Уявлення про матерію в історії філософської думки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Уявлення про матерію в історії філософської думки

Матерія -- ключове поняття матеріалізму. В діалектичному матеріалізмі вона визначається як філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, тобто усього того, що не залежить від людини, її свідомості і дано людині в її чуттєвому сприйнятті. Матеріалізм не обговорює проблеми походження матерії, постулюючи її одвічність і нествореність. Матерія розглядається як незалежна першооснова усього існуючого. І в такому розумінні виступає як субстанція. Важливо розрізняти філософську характеристику матерії і науково природничі уявлення про її будову. Початкове поняття "матерія" ототожнювалось із конкретним матеріалом, з якого складаються тіла і предмети (камінь, вода, земля, дерево, глина тощо). Подібне розуміння матерії зустрічаємо у філософії стародавнього світу, наприклад, у представників давньоіндійської школи локаяти або давньокитайських матеріалістів.

Перші філософські визначення матерії даються, власне, через узагальнення її побутового розуміння. Представники давньогрецької філософії в більшості випадків під матерією розуміли найдрібніші частинки -- атоми, або корпускули, з яких складаються тіла і які є першоосновами буття. Узагальнюючи здобутки минулих часів, Арістотель у книзі "Метафізика" писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього лише матеріальні начала, а саме, те, з чого складаються всі речі, із чого, як першого, вони виникають і на що, як останнє, вони, гинучи, перетворюються, причому сутність хоч і залишається, але змінюється в своїх проявах, -- це вони вважають елементом і початком речей. Фалес, засновник такої філософії, як стверджує далі Арістотель, говорить, що начало -- вода, що сім'я всього за природою вологе, а начало вологого -- вода". Звичайно, таке розуміння історично обмежене, але якщо вдуматись, то сьогодні, вирішуючи глобальні проблеми сучасності, чи не починаємо ми розуміти, що вода, земля, повітря, енергія -- першооснови буття людини?

Якщо для філософів стародавнього світу матерія -- це матеріал, з якого складаються тіла, предмети, а кожен предмет (тіло) складається з матерії та форми як духовного першопочатку, то для Р.Декарта (XVII ст.) матерія -- це складова частинка предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл -- безліч, то матерія -- це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст поняття матерії за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття -- самостійне, самодіяльне: під атрибутом -- невід'ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом -- довільні, випадкові, необов'язкові риси субстанції. Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об'єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки); вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об'єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії і одночасно мірою її кількості.

Інший підхід у П.Гольбаха, який визначає матерію як все те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення, піднімається на вищий рівень абстрагування, незважаючи на те, що прискіпливі критики дорікали йому за надмірну широту, неконкретність, а тому неадекватність цього визначення. Як на аргумент, вони посилалися на релігійні та філософські концепції, за якими боги і духи (Бог-Сонце в єгипетській релігії або поняття Бога у філософії Д.Юма) -- чуттєво пізнавані реалії.

Відповідний внесок до поглиблення поняття матерії зробив Г.Гельмгольц. За його словами, матерія -- це все, що існує об'єктивно (незалежно від свідомості людини). А Бог існує об'єктивно і від того не стає матеріальним.

Матерія як філософська категорія -- не закостеніла, незмінна форма, або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об'єктивно-реального буття світу -- пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна упорядкованість та інше.

Системність в організації матерії -- не тільки її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організмений, підорганізмений, понадорга-нізмений); соціальний (особистість, родина, плем'я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Отже, поняття матерії проходить складний шлях, постійно уточнюється, поглиблюється, збагачується новими властивостями, відображає рівень розвитку пізнання людиною світу. Матеріальність світу, як зазначає Ф.Енгельс, доводиться не парою фокусницьких фраз, а довгим і важким розвитком філософії та природознавства.

Спосіб і форми існування матерії

Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об'єктивної реальності, що дана людині у її відчуттях, відображається нашими відчуттями та свідомістю й існує незалежно від них, певною мірою є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглядати її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити: 1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація. 2. Гносеологічні принципи: а) пізнаваність; б) об'єктивність; в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії "матерія" має базуватися на тому, що це -- об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо, чи опосередковано пізнаване людиною. Відповідей на запитання, як світ розвивається, існує багато: міфологічні, релігійні, наукові, ненаукові тощо. За діалектичного розуміння, розвиток -- це зміна матеріального та духовного світу, його перехід від старого до нового.

