Розкопки в Хараппі та Мохеджо-Даро
Ведична література як виток давньоіндійської філософії. Розкопки в Хараппі та Мохеджо-Даро. Період переходу від родового суспільства до суспільства з державною будовою. Обов'язки гармонізації духу. Моральність життєвого і посмертного шляху суб’єкта.
| Рубрика | Философия |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 08.11.2014 |
| Размер файла | 45,5 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
План
Вступ
1. Ведична література як виток давньоіндійської філософії
2. Індійські філософські школи (даршани) ведичної традиції
2.1 Йога
2.2 Вайшешика
2.3 Н'яя
2.4 Міманса
2.5 Веданта
3. Неортодоксальні філософські вчення
3.1 Локаята
3.2 Джайнізм
3.3 Буддизм
Висновок
Література
Вступ
Розкопки в Хараппі та Мохеджо-Даро, стародавні індійські пам'ятки показують, що культура народів долини Інду не тільки не поступалася месопотамській культурі, а навіть перевершувала її. Проте не існує в світі іншої такої духовної культури, як індійська, щодо якої зберігається безліч таємниць, протилежних оцінок, а то й відвертих фальсифікацій.
У руслі нордичної теорії протиставлення Сходу і Заходу стверджувалося, що індійська філософія не містить нічого цінного, не має наукового грунту, -- якщо і є в ній щось позитивне, то воно привнесене західними цивілізаціями, культурою країн Європи.
Сама ж індійська філософія на відміну від філософської культури Заходу розглядалася як релігійно-містичні устремління, пошук містико-інтуїтивістських шляхів та методів звернення до Бога, де філософія і релігія розвивалися в одному руслі.
Тривалий час така оцінка індійської філософії переважала, формуючи уявлення про неї у масового читача. Лише становлення наукової індології, дослідження С. Радхакрішнана, Д. Чаттопадх'ї, С". Чаттереджі, Д. Датта, Н. Сінха, К. Бенереджі, В. Рубена, М. Роя, М. П. Анікеєва, М. І. Конрада, О. Є. Лук'янова, В. С. Семенцова, Б. А. Смирнова, Ф. І. Щербацького та інших спростували попередні оцінки і розкрили глибокий філософський зміст пошуків стародавньоіндійських мислителів з їхньою орієнтацією на єдність людини і природи, гармонізацію їхніх взаємин.
Стародавньоіндійська філософія формувалася у період переходу від родового суспільства до суспільства з державною будовою (VIII -- VI ст. до н. е.), не пориваючи з передфілософськими традиціями. Вона вбирала в себе духовний досвід минулого, попередні традиції міфологічної свідомості як аріїв, так і доарійських племен, які населяли Індію, що надавало їй багатопрошарковості, широкого спектра інтерпретацій різних образів, символів, імен, змінюючи їхні форму і зміст від епохи до епохи, пов'язуючи покоління, верхи і низи родового світу через природні космічні ритми, об'єднуючи їх єдністю двох начал -- матеріального і духовного, ведучи до тотожності людини і природи.
Як відображення різних сил природи у вигляді людиноподібних богів, вони поступово трансформувалися в олюднений космос, філософські категорії, не втрачаючи своєї властивості породжувати речі, бути прямими учасниками людської історії, її творцем, ідейним і політичним втіленням. Усе це відбивалося і на характері філософської творчості як свідомого перенесення світоглядного сенсу буття з об'єктивного тіла космосу на грунт людських відчуттів з одночасним перенесенням особистих відчуттів на світоглядне тіло космосу.
Осмислення природного і людського буття в загальних зв'язках і розвитку, категоріях духовних і матеріальних -- мета філософського теоретизування індійських мудреців цього перехідного періоду: оволодіваючи активністю слова в свідомості, вони відходили від творчості конечного буття, шукаючи смисл творчості в безконечному.
Характерною особливістю типу філософствування в Стародавній Індії було й те, що мудрець залишався чужим до чистого знання. Цінувалося тільки те знання, яке вело до блага. Індійські мислителі, пов'язуючи себе обов'язком гармонізації людського духу, за основу всіх своїх учень брали вчення про моральність життєвого і посмертного шляху людини і всіх істот.
Грунтуючись на космічному русі світу, виникненні всіх істот із світового простору і поверненні через певний строк у нього, мудреці віщували ідею вічного кругообігу тіла і душі, бо без такої ідеї людина, усвідомлюючи свою духовну і фізичну конечність, могла дійти до хаосу вседозволеності. Ця ідея легко вкладалася у свідомість людини через систему традицій, ритуалів, побудованих на циклах природи, і через безпосереднє споглядання цих циклів у ритміці часу.
Поєднуючи кінець і початок життя і смерті, мудрець накреслював шлях кругообігу тіла і душі, шлях богів і предків, освячених моральними оцінками. Ця ідея набувала сили природної потреби, і її треба було тільки здійснювати.
Зв'язок світоглядних традицій у староіндійській філософії зумовлювався не тільки типом філософствування, а й особливістю духовних пам'яток, що відбивали становлення і розвиток філософської самосвідомості. Ці пам'ятки складалися не одним автором і існували навіть не впродовж років, а цілі сторіччя, нерідко постаючи розгорнутими коментарями на певні ідеї та споріднені філософські теорії, де одна пам'ятка входила в іншу. Такими пам'ятками є Веди, Упанішади, Махабхарата і Рамаяна.
1. Ведична література як виток давньоіндійської філософії
У становленні й початковому розвитку давньоіндійської філософії велику роль відіграла ведична література та старожитні поетичні твори. Веди - збірники гімнів, пісень, магічних заклинань та ритуальних формул. Найбільш ранні з них відносяться до середини другого тисячоліття до н. е. Тексти великих поем “Махабхарата” й “Рамаяна” створювались у середині першого тисячоліття до н. е. і вони відіграли видатну роль у індійській культурі, особливо така частина “Махабхарати” як “Бхагава- дгіта”.
Ведична література (вихідна назва - “Веди”, що значить “знання”), написана староіндійською мовою у часи завоювання арійськими племенами автохтонного населення Давньої Індії. Складає вона чотири групи текстів:
1. Самхіти, які вважають власне Ведами, вони найдавніші, решта текстів являють собою коментарі й доповнення до Самхіт. Самхіти містять чотири частини - Ригведа, або веда гімнів, створена близько XI ст. до н. е. (збірка з 1028 гімнів, у яких понад 10 500 віршів, що дорівнює гомерівській “Іліаді” й “Одісеї”, разом узятим); Самаведа (збірка пісень, складених переважно на вірші Ригведи, із загального числа у 1594 вірша уже 1470 є в Ригведі); Яджурведа (збірка жертовних формул, теж багато в чому дублюють Ригведу); Атхарваведа (збірка магічних заклинань, містить понад 700 замовлянь).
