Громадянське суспільство: ідея та механізм її здійснення

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.03 - Соціальна філософія та філософія історії

Громадянське суспільство: ідея та механізм її здійснення

Виконала Горбань Олександр Володимирович

Сімферополь - 2011



АНОТАЦІЯ

філософський буття суспільство антропологічний

Горбань О.В. Громадянське суспільство: ідея та механізм її здійснення. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського. - Сімферополь, 2011.

У дослідженні на базі інтегративної методології здійснено цілісний соціально-філософський аналіз ідеї громадянського суспільства і базових підстав її практичного здійснення. Обґрунтована ідея, що трансформація суспільних відносин здійснюється у процесі зміни влади авторитету на авторитет влади. Тенденція ґенези сучасної держави - новий стан влади авторитету, яка забезпечується єдністю влади права і громадянського суспільства, де вертикаль і горизонталь системи координат розвитку суспільства перебувають не в протиборстві, а у взаємозв'язку, взаємодії та взаємозумовленості.

Досліджені підходи до здійснення ідеї громадянського суспільства через базову основу і структуроутворюючі його елементи, якими, на думку дисертанта, виступають середній клас та інтелігенція. Отримала подальший розвиток концепція суверенної особистості як самоцінності громадянського суспільства, становлення якого відбувається на тлі антропологічного кризи, що охопила всі рівні і смисли людського існування. Як необхідний елемент виходу з кризи і досягнення громадянської злагоди запропонована інноваційна концепція гуманітарної освіти в сучасному суспільстві. Обґрунтована необхідність введення гуманітарної експертизи проектів суспільного облаштування. Розглянуто феномен глобального громадянського суспільства та виявлено його тенденції. Проаналізовано варіанти взаємодії владних інститутів держави та громадянського суспільства: протистояння, діалог та співіснування. Запропоновано стратегеми виходу із соціального тупика.

Ключові слова: громадянське суспільство, суверенна особистість, держава, авторитет влади, влада авторитету, середній клас, інтелігенція, спільна справа, гуманітарна освіта, громадянська злагода, стратегія, стратегема.



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. ХХI століття увійде в історію сучасної цивілізації як час історичного виклику і час пошуку гідної відповіді на цей виклик. Складна ситуація спостерігається в країнах пострадянського простору, де тривають специфічні трансформаційні процеси. Цим пояснюється пильна увага до ідеї громадянського суспільства та її здійснення в нових нестандартних умовах ХХI століття.

В умовах тотальної глобалізації світу, антропологічної кризи, пошуку сталої моделі розвитку людства, загрозливого перекосу в системі «природа-суспільство-людина», завдання учених-гуманітаріїв не стільки коментувати, що відбувається у формі лояльних владі статей і книг, скільки ставити діагноз і говорити, що робити, щоб виправити ситуацію, що склалася.

Захоплення проблематикою громадянського суспільства, яке спостерігалося на рубежі XX-XXI ст., змінилося песимістичними оцінками як досягнутого рівня, так і загальних перспектив розвитку країн пострадянського простору. Сприйняття громадянського суспільства як головної умови незворотності демократії багато в чому втратило свою нормативну цінність, а також будь-яку практичну значущість на тлі прискореного процесу деградації соціального порядку, торжества неправа і правового нігілізму. Сьогоднішні уявлення про громадянське суспільство скоріше політично-лозунгові, ніж науково осмислені. Тому звернення до заявленої проблеми - нагальна необхідність. Без її вирішення суспільство не зможе вийти з соціального тупика. В іншому випадку цивілізації загрожує деградація, подальше розкладання і розпад. Це історичний виклик, який чекає своєї гідної відповіді.

Проблема громадянського суспільства розроблялася з античних часів. Термін «громадянське суспільство» з'явився задовго до виникнення самого громадянського суспільства в сучасному його розумінні. Вперше він зустрічається в працях класиків античності Платона і Аристотеля для позначення особливого стилю спільного життя членів невеликих громад (міст-держав).

В епоху Середньовіччя значний вплив на розвиток уявлення про громадянське суспільство надали погляди Августина Блаженного. Під час європейського Ренесансу його ідеї доповнилися поглядами Н. Макіавеллі.

Концепція громадянського суспільства почала складатися в епоху Нового часу в працях Т. Гоббса, Дж. Локка. Вони визначали громадянське суспільство як протилежність природному стану соціуму. Т. Гоббс зазначав, що громадянське суспільство існує і розвивається паралельно з державою. Дж. Локк під громадянським суспільством розумів суспільство автономних особистостей, які мають свободу вибору мети, свободу совісті та переконань, свободу розпоряджатися своєю власністю.

Класична концепція громадянського суспільства бере початок в епоху Просвітництва завдяки роботам Ж.-Ж.Руссо і англоамериканського філософа Т. Пейна. Ж.-Ж. Руссо вважав, що громадянське суспільство створюється через суспільний договір між людьми. Ш.-Л. Монтеск'є (а пізніше А. Сміт) розділяв громадянське суспільство і державу, як таких, що знаходяться в стані єдності і протистояння.

Остаточно теорія громадянського суспільства оформилася в працях І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса. За Кантом, громадянське суспільство забезпечує виховання людей через сім'ю, школу, церкву, добровільні організації. Але першим із філософів, хто розмежував сутність термінів «громадянське суспільство» і «держава», був Г. Гегель. Відповідно до його вчення, громадянське суспільство - це комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом, і яке прямо не залежить від політичної держави. Позиція младогегельянця К. Маркса полягала в особливому баченні майбутнього людства через побудову комуністичного суспільства без держави.

Послідовне трактування громадянського суспільства як недержавної сфери соціуму стало утверджуватися після публікації роботи А. де Токвіля «Демократія в Америці». У ній автор поєднав ідеї демократії і громадянського суспільства. Він уперше визначив демократію як особливий тип суспільних зв'язків, а не форму правління.

