-2008).

Публікації. Основні положення дослідження висвітлено у 8 публікаціях, серед яких 5 статей у наукових фахових виданнях, 3 тез, опублікованих у збірниках матеріалів науково-практичних конференцій.

Структура дисертації. Специфіка, мета й завдання дослідження зумовили послідовність викладу матеріалу й структуру дисертації, що складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Основний зміст викладено на 165 сторінках. Список використаних джерел містить 228 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження й окреслено основну проблему, висвітлено стан її наукової розробки, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об'єкт і предмет дисертації, указано методи дослідження, описано ступінь наукової новизни та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію результатів дослідження та кількість публікацій за темою дисертації.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади аналізу проблеми раціональності» присвячено аналізу засад феномену раціональності, який дозволив окреслити основні напрямки філософських досліджень у цій сфері та визначити коло найбільш гострих проблем, пов'язаних з функціонуванням цього феномену. У контексті дослідження феномену раціональності запропоновано використання низки загальнофілософських і міждисциплінарних методів, обґрунтовано необхідність використання формального і змістового критеріїв.

У підрозділі 1.1. «Категорія раціональності та її експлікація в філософській літературі» запропоновано огляд теоретичних досліджень проблеми раціональності, акцентовано увагу на найбільш суттєвих і важливих напрямах дослідження цього феномену, окреслено основні підходи, у центрі уваги яких, перш за все, знаходиться проблематика соціальної та наукової форм раціональності.

Визначено, що питання раціональності конкретизується в низці проблем, серед яких: проблема співвідношення та взаємозумовленості різних типів і форм раціональності, проблема її історичної мінливості, питання критеріїв та принципів раціональності, співвідношення раціонального та ірраціонального, раціональності та моралі, раціональності й комунікації, проблема специфіки функціонування раціональності в соціальній, політичній, економічній сферах суспільного буття тощо. До аналізу цих проблем долучилися західні дослідники, серед яких слід особливо виділити М. Вебера, К. Поппера, К.-О. Апеля, Ю. Хабермаса, Ф. А. Хайєка, а також російські та вітчизняні філософи, зокрема П. П. Гайденко, І. П. Фарман, О. В. Назарчук, Н. С. Автономова, А. М. Єрмоленко, М. В. Попович, В. Н. Порус, В. С. Швирьов та інші мислителі.

У підрозділі 1.2. «Методологічні аспекти аналізу проблеми раціональності» показано необхідність використання системномого підходу, історико-компаративного методу, загальнологічних методів (зокрема методу моделювання), аналітичного та діалектичного методів.

У процесі історико-філософського аналізу проблеми раціональності запропоновано використовувати формальний та змістовий критерії, що дозволяє перейти від розгляду локальних кризових явищ, з якими пов'язане домінування раціоналістичної або ірраціоналістичної настанови протягом певного історичного періоду (можна говорити про соціальну зумовленість такого домінування), до виявлення певних закономірностей, які визначають розвиток цих напрямків.

Формальний критерій характеризує, насамперед, форму викладу філософських поглядів, він ураховує наскільки послідовні, пов'язані й аргументовані вербально-логічні побудови. Цьому аспекту відповідають вимоги несуперечності, логічної замкнутості й визначеності основних понять. Змістова складова характеризує роль, відведену в певній філософській системі розуму чи то в гносеологічному, чи то в онтологічному, чи в іншому його аспекті.

У другому розділі «Раціональність як феномен науки, культури й суспільства» проаналізовано уявлення про раціональність на різних етапах розвитку філософської думки, виявлено специфічні форми її прояву в контексті протиставлення їх ірраціональним феноменам. Виділено два підходи до проблеми обґрунтування критеріїв наукової раціональності - «абсолютизм» і «релятивізм» та визначено можливі напрями зняття суперечностей між ними. Акцентовано увагу на перспективах подолання обмеженості «закритої» раціональності в соціальній філософії та епістемології як у руслі трансцендентальної прагматики, так і в концепції критичного раціоналізму.

У підрозділі 2.1. «Раціональність та проблема її історичної типізації» використано запропоновані формальний та змістовий критерії раціональності з метою створення її еволюційної моделі.

Показано, що деякі мислителі (Гегель), які змістово декларували свою прихильність раціоналізму, з огляду на формальний критерій виявлялися схильними до ірраціоналізму, натомість окремі представники ірраціоналізму з цієї позиції виступали до певної міри «раціоналістами» (Шопенгауер).

Продемонстровано, що історичні типи раціональності, як й історичні типи філософії, значною мірою опосередковані «пізнавальними інтересами» тієї або тієї епохи.

Зміщення акцентів у філософській проблематиці багато в чому зумовив той факт, що в різні періоди опозиція розуму була найбільш яскраво представлена специфічними феноменами, які деякою мірою характеризували його історичні типи. В Античності раціональній (інтелектуальній, науковій) традиції протиставляються певні містичні традиції; у Середньовіччі раціоналістичній методологічній настанові - релігійна віра; в епоху Відродження раціоналістичній традиції можна протиставити містику й окультизм; у Новий час достовірному знанню - традиції, емоції й пристрасті, хаотичність і безсистемність, віру в авторитет; у німецькій класичній філософії розуму як надраціональному світовому первоначалу - ірраціональну волю.

У підрозділі 2.2. «Проблема критеріїв наукової раціональності та її критика в сучасних соціально-філософських концепціях» виокремлено два підходи до проблеми обґрунтування критеріїв наукової раціональності - «абсолютизм» (К. Поппер) і «релятивізм» (Т. Кун, П. Фейерабенд). Обґрунтовано, що протиріччя між цими підходами можна зняти, використовуючи поняття «відкритої» та «закритої» раціональності (В. Н. Порус, В. С. Швирьов), і акцентувати увагу на їхній взаємодоповнюваності й водночас парадоксальності.

Для здійснення раціональної дискусії соціальна система має бути «відкритою» для раціональної критики, що є необхідною умовою функціонування раціональності. «Відкрита» раціональність досить часто протиставляється «закритому» типу раціональності. Жоден з цих типів не повинен абсолютизуватися (хоча «відкрита» раціональність може розглядатися як вищий тип раціональності відносно «закритої»), оскільки в такому випадку існує небезпека, з одного боку, догматизації, а з іншого, - релятивізації системи чи то в пізнавальній, чи то в соціальній сфері.

У процесі аналізу критеріїв наукової раціональності акцентовано увагу на істотних аспектах ірраціоналістичної критики, спрямованої на дискредитацію як різних форм раціональності, так і «позиції розумності» загалом.

У підрозділі 2.3. «Раціональність як характеристика діяльності соціальних суб'єктів» з'ясовано, що «закритій» раціональності в соціальній сфері відповідають негативні феномени, пов'язані з її «інструментальністю», і розглянуто можливі напрями подолання обмеженості цієї форми раціональності.

Показано, що концепція М. Вебера, що адекватно описувала особливості раціональної дії в площині «закритої раціональності» та дозволила виділити коло важливих проблем, які багато в чому визначили напрямок подальших досліджень у цій галузі, водночас містила в собі суперечності та сприяла посиленню антираціоналістичних настроїв, оскільки «закрита» раціональність цілей ототожнювалася з раціональністю взагалі.

Розглянуто шляхи виходу за межі «закритої» раціональності, окреслені представниками трансцендентальної прагматики (Ю. Хабермас, К._О. Апель), та іншими дослідниками (М. Момзен, І. Вінкельман), які дійшли висновку щодо необхідності розширення поняття раціональності, пов'язання з нею феноменів, які традиційно їй протиставлялися. Важлива роль при цьому відводилася концепції комунікативної раціональності та комунікації як фактору самоорганізації суспільства.

Визначено перспективу подолання обмеженості «закритої» раціональності шляхом використання найбільш загальних принципів раціональності «відкритої», не абсолютизуючи при цьому ідею комунікації.