2. Брахмани - тлумачення, або коментарі до текстів Самхіт, мають ритуальне значення і створені близько УІІІ-УІ ст. до н.е. Кожна Брахмана відноситься до певної Самхіти. Написані вони брахманами (жерцями) і для брахманів. Вважається, що ці тексти не мають особливого філософського значення і є з'єднуючою ланкою між Самхітами і Упанішадами.
3. Араньяки (буквально значить “лісні”, “лісні” тексти), тексти, призначені для пустельників, тих, хто відбував у скити, лісні курені для роздумів про суть буття та істину.
4. Упанішади - найбільш філософська частина Вед. Назва цих текстів походить від слів упа, ні, шад - “той, хто сидить біля”, тобто учень, який сидить біля вчителя і слухає його настанови; в інших випадках “упанішади” перекладають як “таємне вчення”, що не призначено всім. Це збірки великих і малих текстів, яких староіндійська традиція налічує 108, а зараз у спеціальній літературі зустрічаються цифри у 200-300 текстів, написаних протягом значного історичного періоду (від VIII ст. до н. е. до середини XIX століття н. е.). Найбільш давніми є такі упанішади як Чхандогья, Брихадараньяка, Айтарея, Кушітака, Тайттірія та Кена.
Перш ніж звернутися до філософського змісту Упанішад, наведемо деякі приклади з іншої ведичної літератури для ілюстрації її світоглядної орієнтації (у російськомовному перекладі з книги “Древнеиндийская философия. Начальный период”. - М., 1972.).
«Тогда не было ни сущего, ни не-сущего; не было ни воздушного пространства, ни неба над ним. Что в движении было? Где? Под чьим покровом? Чем были воды, непроницаемые, глубокие? Тогда не было ни смерти, ни бессмертия, не было различия между ночью и днём. Без дуновения само собою дышало Единое, и ничего, кроме него, не было» (Ригведа, Х, 129, 1).
«Покоящуюся область не-сущего одни люди считают как высшее, а другие таковым считают сущее, почитая эту область» (Атхарваведа, Х, 7, 21).
«Поистине вначале это как бы не было ни не-сущим, ни сущим. Вначале это поистине как бы было и как бы не было. Это было лишь мыслью. Поэтому мудрецом сказано: «Не было тогда ни не-сущего, ни сущего». Ибо мысль как бы не есть ни сущая, ни не-сущая. Она, мысль, будучи созданной, пожелала стать явной, более ясно выраженной, с более чётким обликом» (Шатапатха-брахмана, Х, 5, 3, 1-3).
У наведених уривках ми, щоб не ускладнювати сприйняття текстів, навмисно уникали місць, де використовуються міфологічні образи, вживаються імена численних богів, усім цим надзвичайно переповнені Веди.
Однією з центральних тем Упанішад є питання про першооснову буття і пошук у цьому напрямку звівся до розробки наскрізних понять давньоіндійської філософії “брахман” і “атман” та їх діалектики. Слово “брахман” має декілька значень: брахман як член касти жерців, Брахмани як група текстів ведичної літератури, Брахман як ім'я одного з богів, Брахман як філософська категорія для вираження деякої загальної основи всього сущого. Слово “атман” теж має декілька значень: як тіло, дихання, індивідуальна людська душа або як загальна душа, що тотожна Брахману. В Упанішадах проводиться й така думка, що атман як духовне “Я” кожної людини зливається з загальною духовною сутністю всього сущого, тобто з брахманом, становлячись у їх злитті “атманом-брахманом”, і в цьому поєднанні атман характеризує суб'єктивний, а брахман об'єктивний бік єдиносущого.
Упанішади містять також вчення про карму і самсару. Карма (закон відплати) - сукупність гарних і хороших вчинків, здійснених людиною у її попередніх існуваннях, коли той чи інший загальний баланс вчинків визначає подальшу долю людини. Людина, яка принизила себе аморальним вчинком, може колись відродитися твариною, рослиною і навіть каменем. Однак шлях до повернення у людський вигляд для неї не перекритий, оскільки всі речі мають душу, то через душевні зусилля людина може повернути собі людський вигляд навіть із стану скам'янілості.
В Упанішадах вчення про карму пов'язано зі вченням про самсару, про вічний колообіг життя і смерті. Метою життя має стати внутрішнє звільнення від цього колообігу: “Тот, кто живёт неразумно, без мыслей, кто всегда запятнан, тот не достигнет того места (берега покоя) и вернётся в самсару. Но тот, кто живёт разумно, с мыслями, кто никогда не запятнан, тот достигнет того места, откуда не рождаются вновь” (Катха-упанишада, I, 3.7-3.8).
Уявлення про карму й самсару увійшли майже в усі філософські системи Індії. Упанішади не просто констатують плинність та взаємозв'язок явищ, ця істина для них є вихідним пунктом обґрунтування системи поведінки, що має релігійний характер. Має місце безперервний колообіг життя і смерті, кожна частка світу приховує в собі незнищенну цілісність. Цьому колообігу підкорюється все в світі. Тільки людина, єдина з усіх речей, здатна пізнати сутність цього процесу і внутрішньо звільнитись від будь-яких пут життя (не відмінити, не уникнути, а саме “внутрішньо звільнитися”, зайнявши позицію безтурботності). Ідеал Упанішад - мудрець, який відрікся
земних справ, не втручається в них, байдужий до всього, що коїться в світі. Пізнавши власну причетність до всього світу, ототожнивши себе з ним, чого прагнув би такий мудрець? Спокою у спостереженні величності Світу і його символу - Брахмана.
Як і вся ведична література Упанішади є витоком давньоіндійської філософії. Ті школи, які найближче наслідують їх, називаються ортодоксальними. Це - санкх'я, йога, вайшешика, н'яя, міманса й веданта. А ті, що не дуже переймалися авторитетом вед, склали три школи - локаята, джайнізм, буддизм. Спочатку розглянемо коротко основи вчення ортодоксальних шкіл (даршан).