Розвиток має такі властивості: 1. Відтворення старого: незворотність, спрямованість, закономірність (необхідність); 2. Виникнення нового.

Розвиток є універсальною властивістю Всесвіту. Це саморух світу та розмаїття його проявів (природа, суспільство, пізнання тощо), самоперехід до більш високого рівня організації. Саморух і саморозвиток -- важливі моменти діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток світу виростає з саморуху матерії. Саморух відображає зміну світу під дією внутрішніх суперечностей. Самовідтворення як феномен можливе лише тоді, коли йому передує рух, зміна, бо без цього взагалі не може бути самовідтворення, розвитку.

Рух, зміна -- це внутрішньо зв'язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності, того, що зникає, з тим, що з'являється. Рух, зміну можна осягнути лише в тому разі, коли розглядати його суперечливі сторони в єдності та взаємодії.

Якщо взяти до уваги лише одну його сторону і проігнорувати іншу, рух, зміна стануть незрозумілими. Такий же результат буде тоді, коли ми станемо розглядати їх не у взаємодії, а відокремлено. Бо рух -- це суперечність, це уявлення про те, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і водночас у ньому не знаходиться.

Рух, зміна є такою єдністю протилежностей, коли вони взаємно передбачають одна одну, коли немає однієї без взаємозв'язку з іншою. Постійне виникнення й одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Останній, як відомо, є абсолютним, невід'ємним атрибутом усього сутнього. Тому слід вважати розвиток вищою формою руху і зміни, точніше сутністю руху, а рух можна визначити як будь-яку зміну явища чи предмета. Рух -- це зміна взагалі.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ -- це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Простір і час -- це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час -- це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Єдність просторово-часових властивостей світу називають просторово-часовим континуумом, а їх універсальність і цілісність (кон-тинуальність) -- формою організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово-часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний, астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Історична еволюція поглядів на простір і час пов'язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Змінюється, розвивається суспільство, змінюються і розвиваються просторово-часові уявлення про буття світу. Якщо для міфологічного світогляду час циклічно відтворює пори року, то в межах релігійного світосприйняття час набуває стріловидної форми: відтворення світу через тимчасове теперішнє до райської або пекельної вічності.

Узагальнюючи історико-філософський досвід осягнення категорій простору і часу, слід зазначити велику кількість їхніх визначень, неосяжне багатство все нових і нових властивостей, їхню дискусійність та гіпотетичність. Значна частина дослідників простору і часу (темпоралістів) солідарна в тому, що простір -- це така форма існування матерії, її атрибут, яка характеризується співіснуванням об'єктів, їхньою взаємодією, протяжністю, структурністю та іншими ознаками. Час -- це внутрішньо зв'язана з простором і рухом об'єктивна форма існування матерії, яка характеризується послідовністю, тривалістю, ритмами і темпами, відокремленістю різних стадій розвитку матеріальних процесів.

Історико-філософський досвід людства свідчить також про те, що кожне покоління людей створює таку світоглядну картину світу, яка задовольняє його потреби. Тому до завершеності, достатньої повноти теорії буття онтології, яка відобразила б Всесвіт як ціле, із всіма відношеннями, взаємодіями і зв'язками, ще надзвичайно далеко.

Спроби усвідомити закономірності походження світобудови існують сьогодні у вигляді цікавих гіпотез. Ось одна з них.

Людство на порозі відкриття законів руху зірок, планет, супутників та електронів у атомі, оскільки все в малому і великому збігається. "...Зірки зростають та викидаються ядром галактики і рухаються навколо його центру. Поступово збільшується відстань між ним та зірками, збільшується також період їхнього обертання за рахунок зниження лінійної швидкості. Молоді зірки з температурою плюс 35 тис. градусів починають вирощувати та викидати повторну зірку, майбутню планету, та її супутників. Чим більше у зірки планет, тим повільніше її обертання навколо своєї осі і нижча температура її поверхні. Аналогічні процеси відбуваються в ядрах атомів, які також вирощують та викидають електрони. Термоядерні вибухи та спалахи на поверхні ядер галактик, нових зірок та ядер атомів свідчать, що вони зростили та викинули чергові зірки, планети, їхні супутники чи електрони атомів. Тільки в нашій галактиці десятки мільярдів зірок мають планети, на двох-трьох із яких, ймовірно, існує органічне життя з людиною, яка в умовах постійного народження нових та загибелі старих планет, зірок і навіть галактик служить переносником життя. Людина, тваринний та рослинний світ, як і Всесвіт, існують безмежно, а тому збереження та примноження всього органічного -- смисл життя людини.

