Історія філософії

Шопенгауер після закінчення університету прийшов влаштовуватися на роботу до самого Гегеля, який прийняв його на посаду викладача. Шопенгауер призначив свої лекції на той самий час, коли перед студентами виступав Гегель - ректор університету, філософ у зеніті своєї слави. Шопенгауер, звичайно, провалився - студенти пішли слухати Гегеля. Допрацювавши, з горем пополам, до кінця семестру, Шопенгауер більше ніколи викладацькою діяльністю не займався, через що, правда, особливо не горював. Показовим, однак, був сам факт безпосереднього зіткнення двох людей, що представляли дві абсолютно різні епохи у філософії.

У 1819 р. Шопенгауер закінчив головний твір свого життя, книгу "Світ як воля і уявлення", яка набагато випередила свій час, але сучасниками не була помічена, її не зрозуміли і майже увесь тираж книги автор змушений був забрати з видавництва і десятиріччя зберігати у себе вдома.

"Світ як воля і уявлення" (1818) - головна філософська праця Шопенгауера. У цій праці А. Шопенгауер висуває таку концепцію: на певному ступені розвитку виникають два різних світи. Один - не існує обґєктивно, а лише в нашій уяві. Те, що ми називаємо дійсністю (природа, суспільство, культура, історія і наше життя), є лише видимістю, грою уяви, тим, що в індуїстській традиції називається "майя" (тобто обман, спокуса, привид).

Другий, істинний, світ - це світ потайної, невидимої сутності, волі, це кантівська "річ у собі".

Воля - абсолютне начало всього буття, корінь всього сущого, якась космічна сила (в певному значенні біологічна за своєю природою), яка створює світ і людину.

Зґявляються субґєкт і обґєкт, простір і час, багатоманітність окремих речей та причинний звґязок між ними. Все це "існує" тому, що так влаштована людська свідомість з її апріорними формами чуттєвості та розсудку.

Людина в цьому світі є рабом волі, остання створила її інтелект, щоб вона пізнавала закони світу, краще виживала і пристосовувалася до цього світу. Людина завжди і скрізь служить не собі, не своїм інтересам, а волі. Воля змушує її жити, яким би безглуздим та жалюгідним не було людське існування.

Воля є потойбічним ядром оболонки життя, а уявлення - це обґєктивація волі, її прояв. До волі не можна застосувати поняття, вироблені нами в нашому ілюзорному світі: час, простір, число, причинність тощо.

У волі немає ні минулого, ні майбутнього, ні множинності, а значить - вона дана вся і зразу як єдина світова воля.

Воля - це "хотіння", "прагнення", але оскільки у світі сутності крім волі немає нічого іншого, то в неї немає і обґєкта прагнення, хотіння. Оскільки воля не має ніякої мети поза собою, вона з необхідністю спрямована на себе, вона лише "хоче хотіти" і нічого більше.

"Світ як уявлення" і "світ як воля" - дві сторони розколотого світу, який у цілому може бути описаний як страждання.

А. Шопенгауер доводив, що будь-яке страждання - "позитивне", а задоволеність - "негативна". При цьому він відштовхувався від очевидного психологічного факту: всі потреби і всі бажання ми відчуваємо лише тоді, коли вони незадоволені, а стан незадоволеності - це і є страждання. Навіть задоволене бажання лише тимчасово припиняє страждання. Життя кожного, таким чином, є ланцюгом змінюваних страждань, які постійно виникають.

Для А. Шопенгауера добро взагалі не існує - добром люди за традицією називають тимчасову відсутність страждань. Люди прагнуть покінчити страждання, реалізуючи свої прагнення й отримуючи задоволення. Ті, у кого є відповідні засоби (кошти) і можливості або мають обмежене коло бажань, на якийсь час можуть навіть задовольнити їх всі. Але тоді ними оволодіває нудьга, яка спричинює нове страждання.

Припинити страждання можна лише відмовившись від будь-яких бажань, припинивши існування, перетворившись в ніщо, досягнувши стану "нірвани".

Чорними фарбами А. Шопенгауер змальовує світ. Світ в усіх відношеннях поганий: естетично - він схожий на карикатуру, інтелектуально - на божевільний дім, з морального погляду - на шахрайське кубло, а в цілому - на вґязницю. Такому світові і такій людині краще, за Шопенгауером, було б зовсім не існувати.

Автор терміна "песимізм" (від лат. pessimyc - найгірший). У гіршому з можливих світів живе людина. Вона жалюгідна і страждаюча. Егоїзм людини надзвичайно сильний. Більшість бід людини кореняться в ній і нею пояснюються. Багато людей віддали б перевагу загибелі світу над збереженням власного життя.

ФРІДРІХ НІЦШЕ АНТИХРИСТИЯНИН

Фрідріх Ніцше (1844-1900) - німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму, народився в сімґї протестантського пастора і отримав релігійне виховання. Навчався в Боннському і Лейпцизькому університетах на класичному і філологічному відділеннях, де проявив геніальні здібності. Будучи 24-літнім студентом Лейпцизького університету, він був запрошений Базельським університетом на місце професора класичної філології. Через рік Лейпцизький університет присвоїв йому звання доктора наук за сукупністю праць, без захисту дисертації. Творча діяльність Ніцше обірвалася в 1889 р. у звґязку з душевною хворобою.

"Антихристиянин" побачив світ у 1887 р. Відомо, з якою нечуваною різкістю Ніцше заперечував християнство. Наприклад, він говорив: "Хто висловить сьогодні хоча б найменший сумнів у своєму ставленні до християнства, тому я не простягну й мізинця. Тут можлива лише одна позиція: безумовне "Ні".

Насамперед, філософ висловлює своє розуміння деяких важливих понять:

Що добре? - Все, що підвищує в людині почуття влади, волю до влади, саму владу.

Що погано? - Все, що відбувається від слабості.

Що є щастя? - Почуття зростаючої влади, почуття протидії, що перемагається.

Далі Ніцше прагне розкрити більш детально ці поняття і показати, як перекручуються вони християнством.

