Етичні погляди Володимира Соловйова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Об'єктом своєї курсової роботи я обрала дослідження життя і творчості видатного російського філософа Володимира Соловйова.

Завданням мого дослідження є висвітлити головні аспекти його життя, проілюструвати найголовніші його праці та роз'яснити головні аспекти його творчості. соловйов філософ творчість

Актуальність мого дослідження полягає у тому, що в наш час молодь стала забувати справжні моральні істини, які досліджував В. Соловйов, а саме любов, добро, жалість та співчуття. Я хочу донести до молоді ці істини, спираючись на праці філософа, а також детально розібрати основні аспекти його творів.

Фігура Володимира Соловйова є для російської філософії в деякому сенсі знаковою. В даний час існує три підходи до точки зору щодо часу зародження російської філософії і імені її батька-засновника. Патріотична слов'янофільська концепція виходить з того, що російська філософія як філософія великої нації не могла зародитися занадто пізно, і її початок відноситься до XI- XII століття, до праць митрополита Іларіона та князя Володимира Мономаха.

Прихильники соціолого - матеріалістичного підходу вважають, що регулярна філософія зародилася в Росії XIX століття, і її засновником слід вважати Чаадаєва. Однак існує і третій підхід, - ідеалістичний - і його апологети стверджують, що першим російським філософом був ніхто інший, як Володимир Соловйов.

Можна оскаржувати цю точку зору, але не можна скидати з рахунків значення особистості та праць великого філософа для всієї російської історії. Вл. Соловйов є практично єдиним російським філософом, що розробив дійсно системну філософію, філософію, що охоплює більшу частину сторін життя людини, суспільства і природи. У той же час для сучасної російської філософії творчість Соловйова є своєрідним одкровенням. Будучи переконаним і послідовним противником матеріалізму Соловйов довгий час був закритим для більшості людей, в тій чи іншій мірі зацікавлених філософією.

Особистість Володимира Соловйова - велика, глибока, широка, навіть велична, хоча в той же час до надзвичайності заплутана і часом здається суперечливою. Але незбиране завжди здається суперечливим, якщо розглядати його з позицій множинності. Але у всій цій складності, вивчення якої не може не стати справою багатьох, була одна найпростіша, невинна і наївна особливість.

Це невгамовне прагнення боротися з нісенітницями та виразками навколишнього життя. Цю спрямованість душі його до Добра просто не можна не побачити. Це найсильніше, що є в ньому і створено ним.З цього вічного відчуття незадоволеності і прагнення долати недосконалість навколишнього життя сама собою випливає ще одна ідея, яку можна з повним правом вважати для Володимира Соловйова остаточною, підсумкової та заключної. Це те, що можна назвати філософією кінця.

У своїх ранніх наукових працях він зображує кінці всіх філософських односторонностей. Потім - найгостріше відчуття кінця візантійсько- московського православ'я і рветься до того, щоб за допомогою римської католицької церкви перетворити східну церкву. У 1891р. його робота " Про занепад середньовічного світогляду " теж наповнена почуттям катастрофізму по відношенню до традиційного православ'я. Він настільки низько оцінював традиційну і побутову релігію, що одного разу в бесіді з Е.Н. Трубецьким висловив бажання об'єднати всіх невіруючих проти віруючих. Не дивно тому, що і в самому кінці свого життя він заговорив про кінець всієї людської історії та про пришестя антихриста. І якщо його світогляд завжди був інтимно пов'язаний з його особою, то особливо тут цей зв'язок виявився найбільш глибоким і відчутним.

Любов, напевно - найважливіша, віковічна тема і вона ж є основа буття людини. Проблема любові в людському житті є не тільки - найбільш стародавньою, а й завжди актуальною, досі не вирішеною. Кожен намагається вирішити її для себе, і для кожного вона глибоко індивідуальна. Шляхи її несповідимі і природа таємнича. Без любові у людей виникає безліч проблем в особистому житті, в суспільних відносинах, в історії народів і держав. Без любові існування людини неможливо. Людина без любові виявляється всього лише бездушною твариною, мабуть, навіть найнебезпечнішою із земних, і її розум без любові не є розум.

У зв'язку з цим, думається, було б незайвим дати короткий життєпис цієї Людини, дійсно з великої літери.

1. Життя і творчість

Володимир Соловйов народився 16 січня 1853 в Москві в сім'ї, досить відомій в Росії. Батько його - знаменитий російський історик, професор Московського університету, який написав історію Росії в 29 - и томах. Вл. Соловйов з моменту свого народження був оточений високоморальними і високоінтелектуальними людьми з точки зору тієї епохи. Дід його, Михайло Васильович Соловйов, був протоієрей. Про нього зберігся переказ як про людину і піднесено налаштовану, і в той же час вельми схильну до гумору, який любив дотепно жартувати і вести себе досить невимушено. Його внуки збиралися у нього по неділях, причому всі були переконані, що добрий дідусь розмовляє з Богом і Бог теж розмовляє з ним. І якщо батькові В. Соловйов, мабуть, зобов'язаний своїм інтелектуальним стартом, то дід його, безумовно, вплинув на релігійне начало. Одного разу він підвів восьмирічного Володимира до вівтаря і в щирій молитві благословив його на служіння Богу.

