Філософія життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Філософія життя: загальна характеристика та основні положення

2. Філософські аспекти психоаналізу

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Філософія користується безліччю категорій, які допомагають осмислити цінність життя - «буття», «існування», «безсмертя». Проте в ній є й інший ряд категорій - «смерть», «небуття», «руйнування». Зрозуміти життя можна тільки через їх зіставлення. Смерть - відповідальний і важливий момент життя. Вже з біблійних текстів відомо: щоб прийти до вічного життя, потрібно спочатку померти. У свою чергу, життя - одна з форм існування матерії, що відрізняє світ організмів від всієї іншої дійсності. Вона закономірно виникає при певних умовах розвитку матерії.

У XX ст. революційні зрушення в науковому пізнанні, технічний прогрес і ряд інших соціокультурних змін дещо послабили жорстке протистояння класів, яким воно було в XIX ст. Виникнення філософії життя було пов'язано зі швидким розвитком біології, психології та інших наук, що виявляють неспроможність механічної картини світу. У центрі цієї філософії - розуміння життя як нескінченного, абсолютного, унікального початку світу, яке активно, різноманітне, вічно рухається. Життя не можна зрозуміти за допомогою почуття чи розуму, вона осягається лише інтуїтивно, доступна лише переживання. Деякі ідеї філософії життя послужили джерелом екзистенціалізму.

1. Філософія життя: загальна характеристика та основні положення

Філософія життя - одна з провідних течій європейської філософії XIX - XX ст. центральним у ньому стало поняття «життя» як вихідної інтуїтивно цілісної реальності, що відрізняється і від «матерії», і від «духу».

Філософія того часу представлена такими протилежними напрямками як сцієнтизм і антисциентизм. Сцієнтизм (від лат. - Наука) орієнтований більше на розвиток природознавства і є продовженням позитивізму XIX ст. Ірраціоналізм представлений концепціями «філософії життя» таких мислителів як А.Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон. Представники ірраціоналізму вирішальне значення надають підсвідомого і несвідомого початків в поведінці людини і в його підсвідомої діяльності. Ірраціоналізм становить головний зміст так званої «філософії життя», що оголосила, що духовний світ людини не зводить до його логічного мислення, а включає в себе всю сукупність людських почуттів, переживань, справжніх проявів волі - усвідомлених чи неусвідомлених. Все це прояв життєвої сили людини.

Характерні особливості філософії Шопенгауера.

У формуванні філософії життя значну роль відіграли погляди А. Шопенгауера (1788-1860). В його головному творі «Світ як воля і уявлення» світ постає як "сліпа воля до життя». Тільки воля володіє об'єктивністю, що й забезпечує, її примат над розумом. Мислення - похідне волі, здатна бути лише системою її забезпечення, виконувати службову функцію.

Концепція Шопенгауера виступає антиподом, дзеркальним відображенням гегелівської системи. Ще в 20-х рр.. XIX ст. Шопенгауер намагався конкурувати з Гегелем, ставлячи свої лекції на ті ж навчальні години. У ці роки конкуренція була неспроможною. Через тридцять років неспроможною виявилася гегелівська філософія.

У Гегеля основою світу вважалася Абсолютна ідея - всеосяжна раціональність всього сущого. У Шопенгауера - її еквівалент - Світова воля (ірраціональне, непізнаване і вороже людині початок). Абсолютну ідею можна і потрібно пізнавати. Гегель вважав, що вже пізнав її в основних рисах. Світову волю пізнавати неможливо й безглуздо.

Кожна людина, на думку Гегеля, є сходинкою в розгортанні Абсолютної ідеї, невід'ємною часткою всесвітньо-історичного процесу. Для Шопенгауера людина - це іграшка Світовий волі, всі його прагнення інспіровані ззовні. Проходження їм неминуче прирікає людини на поразку. У такому випадку метою людського життя має стати не проходження об'єктивної закономірності та її втілення, а, навпаки, - придушення бажань, вислизання з-під влади Світовий волі. Моральні, естетичні, релігійні переживання - це не сходинки сходження духу (Гегель), а способи подолати залежність від природних потреб, придушити в своїй свідомості тиск Світовий волі. У цьому плані філософія Шопенгауера явно перегукується з східній філософській традицією, що відзначав і сам автор.