Завдяки наполегливим дослідженням космосу людство набуває знання про будову Всесвіту. Ми уже звикли до ідеї про те, що він завдяки першовибуху протягом кількох мільярдів років розширився від першоатома до галактики, і що галактики продовжують розбігатися у безмежному просторі космосу.

Отже, знання про світ мають конкретно-історичний зміст, а їхня глибина зумовлююється суспільно-практичними потребами. Онтологія -- окрема галузь філософського знання про сутність буття світу, дає загальне розуміння фундаментальних властивостей, форм та способів існування Всесвіту в діалектичній єдності з його духовним осягненням. Фундаментальність онтології визначається постійним збагаченням змісту категорій: буття, матерія, простір, час, рух, матеріальне, ідеальне, свідомість, дух тощо.

Кожне покоління людей прагне створити цілісну картину світу, визначити закономірності його розвитку, пізнати його сутність та оволодіти його просторово-часовими вимірами. Знаменно, що духовні пошуки людства відбуваються постійно -- думка рухається від загальних суджень про світ, до конкретизації уявлень про Всесвіт та його будову.

матерія субстанція науковий пізнання

Емпіричні методи наукового пізнання

Наукове знання і процес його здобуття характеризуються системністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні. Сукупність дослідних заходів і методів забезпечують емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження. На емпіричному рівні дослідний об'єкт відображається здебільшого з позицій зовнішніх зв'язків і відносин. Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, систематизація і класифікація. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт дослідження, відбувається на основі методів порівняння, виміру, спостеріганню, експерименту, аналізу та ін. Під емпіричним дослідженням розуміють також практичні аспекти наукової організації, збір емпіричної інформації, осмислення результатів спостереження і експериментів, відкриття емпіричних законів, формування класифікацій (розбивка класу об'єктів на підкласи) та ін. Отже, емпіричне дослідження -- це особливий вид практичної діяльності, що існує в середині науки. Така діяльність потребує наявності специфічних здібностей: мистецтво експериментатора, спостережливості польового дослідника, особистої контактності і такту психологів і соціологів, які займаються проведенням досліджень та ін. Було б помилкою вважати, що емпіричне дослідження відбувається без впливу теорії. Важливо глибоко розуміти, що вихідним пунктом сучасної науки служать не факти самі по собі, а теоретичні схеми, концептуальні каркаси дійсності, тобто різного роду постулати, концептуальні моделі, аксіоми, принципи та ін. Англійський філософ Карл Поппер стверджував, що абсурдна віра в те, що людина може почати наукову діяльність з «чистих спостережень», не маючи «чогось схожого на теорію». Кожен крок експерименту становить дію, що планується і спрямовується теорією.

Методи емпіричного рівня дослідження

Спостереження. Це метод, пов'язаний з безпосереднім чуттєвим відображенням з метою виявлення істотних властивостей і відношень до об'єкту пізнання. Наукове спостереження, як правило, планується. В плані обов'язково є: завдання, що вирішується з допомогою спостереження, об'єкт, який вивчається, етапи та порядок дослідження, засоби, якими воно здійснюється, розміщення людей для проведення спостереження.

Важливим моментом цього методу є визначення засобів, за допомогою яких будуть проводитись спостереження. Вони можуть реалізуватись за схемою «спостерігач -- об'єкт», де роль засобів спостереження виконують органи чуття. Але, як відомо, на зміст відчуттів впливають психологічні, соціально-етичні, політичні, освітні і т.д. чинники, тобто існує значний вплив суб'єктивного фактора на тлумачення того, що спостерігається. Тому сьогодні вчені надають перевагу технічному обладнанню, яке доповнює органи чуття, забезпечує більш докладну реєстрацію явищ, що спостерігаються. Спостереження в цьому випадку має не безпосередній, а опосередкований характер. Між суб'єктом і об'єктом знаходиться прилад, пристрій і т.д. (телескоп, барометр, комп'ютер тощо). Метод спостереження передбачає як свій необхідний компонент відповідну професійну підготовку спостерігача та навички практичного характеру в досліджуваній галузі. Важливою рисою методу спостереження в окремих дослідженнях є можливість багаторазового його повторення. Однак недолік даного методу -- пасивна роль людини, яка поверхово сприймає явища і процеси, не маючи можливості пізнати їх суть.