Лоський зазначає, що у Вол. Соловйова, як і у його діда, було це дивовижне радісне відчуття життя. Безумовно, вся філософія Соловйова в тій чи іншій мірі носить характер містичний. Однак, як зазначає Лоський, "один з аспектів містики в розумінні Соловйова - аж ніяк не щось неможливе і дурне, а навпаки, незбиране сприйняття життя, при якому кожному явищу надається якийсь свій сенс, але не з пафосом і страшним виразом на обличчі, як часто роблять наші "чаклуни", але з тією ж легкістю, з якою ми розуміємо правила складання".

Реалії російського буття штовхають В. Соловйова на шлях в достатній мірі стандартний для російського філософа. У тринадцять років він переживає найгострішу релігійну кризу, що відбилася на всій подальшій долі вченого. Нігілізм перемагає. Викинувши в сад ікони, Соловйов встає на матеріалістичну точку зору, його ідеалами стали соціалізм і комунізм. Пізніше, однак, Соловйов усвідомив неспроможність як комунізму - " спрощеної філософії " так і всього матеріалізму в цілому, як односторонньої системи.

Тільки вивчивши Шеллінга і Гегеля, В. Соловйов створює власну філософську систему. Закінчивши в 1859 р. гімназію із золотою медаллю, В. Соловйов вступає до Московського університету, на фізико -математичний факультет, де вивчалися також і всі природні науки. Він захоплювався тоді біологією, але, ймовірно, це був не його шлях, і, проваливши один з іспитів на II курсі, В. Соловйов переходить на історико -філологічний факультет і всерйоз займається філософією.

З цього моменту починається справді наукова діяльність. Перша його серйозна робота - магістерська дисертація " Криза західної філософії ( проти позитивістів)" відразу звертає на себе увагу. Мова його проста і переконлива, що, однак, поєднується з глибиною і широтою історичного матеріалу. Після захисту дисертації В. Соловйов отримує посаду доцента на кафедрі філософії Московського університету, потім на рік їде до Британії, де працює в Британському музеї.

Повернувшись до Росії, він, з причини склоки, переводиться в Петербурзький університет. Після прочитання лекції, в якій він закликав імператора Олександра III помилувати «первомартовцев», В. Соловйову забороняють читання публічних лекцій. Незабаром він сам іде з університету, що, мабуть, було пов'язано з його небажанням продовжувати педагогічну діяльність. Пояснити це небажання можна, мабуть, тим, що йому, як людині найвищою мірою творчій, що відкликався на кожний порив творчої душі, було важко стримувати себе в рамках університетських розпорядків і т.д. Міністр народної освіти, який прийняв відставку В. Соловйова з професорської посади, накреслив на проханні : " Цього я не хотів ".

В. Соловйов починає посилено працювати в галузі філософії релігії, теософії. Саме до цього періоду його діяльності відноситься робота " Росія і всесвітня церква", присвячена проблемі утворення нової релігії, що включає в себе всі позитивні риси численних напрямів християнства. Забігаючи наперед, скажу, що думка ця не покидає філософів і по цей день.

Одним із значних праць у цій галузі можна назвати " Розу Світу " Данила Андрєєва. У своїй книзі він йде ще далі, ніж В. Соловйов і малює картину інтеррелігіі, що включає в себе в тій чи іншій мірі всі релігійні системи світу. Серед іншого Соловйов захоплювався і написанням віршів, жартівливих п'єс. Його вплив на розвиток культури Росії безсумнівно. Так, наприклад, він брав участь у редагуванні словника Брокгауза і Ефрона ( завідував у ньому філософським відділом).

Вчення ж про Софію справила безсумнівний вплив на естетику російського символізму. Автори цього напряму вважали В. Соловйова уособленням переломної епохи ( А.А. Блок " Лицар монах", "Володимир Соловйов і наші дні ", А. Білий " Арабески " ).

Між іншим, є деякі відомості про перебування В. Соловйова в Московській духовній академії як вільного слухача у проміжку між закінченням університету і захистом магістерської дисертації. Хоча В. Соловйов протягом цього року і проживав в Сергієвому Посаді ( теперішньому Загорську ), де містилася Московська духовна академія, але зі свідчень колишніх його однокласників видно, що лекції В. Соловйов майже не відвідував, зі студентами Академії знайомств не заводив, жив у наданій йому кімнаті вкрай усамітнено, до оточуючих ставився досить зверхньо, і по всьому видно, що серйозного впливу Духовна академія на нього не справила. І не важко здогадатися чому.

В. Соловйов витратив цей рік на підготовку до магістерських диспуту, був занадто заглиблений у створення власних філософських і богословських концепцій, щоб чого-небудь істотного повчитися у тодішніх професорів Академії, що проводили, звичайно, традиційну офіційну богословську лінію, далеку від його вже тоді складної філософської системи, що створювалася.

Написання та захист дисертації 21-річним хлопцем треба вважати чимось дивним і вражаючим навіть для тих часів, коли дисертації хоча і містили всього кілька десятків сторінок і майже не мали наукового апарату, але зате мали спиратися на твердо обгрунтовану власну теорію. Ця робота молодого Соловйова яскраво свідчить про незвичайний напір, а також про простоту і ясність його філософського мислення, про його переконливість і очевидність, що змагалися з його глибиною і широтою історичного горизонту.

