Історія філософії

Вчення Тейяра набуло широкого розповсюдження як у колах інтелігенції Франції, так і в інших країнах.

Тейярдизм став найбільш впливовою теологією, яка протистоїть неотомізму.

ОСВАЛЬД ШПЕНГЛЕР ЗАНЕПАД ЄВРОПИ

За Шпенглером, культура "народжується" в той момент, коли "Велика душа" пробуджується зі спіритуального постійно дитинного людства, віддаляється і творить свою форму із безформного та стає звґязаною і смертною річчю із незвґязаного та вичікуючого. Культура процвітає на терені точно означеного соціального і природного середовища і, мов рослина, повґязана з останнім. Культура вмирає, коли "Душа" вже вичерпала всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, мистецтва, держав, наук і повертається до "Прото-Душі".

В останньому циклі (зима-занепад) кожної культури постає її вульгарна форма, яку Шпенглер називає цивілізацією. Характерною прикметою останньої є дегуманізація, мілітаризація, технізація, бюрократизація. Західна культура саме тепер, на думку Шпенглера, досягла цієї стадії.

Шпенглер нараховує вісім культур (цивілізацій): єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, "аполлонська", тобто греко-римська, "фаустівська", тобто західноєвропейська, "магічна", тобто культура Візантії та арабів, і культура майя.

Отже, замість поділу історії на давню, середньовічну, новітню Шпенглер пропонує свої вісім автономних, ізольованих культур та порівняльний метод, означений терміном "гомологія", взятим з біології (адже всі культури (цивілізації) проходять той же самий біологічний розвиток від народження до смерті).

Аналогічні форми різних культур (цивілізацій) треба вважати синхронними: єгипетські піраміди є сучасниками готичних соборів; геометрія Евкліда подає руку Дорійській колоні, а Александр Великий та Наполеон "живуть" в один і той самий час. З іншого боку, давньогрецькі скульптори Поліклет та Фідій співзвучні й через те синхронні із західноєвропейськими композиторами Бахом та Генделем, а Руссо, Сократ і Будда постають сучасниками, бо кожен з них провіщав кінець своєї культури.

АРНОЛЬД ТОЙНБІ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ

На сьогодні, за Тойнбі, збереглися лише пґять основних цивілізацій - китайська, індійська, ісламська, російська і західна.

Рушійною силою розвитку цивілізацій, як вважав А. Тойнбі, є "творча меншість", носій містичного "життєвого пориву", яка, вдало відповідаючи нарізні історичні "виклики", веде за собою "інертну більшість".

Своєрідність цих "викликів" і "відповідей" визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей і філософської концепції смислу життя.

Опинившись одного разу нездатною вирішити чергову соціально-історичну проблему, "творча еліта" перетворюється в панівну меншість, яка навґязує свою владу силою, а не авторитетом. Маса населення, яка виявилася відчуженою, стає "внутрішнім пролетаріатом", який разом із "варварською периферією", або "зовнішнім пролетаріатом", зрештою руйнує цю цивілізацію, якщо вона до цього не гине від військової поразки або від яких-небудь катастроф.

Прагнучи ввести в свою концепцію історичного круговороту елементи поступального розвитку, Тойнбі вбачав прогрес людства в духовному вдосконаленні, в релігійній еволюції від примітивних анімістичних вірувань, через універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього.

Концепція А. Тойнбі є ідеалістичною відповіддю на механістичну доктрину лінійного прогресу суспільства, на позитивістський еволюціонізм. Вона містить також своєрідну альтернативу "європоцентризму".

В цілому, концепція А. Тойнбі звертає увагу на своєрідність проходження окремими народами різних стадій у поступальному розвитку суспільства, хоча й абсолютизує її (своєрідність).

ЖАН-ПОЛЬ САРТР ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ - ЦЕ ГУМАНІЗМ

Немає ніякої "природної" або "божественної" сутності, яка могла б наперед зумовлювати поведінку та мислення. Тим більше, неправильно було б навґязувати людині присуд долі.