Відстоюючи свою, раніше висловлену, концепцію "надлюдини", Ніцше стверджує, що "слабкі" та "невдахи" повинні загинути, що це - основа "нашої любові до людини". Найшкідливішим пороком є активне співчуття до всіх невдах і слабких. Цим і займається християнство.

"Християнство називають релігією співчуття. Співчуття... діє пригнічувальним чином. Через співчуття втрачається сила. Співчуттям ще збільшується і ускладнюється втрата в силі, що завдається життю стражданням. Саме страждання робиться заразним через співчуття". І далі: "Співчуття взагалі суперечить закону розвитку, який є законом вибору. Воно підтримує те, що повинне загинути, воно стає на захист на користь знедолених і засуджених життям; підтримуючи в житті різного роду недолуге, воно робить саме життя похмурим і таким, що породжує сумнів".

Християнство, на думку Ніцше, дегенеративне, воно повне елементів, що гниють. Його рушійною силою є бунт "недороблених і неповноцінних". Цей бунт почали євреї, його занесли в християнство "святі епілептики", на кшталт Св. Павла, позбавленого будь-якої чесності. Новий Заповіт - це євангеліє зовсім підлих різновидів людини". Християнство - найфатальніша і найспокусливіша брехня з усіх, які будь-коли існували. Ніколи і ніхто з видатних людей не був подібний християнському ідеалу, взяти хоч би героїв "Життєпису" Плутарха. Християнство повинне бути засуджене за заперечення цінності "гордості, пафосу, відстані, великої відповідальності, інстинктів війни і завоювання, обожнення пристрасті, помсти, гніву, чуттєвості, ризику і знання". Ніцше стверджує, що всі ці речі хороші, але християнство оголошує їх поганими, негативними.

Ніцше говорить, що християнство прагне упокорити людське серце, але це помилка. Адже в дикому звірі є щось чудове, що він втрачає, коли стає приборканим. Наприклад, злочинці, з якими спілкувався Достоєвський, були кращі за нього, тому що мали більше самоповаги.

Негативне ставлення до християнства Ніцше висловлює так: "Чому ми боремося з християнством? Тому, що воно прагне зруйнувати сильних, розбити їх дух, використати хвилини стомленості та слабкості, перетворити їх горду впевненість в неспокій та тривогу; тому, що воно знає як отруювати благородні інстинкти і заражати їх хворобою, доки їх сила, їх воля до влади не обернеться проти них, доти, доки сильні не загинуть внаслідок надмірної самозневаги і принесення себе в жертву..."

Своєрідне у Ніцше розуміння "благородної" людини, яку він хоче бачити замість християнського святого. Вона не є представником всіх. Це - правлячий аристократ. "Благородна" людина здатна на жорстокість, навіть на те, що вульгарно розглядається як злочин. Вона має почуття обовґязку лише стосовно рівних собі. Вона протегує художникам і поетам та всім, хто володіє будь-якою майстерністю, але робить це як істота вищого порядку, на відміну від тих, які лише вміють що-небудь робити. Ніцше однією з позитивних аристократичних рис вважає жорстокість: "Майже все, що ми називаємо "вищою культурою", базується на одухотворенні та інтенсифікації жорстокості". "Благородна" людина є, по-суті, втіленням волі до влади.

Ніцше засуджує християнську любов. Вона, на його думку, є результатом страху: оскільки я боюся, що мій сусід скривдить мене, тому я запевняю його, що люблю його. Якби я був сильніший і хоробріший, я б відверто показував своє презирство до нього, яке я, безумовно, відчуваю. "Благородна" людина, за Ніцше, повністю позбавлена співчуття, безжалісна, хитра, зла, занята лише власною владою.

Однією з причин заперечення християнства з боку Ніцше є християнська мораль, або, як він її називає, "рабська мораль". Він заявляє: "Мораль не є уже більше вираженням умов, які необхідні для життя і зростання народу, його глибокого інстинкту життя, вона стала абстрактною, протилежністю життю ...Що таке єврейська, що таке християнська мораль? Випадок, що втратив свою невинність, нещастя, опоганене поняттям "гріх", добробут як небезпека, як "спокуса", фізіологічно погане самопочуття, що отруєне червґяком совісті".

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ПОТОП ЗМІЇНИЙ

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині середнього достатку.

Вже на 7-му році життя Григорій, за свідченням його біографа М. Ковалинського, "відзначався... талантом до музики, охотою до наук і твердістю духа". У 12-річному віці вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався з перервами до 1753 р. З кінця 1741 по вересень 1744 р. служив співаком у придворній капелі цариці Єлизавети. В 1745-1750 pp. за добре володіння латинською, німецькою, грецькою мовами був запрошений до посольської місії. У складі місії відвідав Австрію, Угорщину, Словенію, Польщу. Після закінчення Києво-Могилянської академії (1753 р.) обіймав посаду вчителя у Переяславському колегіумі, звідки був звільнений за вільнодумство. Деякий час (1755- 1759) працював домашнім вчителем сина поміщика. В 1759 р. був запрошений у Харківський колегіум на посаду вчителя, де працював з перервами близько 10 років. Тричі його звільняли за вільнодумство. Викладав поетику, синтаксис, грецьку мову, етику.

Останні 25 років життя провів у мандрах по Україні, поширюючи своє філософське вчення серед народу.

Помер 9 листопада 1794 р. у с. Іванівні на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну.) На надгробному памґятнику (за заповітом філософа) зроблено напис: "Світ ловив мене, але не спіймав".

"Потоп зміїний" (1791) - останній передсмертний твір Г. С. Сковороди. У ньому автор висвітлює в найбільш закінченому вигляді теорію "трьох світів", а також приділяє подальшу увагу концепції "двох натур". У цілому, можна сказати, це є прагнення дати відповідь на фундаментальне питання, яке не дає спокою Григорію Савичу майже в усіх його працях: "Світ - що ти є?" Згідно з "теорією трьох" світів автор ділить усю навколишню дійсність на три гармонійно повґязані світи: макрокосм, мікрокосм і символічний світ, або Біблію. "Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два - часткові й малі світи. Перший - мікрокосм, тобто малий світ, або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія" .