2. Індійські філософські школи (даршани) ведичної традиції
Санкх'я як філософська система є не тільки найстарішою, а й глибоко продуманою, спрямованою на широке коло явищ. Сам термін "санкх'я" означає "рахунок", "вирахування", "обдумування", "поглиблене роздумування", "правильне роздумування", близький до грецького терміна "філософія", "діалектика", слов'янського -- "любов до мудрості", і не випадково, що санкх'я називає себе "школою мистецтва думати".
Вважається, що засновником цієї школи був давньоіндійський мудрець Капіла, а її виникнення відноситься до VII -- VI ст. до н. е. Стосовно її джерел, то раніше існував трактат Шаштимантра, але він пропав, і до нас дійшло тільки два трактати, в яких відбиті погляди пізньої санкх'я -- "Санкх'я-сутра" і "Санкх'я-каріка", де ця школа втратила свій попередній зміст, пішовши на компроміс з іншими філософськими, а тим паче релігійними течіями, і перетворилася в теїстичну систему. Безумовно, поява такої школи не могла бути раптовою, як і те, що вона не могла бути витворена однією людиною. Вона створювалася поступово, елемент за елементом, і її розвиток йшов не в одному напрямі.
Для побудови ж будь-якої філософської системи потрібно виявити характер зв'язків окремих речей між собою, встановити закономірність явищ. Це завдання санкх'я розв'язує, звертаючись до причинно-наслідкових зв'язків, аналіз і знання яких дають змогу людині вийти за потік перевтілення, звільнення від законів карми. Причину всього сутнього санкх'я виводить з характеру наслідку, між якими має бути певна відповідність. Тут вперше робиться спроба зрозуміти природу причинності, вважаючи її відправною точкою для створення філософської системи завдяки раціональному осмисленню досвіду через логічне мислення.
Для системи санкх'я пізнання загалом визначається сприйняттями й умовиводами, а чисте знання постає як наслідок досвіду, тобто реального поєднання манаса і предмета через сприйняття. Відповідно всяке знання вважається конкретним, а тому матеріальним.
Засновником школи вважають Капілу, однак його твори незбереглися, а певних відомостей про його життя теж немає. Найбільш давнім твором цієї школи є “Санкх'я-каріка” автора Ішваракрішни, появу якої відносять до IV або V ст. н. е. У ньому коротко викладені центральні положення класичної санкх'ї. Останні представники школи жили XVI-XVII ст.ст.
Сам термін “санкх'я” є багатозначним (“число”, “кількість”, “аналіз”, “роздум”) і школа, мабуть, названа так через увагу до кількісного аналізу, до важливості числової символіки, а може й через властивий її представникам раціоналізм. Це досить раціоналістичне вчення, що прагне, спираючись на Веди, дати систему знань про світ в цілому, про причину та походження речей, їх метаморфози. Вихідна теза полягає у визнанні існування першооснови світу - пракриті, що частіше перекладається як “природа”, хоч за деякими іншими дослідженнями термін краще було б передавати словом “матерія”. Пракриті має два види: в'якта (виявлена) і а-в'якта (невиявлена). Ці поняття запозичені з Упанішад, але мають інше значення: в'якта - сукупність конкретних речей як модифікацій якоїсь первинної матеріальної цілісності (а-в'якта).
Крім пракриті санкх'я визнає також існування іншого незалежного начала - пуруші. Пуруша - деякий світовий дух, “чиста свідомість” (початкові значення слова “пуруша” - чоловік, мужчина; герой; душа). Ішваракрішна говорить про необхідність з'єднання пракриті й пуруші для того, щоб пуруша її (тобто пракриті) побачив, а їй було б кому демонструвати свою творчу силу. Союз пуруші й пракриті пояснюють прикладом поєднання здатностей кульгавого й сліпого: пракриті виступає у образі сліпого, але здатна до руху, а пуруша має зір, та нездатен до руху.
Водночас Ішваракрішна підкреслював, що пуруша тільки пасивний спостерігач матеріальних процесів, котрі викликає дія пракриті. Імпульс до руху й саморозвитку вона містить у собі і тому відкидається ідея бога-творця.
Перетворення невиявленої пракриті на сукупність речей і істот відбулося завдяки трьом гунам (якостям), поєднання яких спрямовує рух і розвиток всесвіту. Цими гунами є раджас (прагнення, пристрасть), тамас (пітьма), саттва (сутність, істина, ясність). Пракриті уподібнювалась мотузці, линві, сплетеній з трьох прядок (гун). Кожна зрима річ обов'язково має три гуни одночасно, але співвідношення їх мінливе. У одних речах переважає саттва і вони тяжіють до краси, істини і мудрості; у інших переважає тамас і це надає речам пасивність, обмеженість; раджас - винуватець активного, енергійного в речах.
Концепція еволюції містить також уявлення про 24 таттви (елементи, або сутності), що системно упорядковані. З а-в'якти спочатку виникає махат, який щось посереднє між в'якта і а-в'якта і який називається також буддхі (свідомість). Махат (він же буддхі) породжує ахамкару (принцип індивідуалізації), через якого пракриті породжує живих істот. Буддхі і ахамкара дають початок органам сприйняття й дії людини та п'яти речовим елементам (бхута), з яких утворено зовнішній світ. Речових (грубих) елементів, які йменуються махабхутані, налічувалося п'ять (ефір, вогонь, повітря, вода, земля) і складені вони з танматр (тонких сутностей), утворених у свою чергу з ахамкари. До таттв відносились також п'ять чуттів і п'ять органів дії (голос, руки, ноги, органи виділення й розмножування. До 10-ти “чуттів і дій” людини додавався 11-й - манас (розум), який призначений для синтезу даних органів чуття. Отже, пракриті, махат, ахамкара, одинадцять проявів людини, п'ять махабхутані і п'ять танматр складали у сукупності 24 таттви (сутності). Санкх'ю 24-х елементів відрізняють від санкх'ї 25 елементів (додається ще й пуруша). Санкх'ю 26-ти елементів іноді називають йогою, яка додавала до попередньої кількості ще й бога.
Важливе місце у положеннях санкх'ї про становлення й подальшу зміну світу займала теорія причинності під назвою сат-кар'я-вада (учення про присутність наслідку у причині, що його породжує). Школа вважала, що якби наслідок не був присутній у причині, то він би виникав з ніщо. Однак кожна дія породжується тільки певною першоосновою (сир робиться з молока, тканина з пряжі) і кожна річ зберігає зв'язок зі своєю причиною (глечик за вагою дорівнює витраченій на його виготовлення глині). Щоб пояснити чому наслідки одразу не виявляються, коли вони вже закладені у причині, санкх'я стверджувала, що наслідки присутні у причині потенційно, у прихованій формі, і для їхньої реалізації потребується комплекс конкретних умов.