Етика Шопенгауера гранично проста - страждання є продукт цілеспрямованої волі, а саме волі до життя. Індивід, який стверджує волю до життя одночасно, стверджує смерть. Індивід, який бореться з волею є вільним. За Шопенгауером справжня свобода неможлива, можливий лише короткий прорив до неї. Страждання є необхідність, дія всупереч сліпий волі є свобода. Історія життя окремого індивіда - історія його страждань.

Концепція Шопенгауера, що отримала назву «філософія світової скорботи», очевидно, песимістична і нехарактерна для західного інтелекту і відповідної йому системи цінностей. Разом з тим її поява була симптоматично: позначилася неспроможність уявлення про раціональність і стійкою прогресивності історії, гармонійності і впорядкованості буття. Освітянська ілюзія, що досягла апогею в гегелівської філософії, була вперше поставлена під сумнів.

Характерні особливості філософії Ніцше.

Німецький філософ Ніцше після знайомства з ірраціоналістичних і песимістичним вченням Шопенгауера уточнює його концептуальну ідею. Прагнучи подолати раціональність філософського методу, Ніцше не вибудовує поняття в систему, вони постають як багатозначні символи. Так, поняття «життя», «воля до влади» - це є і саме буття в його динамічності, і пристрасть, і інстинкт самозбереження, і рушійна суспільство енергія і т.д. Намагаючись обгрунтувати «природний, нічим не стримуваний потік життя», Ніцше робить критику всіх загальнолюдських цінностей. За Ніцше, світ має нульову цінність, а життя - це специфічна воля до акумуляції влади, жорстока гра, де виграє посередність, бо «найбільш сильні виявляються найбільш слабкими, коли їм протистоять організовані стадні інстинкти, боязкість слабких, чисельне їх перевага». За Ніцше, домінантою суспільства є не стільки «сліпа воля до життя», скільки «свідома воля до влади» в умовах боротьби за виживання.

Ніцше відкидає раціональність у філософії, не сприймає християнську релігію і пов'язану з нею традиційну мораль, тому що вони нібито захищають слабких і роблять сильних нікчемами. В історії немає мети, немає прогресу, а є «вічне повернення, вічна боротьба сильних і слабких». Звідси заперечення будь-яких принципів. «Жити - це значить бути жорстоким і нещадним до всього, що стає слабким у нас і не тільки в нас».

Кант і Фіхте, Шеллінг і Гегель, що жили під знаком Великої французької революції 1789-1793 рр.., Вірили, що історія людства має свій сенс, свою справедливість. Що стосується Ніцше, то він жив у той час, коли успіху домагалися не найрозумніші і справедливі, а самі жорстокі й підступні. Ніцше один з перших передбачив наближення XX ст. як епохи тотального наступу усереднених людей з їх нестримною жагою влади.

У 1878 р. виходить у світ його твір «Людське, занадто людське», де він здійснює інвентаризацію так званих загальнолюдських цінностей, демонструючи їх інверсію. В умовах підготовки до переділу світу ідеї любові, братерства, рівності, справедливості всього лише порожні слова, феномени-перевертні, які скоріше обманюють, ніж підтримують та вони мають надію.

У 1884 р. Ніцше публікує «Так говорив Заратустра», де намагається обгрунтувати реальні звичаї, вказати сильним на їхній борг, а підлеглим - на їх обов'язки, бо в умовах, де немає правди, де все дозволено, немає вибору, крім як керувати або підкорятися. Такий духовної атмосфери Ніцше не виносить. Він у прямому сенсі сходить з розуму, діагностувавши своєю долею стан XX ст.

За Ніцше воля до влади властива всьому живому - рослинам, тваринам і людям. Вона може бути усвідомленою і неусвідомленою. Основний расової рисою є воля до влади. Вона більше притаманна сильним расам і сильним особистостям («вони мають право керувати іншими»). Цей принцип лежить в основі теорії моралі за Ніцше. Він обгрунтував культуру «здоров'я життя» і культуру «надлюдини» - тобто людину-бога з його потворною, що перевищує всі розумні межі, волею до влади. Ніцше отуплює своєю філософією людини. Влада за Ніцше може грунтуватися на брехні і «брехня - супутник і умова життя». Теорія Ніцше широко використовувалася расистами і фашистами.