Макрокосм, на думку Г. Сковороди, - це природний світ відчутних, видимих речей і явищ, з якими ми стикаємося, які відчуваємо тощо.

Але цей світ є "тінню" справжньої невидимої "натури" - Бога. Макрокосм - єдиний. Це єдність двох складових - видимої і невидимої натури, які нерозривні і водночас "незілляні".

Г. Сковорода звертає увагу на існування скрізь і в усьому "двох натур". "Всі три світи складаються із двох сутностей, які одне становлять, названих матерія і форма. Ці форми у Платона називаються ідеї, тобто видіння, види, образи" . Вони первинні "першородні" відносно матеріальних тіл, тобто матерії. Тут Сковорода нагадує про вчення Платона відносно активної форми і пасивної матерії, а також його думка має подібність до поглядів Платона. Сковорода далі продовжує: "У великому й у малому світі речовинний вид дає знати про сховані під ним форми, чи вічні образи. Таке ж і в символічному, або біблійному, світі зібрання створінь становить матерію. Бо і в цьому світі є матерія і форма, тобто плоть і дух, видимість і істина, смерть і життя"1.

Виходячи зі своєї концепції "двох натур", Г. Сковорода і мікрокосм, тобто малий світ, людину, розглядає з позицій видимої і невидимої натури. Людина, як і весь існуючий світ, складається з тілесного і духовного, тлінного і вічного. Причому істинним у людині є невидиме, а тілесне виступає лише як "тінь" цього невидимого. Справжньою, дійсною людина стає лише тоді, коли стає не тільки тілесною, а й осягає невидимість, стає духовною людиною, осягаючи свою сутність, "внутрішність", суттю якої є Бог. Але Г. Сковорода розуміє під Богом не якусь окрему, надприродну особу, що стоїть над природою і людьми. Це не всемогутня надприродна сила. Бог тотожний природі, і Сковорода для його позначення використовує різні імена: "природа", "натура" тощо. Бог - всюдисущий, це - невидима натура. Отже, розуміння Бога у Г. Сковороди має пантеїстичний характер.

Третій символічний світ (Біблія) також характеризується як наявність антитез - видимої і невидимої "натур". "Видима натура" - це знак, образність, символ. "Невидима натура" - це смисл, тлумачення сенсу символу. Третій світ виступає в ролі посередника між макрокосмом і мікрокосмом. Кожний символ відображає певний зміст. "...Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх" . Так, сонце - це істина, змій - вічність і мудрість ("...зміїна фігура мудріша за всі звірині як така, що більш виразно зображує книгу вічності..."), якір - утвердження, зерно - думка та ін.

Критичне ставлення Г. Сковороди взагалі до Біблії чітко проявляється і в цьому творі. Він категорично заперечує істинність "видимої" сторони Біблії, тобто її знакову, предметну сторону. Це - брехня, нісенітниця. "...Біблію читати й брехню його рахувати - це І одне й те ж". "Видима натура" не є справжнім шляхом до пізнання, тобто до "невидимої" натури. Пізнати істину, Бога можна лише шляхом тлумачення символів натури "видимої".

Г. Сковорода чітко підкреслює безкінечність, незнищуваність, вічність зовнішнього, видимого матеріального світу. "Та дерево вічності завжди зеленіє. І тінь же її ні часом, ні місцем не обмежена. Світ цей і всі світи, якщо вони незліченні, це тінь Божа. Вона зникає з виду частинами, не стоїть постійно і перетворюється у різні форми, проте ніколи не відлучаючись від свого живого дерева; і давно вже освічені сказали оцю річ: materia aeterna -"речовина вічна", тобто всі місця й часи наповнила"1.

У звґязку з розкриттям вчення про "дві натури" у "Потопі зміїному" спостерігаються також елементи діалектичного характеру. Тут мова йде про протилежності, суперечності в світі, його постійний рух. Декілька прикладів: "...із двох сутностей дві думки і два серця: тлінне й нетлінне, чисте й нечисте, мертве й живе!"2 Говорячи про Біблію, Сковорода звертає увагу на єдність протилежностей. "Вона ж і плоть, і дух, буйство і мудрість, море й гавань, потоп і ковчег.., всі світи складаються із двох сутностей: злої і доброїґ". Можливість переходу однієї протилежності в іншу проявляється в таких словах: "Інакші й вічні думку, які перелітають із смерті в життя, із матерії у форму. Ось тобі паска, тобто перехід..." 1 ще: "Плач веде до сміху, а сміх у плачі ховається. Пристойний плач є те ж саме, що й сміх у добрий час. Ці дві половини становлять одне: як поживу-голод і ситість, зима й літо- плоди, тьма і світло-день, смерть і життя-всяке створіння, добро і зло-нужду й багатство..."

ТАРАС ШЕВЧЕНКО "I МЕРТВИМ, I ЖИВИМ..."

Це поема-послання, повна назва якої "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє" (1845). У цьому "Посланії" Тарас Григорович порушує найважливіші питання суспільного та національного життя українського народу.

Насамперед, Шевченко звертається з гірким словом правди до своїх земляків-українців, які немов би "оглухли, не чують", в якому становищі знаходяться самі, їхня Батьківщина. Гостро засуджує тих, хто продався чужинцям, знущається над рідним народом, "людей запрягають в тяжкі ярма". Закликає схаменутися цих "недолюдів" доки не пізно: "...будьте люди, бо лихо вам буде". Це - основна думка "Посланія", тобто протест проти кріпацтва, заклик до любові до рідного краю й народу, до єдності. Якщо не схаменутися, то українському народові загрожує катастрофа. Вкрай необхідно звернути народові з того шляху, яким він іде, перестати запрягати людей в "тяжкі ярма, орати лихом та лихом засівати", в противному разі "настане суд... і потече сторіками кров у синє море дітей ваших..."