Що стосується гносеологічних питань, то санкх'я вважала, що знання про зовнішні речі людина отримує шляхом трьох етапів. Перший етап - безпосереднє сприйняття через органи чуття. На другому етапі манас обробляє первинні образні дані і передає цей матеріал буддхі, який є головним знаряддям досягнення справжнього знання. Третім джерелом пізнання вважалось авторитетне свідоцтво Вед.
2.1 Йога
Найбільш раннім твором цієї школи є ”Йога-сутра”, яку приписують Патанджалі, що жив приблизно у I ст. н. е. Слово “йога” санскритського походження і означає “зв'язок”, “єднання”. Смисл цього слова стає зрозумілим, якщо зважити на те, що метою прибічників йоги є звільнення індивідуального духу з колообігу самсари і пут карми та з'єднання його з абсолютним духом. Патанджалі розумів звільнення як повне відокремлення індивіда від світу та замкненість на собі. Широкому загалу йога більше відома особливими правилами психологічно орієнтовна- ного тренування для досягнення “звільнення”.
У загальнофілософському плані йога була близькою до санкх'ї, але в її вчення введено було верховне божество (Ішвара), яке існувало одвічно і спочатку окремо від пракриті. У системі йоги налічувалося 26 елементів (таттв), інколи саме санкх'ю 26-и елементів і називають йогою.
Якщо звернутись до деяких специфічних теоретичних положень йоги, то їх слід шукати у психологічних питаннях, котрі більше пасують психофізичній орієнтації прибічників цієї філософської системи. Центральною категорією для неї є читта, психічна основа, окремі прояви якої, тобто конкретні психічні стани, є її модифікаціями. Йога вдається до детального аналізу різних психічних станів.
В залежності від методів, які пропонуються для досягнення звільнення, розрізнюють такі течії йоги: джнана, раджа, бхакті і карма-йога.[1]
Джнана-йога основним методом звільнення вважає пізнання світу як фактично відокремленого від атмана, котрий, між іншим, може суб'єктивно вважати себе пов'язаним з ним.
Раджа-йога, або царська-йога, яку власне й розробляв Патанджалі, наголошує на методах психічного й фізичного оволодіння собою впродовж восьми ступенів. Перші дві ступені (яма і ніяма) - це вправи у стриманості, самовладанні, безгнівності. Другі три ступені (їх всі разом ще називають хатха-йога) є вправами у контролі за диханням (пранаяма), різних фіксованих положеннях тіла (асана), ізоляція почуттів від зовнішніх впливів (прат'яхара). Останні три ступені стосуються тренування психіки, сумісно вони називаються сам'яма, і складаються з таких етапів: концентрація думки, утримання її (дхарана), роздум або медитація (дх'яна) і нарешті самозаглиблення (самадхі), за яким настає звільнення від тілесної оболонки. За Патанджалі, маха-самадхі (“маха” значить “велика”) закінчується смертю.
Бхакті-йога. Санскритське слово «бхакті» означає «відданість», а відповідне вчення йоги сповідує беззастережну відданість і навіть любов до абсолюта, тобто до Бога. Любовь і відданість Богу досягається шляхом повного залучення до відданого служіння. Відмінність початкового й кінцевого етапу полягає в тім, що спершу діяльність здійснюється через почуття обов'язку, а наприкінці вона стає спонтанною і базується виключно на стосунках любові.
Карма-йога у відповідність з філософією санкх'ї вважає, що у людині взаємодіють три сили: саттва, раджас і тамас. Коли тамас починає домінувати, то ми втрачаємо активність, стаємо лінивими. Коли на перший план виходить раджас, у людині переважає активність. Саттва виражає рівновагу між першими двома силами. Карма-йога приділяє особливу увагу взаємодії цих трьох сил, прагне навчитись використовувати їх у своєму житті.
2.2 Вайшешика
Назва школи походить від санскритського “вішеша” - “особливість”, “відмінність”, а також “одиничне”, “першо- субстанція”, “частка”. Останні два значення більше відповідають суті вчення.
Засновником школи вважають Канаду (1 ст. н. е.), якому приписують твір “Вайшешика-сутра”, що написана у вигляді афоризмів і складається з десяти книг. Ця школа була найбільше пов'язана з натурфілософською традицією Упанішад. Згідно Канади, світ виникає із взаємодії вічних і ніким не створених атомів (вони називаються ану (слово походить від санскритського ан, що значить “окремий”, “тонкий”, “найдріб- ніший”). Атоми неподільні, мають сферичну форму, не змінюються з часом, не можуть бути ні створені, ні зруйновані. Є чотири різновидності атомів зі своїми властивостями, які відповідають чотирьом матеріальним субстанціям: земля, вода, повітря, світло. Атоми землі мають запах, колір, смак, важкість, доступність дотику. Атоми інших субстанцій мають не увесь набір цих якостей, напр., світло має тільки колір і доступність дотику. Самі по собі атоми пасивні і їх початкова рухливість забезпечена була невидимою силою (адрішта, що в перекладі й значить “невидиме”, “приховане”, прикладом дії адрішти називався магнетизм), після чого вони почали з'єднуватись, утворюючи субстанції.
Вчення Канади налічує дев'ять субстанцій: земля, вода, повітря, вогонь, час, простір, ефір, душа і розум. Сполучення атомів цих субстанцій складає світ. Увесь чуттєво доступний світ управляється особливим загальним моральним законом (дхарма), він же обумовлює і правильну поведінку людини у житті. Дотримування правил, що випливають з вселенського закону, дозволяє людині досягти пристойного місця у житті. Однак це місце не є чимось стабільним, постійним, адже навіть світова душа (Брахма) не має постійного спокою. Тому людині належить весь час удосконалюватись, прагнучи до істинного знання. Фізичний світ теж не є чимось застиглим і вічним, вічні лише атоми. Процес утворення світу і наступного його руйнування повторюється циклічно.
У гносеологічних питаннях вайшешика багато у чому примикає до школи н'яя.
