Проблема методу пізнання в філософії Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З філософії

На тему: Проблема методу пізнання в філософії Нового часу

План

Вступ

1. Взаємозв'язок гносеології і онтології в філософії XVII ст

2. Емпіризм і раціоналізм в філософії нового часу

Висновок

Література

Вступ

Однієї зі специфічних характеристик філософії як особливої форми людського духу є те, що вона аналізує взаємини світу і людини, прагнучи, зокрема, з'ясувати місце і ”призначення” людини у світі. При цьому не тільки зовнішнє буття, але і сама людина кваліфікується як свого роду світ. Тим самим об'єктом філософського аналізу виявляється зв'язок внутрішнього (людського) і зовнішнього світів, чи, як говорили античні філософи, мікрокосму і макрокосму.

Співвідношення онтології і гносеології -- істотна характеристика філософії, тому що вони були її найголовнішими складовими частинами фактично протягом усієї її історії, а той чи інший спосіб зв'язку цих частин значною мірою визначав саму сутність, природу філософських концепцій.

Правда, самі терміни ”гносеологія” і ”онтологія” дуже молоді (так, останній введений у Нової час представником протестантської неосхоластики Гоклеуніусом, а широке застосування одержав у вольфіанскій філософії), що, утім, порозумівається досить просто.

Адже сама та обставина, що багато філософських теорій містять у собі онтологічну і гносеологічну ”частини”, було помічено тільки в Новий час, біля трьох сторіч тому назад, тобто порівняно недавно, якщо мати на увазі, що вік філософії оцінюється приблизно в три тисячоріччя.

Знадобився багатовіковий період розвитку історії, щоб ця істина відкрилася людям. Справа в тім, що на різних етапах філософської історії онтологічні і гносеологічні навчання мали різний ступінь виявлення, автономності в рамках цілого.

Так, в античній і середньовічній філософії вони ще не були скільки-небудь самостійними утвореннями, але в кращому випадку являли собою фрагменти, аспекти єдиних концептуальних систем. Лише в Новий час вони знаходять статус щодо самостійних концепцій.

1. Взаємозв'язок гносеології і онтології в філософії XVII ст

Онтологія і гносеологія -- розділи філософії, що найбільше суворо і необхідно обумовлені світоглядною позицією філософа, який будує свою систему у визначеному соціально-культурному контексті. Світогляд, що представляє собою систему ідей мислителя, вираження його поглядів на світ у цілому і на взаємовідношення світу і людини, лежить в основі теоретичних, гносеологічних і онтологічних побудов конкретної філософської системи.

Онтологія - це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття “онтологія” не має однозначного тлумачення у філософії.

Гносеологія - теорія пізнання, вивчаються проблеми природи пізнання і їх можливості, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності.

У середньовічній філософії обумовленість гносеології й онтології світоглядом не тільки ніяким образом не завуальована, але, навпроти, відкрито підкреслюється і навіть установлюється як необхідна умова занять філософією. Для середньовічного розуміння природи буття і пізнання типовим був поділ буття на створене (зовнішній світ) і нестворене (Бог). Вивчення створеного буття мало сенс остільки, оскільки воно несло на собі сліди свого творці -- Бога.

Залежність онтології і світогляду, що відбиває особливості суспільного розвитку історичної епохи, очевидна. Однак цю залежність не можна представляти жорстко закріпленої в одному напрямку -- від світогляду до онтології і гносеології. Іманентний розвиток навчань про буття і пізнання, у свою чергу, неминуче змушує вносити корективи в представлення про світ. Це положення чітко проглядається на проблемі віри і розуму.