Третій розділ «Соціальна раціональність і способи її функціонування» присвячено проблематиці функціонування соціальної форми раціональності, аналізу її зв'язку з іншими формами раціональності та конкретно-історичного втілення.

У підрозділі 3.1. «Основні принципи раціональності і соціальна форма їхньої реалізації» запропоновано розгляд соціальної форми реалізації раціональності з виокремленням у її основі та обґрунтуванням універсальних принципів раціональності: принципу плюралізму, критики та потенційної помилковості як принципів «відкритої» раціональності, та принципів обмеження й ефективності як принципів «закритої» раціональності. Ці принципи характеризують раціональність у всіх сферах її прояву з позиції протиставлення «відкритого» та «закритого» її типів.

Показано можливість установлення взаємозв'язку між різними сферами (насамперед, між наукою та соціальною філософією), використовуючи запропонований Х. Альбертом варіант такого переходу.

Акцентовано увагу на додаткових принципах, які характеризують специфіку прояви раціональності в соціальній формі (мова може йти про принцип методологічного індивідуалізму, а також ідеї ліберальної демократії). Запропоновані принципи дозволяють говорити про раціональність як про універсальну характеристику людської діяльності та специфічну рефлексивну функцію, характеризуючи як раціональну й саму стратегію критичного раціоналізму.

У підрозділі 3.2. «Відкрите суспільство як спосіб функціонування соціальної раціональності» досліджується механізм реалізації соціальної раціональності на прикладі концепції «відкритого суспільства» Карла Поппера. У термінах соціальної раціональності інтерпретується попперівська концепція демократії. Підґрунтям цієї концепції є ідея «потенційної помилковості», відповідно до якої демократична система повинна враховувати помилковість у прийнятті рішень і діях, бути зорієнтованою на «негативні» випадки (наприклад, обрання «найгіршого правителя»). Ця концепція враховує також принципи плюралізму та критики, які становлять сутність демократії. З «відкритим» типом соціальної раціональності пов'язуються ідеї громадянського суспільства й контрольованої ринкової економіки.

Важливу роль відіграє й «закрита» складова раціональності, що забезпечує стабільність і ефективність функціонування політичної економічної та соціальної систем.

Реформування відкритого суспільства має здійснюватися в руслі ідей соціальної інженерії, а контроль - інституційним шляхом.

У підрозділі 3.3. «Проблема абсолютизації розуму і переходу соціальної раціональності в її протилежність» проаналізовано проблему абсолютизації «відкритого» і «закритого», з якою пов'язуються різні форми існування недемократичних суспільств, окреслено перспективи й особливості реалізації принципів відкритого суспільства на сучасному етапі його розвитку та перешкоди на шляху їх втілення.

Суспільство, у якому абсолютизується «закрита» раціональність й ігнорується «відкрита», суспільство, що характеризується «статичною нерівновагою», - це «закрите» суспільство тоталітарного типу. З абсолютизацією «відкритої» раціональності слід пов'язувати суспільства політичної й економічної дезінтеграції, суспільства, що перебувають у стані «динамічної нерівноваги», у якому «відкрита» раціональність переходить у свою ірраціональну протилежність. Існують також певні проміжні форми існування суспільств, у яких «відкрита» або «закрита» раціональність абсолютизується в політичній чи економічній сферах.

Альтернативу суспільству з плановою економікою, яке відповідає ідеї абсолютизації «закритої» раціональності, становить суспільство, що самоорганізується, тобто з вільною ринковою економікою. Така економіка передбачає втручання держави лише у виняткових ситуаціях (Ф. Хайєк). Проте загроза відкритому суспільству може йти й від протилежного полюса соціальної раціональності: неконтрольований ринок може бути малоефективним і навіть небезпечним тією ж мірою, що й планова економіка (Д. Сорос). Відкритому суспільству, що характеризується взаємодоповнюваністю «відкритої» та «закритої» раціональності, відповідає «рівноважний стан».

Аналіз цих концепцій дозволив, своєю чергою, виділити низку проблем, актуальних для демократичних суспільств, і перешкод на шляху до відкритого суспільства.