2.3 Н'яя
Перше систематичне викладення вчення цієї школи у книзі “Н'яя-сутра” належить Готамі, час життя якого європейські індологи відносять до П-^ ст. н. е., а індійські вчені до Ьго тисячоліття до н. е. Представники школи переважну увагу приділяли проблемам логіки і гносеології (слово “н'яя” значить “правило міркування”, “логічний висновок”, “логіка” взагалі).
Готама вважав, що зовнішній світ є реальним і відкритим для пізнання через відчуття, які далі синтезуються розумом за законами логіки. Розглядаючи проблему логічного висновку н'яїки обґрунтували п'ятичленний силогізм (як відомо, у класика європейської логіки Арістотеля силогізм є тричленним). У першому судженні силогізму констатується певний емпіричний факт, у другому дається підстава, що дозволяє вважати цей факт безсумнівним, у третьому дається якесь загальне положення, окремим випадком якого є наш факт, четвертий член силогізму неначе відтворює другий, але не індуктивно, а дедуктивно, як наслідок з проголошеного вище правила, п'ятий член співпадає з першим, але уже у вигляді доведеного результату. Класичним прикладом такого силогізму є наступне:
1. На горі вогонь,
2. Тому що на горі дим.
3. Де дим, там вогонь.
4. На горі дим,
5. Отже, на горі вогонь.
Або інший приклад:
1. Рам є смертним,
2. Тому що він людина.
3. Усі люди смертні, наприклад, Сократ, Кант, Гегель.
4. Рам теж людина,
5. Отже, він є смертним.
Логічні помилки н'яїки пов'язували з наведеною тут формою силогізму і налічували п'ять типів помилок. Перший тип є наслідком неправильного формулювання третього члена силогізму через помилкові узагальнення окремих фактів. Другий пов'язаний з суперечливістю формулювання того ж таки третього члена. Третій тип має місце тоді, коли третій член силогізму може бути спростований іншим, краще обґрунтованим. Четвертий тип зустрічається у разі, коли безпідставною є залежність між другим і першим членом. П'ятий виникає тоді, коли третій член може бути спростований шляхом певного емпіричного сприйняття. З наведеного видно, що н'яя прагнула досить ґрунтовно підійти до вирішення проблем логіки й гносеології.
2.4 Міманса
Назва школи походить від санскритського слова у значенні “проникнення”, “дослідження”, “дискусія”. Засновником вважається Джайміні, якому приписують твір “Міманса-сутра”, що складається із 2500 коротких висловлювань. Час життя
Джайміні точно не встановлено, розбіжності у дослідників сягають меж від IV ст. до н. е. до II ст. н. е. Появу цієї школи пов'язують з необхідністю посилення авторитету вед і позицій брахманізму. Джайміні рішучий прибічник Самхіт і готовий буквально сповідувати на рівні жерців ведичні ритуали (особливо ті, що викладені у Брахманах). Ідеї Джайміні у IV ст. розвивав Шабара, а у VII-VIII Прабхакара і Камарила.
Якщо оцінювати школу суто з філософської точки зору, то мімансаків (тобто прибічників міманси) більше цікавила теорія пізнання. З боку натурфілософії вони поділяли у чомусь погляди деяких інших шкіл: визнавали ті ж дев'ять субстанцій, що і вайшешики, атомістичне вчення тощо. Не згодні вони були тільки з тим, що світ циклічно виникає й руйнується. З їх точки зору, світ вічний, незмінний, не має початку й кінця, змінюються лише окремі речі.
Вихідним у гносеологічних питаннях у них є положення про чуттєву (сенсуалістичну) основу пізнання і про те, що подібне пізнається подібним. Об'єкти, у кожному з яких переважає один з п'яти першоелементів, сприймаються відповідними їм органами: носом, язиком, шкірою, очами, вухами. Джайміні вважав, що є п'ять джерел правильного пізнання: чуттєве сприйняття, логічний висновок, порівняння, припущення (щось на зразок гіпотези) і свідоцтво авторитету (маються на увазі ведичні тексти).
2.5 Веданта
Назва школи у перекладі з санскритської означає “кінець, завершення Вед”, ведантою спочатку називали Упанішади, які фактично й були завершальною частиною всього корпусу ведичної літератури. Оскільки школа веданти широко використовувала авторитетні для неї Упанішади, то назва “веданта” й закріпилася за нею. Засновником “веданти” називають Бадараяну, який жив за різними версіями чи ще у V, чи у II ст. до н. е. і був автором найбільш древньої книги цієї школи за назвою “Веданта-сутра”. Книга розділена на чотири глави, складається з 555 сутрів, кожна з яких містить 2-3 слова. Така заощадливість у словах робить книгу багато у чому неясною і відкриває широкий простір для інтерпретацій, чим і займались послідовники Бадараяни. Серед найбільш знаменитих інтерпретаторів і тих, що розвивали принципи веданти, є Шанкара (788-820), Рамануджа (1027- поч. XII ст.), Вівекананда (1863-1902).
Основні тези, котрі можна вивести з лапідарних і малозрозумілих висловлювань Бадараяни, такі: світ не є похідним від матеріальних сил; єдиною реальністю є духовне начало (Брахман), а все те, що ми знаємо як суще, походить з нього. Розвиваючи ідеї Бадараяни, Шанкара стверджував, що існує безособовий, абсолютний дух (Брахман) у якості основи буття. Людська душа (Атман) - тотожна Брахману і є його емпіричним проявом. Навколишній світ не є частиною Брахмана, він є ілюзією, котру породив Брахман. Наше емпіричне “Я” також ілюзорне. Реальним є тільки Атман - своєрідна проекція Брахмана на той уявний психофізичний комплекс, який ми повсякденно називаємо людською особою. Пізнання зовнішнього світу через органи чуття Шанкара вважав самообманом, оскільки і зовнішні об'єкти і пізнавальні здатності людини ніщо інше, як ілюзії. Люди приймають за реальність свої абстрактні образи, що породжуються з “внутрішньої помилки”, тобто вихідного відкидання абсолюта (Брахмана) як єдиної реальності.
У певні часи (особливо у середньовіччя) веданта ставала панівною течією серед інших даршан ведичної традиції.