З тугою T. Шевченко говорить про розвиток освіти і культури, який не відповідає потребам часу та інтересам України. "Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя". Навґязує чужу культуру, диктує свою волю "куций німець узловатий". Що той скаже, продиктує, з тим ми, українці, й згодні. Назве нас монголами - погоджуємося, чи "славґянами" - теж згодні, як "славних прадідів великих правнуки погані". Тобто відсутня гордість, достоїнство, самостійність в судженнях, думках, поведінці тощо. Шевченко закликає пізнати свою мову й свою історію, пишатися ними, бо тільки на своїх власних основах, позиціях можна побудувати національну культуру і лише це може привести до обґєднання українського народу.

Слід пишатися героїчним минулим своїх предків.

З болем говорить Тарас про насаджування чужої мови. Висміює і засуджує тих, хто цурається і не знає рідної української мови:

"...I всі мови

Словґянського люду -

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі ... Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

…

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа..."

Майбутнє українського народу Шевченко повґязував з його минулим. Слід знати своє походження, не позбуватися своєї історії. Треба, щоб минуле жило, постійно нагадувало про себе. У звґязку з цим Тарас Григорович закликає українців воскресити памґять про минуле, про його славу:

"Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?...

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..."

Насамперед, на думку Шевченка, треба позбутися соціальної несправедливості." Розкуйтеся, братайтеся", - закликає Тарас. Обовґязково треба плекати й розвивати любов до рідного краю й народу, яким би цей край не був: "Полюбіте щирим серцем велику руїну". Адже:

"Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину,

Шукати доброго добра..."

І лише тоді, говорить Т. Шевченко, коли українці виконають усі поетові бажання, коли обіймуть "найменшого брата", настануть для України кращі часи:

"І забудеться срамотня

Давня година,

І оживе добра слава.

Слава України,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє..."

З упевненістю можна сказати, що ідеї поеми "І мертвим і живим..." служили дороговказом українському народу на шляху національного відродження.

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ СЕРЦЕ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЛЮДИНИ...

Памфіл Юркевич (1827-1874) - український філософ і педагог. Народився на Полтавщині (Золотоніський повіт, тепер Черкаська область) в родині священика. Після Полтавської семінарії вступив до Київської духовної академії. Тут пройшов шлях викладача, магістра, професора. У1861 р. запрошений до Московського університету на посаду завідувача кафедри. Потім - декан історико-філологічного факультету. Його учнями були, зокрема, відомий російський філософ В. Соловйов та історик В. Ключевський.

У праці "Серце..." (1860) (повна назва: "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого") П. Юркевич розвиває християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності. Не в розумі, мисленні, а в житті серця - переживаннях, почуттях і реакціях - виражається індивідуальність особистості.

Вихідною думкою П. Юркевича є його посилання на священні книги: "...серце людське розглядається як осереддя всього тілесного й духовного життя людини, як найістотніший орган і щонайближче містили - ще всіх сил, функцій, рухів, бажань, почувань і думок людини з усіма їхніми напрямами й відтінками".

Далі П. Юркевич конкретизує це твердження, посилаючись при цьому на аргументи, взяті зі "Священного Писання". Він виділяє такі основні, на його думку, функції серця:

- серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил людини;

- серце є осереддям душевного і духовного життя людини;

- серце є містилищем всіх пізнавальних дій душі;

- оскільки слово є вираженням думки, то й воно виходить із серця;

- серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей;

- серце є осереддям морального життя людини,

Ці положення Ц. Юркевич підтверджує численними посиланнями на священні книги, а потім висловлює свої доведення.

Якщо серце людини поєднує в собі всі тілесні сили, є їх "скарбником і носієм", то воно має бути визнаним і найближчим органом душевного життя. За П. Юркевичем, "...діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не саму лише голову або головний мозок з нервами, що до нього йдуть, але простирається значно далі й глибше всередину тілесного організму". І далі: "Тілесним органом душі може бути ні що інше, як людське тіло. Тому, позаяк серце поєднує в собі всі сили цього тіла, воно і є щонайглибшим органом життя душевного".

Серце є джерелом рішучості людини в певних випадках, різноманітних намірів і бажань, воно - місце волі та бажань людини.

Серце є також центром морального життя, в ньому "поєднуються всі моральні стани людини". Воно є "вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини".

Серце є також центром релігійних переживань людини.

П. Юркевич розглядає проблему пізнання. Знання, за П. Юркевичем, народжується внаслідок діяльності душі, повґязане з духовно-моральним устремлінням. Знання може бути засвоєне лише проникаючи в серце. Серце є центром в усіх пізнавальних діях душі. Розум, "голова", керує, планує, диригує процесом пізнання, а серце - породжує.

Будь-яке поняття входить у нашу душу як внутрішній стан її, а не тільки як образ речі. "Дерево пізнання не є деревом життя", - говорить П. Юркевич. Не мислення формує сутність людини, а життя її серця, безпосередні та глибокі переживання, які походять від серця. Якщо розум - це світло, то духовне життя виникає навіть раніше від цього світла, у пітьмі людської душі. Розум - вершина, а не корінь душевного життя. Істинні знання лише тоді стануть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.

П. Юркевич прагне віднайти "гармонійне відношення між знанням і вірою", вважаючи, що саме вчення про серце відображає основи релігійної свідомості людства. Він ставить завдання повґязати біблійне вчення про серце, згідно з яким серце є прихованим, але основним життям духу, з християнським началом моральності й таким чином виявити значення її для потреб практичної філософії.

ІВАН ФРАНКО ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО

Іван Якович Франко (1856-1916) - видатний український мислитель, письменник, політичний і громадський діяч - народився в с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області в родині сільського коваля. Вчився у Львівському і Чернівецькому університетах. За соціалістичну пропаганду серед робітників був кинутий до вґязниці, де пробув девґять місяців. Здійснив переклад українською мовою деяких творів К. Маркса. Був організатором демократичного журналу "Громадянський друг", збірників "Дзвін", "Молот". У 1893 р. у Віденському університеті захистив дисертацію, здобувши учений ступінь доктора філософії, а в 1906 р. вчена рада Харківського університету присудила йому почесне звання доктора філології.

У праці "Поза межами можливого" (1900) І. Франко обґрунтовує свій погляд на національний розвиток та шляхи розвґязання національного питання.