В. Соловйов був " бездомною " людиною, без сім'ї, без певних занять. Людиною він був експансивною, захопленою, поривчастою і жив здебільшого у маєтках своїх друзів або за кордоном. До кінця 90- х років здоров'я його стало помітно погіршуватися, він став відчувати неймовірну фізичну слабкість. Будучи в Москві влітку 1900 р., він примушений був у липні приїхати в підмосковний маєток Вузьке, що належало тоді кн. Петру Миколайовичу Трубецькому, в якому жили також друзі В. Соловйова, відомі московські професори Сергій Миколайович і Євген Миколайович Трубецькі. Кончина В. Соловйова сталася в цьому маєтку Трубецьких 31 липня 1900 внаслідок артеріосклерозу, хвороби нирок і загального виснаження організму. Похований він був на Новодівичому кладовищі, поблизу могили його батька.

Так передчасно обірвалося життя людини, якій ледь було 47 років і яка відрізнялася небувалою силою філософської думки, небувалим володінням світової філософії і напруженим духовним життям.

Володимир Соловйов сам неодноразово визнавав, що його роботи не є системою закінченою, суворою. Він неодноразово змінював свою думку з того чи іншого питання. Подолавши релігійну кризу юнацьких років, Соловйов приходить до переконання, що людство може духовно відродитися лише завдяки істині у Христі. У листі до Є.В. Романової він пише: " Має бути завдання : ввести вічний зміст християнства в нову, відповідну форму... Уяви собі, що деяка, хоча б невелика частина людства цілком серйозно, з свідомим і сильним переконанням виконуватиме насправді вчення про безумовну любов та самопожертву, - чи довго встоять неправда і зло у світі! Але до практичного втілення християнства в життя ще далеко. Тепер потрібно ще добряче попрацювати над теоретичною стороною, над богословним віровченням. Це моє справжнє діло ". Додам, що основне питання культури " ставить людство перед дилемою: прийняти або відкинути істину після того, як вона буде пізнана..."Серед найбільш важливих праць Володимира Соловйова відзначу наступні твори :

Таблиця 1 Головні філософські праці В. Соловйова

Теоретичні дослідження Соловйова завжди переслідували практичні цілі: вдосконалення світу, подолання себелюбства, здійснення християнських ідеалів любові до ближнього, досягнення абсолютних цінностей. Прийнято ділити творче життя, якщо це слово тут доречно, на три періоди : у перший період інтереси Соловйова зосереджуються в основному в області теософії, у другій - в області теократії, і в третій - в області теургії. На першому етапі він сподівався, що здійснення Софії, мудрості у світі, може бути досягнуто за допомогою пізнання Бога і його ставлення до світу.

Потім В. Соловйов звертає свій погляд у бік держави, що здійснює християнські ідеї, що гарантувало б, як він вважає, справедливість в усіх відношеннях. І на третьому етапі Соловйов цілком зайнятий теургією, тобто містичним мистецтвом, що створює нове життя, згідно божественної істини.

В. Соловйов ставить своїй філософії мету - виправдання "віри батьків" на "новому щаблі розумної свідомості" і, відкидаючи наївний матеріалізм, Соловйов вживає найбільш значну в історії російського ідеалізму спробу об'єднати в "великому синтезі" християнський платонізм, німецький класичний ідеалізм (головним чином Шеллінга) і науковий емпіризм.

Ось як ділить В. Соловйов процес сходження світу до Бога. На нижчому щаблі цього процесу - еволюції природи - створюються попередні щаблі й умови єдності світу. Таких ступенів п'ять: "царство мінеральне, царство рослинне, царство тварин, царство людське і Царство Боже".

Ці ступені являють собою ряд найбільш твердо визначених і характерних підвищень буття з точки зору морального сенсу, здійснюваного в богоматеріальному процесі ". Процес же духовного зростання людства описується ним наступним чином :"... природне людство за допомогою своєї діяльності удосконалює своє життя і на певному етапі підноситься до ідеї безумовної досконалості.

Людство духовне чи від Бога народжене не тільки розуміє розумом, але приймає серцем і ділом цю безумовну досконалість як дійсний початок усього того, що має бути у всьому, і прагне здійснити його до кінця чи втілити в життя всього світу ". І далі, " кожен новий тип представляє нову умову... для того щоб досягти своєї вищої мети або проявити своє безумовне значення, істота, насамперед, має бути, потім вона має бути живою, потім - бути свідомою, далі - бути розумною і, нарешті, - бути досконалою ".

Ця теорія вписує в себе всі досягнення природознавства, пояснюючи їх і даючи, таким чином, оригінальну і ясну перспективу їх дослідження. Для В. Соловйова ця якість взагалі примітна. Вся його система - це цілісна компіляція всіх напрямків філософської думки, що об'єднує їх на новому, гармонійному рівні. Соловйов вважає що " моральний елемент... не тільки може, а й повинен бути покладений в основу теоретичної філософії ", Соловйов пов'язував філософську творчість з позитивним дозволом життєвого питання " бути чи не бути правді на Землі", розуміючи правду як реалізацію християнського ідеалу. Це твердження ще раз підтверджується при розгляді системи етики В. Соловйова. Вершиною його роботи в цьому напрямку прийнято вважати його трактат " Виправдання добра".