3. Неортодоксальні філософські вчення
3.1 Локаята
Ця школа була відома у Індії дуже давно і існувала протягом не менш як двох тисяч років, але досі є багато у чому загадковою, бо не залишилось творів її прибічників. Та й з самою назвою школи не все гаразд. “Локаята” перекладають то як “поширене у народі”, то як «точка зору простих людей», інколи як “ті, що йдуть шляхом земного світу”. Зрозуміло одне: назвою підкреслювалась суперечливість світоглядних основ цієї школи елітним школам жерців-брахманів. Згаданий вище Шанкара видавав локаятиків за грубий, неосвічений натовп. Про те, що локаята давнє вчення, свідчать і Упанішади. У них міфологічним засновником вчення названо Бріхаспаті, якому приписується думка про те, що сутністю всього живого є тіло, а душа є не більше, ніж ілюзія. “Я” є тіло, яке обдароване розумом, і підтверджувалась ця теза тим, що розум має місце лише там, де є тіло, і ніхто не бачив безтілесного розуму.
У середньовіччя прибічників матеріалістичного філософського спрямування частіше вже називають не “локаята”, а “чарвака”, але йдеться про ту ж саму лінію філософування.
Локаятики вважали, що єдиним джерелом дійсного знання про реальний світ є свідоцтво чуттєвого сприйняття, і релігійні тексти нічого не можуть додати суттєвішого за досвід. До зовнішнього сприйняття додавалось також внутрішнє, коли зовнішні свідоцтва опосередковуються свідомістю.
Світ складається тільки з тих чотирьох елементів, які можна сприймати органами чуття: повітря, вогонь, вода і земля. Шляхом комбинації цих елементів утворюються неживі й живі речі, які після своєї смерті знов розкладаються на ті ж елементи. Припущення чогось невидимого у якості первоначала - відкидається, тому що довести його існування неможливо.
Локаятики відкидали уявлення про рай, про душі, що живуть у іншому світі. Світ єдиний і складений з першоначаль- них елементів, з них же, шляхом взаємодії, формується й свідомість. Заперечувалась і карма, бо якщо душа здатна переходити з одного тіла у інше, то чому тоді вона не пам'ятає свої минулі народження. Або якщо індивід після смерті відроджується в новому тілі, то чому він не прагне прийняти попередній вигляд, хоча б з любові до тих рідних, котрих він залишив. Коли ніхто ніколи не спостерігав процесу трансміг- рації душі, то на якій підставі про це твердять? Ідея карми, впевнені локаятики, виникає або через нерозуміння природних законів, або через свідому оману людей. Тому Веди вони засуджували абсолютно безкомпромісно.
3.2 Джайнізм
Засновником джайнізму вважають Вардхаману (599-527 р. до н. е.). Його ще називають Махавірою, на прізвисько Джина (переможець), звідки й походить назва всієї школи. Термін “джайнізм” відноситься як до однієї з індійських релігій, так і до філософської системи. Філософська система джайнізму, яку викладено у “Джайна-сутрах” (канону з 41 твору), склалася на межі нової ери і залишилась практично незмінною до цього часу.
Джайни вважають, всупереч локаятикам, що крім такого джерела знання як відчуття є ще два важливих джерела - логічний висновок і свідоцтва авторитетних людей. На основі цих трьох джерел пізнания будується модель світу. На базі сприйняття ми дізнаємось, що всі тіла складаються з чотирьох елементів, про які йшлося у локаятиків. Шляхом логічного висновку ми переконуємося в існування простору (акаша), оскільки тіла повинні десь існувати, і часу (кала), оскільки зміни, як послідовний ряд станів тіл, не можна зрозуміти без часу. Повинні також існувати причины руху і спокою, адже без них не можна пояснити рух і припинення руху у речах. Ці причини називаються дхарма і адхарма.
Дхарма - те, що сприяє рухові, є його умовою, вона ніким не створена і вічна. А-дхарма - те, що виражає абсолютний спокій і теж присутнє у природі від початку. Дхарма, а-дхарма, кала й акаша разом називаються а-руна (безформне), бо ці сутності предметно уявленими бути не можуть. Їм протистоїть руна - ті явища, що можуть бути сприйняті чуттєво.
Пудгала (матерія) поділяється на ті самі чотири елементи (земля, вода, вогонь, повітря), з суміші яких складається кожна річ. Джайни визнавали також атоми (ану), які є безкінечно малі, усі однакові і вічні, ніким не створюються й не руйнуються.
Спираючись на сприйняття і логічний висновок джайни стверджували, що в усіх живих тілах є душі, які неначе керуючі субстанції спрямовують наші тіла на успішне функціонування. Душа є не тільки у тварин, а й у рослин і навіть у пилинок. Душі мають різну ступінь свідомості. У рослин, у пилинок є тільки почуттєва свідомість, у нижчих живих організмів є два почуття, більш високо розвинуті мають три, чотири. У людини й ще у деяких тварин - п'ять.
Однак незалежно від ровинутості здатності до відчуття душа, що живе у тілі, обмежена у можливостях пізнання і зазнає усіх видів страждань. І все ж кожна з душ за самою природою здатна досягти безмежної свідомості, сили і щастя. Але заважають джайнізмі карми - це сили пристрастей і бажань душі, які притягяють частки матерії до душі, а ті проникають у душу, неначе пил проникає у світло вогню або сонця. Отже, карми є причиною полонення душі матерією, тому слід через позбавлення карм звільнинитися і від матерії.
Учення і життя святих (тіртханкарів), що досягли звільнення, доводять можливість звільнення й вказують шляхи до цього. Для звільнення потрібні три речі: повна віра в учення джайнизму, точне знання цього учения и правильна поведінка, яка полягає в утриманні від несправедливості, брехні, злодійства, почуттєвого потягу до предметів. Виховуючи в собі правильну віру, правильне знання и правильну поведінку, ми зможемо контролювати власні пристрасті й тоді карми відійдуть, а душа знову отримає свої природні досконалості. Це і буде станом звільнення.
У джайнізмі місце Бога займають тіртханкари, але їм поклоняються так як богам у інших релігіях, а як ідеалам, котрим треба наслідувати. Послідовні джайністи дотримуються суворого аскетизму. Так дигамбари («одягнені світлом») не носять одежі, залишаються безшлюбними, дотримуються вимоги ахимси, тобто вимоги нікого не вбивати, навіть комах.