Розглянуто в найбільш загальному вигляді можливі напрямки реалізації принципів соціальної раціональності й відкритого суспільства в Україні.

У висновках підбито основні результати дослідження, які дозволяють стверджувати, що було запропоновано шлях вирішення поставленої наукової задачі щодо здійснення системного аналізу феномена раціональності, його ролі, статусу та функціонування в соціокультурному контексті на фоні формування ідеалів і принципів демократичного суспільства:

1. У процесі історико-філософського аналізу проблематики раціональності проаналізовано теоретичні й методологічні передумови дослідження цього феномена, зокрема історичних типів раціональності, із застосуванням запропонованих формального й змістового критеріїв. Формальний критерій використано для характеристики зовнішньої сторони філософської аргументації. Цей аспект визначається вимогами несуперечності, логічної замкнутості й визначеності основних понять, які, проте, не повинні абсолютизуватися. Змістова складова покликана акцентувати увагу на тій ролі, що відводиться в певній філософській системі розуму.

2. Проведений аналіз дозволив виділити феномени, протиставлені розуму в кожному конкретному історичному періоді й тим самим сприяв максимально широкій інтерпретації та висвітленню даного поняття. Історичні форми раціональності, а також феномени, що їй протиставлялися, значною мірою визначалися «інтересами» епохи. Було розглянуто під дослідницьким кутом як опозицію раціоналізму та ірраціоналізму, так і специфіку формування й історичного розвитку «відкритого» та «закритого» типів раціональності, що можуть бути виділені як специфічні напрямки раціоналістичної традиції. Поширення «відкритого» типу раціональності слід пов'язувати, насамперед, з ідеєю критики, що не тільки становить основу сучасної науки, але й знаходить своє вираження в соціальній сфері, постаючи як один з основних принципів демократії.

3. У контексті розгляду проблеми критеріїв раціональності у філософії виділено два основних підходи до її вирішення: «абсолютизм» і «релятивізм», які, однак, повною мірою не змогли реалізувати свої стратегії. Абсолютисти не враховували історичної мінливості раціональності, у той час як для релятивістів раціональність практично прирівнювалася до ірраціональних феноменів. Виходячи з цього запропоновано використовувати поняття «відкритої» та «закритої» раціональності як її ідеальні типи, що дозволяє, з одного боку, акцентувати увагу на універсальності принципів раціональності, а з іншого, - урахувати їхню історичність. Обґрунтовано, що абсолютизація кожного з цих типів раціональності небезпечна, оскільки в такому випадку порушується стабільність, що забезпечує цілісність системи. «Закрита» раціональність переходить у догматизм, а пов'язана з ідеєю критики «відкрита» раціональність - у релятивізм. Доведено, що поширенню «закритої» форми раціональності, яка неправомірно ототожнювалась з наукою та науковим мислення в цілому, загалом сприяла тенденція розчарування в розумі, виникнення й розповсюдження ірраціоналістичних напрямків (особливо це стосується ХХ ст.)

4. Здійснено аналіз специфіки раціональності соціальної дії індивідів у співвіднесені з аспектами «відкритої» та «закритої» раціональності. Так, «закритій» раціональності відповідає цілераціональний тип дії, водночас «відкритість» багато в чому забезпечується раціональною комунікацією. Концепція М. Вебера найбільш адекватно описує особливості раціональної дії в рамках «закритої» раціональності. Однак запропонована Вебером інтерпретація раціональності виявилася значною мірою парадоксальною, що визначило подальший напрямок дослідження цієї проблематики соціальною філософією й соціологією. Як у трансцендентальній прагматиці, так і за її межами дослідники дійшли висновку щодо необхідності розширити поняття раціональності, пов'язати з раціональністю феномени, які історично їй протиставлялися. При цьому функція синтезу надається концепції комунікативної раціональності й комунікації як факторові самоорганізації суспільства.