2. «Виправдання Добра» - вершина філософської творчості В. Соловйова

Книга В. Соловйова - це спроба звернутися до вічної проблеми співвідношення добра і зла. "Виправдання добра" - унікальна робота. У цій книзі вперше за всю історію етики узагальнюється теоретична робота про добро, змістовно розкривається і затверджується. "Виправдання добра" унікальна праця ще і тому, що вона оптимістична за своїм духом і твердо протистоїть песимістичними і негативістським концепціям моралі. Найяскравішим з таких концепцій була звісно ж концепція Ніцше, викладена в його книзі "По той бік добра і зла ". Основна ідея цієї праці полягала в "знятті" проблеми добра і зла, відмова від визнання її основоположного характеру. Ніцше пропонував замінити стару нормативну етику новою етикою, яка знаходиться по той бік добра і зла. Зрозуміло, подібний песимізм і "Применшення" добра траплялися й раніше, тому настав момент, коли зовсім явною стала необхідність спростувати подібні концепції.

Саме у відповідь на цю "критику" добра Соловйов пише виправдання добра, з тим, щоб захистити добро від пред'явлених йому звинувачень. З цього первісного завдання поступово виросло інше - спробувати дати позитивну теорію добра. Крім того, у своїй роботі Соловйов вирішив і таке специфічне завдання, як розгляд основних етичних понять - добро, зло, сенс життя, сенс смерті, страждання, любов - у світлі нового духовного і соціального досвіду.

Таким чином у Росії наприкінці минулого століття почав складатися новий образ моральної філософії. Навіть якщо б у процесі написання "Виправдання добра" Соловйов заглибився в рішення тільки одного завдання: досліджувати добро, дати його визначення, розкрити його іпостасі, різновиди, тобто не виходити за рамки етики, - вже і тоді справа, за яку він взявся, була б значною і важкою.

Але Володимир Соловйов побачив і поставив перед собою ще більш складне завдання: він побачив необхідність говорити про властивості добра не як про абстрактні моменти ідеї і не як про емпіричні факти, а мав на увазі "повноту моральних норм для всіх основних практичних відносин одиничного та збірного життя ". Таким чином для філософа проблема добра виходить за рамки етики, зачіпаючи сферу історії людства, соціології, психології, метафізики.

У своїй роботі Соловйов намагається "виправдати" не тільки добро, але й буття, життя в цілому, задум Божий про світ. Рішення ж другого завдання - виправдати довіру до добра, надихнути на створення добра -- пов'язане, як свідчить теорія етики, з ще більшими труднощами.

Головне питання, яке намагається вирішити Соловйов, "виправдовуючи" добро, - чи варто жити, якщо у світі панує зло, і в чому ж полягає сенс життя.

Для того, щоб відповісти на це питання, потрібно розглянути величезну кількість фактів, глибоко вивчити життя і людську психіку, звернутися до Бога і до світової історії. Соловйов обирає довгий і складний шлях, який і визначає структуру книги: спочатку він заглиблюється в людську природу, потім звертається до Бога, а після на перехрестя історичних подій.

Перша частина праці В. Соловйова називається "Добро в людській природі". Філософ розглядає поставлену перед собою проблему "виправдання" добра через призму людської душі, людської психології, людської сутності. Він дійсно шукає, знаходить і пояснює "Добро в людській природі".

Соловйов був твердо переконаний, що сенс життя не з'являється звідкись ззовні. Людина самостійно його визначає. Називаючи людину "безумовною внутрішньою формою для добра як безумовного змісту" [2], Філософ пояснює, що сенс життя полягає в добрі людини. Але якщо роль людини в здійсненні добра така велика, якщо вже і існує щось на світі, щоб це добро виправдовувати і стверджувати, то яке ж співвідношення добра і зла в людській природі? Перша частина "Виправдання добра" присвячена відповіді на це питання.

"Будь-яке моральне вчення, яка б не була його внутрішня переконливість, або зовнішня авторитетність, залишалося б безсилим і марним, якщо б не знаходило для себе твердих точок опори в самій моральній природі людини ". [3] Як ми бачимо, у Соловйова не викликає сумніву, що загальнолюдська моральність є основою для будь-якої значної побудови в області етики.

Загальновідомо і давно усвідомлено, що людина -- це істота, якій не можна дати однозначну оцінку. Властивості її натури дуже різноманітні і суперечливі: краса і велич співіснують із агресивністю і злістю, лінню і заздрістю, підступністю, хитрістю і масою інших гріхів і пороків. У зв'язку з цим виникає питання про можливість однозначно позитивної оцінки природи людини з етичної точки зору.

Соловйов підкреслює наявність у людини таких якостей, які відсутні у всіх інших тварин. Наприклад, почуття сорому, яке "є вже фактична безумовна відміна людини від нижчої природи". На відміну від людини ні одна тварина не соромиться своїх фізіологічних актів. Людина ж соромиться, коли тваринний початок бере в ньому гору над людським. Почуття сорому дивно, тому що його неможливо пояснити якими б то не було біологічними чи фізіологічними причинами, користю для особи або для роду. Воно має інше, більш серйозне значення: вона свідчить про вищу у порівнянні з тваринами, моральну природу людини: якщо людина соромиться своєї тваринності, отже, вона існує, як людина, якщо людина соромиться, отже, вона існує не тільки фізично, але й морально.

На думку Соловйова, принципове значення почуття сорому полягає в тому, що саме цим почуттям "визначається етичне ставлення людини до матеріальної природи ". Людина соромиться панування матеріальної природи в собі, вона соромиться бути їй підлеглим, і тим самим вона визнає, щодо неї, свою гідність і внутрішню незалежність, в силу чого вона повинна мати матеріальну природу, а не навпаки.