Опис. Науковий метод, до якого вдаються при визначенні властивостей та ознак об'єкта для повного уявлення про нього. Опис використовують на певному етапі дослідження, наприклад, фіксування даних, необхідних для теоретичних узагальнень.

Слід розрізняти два рівні опису: опис як класифікація зібраних емпіричних даних і опис теоретичних положень, спираючись на які, дослідник виявляє внутрішні закономірності розвитку об'єкта чи явища.

Вимірювання. Цей метод застосовується при визначенні відношень між двома якісно однаковими величинами. Використання цього методу передбачає: об'єкт вимірювання, спостерігача, прилад або пристрій для вимірювання, одиниці, в яких воно здійснюється, результат. У науковому дослідженні розрізняють пряме і непряме вимірювання. Пряме вимірювання передбачає результат, який отримує суб'єкт безпосередньо, тоді як непряме -- розкриває залежності між результатом, отриманим прямим вимірюванням, та невідомою величиною. Проблема визначення ролі метода вимірювання була в центрі уваги логічного позитивізму, інструменталізму. В кінці 40-х років XX ст. цей метод отримав докладне філософське обґрунтування в неопозитивізмі як один із найбільш дієвих у наукових дослідженнях.

Експеримент. Це метод пізнання, метою якого є отримання нових знань про об'єкти та процеси, що мають місце в природі та суспільстві, за допомогою спеціальних пристроїв та обладнання або специфічно розроблених методик у строгій відповідності з науковими вимогами. Експериментальні дослідження проводяться в навчальних і проектних інститутах, в науково-дослідних та заводських лабораторіях.

Для забезпечення високої достовірності знань до експерименту ставиться ряд вимог: а) найвища для даного рівня технічних пристроїв докладність вимірювання та спостереження; б) можливість повторення дослідження у відповідності з визначеною методикою; в) проведення дослідження у відповідності з визначеною методикою; г) можливість втручання і контролю на всіх етапах наукового дослідження.

Експерименти поділяються на три великі групи: пошукові, перевірочні, здійснюючі. Пошуковий експеримент проводиться з метою знаходження раніше не відомих властивостей, відношень, особливостей об'єкта, що досліджується, або пошуками нових явищ. Перевірочний експеримент використовується для підтвердження або спростування висунутих гіпотез. Ті гіпотези, які отримали підтвердження в експерименті, стають теоріями, а спростовані -- відхиляються. Здійснюючий експеримент проводиться для того, щоб створити раніше не відомі предмети, речі, які потім досліджуються або використовуються в практичній діяльності.

Методи, які використовуються на емпіричному і теоретичному рівнях

Аналіз і синтез. Ці методи наукового дослідження використовуються на всіх етапах пізнання. Аналіз і синтез визначаються як процес уявного поділу об'єкта на частини з метою докладного вивчення кожної з них і також уявного їх об'єднання в цілісне. Поділ цілого на складові частини дозволяє виявити будову досліджуваного об'єкта: структуру, суттєве і несуттєве, тенденції розвитку елементів і властивостей і т.д. Завдяки аналізові ми проникаємо в сутність явища, визначаємо зв'язки між елементами як всередині самого явища чи процесу, так і поза ним. Знання про елементи об'єкта, що вивчаються, ще не дають цілісного знання, не розкривають сутності даного об'єкта. Таке знання досягається в процесі синтезу, уявного поєднання результатів, що були отримані при аналізі.

Індукція і дедукція. Індукція -- це форма умовиводу і метод наукового дослідження. Виділяють три основні види індуктивних умовиводів: а) повна індукція -- умовивід про клас предметів чи явищ на основі вивчення всіх його елементів; б) популярна індукція -- ствердження на основі визначення найбільш характерних ознак, властивостей декількох елементів про те, що такі властивості і ознаки притаманні всьому класу; в) наукова індукція теж визначає найбільш характерні ознаки і властивості, але на відміну від популярної індукції ознаки і властивості розглядаються в ній не як механічне співставлення, а з урахуванням внутрішніх зв'язків і відношень між ними.

Дедукція. Це метод, який характеризує перехід від загального до одиничного, коли на основі загального логічним шляхом з одних істинних положень з необхідністю виводиться інше істинне положення. Логічною підставою дедуктивного висновку є аксіома: «Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу, з необхідністю стверджується або заперечується відносно окремих предметів цього класу». Дедуктивний метод має широке використання при побудові наукових теорій, в економічній оцінці ефективності виробництва і т.д.