І. Франко підкреслює, що основним елементом політичної незалежності будь-якої нації є економічне питання - звільнення від економічного визиску в будь-якій формі. Національно-економічні проблеми самі собою, на думку Франка, послідовно ведуть "усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності"

Саме економічні проблеми, їх вирішення мають бути вихідним і головним елементом на шляху досягнення національної незалежності. "Економічне питання, - зазначає Франко, - таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не що поминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку".

Але разом з тим, підкреслює Франко, не слід абсолютизувати матеріальні стимули і недооцінювати духовні потреби. В цьому плані він висловлює сумніви щодо марксистського положення про вирішальну роль матеріального виробництва в розвитку суспільства. Він говорить про однобічність марксистської концепції матеріалістичного розуміння історії: "не тільки потреби жолудка.., а цілий комплекс... фізичних і духовних потреб" людини є рушіями суспільного прогресу. І там, де "ідеали живі", розвиваються..., маємо й прогресивну і чимраз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції у сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій". Тобто Франко вважав, що рушієм суспільного життя є як матеріальні інтереси, так і суспільні ідеали.

Всі прагнення, устремління мають спрямовуватися на реалізацію ідеалу повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації, "Все, що йде поза рами нації це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою", або прагненням "вселюдськими" фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації.

Свободу і незалежність Україна може здобути шляхом утвердження національної гідності, гордості, обґєднання усіх сил, відчуття себе українцями, українською нацією, здатною до самостійного культурного і політичного життя.

Іван Франко говорить, що втілення в життя ідеалу національної самостійності лежить поки що "поза межами можливого". Але впадати у відчай не варто, слід не забувати, що "...тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки... Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватися до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина".

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ, І ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - український історик, громадський і державний діяч. Народився у м. Хелмі (тепер - Польща) в сімґї вчителя. Закінчив Київський університет св. Володимира, захистив магістерську дисертацію. Потім викладав у Львівському університеті, де в 27 років Грушевський став першим в Україні професором з історії України.

У Галичині крім наукової та викладацької роботи Грушевський активно займається громадсько-політичною діяльністю. 1908 р. він переїздить до Києва. 1917 р. очолює Центральну раду, але після гетьманського перевороту емігрує. В Україну, де його обирають академіком, вчений повертається в 1924 р. Однак навколо нього створюється атмосфера недовіри і ворожості, що змушує Грушевського переїхати до Москви. За підозрою в участі в "Українському національному центрі" Грушевського заарештовують, але незабаром звільняють.

До останніх днів учений продовжував працювати. У 1934 р. у Кисловодську М. Грушевський помирає. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

У першому параграфі праці "Хто такі українці, і чого вони хочуть" (1917) М. Грушевський висвітлює питання про походження назви "українці"? У давнину, ще за часів святої Ольги і Володимира, що хрестив Київську Русь, звалася наша держава Руською. Великоруський і білоруський краї теж звалися Руссю, тому що належали до Києва.

Під час татарської навали з Києва та інших міст до Галичини, Волині й московських країв переїздили багаті, а головне, "книжні, духовні" люди. Стара Київська держава розділилася. Київ занепадає, київських князів уже ніхто "не слухав". Київський митрополит осів у Москві. В галицьких і волинських краях поставлено свого митрополита. Але московський тепер вважався першим і старшим, і його митрополія називалася "Великою Росією", а ті землі, що були в галицькій митрополії, - "Малою Росією".

Довгий час народ на київській і галицьких землях називав свою державу "Руссю".

Коли за Богдана Хмельницького українські та білоруські землі обґєдналися з московськими (1654 p.), зґявляються назви "Велика, Мала і Біла Русь". Звідси і походять назви великоросів, малоросів і білорусів, спостерігається значна відмінність у мові та способі життя цих народів.

Однак ці назви були більш "книжні". Народ їх не сприймав. Вкорінювалася здебільшого назва "Україна". Так за давніх часів, за Київської держави, звалися "пограниччя". Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, яка була тоді "пограниччям" зі степом і вела тяжку боротьбу з степовими ордами. За польських часів так звалося Подніпровґя, тому що це були крайні землі, за якими починалися степи, де ходили татари. Тут, в боротьбі з татарами, формувалося козацтво. Коли ця Україна виграла боротьбу з поляками за Богдана Хмельницького, вона стала "головою, центром" української землі від Карпат до Дону, і під Україною стали розуміти не тільки козацькі сторони, а весь український народ.

Згодом, відчулася різниця між назвами малоросів і українців. Малоросами називали всяких людей українського роду з України - тих, що їм було байдуже і до України, і до українського життя. А українцями названо людей таких, що "добро українського народу ставили метою свого життя, і про нього хотіли дбати".

"Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, зі своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою".

Хто українці, і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша?

Таке питання ставить М. Грушевський і дає відповідь. Українець - це, по-перше, той, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер йти спільно зі своїм народом, хто хоче працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

По-друге, українець також кожний, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. "Якого б не був він роду, віри чи звання - це не важливо".

Основна маса українців - православні. Але галицькі українці - уніати, тобто католики українського обряду. "Бували і з жидів українські патріоти, котрі не відрікалися своєї жидівської віри. Правда, що небагато було таких".

Наступне питання, що ставить Грушевський: "Який повинен бути той новий лад, котрого хочуть українці?"

Українці разом з іншими народами Росії скинули царя і здобули свободу. Тепер її треба закріпити.

Крім цього, українці хочуть рівності для всіх людей. Однакове право повинні мати пани і мужики, багаті й робітники, чоловіки й жінки, різні народи й різної віри.

Влада має бути "тільки з вибору народного". Це означає, що всі повинні мати право обирати; кожен має тільки один голос; голоси рівні; вибирати зразу депутатів (а не виборщиків); голосування таємне, письмове. Це зветься чотирьохчленне виборче право: загальне, рівне, пряме і таємне. Будь-яка влада має вибиратися на певний термін, і за "недобрі" дії відповідати перед виборним судом.

Такий устрій зветься демократичною республікою.