До середини XX століття в соціальних науках оформився комплекс ідей і поглядів на громадянське суспільство, але так і не сформувалося його загальновизнаного визначення. Був зроблений акцент на вивчення вільно створюваних некомерційних асоціацій, об'єднань і альянсів громадян, які відстоюють свої права від посягань з боку держави і формують законослухняний середній клас. Громадські рухи вивчалися в теоріях «колективної поведінки» і «масового суспільства» (Г. Лебон, Е. Фромм, У. Корнхаузер, Г. Блумер, С. Ліпсет); теорії «відносної депривації» (Т. Герр, Д. Девіс, Л. Кілліан, Н. Смелзер), яка розглядає виникнення громадських рухів як протестно-орієнтовану відповідь роз'єднаних індивідів на зростаючу незадоволеність своїх потреб; теорії «мобілізації ресурсів» (Ч. Тіллі, Дж. Маккарті, М. Зальд, М. Асім, К. Вільсон, А. Обершел, К. Дженікс), де акцентується увага на розвитку серед громадян різного роду форм громадянської активності.

З переходом до постіндустріального суспільства намітилося і зростання суспільних рухів. З'явилася низка концепцій, що дають свої оцінки громадським рухам як сукупності організацій, для яких характерний пріоритет соціальної дії над політичною. У руслі культурологічного підходу до суспільних громадських рухів склалася теорія «соціальних дій» (А. Турен, Д.Лапероні, Ж. де Торсак), в якій нормативна функція набула особливого значення. Громадські організації і рухи - це ті структури, за допомогою яких громадянське суспільство організовує стосунки зі своїм оточенням.

Великий вплив на розвиток наукових уявлень про природу громадських рухів справила теорія «соціальних змін». Сучасний представник цієї теорії П. Штомпка характеризує суспільні рухи як найбільш потужні сили, що викликають соціальні зміни.

К. Поппер, виділивши дві моделі розвитку соціуму - закрите і відкрите суспільство, припустив, що у відкритому суспільстві існує плюралізм груп і сил. Прагнення виключити монополію будь-якої сили актуалізує питання про створення особливих інститутів, прототипами яких можуть стати інститути громадянського суспільства.

Значний вплив на формування теорії громадянського суспільства здійснив процес тотальної глобалізації. Національні держави суттєво втратили вплив на власних громадян з появою міжнародних громадських інституцій (наприклад, Організація Об'єднаних Націй, Європейський суд з прав людини чи Міжнародний трибунал в Гаазі), виходу на світову арену недержавних дійових осіб як автономних учасників світових політичних процесів (транснаціональні корпорації, неурядові організації, міжнародні фонди), виникнення соціальних рухів, подібних до антиглобалістських. Все це стало інтерпретуватися дослідниками як соціальні джерела і основи міжнародного або глобального громадянського суспільства (Р. Фолк, Р. Кокс, Б. Бузан, Дж. Метьюз, К. Браун, В. П. Бодран, Г. Гастейгер, Д. Мессенер).

У той же час існують концепції, які розглядають громадянське суспільство тільки в рамках національних держав (Ф. Хатчесон, А. Фергюсон, А. Сміт, Е. Шилз, А. Селигман). В них виражена думка, що сфера цінностей, які створює громадянське суспільство, стосується цінності лише національної культури. Національність дає людям загальну ідентичність. Вона дозволяє їм сприймати себе як тих, хто спільно формує світ своїх.

Дуже близько за своєю спрямованістю стоять концепції, які розглядають громадянське суспільство в рамках ліберальних традицій, пов'язуючи його з ідеями демократії. Біля витоків цієї традиції стоять американські вчені А. Верба і Г. Алмонда. Їх продовжувачами були Л. Пай, У. Розенбаум, Д. Каванаха, Д. Елазар, К. фон Бойме. Суттєву роль у розвитку теорії громадянського суспільства і демократії відіграв англійський учений, директор Центру вивчення демократії Дж. Кін, який запропонував ідею плюралістичної демократії.

У вітчизняній літературі інтерес до громадянського суспільства став виявлятися в 80-90-ті роки минулого сторіччя. З'явилися різноманітні точки зору і підходи: соціально-філософський, соціально-історичний, політологічний, соціологічний, соціально-психологічний, культурологічний.

Соціально-філософський підхід (В. Андрущенко, В. Бех, К. Гаджієв, І. Гобозов, З. Голенкова, Р. Додонов, В. Жуков, Б. Замбровський, Т. Заславська, І. Кальной, А. Карась, В. Кізіма, І. Кравченко, В. Кремень, А. Колодій, Ю. Красін, М. Михальченко, С. Перегудов, Ю. Резник, Ф. Рудич, В. Ступішин) містить спробу осмислення загальносвітового досвіду у вирішенні проблем громадянського суспільства і правової держави, а також співвідношення їх з вітчизняними реаліями.

Соціально-історичний підхід (А. Галкін, А. Зубов, А. Кулик, А. Черних) розглядає громадянське суспільство в контексті з процесом індустріалізації та з утворенням нації.

Політологічний підхід (А. Автономов, Д. Ольшанський, А. Сунгуров, Л. Тимофєєв, С. Хенкін, О. Чемшит) пов'язує громадянське суспільство з побудовою правової держави. Ліберальні цінності, права і обов''язки громадян повинні бути захищені правовою державою.

Соціологічний підхід (Г. Дилигенський, В. Левашов, О. Мітрошенков, А. Хлопін, Л. Гордон, В. Костюшев, Ю. Левада, В. Ядов) акцентує увагу на активності громадян у процесі формування громадянського суспільства, їх зосередженості на простому самозбереженні і природному бажанні вижити.

Соціально-психологічний підхід (М. Каган, Е. Краснухіна), розглядаючи особистість як носія необхідних характеристик формування громадянського суспільства, виділяє дві групи ознак, що сприяють (прагнення до волі і свободи) і перешкоджають (відсутність етики успіху, зрівнялівка) становленню громадянського суспільства.