Далі в першій частині "Виправдання добра" філософ пов'язує почуття сорому з принципом аскетизму. Для людини характерна свідомість своєї моральної гідності, яка напівсвідома і нестійка у простому почутті сорому. Дією ж розуму вона зводиться у принцип аскетизму.

Філософ вважає, що духовне начало людини протидіє матеріальній природі. Ця протидія виражається в сором'язливості та розвивається в аскетизм. Причиною цього є не природа сама по собі, а вплив її "нижчого життя", яке прагне до підпорядкування розумній істоті людини і перетворення її в "придаток сліпого фізичного процесу".

Аналізуючи роздуми В. Соловйова про почуття сорому і роль цього почуття в розвитку людської моральності, можна зробити висновок, що почуття сорому є основним чинником, що відрізняє людину від тварини. Воно формує етичне сприйняття людиною матеріальної природи. Почуття сорому - це засіб підпорядкувати стихійне життя людини життю духовному.

Поруч з почуттям сорому, яке Соловйов називає основним етичним почуттям, у природі людини є і почуття жалю, що складає "корінь етичного ставлення вже не до нижчого, матеріального початку життя в кожній людині, а до інших людських і взагалі живих істот, йому подібних ". Філософ розуміє жалість як відчуття чужого страждання чи потреби, солідарність з іншими. З цього простого кореня, в основі якого лежить батьківська, особливо материнська любов, відбуваються потім такі специфічні моральні почуття, як співчуття, милосердя, совість, вся багатогранность внутрішніх і зовнішніх соціальних зв'язків.

Погоджуючись з тим, що жалість у загальнолюдському розумінні - це добро, і людина, що виявляє це почуття називається доброю, а людина безжалісна - злою, Соловйов тим не менше стверджує, що всю моральність і сутність всякого добра не можна зводити тільки лише до співчуття.

Філософ не ставить під сумнів твердження, що жалість або співчуття - це основа моральності, але він підкреслює, що це почуття всього лише одна з трьох складових основи моральності, яка має строго окреслену область застосування, а саме визначає належне ставлення людини до інших істот його світу.

Подібно до того, як з почуття сорому розвиваються правила аскетизму, так з почуття жалю розвиваються правила альтруїзму. Соловйов згоден з тим, що жалість - це справжня основа альтруїзму, проте він попереджає від ототожнення понять "альтруїзм" і "Моральність", оскільки альтруїзм є складова моральності.

Філософ розкриває також і справжню сутність жалю, що "зовсім не є безпосереднє ототожнення себе з іншим, а визнання за іншим власного значення - прав на існування і можливе благополуччя ". Це означає, що коли людина шкодує іншу людину або тварину, він не приймає його за себе, а бачить у ньому таку ж істоту, живу істоту, як і вона сама. І оскільки людина визнає за собою певні права на виконання своїх бажань, вона, відчуваючи жалість, визнає такі ж права і за одним і таким же чином реагує на порушення чужого права. Людина як би зрівнює себе з тим, до кого вона відчуває жаль, уявляє себе на його місці.

Виходячи з цих посилок, Соловйов робить наступний висновок: "мислимий зміст (ідея) жалості, або співчуття, взята у своїй загальності і незалежно від суб'єктивних душевних станів, у яких вона виявляється, є правда і справедливість ". Таким чином, правдою є те, що інші істоти подібні до людини, і справедливо, щоб він ставився до них так само як до себе самого.

З цього положення шляхом різних умовиводів філософ виводить головний принцип альтруїзму, який психологічно заснований на почутті жалю і виправдовується розумом і совістю: "Стався до інших так, як хочеш, щоб вони чинили з тобою самим".

Однак, В. Соловйов зазначає, що це загальне правило не передбачає матеріальної або якісної рівності всіх суб'єктів. У природі такої рівності немає, і вимагати її безглуздо. У даному випадку мова йде лише про рівне для всіх право на існування і розвиток своїх позитивних сил.

Крім цих основних почуттів (сорому та жалю) в людській природі існує настільки ж первинне почуття благоговіння перед вищим. Воно виражає ставлення людини до чогось особливого, що визнається як вище, від чого людина цілком залежить, перед чим вона готовий схилятися. Почуття благоговіння перед вищим складає основу релігії. Воно породжує такі складні явища морального життя, як прагнення до ідеалу, самовдосконалення.

Це почуття лежить в основі релігійного початку моральності. Плавно переходячи від правил справедливості і милосердя, що психологічно спираються на почуття жалю, Соловйов розглядає почуття благоговіння на прикладі стосунків батьків і дітей. На думку філософа ці відносини є специфічними. Вони не зводяться лише до справедливості і людинолюбства і не виводяться з жалю. Відносини дітей і батьків побудовані на визнанні дитиною переваги батьків над собою і своєї залежності від них. Дитина відчуває до них благоговіння, і з цього почуття випливає практичний обов'язок послуху. Дані відносини виразно виходять за рамки альтруїзму, так як моральне ставлення дітей до батьків не визначається рівністю, навпаки, воно грунтується на визнанні того, що робить ці істоти нерівними між собою.

