Ідентичність Модерну: соціальний вимір та християнські витоки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ІДЕНТИЧНІСТЬ МОДЕРНУ: СОЦІАЛЬНИЙ ВИМІР ТА ХРИСТИЯНСЬКІ ВИТОКИ

Спеціальність 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

ЛЕВИЦЬКИЙ ВІКТОР СЕРГІЙОВИЧ

Донецьк - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Державного університету інформатики і штучного інтелекту Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філософських наук, професор

Пасько Ігор Трохимович,

Донецьке відділення Центру гуманітарної освіти НАН України,

завідувач кафедри філософії

фіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Воропай Тетяна Степанівна,

Харківський національний університет

внутрішніх справ, МВС України

професор кафедри філософії та політології

кандидат філософських наук, доцент

Попов Володимир Юрійович,

Донецький національний університет,

доцент кафедри філософії

Захист відбудеться 18 грудня 2009 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.06 у Донецькому національному університеті за адресою: 83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, головний корпус, кафедра філософії, ауд. 509.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83001, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий 17 листопада 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук, доцент Т.В. Целік

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

соціальний культурний ідентичність модерн

Актуальність теми дослідження зумовлена тими викликами, які постають перед сучасним суспільством загалом та кожним його представником зокрема. Епоха глобалізації принесла з собою цілий ряд питань та проблем, з якими людина ніколи раніше не стикалася.

Сучасний світ стрімко глобалізується та уніфікується. Майже в усіх куточках нашої планети намагаються копіювати західний спосіб життя. В деяких регіонах вироблено етос соціальної дії, який навіть більше відповідає принципам модерної раціональності, ніж автентичний європейський. При цьому залишаються відмінності, що не вичерпуються зовнішнім способом дії. В такий час постає питання відносно унікальності західного способу освоєння реальності. Такий спосіб зараз перманентно присутній на всіх материках. Та чи органічно він вписується в картину світу інших культур? Що відрізняє західний світ загалом та його мешканців зокрема з-поміж усіх інших цивілізацій? У чому субстанційне ядро тих зовнішніх атрибутів, які експортуються на всі континенти?

Модерн - явище виключно європейське. Установки, яких вимагає модерна раціональність і є тими новелами в соціальному просторі, які характеризують модерного суб'єкта. Вони були невідомі до Модерну та є новітніми для всіх не європейських культур. Що це за максими та як вони репрезентують реальність, необхідно розібратися якомога швидше. Доля модерного суб'єкта залежить від саморозуміння своїх основ та усвідомлення онтологічної залежності соціальних інтеракцій. Культурна ж ідентичність і є найяскравішою формою репрезентації культурної онтології. Вона є відповіддю на питання стосовно унікальності соціальної організації та принципів побудови суспільної комунікації.

Актуальність теми підсилюється тією кризою, в якій опинилася вільна самоконституююча особистість. В той час коли все дозволено, коли цинізм стає моральною категорією - людина опиняється в ситуації екзистенційного вакууму: немає ґрунту для прийняття рішення, немає основ для формування ідентичності. Пошук власних засад стає вкрай необхідним в такій ситуації.

Таким чином, актуальність теми дисертаційного дослідження визначається тими бурхливими процесами, що проходять у світі та викликають питання про засади культурної єдності та ґрунт міжкультурного діалогу. Розуміння підвалин культурної ідентичності Модерну дає змогу обрати оптимальні стратегії побудови світового співтовариства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене в межах науково-дослідницької роботи кафедри філософії Державного університету інформатики і штучного інтелекту Міністерства освіти і науки України і безпосередньо пов'язано з темою “Розвиток моральної особистості в умовах ринкових відносин” [НДР 010501050000638].

Об'єктом дослідження виступає культурна ідентичність Модерну.

Предметом дослідження є християнські засади та соціальний вимір культурної ідентичності Модерну.

Мета і завдання дослідження. Виходячи з визначення об'єкта та предмета дослідження, метою роботи є експлікація релігійних підвалин сучасної культурної ідентичності.

Відповідно для реалізації мети дослідження ставляться та вирішуються наступні завдання:

обґрунтувати концепцію культурної ідентичності, яка б дозволяла говорити про існування певного ідеалізованого типу ідентичності в кожній окремій культурі;

концептуалізувати розуміння ідентичності як певного набору соціальних інтеракцій;

показати вплив історії на формування культурної ідентичності Модерну;

довести значущість впливу науково-технічної парадигми на формування ідентичності модерного суб'єкта;

теоретично обґрунтувати вплив концепту “звичайне життя” для модерної ідентичності.

Теоретичні джерела і методологічна основа дослідження обумовлені специфікою феномена ідентичності та його соціального виміру. Предмет дисертаційного дослідження не має багатовікової історії і, як чимало інших феноменів, став центром уваги дослідників приблизно сто років тому, спеціальні ж розвідки з'явилися ще пізніше. Тому теоретичною основою роботи виступають праці західних, радянських, російських та українських дослідників, які були створені в другій половині ХХ - на початку ХХІ ст. Однак, неможливо відкидати впливу так званої філософської класики, яка представлена творами філософів Академії, Лікею та Стої, августинівської філософії та філософської школи середньовічного номіналізму. Уваги заслуговують і класичні твори вчених доби Відродження та Нового часу: Декарта, Ньютона, Галілея, Миколи Кузанського та Коперніка. Окремо слід відзначити здобутки німецької класичної філософії. Фундувала теоретичну базу дослідження і сучасна філософія, насамперед екзистенційна філософія, філософія науки, філософія історія.

До методологічних засад дисертаційного дослідження відносяться наступні методи: історичний, компаративістський, герменевтичний, феноменологічний, формально-логічні, елементи діалектики.

Так історичний метод застосовується при аналізі ґенези таких феноменів як історія, наука, техніка та при спостереженні за розвитком цих феноменів в часі.

Метод компаративістики дав можливість порівняти розуміння концепту історії протягом всього розвитку європейської цивілізації. Саме цей метод уможливив ретроспективний погляд на різні культурні онтології та експлікував їх засади. Завдяки йому стало можливим подивитись на різні способи життя в різних культурах та епохах й висвітлити ґенезу сучасного способу життя.

Герменевтичний метод застосований для виявлення глибинних інтенцій та смислів, найважливіших феноменів сучасної культури.

Формально-логічні методи стали у нагоді при дефініції та реконструкції сенсових значень термінів “ідентичність”, “історія”, “наука” тощо.

На феноменологічний підхід спирається уявлення про Модерн як про певний “життєвий світ”, в рамках якого формуються найголовніші сенси культури. Саме таке розуміння культури допомогло по-новому поглянути на культурну ідентичність Модерну та на процес її формування.

Ступінь наукового опрацювання проблеми. Проблема особистої ідентичності - це проблема виключно модерної філософії. Жодна домодерна філософська школа не розробляла спеціальних досліджень стосовно цього феномена. Проте неможливо сказати, що європейська філософія до Нового часу не має евристичних роздумів в рамках цієї проблематики (Платон, Аристотель, Августин, Боеций). Однак ідентичність стала предметом фахових розвідок лише з ХІХ ст. Причому, ініційована ця дискусія була спочатку в рамках психологічного дискурсу (З. Фройд, К.-Г. Юнг, Е. Еріксон, Е. Фромм та ін.)

З кінця ХІХ - початку ХХ ст. цей феномен став об'єктом уваги філософів. За період з ХІХ по ХХІ ст. представники майже всіх магістральних течій сучасної філософії залишили свої міркування стосовно цього феномена. Так в межах феноменологічного підходу (Е. Гуссерль, Б. Вальденфельс, Ю. Кристєва) сформувалося розуміння діалогічної сутності процесу ідентифікації. Цю традицію продовжили розвивати М. Бубер, Ф. Ебнер, Г.-Г. Гадамер, М. Бахтін, які наголошували на принциповій діалогічності процесу ідентифікації.

Екзистенційна філософія звертала увагу на віднайдення істинної екзистенції, а через це і становлення Я. Аналітика Dasein стала шляхом до саморозуміння. Філософи-екзистенціалісти намагались розшукати істинне Я та захистити самість від функціональних втручань механістичного проекту. Таку позицію відстоювали М. Гайдеггер, К. Ясперс, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю.

Спираючись на аналітичну філософію, марксизм та екзистенціалізм, постала оригінальна концепція комунікативної філософії, в межах якої також вирішувалась проблема ідентичності. В цій філософській школі ідентичність пов'язується з комунікативними практиками (К.-О. Апель, Ю. Габермас, В. Гьосле). У філософській концепції Г. Люббе ідентичність розглядається, як феномен залежний від історії.

В російській соціальній філософії ідентичність також стає предметом спеціального розгляду. Так К. Молодобаєв та А. Шаров наголошують на комунікативно-архетиповій її природі. М. Заковоротня акцентує увагу на залежності ідентичності від інформаційних потоків, а петербурзький філософ Б. Марков поділяє точку зору Ю. Габермаса та пов'язує ідентичність з комунікацією.

Українські автори також опрацьовують свої оригінальні концепції, уточнюють й досліджують вже існуючі. Серед них, у першу чергу, слід назвати
М. Поповича, А. Єрмоленка, Л. Ситниченко, І. Паська, В. Ляха, В. Лісового, В. Кізіму, І. Бичка, О. Білокобильського, С. Балінченка, Н. Ісака, Ю. Павленка та інших. Проблемою безпосередньо соціальної ідентичності займаються Т. Воропай, С. Куцепал, В. Попов.

Не дивлячись на таке різноманіття філософських концепцій, знайти спеціальні дослідження, присвячені засадам ідентичності, а тим більше, ідентичності сучасного суб'єкта, не так легко. Серед таких досліджень виокремлюється творчість сучасного канадського філософа Ч. Тейлора, який модерну культурну ідентичність зробив предметом багатьох своїх праць. У цьому ж руслі виділяються такі дослідження, які аналізують становище сучасного соціуму та його ґенезу. Внесок в розробку цієї тематики зробили: Х. Ортега-і-Гассет, Е. Юнгер, Ж. Бодріяр, М. Фуко, Ж. Дерріда, П. Козловські.

Головною відмінністю дисертаційної роботи є дослідження взаємозв'язку сучасної культурної ідентичності з метафізичними (первинними) засадами модерної цивілізації. А відтак, головна увага приділяється підвалинам самого Модерну, на яких базується і культурна ідентичність в тому числі. Отже, три аспекти “дискурсу про Модерн” стають предметом розгляду у їхньому взаємозв'язку з ідентичністю модерного суб'єкта. Це історія, наука та “звичайне життя”

Концепт історії розглядається в багатьох роботах зарубіжних та вітчизняних дослідників. Його хронотопна залежність підкреслюється, зокрема, К. Хюбнером, Р. Дж. Коллінгвудом, Ф. Анкерсмітом, Ж. Ле Гоффом, А. Гуревичем, О. Лосєвим, С. Нєрєтіною та іншими. Звертають увагу на релігійну ангажованість ґенези суб'єкта історії Дж. Кірк, М. Гайдеггер, Ю. Габермас, М. Еліаде, Х. Уайт, Е. Трьольч, Р. Арон, Ф. Мейнеке, Г. Ріккерт. У пострадянській літературі таку позицію відстоювали С. Авєрінцев, А. Ахутін, В. Біблер, О. Білокобильський, С. Кримський. Вони аналізують постання історичного розуму та формування його провідного онтологічного статусу, як засаду самоконституювання Модерного розуму. Більшість дослідників відзначає, що саме завдяки становленню історичного розуму і відбувся Модерний світ - це його форма самоконституювання, а відтак, і формування модерної ідентичності проходить на засадах історичності.

На науку як на метафізичну засаду сучасної цивілізації звертали увагу багато дослідників. Так її ґенезу та релігійні витоки аналізували О. Койре, К. Хюбнер, В. Стьопін, П. Гайденко, В. Швирьов, С. Кримський, А. Ахутін. Значення ж науки як системоутворюючого чинника модерної культури підкреслювали майже всі вищезазначені автори, зокрема М. Гайдеггер, К. Вайцзеккер, Т. Кун, С. Тулмін, І. Лакатос, П. Фойєрабенд, Дж. Холтон, Р. Карнап, К. Поппер, Ю. Габермас, Л. Вітгенштайн, В. Вайскопф, Г. Люббе В. Гейзенберг. Серед російсько- та українськомовних авторів слід відмітити наступних М. Розов, В. Порус, В. Лекторський, Т. Романовська, В. Горан, В. Лук'янець, О. Кравченко, Л. Озадовська. Всі вони відзначали ту конструюючу функцію, яку виконує наука та техніка в сучасному світі.

Що стосується екзистенційного виміру модерної раціональності, то постання сучасного способу життя та вплив на нього релігійних підвалин аналізували М. Вебер, М. Осовська, Н. Еліас, Л. Дюмон, А. Рено, Ч. Тейлор, Ж. Бофре. Аналітика ж сучасного становища людини та прогнози на майбутнє містяться в роботах представників франкфуртської школи (Т. Адорно, М. Горкгаймер, Г. Маркузе). Перші застереження близької катастрофи можна зустріти в роботах Е. Кассирера, М. Шелера, М. Гайдеггера, Х. Ортеги-і-Гассета, Х. Плеснера, А. Гелена, Ж. Марітена, Е. Фінка. Оригінально змальовує проект Модерну Е. Юнгер та П. Козловські. Екзистенціальна ж аналітика зосереджується на становищі людини в сучасному універсумі (Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Марсель, К. Ясперс). Ж. Бодріяр, Ж. Ліповецькі, Р. Дарендорф, Е. Фромм, О. Богданова, В. Руднєв, роблять акцент на антигуманності та технікосурозмірності сучасного суспільства, де зовсім не залишається місця для людини, де вона вже не може адекватно відповідати на питання стосовно власного Я.

Однак, проблема культурної ідентичності модерного суб'єкта та її засад і надалі залишається до кінця не вирішеною.

Наукова новизна дослідження пов'язана з обґрунтуванням тези про релігійну (християнську) навантаженість культурної ідентичності Модерну та з окресленням основних соціальних форм реалізації цієї ідентичності.

В процесі роботи автором зроблені висновки, які претендують на наукову новизну та виносяться на захист:

запропоновано нове бачення концепції культурної ідентичності. З'ясовано, що ідентичність є певним набором соціальних інтеракцій. Культурна ідентичність постає як функція опанування культурними сенсами в соціальному просторі;

вперше обґрунтовані три найважливіші підвалини модерної ідентичності: історія, наука, екзистенційний вимір, які детермінують її форму.

доказано, що історія детермінує межі та простір розвитку всього людства, надаючи єдності асерторично розгалуженим процесам;

показано, що наука виступає єдиною легітимною методологією прагматичного освоєння реальності;

аргументовано, що екзистенційний вимір конституює спосіб життя, суголосний модерній раціональності, виробляючи певний етос суспільної поведінки.

проілюстровано, що саме в цих трьох вимірах реалізується культурна ідентичність Модерну;

доведено, що культурна ідентичність Модерну має автентичні християнські засади.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів дисертації полягає в новому погляді на феномен культурної ідентичності, концептуалізації його значення не тільки як соціокультурного феномена, а і як певної засади для міжкультурного діалогу. Матеріали дисертаційного дослідження можуть стати у нагоді при викладанні соціальної філософії, філософії історії, філософії культури у вищих навчальних закладах. Отже, дослідження загалом збагачує соціально-культурну теорію суспільства, поглиблюючи розуміння феномена ідентичності та його соціальних детермінант.

Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертаційного дослідження здобуті автором самостійно.

Апробація роботи. Ключові тези дисертації обговорювались на засіданнях кафедри філософії Державного університету інформатики і штучного інтелекту Міністерства освіти і науки України, а також на засіданнях вченої ради факультету філософії та релігієзнавства. Результати дослідження доповідались на науково-практичних конференціях: XIХ, ХХІІ Міжнародні науково-практичні конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2006, 2007 рр.).

Публікації. За матеріалами дисертації автором опубліковано сім наукових робіт, з яких чотири - у виданнях, що визнані ВАК України як фахові.

Структура роботи обумовлена логікою дослідження та метою й завданнями, які були поставлені. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків та списку використаних джерел (230 найменувань). Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 214 сторінок, в тому числі список використаної літератури 18 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлюється ступінь її розробленості, сформульовані мета і завдання дисертаційної роботи, визначені об'єкт, предмет і методологія дослідження, окреслені наукова новизна, теоретична і практична значимість роботи, відображено апробацію результатів дослідження та його структуру.

Також йдеться про окреслення концептуальних рамок розвідки. З'ясовується значення терміну “ідентичність” та розкривається смисл цього феномена. Ідентичність постає як набір певних соціальних практик, заперечується її апріорність. Ідентичність завжди постає в результаті певних соціальних інтеракцій, а не властива людині від народження.

Обґрунтовується концепт культурної ідентичності, яка властива всім представникам однієї культури, як певний ідеальний тип. У свою чергу, культурна ідентичність є практикою самої культури. Культурна ідентичність залежна від фундаменту (онтології) культури. Самої ж цієї культурної онтології не існує поза соціальною практикою. Тобто, сенси набуваються виключно в результаті інтеракцій.

Наголошується, що онтологія Модерну має три виміри: науку, історію, буденне життя. Завдяки науці людина формує своє ставлення до навколишнього світу: світ стає картиною, а все різноманіття реальності зводиться до цієї картини; історія дає відповідь на питання стосовно місця модерної людини в ланцюзі буття: з настанням Модерну людина вперше стала жити в Історії, а не в Космосі. “Звичайне життя” представляє формулу правильного життя, яке відповідає запитам модерної раціональності: якщо “Бог мертвий”, то існує тільки один вимір реалізації сенсів, цей вимір знаходиться тут і зараз. Буденне життя найкраще відповідає реалізації цієї формули іманентної аксіології.

Насамкінець, увага акцентується на тому, що культурна ідентичність модерної людини і є реалізацією цієї онтології. В найширшому культурному плані ця онтологія засвоюється в процесі соціальної прагматики, та на її основі постає культурна ідентичність модерного суб'єкта.

У першому розділі “Культурна ідентичність Модерну: історична компонента” обґрунтовується дві тези. По-перше, те, що історія приймає участь у формуванні культурної ідентичності модерного суб'єкта. По-друге, наголошується, що концепт історії має християнське коріння. В цьому розділі Історія розглядається з трьох точок зору: хронотопного виміру, суб'єкта історичного розвитку та ґенези історичного розуму.

У першому підрозділі “Хронотопний вимір історії” подається аналіз уявлень про простір та час в історичній ретроспективі від античності до Нового часу. Зокрема, увага зосереджується на хронотопному вимірі творів Гомера, Платона, Аристотеля, Геродота, Плінія Старшого та ін. Результатом розгляду переконань античних греків стосовно простору та часу стала констатація наступних висновків. Час в античності - це циклічний рух. Античні історики у своїх роботах відтворювали не минулі події, а міфічне “архе”. Говорити про існування історії в сучасному сенсі в античну добу не доводиться, тому і до онтологічних засад культури її зарахувати неможливо. А відтак, ніякої участі у формуванні культурної ідентичності античної людини історія не брала.

Показано, що з переходом від античності до середньовіччя всі сенси культури набувають нових значень, в тому числі змінилося і розуміння простору та часу. До європейської свідомості потрапили невідомі до того концепти. Вони мислилися в рамках християнської догматики: частина з яких були запозичені з юдаїзму, частина ж постала разом з Євангелієм. Середньовіччя в Європі - це доба панування християнства. Всі сенси культури вироблялися в площині християнського світогляду. Так розуміння простору та часу зазнало значної трансформації, яка виявилася вирішальною для розвитку історії. Фундаментальну роль в цьому процесі відіграла філософія Августина. Саме в цей час з'являються та здобувають остаточну перемогу такі концепти як: векторний лінійний розвиток часу, загальнолюдський простір, пізнання історії як пізнання Бога у просторі та часі. Наголошується на тому, що в середньовічній культурній парадигмі постали концепти, які заклали фундамент феномена Історії. Реалізація цих інтенцій стала можливою з секуляризацією культури середньовіччя. Першу роль в цьому процесі відіграло ренесансне місто, яке остаточно “визволило” час з під церковної влади. Куранти на міських ратушах вперше почали відстукувати “мирський” час. У концепціях новочасних філософів час та простір все більше ставали змістовно-нейтральними, лінійними та всезагальними. В теорії І. Ньютона простір навіть став абсолютним. Таке нове розуміння простору було передумовою появи нової науки - історії. Проте найглибші інтенції цього концепту постають саме завдяки секуляризації християнських смислів: ідеї всезагальності, обраності, лінійності часу та есхатологічних очікувань.

У другому підрозділі “Релігійне коріння суб'єкта історії” предметом аналізу стає суб'єкт історії та його ґенеза. Звичним розумінням сучасної історіографії є переконання в тому, що єдиним суб'єктом історії може бути лише вільна особистість, повністю відповідальна за свої вчинки. Проте ретельний аналіз такої точки зору говорить про те, що так було не завжди. Звернення до антропології античності дає розуміння, що ні про яку вільну особистість в ці часи говорити не доводилося. Через “стетос”, “френ”, “діафрагму” тощо людиною у найважливіші моменти життя завжди управляла божественна сутність. Всім перебігом подій керували боги, які і були єдиними легітимними суб'єктами подій.

Християнське середньовіччя привнесло у розуміння людини нові акценти, що повністю змінили її місце. Мова йде про свободу волі, усвідомлення людини як образу та подоби Божої, християнський універсалізм, інтимізацію стосунків Бога та людини, головування людини в тварному світі. Ці концепти майже не відіграли ніякого значення в середньовічному розумінні історичного процесу з точки зору її суб'єкта, тому що єдиним суб'єктом будь-якої дії був Господь. Однак, при трансформації середньовічної культури з'явилися нові модерні конструкти, які мали релігійні інтенції. Зі свободи волі постала вільна, відповідальна за власні вчинки, особистість. Ідея про унікальність людини, яка бере свій виток ще у Біблії, у Новий час поставила людину в центр світобудови; універсальність християнства породила ідею про загальність історичного процесу.

Суб'єктом історії вперше стала людина, а не міфічні сутності, як в античності, не Боже провидіння, як у середньовіччі, а саме вільна особистість. Прикметним є те, що найглибші сенси цього феномена походять від християнської догматики.

У третьому підрозділі “Історія як філософія історії” простежується процес, завдяки якому історія стала онтологічною засадою культури. На прикладі трьох філософсько-історичних конструктів: філософії Й-Г Гердера, теорій О. Конта та К. Маркса показано, як філософські концепції легітимують історичний перебіг подій. Вони дають розуміння історії як історії власного становлення модерного світу. З секуляризацією середньовічної парадигми стало незрозумілим, навіщо все те, що відбувається в світі: війни, хвороби, катастрофи тощо. В релігійній площині все це було логічним та виправданим - все відбувалося як частина божого плану. Після зникнення трансцендентного виміру перебіг подій втратив сенс. Однак, історія знову надала всьому тому, що відбувається, смисл. Історія постала як історія становлення модерного світу: все, що відбувалося та відбувається, це історія постання модерної раціональності. Без такої установки історія назавжди б залишилася історією “ножиць та клею” чи “кадрами з камери спостереження”. Історія надала цілісності всьому перебігу подій за весь час, включивши до цього кола всю ойкумену, легітимізувала модерний світ як логічно-раціонально-аподиктичний.

Тож констатується, що у всіх своїх трьох вимірах (що аналізуються в цьому розділі) історія спирається на християнські сенси. Хоча вона виникає лише в Новий час, показано, що глибинні її інтенції постали до життя в рамках християнської парадигми. Сама історія виявляється лише інобуттям християнського міфу і є способом існування людини у світі: історія показує місце людини в Універсумі.

В той же час акцентується, що в жодну іншу епоху історія не брала участі у формуванні культурної ідентичності, крім Модерну. Тільки в культуру Модерну історія входить на правах онтології. Відтак, культурна ідентичність, як практика культурної онтології Модерну, базується на історії.

У другому розділі “Наукова складова ідентичності модерної людини” концептуалізується значення, яке наука займає сьогодні в житті кожної окремої людини та в світі загалом. Розглядається ґенеза природно-наукової парадигми та процес її розвитку. Увага зосереджується на світоглядній ролі науки в культурі Модерну та на її онтологічних функціях.

У першому підрозділі “Християнські витоки новочасної науки” розвідка торкається коріння наукового мислення та науки загалом. Для того, щоб з'явилася новітня фізика, повинна була бути заперечена антична фізика Аристотеля, яка панувала серед інтелектуалів майже протягом всього середньовіччя. Однак, саме в цю добу вона й була піддана найсуттєвішій критиці. Найбільш системно це зроблено номіналізмом. У рамках цієї школи вперше були виголошені революційні для того часу сентенції: розумовоосяжне та емпірично наявне буття співпадають. З такої установки походить багато наслідків.

По-перше, відміняється інтелектуалізм томіської онтології. По-друге, руйнується ієрархічна будова космосу. По-третє, розум перестає бути окремою субстанцією, він стає функцією мислячої матерії.

Завважується, що відтепер сенс має не тільки спекулятивне пізнання, а й експериментально-емпіричне. Закладається фундамент нового способу освоєння реальності. З точки зору методології, взагалі відбувається світоглядна революція: розум із субстанції перетворюється на інтенціональність, родовою сутністю розуму стає спрямованість - на.

Використовуючи цю методологію, В. Оккам звільняє шлях для нової фізики. Для Стагирита різниця між небесним та земним світами мала онтологічний характер. Для британського ж теолога - все створене відділене від Творця такою прірвою, що розбіжність між небесним та земним нівелюється. Така думка веде до впевненості, що в обох світах діють однакові закони, а здобутки одного світу можна екстраполювати на інший. Це метафізичне переконання стосовно безкінечності світу та його гомогенності стане фундаментальним у науковій парадигмі.

Аналізується ще один догмат, який вплинув на розвиток новочасної науки, це догмат про творення. Для середньовічної свідомості акт творення не зупинявся ні на секунду: якщо б таке сталося, світ відразу б перетворився на небуття. З плином часу релігійний мотив цього догмату був заперечений, а залишилося секулярне розуміння закону інерції.

Догмат про Боговтілення скасував різницю між надмісячним та підмісячним світами - субстанційно це один світ. Значить і способи пізнання мають бути однаковими. Зняття різниці між небесним та земним є необхідною передумовою експериментально-математичного природознавства.

Отже, базисні ідеї, що фундують науку Нового часу отримали своє перше життя ще в схоластичній філософії. Пізніше вони були асимільовані та інстальовані до нової методології.

Проілюстровано, що спочатку саме в межах теологічного дискурсу ці ідеї продовжували розвивати Микола Кузанець та Копернік, Галілей та Декарт, Ньютон та Ляйбніц. Геліоцентрична ідея Коперніка, математична методологія Галілея, ідея імпульсу Декарта чи концепт абсолютного простору Ньютона - всі ці ідеї базуються на релігійних засадах християнської догматики. Ці концепції постали як інобуття християнського міфу. В цих ідеях він отримав своє друге, як це не парадоксально, згодом секулярне життя.

Проаналізовано також культурні трансформації, що приводили до завоювання наукою нового онтологічного статусу. Першість у цих процесах належала Реформації. Відбувалося це завдяки наступним ідеям: відмові від споглядального способу життя, намаганню використовувати творіння згідно божого задуму, раціоналістичному переробленню цього світу. Саме в межах реформатської ідеології наука вперше стає офіційно визнаною та соціально корисною, що призвело до фундаментальної події - наука отримує визнану роль соціального конструктора.

Отже, констатується залежність наукової парадигми від християнської догматики. Наука Нового часу є християнськоцентричним феноменом, вона є формою інобуття християнського міфу.

У другому підрозділі “Наука як системоутворюючий чинник ідентичності модерної людини” обґрунтовується теза відносно наукової співрозмірності сучасної культури, а відтак, й ідентичності, сформованої в рамках цієї культури.

Аналізується теорія М. Гайдеггера, згідно якої в науковій парадигмі світ вперше стає картиною. Це фундаментальна подія, коли людина (як суб'єкт) може сприймати навколишній світ як об'єкт. Способом ставлення до цього об'єкта постає техніка, сутністю якої є по-став. Техніка переробляє світ навколо, з природи впала завіса сакральності, засади життя самої людини були переглянуті, культура стала науково-технічною. Навіть фундаментальна цінність людини - свобода почала залежати від по-ставу. Культурна ідентичність стала співрозмірною до по-ставу: модерна людина тільки така, що йде цим шляхом розкриття потаємності (шляхом техніки).

Схожу думку висловлює й інший німецький філософ Ю. Габермас. Зокрема, він наголошує, що техніка не є просто засобом виробництва. Вона є соціально-інстальованим феноменом, який приймає участь у формуванні всього суспільного конструкту загалом, а відтак, людини зокрема.

К. Хюбнер займається реконструкцією культурних онтологій і приходить до думки, що так само як культурною онтологією античності можна назвати міф, сучасну культуру характеризує наука. Вона потрапила до самосвідомості кожного сучасного західного суб'єкта в формі світогляду. Це та частина самосвідомості й ідентичності, яка відрізняє його від представників усіх інших культур та епох.