Культурологічний підхід (Е. Белокурова, Д. Берестовська, Н. Бєляєва, В. Дахін, Ф. Лазарєв, І. Левін) виділяє етичні проблеми становлення громадянського суспільства як пріоритетні.

Вивченню громадських об'єднань як форми громадської участі належать праці Ю. Дубровченко, В. Зеленьова, І. Ісхакова, М. Ненашева, Н. Рудики, К. Сердобінцева, А. Троєгубова, А. Шулепова. Дослідженням «неформальних рухів» присвячені праці О. Яницького, сучасних суспільних рухів - роботи М. Головіна.

Особливу увагу вітчизняних дослідників громадянського суспільства привертають перспективи його становлення на пострадянському просторі. Це роботи В. Андрущенка, В. Беха, З. Голенкової, Р. Додонова, Т. Заславської, І. Кального, А. Карася, В. Кізіми, В. Кременя, А. Колодій, Ф. Лазарєва, Н. Лапіна, М. Михальченка, Ю. Рєзніка, Н. Римашевської, Л. Романенка, Ф. Рудича, Н. Тихонової, Є. Турунцева, О. Чемшита, І. Яковлєва.

Різноманіття підходів зумовило і різноманіття визначень громадянського суспільства:

- спільність вільних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися свободою і надійним соціальним захистом, а також брати участь у політичному житті;

- етносоціальний простір, в якому люди взаємопов'язані і взаємодіють між собою як незалежні особистості, які мають власність, вільно розпоряджаються результатами своєї праці, є носіями політичних прав і свобод;

- необхідний і раціональний спосіб соціального життя, заснований на праві і демократії;

- суспільний лад, при якому людині гарантується вільний вибір форм її економічного та політичного буття, утверджуються права людини, забезпечується політичний плюралізм;

- суспільство, в якому взаємообумовлюються приватні та суспільні інтереси;

- суспільство, яке досягло партнерських відносин із державою, яке може поставити державу під свій контроль, в якому існує можливість його членів реалізувати свої права та обов'язки, що доповнюється здатністю держави забезпечити безпеку суспільства в цілому та його громадян;

- суспільство, яке контролює не тільки державу, але й багатства країни, її економіку;

- соціальна система, в якій функції цілого здійснюються через взаємодії автономних індивідів, тобто громадян, з урахуванням розмірності їхнього буття, їх прав, обов'язків, можливостей, інтересів;

- суспільство зрілих громадян із високим рівнем економічної, соціальної, духовної, політичної культури, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини;

- суспільство вільних громадян, яке вільне від держави, але взаємодіє з нею заради загального блага.

Серед характеристик громадянського суспільства, можна виділити дві основні:

1) громадянське суспільство є соціальною формою, з претензією на тотальну систему всіх підсистем (економічної, виробничої, політичної, правової, культурної), демонструючи дистанціювання з державою;

2) громадянське суспільство - це всього лише підсистема, яка є похідною економічної та соціокультурної основи, що реалізує відносини між людьми. Вона взаємодіє, співпрацює або бореться з державою.

В основі всіх визначень закладений, як правило, один з вимірів громадянського суспільства: історичний, соціально-економічний, соціально-політичний, соціокультурний, соціально-правовий. Головний акцент робиться на тому, що силою, яка приводить у рух суспільство, є автономний індивід, власник, що активно налагоджує зв'язки з іншими індивідами, Людина.

При цьому більшість дослідників сходиться в думці, що в основі громадянського суспільства лежать три складові: приватна власність, правові відносини, а також самостійні та впевнені в своїх силах люди.

Різноманіття визначень та їх умовний характер спонукає дисертанта визначити громадянське суспільство як асоціацію вільних, рівноправних, а значить, автономних та активно діючих людей із орієнтиром на власне благо та благо суспільства, оскільки їх особисте життя здійснюється також у сфері публічного життя.

Доводиться констатувати, що, на сьогоднішній день, дослідження стану громадянського суспільства неадекватні практичній і теоретичній його значущості.

Поступово долаються захоплення суспільними відносинами західного типу, еталоном яких представлявся суспільний стан країн Західної Європи або Північної Америки. З'явилися ґрунтовні дослідження про специфіку громадянського суспільства в різних цивілізаціях, в окремих країнах або групах країн. Все частіше підкреслюється необхідність:

- професійного діагнозу тієї деградації суспільства, яке вже 20 років святкує свою незалежність, знаходячись при цьому надто далеко від провідних країн світу щодо забезпечення життєдіяльності свого населення;

- формування тієї моделі громадянського суспільства, яка адекватно відповідала б своєрідним умовам країн пострадянського простору і могла б забезпечити їх благополучне облаштування.

Для цього потрібні комплексні і системні дослідження ідеї громадянського суспільства та шляхів її здійснення в нестандартних умовах суспільства, що формується в XXI столітті. Запропонована авторська концепція дослідження громадянського суспільства зорієнтована на необхідність розгляду його як консолідованого суб'єкта соціальної активності з претензією на владу авторитету, не повторюючи агонію авторитету влади в особі держави та її політичної системи. Це змушує:

- визначити мету, здатну поєднати ціле і частину, загальне та одиничне;

- шукати оптимальний шлях в умовах тотальної глобалізації, спираючись на ключові принципи розвитку світового процесу;

- запропонувати оптимальну модель людяного суспільства і суспільної людини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота враховує основні положення національної програми України «Освіта». Дисертація виконана відповідно до комплексного плану і тематики науково-дослідних робіт: кафедри філософії та права Національної академії природоохоронного і курортного будівництва «Громадянське суспільство: механізми формування і фактори становлення в сучасній Україні» (державна реєстрація: № 0111U000498), де дисертант виступив у ролі наукового керівника дослідницької теми; кафедри соціології та соціальної філософії Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського «Громадянська злагода в Криму та її основи» (державна реєстрація: № 1007U004133), в якій дисертант був виконавцем. У межах проведених досліджень, дисертант, будучи керівником і відповідальним виконавцем науково-дослідних робіт обґрунтував пропозиції щодо основних принципів і підходів здійснення громадянської злагоди в Криму.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення механізмів, базових основ та структуроутворюючих елементів становлення та розвитку громадянського суспільства, де пріоритетом виступає суверенна особистість як його мета і засіб, а також пошук оптимальних шляхів виходу із того соціального тупика, в якому знаходиться пострадянське суспільство.