Звичайно ж такі відносини не суперечать справедливості, але крім неї у них укладено щось особливе. Люблячи своїх батьків, дитина звичайно ж відчуває потребу і в їх любові, проте любов, яку він відчуває до батьків істотно відрізняється від любові, яку він чекає від них. У любові дитини до батьків "панує почуття схиляння перед вищим і обов'язок послуху йому, причому зовсім не передбачається, що дитина потребує і собі від батьків тієї ж пошани і покори ". На думку філософа синівська любов носить характер благоговіння.

Соловйов вважає, що саме таке ставлення дітей до батьків, позитивна нерівність, що присутня у їхніх стосунках в силу переваги батьків перед дітьми, забезпечує їх солідарність і лежить в основі особливого роду моральних відносин. Філософ бачить тут "природний корінь релігійної моральності, яка представляє особливу, важливу область в духовні природі людини ".

Таким чином, спочатку прості почуття (сором, жалість і благоговіння перед вищим) лежать в основі людської моральності і відвертають людину від зла. Вони ж є основою чесноти, що показує, якою має бути людина.

В. Соловйов виділяє саме ці три якості як найважливіші для людської природи. Філософ, пояснюючи свій вибір, стверджує, що всі інші якості, такі як обов'язок, свобода або справедливість, далеко не однозначні і не позбавлені внутрішніх протиріч, наявність яких може легко обернути їх або в пряме зло, або на засіб, що веде до зла. Важливо також і те, що ці почуття не властиві людині від природи.

Однак, це ще не все. Для Соловйова саме головне полягає в тому, що тільки ці три первинних почуття - сором, жалість і благоговіння перед вищим авторитетом - можуть бути гарантами моральності, тобто забезпечити особисту моральність людини. Лише ці прості почуття (кожне окремо і особливо всі разом) є гарантією того, що людина, яка ними володіє, не буде робити навіть спроб вбити, вкрасти, завдати іншої шкоди іншим людям. Така людина соромиться бути поганою, вона вже не тільки може не робити зла, вона тепер не може робити його і буде від нього відмовлятися. Вона тепер буде творити добро.

Отже, В. Соловйов "виправдав" добро в людській природі і вирішив питання про природу людини на користь добра.

Хотілося б відзначити, що не тільки перша частина, а й весь трактат побудований на самій ретельній увазі до людських потреб і прагнень, на розгляді звичайних шляхів людського життя, тих, хто благає, незважаючи на стихію зла, до ясної простоті правди і добра, встановлених не шляхом насильства, але в результаті самих щирих потягів людської волі. Він пройнятий м'якою, доброзичливою, батьківською турботою про приведення людини і всієї її історії до благополучного завершення.

Людський потяг до добра виправдовує собою те, що дуже часто вважається несумісним протиріччям. Так, моральності властиво аскетичний початок. Але вона зовсім не мета, а тільки шлях до добра, та й то не єдиний. Характерно, що тут йде перегук з буддизмом, в якому також проголошується "серединний шлях",що не заохочував надмірних відхилень. Це ще раз показує, що скільки б не було релігій, всі вони мають в собі зерно істини, треба тільки зуміти його побачити.

Особистість людини - на першому плані. Але цей план теж далеко не остаточний. В. Соловйов дає цілу теорію сім'ї, де особистість хоча і на першому плані, але знаходиться у згоді з іншим поруч особистостями, або предками, або нащадками. Статева любов цілком виправдана, але і вона не тяжіє, а містить в собі і багато іншого. Дітонародження благо - благо, але теж не єдине. Особистість є повнота, але для завершення цієї повноти вона має потребу в суспільстві. Товариство є повнота, але завершення цієї повноти НЕ просто в суспільстві, а в усьому історичному процесі, тобто в людстві. Економічне та політичне життя, держава і право - це невід'ємні моменти історичного прагнення людства до правди і добра. Але й сама загальна моральна організація повинна бути релігійною і завершатися у всесвітній церкві, вважає В. Соловйов.

3. Інші аспекти творчості В. Соловйова

3.1 Софіологія

Термін Софія прийшов в російську філософію з елліністичної наукової думки. Найбільшою повнотою теорія софізму володіла у неплатників. У буквальному перекладі з грецької слово "Софія" означає мудрість, премудрість. У Росії саме Соловйов вводить термін Софія у свою систему. Софія в його устах набуває істотно інший зміст, ніж в античній неоплатоністській традиції і сприйняв її елементи християнської містики середньовіччя.

У В. Соловйова Софія носить двоїстий характер. З одного боку він вводить її в контекст християнської теософії. З іншого вона постає в його працях як найбільш містичний елемент як самого філософсько - теоретичного мислення, так і конструюється ним в систему " позитивної всеєдності ".Софія з точки зору Соловйова є " тіло Боже, матерія божества ". Важлива для нього і можливість втілення Софії в реальну особистість, коли вона стає предметом не тільки чисто раціонального акту мислення, але інтимно - емоційного переживання. Софія виступає носієм усуспільненої людяності, стаючи запорукою здійснення історичної долі людини і світу.Багато в чому ідея Софії носить у Соловйова і містичний характер, який пояснюється, перш за все, особистісними переживаннями автора. Але одночасно вона і носій абсолютної істини, і образ Вічної Дружини, і багато- багато іншого.