Абстрагування. Це мислиме «виривання» окремого предмета або явища з метою докладного його вивчення, а потім такого ж мислимого його вставляння в систему, в якій він взаємодіє з іншими її елементами. Абстракція розчленовує, схематизує цілісну рухому дійсність, але саме завдяки цьому є можливість для детального вивчення властивостей об'єкта дослідження.

Аналогія і моделювання. Аналогія -- це такий метод наукового дослідження, коли на основі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про можливу схожість цих предметів за іншими ознаками. Слід зробити застереження, що знання, отримані методом аналогії, вимагають додаткової перевірки. В природничих науках розвинутою галуззю застосування аналогії є теорія подібності, що використовується при моделюванні.

Моделювання -- це опосередкований метод наукового пізнання. Воно широко використовується там, де безпосереднє вивчення властивостей предмета чи явища складає певні труднощі, а іноді -- взагалі недоцільне. Так, наприклад, у кораблебудуванні виготовляють у сотні разів меншу модель корабля. Ця модель вивчається в різних ситуаціях і лише після цього приступають до будівництва судна. Якщо допущено найменший промах у моделі, вона обов'язково відтвориться у властивостях об'єкта.

Формалізація. Змістом методу формалізації є заміна словесної форми символами, формулами і т.д. Формалізація як метод широко використовується в математиці, логіці та в тих науках, рівень розвитку яких дає змогу застосувати математичний апарат. Завдяки формалізації людство все більше і більше перекладає на машини трудомісткі інтелектуальні операції. Якщо раніше метод формалізації використовувався стосовно лише окремих фрагментів теорій, то сьогодні формалізуються системи теорій. Успіхи логічного позитивізму в розробці формалізації є свідченням величезних можливостей цього методу при вивченні шляхів передачі машинам рутинної інтелектуальної діяльності і вивільнення мислення для творчої праці.

Філософська концепція людини

Коли говорять про той чи інший тип особистості /особистість первісного суспільства, особистість конформіста, особистість суспільного діяча тощо/, розуміють всю сукупність загальних для цієї соціальної групи характеристик; коли ж говорять про конкретного живого індивіда, характеризуючи його як особистість певного типу, то головним чином бачать у ньому представника цієї групи, носія загальних для всієї групи рис, часто індивід може бути віднесений до різних типів особистості, якщо для аналізу застосовуються різні топології.

Особистість має бути індивідуальністю. Як відомо, "індивідуальність" невіддільна від неповторності, своєрідності, унікальності. Але чи складають ці риси сутність людської індивідуальності? Очевидним є те, що неповторність індивіда можна розглядати на різних рівнях: з точки зору складу крові, малюнка шкіри на пальцях, низки здібностей і нахилів, характеру, особливостей внутрішнього світу, життєвого досвіду. На кожному рівні - біохімічному, фізіологічному, психологічному, "соціокультурному, ціннісному - виявляється багато неповторних рис, які до того ж в сукупності дають унікальну картину, що робить особистість єдиною у Всесвіті. Як не існує в світі нічого абсолютно однакового /тотожного/, так немає і не може бути цілком однакових людей. Всі люди неповторні. Чи виходить з цього те, що всі ми є індивідуальностями? Ще Гегель помітив: "Окремі душі відрізняються одна від одної безмежною кількістю випадкових модифікацій. Але ця безконечність являє собою рід дурної безконечності". Не варто подібній, зазначеній вище своєрідності надавати дуже великого значення. Формальні визнання неповторності не можуть бути основою визначення сутності людської індивідуальності, для цього погрібні інтегральні, узагальнені характеристики. До них слід віднести: самостійність існування, самовизначення індивіда в полі сучасної йому культури, в результаті чого виникає його суверенність /незалежність/, самодіяльність як спосіб життєдіяльності. Індивід, який перестав бути пасивним об'єктом зовнішніх обставин, впливів і дій, але який не став суб'єктом /творцем, організатором, ініціатором/ власної життєдіяльності, творчо перетворюючи себе і обставини, є особистість, яка набуває самобутності, індивідуального буття. В основі її життєдіяльності -активність, творчість, справжнє "авторство" власного життя.

Отже, шлях від індивіда до особистості й індивідуальності можна проілюструвати у такий спосіб: народжена дитина - людський індивід /хоч, суворо кажучи, він лише кандидат у індивіди, адже якщо він опиниться поза суспільством, поза людьми то залишиться твариною із зовнішніми ознаками людини/, але ще не особистість; опановуючи людським досвідом, культурою, вступаючи у відносини з іншими людьми, привласнюючи соціальні ролі, він стає особистістю /певного типу/, індивідуальність же стає лише в тому випадку, коли його життя буде продуктом його власної творчості, самодіяльністю

Філософська концепція людини - основа наук про людину. Сутність людини.

Людина - це "суцільна" проблема будь-якого філософствування, адже той, хто зуміє відповісти на питання "що є людина взагалі?", зуміє відповісти й на питання "Що є я". Отже, зуміє більш ґрунтовно осмислити власне призначення в світі, смисл власного існування, розумно поставити життєві цілі і здійснити їх. Відповідь на це питання - одна з найважливіших передумов осмисленого, розумного життя. Визначити сутність людини, зрозуміти, що вона собою являє - означає знайти ті загальні, всім людям належні властивості, за якими на будь-якому етапі людської історії можна відрізнити їх /людей/ від не-людей, від тварин; знайти особливості життєдіяльності людських спільностей, які відрізняють їх від спільностей тварин.

Найправомірніше здасться хід аналізу сутності людини, який починається з аналізу себе. Логіка тут проста: "Я - людина, я - носій людських рис; пізнавши себе, я дізнаюсь і що є людина взагалі". Отже, найкоротший шлях до пізнання людської сутності - самопізнання? Не даремно ж ще Сократ повчав: "Пізнай самого себе". Але самопізнання відразу ж натикається на непереборні перешкоди, адже я - дитина істотно відрізняються від я - дорослого, а тим більше від я - старого; потім, я - представник XX століття відрізняється від людей XI століття, а тим більше від людей доісторичної епохи. Що ж в такому випадку в усіх нас спільного, а отже, постійного, усталеного, повторюваного? А між тим, історичний аналіз показує: нічого незмінного немає, або, кажучи словами Геракліта, "все тече, все змінюється". Проблема пошуку в плинному, мінливому, рухливому людському бутті усталеного, постійного, незмінного, може бути розв'язана з позицій діалектичного підходу.

Отже, що ж являє собою родова /належна всім людям - людському роду/сутність людини? Яка та сукупність властивостей, яка більш чи менш властива людям в усіх формах суспільства? Головним у ній є передусім діяльність як специфічно людський спосіб існування. Саме вона та фундаментальна характеристика, яка дає можливість з'ясувати сутність людини. Філософський аналіз передбачає багатоманітність видів, форм діяльності /праця, пізнання, гра, спілкування, мистецтво тощо/ розглядати як єдиний, притаманний тільки людині спосіб буття, спосіб життєдіяльності. Тільки такий рівень спілкування дає можливість вирізнити сутнісні характеристики людської діяльності чи загальнолюдські характеристики. Ними є такі.

1. Предметність - діяльність людини завжди на щось спрямована, на якийсь предмет, який тут розуміється не тільки як річ /наприклад, праця - діяльність, спрямована на перетворенім природної речі/, але нематеріальний об'єкт /художній образ/ тоді це художня діяльність/; інша людина, чи культурна цінність /тоді це моральна діяльність/. До того ж предмет діяльності визначає особливість цієї діяльності. Як відомо, предмет мистецтва /музика, роман, вірш, картина тощо/ створює публіку, яка розуміє мистецтво й здатна насолоджуватися красою. У даному випадку здатність до естетичної діяльності, естетичних переживань визначається самим художнім твором, його естетичними характери стиками.

2. Соціальність, суспільність, колективність. Ця характеристика людської діяльності пов'язана з тим, що людина - істота колективна, і всі форми її життєдіяльності є результатом колективних: зусиль, починаючи з самих ранніх етапів розвитку. Передаючи з покоління в покоління, людські способи життєдіяльності, людство в цілому удосконалює їх; сприймаючи як естафетну паличку створені попередніми поколіннями способи діяльності, праці, пізнання, виховання тощо людство збагачує соціальний досвід, творить людину як людину. І як би не відрізнялися форми діяльності на різноманітних етапах історичного розвитку, вони завжди залишаються результатом колективних, суспільних зусиль.

Размещено на Allbest.ru