Для досягнення цієї мети в ході дослідження були поставлені та вирішені наступні завдання:

- проаналізувати граничні підстави буття громадянського суспільства та визначити його соціальний статус;

- розкрити механізм здійснення ідеї громадянського суспільства;

- розглянути соціальну сутність людини як самоцінність і мету громадянського суспільства, яка за необхідності може бути затребувана як засіб досягнення мети, бо вона є особлива частина, але частина цілого;

- виявити основні параметри сучасної антропологічної кризи та визначити шляхи профілактики її наслідків;

- обґрунтувати необхідність гуманітарної експертизи проектів суспільного облаштування;

- здійснити аналіз середнього класу як особливого соціального феномена, визначивши його статус у системі координат суспільних відносин і виявивши його здатність бути бктором становлення та розвитку громадянського суспільства;

- розкрити сутність інтелігенції як творчої меншості суспільства;

- дослідити потенціал інтелігенції як структуроутворюючого елемента громадянського суспільства;

- обґрунтувати оптимальні шляхи облаштування сучасного українського суспільства з урахуванням його специфічної транзитивності в умовах тотальної глобалізації.

Об'єкт дослідження - громадянське суспільство як консолідований суб'єкт соціальної активності в умовах тотальної глобалізації.

Предмет дослідження - ідея громадянського суспільства та механізми її здійснення.

Методологія дослідження. Проведене дослідження було здійснено на базі інтегративної методології. Були задіяні принципи взаємозв'язку, взаємодії і взаємозумовленості, а також принцип об'єктивності та конкретності істини. Вони забезпечили відправну точку відліку дослідницької практики. Були затребувані аксіологічний, багатовимірний, соціокультурний, міждисциплінарний та інтервальний підходи. Вони забезпечили адекватне уявлення про предмет дослідницької практики в кожному конкретному випадку. Були затребувані загальнонаукові та спеціальні методи вирішення заявлених завдань: системний (дослідження соціального простору як системи взаємодіючих елементів); структурно-функціональний (розгляд структури громадянського суспільства через призму його функціональних характеристик і структуроутворюючих елементів); моделювання (створення ідеального образу базової підстави та інтегративного суб'єкта соціальної активності в суспільстві); компаративістський (порівняльний аналіз різних концептуальних положень, що характеризують предмет і об'єкт дослідження).

Завдяки комплексній методології при вирішенні поставлених завдань, були отримані результати, які характеризуються науковою новизною. У сукупності ці результати презентують адекватний образ громадянського суспільства як інтегративного суб'єкта соціальної активності. Наукова новизна конкретизується в положеннях, що виносяться на захист:

вперше:

- здійснений цілісний соціально-філософський аналіз ідеї громадянського суспільства та базових основ її практичного здійснення;

- обґрунтована ідея, що трансформація суспільних відносин здійснюється у процесі зміни влади авторитету на авторитет влади (держава) в системі координат суспільного розвитку;

- виявлена тенденція ґенези громадянського суспільства;

- обґрунтована необхідність введення гуманітарної експертизи проектів суспільного облаштування;

- обґрунтована теза про те, що розвиток громадянського суспільства та становлення середнього класу - єдиний і взаємопов'язаний процес;

- обґрунтована теза про вирішальну роль інтелігенції в пошуку шляхів громадянської злагоди;

- запропоновані стратегеми розвитку громадянського суспільства;

- запропонований авторський категоріальний каркас концептуальної схеми дослідження заявленої теми;

удосконалено:

- підходи щодо здійснення ідеї громадянського суспільства через базову основу і структуроутворюючі його елементи;

- напрями з формування ідеології громадянського суспільства;

- концепцію гуманітарної освіти, де людина представлена як самоцінність та мета формування громадянського суспільства;

отримали подальший розвиток:

- концепція суверенної особистості як особливої складової громадянського суспільства;

- дослідження основних параметрів сучасної антропологічного кризи;

- ідея спільної справи, як ідеологема становлення та розвитку громадянського суспільства;

- ідея потенціалу складових громадянського суспільства;

- феномен глобального громадянського суспільства;

- стратегія розвитку громадянського суспільства.

Теоретичне і практичне значення проведеного дослідження. Проведено комплексне дослідження феномену громадянського суспільства в контексті тотальної глобалізації світу. Виявлені тенденції дозволили визначити загальні закономірності, структуроутворюючі елементи і стратегії становлення та розвитку громадянського суспільства. У роботі здійснено синтез вже накопиченого досвіду, отриманого в ході наукового аналізу феноменів середнього класу та інтелігенції як структуроутворюючих елементів громадянського суспільства з розробкою інноваційної частини проблеми, де середній клас представлений як базова основа, а інтелігенція як ідеолог соціально активних верств населення.

Результати дослідження можуть бути використані: у практичній діяльності державних структур, закладів культури та освіти; в діяльності політичних партій та громадських об'єднань; в лекційно-пропагандистській та інформаційно-просвітницькій роботі, а також при розробці програм стратегічного та практичного розвитку держави та регіонів; у лекціях із філософії, політології, соціології, культурології, громадянській просвіті. Концептуальні положення дослідження використовуються дисертантом у навчальному процесі при викладанні нормативних дисциплін «Філософія», «Соціальна філософія», «Філософія права» та «Філософія історії», а також спецкурсів «Громадянське суспільство: історія і сучасність» та «Актуальні проблеми соціальної філософії».

Особистий внесок здобувача. Теоретичні та методологічні положення і висновки дослідження є результатом самостійних авторських розробок, що знайшли своє відображення в трьох індивідуальних монографіях та наукових статтях.

