Размещено на http://www.allbest.ru/

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з предмету «Філософія»

на тему: «Феноменологія Гуссерля»

Зміст

Вступ

1. Специфіка філософії у контексті феноменології

2. Ідея життєвого світу Едмунда Гуссерля

3. Феноменологічна критика натуралізму, психологізму та історицизму

4. Вплив феноменології на філософію XX століття

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Одним з головних напрямків сучасної філософської думки є феноменологія, що буквально означає вчення про феномени. Феноменологія не тільки ознаменувала новий поворот у вивченні проблеми свідомості, але й визначила нові завдання філософської науки в цілому. Засновником феноменології в тому вигляді, в якому вона культивується в XX ст., є Едмунд Гуссерль.

Актуальність. Інтерес до феноменологічного напрямку в філософії обумовлений місцем, яке він займає в сучасній гуманітарній науці. Феноменологія давно вже переступила межі чисто філософської доктрини. Ключові ідеї широко використовуються в різних галузях знань.

Тема роботи. Феноменологія Гуссерля.

Метою даної роботи є дослідження внеску Е.Гуссерля у формування і розвиток феноменологічного напрямку.

Об'єкт дослідження - філософська спадщина Е.Гуссерля.

Предмет дослідження - ідеї та вчення Е.Гуссерля.

На досягнення мети дослідження спрямовані наступні завдання:

- дослідити специфіку філософії у контексті феноменології;

- проаналізувати основні вчення та ідеї Е.Гуссерля;

- дослідити вплив феноменології на філософію XX століття

1. Специфіка філософії у контексті феноменології

Основоположник одного з провідних напрямів сучасної західної філософії - феноменології Е. Гуссерль (1859-1938) поставив проблему філософії як строгої і точної науки. Е. Гуссерль - вчений, який заклав теоретичні основи сучасного західного мислення і визначив проблематику майже всіх напрямів філософії (екзистенціалізму, філософської і культурної антропології, герменевтики, структуралізму, деконструктивізму). Народився він в Австрії, у двадцять два роки закінчив математичний факультет Лейпцизького університету. Зацікавленість філософією і філософськими питаннями в математичних науках привела Е. Гуссерля у Віденський університет, де він здобув філософську освіту під керівництвом знаменитого на той час професора філософії Ф. Брентано (1838-1917). У 1887 році Гуссерль захищає докторську дисертацію в Галльському університеті. Багато років викладав у Геттінгенському, Фрейбурзькому і Галльському університетах. Його перша робота «Філософія арифметики» підводить емпіричну основу під усі математичні науки. Але широку відомість принесла Гуссерлю двохтомна праця «Логічні дослідження», опублікована в 1900-1901 pp. Цією публікацією Е. Гуссерль заявив про створення новітнього напряму в філософії -- феноменології. Усе ще гірко переживаючи біль втрати великого Ніцше (помер у 1900 p.), філософська громадськість якось відразу зрозуміла (а може відчула): на горизонті з'явилась нова філософська зірка -- зірка Гуссерля; на філософському небосхилі виник «феноменологічний рух», який проіснував до початку 30-х років XX ст. Третій - «трансцендентальний» - етап у формуванні філософії Е. Гуссерля пов'язують з його роботою «Ідеї чистої феноменології» (1913 p.), в якій він окреслив сферу дослідження власне феноменології як філософської науки. Автор поставив перед собою завдання знайти єдино вірну основу філософії, науки і будь-якого знання взагалі. В останній роботі «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» Е. Гуссерль намагається дослідити причини і джерела занепаду західноєвропейської культури і всього західного суспільства в цілому. Мислитель помер у 1938 році, залишивши після себе багату творчу спадщину. В його архіві в Лувені (Феслау) зберігається понад 40 000 неопублікованих сторінок, написаних знаками винайденого ним способу скороченого письма. Багато шкіл філософії, психології, соціології, культурології сприйняли ідеї Е. Гуссерля.