Українці хочуть, щоб у такій республіці на місцях не порядкували люди зі столиці. Кожний народ і кожний край мають свої потреби, звичаї, свої справи, до яких важко пристосуватися урядові чи думі (раді) цілої республіки.

Головний парламент республіки й уряд повинні управляти тільки такими справами, якими не можна управляти на місцях: ведення війни чи миру, угоди з іншими державами, керівництво військом всієї республіки, введення однієї грошової одиниці, міри, ваги тощо.

Все інше підпорядковується крайовій думі чи сеймові: закони для свого краю, податки і розпорядження ними, а також землями і багатствами. При цьому слід виділяти кошти на потреби республіки.

Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію у федеративній Російській республіці.

Якого добробуту хочуть українці своєму народові?

- Перша умова народного добробуту - це справедливе вирішення земельного (аграрного) питання.

- Охорона праці трудящих. Запровадити восьмигодинний робочий день, недільний відпочинок, пенсії на старість і каліцтво, мінімальну заробітну плату.

- Ввести "один тільки податок" - від прибутку, так званий прогресивно-прибутковий, тобто хто більше має прибутку, той платить більший податок.

ЗІГМУНД ФРЕЙД ВСТУП ДО ПСИХОАНАЛІЗУ

Зігмунд Фрейд (1856-1939) - австрійський невропатолог, психіатр, психолог, творець теорії і методу психоаналізу. Народився у Фрайберзі (Австро-Угорщина). Професор Віденського університету з 1902 р. Після захоплення Австрії фашистською Німеччиною (1938) емігрував до Великої Британії.

У роботі "Вступ до психоаналізу" (1910) З. Фрейд розглядає психоаналіз як метод психологічного дослідження, як метод лікування неврозів, як світогляд (загальнопсихологічне вчення про особистість і її розвиток).

У душевному житті З. Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість. Всі психічні процеси повґязані між собою по горизонталі і вертикалі. Якщо думка або почуття здаються неповґязаними з попередньою думкою або почуттям, то ці звґязки треба шукати в підсвідомому.

Підсвідоме і передсвідоме відділені від свідомого особливою психічною інстанцією - "цензурою". Цензура виконує дві функції:

1) витісняє в область підсвідомого неприйнятні й такі, що засуджуються особистістю, власні почуття, думки і поняття;

2) чинить опір активному підсвідомому, яке прагне проявитися у свідомості.

До підсвідомого належать багато інстинктів, які взагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані "цензурі". Ці думки і почуття не втрачені, але не допускаються до згадування, а тому проявляються в свідомості не прямо, а опосередковано - в обмовках, описках, помилках памґяті, сновидіннях, "нещасних" випадках, неврозах. Відбувається також сублімація (від лат. sublimare - піднімати, підносити. перехід) підсвідомого - заміна заборонених потягів соціально прийнятними діями.

Підсвідоме має велику життєздатність і непідвладність часу. Думки і бажання, які були в свій час витіснені в підсвідоме, а потім знову допущені в свідомість навіть через декілька десятиріч, не втрачають свого емоційного заряду і діють на свідомість з попередньою силою.

Те, що ми звикли називати свідомістю, - це образно кажучи, айсберг, більшу частину якого займає підсвідоме. У цій більшій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, потяги й інстинкти. Передсвідомість - це та частина підсвідомого, яка може стати свідомістю. Вона розташована між підсвідомим і свідомістю. Передсвідоме подібне великому сховищу памґяті, в якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.

Інстинкти - це сили, що спонукають людину до дії. Фізичні аспекти інстинктів З. Фрейд називав потребами, психічні - бажаннями.

Фрейд зводив інстинкти до двох груп:

- інстинкти, що підтримують життя (сексуальні);

- інстинкти, що руйнують життя (деструктивні).

Антагонізм між ними існує завжди, але в психічному житті він не завжди може бути помітним, тому що більшість наших думок і дій повґязані не з одним із цих інстинктів, а є результатом їх взаємодії. Інстинкти - це канали, по яких "протікає енергія", і ця енергія підкоряється своїм власним законам.

На думку З. Фрейда, кожний із цих двох узагальнених інстинктів (сексуальний і деструктивний) мають і своє джерело енергії,

Лібідо (від лат. libido - бажання) - це енергія, властива інстинктам життя; агресивна енергія, властива деструктивним інстинктам.

У структурі особистості З. Фрейд виділяє Воно, Я, над-Я (Ід, Его, супер-Его).

Воно - це первинна, основна, центральна і разом із тим архаїчна частина особистості. З. Фрейд: Воно "містить все унікальне, все, що є при народженні, що закладено в конструкції - крім всього іншого, таким чином, ті інстинкти, які виникають в соматичній (нервовій) організації і які у Воно знаходять перший психічний вираз у формі, що нам невідома". Воно служить джерелом енергії для всієї особистості, і разом з тим Воно - цілком підсвідоме. Думки або почуття, які витіснені зі свідомості в підсвідоме Воно, як і раніше, продовжують впливати на психічне життя людини, причому з часом сила цього впливу не зменшується. Воно можна порівняти зі сліпим і глухим диктатором, влада якого необмежена, але володарювати він може лише за допомогою посередників.

Воно розвивається із Я і на відміну від останнього перебуває в постійному контакті із зовнішнім світом. Я захищає Воно, як кора дерево, але при цьому живиться енергією Воно.

За допомогою накопичення досвіду (в памґяті) Я позбувається небезпечних, адаптується до помірних подразників і, усвідомлюючи світ, шляхом активної діяльності здатне перебудовувати його собі на користь. Розвиваючись, Я поступово контролює вимоги Воно.

Воно реагує на потреби, Я - на можливості. Я перебуває під постійним впливом зовнішніх (середовище) і внутрішніх (Воно) імпульсів. Зростання цих імпульсів супроводжується напругою, почуттям "невдоволення", зменшенням почуття "задоволення". "Я, - вважає З. Фрейд, - прагне до вдоволення і намагається уникнути невдоволення".

Над-Я розвивається з Я і є суддею та цензором його діяльності й думок. Це сховище моральних настанов і Норм поведінки, які виробило людство. Фрейд вказує на три функції над-Я: совість, самоспостереження, формування ідеалів.

Основна мета взаємодії всіх трьох систем Воно, Я і над-Я - підтримувати або відновлювати (при порушенні) оптимальний рівень динамічного розвитку душевного життя, збільшуючи задоволення і зводячи до мінімуму невдоволення.

Сублімація - це найбільш поширений захисний механізм, за допомогою якого лібідо й агресивна енергія трансформується в різні види діяльності, сприйнятливі для індивіда та суспільства. Різновидом сублімації можуть бути спорт, інтелектуальна праця, творчість. Сублімована енергія, на думку З. Фрейда, створює цивілізацію.

МАКС ВЕБЕР ПРОТЕСТАНТСЬКА ЕТИКА І ДУХ КАПІТАЛІЗМУ

Макс Вебер (1864-1920) - німецький соціолог, філософ та історик, народився в Ерфурті в інтелігентній сімґї. Батько був юристом, мати - освіченою 1 глибоко релігійною жінкою. З раннього дитинства Вебер спілкувався переважно з дорослими, багато читав. В домі Веберів бували відомі філософи, історики і політики, що мало свій вплив на допитливого хлопця. У 13 років Макс подарував на Різдво батькам два власні твори, присвячені історії Німеччини та Риму.

Після гімназії Вебер почав вивчати право у Гейдельберзькому університеті, потім - у Берлінському, Страсбурзькому і Геттінгенському університетах. Захистив докторську дисертацію, в якій досліджував передумови і ранній етап розвитку капіталізму. Працював приват- доцентом, професором у ряді університетів. Написав низку праць, в яких висвітлював проблеми майбутнього буржуазно-індустріальної цивілізації. Соціалістичну революцію в Росії М. Вебер оцінював негативно.

Праця "Протестантська етика і дух капіталізму" (1903-1904) присвячена аналізові впливу протестантизму на формування капіталістичних відносин. У творі розглянуто питання звґязку між віросповіданням і соціальними розшаруваннями, проаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утвердженню ринкових відносин в економіці. Значну увагу автор приділяє вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютерівської концепції професії-покликання як фактора, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу.

М. Вебер проводить межу між господарською етикою християнства, з одного боку, і конфуціанством, індуїзмом та буддизмом - з іншого.

Господарська етика останніх трьох релігій - це етика пристосування до світу (конфуціанство) або етика втечі від світу (індуїзм та, особливо, буддизм). Ставлення цих релігій до будь-якої господарської діяльності може набивати відверто негативного характеру.

Іншою була етична позиція стосовно господарства, що її обстоювали священні книги раннього християнства. Носії цієї релігії виробили в собі переконання, що вони послані Господом у світ, щоб поліпшити його, і тому вважали добром активно і раціонально діяти в різних сферах - господарській, політичній, культурній тощо.

Така раціонально-активна настанова властива також мусульманству, однак тут вона не набула повного розвитку.

Протестантизм немовби забезпечив виховання таких рис особистості, як працелюбство, ощадливість, чесність, розрахунок.

Основною рисою капіталізму М. Вебер вважає наявність раціонально організованого підприємства. Він оцінює капіталізм як найбільш раціональний вид господарювання.

Разом із тим, капіталізм - "це жахливий космос, в який кожна окрема людина вкинута з часу свого народження і межі якого залишаються для окремого індивіда і назавжди даними, і незмінними".

У цілому концепція походження і сутності капіталізму М. Вебера спрямована проти марксової теорії первинного накопичення і вчення про додаткову вартість.

Критики М. Вебера (особливо марксисти) неодноразово звинувачували його у перебільшенні значення релігійних чинників соціального життя й у намаганні видати протестантизм за єдину причину появи капіталізму. Але М. Вебер ніколи не прагнув замінити однобічну "матеріалістичну" інтерпретацію причинних звґязків історії культури таким самим "спіритуалістичним" поясненням. Він виходив з того, що і те, й інше пояснення однаково можливі, враховуючи велику багатоманітність і складність явищ історії та культури і їх взаємний вплив одне на одне. Крім того, М. Вебер неодноразово підкреслював, що в його дослідженнях йдеться про давноминулі часи, коли "дух" капіталізму дише народжувався, а не про сучасну систему капіталістичного господарювання, яка вже давно не потребує релігійної опори. Сьогоденне економічне життя, як і політика, право, наука, мають власну логіку розвитку, власні критерії раціональності, власну професійну етику.

ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ ЩО ТАКЕ ФІЛОСОФІЯ?

Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955) - іспанський філософ, есеїст - народився в сімґї потомствених іспанських інтелігентів. Ріс в атмосфері постійного спілкування з багатьма представниками іспанської інтелігенції, яких приваблювала відкритість, благородство і талант цієї сімґї. Ортега закінчив коледж єзуїтів і в 15 років вступив до Мадридського університету. Після закінчення отримав докторський ступінь. Продовжував навчання у Німеччині. З початком громадянської війни (1936) емігрував у Латинську Америку. В 1945 р. повернувся в Європу, в 1948 р. - в Іспанію. До кінця життя залишався відкритим противником франкізму.

"Що таке філософія?" (1929) - низка лекцій, яку почав читати Хосе в Мадридському університеті, а потім продовжував у театрі, в звґязку із закриттям університету диктатором Прімо де Ріверою.

X. Ортега-і-Гассет насамперед попереджає про можливість помилкового сприйняття його лекцій як поверхового розгляду набору традиційних філософських питань, які подаються в новій формі як вступ до основ філософії. Він зосереджує свою увагу на дуже важливому аспекті: питанні про те, чим є, точніше, повинна бути філософія для життя людини як спосіб осмислення світу і себе у світі. У звґязку з цим він "...задумав дещо зовсім протилежне вступу до філософії: взяти саму філософську діяльність, саме філософствування і піддати їх глибокому аналізу".

X. Ортега-і-Гассет цим самим відображає нове розуміння природи філософії представниками екзистенціально-феноменологічної думки XX ст., а саме: процес філософствування стає в їх творчості як спосіб буття людини. Так, М. Хайдеггер стверджує: філософія - це "запит про буття". Ортега, який замінює поняття "буття" поняттям "життя", немовби повторює цю думку: філософська діяльність - це форма життєдіяльності, а філософська істина - невідґємна від досвіду життя, включаючи повсякденне життя людини.

Отже, філософія, на думку Ортеги, виступає головним засобом осмислення людиною світу і свого звґязку зі світом. Високо оцінюючи значення професійної філософії, він все-таки вважав, що філософську діяльність здійснює кожний, але необхідно робити це свідомо і грамотно.

Специфікою філософського знання про світ, за Ортегою, є дотримання дуже важливого правила: звернення до світу в усій його відкритості, оголеності. Тобто, людина має пробитися крізь ті нашарування смислів, які суспільство наклало на те чи інше явище світу, і, зробивши цю тяжку роботу, "зустрітися" з ним (світом) у його первісності й самостійно його осмислити. А оскільки життя людини в її оригінальності здійснюється в стані одинокості, то і справжня філософська діяльність також передбачає стан одинокості.

Одним із важливих аспектів природи філософського знання є поняття істини. Традиційно проблема істини філософії розглядалася як дилема: "істина - помилка". Ортега звертає увагу на те, що зовсім не враховується такий важливий аспект цієї проблеми, як питання істинності, правдивості самого філософа. Правдивість Ортега розумів як "турботу про істину", гаряче бажання досягти стану безсумнівності, достовірності. Він вважав, що історія філософії завжди досліджувалася лише з погляду істинності або помилковості її вчень, а бажано було б створити історію філософії з погляду оцінки більшої чи меншої філософської істинності, правдивості самих філософів.

Оригінальністю відзначається тлумачення Ортегою історико-філософського процесу. Він вважав, що за будь-яким філософським вченням стоїть біографія його автора, яка нерозривно повґязана з певним історичним періодом. Звідси, історико-філософський процес - це не абстрактно існуюча сума ідей. Історія філософії наповнена людьми з їхніми пошуками істин, їхніми сумнівами, це їхній безперервний і необхідний діалог з сучасною людиною. Людина - це буття, яке потребує абсолютної істини. У цьому проявляється належність Ортеги-і-Гассета до екзистенціального напрямку філософів

Ортега вважав, що сучасна філософія тісно повґязана з класичною філософією, але одночасно говорив про зародження нової європейської концепції. Свої погляди на предмет і завдання філософії він виражав через критику основних філософських поглядів Лейбніца, Галілея і, особливо, Декарта. Філософську позицію, що проголошує автономність і незалежність діяльності людини як від її тілесної субстанції, так і від навколишнього світу, Ортега називав "ідеалізмом" і вважав його подолання завданням свого часу, своєї філософії.

Він критикував ідеалізм за те, що предметом філософського аналізу для нього стали "ідеї мого Я", тоді як "речі, світ, саме моє тіло були лише ідеями речей, уявленням світу, фантазією про моє тіло". Реальний світ зникав з такої філософії. "Починаючи з Декарта, західна людина залишилась без світу. Тому завданням сучасної філософії, за Ортегою, є випустити людину в реальний світ, "знову віддати людині навколишній світ".

ПґЄР ТЕЙЯР ДЕ ШАРДЕН ФЕНОМЕН ЛЮДИНИ

Пґєр Тейяр де Шарден (1881-1955) - французький філософ, вчений (палеонтолог, антрополог, археолог) і католицький теолог. Член ордена єзуїтів, священик. Один з першовідкривачів сінантропа біля Пекіна (1929).

Вбачав своє покликання в радикальному оновленні християнського віровчення, в докорінному перетворенні релігії відповідно до сучасної науки. За це був позбавлений права викладання, публікації творів, вигнаний церковними властями з Франції. Більше 20 років прожив у Китаї. Помер у США.

Твір "Феномен людини" (1956) складається з 4 частин: переджиття, життя, мислення, наджиття. Відкидає міф про творення Богом першолюдини. Тейяр вважає, що людина - найбільш досконалий результат багатотисячної еволюції органічного світу, який розвинувся на основі еволюції неорганічного світу.

Тейяр розрізняє три послідовні, якісно різні стадії еволюції: "переджиття" (літосфера), "життя" (біосфера) і "феномен людини" (ноосфера).

Заперечуючи як дуалізм, так і матеріалізм та спіритуалізм, Тейяр визначав свою філософську позицію як "монізм". Єдність матерії і свідомості ґрунтується на тому, що матерія є "матриця" духовного начала. Фізичній ("тангенціальній") енергії, яка зменшується за законом ентропії, протистоїть духовна ("радіальна") енергія, яка зростає в процесі еволюції.

Духовне начало іманентне всьому сущому: як джерело цілісності воно властиве в прихованому вигляді вже молекулі й атому.

У живій матерії свідомість набуває психічної форми. В людині вона стає "самосвідомістю" (людина "знає, що вона знає").

Рушійною силою еволюції є цілеспрямована свідомість ("ортогенез").

Еволюція набуває у Тейяра телеологічної форми: її кінцева притягальна сила - вершина прогресу - пункт "Омега" (символічне позначення Христа). "Космогенез" перетворюється у Тейяра в "христогенез".

Поява людини, за Тейяром, - не завершення еволюції, а ключ до зростаючого вдосконалення світу.

Олюднення Сина Божого (Тейяр заперечує народження Ісуса дівою Марією) вказує на виняткову роль людини в подальшій еволюції. Світ, що існує, недосконалий. Людські страждання (які символізує розпґяття Христа) - стимул активного сприяння людини вдосконаленню буття.

Самосвідомість - джерело "персоналізації" - викликає прагнення до "соціалізації", яку Тейяр розуміє як одностайність,

Соціальні погляди Тейяра мають гуманістичний характер, але утопічні. Соціальний прогрес у нього ґрунтується на моральному началі - всезагальній любові, моральні устремління мають релігійну оболонку, устремління "вперед" поєднується зі стремлінням "вверх". Соціальний ідеал Тейяра ототожнюється з "другим пришестям" Христа. Таким чином, теологія у Тейяра переростає в христологію.