3.3 Буддизм
Засновником буддизму вважається Сіддхартха Шак'ямуні (“пустельник з роду шак'їв”). Ім'я Сіддхартха, що значить “той, хто виконав своє призначення”, він отримав при народженні, прізвисько йому дали за його життя сучасники, а сам він себе назвав Буддою (від санскритського Buddha, що значить “просвітлений вищим знанням”, “осяяний істиною”. Жив він приблизно у 563-483 роки до н. е., проживши 80 років, половину з яких викладав своє вчення. Будда був, перш за все,релігійним реформатором і прихильники його вчення переконані в тому, що він з'явився на світ, аби вказати людям шлях до спасіння, до позбавлення страждань, на які приречена жива істота. Отже буддизм вже існує 2 500 років і є переважно релігією (до того ж світовою), а не філософією. Однак через деякий час після свого виникнення, особливо коли він виявив свою життєздатність і став популярним, його ідеологи подбали й про філософські підвалини. Тут ми звернемось тільки до основних положень філософської доктрини буддизму.
Одним із центральних понять цієї доктрини є дхарма, яке можна перекласти словом елемент. Буття є взаємодією деяких конечних елементів “матерії”, “духу” і “сил”, що об'єднуються терміном дхарма. Тільки вони є справжніми реальностями, а будь-яке їх об'єднання - тільки ім'я певної комбінації, що немає своєї окремої сутності. Кожний з елементів (дхарм) є особливою сутністю. Елементи взаємно не проникають один в другий, хоч і можуть взаємодіяти, їх взаємодія підкорюється закону причинності. Світовий процес являє собою взаємодію 72 видів елементів (дхарм) і має тенденцію до заспокоєння і конечного згасання.
Дхарми не слід розуміти у вигляді якихось часток матеріального характеру, з яких складається світ. Вони є най- дрібнішими частками свідомості, що розуміється у самому широкому смислі: від чуття до ментальних проявів вищої якості. Теоретики буддизму уявляють свідомість як безперервний потік часточок, що на мить з'являються й швидко зникають і разом складають зміст свідомості. Безперервно мінлива комбінація породжує всі відчуття, уявлення, емоції прагнення, ідеї тощо. Ці комбінації дхарм і “створюють” те, що люди називають зовнішнім світом, хоч насправді ніякої особливої реальної дійсності немає, а є тільки ілюзія її, проекція ментальних станів “назовні”.
Отже, як на те пішло, то, по-серйозному, немає й страждань, від котрих буддистська релігія хоче врятувати людину, а є лише його ілюзорність, породжена хворою свідомістю. Достатньо навести порядок у свідомості, ілюзії розвіються і буде відкритий шлях до нірвани. Нірвана - то ще одне важливе поняття буддизму, що означає повну заспокоєність, згасання, а іноді й смерть. Якщо в інших релігіях, включно з тими віруваннями, що були в Індії, визнавалась наявність індивідуальної душі (напр., атман), то буддизм її не визнає, а значить не може бути й її безсмертя. Тому буддизм сповідує те, що може бути названо анатман (“не душа”).
Йдеться про те, що анатман як і наше “Я” має штучний характер, і тільки умовно назване так, бо воно розділене рядом станів елементів і теж є ілюзією. Отже нірвана може бути інтерпретована як звільнення від власного “Я”, позбавлення ілюзії про існування деякого усталеного комплексу під назвою “Я”.
Буддизм, між іншим, визнає карму, але по-своєму тлумачить її. Розпад ситуативної комбінації елементів (скажімо те, що ми звемо як наше “Я”) не є припиненням зв'язку між ними. Напр., куля, що рухається, зіштовхується з іншою кулею і передає їй свій рух, хоч сама й зупиняється. Отже наслідки дій живуть, стаючи причиною подальших наслідків. Так само й кармічний закон: один стан є причиною наступних станів.
Хоч у буддизмі й є метафізична й онтологічна складова, все ж у центрі її уваги - людина, проблеми моралі і обґрунтування норм правильного життя, що пов'язані зі спрямованістю до нірвани. Будда обґрунтував “восьмеричний шлях” поступової трансформації психології людини:
1. правильні погляди - прийняття чотирьох благородних істин [ а) життя наповнене стражданнями; б) саме життя є причиною страждань; в) можна припинити страждання; г) є шлях, що веде до їх припинення];
2. правильні прагнення - набути в собі бажання досягти нірвани;
3. правильна мова - утримуватися від неправди;
4. правильна поведінка - уникати заподіяння шкоди іншим істотам;
5. правильний спосіб життя - здобувати харчі тільки чесними засобами;
6. правильні зусилля - здійснювати контроль за станом психіки, не припускатися егоїстичних думок;
7. правильний напрямок думок - не концентрувати увагу на власній персоні, тобто уникати думок типу “це - Я”, “це - Моє” тощо;
8. правильне зосередження - досягати стану повного відчуження від світу, його принад, бажань.
Історія буддизму довга й складна. Виник він у стародавні часи в Індії, у середні віки став світовою релігією, але вже за межами своєї батьківщини. Сьогодні він поширений у Китаї (особливо у Тибеті), Японії, Монголії, Бірмі, Цейлоні, деяких регіонах Росії. Має різні напрямки, які домінують у тих чи інших країнах. У ХХ столітті його модернізована форма (дзен- буддизм) набула популярності серед окремих шарів західних країн через тяжіння до містики, що, мабуть, відповідало світосприйняттю певних соціальних кіл у деякі кризові періоди.
Навіть з короткого огляду давньоіндійської філософії та розвитку її різних світоглядних напрямків видно, що ми маємо справу з колосальною і дуже давньою традицією обмірковування складних проблем людського перебування у світі. Від цього складається переконання про важливе місце цієї філософської традиції в історії світової філософії. Давньоіндійські школи проіснували до пізнього середньовіччя, зробили значний вплив на ідеологічний розвиток Індії. У нову й новітню історію цей вплив поширився і на західну цивілізацію.
До здобутків давньоіндійської думки і сьогодні звертаються вчені, письменники, громадські й політичні діячі різних країн. З приводу проблем цієї філософської спадщини не вщухає наукова полеміка. Ідеї, що висунуті були стародавніми мислителями, переросли свій час, попередили філософські погляди наступних епох або у модернізованому вигляді отримали новий імпульс до життя.
Висновок
Отже, стародавньоіндійська філософія формується переважно як нове вчення про життя, орієнтоване в основному на етико -- моральні проблеми. Вищим видом діяльності в ній вважається внутрішнє самовдосконалення, де знання постає вище від діяльності і, в свою чергу, метою знання є споглядання.
Практична орієнтація стародавньоіндійської філософії не означала ігнорування практичного досвіду і знань. Навпаки, вони старанно нагромаджуються і використовуються тією мірою, яку давала змогу етико -- психологічна орієнтація самої філософії на звільнення душі з-під влади природи.