До кінця епохи Середньовіччя в результаті діяльної і допитливої роботи думки зростає роль розуму в процесі пізнання, невпинно розширюється область самостійної діяльності розуму (далеко не останню роль зіграли в цьому схоластичні диспути, що стали прекрасною школою для відточування інтелекту). Все це приводить до різкого загострення проблеми віри і розуму, у результаті віра закріплюється за вищою наукою -- теологією, а розуму в долю дістається нижчий світ, дійсність сама по собі. Відбувається остаточний розділ світу пізнання на релігійне і наукове знання. В XVII ст. наукове пізнання витісняє (відсуває на задній план) релігійне пізнання, і маємо вже зовсім іншу картину світу -- і філософію.

Якщо ще в XIII ст. зовнішній світ мав хоч якесь значення тільки тому, що був осяяний божественним світлом Творця, то в XVI -- XVII ст. пафос дослідників зосереджується на природі, на природному, тобто існуючому по природі речей, а не по людському чи божественному встановленню. На основі розвитку природознавства, заснованому на досвіді й експерименті, виробляється новий раціоналістичний світогляд, найяскравішим виразником і представником якого з'явилося Освічення.

Могутнім фактором, який докорінно змінив представлення про світ, було виникнення і становлення науки в її сучасному статусі. Вирішальним для формування світогляду Нового часу став успішний і плідний розвиток математики і механіки. Протягом XVII ст. на основі виникнення сучасного математичного природознавства сформувалася математична , раціоналістична конструкція дійсності, завдяки якій ірраціональна віра Середньовіччя її могутність і дія священних і не священних сил була позбавлена ґрунту. Перед очима сучасника розкинулася дійсність, що протиставила всякому довільному і трансцендентному збагненню єдність і закономірність. Математичний аналіз відкрив закономірну структуру всього сущих. Книга природи, здавалася, була написана геометричними фігурами, отже, чисельно вираженими образами (Галілей). Починаються спроби пояснити навіть соціальні і психічні явища на основі прямого запозичення положення механіки.

Наївне сприйняття наукових понять у якості онтологічних характеристик самого буття, однак, спочивала на глибинному філософському переконанні (неусвідомлюваному філософами і протримався до Канта) у наявності повної гармонії між організацією буття і суб'єктивною організацією людини.

Для Нового часу, як, мабуть, ні для одного історичного відрізка часу розвитку суспільства характерно ідилічна згода світогляду, онтології і гносеології, сплетених настільки тіснимо і майже нерозрізненим образом, що за яку нитку не потягнути, розвертається весь клубок. Ця ідилія підтримується не тільки впевненістю в тім, що людська теоретична свідомість цілком і цілком відбиває світ сам по собі, але і з впевненістю в абсолютній прозорості самої свідомості для його носія.

Образ ”чистої, універсальної” свідомості з його загальнозначущим, розумно контрольованим змістом надзвичайно важливий для світогляду, гносеології й онтології Нового часу, тому що на його основі вводяться такі розумові конструкції, які не обмежуються одними тільки рамками теорії пізнання, але застосовні для аналізу всіх тих сфер, де людина в принципі здатний починати та чи інша дія на раціональних підставах, тобто на основі ”чистого, універсального”, що одночасно є онтологічне представлення, будується концепція світу, незалежного від суб'єкта, але раціонально пізнаваного їм і прозорого для нього в силу того, що свідомість, самосвідомість суб'єкта є дзеркало цього світу.

Таким чином, у класичній філософії XVII ст. ми спостерігаємо на просто взаємозумовленість світогляду, з одного боку, і онтології і гносеології, з іншого боку, але їх зовсім ідейна єдність, яка базується на переконанні в однорідності зовнішнього світу і людини.

У філософії XVII ст. онтологія являла собою навчання про буття лише зовнішнього (внелюдинного) світу, що до того ж розумівся звичайно як незалежний від людини. Ставлячи своєю задачею дослідження взаємини між зовнішнім світом і людиною, філософія припускала, що йому повинне передувати розгляд кожного з учасників взаємини по окремості, так і створювалося навчання в зовнішнім бутті -- онтологія і навчання про людину, яке можна було б назвати ”антропологією” у широкому змісті цього слова. Найважливішою складовою частиною антропології було навчання про пізнання -- гносеологія.