Характерні особливості філософії Бергсона

Анрі Бергсон (1859-1941) розвивав, з одного боку, філософію життя, з іншого боку, він є основоположником інтуїтивізму, особливого напряму в сучасній філософії. Вважав, що життя - якась космічна сила, «життєвий порив», суть якого полягає в безперервному відтворенні себе та творенні різних нових форм. На його думку інтуїція відіграє головну роль у сприйнятті і пізнанні людиною світу, інших людей, моралі, мистецтва, всього світу. У філософії Бергсона є заклик до вивчення багатовимірності людського духу. філософія ніцше сцієнтизм

Історичний варіант філософії життя отримав розвиток у роботах німецьких філософів В. Дільтея (1833-1911), Г. Зіммеля (1858-1918), О. Шпенглера (1880-1936), іспанського філософа Х. Ортега-Гассета (1883-1955) і ін У них головним об'єктом дослідження є людська культура, походження і сутність її різних форм, які розуміються кА прояв вихідної ірраціональної сили. Залишаючись у рамках філософії життя, кожен з них пропонував своє розуміння життя і культури.

В. Дільтей представляв життя як спосіб буття людини, що перебуває в історико-культурної реальності; будь-які явища культури є прояв «об'єктивного духу», що діє в історії; в них розкривається суть людини, яка збагненна інтуїтивно, але не до кінця; завжди залишається «остання таємниця »життя, до якої можна тільки наблизитися, але не можна осягнути повністю.

Г. Зіммель вважав, що життя - це процес творчого становлення, який не може бути правильно зрозумілий раціональними методами і засобами; він збагненний тільки у внутрішньому переживанні. Саме ці унікальні переживання життя і отримують об'єктивацію в різних формах культури.

О. Шпенглер вважав, що життя - прояв сліпий стихійної сили. Її «сплески» і «прориви» породжують культури, кожна з яких - живий і цілісний організм, що проходить різні стадії розвитку. Ні загальнолюдської культури, а є лише окремі, самостійні.

Ірраціоналізм (основа філософії життя) - філософське вчення, що наполягає на обмежених можливостях розуму, мислення, яке визнає основним родом пізнання інтуїцію почуття, інстинкт. Основні представники (Бергсон, Шопенгауер, Ніцше) вважали дійсність хаотичною, позбавленої закономірностей, підпорядкованих грі випадку, сліпий волі. Роботи кожного з них доповнювали і перетворювали один одного, створювали більш досконалі концепції філософії життя, відкривають інтуїтивне пізнання волі, світу, життя.

2. Філософські аспекти психоаналізу

Творцем психоаналізу є австрійський невропатолог, психолог і психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Організаційне становлення психоаналізу почалося в 1902 р., коли у Відні навколо Фрейда зібрався гурток його однодумців. У 1908 р. відбувся перший конгрес Міжнародної психоаналітичної асоціації, першим президентом якої був обраний К.Г. Юнг (1909 р.). Фрейдизм швидко поширився серед психологів і психіатрів і став дуже популярним серед освічених людей Заходу.

Характерні особливості теорії Фрейда

Суть фрейдівського відкриття полягала у виявленні несвідомого. Звичайно, про наявність неусвідомленого змісту в людській психіці знали й раніше, проте тільки Фрейд відкрив несвідоме як самостійне, незалежне від свідомості безособове початок людської душі.

Поділ психіки людини на свідому і несвідому сфери є основною передумовою психоаналізу. Слід розрізняти латентне і витіснене несвідоме. Будь-яке уявлення усвідомлюється людиною в деякий момент часу, а потім стає несвідомим елементом психіки, який за певних умов без утруднень знову може з'явитися у свідомості. Таке несвідоме називається латентним несвідомим.

Психоаналітичну теорію цікавить інший вид несвідомого - витіснене несвідоме. З точки зору Фрейда, деякі уявлення не є свідомими тому, що їм протидіє потужна психічна сила, яка не допускає їх до тями. Подібні стани і називаються витісненими. Поняття несвідомого ми і отримуємо головним чином з вчення про витіснення.

«Витіснення» - захисний механізм психіки, суть якого полягає в активному забуванні, видаленні зі сфери свідомості травмуючих особистість потягів та імпульсів. Наявність у психіці подібних механізмів зумовлює її структуру.

Фрейд виділяв у психіці людини три частини: Я, Воно та Над-Я. Інстанція психіки, звана «Я», уособлює те, що можна назвати розумом або розважливістю, і відповідає головним чином за отримання сприйнять від зовнішнього світу. Таким чином, «Я» виконує дуже скромні функції, і думати, ніби «Я» керує нашим життям, - ілюзія. Насправді панує природне безособове початок, який утворює несвідому основу нашої душі і зване «Воно». Дана інстанція психіки має чисто природне походження і в ньому зосереджені первинні потяги людини. Останні зводяться до двох: сексуальне бажання і потягу до смерті. Людське «Я» постійно намагається підпорядкувати «Воно» принципом реальності.