У цих роздумах Ж.-П. Сартра лежить максима екзистенціальної моралі - людина абсолютно вільна у своєму внутрішньому житті, і ніякі обставини не можуть порушити цієї первинної свободи, від якої, як парадоксально висловився Сартр, людині не врятуватися.

Але парадокс полягає не лише у способі висловлення, а й у тому, що Ж-П. Сартр, сам, мабуть,

того не бажаючи, починає будувати цілком визначену картину людського буття, повертаючись до концепції людини як істоти, що має своє "єство" (сутність), а саме - єство внутрішньої свободи.

Крім того, людина не може вдовольнитися лише внутрішньою свободою. Зміна зовнішніх обставин, створення достойного людей способу життя - важливіший принцип гуманізму.

Екзистенціалізм звинувачують у тому, що він:

- немовби закликає поринути в квієтизм (пасивність, непротивлення) відчаю;

- підкреслює людську ницість, показує скрізь мерзотне, темне, липуче, ...відвертається від світлого боку людської натури (забули про "посмішку дитини");

- забув про солідарність людей, дивиться на людину як на ізольовану істоту.

Екзистенціалізм, за Сартром, не можна розглядати ні як філософію квієтизму (пасивність, непротивлення), тому що він визначає людину за її справами, ні як песимістичний опис людини: насправді немає більш оптимістичного вчення, оскільки доля людини належить їй самій. Екзистенціалізм говорить людині, що надія лише в її діяльності, і єдине, що дає змогу людині жити, - це діяльність.

"Докоряють нам за те, що ми замуровуємо людину в індивідуальній субґєктивності. Але це - перекручування.

Справді, наша вихідна позиція - це субґєктивність індивіда".

Ніякої іншої істини не може бути, крім "Я мислю, отже існую" (Декарт). Це - істина. Але в "мислю" людина відкриває не лише саму себе, а й інших людей. Вона, осягаючи себе через "мислю", безпосередньо виявляє разом із тим і всіх інших, причому - як умову свого власного існування. Вона розуміє, що не може бути якою-небудь (ревнивою, злою, дотепною), якщо інші не визнають її такою. Так, відкривається цілий світ, який ми називаємо інтерсубґєктивністю. В ньому людина і вирішує: чим є вона і чим є інші.

Слово "гуманізм" має два зовсім різні значення.

1. Під гуманізмом можна розуміти теорію, яка розглядає людину як мету і найвищу цінність.

Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, тому що людина завжди незавершена. І ми ие зобовґязані думати, що є якесь людство, якому можна поклонятися. Культ людства призводить до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібен.

2. Людина знаходиться постійно зовні себе. Саме проектуючи (створюючи) себе і втрачаючи себе зовні, вона існує як людина.

З іншого боку, вона може існувати, лише переслідуючи трансцендентні цілі. Вона виходить за межі, ловлячи обґєкти лише у звґязку з цим подоланням самої себе. У результаті людина знаходиться в серцевині, в центрі цього виходу за власні межі. Немає ніякого іншого світу, крім людського, світу людської субґєктивності.

Це те, "що ми називаємо екзистенціальним гуманізмом". "Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, крім її самої, в покинутості вона буде вирішувати свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людському людина може не шляхом занурення в саму себе, а в пошукові мети зовні, якою може бути звільнення або ще якась конкретна самореалізація". Оце і є сутність екзистенціального гуманізму.

АЛЬБЕР КАМЮ МІФ ПРО СІЗІФА. БУНТІВНА ЛЮДИНА

Альбер Камю (1913-1960) - французький письменник, публіцист, філософ.

Ідея абсурду - вихідний принцип концепції А. Камю. Згідно з Камю досвід людського існування, яке неминуче закінчується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" як кінцевої правди своєї "долі" на землі. Абсурдним є весь світ, людина приречена на абсурдне існування.

"Міф про Сізіфа" (1942). А. Камю пропонує два способи втечі від абсурду: перший - самогубство, другий - "філософське самогубство".

Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означатиме і припинення абсурду.

Такою втечею від абсурду є "філософське самогубство" - "стрибок" через "стіни абсурду". Адже абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство, в цьому аспекті, є затемнення ясності, примирення з абсурдом, отже, його ліквідація. У першому випадку знищено запитливого, в іншому - на місце ясності приходять ілюзії, бажане сприймається за дійсне, світу приписуються людські риси - розум, любов, милосердя тощо. Філософсвкі доктрини (раціоналістичні чи ірраціоналістичні) рівноцінні релігії, якщо стверджують наявність смислу, порядку, промислу. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина змирюється зі своєю долею. Абсурдних стін більше немає: індивідуальна свідомість співвідноситься з універсальним, з Єдиним Парменіда, світом ідей Платона або з Богом у Кґєркегора, Ясперса. Але немає і ясності мислення.

Релігійну віру А. Камю вважає затемненням ясності бачення і невиправданим "стрибком", який змирює людину з безглуздям існування.

Християнство змирює зі стражданням та смертю, але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. А. Камю відкидає онтологічний аргумент, перейнявши від картезіанства ідеал ясності й чіткості мислення. Він стверджує: із наявності у нас ідеї Бога нам не вивести його існування.

Вимога ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність будь-яких вивертів, хитрувань, відмова від примирення, вірність безпосередньому досвіду, в який не можна привносити нічого крім того, що дано. А. Камю проповідує ясність розумного мислення, коли розум прирівнюється баченню, істина - світлу, неправда - темноті, божество - джерелу світла або самому світлу.

Камю пропонує міф про утвердження самого себе - з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала. Людина повинна нести тягар життя, не примирюючись із ним - самовіддача та повнота існування важливіша за усі вершини, абсурдна людина вибирає бунт проти всіх богів.

"Бунтівна людина" (1951) - це історія ідеї бунту проти несправедливості людської долі.

Якщо першим питанням "Міфу про Сізіфа" було питання про допустимість самогубства, то ця праця ("Бунтівна людина") починається з питання про виправданість вбивства. Люди у всі часи вбивали один одного - це істина факту. Той, хто вбиває у пориві гніву (пристрасті), стає перед судом, інколи відправляється на гільйотину. Але сьогодні справжньою загрозою є не ці злочинці одинаки, а державні чиновники, які спокійно відправляють на смерть мільйони людей і які виправдовують масові вбивства інтересами нації, державної безпеки, прогресу людства, логікою історії.

Людина XX ст. постала перед фактом тоталітарних ідеологій, які служать виправданням вбивства. На скрижалях сучасності написано "Вбивай". А. Камю в "Бунтівній людині" простежує генеалогію цього принципу сучасних ідеологій. Проблема полягає в тому, що самі ці ідеології виникли з ідеї бунту, яка переродилася в нігілістичне "все дозволено".

А. Камю вважав, що вихідний пункт його філософії залишився попереднім - це абсурд, що ставить під сумнів всі цінності.

Абсурд, на його думку, забороняє не лише самогубство, а й вбивство, оскільки знищення собі подібного означає замах на унікальне джерело смислу, яким є життя кожної людини.

Однак з абсурдної настанови "Міфу про Сізіфа" не витікає бунт, що стверджує самоцінність іншого. Бунт там надавав цінності індивідуальному життю - це "боротьба інтелекту з реальністю, що його перевершує", "відмова від примирення".

У подальшому А. Камю змінює сам зміст понять "абсурд" і "бунт", оскільки з них народжується уже не індивідуалістичний бунт, а вимога людської солідарності, загального для всіх людей смислу існування.

Бунтар піднімається з колін, говорить "ні" гнобителю, проводить межу, з якою тепер повинен рахуватися той, хто вважав себе паном. Відмова від рабської долі одночасно стверджує свободу, рівність і людську гідність кожного.

Проте бунтівний раб може сам перейти цю межу, він бажає стати паном, і бунт перетворюється в криваву диктатуру. В минулому, на думку Камю, революційний рух "ніколи реально не відривався від своїх моральних, євангелічних та ідеологічних коренів". Сьогодні політичний бунт зґєднався з метафізичним, який звільняє сучасну людину від всіх цінностей, а тому він перетворюється в тиранію.

Сам по собі метафізичний бунт також має виправдання, поки повстання проти небесного всевладного Деміурга означає відмову від примирення зі своєю долею, ствердження достоїнства земного існування. Він перетворюється в заперечення всіх цінностей і стає звіриним свавіллям, коли бунтар сам робиться "людинобогом", і який унаслідує те, що так ненавидів у f відкинутого ним божества, а саме: абсолютизм, претензії на останню і незаперечну істину, всезнайство, провидіння. У земний рай цей перероджений Прометей готовий заганяти силою, а за найдрібнішого опору влаштовує такий терор, порівняно з яким вогнища інквізиції здаються дитячими іграшками.

Разом із космічним вседержцем боговбивці заперечують і будь-який моральний світопорядок. Метафізичний бунт поступово зливається з бунтом історичним.

Поєднання метафізичного бунту з історичним опосередковано "німецькою ідеологією". Предметом розгляду А. Камю є трагедія філософії, що перетворюється в "пророцтво", в ідеологію, яка виправдовує державний терор.

Камю ставить питання про відповідальність мислителів, з теорій яких можна вивести необхідність масових вбивств.

ЕЛВІН ТОФФЛЕР ТРЕТЯ ХВИЛЯ

Елвін Тоффлер (1928) - американський соціолог і публіцист, автор відомих книг "Футурошок" (1970), "Третя хвиля" (1980), "Метаморфози влади" (1990), один з авторів ідеї "постіндустріального суспільства".

Професор Корнелльського університету, член факультету Нової школи соціальних досліджень у Нью-Йорку, радник ряду відомих організацій (Фонд Рокфеллерів, корпорації "Ай Бі Ем", Інституту майбутнього). Був також кореспондентом та редактором різноманітних журналів та часописів.

До цього Тоффлер працював рядовим робітником у ливарному цеху на автомобільному заводі.

"Третя хвиля" (1980). У цій праці Е. Тоффлер розробляє теорію постіндустріального суспільства, за його термінологією - "надіндустріальної цивілізації". Він ділить людську цивілізацію на три фази: сільськогосподарську фазу Першої Хвилі, індустріальну фазу Другої Хвилі та фазу Третьої Хвилі, яка за Е. Тоффлером, тільки починається.

Спочатку Е. Тоффлер описує індустріальну фазу Другої Хвилі і ретельно змальовує картину нової цивілізації, що визріває сьогодні. Нова цивілізація, на думку Е. Тоффлера, настільки глибоко революційна, що ставить під сумнів усі усталені уявлення. Всі старі способи мислення, старі формули, догми й ідеології, незалежно від того, як високо їх цінували та якими корисними вони були в минулому, більше не відповідають обставинам. Світ, який швидко утворюється внаслідок зіткнення нових цінностей і технологій, нових геополітичних відносин, нових стилів життя й засобів сполучення, вимагає абсолютно нових ідей та аналогій, класифікацій та концепцій. "Ми не можемо, - пише Е. Тоффлер, - втиснути зародковий завтрашній світ у вчорашнє традиційне, затишне житло. Не годяться вже й ані ортодоксальні напрями думок, ані ортодоксальні настрої".

Е. Тоффлер, описуючи індустріальну цивілізацію, що відмирає, користується термінами "техносфера", "соціосфера", "інфосфера" та "енергосфера", а далі показує, як кожна з них зазнає революційних змін у сьогоднішньому світі. Прагне показати, в яких звґязках перебувають між собою ці сфери, а також "біосфера" та "психосфера", які формують структуру психологічних та особистих відносин, через які зміни зовнішнього світу вони впливають на наше приватне життя.

Е. Тоффлер припускає, що цивілізація також керується певними принципами і розвиває свою власну "суперідеологію", щоб пояснити дійсність і виправдати власне існування.

"Коли ми зрозуміємо, - стверджує Е. Тоффлер, - як ці сфери, процеси та принципи взаємодіють та як вони змінюють одне одного, спричиняючи потужні течії перемін, ми набагато чіткіше осмислимо гігантську хвилю перемін, яка сьогодні накочується на наше життя".

У "Третій хвилі" Е. Тоффлер прагне обґрунтувати тезу, що економіка не є найголовнішим чинником сучасного капіталізму. Нова цивілізація буде кардинально відрізнятися від капіталістичного періоду "індустріалізму", в якому основними регулятивними принципами є стандартизація, концентрація, максималізація, які не будуть спрацьовувати при переході до економіки самообслуговування. Поява нової наукоємної технології, реорганізація виробництва на основі впровадження найновіших досягнень науки й техніки привели в рух "третю хвилю" розвитку цивілізації, яка руйнує всі принципи попередньої економіки та змінює її на протилежні.

Це веде за собою і зовсім інший характер виробництва. "Новий спосіб виробництва, - пише Е. Тоффлер, - робить можливим повернення до домашнього виробництва на новій, вищій, електронній базі й акцентує увагу на домівці як центрі суспільства". Тому зґявляється можливість все робити вдома, а це здебільшого промисловість самообслуговування, ніж виробництво товарів для ринку, де виробництво і самообслуговування ніби зосереджені в одному місці. Цьому типу виробництва, а саме споживанню, відповідає певна етика - етика, яка приходить на зміну протестантській етиці з її вузькоекономічним визначенням особистого успіху. "Замість ранжування людей згідно з тим, чим вони володіють, ця етика надає високу цінність тому, що люди роблять".

Згідно з цією етикою повага до людини залежить вже не від наявного капіталу, а від практичної віддачі у безпосередній її діяльності. Звідси, змінюється цінність не тільки окремої людини, а й усього суспільства загалом. Так, на думку Е. Тоффлера, відбувається своєрідна "гуманізація суспільства", бо зі знеціненням влади капіталу зникає притаманне капіталістичному духу користолюбство.

КАРЛ ЯСПЕРС ВИТОКИ ІСТОРІЇ ТА ЇЇ МЕТА

Карл Ясперс (1883-1969) - німецький філософ-екзистенціаліст і психіатр. Батько був юристом, потім директором банку, мати походила з селянського роду. В сімґї строго дотримувалися порядку і традицій. Вчився Ясперс у Гейдельберзькому університеті, спочатку (три семестри) на юридичному факультеті, а потім перейшов на медичний, можливо, інтерес до медицини був викликаний його невиліковною хворобою бронхів, з якою, за прогнозами, живуть не довше 30 років. З 1916 р. Ясперс - професор психології, але захоплюється філософією. В 1919 р. видає працю "Психологія світоглядів", у якій досліджує філософські проблеми. З 1921 р. Ясперс - професор філософії Гейдельберзького університету. В 1937 р. його звільняють від викладацької діяльності і забороняють друкувати свої твори в Німеччині (дружина - єврейка). Лише в 1945 p., після розгрому нацизму, Ясперс поновлює викладання в університетах (Гейдельберг, Базель). З цього часу Ясперс набуває великої популярності.

У ряді праць, зокрема в трактаті про "німецьку провину" ("Питання про провину," 1946 p.), що набув значного розголосу, виступав як політичний мораліст. У 50-х pp. його консервативний лібералізм мав антикомуністичну спрямованість. Але в кінці 60-х pp. Ясперс підлає гострій критиці антидемократичні та реваншистські тенденції в політичному житті Федеративної Республіки Німеччини ("Куди рухається ФРН," 1967 р.)

У першій половині XX ст. серед філософів була популярною теорія культурних циклів (О. Шпенглер, А. Тойнбі). Ясперс розробляє свою теорію, згідно з якою людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку. Саме таке тлумачення світового історичного процесу дає філософ у праці "Витоки історії та її мета", яка вийшла в 1949 р.

Центральним поняттям у світорозумінні Ясперса є "комунікація". Він підносить його до рангу критерію філософської істини і ототожнює з розумом.

Моральне, соціальне й інтелектуальне зло є для Ясперса не чим іншим як глухотою до чужої екзистенції (існування), нездатністю до "дискусії", відсутністю "комунікації".

Смисл філософії, за Ясперсом, у створенні шляхів загальнолюдської "комунікації" між країнами і віками крізь усі кордони культурних кругів. Можливість цього звґязку часу забезпечена досягненням "Осьового часу".

Саме цей термін Ясперс запропонував для характеристики історичних процесів, які відбувалися між 800-200 pp. до н. е. Тоді, на думку Ясперса, відбувався найрадикальніший поворот в історії і зґявилась людина такого типу, який зберігся і донині. "В цей час, - пише Ясперс, - відбувається багато незвичайного. В Китаї жили тоді Конфуцій і Лao-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії... В Індії були створені Упанішади, жив Будда. У філософії, як в Індії, так і в Китаї, були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, до матеріалізму, софістики і нігілізму... В Греції - це час Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Плаяна... Все те, що повґязано з цими іменами, виникло майже одночасно протягом небагатьох століть в Китаї, Індії і на Заході незалежно одне від одного".

Своєрідністю "Осьового часу", за Ясперсом, е зникнення великих культур давнини, які існували протягом тисячоліть і передували "Осьовому часу". Це передусім культури Єгипту, Месопотамії, долин Індії та Хуанхе. "Осьовий час" розчиняє їх у собі, дає їм загинути, незалежно від того, хто є носієм нового - чи народ стародавньої культури, чи інші народи. "Все те, що існувало до "Осьового часу", нехай воно навіть було величним, подібно вавилонській, єгипетській, індійській чи китайській культурі, сприймається як щось дрімотне, нерозбуджене".

Стародавні культури зберігають своє існування лише в тих своїх елементах, які увійшли до "Осьового часу", сприйняті новим началом. Це повґязано з тим, що людина тих часів ще не досягла справжньої самосвідомості.

Саме усвідомлення людиною свого буття, самої себе (що зумовило самобутність "Осьового часу") і відбувалося в трьох великих культурних регіонах - Китаї, Індії та на Заході. Саме в цю епоху, за Ясперсом, було розроблено основні категорії, якими ми мислимо і сьогодні, закладено основи світових та інших філософських і релігійних вчень, що дійшли крізь тисячоліття до нашого часу.

Всі різновиди духовного багатства цього часу виникли майже одночасно протягом небагатьох століть і незалежно один від одного.

Однак, незважаючи на всі відмінності змісту, структури і форм тогочасних духовних пошуків, спільним є те, що людина тут, з одного боку, виходить за межі свого індивідуального існування, усвідомлюючи своє місце в цілісному бутті. З іншого - вперше стає на шлях, який вона покликана пройти саме як дана особистість, неповторна індивідуальність, спроможна за потреби навіть внутрішньо протиставити себе всьому світові як самітника, пророка, філософа, законодавця тощо.

"Осьовий час", як вважає Ясперс, створив для всіх часів загальнолюдський заповіт особистої відповідальності й послужив загальним джерелом для культур Сходу і Заходу. Тому необхідно оновлювати свій звґязок ("комунікацію") з цим заповітом, підшукуючи для втраченої і знов знайденої старої істини нові "шифри", нове її висвітлення.

Размещено на Allbest.ru