По-друге, у філософських системах онтологічні характеристики зовнішнього світу, як правило, виявлялися співпадаючими з основними антропологічними характеристиками людини, зокрема з його гносеологічними характеристиками.

Це вірно для всіляких концепцій і напрямків. Так, раціоналістичної онтології, як правило, відповідала раціоналістична ж гносеологія. Раціоналізм убачає подібність між буттям і пізнанням не тільки по їхньому складі, компонентам, але і по структурах, способам зв'язку цих компонентів, по функціях, способам ”поводження” елементів і т.д. В сенсуалістичних системах онтологія також знаходилася в гармонійному відношенні до гносеології.

Але встановлення цієї подоби між онтологією і гносеологією у філософських системах XVII ст. саме по собі є результат досить зовнішнього погляду. Набагато важливіше визначити, як і в яких цілях формувалася така подоба, яку роль вона грало в теоретичних побудовах філософів.

У тих випадках, коли філософська теорія явно розпадалася на два основних елементи -- онтологію як навчання про зовнішнє і незалежне від людини буття й антропологію (зокрема, гносеологію) як навчання про людину, розглянуту поза і незалежно від зовнішнього світу, -- перша, як правило, виступала, як теоретичну підставу другої.

Інакше кажучи, якщо представити філософську теорію як деяку ієрархічно організовану систему, у якій кожен більш високий рівень теоретично обґрунтовує нижчий, то онтологія буде, як правило, займати вищий рівень цієї системи, а навчання про людину -- нижчий. Як це не дивно на перший погляд, представники самих різних і навіть прямо протилежних один одному шкіл і напрямків у філософії були єдині у своєму прагненні пояснювати характеристики людини апеляцією до відповідного характеристикам (зовнішнього) буття.

Однак ідилічна гармонія між онтологією і гносеологією, що виникає таким чином, виявляється щонайменше сумнівної, коли незабаром ми звертаємося до розгляду того, якими способами філософи класичного періоду приходили до подібного. Справа в тім, що аналіз творчих біографій окремих мислителів чи історії розвитку (теж свого образа творчих біографій) цілих напрямків дає привід для установлення -- у всякому разі у виді гіпотези -- однієї дуже цікавої закономірності: онтологічні концепції, як правило, будувалися пізніше антропологічних.

Історично конструювання цілісних (двоскладних) філософських теорій починається звичайно з формування навчання про людину, і лише згодом воно ”надбудовується” навчання про зовнішнє буття.

Таким чином, є підстави стверджувати, що в процесі формування цілісної теорії раціоналізму історично первинними була побудова раціоналістичної гносеології (а іноді й етики). Наприклад, у становленні раціоналізму Нового часу вихідним був гносеологічний (і етичний) раціоналізм Декарта, і лише в системах Спінози та Лейбніца була побудована також і відповідна онтологія, причому кожний з них у своєму індивідуальному розвитку відтворював цю послідовність. Спочатку -- у ”Трактаті про удосконалення розуму” (близько 1661 р.) -- Спіноза досліджував проблеми гносеології і лише в наслідку -- у ”Етиці” (1662--1675 р.) -- розвив систему раціоналістичної онтології.

Специфічна для лейбніцевої системи онтологія -- монадологія -- викладається в останніх роботах філософа ”Монадологія” і ”Початки природи і благодаті, засновані на розумі” (обидві датовані 1714 р.), гносеологія ж розроблена в більш ранніх дослідженнях: від ”Міркувань про пізнання, істину й ідеї” (1684 р.) до ”Нових досвідів про людський розум” (1700--1705 р.).