Слабкий розвиток філософсько-теоретичних проблем природознавства зумовлювався особливостями структури індійського суспільства того часу, широким використанням релігійно-міфологічних образів, у яких природа і Бог були єдиносутні, що перешкоджало розвиткові теоретичних форм знання, призводило до перетворення більшості філософських систем у релігійно-теїстичні системи за умов формування феодального суспільства.
Література
Першоджерела
1. Атхарваведа. Избранное. - М.: Наука, 1976. - 408 с.
2. Брихадараньяка-Упанишада. - М.: Наука, 1964. - 239 с.
3. Древнеиндийская философия. Начальный период. - М.: Мысль, 1972. - 271 с.
4. Ригведа. Избранные гимны. - М.: Наука, 1972. - 260 с.
5. Упанишады / Перевод с санскрита пред. и коммент. А.Я. Сыркина. - М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, НИЦ "Ладомир", 1991. - Кн. 1. - Брихадараньяка упанишада. - 240 с. - Кн. 2. - Упанишады. - 336 с. - Кн. 3. - Чхандогья упанишада. - 256 с
6. Ньяя-сутры. Ньяя-бхашья. Историко-философское исследование. Памятники письменности Востока. - М.: Восточная литература РАН, 2000. - 504 с.
Навчальна література
1. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии. М.: Высшая школа, 1981. - С. 55-91.
2. Чанышев А. Н. История философии древнего мира : Учебник для вузов. - М.: Академический проект, 2005. - С. 49-101.
Додаткова література
1. Бонгард-Левин Г. М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука, религия. М.: Наука, ГРВЛ, 1980. - 333 с.
2. Вивекананда С. Философия йоги. Перевод со второго калькуттского издания Я. К. Попова. - Магнитогорск: Амрита, 1992. - 512 с.
3. Гусева И. Р. Джайнизм. М.: Наука, 1968. - 128 с.
4. Завгородній Ю., Луценко Д. “Вайшешика-сутри” Канади (1.1.1-48): переклад та історико-філософський коментар // Філософська думка, 2006, №6. - С. 90-124.
5. Исаева Н. В. Шанкара и индийская философия. - М.: Наука. Главная редакция восточной литературы, 1991. - 199 с.
6. Кочетов А. Н. Буддизм. - М.: Наука, 1983. - 176 с.
7. Лукьянов А. Е. Становление философии на Востоке (Древний Китай и Индия). М.: Инсан, 1992. - 208 с.
8. Лунный свет санкхьи. Ишваракришна. Гаудапада. Вачаспати Мишра. Ex Oriente Lux. - М.: Ладомир, 1995. - 326 с.
9. Лысенко В. Г. Универсум вайшешики ( по Собранию характеристик Прашастапады). История восточной философии. - М.: Восточная литература РАН, 2003. - 487 с. Радхакришнан Сарвепалли. Индийская философия. - М.: Академический проект; Альма Матер, 2008. - 1007 с.
10. Рационалистическая традиция и современность. Индия. - М.: Наука, Главная редакция восточной литературы, 1988. - 246 с.
11. Рой М. История индийской философии: Греческая и индийская философия. - М: Изд-во иностранной литературы, 1958. - 547с
12. Чаттопадхьяя Д. История индийской философии. - М.: Прогресс, 1966. - 327с.
13. Чаттопадхьяя Д. Локаята даршана: История индийского материализма. - М., 1961. - 327 с.
14. Чаттерджи С., Датта Д. Введение в индийскую философию - М.: Издательство иностранной литературы, 1955.
15. Щербатской Ф. И. Избранные труды по буддизму. - М.: Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1988. - 426 с.
16. Юнг К.-Г. Йога и Запад // Архетип и символ. - М.: Ренессанс, 1991. - С. 223-232.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Особливості філософії серед різних форм культури. Співвідношення філософії та ідеології, науки, релігії, мистецтва. Ведична релігія і брахманізм. Створення вчення про перевтілення душ. Процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
контрольная работа [91,7 K], добавлен 04.01.2014Соціальний розвиток давньогрецького суспільства. Гомерівська Греція. Натурфілософія. Поєднання філософії та зародків науки. Етико-релігійна проблематика. Піфагор та його послідовники. Класичний період давньогрецької філософії. Філософія епохи еллінізму.
реферат [37,8 K], добавлен 09.10.2008Поняття "суспільство" в філософії, соціальна детермінація. Основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства. Структура і функції суспільства. Первинність індивідного начала в суспільстві або надіндивідуальність соціальних структур.
дипломная работа [29,6 K], добавлен 14.03.2009Зародки філософського мислення в Індії. Ведична література. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї. Філософія стародавніх греків і римлян. Мілетська та Піфагорійська школи.
реферат [28,8 K], добавлен 28.02.2009Поняття соціального у філософії, пошук моделей, які б адекватно відтворювали його природу і сутність. Розгляд соціуму як історичного процесу, суспільства як системи і життєдіяльності людини. Визначення діяльності як способу існування соціального.
реферат [30,8 K], добавлен 26.02.2015Необхідність увиразнення і розуміння індивідом життєвих пріоритетів у суспільстві. Накопичення життєвого досвіду упродовж життєвого існування. Розв’язання питання сенсу життя. Маргіналізація людини та суспільства. Ставлення до життєвого проектування.
статья [26,4 K], добавлен 20.08.2013Предмет соціальної філософії. Основні показники розвитку суспільства. Специфіка соціального пізнання. Політична система суспільства, її структура та функції. Рушійні сили історичного процесу. Шляхи подолання кризи взаемовідносин людини і природи.
презентация [48,4 K], добавлен 19.04.2013Суспільство – категорія філософії, самостійна одиниця історичного розвитку, сукупність соціальних організмів. Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства. Соціальна система об’єктивних умов існування людства; біосфера та ноосфера.
реферат [71,9 K], добавлен 25.02.2015Поняття "інформаційного суспільства". Роль та значeння інформаційних революцій. Основні історичні eтапи розвитку та формування інформаційного суспільства. Роль інформатизації в розвитку суспільства. Культура, духовність в інформаційному суспільстві.
курсовая работа [49,9 K], добавлен 13.06.2010Період "високої класики" в філософії як період розквіту давньогрецької філософії з середини V до кінця IV століття до нашої ери. Провідні риси цього етапу розвитку філософії. Особливості філософської системи Платона. Провідні ідеї філософії Аристотеля.
контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.02.2011