У двох колективних монографіях внесок автора полягає у розробці аналітичної концепції і загальному науковому редагуванні досліджень. Особисто автором у них написані вступ, висновки, розділи, присвячені середньому класу пострадянського суспільства, узагальнена бібліографія, складені глосарії монографій.

Апробація роботи. Дисертація в цілому та її основні положення обговорювалися на засіданнях кафедри філософії та права Національної академії природоохоронного і курортного будівництва, а також кафедри соціології та соціальної філософії Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського.

Основні положення дослідження доповідалися на 14 Міжнародних та 10 Всеукраїнських науково-практичних конференціях, наукових семінарах і симпозіумах. Основні з них: Міжнародна науково-практична конференція «Общество и власть: возможности диалога» (Сімферополь, 2004 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Мировоззрение и трансформации современного общества» (Сімферополь, 2004 р.), Міжнародна наукова конференція «Розвиток наукових досліджень» (Полтава, 2005 р.), Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Методологія соціального пізнання: здобутки й проблеми» (Київ-Запоріжжя, 2005 р.), Міжнародна наукова конференція «Наукові дослідження - теорія та експеримент» (Полтава, 2005 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція «Актуальные проблемы гуманитарного образования и культуры в современных условиях» (Севастополь, 2005 р., 2007 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Интеграционные процессы и социально-экономическое развитие» (Київ-Сімферополь, 2007 р.), VII Всеукраїнська науково-методична конференція «Кредитно-модульна система підготовки фахівців» (Запоріжжя, 2007), XII-XV Міжнародні науково-практичні конференції «Актуальные вопросы развития инновационной деятельности» (Сімферополь-Алушта-Судак, 2007-2010 рр.), V та VII Міжнародні науково-педагогічні читання «Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому закладі освіти» (Ірпінь, 2007 р., 2009 р.), III-VI Міжнародні наукові читання «Анахарсис» (Донузлав, Медведєво, Піщане, 2007-2010 рр.), I-III Всеукраїнська наукова конференція «Молодая наука» (Сімферополь, 2008-2010 рр.), Міжнародна науково-практична конференція «Интеллигенция, ее роль в поиске гражданского согласия в условиях общества переходного периода» (Сімферополь, 2008 р.), V-VIII Міжнародні науково-практичні конференції «Инновационные технологии в образовании» (Алушта, 2008-2011 рр.), Міжнародна науково-практична конференція «Ноосферология: наука, образование, практика. NOUS'2008» (Сімферополь, 2008 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція «Економіко-правові аспекти і соціальні пріоритети в тенденціях розвитку системи освіти України в умовах інтеграції в світову освітню систему» (Харків, 2008 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція «Соціально-філософські та економічні аспекти співвідношення культури та інформаційного простору» (Луганськ, 2009 р.), Міжнародна науково-практична конференція «Роль интеллигенции в формировании идеологии среднего класса» (Сімферополь, 2010 р.), Міжнародна наукова конференція «Духовність і право» (Львів, 2010 р.), Міжнародний науковий форум «Дни философии в Санкт-Петербурге» (Санкт-Петербург, 2010 р.), Республіканська науково-практична конференція «Актуальные вопросы социокультурного развития Крыма: история и современность» (Сімферополь, 2011 р.), Міжнародні наукові читання «Культура народов Причерноморья с древнейших времен до наших дней» (Сімферополь, 1998-2011 рр.), XXXVIII-XL Дні Науки в Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського (Сімферополь, 2009-2011 рр.), щорічні наукові конференції професорсько-викладацького складу, студентів і аспірантів Національної академії природоохоронного і курортного будівництва (Сімферополь, 1994-2011 рр.).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, виявлено ступінь її наукової розробки, визначені об'єкт і предмет дослідження, сформульовані цілі та завдання, відзначені методологічні можливості, наведені положення, що претендують на наукову новизну і виносяться на захист, зазначено теоретичне і практичне значення роботи, надані відомості щодо апробації результатів дослідження, зафіксована структура і обсяг дисертації.

У першому розділі «Ідея громадянського суспільства: від уявлення до поняття» досліджується ґенеза ідеї громадянського суспільства через трансформацію уявлення про нього в поняття. З'ясовуються причини та обставини, що сприяють появі паростків самостійності громадян та їх дистанціювання від держави; прагнення людей перетворити державу в активного захисника своїх інтересів. Аналізується ідея громадянського суспільства та його становлення в умовах новоєвропейської цивілізації.

У підрозділі 1.1. «Еволюція системи координат розвитку суспільства: від влади авторитету до авторитету влади» сформульовані умови, що стимулюють самостійність громадян та їх дистанціювання від держави. Встановлено, що влада авторитету домінувала в епоху перших форм суспільного життя, якими були рід та община. Але влада авторитету продемонструвала обмеженість своїх можливостей у подоланні суперечності між частиною і цілим. Община поступається місцем тій соціальній структурі суспільства, де бал править вже не влада авторитету, а авторитет влади, який заявляє про себе через становлення інституту держави та оформлення політичної системи, здатної мобілізувати населення конкретної спільноти на вирішення завдань, що виходять за межі можливостей індивіда або його сім'ї.

Першою моделлю держави майбутньої новоєвропейської цивілізації виступає давньогрецький поліс, в якому суспільство і держава постають як єдине ціле. Фактично, в давньогрецькому афінському полісі склалося політичне громадянське суспільство (хоча сам термін з'явився значно пізніше), як спільнота громадян, що самостійно здійснюють організацію влади і вирішують найважливіші питання свого життя. Дослідження поліса як політико-громадянської спільноти дозволяють зробити висновок, що головним організатором афінського полісного життя є діюча людина, житель давньогрецької громади, бктор античного громадянського суспільства.

В епоху Середньовіччя пріоритетною стає не ідея держави, як уособлення цілого з претензією бути умовою «гармонії між індивідуальною чеснотою і суспільною справедливістю», а ідея відплати з орієнтиром на потойбічний світ раю чи пекла. Пріоритетною цінністю виступає не суспільство, а людина в її відношенні з Богом.