Таблиця 2 Аспекти Софії за В. Соловйовим

Окремо необхідно згадати про гносеологічний аспект софійської філософії Соловйова. Софія з його точки зору проходить шлях від трансцендентального божественного знання через ізольований розвиток окремих шляхів пізнання реальності (емпіричного, раціонального, містичного) до становлення цілісного знання і кінцевого його втілення в Богочоловічному оволодінні силами Всесвіту.

Запропонований Соловйовим варіант методологічного обгрунтування ідеї всеєдності найсерйознішим чином вплинула на всю наступну філософську думку Росії. Софія виступає у Соловйова не просто носієм і виразом містичної істини, але, в набагато більшому ступені, - як носій ідеї цілісного знання. Соловйов безпосередньо виводить філософсько - теоретичне пізнання на практику, що розуміється як соціально-культурна практика єдиного людства.

Акт натхненного містичного єднання з абсолютно сущим набувається в самому змісті знання, суть якого - в осмисленні світової єдності. Далі, це цілісне і безумовне знання оформляється логічно і понятійно, стаючи доступним для розуму, взятого лише в його раціонально - логічному аспекті, і для культури, що базується саме на розумних підставах.

Єдина істина філософсько - релігійного пізнання по- різному заломлюється в практичній діяльності.Софія виступає у Соловйова як позитивний синтез всіх основних шляхів пізнання реальності. Саме вона як поєднання різних напрямків пізнавальної діяльності обгрунтовує сам проект системи цільного знання і визначає верховенство в ньому містичного пізнання в його раціонально -логічній виразності. Таким чином, концепція Софії у філософії всеєдності Володимира Соловйова є концентрацією всіх основних мотивів теоретичного розкриття ідеї всеєдності. Вона обгрунтовує її методологічно і разом з тим дозволяє їй знайти специфічну форму вираження - софійного філософствування.

3.2 Філософія кохання

Аналізу любові присвячено одне з найцікавіших творів В.С. Соловйова « Сенс любові ». У цій праці автор детально розглядає любов між чоловіком і жінкою і спростовує погляд на статеву любов, як тільки на засіб розмноження і відтворення собі подібних. Соловйов помер через півроку після цього. Проте подібне високе обрання, безсумнівно, свідчить про примирення офіційної Росії з В. Соловйовим, що, звичайно, не дозволяє, а, можливо, тільки поглиблює ті труднощі в розумінні церковно- політичного світогляду філософа.

Отже, філософ у своїй книзі намагається відповісти на складне питання : у чому сенс людської емоційної любові (яку він чомусь називає статевою ). І в першій частині книги він переконливо доводить, що сенс статевої любові, емоційної любовної пристрасті, ніяк не може полягати в простому продовженні роду. Соловйов також попутно розбиває філософію, відповідно до якої емоційна людська любов - це дуже ускладнений спосіб природного відбору, за допомогою якого вищі сили ( Природа, Бог ) намагаються створити, виростити якусь надлюдину, генія, наступну ланку еволюційного ланцюга. Розбивши ці філософські концепції, Соловйов переходить до викладу і розвитку дуже цікавої ідеї : статева любов у людей не призначена для продовження роду, а її сенс, суть - в повній трансформації буття, що Соловйов дуже цікаво і досить переконливо доводить протягом всієї книги.

Автор відштовхується від факту, що почуття любові - є вищий емоційний прояв частини і моментів. Ось яку глибокий грунт і яку широку основу повинні ми прийняти для того рокового поділу істот, в якому все лихо і нашого особистого життя. Перемогти цю подвійну непроникність тіл і явищ, зробити зовнішнім реальне середовище згідно внутрішньому всеединству ідеї - ось завдання світового процесу, настільки ж просте в загальному понятті, скільки складне і важке в конкретному здійсненні. Його висновок щодо цього : " Якщо корінь помилкового існування полягає в непроникності, тобто у взаємному виключення істот один одним, то справжнім життям є те, щоб жити в іншому, як у собі, або знаходити в іншому позитивне і безумовне заповнення своєї істоти».

Підставою і типом цього істинного життя залишається і завжди залишиться любов статева, або подружня. Але її власне здійснення неможливе, як ми бачили, без відповідного перетворення всього зовнішнього середовища, тобто інтеграція життя індивідуального вимагає такої ж інтеграції в сферах життя суспільного та всесвітнього. Певна відмінність, або роздільність, життєвих сфер, як індивідуальних, так і збірних, ніколи не буде і не повинна бути скасованою, бо таке загальне злиття призвело б до байдужості і до порожнечі, а не до повноти буття.

У справі перетворення природи світу і людини, може бути, найважчим стане відібрання у природи її головної зброї, її вищого виправдання, того механізму, яким вона забезпечує свій прогрес і який в силу цього оточила найбільшою привабливістю : статевий розкол, відтворення людських особин шляхом статевого народження. Тут і сам сенс природної істоти, і корінь її неминучої смерті для очищення місця плоду цієї пристрасті. Як писав В.С. Соловйов : " Само собою зрозуміло, що, поки людина розмножується як тварина, він і вмирає як тварина ". І ще: " Перебувати в статевій роздільності значить перебувати на шляху смерті". Тут Соловйов слідом за Федоровим ставить завдання творчої метаморфози статевої любові, завдання, може бути, найбільш дивовижне, але й істотне в далеких горизонтах активно - еволюційного, ноосферного ідеалу.