Як писав пізніше Поль Рікер, «робота Гуссерля належить до типу творів, які не відрізняються ясністю, де повно таких роздумів, які знову і знову перекреслюються й дають початок новим і новим напрямам думки». Ось чому багато мислителів відшукали свій шлях саме тоді, коли вони відійшли від вчителя і в той же час продовжували розробляти ту чи іншу лінію, яка була з такою майстерність започаткована засновником феноменології. Історія більшою мірою є історією гуссерліанських «єресей»[4].

У ствердженні своєї позиції Е. Гуссерль виходить з того, що всі існуючі на його час філософські вчення не відповідали вимогам строгої науковості, оскільки за зразок науковості беруть науки про природу і суспільство. Всі науки можна поділити на два основних види:

* ейдетичні науки, до яких належать логіка, математика і філософія;

* фактуальні науки, які обґрунтовують свої судження посиланням на факти, котрі мають випадковий характер.

Філософським судженням не притаманні ні точність математичних істин, ні чуттєві спостереження істин фізичних. Вони й не повинні мати їх, оскільки філософія є новим виміром знання, пов'язаним із прагненням до чистого і абсолютного знання.

Справжня філософія, або трансцендентальна феноменологія, на відміну від фактуальних наук, є наука не про факти, а про сутності. Проте, на відміну від інших ейдетичних наук (наприклад, математики), вона не може абстрагуватися від того факту, що все дано нам через свідомість. Філософія має справу з мисленням, спрямованим на предмет як такий, і в цьому розумінні вона не дискурсивна, а інтерпретативна.

За попереднім замислом, феноменологію Е. Гуссерль створював як наукову теорію наукового знання. Однак з часом він розширив діапазон задуманого. Основне завдання філософії, як феноменології він вбачав тепер у здатності розкрити не світ науки, а «життєвий світ загалом», побачити й пережити істини й загально-значимі ідеї як цілісність, взяту у вигляді безперервного потоку. «Ідеальне буття істини», вважав Е. Гуссерль, означає дві речі: по-перше, що вона (істина) володіє все загальною обов'язковістю, зберігає а собі «єдність значень»; по-друге, що воно володіє властивістю самоочевидності тобто властивістю «саморозкриття», «самовияву» і, завдяки цьому, особливою переконливістю. Головним методом вивчення структури «переживання», за думкою вченого, є інтелектуальна інтуїція, «вглядування» в істину, сутність, ідею. Цей метод Е. Гуссерль назвав методом «феноменологічної редукції». Суть останнього полягає в тому, щоб послідовно викоріняти «природну установку» й спрямувати основну увагу на саму свідомість, на її «чисту структуру», вивільнивши свідомість від всього емпіричного.

Феноменологічна редукція, за Гуссерлем, включає в себе два головних етапи:

* на етапі ейдетичної редукції ми ставимо під сумнів цінність вихідного для багатьох наук вірування в реальність зовнішнього світу («вміщуємо у дужки зовнішній світ»);

* на етапі трансцендентальної редукції ставимо під сумнів вірування в реальність «Я» як частини реальності зовнішнього світу («вміщуємо у дужки емпіричну самосвідомість»).

У результаті цих двох етапів пізнання переходить на нову позицію -- трансцендентально-феноменологічну, яка створює можливість для феноменологічного, тобто, власне, філософського аналізу. Останнє дозволяє аналізувати сутності (за термінологією Гуссерля -- «ейдоси») самі по собі, відокремлені від емпірії й суджень про неї. Оскільки ж вони («ейдоси») існують не у відриві від людських переживань, а в єдиному «потоці», важливо виявити елементарну клітинку цього потоку -- «феномен». Гуссерль називає феноменом «явище предмета у свідомості» або сам процес такого «явища предметом себе» у свідомості. «Всякий феномен має свою власну інтенціональну структуру, аналіз якої показує, що вона є постійно розширюючою системою індивідуально інтенціональних та інтенціонально пов'язаних компонентів»[2]. