Світоглядні основи соціально-філософського дослідження ідеології: проблема критеріїв та пріоритетів вибору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут вищої освіти

Академії педагогічних наук України

УДК 141.7:316.75

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Світоглядні основи соціально-філософського дослідження ідеології: проблема критеріїв та пріоритетів вибору

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Самчук Зореслав Федорович

Київ - 2010

Дисертацією є монографія у 2 томах.

Робота виконана у відділі соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України. ідеологія гносеологічний епістемологічний філософія

Науковий консультант: доктор філософських наук, професор, член-кореспондент НАН України Михальченко Микола Іванович, Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України, завідувач відділу соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Мельник Володимир Петрович, Львівський національний університет імені Івана Франка, декан філософського факультету;

доктор філософських наук, доцент Вашкевич Віктор Миколайович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, професор кафедри управління та євроінтеграції;

доктор філософських наук Шевченко Олексій Костянтинович, Національний інститут проблем міжнародної безпеки при Раді національної безпеки та оборони України, радник.

Захист відбудеться 25 березня 2010 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 9-й поверх, зала засідань.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий 24 лютого 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.С. Горбунова.

Загальна характеристка роботи

Актуальність теми дослідження. Проблематика ідеології як соціального явища і понятійного конструкта інтенсивно дискутується на рівні соціальних наук. В епіцентрі уваги перебувають як змістовні аспекти ідеології (аналіз ідейних концепцій), так і функціональні (її місце, роль, функції у суспільстві). Дослідженням ідеології притаманні не лише методологічний (природа ідеологічних явищ, методи дослідження), а й прикладний характер (перипетії ідеологічної боротьби, протистояння ідеологічних напрямків).

Аналітичні труднощі зумовлені насамперед конвергентністю ідеологічного продукту - його походженням з різних світоглядних джерел. Крім того, сучасні дослідження ідеології відбуваються за умов розбалансованості методологічної нормативістики, багатоманітності когнітивних практик, неефективності аргументаційного інструментарію і невиразності інтерпретаційних засобів. Знання про ідеологію накопичувалося великою кількістю теоретичних напрямів, котрим притаманні ознаки невизначеності, відносності, фрагментарності тощо. Проблема полягає в тому, що така суперечлива і різноспрямована багатоманітність не може слугувати інструментом ефективного інструментального дослідження ідеології: оперування нею є контрпродуктивним з онтологічних, гносеологічних, аксіологічних та деонтологічних міркувань.

Попри різноплановість дослідницьких пошуків, за станом на сучасну пору інтелектуальний континуум лише пунктирно окреслив лінії концептуалізації ідеології. Наріжний камінь дослідження ідеологічної сфери залишається невиразним, а концепт ідеології відсилає до надміру широкого діапазону смислів, які інтерпретуються гетерогенно. Сегментизованість уявлень про ідеологічну дійсність, в умовах якої за деревами окремих аспектів не видно лісу - проблеми в цілому, є водночас і причинно-наслідковим статус-кво, і дослідницькою проблемою, і праксеологічним керівництвом до дії.

Неефективність дослідницьких підходів призводить до звуження епістемологічних перспектив, неспроможності навіть адекватно відтворити буттєву феноменологію ідеологічної дійсності, а прецінь - запропонувати ефективну модель її оптимізації. З огляду на зазначену обставину особливої актуальності набуває потреба внесення принципових коректив в осмислення ідеологічної дійсності. Нагальною є необхідність переорієнтації розгляду ідеологічної феноменології з епіфеномену (похідного явища) на виявлення її першооснови, першопричини. На часі формування науково виразної концептуалістики дослідження, яка покликана відтворити субстанційні аспекти становлення ідеології в часі та просторі, виявити ключові причинно-наслідкові зв'язки і закономірності такого генезису.

Сучасне українське суспільство хоч і перейшло від ідеологічного одноголосся до поліфонії, однак оперування ідеологічною феноменологією і фактографією все ще залишається значною мірою фрагментарним, вузькоаспектним і вразливим з багатьох рефлексійних позицій. За цих обставин не викликає сумніву актуальність напрацювання системних гносеологічно-методологічних і загалом світоглядних основ соціально-філософського оперування ідеологією у спосіб критеріально виразних і аргументаційно переконливих засобів.

Ступінь науково-теоретичної розробки проблеми. Двохсотлітній період понятійної легітимізації ідеології не повинен вводити в оману: як невід'ємний атрибут суспільної дійсності ідеологічна сфера виокремилася ще на етапі становлення соціальної форми буття. До різних аспектів її проблематики звертались видатні античні мислителі - зокрема, Аристотель, Геродот, Марк Аврелій, Платон, Плутарх, Сенека, Тит Лівій.

Дослідження основних змістовних та функціональних аспектів ідеології мають такий структурний формат: 1) ідеологія як метанаука про ідеї (Д. де Трасі, П. Кабаніс, Е. Кондільяк); 2) вчення про ідолів людського розуму Ф. Бекона; 3) критика хибного ідеологічного мислення з позицій позитивізму і неопозитивізму (О. Конт), наукової соціології (Е. Дюркгейм), соціальної психології (В. Парето), соціології знання (М. Шелер), теорії соціальної детермінованості групового мислення (К. Мангейм, Т. Парсонс, С. Ліпсет, В. Мулінз); 4) матеріалістичні основи негативного ставлення марксизму до ідеології як до ілюзорної свідомості, котра виражає інтереси правлячих класів; ленінське визначення «наукової пролетарської ідеології» та її несумісності з ідеологією буржуазною як обґрунтування непримиренної ідеологічної боротьби між капіталізмом та соціалізмом; 5) сутність тези про «хибність ідеологічного мислення» (Ф. Бекон, К. Маркс, К. Мангейм, Д. Белл); 6) соціальний позитивізм з приводу співвідношення ідеології та науки (Г. Альберт, Т. Гейгер, Е. Топіч); 7) критика ідеології з позицій Франкфуртської школи (М. Горкгаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Габермас); 8) феноменологічний підхід до осмислення ідеології (А. Шютц, Т. Лукман, П. Бергер); 9) ірраціоналістське тлумачення сутності ідеології (Л. Фойєр, А. Вінер).

Серед українських мислителів інтенсивний аналіз світоглядних основ ідеології та ідеологічних аспектів суспільно-політичних і культурних процесів розпочався із середини ХІХ століття. Найбільш показовим і ґрунтовним слід визнати рефлексійний доробок Ю. Бачинського, В. Винниченка, М. Грушевського, Д. Донцова, М. Драгоманова, М. Костомарова, П. Куліша, Л. Українки, Ю. Липи, І. Лисяка-Рудницького, В. Липинського, М. Міхновського, Л. Ребета, В. Старасольського, М. Сціборського, С. Томашівського, Д. Чижевського, Т. Шевченка, І. Франка.

У сучасний період найбільший внесок у розробку зазначеного предмету досліджень зробили такі вітчизняні теоретики: В. Андрущенко, Є. Бистрицький, І. Бичко, М. Головатий, В. Горбатенко, В. Загороднюк, Ф. Кирилюк, І. Кармазіна, О. Картунов, В. Кремень, І. Кресіна, С. Кримський, І. Курас, Ю. Левенець, В. Лісовий, В. Мельник, М. Михальченко, Л. Нагорна, М. Обушний, М. Попович, С. Пролеєв, Ю. Римаренко, М. Розумний, О. Семків, О. Скакун, В. Табачковський, Ю. Шаповал, О. Шевченко, Л. Шкляр.

Попри значні наукові здобутки в розробці даної проблематики, існує низка аспектів, які потребують додаткового дослідження. Зокрема, йдеться про необхідність осмислення природи ідеологічного, критеріїв, які забезпечують її сутнісне розмежування з іншими формами і типами суспільної свідомості, а також системний аналіз ідеології як соціального феномену.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є результатом роботи, яка виконувалася в рамках наукової теми Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України: «Вища освіта України як фактор цивілізаційного визначення молоді» (НДР №0106U002013).

Об'єктом дисертаційного дослідження є каузальність виникнення, функціонування та еволюціонування ідеологій, логіка і закономірності генерування знань про ідеологію та способи ефективного оперування ними.

Предметом дослідження є світоглядні критерії і пріоритети соціально-філософського дослідження ідеології.

Мета і завдання дисертаційної роботи. Основною метою є надання сфері знань про ідеологію концептуально-критеріальної виразності, чітке розмежування змістових аспектів ідеології та суміжних сфер суспільної свідомості, виявлення своєрідного ідеологічного інваріанту, який буде здатний виконати функцію надійного теоретико-методологічного підґрунтя оперування ідеологічною дійсністю.

Конкретизацію основної мети забезпечує сукупність цільових орієнтирів, а саме: окреслення функціонального коридору, в межах якого ідеологія впливає, детермінує генезис суспільного буття; впорядкування та систематизація масиву знань, котрий віддзеркалює сутнісні аспекти ідеологічної дійсності; проведення класифікації ідеологічних феноменів за ступінню значущості, дієвості, впливовості на соціально-філософську рефлексійність; екстраполяція логіки становлення ідеологічних перспектив на соціальну дійсність і евентуальність з метою з'ясування ефективності ідеологічного потенціалу; виявлення сукупності факторів впливу на ідеологічні явища, їх узагальнення, систематизація та ієрархізація; подання буттєвості ідеології крізь призму її функціонально-інструментальної архітектоніки - тобто з'ясування засобів, за рахунок яких ідеологія досягає своєї мети.

Наведений телеологічний орієнтир зумовлює потребу постановки і виконання таких завдань:

1) виявити особливості та закономірності генезису знань про ідеологію і визначити гносеологічно-епістемологічні критерії оперування ідеологічною проблематикою;

2) ієрархізувати пізнавальні методи, принципи, підходи та норми, які забезпечують максимально ємне і ефективне дослідження сутнісних ознак і функціонально-інструментальних ресурсів ідеології;

3) проаналізувати феномен ідеології крізь критеріальну призму рівнів та форм суспільної свідомості;

4) провести корелятивні паралелі між ідеологічною та міфологічною, релігійною, художньою, етичною, науковою формами суспільної свідомості;

5) узагальнити та систематизувати гносеологічний потенціал філософії в контексті пізнання ідеологічної дійсності, поглибити субдисциплінарне розмежування соціальної філософії та філософії історії як теоретико-методологічного засобу культивування знань про ідеологію;

6) концептуалізувати архітектоніку герменевтичних засобів вираження ідеології та окреслити критерії аргументаційної досконалості ідеологічної пропозиційності;

7) проаналізувати значення гуманістичної проблематики для системи ідеологічних координат, виявити причинно-наслідковий зв'язок між усталеними уявленнями про генеалогію людства та ключовими постулатами ідеологічної парадигматики, пропозиційності й спонукальності;

8) визначити ступінь детермінативного впливу аксіологічно-телеологічних пріоритетів людини (людства) на ієрархію акцентів ідеологічної картини світу (концептуалістики), узагальнити корелятивну залежність аксіологічних особливостей ідеології від культивованої версії танатології;

9) з'ясувати логіку і закономірності становлення ідентичності взагалі й української ідентичності зокрема, систематизувати та концептуалізувати сукупність знань щодо націотворчих чинників;

10) виявити детермінативну залежність між світоглядно-вольовим форматом національної еліти та змістовністю національної ідеї;

11) визначити функціональне покликання аргументаційно переконливої телеології в контексті перспектив і динаміки становлення соціуму загалом і державності зокрема й насамперед;

12) розкрити корелятивну залежність між спонукальною виразністю національної ідеї та рівнем фактичної суверенізації держави.

Методологічна основа дослідження. Методологічна основа дослідження ґрунтується на використанні сукупності загальнонаукових, загальнофілософських та спеціальних методів з метою забезпечення об'єктивності, цілісності, обґрунтованості та достовірності наукових результатів.

Зокрема, в роботі застосовано такі методи: діалектичний - для дослідження процесів і явищ ідеологічної сфери у їхньому розвитку і взаємозв'язку один з одним; єдності історичного та логічного - для фіксації відношення між об'єктивною ідеологічною дійсністю, що історично розвивається, та її відображенням у теорії пізнання (при цьому історичне віддзеркалює процеси становлення і розвитку предмета дослідження, а логічне теоретично відтворює предмет у його істотних, закономірних зв'язках); індукції - для узагальнення явищ ідеологічного буття з високою ступінню достовірності; дедукції - для переходу пізнання від загального до одиничного, виведення одиничного із загального; прогностичний - для підготовки прогнозів щодо вірогідного та бажаного розгортання ідеологічно зумовлених подій; проблемний - для здійснення проблемного структурування ідеологічної сфери, що передбачає виокремлення комплексу проблем, їхню типологію, характеристики, системні зв'язки і взаємодії, а також визначення можливих наслідків, шляхів розв'язання; ідеалізації - для формулювання ідеальної моделі ідеології з метою її порівняння з конкретно-історичним статус-кво; системний - для розгляду ідеології як цілісного соціального явища, яке утворюють взаємопотенціюючі елементи; систематизації - для структуризації, ієрархізації та субординації сукупності аспектів і складових, які визначають функціонування ідеологічної сфери; каузального аналізу - для з'ясування причинно-наслідкових зв'язків ідеологічної динаміки, визначення наслідків і тенденцій; герменевтичний - для забезпечення змістовної демаркації ідеології як символічної і знакової сфери; компаративістський - для виявлення специфіки предмета дослідження засобом з'ясування сутнісних відмінностей, порівняння потенціалів, якостей, абсолютних показників; аналогій - для виявлення усталених зв'язків і характеристик, які детермінують зміст ідеологічних явищ; екстраполяції - для поширення висновків дослідження одного ідеологічного явища на інше на підставі функціональної спорідненості та інструментальної сумісності, а також уявна пролонгація в майбутнє визначальних процесів і тенденцій; нормативний - для формулювання сукупності нормативів, які визначають ефективність ідеологічної системи, та порівняння реальної системи з нормативною задля з'ясування рівня і характеру відхилення від норми.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у концептуалізації епістемологічних ресурсів, котрі надають можливість максимально вичерпно з'ясувати онтологічну сутність і закономірності функціонування ідеології як а) способу пізнання суспільного буття і оперування набутим знанням; б) інструмента перетворення соціальної дійсності; в) сукупності світоглядних принципів, норм і регулятивів; г) герменевтичного чинника спонукального способу дії; д) логіки і взаємопотенціюючої дії аксіологічних та телеологічних стереотипів, пріоритетів і преференцій.

Обґрунтовано необхідність побудови теоретичної моделі у вигляді тринарного синтезу методологічного (філософська рефлексія щодо оптимальних способів дослідження ідеології), загальнонаукового (загальна теорія систем) та конкретно-наукового (соціальна теорія функціонування ідеології) підходів.

Концептуалізовано тезу, згідно з якою подолання аргументаційно-критеріальної невиразності та суперечливості масиву знань щодо ідеологічної дійсності виявляється можливим лише в разі відмови від абсолютизації вузькоаспектних підходів, а натомість застосування максимально комплексного, системного і міждисциплінарного підходу до оперування ідеологічними явищами.

З'ясовано сутнісні, імперативні ознаки ідеології на відміну від світогляду, міфу, віри, релігії, утопії, мистецтва, етики, науки, філософії та інших форм і профільних типів суспільної свідомості.

Наукова значущість зазначеної новизни одержаних результатів розкривається в таких пізнавальних положеннях:

1. Уперше здійснено концептуалізацію системного бачення ідеології як необхідної умови формування адекватного знання про ідеологічну дійсність.

2. На прикладі відмінності функціонально-інструментальних ресурсів соціальної філософії та філософії історії обґрунтовано доцільність поглиблення субдисциплінарної структуризації філософії як методолого-гносеологічної передумови ефективного оперування ідеологічною проблематикою.

3. Концептуалізовано доцільність генерування превентивного типу філософського осмислення ідеології, який позначається терміном «пролепсис» - тобто передбачення того, що має трапитися за відповідних каузальних умов.

4. Уточнено взаємопотенціюючий зв'язок соціально-філософського та гносеологічного підходів, а також методологічний інструментарій оперування знанням про ідеології з метою як пізнання ідеологічних чинників, так і надання структуризаційної виразності механізмам впливу на соціальну дійсність.

5. З'ясовано значущість фактора соціального часу (історії) для структуризації системи ідеологічних пріоритетів та преференцій.

6. Доведено вирішальну роль соціальної філософії для адекватного оперування ідеологічною феноменологією і фактографією - насамперед з огляду на порівняння і виявлення взаємопотенціюючої залежності між явищами ідеологічної та неідеологічної природи.

7. Уточнено сутнісну відмінність між формами суспільної свідомості за критеріями предмету (сторін і аспектів), способів, прийомів та методів відображення суспільного буття, особливостей виникнення та розвитку, а також соціальних функцій; обґрунтовано значення цієї дослідницької процедури для оптимізації методологічного та гносеологічного досліджень ідеології.

8. Обґрунтовано положення про вирішальне значення інтерпретаційного інструментарію для актуалізації функціонального потенціалу ідеології в епоху інтенсивного розвитку інформаційних технологій.

9. Доведено причинно-наслідковий зв'язок впливу гуманістичної проблематики на ієрархізацію ідеологічних пріоритетів.

10. Запропоновано авторську концепцію світоглядного оптимуму визначальних акцентів гуманістичної системи координат, доведено неприйнятність абстрактних і вульгарно-антропоцентричних підходів до формування парадигми гуманізму.

11. Концептуалізовано доцільність генерування стрункої ієрархії аксіологічно-телеологічних пріоритетів як неодмінної умови перспективної ідеології та ефективного суспільства.

12. Виявлено ключові недоліки концепту політична нація, що стоять на заваді побудові аргументаційно переконливої теорії соціальної єдності; доведено функціональну неефективність та інтерпретаційну неприйнятність формальних критеріїв соціального ідентитету, оскільки той віддзеркалює рафіновану змістовність.

13. Поглиблено інтерпретаційне обґрунтування значущості цивілізаційної, геополітичної та мовної проблематики для сучасного ідеологічного протиборства, в якому використовуються фактологія реальної історії, історичні міфи, штучні цивілізаційні та тенденційні геополітичні схеми.

14. Концептуалізовано тезу про надання змістовно-аргументаційної виразності та переконливості національній ідеї України як імперативу вдосконалення функціонування держави і суспільства у сферах політики, економіки, права, моралі тощо.

15. Вперше здійснено структуризацію критеріїв впливу ідеологічної пропозиційності на перспективи соціального еволюціонування - зокрема, на внутрішньополітичну та зовнішньополітичну сфери, а також на здійснення цивілізаційного вибору.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у тому, що результати дослідження сприяють поглибленому розумінню сутності та закономірностей перебігу ідеологічних процесів. Положення та висновки дисертації розширюють світоглядні горизонти для систематизації онтологічних особливостей ідеології. Одержані наукові результати мають істотне теоретико-методологічне та праксеологічне значення, оскільки надають сфері знань про ідеологію критеріальної виразності, переконливості й евристичності, концептуалізують епістемологічні ресурси, достатні для максимально вичерпного з'ясування онтологічної сутності та закономірностей функціонування ідеологічної сфери.

Отримані наукові результати відповідають вимогам теоретико-методологічних механізмів оптимізації сфери національної політики, освіти і педагогіки, а також генерування ефективних стратегем розвитку українського суспільства. Висновки дослідження можуть слугувати підґрунтям для підготовки нормативних курсів та спецкурсів, при написанні навчально-методичних програм, підручників і навчальних посібників із соціальної філософії, соціології, політології, культурології та антропології.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на засіданнях відділу соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти АПН України, а також на низці міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференцій і семінарів: «Етика і політика: національний і світовий досвід» (м. Київ, 2007 р.); «Проблеми сутності свободи: методологічні та соціальні виміри» (м. Київ, 2007 р.); «Україна та Росія: як змінити фундамент стратегічного партнерства: історичні, соціокультурні та геополітичні чинники розвитку відносин між двома державами і народами» (м. Київ, 2007 р.); «Політична еліта України: проблеми трансформації» (м. Київ, 2007 р.); «Політичні технології: інструмент управління чи маніпуляцій?» (м. Київ, 2008 р.); «Соціальна політика і механізми інтеграції українського суспільства» (м. Одеса, 2008 р.); «Європейські цінності та українські реалії (до 80-ліття від дня народження О.І. Яценка)» (м. Київ, 2009 р.); «Філософія гуманітарного знання після Вільгельма Дільтея» (м. Чернівці, 2009 р.).

Публікації. Результати наукового доробку відображені в індивідуальній монографії у 2 томах та 37 наукових статтях, 21 з яких опублікована у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації-монографії відповідає меті та завданням дослідження, включає 2 томи, вступ, 6 розділів і 31 підрозділ, висновки, список використаних джерел з 909 найменувань. Загальний обсяг становить 1824 сторінок (148,20 ум. друк. арк.).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі першого тому «Теоретико-методологічні ресурси культивування знання про ідеологію» явища ідеологічної етиології розглянуто крізь призму теорії знання, здійснено функціональний аналіз засобів генерування знання про ідеологію, а також систематизовано методологічні особливості оперування ідеологічною феноменологією і фактографією.

Підрозділ 1.1. «Інтеграл знання та його ідеологічний диференціал: генеалогія становлення, особливості та закономірності онтологічної взаємозалежності» висвітлює логіку та закономірності корелятивної і взаємопотенціюючої залежності сукупного масиву знань та його ідеологічного сегменту.

З-поміж сотень дефініцій знання для предмету нашого дослідження найбільш змістовно виразним є таке: селективна, впорядкована, певним чином (методом) отримана, у відповідності з деякими нормами оформлена інформація, що має соціальне значення і визнається знанням ключовими соціальними суб'єктами і суспільством у цілому.

Сутнісний вододіл між знанням та пізнанням полягає в тому, що знання віддзеркалює переважно об'єктивні аспекти і результати розумового процесу, натомість пізнання стосується здебільшого суб'єктивних дослідницько-пізнавальних зусиль. Пізнання - це не просто знання, а знання про знання. На противагу пасивному механізму споглядання пізнання передбачає активний процес людської свідомості. Невід'ємним атрибутом і характерною ознакою пізнавальної діяльності є її цілеусвідомленість та цілеспрямованість.

Ключова гносеологічно-епістемологічна проблема полягає в тому, що знання про об'єкти, отримане досвідним шляхом, завжди позначене тавром неповноти, оскільки до будь-якої сукупності ознак завжди можна додати ще одну. Ще один проблемний аспект полягає в принциповій неможливості формалізації знання повністю, оскільки завжди залишатиметься деякий епістемологічний сегмент, чия інтенція виявиться невикористаною, а потенціал - неактуалізованим. На стадії остаточної формалізації актуалізований епістемологічний потенціал завжди дещо менший, ніж той ідейний потенціал, який виявився об'єктом формалізації.

В основі глибинних структур людської свідомості лежать бінарні опозиції (панування/підпорядкування, центр/периферія, суб'єкт/об'єкт, Захід/Схід, внутрішнє/зовнішнє, чоловіче/жіноче і т. ін.). Тому найбільш ефективними виявляються ті епістеми, які вибудувані саме за принципом бінарних опозицій. Це зауваження в повній мірі стосується також ідеологічного типу знання.

Світогляд як феномен духовного життя є функцією спеціалізованої свідомості (знання). Світогляд є теорією, взятою з функціонального боку - тобто функцією теорії, роллю теорії в соціумі. Концептуальний стрижень знання теоретичного рівня складає філософія як теорія всезагального, як граничний вид теоретизування.

Світогляд та ідеологія - поняття різнорівневі. Ідеологія є конкретизацією світогляду, його особливою формою, функцією спеціалізованої свідомості (знання). Відмінності спеціалізованого знання (теорії) та ідеології суто функціональні: теорія, яка виконує функцію пояснення світу, є світоглядом; світогляд же, пропущений крізь призму групових пріоритетів і конкретизований відстоюванням певного світорозуміння, набуває ознак ідеології. Фундаментальна особливість ідеології - намагання надати партикулярним інтересам статусу всезагальних.

Нагальною потребою сучасної соціальної теорії є аналіз ідеології з точки зору епістемологічних ресурсів, тобто крізь призму типології знання: міфологема, філософема, науковий концепт тощо. Ідеологія виявляє свої онтологічні особливості у формі різних - політичних, правових, релігійних, естетичних та філософських - типів знання. Якщо теорії суспільних наук так чи інакше виконують ідеологічні функції, оскільки їх залучають до розв'язання соціальних проблем, виходячи з різних ідеологічних настанов та орієнтацій, то у природничих науках ідеологічний характер притаманний філософсько-світоглядним висновкам відкриттів.

Підрозділ 1.2. «Гносеологічно-епістемологічні виміри ідеології» з'ясовує когнітивні пріоритети соціально-філософського оперування ідеологією.

Епістемологія є вченням про знання, філософсько-методологічною дисципліною, яка досліджує знання як таке, його будову, структуру, функціонування і розвиток. Часто її ототожнюють із теорією пізнання (гносеологією), однак якщо гносеологія розгортає свої уявлення довкола опозиції суб'єкт/об'єкт, то для епістемології базовою є опозиція об'єкт/знання. Епістемологи виходять не з гносеологічного суб'єкта, який здійснює пізнання, а насамперед з об'єктивних структур самого знання. Натомість гносеологія є теорією пізнання з точки зору відношень суб'єкта пізнання до об'єкта пізнання або в категоріальній опозиції суб'єкт/об'єкт.

Ідеологія - поняття змістовно незавершене і функціонально «відкрите»; його витлумачення залежить від конкретно-історичних обставин, соціально-політичних та науково-методологічних стереотипів і тенденцій. Багатоманітність факторів ідеологічної дійсності, помножена на суперечливу природу ідеології, робить вкрай проблематичною можливість побудови єдиної теорії ідеології в строгому розумінні цього слова. З огляду на зазначену обставину пріоритетом наукового пошуку доцільно зробити не стільки структуризацію систематизованого та вичерпного змалювання всіх аспектів ідеологічного буття, скільки виявлення загальної структури і типології чинників ідеологічної дійсності, систематизацію тенденцій і напрямків їхнього розвитку, а також розв'язання проблеми взаємозв'язку різних складових ідеології.

Для сучасного соціально-філософського тлумачення ідеології характерним є домінування функціонального підходу: наскільки б інтенсивно не поширювалася теза про «кінець ідеології», однак історія ХХ століття свідчить лише про зростання впливу і ефективності ідеологічних інструментів, особливо в поєднанні з можливостями засобів масової інформації.

На ідеологію коректно поширюється дія одного з принципів Пітера, згідно з яким у будь-якій ієрархічній системі кожен індивід (ідеологічний пріоритет) піднімається до свого рівня некомпетентності; втім, якщо індивід (ідеологія) ефективно реалізує свій пізнавальний потенціал, то може відсунути межу своєї некомпетентності практично на необмежену відстань, а відтак - залишатися в системі координат компетентності. Наведений принцип акцентує увагу на необхідності узгоджувати ідеологічну пропозиційність із соціокультурною каузальністю, об'єктивними потребами суспільства.

У підрозділі 1.3. «Методологічний компендіум оперування знанням про ідеологію» систематизовано сукупність методологічних засобів, за допомогою яких знання про ідеологію набувають змістовної виразності, структурної рельєфності та аргументаційної переконливості.

Основним засобом побудови теоретичних моделей, котрі пояснюють сутнісні риси ідеологічних процесів, є саме метод. Якщо теорія без методу, який контролює і поглиблює її, неефективна, то метод без теорії, яка забезпечує його осмислене використання, виявляється безплідним.

Ширина аспектного поля ідеологічної проблематики зумовлює потребу застосування системного підходу - способу наукового пізнання і практичної діяльності, за якого окремі частини досліджуваного явища (феномену) розглядаються у нероз'ємній єдності з онтологічною цілісністю. Він орієнтує дослідницький процес на розкриття цілісності об'єкта, на виявлення багатоманітних зв'язків складних об'єктів і на зведення їх в єдину теоретичну конструкцію.

На сучасну пору побудова міждисциплінарної теорії ідеології набуває ознак очевидної і нагальної потреби. Вкрай важливим є становлення прогностичної концептуалістики функціонування ідеології з метою якомога повнішого використання потенціалу можливостей розвитку як індивіда, так і суспільства, а також задля мінімізації можливих втрат, пом'якшення кризових ударів тощо.

Якщо ідеологічна компонента неусувна із соціального буття, то для нейтралізації можливих негативних наслідків її впливу необхідно виключити домінування ідеології над методологією і концептуальними засобами пізнання соціальної дійсності. Методологічна основа дослідження ідеології полягає у застосуванні до об'єкта дослідження таких методів і принципів, котрі дають можливість отримати найбільший приріст наукових знань, найширші можливості, по-перше, дефінітивної побудови концепту «ідеологія», по-друге, систематизації та ієрархізації проблемних факторів ідеологічного феномену, по-третє, формування науково-евристичних висновків, котрі виявляться значущими й плідними як у площині теоретичній, так і на рівні практики.

Другий розділ першого тому «Багатовимірність ідеологічної буттєвості крізь критеріальну призму рівнів та форм суспільної свідомості: каузальність, проблемні виклики та рамкові відповіді на них» присвячено дослідженню функціонально-телеологічного покликання ідеології як атрибутивної складової світогляду та суспільної свідомості, виявленню можливостей та меж взаємопотенціювання та взаємопоглинання (нейтралізації) різних складових світоглядної дійсності та суспільної свідомості.

У підрозділі 2.1. «Ідеологія в структурно-функціональному середовищі світогляду та суспільної свідомості» з'ясовано сутнісні особливості й закономірності функціонування різних типів (форм) світогляду. Це дозволило виявити функціональні межі та структурну ієрархію ідеології, оскільки кожен ідеологічний феномен містить функціональні та інструментальні складові, які корелюються з відповідними типами свідомості; відмінність же між різними ідеологіями зводиться до різного співвідношення світоглядних сегментів.

Світогляд симптоматизує про наявність відносно автономної і усталеної системи внутрішніх детермінант життєдіяльності людини, яка постає у вигляді цілісної, багаторівневої, високоорганізованої сукупності соціальних настанов і регламентацій, що визначають ефективність визначальних для життєдіяльності індивіда функцій. Верхівку ієрархії світогляду складають ідеї та ідеали, які інтегрують і раціоналізують світоглядну цілісність, надають їй усвідомленого і телеологічно спрямованого формату.

Ідеологія є сукупністю світоглядних форм, у межах якої одні ідеології або, скажімо, ідеологічні комплекси (на кшталт релігії, моралі, політичної ідеології) фокусують увагу на необхідності, натомість інші (наука як пізнання нового, мистецтво як творчість) - на свободі. Ідеологічній формі світогляду притаманна акцентованість насамперед політичних та соціально-економічних інтересів, а також прагнення перемоги над опонентом.

Ідеологія належить до теоретичного рівня суспільної свідомості. Вона є систематизованим вираженням фундаментальних інтересів різних соціальних груп та спільнот. У нормативному сенсі це конкретно-історичне відображення сутнісних аспектів соціальної дійсності, форма політичної свідомості та самосвідомості, система ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел і програм, у яких віддзеркалені фундаментальні інтереси, їхнє місце у соціальному бутті, а також бачення напрямів суспільного розвитку.

У процесі історичного розвитку структурно викристалізувалися форми суспільної свідомості, котрі репрезентують різні способи людського буття і духовного освоєння дійсності. До таких форм належать мораль, мистецтво, релігія, наука, філософія, правосвідомість та політична свідомість. Втім, наведене структурування є доволі умовним, бо форми та рівні суспільної свідомості перебувають у перманентному становленні, взаємодії, взаємовпливах, що робить статику схематизму з наукової точки зору некоректною, а з дослідницької - неефективною.

У підрозділі 2.2. «Теорія і практика міфу: філософські нотатки за результатами польових досліджень» проаналізовано сутнісні особливості міфу та онтологічні корелятивні паралелі між міфом та ідеологією.

Міф - це чуттєве ставлення людини до світу, світовідчуття, особливість якого полягає в тому, що конкретне сприймається як загальне, узагальнене. У міфологічній свідомості емоційна сфера не відокремлена від рефлексійної, тому відбувається збіг природних та культурних об'єктів, олюднення навколишнього природного та соціального середовища, під час якого предмет корелюється із символом, річ зі словом та жестом, сутність зі своїм іменем, походження із сутністю.

Міфу притаманні здатність розрізняти сакральне (священне) та профанне (буденне), сугестивність (навіювання) як спосіб репрезентації та образність (символічність) як спосіб трансляції. Міф - це не віра і не знання, а дійсність, котра чуттєво переживається. Він є енергійним самоствердженням особистості. Це - образ, картина, смислове явище, а не її субстанція. Історично міф виник як спроба побудови на інтуїтивно-образному рівні цілісної картини світобудови, котра покликана узагальнити емпіричний досвід і доповнити його конкретно-історичну обмеженість.

Основний принцип міфологічного мислення - раціональна неспростовність міфологічних істин. Міф ґрунтується на навіюванні, він повинен здійснювати безпосередній ефект. Його прочитання відбувається миттєво. Більш детальний аналіз міфу жодним чином не збільшить і не послабить силу його впливу: ні час, ні додаткові знання не в змозі ні вдосконалити, ні спростувати міфічну даність. Якщо міф - це первинна, абсолютна реальність, справжність сама по собі, яка існує незалежно від її усвідомлення, то міфологія - це метафора, форма аналогії, копія. Міфологія завжди є лише відображенням міфу, і до того ж відображенням невисокого ступеня адекватності.

Якщо філософське мислення здійснюється засобом понять, то міфологічне - завдяки образам. Міф не потребує логічного пояснення, бо образ майбутнього, який структуризовано у міфічному форматі, заснований переважно на метафорах та світоглядних стереотипах. Попри наявність у міфах об'єктивного знання про світ, вони все ж виконують не пізнавальну, а соціально-регулятивну (де-факто ідеологічну) функцію. Мета міфу - не виявити причинно-наслідкові зв'язки дійсності, а визначити спосіб ефективного реагування на існуючий статус-кво. Р. Барт не випадково відрекомендував міф та ідеологію спільним терміном - «метамова».

Міфологічний світогляд є первісним і багато в чому визначальним для історично пізніших типів світогляду. Тому апеляції до міфу можна зустріти в поезії, науці, релігії, філософії. Хоча з часом міф поступився монопольними позиціями іншим типам, проте він не зник, а продовжив дифузно функціонувати у вигляді інкорпорованих у новітні типи суспільної свідомості стереотипічних і аксіологічних акцентів.

Поява розвинених систем раціонально-понятійного знання не призводить до остаточного витіснення з духовного життя елементів міфологічної свідомості. Останні регулярно відтворюються на рівні буденної (масової) свідомості - зокрема, в тих сегментах, в яких раціоналістичне світорозуміння або не посідає панівного становища, або з різних причин перебуває в кризовому стані (наприклад, в часи змін, перегляду ціннісно-світоглядних парадигм, напрямків суспільно-політичного та духовного розвитку тощо).

У підрозділі 2.3. «Релігійна свідомість: між шляхом досконалості та досконалістю шляху» розглянуто соціальні функції, генезис та принципи дії релігійної свідомості, її сутнісні відмінності від інших форм суспільної свідомості і насамперед ідеології.

Оскільки з часом озброєна магією людина була змушена визнати недостатність впливу на зовнішні сили, то жертвоприношення, шаман, чаклун і знахар поступилися місцем молитві, жерцям, правителям та лікарям. Релігія виявилася історично закономірною стадією становлення міфу (щоправда, вона повністю не вичерпує і не охоплює всієї повноти феноменології міфу).

Спрямовуючи на здійснення завдань соціалізації спеціально організовану діяльність, релігія отримала в своє розпорядження нові засоби. По-перше, вона взяла на озброєння правило подавати свої вердикти від імені Бога - так було легше змусити людей їх виконувати. По-друге, використовувала культурний спадок попередніх цивілізацій. Зокрема, християнство засвоїло і часто апелювало до спадщини грецької культури. По-третє, релігія створила соціальний інститут, який рефлектував з приводу способів і ефективності дії власних технік, а також забезпечував їх організаційним ресурсом - церквою.

На релігійній стадії світ уже виразно розмежований на земний та небесний, чуттєвий та надчуттєвий, зримий та незримий. На переконання релігійної свідомості, саме вплив небесного, надчуттєвого і незримого визначає, долю людини. Цей вищий світ неможливо раціонально осягнути і пізнати; в нього можна лише вірити.

Ідеологія також ґрунтується на сконструйованій реальності та прагненні вірити. Однак віра не є фундаментальною ознакою ідеології: якщо психологічну основу релігії утворює віра, то ідеології - формальне прийняття, котре не передбачає віри в істинність постулатів і обіцянок, хоча така віра й можлива. Якщо релігія проникає в свідомість людей і виявляє себе у їхній поведінці, то ідеологія є зовнішнім засобом стосовно до поведінки людей, а не самою поведінкою. Внутрішня потреба в ідеології відсутня.

Релігія - де-факто ідеологічний механізм, котрий забезпечує солідаризацію ідей і цілісність суспільства засобом сакралізації базових суспільних зв'язків. У свою чергу ідеологія наділена багатьма ознаками релігії. Часто її відрекомендовують світською релігією. Вона - незмінний супутник релігії, її мирський ерзац, сурогат і суспільно-політичне іншобуття. Кожна ідеологія виказує претензії на євангелійність свого суспільного покликання.

Ще одна асоціативна паралель між релігією та ідеологією виникає на тій підставі, що обидві форми суспільної свідомості говорять від імені істин в останній інстанції, або апелюють до них. Якщо змістом релігії вважається абсолютна істина в особі Бога, яка не підлягає перевірці земним досвідом, то змістом ідеології є істина відносна, доступна для перевірки засобом досвіду.

Втім, подібність сутнісних ознак ідеології та релігії не нівелює факт субстанційних розбіжностей. Його можна проілюструвати на прикладі виникнення антирелігійних ідеологій (зокрема, марксизму та націонал-соціалізму), що зумовлює доцільність розмежування власне ідеологічних та релігійних функцій ідеологій.

У підрозділі 2.4. «Корелятивні паралелі художньої, етичної та ідеологічної форм суспільної свідомості» окреслено функціонально-інструментальний потенціал етики, мистецтва та ідеології.

Специфіка та принципи дії художньої форми суспільної свідомості, сутнісні особливості як художньої інтерпретації і відтворення дійсності, так і творення її, полягають у тому, що мистецтво діє на людей безвідносно до міри їх розвитку та освіти: привабливість картини, звуків та образів впливає на кожну людину, незалежно від стадії її розвитку. Тобто покликання мистецтва полягає в тому, щоб робити зрозумілим те, що незбагненне на рівні міркувань.

Істотна функціональна перевага художньої форми суспільної свідомості в порівнянні з іншими формами полягає в пластичності мистецького інструментарію: змістовно-пропозиційна частина мистецтва не потребує ні особливої посвяти (як у міфології), ні віри (як у релігії), ні попередньої підготовки (як у науці) - вона має підстави бути адекватно сприйнятою кожним індивідом незалежно від віку, статі, раси, конфесії, мови тощо.

Корелятивні паралелі художньої та ідеологічної форм суспільної свідомості очевидні. Приміром, естетично потворна ідеологія вочевидь не може розраховувати на успіх. На ідеологію цілком можна поширити й принципи структуризації мистецтва: поділ на декоративне (паркове), наслідувальне (живопис, скульптура) та творче (архітектура, поезія). Зокрема, декоративний сегмент ідеології покликаний забезпечувати формально-візуальні потреби, наслідувальний має на меті якомога адекватніше віддзеркалити певні соціальні потреби, а творча компонента опікується ідеологічною перспективістикою, перетворенням дійсності під кутом зору телеологічних пріоритетів.

Використання ідеологією мистецьких ресурсів та інструментарію виявляється найбільш доцільним і ефективним: це відбувається тоді, коли ідеологія виконує функцію ідейно-світоглядного збудника, коли вона зацікавлена в максимальному загостренні уваги на пріоритетних аспектах суспільного буття.

Якщо естетика переважно оціночна, то етика - розумова. Тому первісна філософічність етики значно вища, ніж естетики. Етика більш інтелектуальна, більш мобільна і революційна, ніж естетика. В цьому її сила і водночас слабкість, оскільки логіка безсила на тлі спростовуючих фактів. Естетика ж не зобов'язана нічого пояснювати чи доводити.

Спільною сутнісною ознакою етики та ідеології є та обставина, що кожна мораль містить ідеологічну складову, а кожній ідеології так чи інакше притаманний моралізаторський характер. Також етику та ідеологію об'єднує претензія на загальнозначущий характер постулативно викладених норм і цінностей. Єдина субстанційна відмінність ідеологічної та етичної сфер полягає в тому, що ідеологія оперує стверджувальними висловлюваннями, натомість моральна сфера складається здебільшого із заперечувальних висловлювань: вона повідомляє заборони, табу. Етика ж, яка містить позитивні ідеали, функціонально трансформується в ідеологію.

На відміну від жорстко регламентованих і детермінованих форм соціальної регуляції, мораль здебільшого діє за принципом «неписаного закону», реалізуючи свою соціальну функцію здебільшого засобом буденної свідомості. Справжня етика починається там, де перестають користуватися словами. Втім, вона також виконує риторичну функцію - в тому розумінні, що передбачає моральний, а не правовий осуд.

В точці перетину етики та ідеології особливої актуальності й гостроти набуває аспект суспільного ідеалу, а також співвідношення цілей та засобів, прийнятних для його досягнення. За наявності конвенційних моральних принципів суспільство не потребує великої кількості законів. За відсутності ж належних моральних орієнтирів перебільшуються розбіжності як між законами, так і між окремими нормами, внаслідок чого суспільна дійсність деформується.

Ідеологія вдається до послуг міфологічного, релігійного, мистецького та морального інструментарію лише спорадично, на рівні окремих етапів ідеологічного функціонування, коли аргументаційні механізми інших форм суспільної свідомості виявляються якнайбільше доречними з точки зору ефективності й результативності ідеологічних завдань.

У розділі 2.5. «Ідеологічна дійсність під лезом науки: на терезах переваг та недоліків» здійснено порівняльний аналіз онтологічних принципів дії науки та ідеології.

Наука скасовує класифікацію, котра базується на відчуттях, натомість пропонує нову, яка поєднує не те, що схоже одне на одне, а те, що реагує однаково в однакових умовах. Виокремлюють п'ять субстанційних ознак наукової теорії. По-перше, вона повинна бути точною: наслідки, дедуковані з неї, мають узгоджуватися з результатами існуючих експериментів і спостережень. По-друге, теорія несуперечлива. По-третє, вона володіє широкою сферою застосування, а результати її досліджень поширюються далеко за межі спостережень, на які її пояснення були орієнтовані. По-четверте, теорія має бути якомога простішою, аби впорядковувати ті явища, які за її відсутності складали б заплутану сукупність. По-п'яте, теорія повинна володіти значним евристичним потенціалом, щоб відкривати нові горизонти дослідження, які раніше залишалися непоміченими чи нез'ясованими.

Взятий окремо кожен із наведених критеріїв наукової теорії виявляється недостатнім. Також слід зауважити, що під час поєднаного використання вони часто входять в конфлікт один з одним: наприклад, точність може передбачати вибір однієї теорії, а сфера застосування - концептуально конкуруючої.

До початку ХХ століття вважалося, що критеріями науковості епістеми є, по-перше, її раціональність, по-друге, взаємна співвіднесеність теоретичної та емпіричної площин. Якщо знання відповідало таким критеріям, то існували достатні підстави для констатації: іспит на науковість воно складало успішно. Втім, на рубежі ХХ - ХІХ століть з'ясувалося, що а) критерії наукового знання доволі мінливі; б) вони не є раз і назавжди заданими як у часовому вимірі, так і в контексті інших сфер наукового знання.

Якщо філософія та міфологія спрямовані на смислове узагальнення дійсності, то наука - на аналіз, диференціацію смислів. Якщо філософське пізнання набуває смислової виразності лише в межах певної культури, то наука в своїх змістовних виявах претендує на всезагальність, на повноцінне функціонування поза межами будь-якої культурної зумовленості. Якщо вчений пізнає світ на об'єктивістських принципах, то філософ здебільшого намагається досягти якомога тіснішого зв'язку зі своєю суб'єктивністю, котра завжди істотним чином детермінована соціокультурною парадигмою.

Хоча субстанційно ідеологія не є антиподом науки, однак як доведене і достовірне знання наука завжди протиставляла себе ідеології. На відміну від понять і тверджень науки, які характеризуються визначеністю і можливістю бути перевіреними, їхні ідеологічні двійники невизначені, багатозначні, недоказові й неспростовні. Термінологія науки не потребує осмислення та інтерпретації. Фразеологія ж ідеології має потребу у витлумаченні, в асоціаціях.

Світоглядно-аксіологічні формули ідеології створюються за зразком наукових формул і наукової мови. Переважна більшість сучасних ідеологій намагається забезпечити собі соціальне алібі засобами науки. Водночас чимало інтерпретаційних аспектів модерної науки є підгонкою теорії під вкорінені в суспільній свідомості ідеологічні стереотипи.

Якщо інституційним і соціальним покликанням науки є переведення наукового досвіду в узвичаєний автоматизм дії законів, інструментів та механізмів, то ідеологія - навпаки - намагається стереотипізований досвід комунікації мільйонів індивідів зі світом ідеологічного піднести на щабель автоматизму дії. Мета науки - пізнання дійсності. Завдання ідеології - організація і стандартизація свідомості.

На відміну від науки, ідеологія заземлена не стільки на об'єктах пізнання, скільки на інтересах суб'єкта, який є складовою частиною соціальної дійсності. Якщо цінність наукового знання тим більша, чим повніше й глибше суб'єкт пізнає об'єктивну дійсність, то цінність ідеології виявляється тим вищою, чим повніше й глибше вона віддзеркалює інтереси відповідних соціальних груп. Функції ідеології полягають не в пізнанні як такому, а в розробці теоретичного знання, яке обґрунтовує і виправдовує певні інтереси. Наука ж намагається розглянути кожен предмет у форматі об'єкта. Її основна функція полягає в тому, щоб давати неупереджене, об'єктивне знання про дійсність.

Якщо з теорії можна зробити ідеологію, то з ідеології неможливо структуризувати теорію. Ідеологія може бути науковою, може не бути такою, а може бути частково науковою - все залежить від того, інтереси якого соціального прошарку вона виражає. Наука робить емпіричні висновки щодо стану та перспектив розвитку суспільства, оцінка ж їх є справою ідеології.