Слід зазначити: що традиційно саме в «Я» бачили ядро особистості, з яким і раціоналісти, і гуманісти пов'язували основні інтелектуальні та моральні функції. З концепції ж Фрейда випливає, що моральна сторона життя особистості багато в чому має несвідомий характер. Підставою для такого висновку є вчення про «Над-Я».

«Над-Я» має важливе значення у виробленні характеру людини. Як відомо, якщо людина має потребу в якихось об'єктах задоволення потреб (потягів) і йому доводиться від них відмовлятися, то нерідко настає зміна особистості даної людини. Тому характер являє собою специфічний осад відкинутих прихильностей до об'єкта: характер кожної людини, за Фрейдом, формується на основі історії виборів об'єктів потягу і одержуваних відмов у задоволенні даних потягів.

Найважливіша прихильність людини - прив'язаність до батьків (Едипів комплекс). Едіп - герой давньогрецької міфології, суть трагедії якого полягала в тому, що, належачи до роду фіванських царів, він стає жертвою тяжіє над цим родом прокляття. Сам того не відаючи, Едіп в точності здійснює передбачене: вбиває свого батька і одружується з власної матері. Як припускає Фрейд, трагедія Едіпа коли щось реально розігралася в первісному племені, породивши суворі заборони на подібні дії - табу. З огляду на ж біогенетичного закону, який вчений вважав найважливішим законом психоаналізу, подібна трагедія незмінно повторюється на кожній сімейній сцені. Суть біогенетичного закону полягає в тому, що онтогенез (індивідуальний розвиток людини) є повторення філогенезу (розвитку людського роду). І цей закон, і історія Едіпа, переказана Фрейдом, часто викликали як критику, так і просто подив. Проте не варто випускати з уваги важливий висновок, зроблений австрійським психологом. У результаті панування Едіпового комплексу у «Я» людини відкладається осад, який протистоїть іншого змісту «Я» як «Я-ідеалу» або «Над-Я».

«Над-Я» є спадкоємцем Едіпового комплексу і концентрує в собі вимоги і заборони, породжені вихованням, традицією, соціальним середовищем і взагалі всім філогенезом. Все, що біологічні задатки і долі людської історії створили в особистості, закріплюється в «Над-Я» у формі ідеалу і індивідуально переживається людиною. Таким чином, культура може керувати людиною лише остільки, оскільки вона сама стала частиною його несвідомого, оформляючи в якості особливої несвідомої інстанції - «Над-Я». Чи не еволюційний розвиток знарядь праці та інтелекту, а поява совісті виділяє людину з тваринного світу. Саме совість і створює феномен культури. Злочин, нав'язливі бачення як наслідки злочину і каяття - все це, з точки зору Фрейда, і є джерелами появи людської культури. Культура тоді повинна розумітися скоріше як засіб примусу людини до соціально-впорядкованого поведінки, як інструмент придушення первинних асоціальних позивів, а не тільки як простір людського самовдосконалення на основі творчої діяльності.

Постановка та дослідження проблеми несвідомого і сексуальних потягів, відкриття явища сублімації, сама розробка основ методу психоаналізу і багато чого іншого є безумовною заслугою Фрейда. І хоча багато центральних ідеї Фрейда (вчення про «Едіповому комплексі», архаїчному вбивстві батька, про домінування сексуальних потягів) були пізніше знехтувані навіть фрейдистами, тим не менш Фрейд зробив колосальний вплив на розвиток не тільки сучасної психології, але філософії та культури Заходу в цілому .

Критичний аналіз теорії Фрейда.

Теорія Фрейда спрямована на вивчення масової свідомості, взаємовідносин у соціумі. Фрейд, досліджуючи причини патологічних процесів у психіці, рішуче відмовився від матеріалістичних у своїй основі спроб пояснити зміни змісту психічних актів фізіологічними причинами. Але одночасно він зовсім відійшов від матеріалістичного світогляду, відмовився від об'єктивних методів дослідження психіки і створив у цілому довільну, надуману, суб'єктивістською теорію. Суть її полягає у відриві психіки від матеріальних умов і причин, що її породжують. Психіка розглядається як щось самостійне, що існує паралельно-матеріальним процесам і кероване особливими, непізнаваними, вічними психічними силами, що лежать за межами свідомості. Над душею людини володарюють, як рок, незмінні психічні конфлікти несвідомих прагнень до насолоди (насамперед статевою), до агресії з «принципом реальності», до якої пристосовується свідомість.