Соловйов розвивав ідеї християнського активізму, боголюдства, тісного об'єднання божественної і людської енергій в справі позбавлення світу від законів " занепалого" матеріального єства і введення його в еволюційно вищий, нетлінний, соборно - любовний тип буття, Царство Боже. Розвивав ці ідеї багато в чому паралельно Федорову, але значно більш абстрактно - метафізично, без конкретної проектики останнього.Ліберальний консерватизм Соловйова поєднувався у нього з містико - максималістською проповіддю " теургічного продукування", покликаного до " позбавлення " матеріального світу від руйнівної дії часу і простору, перетворенню його в " нетлінний " космос краси, і з історіософською теорією християнського " боголюдського процесу" як сукупного порятунку людства.

"Отже, для того, щоб Бог вічно існував як діючий Бог, ми повинні припустити існування світу, що підлягає божественній дії, яка дає у собі місце божественній єдності. Власна ж, тобто вироблена єдність цього світу, - центр світу і разом з тим окружність Божества і тобто людство ". Соловйов сходить до еротичного через цілий ланцюжок космічних процесів. Досконала статева любов здатна відновити цілісність людини і світу і ввести їх в безсмертя.

Людина розпоряджається специфічною енергією величезної потужності, яка в даний час витрачається, насамперед, на відтворення її як природної істоти. Прагнення одухотворити, використовувати для творчих цілей еротичну енергію, силу любові не раз виникало у мріях і думках людей. "Любов, так само як і думка, в ноосфері буде перебувати в стані постійного зростання. Надлишок енергій любові, що збільшились, перед все зменшуються потребами розмноження людей буде кожен день ставати все очевидніше. Це означає, що ця любов, у своїй до кінця олюднений формі, має своєю метою виконувати функцію набагато ширшу, ніж простий заклик до розмноження ".

У любові, підкреслює Соловйов, відбувається реальне перенесення " центру особистого життя " в інший, обидва люблячих заповнюють один одного своїми якостями, створюючи разом більш багату єдність ; справжня любов припускає обов'язкову рівність люблячих ; нарешті, всім у любові відома ідеалізація предмета любові - живе і конкретне прозрівання абсолютного вмісту його особистості та її переконання. Ці якості любові зовсім не потрібні для простого розмноження, увічнення черги він все таких же природно- обмежених, більш-менш поліпшених і погіршених істот.

3.3 Соціально-історичні погляди

Взагалі кажучи, соловйовські соціально-історичні переконання настільки оригінальні, що їх не можна підвести ні під яку, відому нам, соціально- історичну систему. Деякі дослідники стверджують, що В. Соловйов спочатку був слов'янофілом, а потім став західником. Однак схема ця нікуди не годиться. Вже в магістерській дисертації В. Соловйов вважає безглуздістю слов'янофільського покликання базуватися тільки на наївній вірі і заперечувати всякий розум.

Але ця ж дисертація піддала нищівній критиці всі системи розуму, що були на Заході, так що В. Соловйов вважає і західних філософів виразниками НЕ справжньої і щирої філософії, а тільки відсторонених односторонностей, що суперечать істині в цілому. Але знову-таки в роботі "Три сили" він представляє Росію як країну, в якій достеменно здійснюється істина, на противагу нелюдському Сходу і безбожному Заходу. Після чого ця ж людина дає нищівну критику візантійсько- московського православ'я, і хто найбільше страждав від поділу церков і необхідності їх об'єднання в одну всесвітню церкву ?

Серед ідеалістів і філософів взагалі навряд чи був який-небудь мислитель, який з такою ж, тобто соловйовською, переконаністю вважав християнство істиною. Але розумність християнства досягала в нього такого ступеня переконаності, що інший раз при читанні його творів мимоволі постає питання : навіщо ж потрібна віра в надприродне одкровення, якщо людський розум вже своїми власними силами може досягти істини? Можна тільки розвести руками з приводу примату філософії над релігією і релігії над філософією.

І це не єдине дивне місце в системі В. Соловйова. Визначаючи поняття субстанції, він спочатку доводить, що не існує ніяких субстанцій, які давалися б нам в безпосередньому досвіді, а з іншого боку, тут же доводиться, що, принаймні, одна така субстанція існує, а саме загальна і абсолютна субстанція, завдяки якій і все інобуття теж складається з субстанцій. Виходить, що християнство і є межа розумності, тобто максимальний її розвиток ; а разом з тим і розумність, взята сама по собі і доведена до своєї межі, теж є християнство.

Для загальної характеристики соціально -історичних шукань В. Соловйова важливо ще й те, що він говорить про прогрес. Вчення про історичний прогрес у Вол. Соловйова має подвійний сенс. З одного боку, це - необхідність переходу від одних історичних форм до інших, то є необхідність кінця всіх окремо взятих історичних епох.

Тому, з його точки зору, історичний прогрес є і суцільне становлення тих чи інших цілей, які то виникають, то гинуть, і абсолютний кінець всіх цих дрібних історичних епох, тобто щось вже не просто стає, але те, що можна назвати який став.

Тут ми бачимо деяку паралель з буддизмом, одне з основних тверджень якого говорить, що все в світі проходить через три стадії народження, розвитку, і руйнування. В. Соловйов розвинув це твердження набагато ширше, довівши, що руйнування - це не кінець по суті, а лише перехід до чогось більш високого, що аж ніяк не применшує ролі попереднього.

Размещено на Allbest.ru