Подібну думку висловлює й Дж. Холтон. Він констатує, що до світоглядної моделі сучасного західного суб'єкта обов'язково входить науковий компонент. Ідентичність західної людини неможливо сьогодні уявити без наукової парадигми.

Аналіз російської філософії підтверджує таку позицію. В. Порус, В. Швирьов, В. Стьопін, Т. Романовська та ін. констатують фундаментальне значення науки для модерного світу загалом та окремої особистості зокрема. Природнонаукова картина світу є невід'ємною частиною сучасного суб'єкта: це його спосіб побудови реальності. Конструюючи реальність у такому вигляді наука до культурної ідентичності входить як онтологія.

Робиться висновок, що наука, з одного боку, має чітко виражене християнське коріння, з іншого - є онтологію Модерну. А отже, і концептуалізує культурну ідентичність модерної людини.

У третьому розділі “Культурна ідентичність Модерну: екзистенціний вимір” аналізу піддається форма соціальної організації, яка запанувала з постанням модерної раціональності. Обґрунтовується думка стосовно історичності такого проекту та його залежності від онтологічних підвалин культури. Разом з цим наголошується на тому становищі, в якому опинилася людина в добу панування природно-наукової парадигми. Концептуалізується форма культурної ідентичності модерної людини відповідно до раціональності.

У першому підрозділі “Ґенеза “звичайного” способу життя” розглядається становлення такого концепту як “звичайне життя” та концептуалізується його християнське коріння. Багато мислителів, серед яких М. Вебер, Н. Еліас, Л. Дюмон, Ч. Тейлор, приходять до висновку, що спосіб життя, який властивий сучасності, не був відомий в жодну епоху до Модерну. Польська дослідниця М. Осовська робить компаративний аналіз “лицаря” та “буржуа” і приходить висновку, що це два різні етоси, життєві установки яких мають діаметрально протилежні ідеали. Н. Еліас тримається схожої думки, аналізуючи трансформації в сфері приватного та суспільного життя в добу переходу від середньовіччя до Нового часу. Це час народження нового типу життя, життя починає ставати “звичайним”. В підрозділі наголошується на історичності такого способу життя та залежності його від онтології культури та її трансформації. Спираючись на дослідження Ч. Тейлора та М. Вебера обґрунтовується, що така трансформація суспільної свідомості стала можливою завдяки Реформації. Саме в надрах релігійної течії ХVI-ХVII ст. виникало нове розуміння життя. Протестантські теологи обґрунтували декілька сентенцій, які мали фундаментальне значення для Модерну загалом.

Перше, це заперечення чернецтва та споглядального способу життя. Така установка дозволяла найбільш релігійним і пасіонарним особистостям шукати шлях своєї самореалізації та дорогу до Бога не в стінах монастирів за постійною молитвою, а працювати на благо Господа у мирському житті.

Друге, ідеал життя переміщується з сакрального топосу в профанний. Виявилося, що буденне життя має таке ж значення, як і релігійне в стінах монастиря. А професійна робота може бути шляхом до Творця. Неважливо, на якій посаді працюєш, важливо, якому Господареві ти служиш. Ця установка запропонувала дивитись на професійне життя як на спосіб перероблення світу згідно Божого задуму. А відтак, чим професійніша людина, тим вона правильніше виконує Божий план. Отже, концептуалізується, що професійне життя отримало онтологічний статус.

Нарешті, третє, доктрина про благодать та виправдання однією вірою зробила парадоксальний вплив. Вона не змусила все залишити та просто чекати, бо все й так визначене наперед, а, навпаки, спонукала до все більшої та відчайдушної праці, бо за справами та досягненнями можна вже в цьому світі визначити, хто дійсно обраний. Родинне життя отримує новий сенс. Відтепер кожен християнин повинний одружитися та навести лад хоча б у невеличкому просторі своєї сім'ї.

Отже, у вищезазначеному підрозділі обґрунтовується, що в результаті трансформацій життєвих установок смислоутворюючі центри з трансцендентного виміру були перенесені до буденного людського світу. Саме цей простір став легітимною основою соціального життєустрою.

Наголошується на тому, що коли людина починає жити в Історії, пізнавати та вибудовувати реальність за допомогою науки, то життя може розвиватися тільки тут і зараз. Немає ніякого потойбічного виміру, який би задавав певні сенси та життєві орієнтири. Ніякого іншого життя немає - є тільки це життя, яке треба прожити якомога яскравіше. Ось головна установка “звичайного” життя, яке, насправді, постало спочатку виключно як релігійне.

У другому підрозділі “Екзистенційний вимір в епоху постсучасності” простежуються результати трансформацій, які відбувалися на початку становлення проекту Модерн. Наголошується, що сучасний світ, побудований наукою та співрозмірною з нею технікою, вимагає певної організації соціального життєустрою. В ХХ ст. ця установка приводить до дуже страшних наслідків. Тотальне жадання влади приводило людину до все більшого опанування навколишнім середовищем та, одночасно, до все більшої несвободи. Впродовж Нового часу влада постійно зростала, але, нажаль, не посилювалася влада над владою. Модерна раціональність вимагала певного життєустрою, і вона його домоглася. Людина стала функцією, додатком до отримання прибутків, повністю залежною від цілераціональності Модерну. Універсальність, взаємозамінність стали родовою сутністю людського життя. Відтепер кожен мусить знайти свою легітимність у виробничому процесі - інакше людини просто не існує. Людина стала одновимірною, залежною від цілераціональності та остаточно втратила свою свободу. Британський прем'єр-міністр у 1957 році наголошував, що “ми ще ніколи так добре не жили”, Ральф Дарендорф же продовжив цю думку: “а чи щасливіші ми від цього?”. Єдине, що робило людство останні три сторіччя для своєї свободи - це будувало золоту клітку. І як це не дивно, з кожним роком вона ставала все дорогоціннішою, проте, простору всередині залишалося все менше.