Первісне нагромадження капіталу і становлення капіталістичного способу виробництва з його орієнтацією на ринок та фетишизацію товару, грошей і капіталу знову актуалізують проблему держави. Об'єктивна потреба в силі, здатній вирішити цей відкритий ряд завдань людського співіснування, викликала до життя публічну владу у формі держави. Держава заявила про себе як авторитет влади.

Традиційно склалися дві точки зору на сутність держави - одна ліберальна, друга - консервативна. Суть першої полягає в тому, що держава розглядається як гарант життєдіяльності людини, який забезпечує можливості її свободи, а отже, її самоздійснення і самовираження. Суть другої зводиться до розгляду держави як інструменту, спрямованого на обмеження свавілля, на захист засад суспільства. Але і в першому, і в другому випадку простежується думка про історичність держави. Виникнувши у відповідь на суспільну потребу, рано чи пізно інститут держави повинен зникнути, вичерпавши потенціал своїх можливостей через здійснення потреби бути посередником у відносинах між індивідом і суспільством, даним суспільством та іншою спільнотою.

У підрозділі 1.2. «Громадянське суспільство як опонент держави» досліджується феномен громадянського суспільства і різноманіття поглядів на його сутність і перспективу, пов'язаних зі спробою вирішити проблему взаємозв'язку та взаємодії держави і громадянського суспільства, виявити правовий простір цього взаємозв'язку, визначивши статус держави і громадянського суспільства в системі соціуму.

Поява громадянського суспільства в епоху становлення новоєвропейської цивілізації розмикає жорсткий зв'язок соціального життя і авторитету влади. На відміну від імперативів держави, громадянське суспільство не претендує на статус священного інституту. Індивід у громадянському суспільстві отримує можливість більшого вибору варіантів свого буття в суспільстві, що не виключає, а передбачає відповідальність за цей вибір.

Держава як інститут регламенту життя суспільства та його політичної діяльності, а також ідея громадянського суспільства як спільноти вільних громадян у прояві їх соціальної активності утворюють особливе протиріччя, де люди виступають у двох іпостасях: як піддані держави і як громадяни вільного суспільства, поіменованого громадянським суспільством. Зрештою, це протиріччя набуває характеру протистояння авторитету влади та авторитету народної злагоди. Воно ставить під сумнів цілісність індивіда, розриває його сутність і існування, зберігаючи ілюзію їх єдності.

Громадянське суспільство спочатку заявляє про себе як природна форма опозиції авторитету влади. Нормою громадянського суспільства є підпорядкування індивіда договірним відносинам. Тільки в громадянському суспільстві індивід набуває статусу суб'єкта свободи і юридичної особи, звільняючись від статусу бути заручником чужої політичної волі, об'єктом маніпулювання, перебувати в іпостасі тільки фізичної особи.

Громадянське суспільство виникає тільки там і тоді, де і коли інститут держави вже не в змозі оптимально виконувати функції регламентування суспільних відносин, де визріли передумови громадянського компромісу та світоглядного плюралізму; де складається сукупність суспільних інститутів, що мають власний статус і здатних до рівноправного діалогу з інститутом держави, а також здатних протистояти політичній експансії держави, бути її противагою.

В історії становлення та розвитку цього «тандему» можна виділити етапи, де принцип паритету і форма мирного співіснування поступалися місцем принципу пріоритету і формою експансії стосовно опонента. В історичному плані рівновага була швидше винятком, ніж правилом. Прикладом домінанти держави може бути тоталітарна політична система абсолютної влади. Прикладом домінанти громадянського суспільства може служити демократична система лібералізму, де держава є лише засобом, а не самоцінністю, де на першому місці стоять соціально-економічні відносини, де ідеологічний монізм поступається місцем світоглядному плюралізму. Суспільство, засноване на базі матеріального виробництва і ринку, оптимально може існувати і розвиватися тільки на основі «симбіозу» держави і громадянського суспільства.

Оскільки сучасна держава знаходиться в «ситуації постмодерну», де стара шкала цінностей не працює, а нова ще не склалася, проблема механізму здійснення ідеї громадянського суспільства набуває особливої актуальності.

У підрозділі 1.3. «Механізм здійснення ідеї громадянського суспільства» обґрунтовується теза про те, що актуальна проблемна ситуація необхідності пошуку механізму здійснення ідеї громадянського суспільства як історичного виклику має свою адекватну відповідь.

Держава, як уособлення авторитету влади, повинна залишатися гарантом безпеки від зовнішньої агресії і внутрішнього розколу, не займаючись «дріб'язковим» втручанням у поведінку своїх підданих та не втручаючись у приватне життя громадян спільноти, до тих пір, поки вона не вичерпала свої можливості і свою необхідність . Що стосується громадянського суспільства, то для нього в умовах формування нової шкали ціннісних орієнтирів актуалізується проблема суміщення особистого, суспільного і корпоративного начал, проблема взаємозв'язку малих соціальних утворень на принципах суверенітету, не віддаючи переваги жодному з них.

Ця нова якість «симбіозу» держави і громадянського суспільства перевіряється мірою солідарності та справедливості, здатністю вирішувати протиріччя між громадянином співтовариства і підданим держави, між громадянським співтовариством і державою, забезпечуючи інтегративну цілісність індивіда.

Між компонентами, які складають структуру сучасного суспільства, можливі протиріччя будь-якої сили. Але ці суперечності можна розв'язати в умовах взаємозв'язку правової держави і громадянського суспільства, того взаємозв'язку, який забезпечує самоорганізацію суспільства як системи.

Виконавши своє призначення, держава у своїй претензії на авторитет влади припинить своє існування, а громадянське суспільство може рухатися в своєму розвитку тільки до спільноти вільних людей, орієнтованих на міру солідарності, справедливості та громадянської злагоди, долаючи недоліки індустріального та інформаційного суспільств. Сучасна цивілізація прощається з епохою модерну, з ілюзіями панраціоналізму і надіями, пов'язаними з діяльністю держави. Тому, суб'єктивний інтерес до проблеми громадянського суспільства детермінується новими об'єктивними обставинами розвитку людства на межі третього тисячоліття.