Вплив теорії Фрейда на культуру і філософію

Фрейдистська концепція зробила і продовжує робити великий вплив на різні галузі культури, і особливо помітне - на теорію і твори західного мистецтва. Менший вплив фрейдизм має зараз в неврології та психіатрії. У своєму розвитку психоаналіз пройшов кілька етапів: від терапії неврозів і пошуків методів дослідження несвідомих психічних процесів до «метапсіхологіі» як сукупності теоретичних постулатів про людську природу. Потім ця загальна теорія стала фундаментом для застосування психоаналізу в різних галузях знання: в етнографії, релігієзнавстві, мистецтвознавстві, літературознавстві, соціальної психології, філософії, культурології - діапазон використання психоаналізу в наші дні досить широкий.

Неофрейдизм

У 1929-1930 рр.. почав розвиватися неофрейдизм, що отримав особливе поширення в США. Його найбільш визначні представники: К. Хорні, Г.С. Салліван, Е. Фромм. Іноді справжнім початком неофрейдизму вважається вихід у світ в 1941 р. книги Фромма «Втеча від свободи».

Неофрейдисти відмовилися від ідеї Фрейда про панування в несвідомому біологічного начала і, зокрема, сексуальних потягів. Вони вважали, що на життя індивіда і суспільства, а також формування неврозів набагато більший вплив надають соціальні і культурні фактори. Кожна культура має власне «ідеологічним стрижнем», і саме він робить вирішальний вплив на виховання дітей і форми поведінки дорослих. Тому основним об'єктом дослідження у неофройдистів стали міжособистісні відносини.

Неофрейдизм не є цілісним вченням, різні його представники істотно розходяться один з одним у багатьох важливих питаннях, пов'язаних з трактуванням природи людської особистості.

Висновок

Коли людина замислюється про таємницю свого життя та про тих зв'язках, які з'єднують його з життям, у нього неминуче народжується інше ставлення до неї. Це не може не привести до етичного самоствердження. Так, жити людині стане важче, ніж раніше, коли він жив лише для себе. Але в той же час його життя стане багатшим, прекрасніше і щасливіше. Адже людина буде не просто жити. Він буде по-справжньому відчувати життя.

Для людини дійсно морального будь-яке життя священна. Універсальна етика благоговіння перед життям народжує співчуття не тільки до іншої людини, але і до тварин, до всього живого. Життєстверджуюча позиція в цілому незмінно породжує оптимістичну волю й надію.

Філософія XX ст. є продовженням розвитку філософії XIX ст. і перш за все її завершального етапу - німецької класичної філософії. Філософія була пов'язана з соціально-економічними, культурними та науковими досягненнями свого часу.

Ірраціоналізм того часу представлений концепціями «Філософії життя» таких мислителів, як А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей, С. К'єркегор та ін. Він прагнув показати особливості гуманітарного знання і невичерпність об'єктів дослідження людини і суспільства, культури .

Список використаної літератури

1. Бертран Рассел. Історія західної філософії та її зв'язку з політичними і соціальними умовами від античності до наших днів: У трьох книгах. Видання 3-тє, стереотипне. - М.: Академічний Проект, 2000.

2. Гриненко Г.В. Історія філософії: підручник. - 2-е вид., Испр. і доп. - М.: Юрайт-Издат, 2007.

3. Гуревич П.С. Основи філософії: Учеб. посібник. - М.: Гардаріки, 2003.

4. Золкін А.Л. Філософія. Підручник для студентів вузів. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2005.

5. Сутінки богів / Укл. І заг. Ред. А.А. Яковлєва: Переклад. - М. Политиздат, 1990.

6. Філософія: Підручник / За ред. В.П. Горюнова. - М.: Гардаріки, 2005.

7. Філософія: Підручник для вузів / Під ред. Проф. В.Н. Лавриненко, проф. В.П. Ратникова. - 3 вид. - М.: Культура і спорт, ЮНИТИ, 1998.

8. Фрейд З. Вступ до психоаналізу: Лекції / пров. з нім. Г.В. Баришникової; під ред. Є.Є. Соколової та Т.В. Родіонової. - СПб.: Видавничий дім «Азбука-классика», 2007.

9. Ясперс К. Сенс і значення історії: Пер. з нім. 2-е вид. - М.: Республіка, 1994.

Размещено на Allbest.ru