Аналогічним образом обстояло справу в сенсуалізмі. Так, його розвиток у XVII ст. почалося з етичного і гносеологічного сенсуалізму (емпіризму) Ф. Бекона (”Моральні і політичні нариси”, 1597 р., ”Новий Органон”, 1620 р.), і тільки в Гоббса ми виявляємо відповідну онтологічну концепцію. Та й сам Гоббс почав будувати свою філософську систему з антропології -- з розгляду гносеологічних, моральних і соціально-політичних проблем у ”Елементах законів природних і політичних” (1640 р.) і ”Про громадянина” (1642 р.). Лише через півтора десятиліття в трактаті ”Про тіло” (1655 р.) він розробив свою онтологію.

Представляється правдоподібним допустити, що в класичних філософських системах онтологія будувалася не просто пізніше гносеології, але тією чи іншою мірою ”по образі і подобі” її, тобто шляхом її онтологізації. Коротко говорячи, онтологія в подібних системах є навчання про людину, ”перекинуте” на буття. Так, раціоналістичні концепції бога, почав буття, речей (і відносин між ними) суть не що інше, як результат онтологізації (відповідно) концепцій розуму, почав пізнання, похідних знань (і відносин між ними).

Ця онтологізація найбільш очевидна в раціоналізмі XVII ст. Боги Спінози і Лейбніца -- це гиперболізований і онтологізваний розум ученого-теоретика, представника математичного природознавства того часу. Подібно тому як у цьому розумі з вихідних аксіом і фундаментальних законів виходять теореми і похідні положення, у богу з початків буття народжуються речі, чисті випадки розвертаються в безліч речовинних властивостей. Не випадково ці властивості іменувалися, та й понині в силу інерції мислення ще нерідко іменуються ”визначеннями речей”: розгортання почав буття, сутностей у речі представлялося на зразок ”розгортання” поняття в ряд суджень, здійснюваного за допомогою операцій визначення. За аналогією з тим, як у цих операціях визначальне поняття виступає в ролі підстави обумовленого поняття, початок буття кваліфікувалася як підстава речі. Для того щоб відрізнити його від пізнавальної підстави, початок буття титулували ”реальною підставою”.

Усе це дозволяло вирішувати не тільки визначені гносеологічні проблеми (наприклад, проблему істини, що, як це ні дивно, і в сенсуалізмі, і в раціоналізмі часто розумілася як відповідність думок зовнішньому буттю), але і більш загальні антропологічні проблеми. В загальному виді створювалася картина гармонії людини і навколишнього його світу, ”предустановленої гармонії”, як сказав Лейбніц.

Завдяки такій картині людина почувала себе в макрокосмі як у себе будинку, у своєму світі, цілком доступному пізнанню і перетворенню, тотожному людині по принципах свого пристрою і функціонування, за законами розвитку, зміни, по способі улаштування і т.д. І хоча цей світ розглядався як зовнішній для людини і незалежний від нього, він сприймався як рідний, одноприродний; ”душа випливає свої законам, тіло -- також своїм; і вони погодяться в силу гармонії предустановленої між усіма субстанціями, тому що вони усі суть вираження однієї і тієї ж вселеної” Ця гармонія виявляється в тотожності фундаментальних законів макро - і мікрокосму. Однак неважко помітити, що ця ідилічна картина будується за допомогою такого дослідницького процесу, який містить навчання в собі порочне коло: онтологія, будучи сформована на підставі (”по образі і подобі”) навчання про людину, перетворюється сама по собі в підставу цього навчання.

Історично, як ми бачили, гносеологія будується раніш онтології, і остання, імовірніше всього, утвориться шляхом онтологізації першої, однак в завершеній цілісній філософській системі онтологія видається за теоретичні підставу гносеології. Інакше кажучи, при поясненні феномена людини намагаються знайти для нього зовнішню опору, і при цьому в прагненні показати світообразність людини домагаються успіху шляхом побудови людиноподібного світу.

2. Емпіризм і раціоналізм в філософії нового часу

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVI--XVII ст., становлення експериментального природознавства.

Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Розум не привносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм відповідно до духу епохи вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість.