Другий розділ «Людина як самоцінність, мета та засіб громадянського суспільства» присвячений дослідженню проблеми людини як самоцінності громадянського суспільства, де вона виступає як мета і, одночасно, як засіб досягнення цієї мети. У нашому розумінні, людина - це стержень громадянського суспільства і, одночасно, його «тест на пробу».

У підрозділі 2.1. «Антропологічна криза як стан суспільства перехідного періоду» обґрунтовано, що на рубежі XX-XXI століть людство переживає антропологічний поворот, обумовлений втратою людиною власної ідентифікації. Криза ідентичності породжує у мас людей світовідчуття трансформуючої повноти буття і, в той же час, загального хаосу, постійного перебування людини та суспільства на небезпечній межі буття-небуття.

При втраті параметрів ідентифікації саме поняття «ідентифікації людини» починає втрачати цінність і сенс. Криза самоідентифікації загрожує втратою людиною не тільки життєвих орієнтирів, а й самої людської якості в сформованому її вигляді. Сутнісні сили людини все більше ховаються за симулякрами, які лише імітують ці сили. Моделлю цього процесу може служити сьогодні спілкування в Інтернеті, де неминуче відбувається зіткнення комп'ютерного способу мислення і реальності, з похідними особистісними та соціальними кризами і непередбаченими наслідками. Отримуючи додаткову свободу дій, людина, одночасно, спрощує і знесмислює свободу, ставлячи соціум і себе на грань буття і небуття.

Сформована ситуація має позитивний сенс, але тільки в тому випадку, якщо розглядати її як тимчасовий перехідний стан, рух від старої системи ідентифікації до якоїсь більш глибокої і гнучкою, як етап на шляху від деідентифікації до реідентифікації на новій основі. Відбувається процес переживання цієї непростої ситуації не тільки окремими людьми, а й значними масами населення цілих регіонів і континентів, що штовхає ці маси на практичні пошуки більш універсальних форм і відносин. Це час пасіонаріїв і пасіонарності. На місці системи цінностей, що деідентифікується, можуть з'явитися кілька конкуруючих нових ідей, а їх носії та проповідники можуть безкомпромісно вести тривалу боротьбу за свою правду. Тому процес утвердження нових смислів є особливим станом, що вимагає самостійного аналізу з позицій вивчення механізму розгортання його рефлексивності. У ньому антропологічна сторона безпосередньо стикається з соціальною. Індивідуальні мікропроцеси переплавляються в соціальні макропроцеси, так само як і масові соціальні рухи можуть розпадатися на специфічні дії окремих людей.

Подолання антропологічної кризи і похідної від неї нестійкості соціуму не відбудеться мимовільно. Потрібна участь соціальних суб'єктів із вироблення відповідних стратегій подолання кризи. Вихід із антропологічної кризи бачиться у здатності соціуму сформувати громадянське суспільство, як спосіб буття вільних активних особистостей і форми реалізації ними свого життєвого потенціалу.

У підрозділі 2.2. «Особистісний вимір громадянського суспільства» обґрунтовується висхідний момент і головний чинник існування громадянського суспільства.

У громадянському суспільстві особистість є «модулем», що служить «одиницею відліку» всіх дій і відносин у соціумі. У відповідності до людини і в ім'я збереження відповідності її внутрішнього світу, що розвивається та її прогресуючої зовнішньої життєдіяльності, повинне розвиватися, плануватися, здійснюватися і гармонізуватися в своїх економічних, політичних, науково-технічних, духовно-культурних та екологічних складових все життя суспільства. Вищою цінністю і найважливішою складовою громадянського суспільства є суверенна особистість, що проявляє себе як його мета і, одночасно, як засіб досягнення цієї мети.

Для громадянського суспільства ситуація людського буття має особливе значення, оскільки суспільний лад робить особистість, що самовизначається, відправною точкою та основою всіх суспільних процесів. Суверенна особистість, громадянин - є головним елементом громадянського суспільства.

На сучасному етапі досліджень для діагностування стану особистості як носія громадсько-політичних відносин застосовується категорія «бктор». Важливо відрізняти специфіку змісту категорій «бктор» громадянського суспільства і «суб'єкт» громадянського суспільства. Головна функція суб'єкта полягає в досягненні цілей. Мета як загальний інтерес, вироблений і сформульований у програмних документах асоціації, передбачає наявність стійких механізмів і засобів для їх реалізації. Тому, як «суб'єкт громадянського суспільства» зазвичай виступає організація. «Актор» же прагне задовольнити інтереси, тобто це індивід або група індивідів, які здійснюючи громадянську активність, домагаються реалізації своїх потреб і тим самим самореалізуються. Актор наділений більшою маневреністю, краще враховує особливості мінливих життєвих ситуацій, головний його засіб - це власна активність, завдяки якій він формує простір публічного.

Головна потреба суверенної особистості полягає в прагненні і бажанні жити в співтоваристві, спільно досягаючи суспільного блага і вирішуючи проблеми свого спільного життя. У кожному приватному інтересі суверенної особистості присутнє завдання, спрямоване на реалізацію спільних цілей громадян.

Такі найважливіші характеристики суверенної особистості, як свобода, відкритість, політична активність, прагнення до суспільного блага, реалізація приватних інтересів за допомогою досягнення спільного, не вичерпують зміст аналізованого поняття, але їх взаємозв'язок забезпечує можливість намалювати більш конкретний портрет бктора громадянського суспільства. Особистістю людину робить не тільки те, що вона живе громадським життям, а й те, що, сприймаючи себе мислячою і розумною істотою, вона бере участь, взаємодіючи із собі подібними, у вирішенні питань життєустрою за своїм розумінням в суспільстві їй подібних людей.