Далі увага акцентується на ще одній проблемі - проблемі вибору. Сучасна людина змушена вибирати як ніколи раніше: від кефіру в супермаркеті до Президента. Проте, виявилося, що легітимної бази, з якої б можливо було робити цей вибір, не існує. Зайнявши місце “вмерлого Бога”, людина виявилася не в змозі винести таку відповідальність. А відтак, гуманістичних підвалин не існує - все дозволено, все можливо. Зникла різниця між насиллям та насолодою, між білим та чорним, між самістю та Іншим. Родова сутність людини щезає, статева зникла вже давно. Моральний світ набував все більшої дискретності, а цинізм почав ставати моральною категорією. І це в той час, коли людина повинна була вибирати стільки, скільки ніколи не вибирала, відповідаючи на значущі питання, які формують людську ідентичність, вона не мала позиції, з якої на них відповідати. Трагізм епохи міститься в тому, що постійно потрібно вибирати, а легітимної бази такого вибору не існує. Коли все має однакову ціну та право на життя, дуже важко відповісти на питання: “Хто ми є?”. Людина не має опертя та змушена ковзати по поверхні, не маючи надійного ґрунту. Людина постсучасності - це людина, що ковзає.

Таким чином, наголошується, що світ, побудований модерною раціональністю, робить з людини функцію, відбираючи у неї свободу. В такому світі може бути тільки такий “не вільний” спосіб життя.

Отже, виходячи з викладеного в розділі, підсумовується, що “звичайне” життя постало в результаті системних трансформацій, які проходили в онтології культури на рубежі середньовіччя та Нового часу. Спочатку цей концепт був виключно релігійним, сформованим в рамках протестантської догматики, як альтернатива споглядальному життю ченців. В той же час, при секуляризації цього конструкту, постало “звичайне” життя сучасного індивіда, який має тільки один вимір для реалізації всіх своїх цілей - тут і зараз. Це “звичайне” життя стало екзистенційним виміром модерної раціональності, як єдине співприроднє цій парадигмі. При такій організації життя людина втрачає свою свободу та незалежність. Тож, показано, що культурна ідентичність модерної людини, з одного боку, базується на цьому екзистенційному вимірі, з іншого, сам цей вимір має чітко виражене християнське минуле.

У висновках підсумовуються основні положення дисертаційного дослідження.

По-перше, культурна ідентичність не якість, а завжди є відношенням. Культурна ідентичність постає як набір певних соціальних практик. Причому ці інтеракції глибоко вкорінені в онтологію культури. Саме цей базис відповідальний за весь візерунок культури, а, відтак, і за форму культурної ідентичності.

По-друге, концептуалізовано феномен культурної ідентичності. Термін не зовсім сталий та не загальновживаний, похідний від теорії нелінійного розвитку історії. Концепт культурної ідентичності базується на соціальній прагматиці, що легітимується самою онтологією культури.

По-третє, в дисертаційному дослідженні обґрунтовані три найважливіші підвалини модерної ідентичності: історія, наука, екзистенційний вимір, які детермінують її форму.

Історичний розум постає як самоконституююче та самолегітимуюче становлення модерного світу. Історія виступає як межовий дискурс про Модерн.

Виявляється, що така історія є християнсько визначеним концептом. Своє розуміння хронотопу вона формує під впливом християнської догматики. Самостійний суб'єкт історичного процесу є взагалі похідним від концепту свобідної волі. Філософсько-історичне осмислення історії концептуалізується спочатку в межах християнської теології і лише згодом, трансформувавшись, входить в тканину секулярної історії.

Отже, одна з підвалин модерного світу загалом та культурної ідентичності зокрема має чітко виражене християнське минуле.

Інша складова модерну та ідентичності, що уособлює модерний світ - це наука. Наукова парадигма формує у сучасного індивіда відношення до реальності загалом. Через соціальні практики до культурної ідентичності західного суб'єкта ввійшло тверде розуміння, що наука виступає єдиною легітимною методологією прагматичного освоєння реальності. Розгляд ґенези науки приводить до християнських кафедр. Саме там були сформовані основні концепти, які згодом дали життя новочасній науці. Як це не парадоксально, але саме в межах християнської догматики були сформульовані основні положення, що надали імпульс новій формі освоєння реальності.

Таким чином, слід констатувати, що наукова картина світу, яка входить на правах господаря до культурного самоусвідомлення сучасного індивіда, також похідна від християнського міфу та є формою його інобуття.

Третя складова сучасного світу - це екзистенційний вимір модерної раціональності. Наукова картина світу - це не просто набір теоретичних правил - це прагматична програма перероблення світу. Адаптуючись до нового устрою, вона виробила формулу “звичайного життя”, яка найбільш співрозмірна тим цілям, завданням та, найголовніше, методам, які реалізуються науково-технічною раціональністю. В рамках “звичайного життя” формуються соціальні практики, які відповідальні за організацію соціального співіснування: засвоюючи цю прагматику, модерна людина отримує розуміння взірців правильного життя, вона вчиться тому, як треба жити. Однак, виявляється, що цей концепт був артикульований у межах реформатської риторики та поширився на весь світ з експортом капіталізму. Отже, і “звичайне життя” як складова модерної ідентичності також є християнськоцентричним.

Через те, можна констатувати наявність окремої культурної ідентичності - ідентичності сучасного індивіду. Вона принципово відрізняється від всіх інших аналогів тим, що базується на трьох опорних засадах, які чужі будь-якій іншій культурній ідентичності: науці, історії, екзистенційному вимірі.

Таким чином, культурна ідентичність модерної людини фундована соціальною прагматикою, що легітимується онтологією самого Модерну. Культурна ідентичність - це завжди практика самої онтології культури. Тож виявляється, що ці онтологічні засади секулярного Модерну є похідними від християнської догматики. А, відтак, і культурна ідентичність сучасного індивіда є релегійноангажованою.

Отже, можна констатувати, що культурна модерна ідентичність ґрунтується на релігійних (християнських) засадах, і хоча вона має всі атрибути секулярного феномена, системоутворюючі її чинники мають автентичну християнську природу.

ПУБЛІКАЦІЇ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Левицький В.С. Метафізичні засади культурної ідентичності / Віктор Сергійович Левицький // Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали ХХІІ Міжнародної науково-практичної конференції. - Донецьк: ІПШІ “Наука і освіта”, 2007. - С. 258-260.

Левицький В.С. Практична філософія в сучасному світі: комунікативний погляд В. Гьосле / Віктор Сергійович Левицький // Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості: Матеріали ХІХ Міжнародної науково-практичної конференції. - Донецьк: ІПШІ “Наука і освіта”, 2006. - С. 131-133.

Левицький В.С. Ідентифікація як спроба віднайдення себе. Частина 1 / Віктор Сергійович Левицький // Наука. Релігія. Суспільство. - 2008. - № 1. - С. 66-71.

Левицький В.С. Ідентифікація як спроба віднайдення себе. Частина 2 / Віктор Сергійович Левицький // Наука. Релігія. Суспільство. - 2008. - № 2. - С. 158-167.

Левицький В.С. Екзистенційний вимір модерної раціональності. Частина 1 / Віктор Сергійович Левицький // Мультиверсум. Філософський альманах. - 2008. - № 71. - С. 60-69.

Левицький В.С. Екзистенційний вимір модерної раціональності. Частина 2 / Віктор Сергійович Левицький // Мультиверсум. Філософський альманах. - 2008. - № 72. - С.75-84.

Левицький В.С. Релігійні складові формування модерної ідентичності / Віктор Сергійович Левицький // Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка. Т. 24. - Донецьк, 2008. - С. 68-80.

АНОТАЦІЯ

Левицький В.С. Ідентичність Модерну: соціальний вимір та християнські витоки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Донецький національний університет. - Донецьк, 2009.

Дисертаційне дослідження присвячене пошукам підвалин культурної ідентичності людини модерну. Аналіз культурної ідентичності приводить автора до експлікації засад самого проекту Модерн.

Визначається, що ідентичність завжди є відношенням, а не якістю: вона не властива людині апріорі, а виробляється в процесі соціальних інтеракцій. Засоби конструювання соціальної реальності є в той же час способами концептуалізації культурної ідентичності. Культурна ідентичність завжди виступає практикою онтології культури.

Доведено, що для Модерну така онтологія постає у триєдиному вигляді: у формі історичного розуму, наукової парадигми та екзистенційному вимірі модерної раціональності. У дисертації обґрунтована думка стосовно християнського минулого цих підвалин культурної ідентичності модерної людини. Відтак при реалізації соціальної ідентичності Модерну стає очевидним автентичне християнське коріння цього феномена. Глибинні сенси як Модерну взагалі, так і модерної ідентичності зокрема були імпліцитно присутніми в християнській догматиці, а сам Модерн постає як інобуття християнського міфу.

Ключові слова: ідентичність, культурна ідентичність, онтологія, дискурс, наука, міф, історія, суб'єкт, метафізичні засади, раціональність.

АННОТАЦИЯ

Левицкий В.С. Идентичность Модерна: социальное измерение и христианские истоки. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Донецкий национальный университет. - Донецк, 2009.

Диссертационное исследование посвящено поискам оснований культурной идентичности человека Модерна. Анализ культурной идентичности приводит автора к экспликации оснований самого проекта Модерн.

В диссертационном исследовании осуществлена попытка сделать культурную идентичность Модерна предметом социально-философского дискурса. Культурная идентичность в таком пространстве предстала как определенный продукт социальной реальности, который полностью зависим от механизмов конструирования этой реальности. В метафизических основаниях культуры концентрируются все ее смыслы, которые потом эксплицируются благодаря социальной организации. В таком случае культурная идентичность выступает оттиском глубочайших оснований культуры. Эти основания конструируют социальную реальность, а культурная идентичность олицетворяет и репрезентирует эту реальность.

В работе показано, что идентичность является совокупностью практик, которые характеризуют культуру, нацию, человека и т.д. Идентичность понимается как тождественность определенному идеализированному социальному конструкту, как соответствие определенным культурным смыслам. Причем, приобретение идентичности - это всегда динамичный процесс диалога (полилога). Формирование культурной идентичности связано с социальными практиками, в ходе которых выстраивается сама культура. Культурная идентичность является реализацией культурных оснований.

В диссертации обоснованы три фундаментальных основания модерной идентичности: история, наука, экзистенциальное измерение, которые детерминируют ее форму. Концептуализировав культурную идентичность модерного человека, стало возможным эксплицировать ее генезообразующие основания.

История организовывает социальные практики, которые дают ответ на вопрос относительно пространства и границ, в которых может развиваться человечество. История дает понимание места человека и культуры вообще на линии развития времени. Построенные на этом онтологическом основании социальные практики формируют идентичность в части отношения человека к своему “дому” (в смысле, что человек живет сейчас не в Космосе, а в Истории), помогая ему определиться со своим местом в этом мире.

Научно-техническое основание Модерна также формирует определенные социальные интеракции, которые организовывают культурную идентичность современного индивида. Они фундируют отношение человека к миру. Именно в этих практиках современный человек узнает, что мир стал “картиной”, а личность внутри этого мира - субъектом. Практики современности построены таким образом, что когда-то сакральная Природа теперь стала пассивным объектом. Природа оказалась просто протяженной субстанцией, которая не имеет никакого отношения к субстанции духовной.

Наука выступает единственной легитимной методологией прагматичного освоения реальности. Через социальные практики в культурную идентичность западного субъекта вошло твердое убеждение, что наука есть истина в последней инстанции, единственная институция для вынесения окончательных вердиктов. Все остальные области знания выглядят как периферийные. Такой способ овладения действительностью известен исключительно современному индивиду и отличает его от всех иных культур. Это является родовой сущностью модерной идентичности.