Засновник емпіризму -- англійський філософ Френсіс Бекон (1561 -- 1626) основні ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623).Головне завдання філософії Ф.Бекон вбачає у пізнанні природи і оволодінні її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини. Першим кроком на шляху реформи метода пізнання, на думку Бекона, має бути очищення розуму від похибок ("ідолів"), які йому постійно загрожують. До першого виду похибок, які він називає "ідолами роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Другий вид похибок ("ідоли печери"), зумовлений особливостями окремої людини чи групи людей. Третій вид похибок ("ідоли площі") має своїм джерелом недосконалість і неточність мови. Четвертий вид похибок ("ідоли театру") породжується сліпою вірою людей в авторитети, некритичним сприйняттям і засвоєнням чужих думок. Щоб очистити пізнання від цих ідолів, треба, на думку Бекона, виходити лише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним і самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів.

Мета пізнання, підкреслює Бекон, -- збагачення життя справжніми відкриттями, зміцнення влади людини над силами природи; об'єкт пізнання -- природа, а основні методи -- експеримент та індукція. У широкому розумінні індукція -- це метод, за допомогою якого здійснюється сходження від окремих спостережень, одиничних фактів до узагальнень. Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно-спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання.

Перший -- це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе.

Другий шлях -- шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів.

Третій шлях -- шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину -- мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину;

Основоположник раціоналістичного напрямку у філософії -- французький філософ Рене Декарт, (1596--1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання.

Суть дедуктивного методу Декарт сформулював у чотирьох правилах.

1. Піддавай усе сумніву! Вихідний пункт наукового пізнання -- визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення.

2. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей.

3. Треба "дотримуватись певного порядку мислення", починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих.

4. Треба орієнтуватися на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення, мати повний перелік і детальний огляд усіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій істинності знання, за Декартом, -- ясність і очевидність.

Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.

Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую " ("Соgіtо еrgо sum "). Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно англійською філософією XVII--XVIII ст. Одним з її представників, що продовжив лінію Ф.Бекона, був Томас Гоббс (1588--1679). Його основні ідеї викладені у працях: "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658). Т.Гоббс, як і Ф.Бекон, вважав, що основою наукового пізнання має бути аналітико-індуктивна методологія, основою якої є розкладання на окремі без'якісні елементи: лінії, фігури, величини, площини і т.п. та їх систематизація. Особливий вплив на подальший розвиток філософської думки справили ідей Т.Гоббса про державу, висловлені у роботі "Левіафан".

Видатний філософ-матеріаліст XVII ст. -- Джон Локк (1632--1704). Його праці: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства" (1695). Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здатностей людини, виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (лат. sensus -- почуття, відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" (tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".

Пізнання Локк розглядає як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяє його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній -- рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї -- найясніші і найсамоочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, зіставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея "друг" є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея "Бог" є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щастя, сила.

Важливим елементом гносеологічних поглядів Локка є концепція первинних та вторинних якостей. Дія речей зовнішнього світу на наші органи чуття, на думку Локка, може давати адекватні та неадекватні уявлення про них. Наприклад, наші ідеї про рух, спокій, фігури, маси, числа, протяжність і т.д. -- це адекватні ідеї, які є копіями властивостей речей зовнішнього світу, це первісні якості. Виникнення вторинних якостей пов'язане зі специфікою наших органів чуття, за допомогою яких сприймаємо запах, кольори, смак, тепло, звук і т.д. Вторинні якості не існують незалежно від суб'єкта і тому є неадекватними, вони не відображають адекватно властивості самих речей. В речах є тільки здатність викликати в нас ці відчуття. Хоч і первинні, і вторинні якості є результатом дії речей на наші органи чуття, проте за своїм змістом вторинні якості є суб'єктивними і, тому тут виникає загроза відриву чуттєвих образів від матеріального світу.

Поділ усіх якостей на об'єктивні та суб'єктивні, первинні та вторинні є характерним для філософії Нового часу і відображає рівень розвитку науки того часу. Об'єктивними та дійсними вважалися механіко-геометричні властивості речей, усі інші відносились до сфери суб'єктивної уяви. Проте Локк дає матеріалістичне тлумачення вторинних якостей. Відчуття викликаються в органах чуття людини реальними силами, хоч і не відображають адекватно об'єктивну природу цих сил.

Девід Юм (1711--1776) -- англійський філософ. Його найважливіші праці: "Трактат про людську природу" (1734), "Дослідження про людський розум" (1748). Юм вважає, що ми не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні. Ми завжди маємо справу лише зі змістом наших відчуттів, а не з тим, що їх викликає. На його думку, вирішити питання про те, чи існує зовнішній світ, чи ні, неможливо.

Д.Юм виявив і сформулював основні суперечності та парадокси емпірико-сенсуалістичної методології, а саме: основне кредо емпіризму, що "в змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді", суперечить загальновизнаному ідеалу знання необхідності, суттєвості, всезагальності його змісту.

Він формулює так звані три парадокси емпіризму:

1) в своєму чуттєвому досвіді ми маємо справу лише з одиничними речами, а в знаннях говоримо про загальне;

2) в чуттєвому досвіді ми зустрічаємось з певною послідовністю, черговістю, а в знаннях говоримо про причини;

3) в чуттєвому досвіді маємо справу з обмеженим колом явищ, а в знаннях говоримо про світ в цілому.

Висновок: це специфічна риса психічної організації людської душі вбачати в одиничному загальне, в послідовності -- причинність, в частині -- ціле. Все це є результатом звички, очікування, віри, необхідних для досягнення корисного ефекту в буденному житті. Проте це нічого не говорить про істинність чи хибність наших знань про дійсність. Завдяки цим висновкам філософія Д.Юма кваліфікувалась як суб'єктивний ідеалізм та агностицизм.

Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677) у працях: "Короткий тракт про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму , 'Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика" (1677). Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання. Важливу роль тут відіграє науковий метод.

Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини.

Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний і згадує про нього, щоб лише показати усі можливі шляхи пізнання.

Другим способом є добування знань із безладного, неупорядкованого досвіду. Він базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі.

Третій спосіб -- виведення знання про сутність речей за аналогією з іншими: це буває, коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або ж коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з більш загального явища. Це знання потребує доведення. Воно, хоч і є науковим знанням, проте не є достовірним.

Четвертий спосіб пізнання -- осягнення істини розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальної діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності. Чуттєвий же досвід може лише скеровувати нашу думку, спрямовувати її шляхом сутності речей.

Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623-- 1662). "Геометричний розум", "Про мистецтво переконувати", "Апологія християнства" -- головні його філософсько-методологічні твори. Паскаль вважає, що всезагальні та необхідні наукові істини досягаються за допомогою дедуктивного методу. Проте суворе дедуктивне, логіко-математичне міркування має, на його думку, спиратися на принципово інші вихідні твердження, які сприймаються не розумом, а серцем. Не розум, а серце є органом інтуїції. Перші начала знання відчуваються, а судження виводяться. Лише людина з витонченим почуттям здатна відчути ці начала і зробити з них правильні висновки. Серце не протистоїть у Паскаля розуму, а допомагає йому. Безпосередньо інтуїтивне знання в свою чергу пройняте розумовою діяльністю, хоч розум тут діє непомітно.

Розглядаючи проблему істини, Паскаль підкреслює її відносність. Він не поділяє безмежної оптимістичної віри у всемогутність людського розуму, характерної для філософії Нового часу. Остаточну істину ми можемо знати лише про закінчений предмет, а кожна річ є незакінченою за своєю природою, тому наші знання мають лише відносний, а не абсолютний характер. Все наше знання лише частково істинне, а частково хибне, особливо це стосується нашого знання про саму людину. Паскаль висловлює сумнів щодо наукового прогресу, останній, на його думку, не робить людину щасливішою. Він протестує проти однобічного захоплення природознавством, науковим пізнанням взагалі, оскільки останнє виявило безсилля у вирішенні людських проблем, серед яких найголовніша -- про місце людини у безмежному Всесвіті. Людина в такому Всесвіті втрачає свою співмірність із ним, звідси -- тривога, жах і трагізм її існування. Людина -- лише очеретина у Всесвіті, яку дуже легко зламати, відзначає Паскаль, але вона очеретина мисляча. Саме в мисленні полягає велич людини, саме мислення і серце підносять її, а не простір і час. За допомогою простору і часу Всесвіт охоплює і поглинає людину, але за допомогою думки людина здатна охопити Всесвіт.

Людина створена для того, щоб думати, і почати треба з міркувань про себе. Людина причетна до всього, тому, щоб осягнути себе, вона має пізнати безкінечний Всесвіт. Якщо вона є матеріальною істотою, то невідомо, як матерія здатна прийти до самопізнання. Не менш загадковою для пізнання є природа духу. В людині поєднані і дух, і матерія; її природа суперечлива, вона є полем постійної боротьби розуму і пристрастей. Ось чому людина постійно страждає, не маючи змоги осягнути свою власну природу. Розум людини і раціоналістична методологія не може їй допомогти вирішити проблеми свого існування, приборкати пристрасті. Єдина надія на Бога, на віру в нього, яка одна спроможна стати підвалиною людської моралі, зробити осмисленим людське буття. Не розум, а людське серце здатне осягнути Бога, відчути його присутність. Розум же людини затьмарений пристрастями, безсилий перед ними. На відміну від Декарта, який ставив моральність у залежність від мислення, Паскаль наголошує на іншому: щоб правильно мислити, треба правильно жити, тобто діяти відповідно до християнської моралі, джерелом якої є не розум, а серце людини.

Висновок

Домінуючою тенденцією у розвитку філософії XVII-XVIII ст. Став матеріалізм. Оскільки наукова революція посідала певне місце у світогляді епохи Нового часу, то і у філософії на перший план виходять проблеми теорії пізнання. онтологія гносеологія філософія раціоналізм

Основні напрями гносеологічної орієнтації філософів:

емпіризм визначає чуттєвий досвід джерелом знання і вважає, що зміст знання може бути представлений як опис цього досвіду або зведений до нього;

раціоналізм визначає розум основного пізнання і поведінки людей;

сенсуалізм визначає життєвість головною формою достовірного знання.

Методи дослідження:

індукція - метод дослідження, який забезпечує можливість переходу від поодиноких фактів до загальних положень до узагальнення на основі даних досліду;

від загального о одиничного, від накопиченого до теоретичного обґрунтованого матеріалу, до його більш послідовного вивчення.

Процес пізнання - діалектичний, суперечливий процес, який містить чуттєве, емпіричне та теоретичне пізнання і тому не можна абсолютизувати індукцію або дедукцію.

Література

Бичко І.В., І.В.Бойченко, М.І. Бойченко, М.П. Бузький, В.Г.Табачковський

Філософія 2002.

І.Ф.Надальний Філософія . Навчальний посібник. 1997.

Мудрагей Н.С., Никитин Е.И. Проблемы взаимоотношения гносеологии и онтологии в немарксистской философии / сб. ”Гносеология в система философского мировоззрения”. М., Наука, 1983.

Краткий словарь по философии. Изд. 4-е. М., Изд-во полит. лит-ры. 1982.

Философия эпохи ранних буржуазных революций. М., Наука, 1983.

Арисян Л. Из истории теории познания. Ереван, Арм. гос. изд-во, 1957.

Лейбниц Г.В. Избр. филос. соч. М., 1908.

Размещено на Allbest.ru