У підрозділі 2.3. «Гуманітарна експертиза в облаштуванні сучасного суспільства» актуалізується необхідність для сучасного суспільства мати чітке уявлення про стратегії розвитку громадянського суспільства та механізм, який здатний на законних підставах примусити сучасну владу до прийняття рішень, невигідних їй, але потрібних суспільству і, тим самим, відновити баланс суспільних інтересів.

Запропоновано модель реалізації такого механізму через впровадження гуманітарної експертизи проектів суспільного устрою. Вона включає в себе соціальну оцінку, орієнтовану на забезпечення зовнішніх умов розкриття внутрішніх можливостей людини та індивідуальну, завданням якої є відкриття нових креативних можливостей людини, для реалізації яких зовнішні умови вже дозрівають.

Предметом гуманітарної експертизи є ризики, характер і масштабність соціальних наслідків управлінських рішень, а також рекомендації щодо посилення позитивних соціальних наслідків і запобігання, пом'якшення або подолання негативних.

Мета гуманітарної експертизи полягає в: загальній вмотивованій оцінці доцільності чи недоцільності здійснення проекту чи управлінського рішення; з'ясуванні варіантів необхідних корекцій у проекті або в управлінському рішенні; у разі принципової позитивної оцінки проекту - фіксація пріоритетності його реалізації відповідно до певної шкали рангів.

Постійно діюча та така, що проникає в усі сфери суспільного життя, гуманітарна експертиза забезпечує здійснення формули «благо кожного члена суспільства відповідно до блага інших, а не за їх рахунок».

У третьому розділі «Середній клас - базова основа сучасного громадянського суспільства» обґрунтовується авторська теза про середній клас як соціальну силу, зацікавлену і здатну здійснити громадянську злагоду та стати базовою підставою сучасного громадянського суспільства. Тільки отримавши в середовищі середнього класу своїх адептів і апологетів, ідея громадянського суспільства може стати реальністю з орієнтиром на перспективу.

У підрозділі 3.1. «Середній клас: ідентифікація і потенціал інтегративного суб'єкта соціальної активності» зазначається, що поняття «середній клас» належить до числа найбільш дискусійних і неоднозначно інтерпретованих категорій соціальної стратифікації. Феномен середнього класу не підлягає класифікації за єдиною підставою, тому що являє собою конгломерат великих і малих соціальних груп, які відрізняються одна від одної за інтересами. Доводиться констатувати відсутність «спільної справи» і того рівня метатеорії, який приймається як аксіома.

Враховуючи цю обставину, дисертант здійснив аналіз інноваційної частини проблеми, де середній клас представлений як базова основа становлення та розвитку громадянського суспільства в умовах специфічної транзитивності соціуму на початку XXI століття.

На пострадянському просторі серед дослідників існує два основних підходи до проблеми середнього класу. Представники першого підходу стверджують, що середній клас у суспільстві перехідного періоду відсутній. Представники другого підходу визнають існування середнього класу, однак відзначають початковий етап його становлення чи незавершеність формування. Аморфна і нестійка спільність замість поняття «середній клас» породжує поняття «середній прошарок». Під «середніми прошарками» зазвичай розуміються соціальні групи, які в стратифікаційному поділі суспільства займають серединне, проміжне положення між «верхами» та «низами» суспільства, тобто середніми верствами є всі ті різнорідні групи, які заповнюють соціальний простір в межах між елітою, «багатими», з одного боку, і бідними, андекласом, «соціальним дном» - з іншого.

Поява у сучасній суспільній думці на пострадянському просторі теоретичної конструкції або концепту середнього класу як ідеального зразку оптимального суспільного розвитку, зажадало наповнення його конкретним змістом. Мається на увазі аналіз критеріїв приналежності до середнього класу і його складу. Середній клас в перехідному суспільстві не може бути аналогом середнього класу розвинених капіталістичних країн, якщо його виділяти за рівнем матеріального доходу. Новий пострадянський середній клас бачиться іншим, - з опорою на людський капітал. І якщо середній клас - опора держави, то до нього слід відносити тих, хто служить державі, насамперед працівників бюджетної сфери. Середній клас - це найбільш кваліфікована, освічена, моральна частина суспільства, передусім інтелігенція, висококваліфіковані робітники та селяни і тільки потім люди, зайняті в малому і середньому бізнесі. Такий склад відповідає менталітету «служіння державі» (в ідеалі «служіння людям»), на основі якого тільки й може бути забезпечена стабільність країни.

У підрозділі 3.2. «Статус середнього класу в системі координат суспільних відносин» визначається мета формування середнього класу - виступити базовою підставою становлення та розвитку громадянського суспільства. У зв'язку з цим, представляється необхідним дослідження ситуації теоретичної моделі середнього класу в системі координат суспільних відносин.

Вивчення статусних характеристик дає можливість розглянути ідею необхідності середніх верств суспільства і її здійснення, досліджувати соціально-економічну базу, політичні, соціокультурні та правові підстави середнього класу. Це дозволяє побачити форми взаємозалежності, взаємодії і взаємозумовленості великих і малих соціальних груп, які складають середній клас суспільства і зрозуміти, що його специфіка проявляється насамперед у сфері комунікацій.

Проте вивчення цієї специфіки показало неминучість зіткнення з антиномією належного і сущого, де середній клас заявляє про себе як ідеальний тип (бажане майбутнє) і як соціальне утворення, яке виступає у вигляді фактичної реальності. Очевидно, що ці два модуси буття ніколи не збігаються. Однак, це не виключає можливість розглядати ідею затребуваності середнього класу як перспективної мети. У форматі «спільної справи» середній клас профілактує змикання олігархічної верхівки суспільства з люмпенізованими низами, зорієнтованими на свою злочинну діяльність.

Досліджуючи атрибутику середнього класу на пострадянському просторі, варто зазначити, що він все ще залишається «привабливою утопією». Проблема полягає в тому, як виявити і включити механізм досягнення соборності усередині середнього класу, як єдиного соціального утворення.