5. Виділено й обґрунтовано основні принципи, що характеризують «відкритий» тип раціональності: принцип плюралізму, потенційної помилковості, а також критики. У контексті проведеного аналізу «проблеми підстав», установлено, що ці принципи тісно пов'язані з антифундаменталістською настановою, яку пропонує критичний раціоналізм. Як принципи, що характеризують «закриту» раціональність запропоновано розглядати принципи обмеження й ефективності (зауважимо, що останній може частково відноситися й до раціональності «відкритої»).

6. Розширено поняття «соціальної раціональності», за допомогою якого схарактеризовано специфіку функціонування раціональності в соціальній сфері. Загальні принципи раціональності доповнено принципами методологічного індивідуалізму й ліберальної демократії, які можуть бути інтерпретовані в рамках загального раціоналістичного підходу. У цьому контексті обґрунтовано можливість розв'язання проблеми переходу від епістемології до соціальної філософії в межах традиції критичного раціоналізму, на прикладі одного з варіантів такого вирішення, запропонованого Х. Альбертом. Механізм реалізації соціальної раціональності, на нашу думку, втілює «відкрите суспільство» К. Поппера, яке може бути розглянуте крізь призму сполученості згаданих типів раціональності. «Відкрита» раціональність може інтерпретуватися як основний, вищий тип, тісно пов'язаний з ідеєю критики й критичної рефлексії, однак підкреслюється роль і «закритого» типу раціональності.

7. Показано, що відмова від ідеї взаємодоповнюваності запропонованих типів раціональності призводить до негативних наслідків - від політичної й економічної дезінтеграції до тоталітаризму та тиранії. Виділено низку проблем актуальних для демократичних суспільств, серед яких: інформаційний фактор, відсутність необхідних матеріальних умов для практичної реалізації принципів відкритого суспільства, взаємопідтримку закритих суспільств, корупцію, релігійний «фундаменталізм», тероризм, глобалізацію тощо.

Подальші перспективи дослідження раціональності як соціокультурного феномену, на нашу думку, слід пов'язувати з пошуком спільної основи, інваріанту, що поєднує історичні типи й форми раціональності, характеризує «позицію розумності» в різних сферах суспільного буття. Окреслені в нашій роботі напрямки дослідження можуть бути використані для подальшої розробки теорії раціональності, зокрема соціального аспекту її функціонування, що видається важливим у контексті зміцнення й захисту позицій Розуму й Раціональності.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ РОБІТ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ У ФАХОВИХ ВИДАННЯХ

1. Абдула А. И. Эволюция представлений о рациональности ? путь к иррационализму? / А. И. Абдула // Актуальні проблеми духовності : зб. наук. праць / голов. ред. Т.А. Хорольська. - Кривий Ріг : Міра, 2004. - Вип. 5. - С. 110-121. - (0,6 др. арк.).

2. Абдула А. И. «Кризис рациональности» в контексте противостояния рационализма и иррационализма / А. И. Абдула // Актуальні проблеми духовності : зб. наук. праць / відп. ред. Я. В. Шрамко. - Кривий Ріг : КДПУ, 2005. - Вип. 6. - С. 42-53. - (0,5 др. арк.).

3. Абдула А. И. Принцип плюрализма в современной философии / А. И. Абдула // Актуальні проблеми духовності : зб. наук. праць / відп. ред. Я. В. Шрамко. - Кривий Ріг : КДПУ, 2006. - Вип. 7. - С. 54-65. - (0,5 др. арк.).

4. Абдула А. И. Открытое общество как механизм реализации социальной рациональности / А. И. Абдула // Актуальні проблеми духовності : зб. наук. праць / відп. ред. Я. В. Шрамко. - Кривий Ріг : Видавничий дім, 2008. - Вип. 9. - С. 347-361. - (0,5 др. арк.).

5. Абдула А. И. Рациональность как характеристика деятельности социальных субъектов / А. И. Абдула // Філософія і соціологія в контексті сучасної культури : зб. наук. праць. - Дніпропетровськ : ДНУ, 2008. - С. 51-57. - (0,5 др. арк.).

Размещено на Allbest.ru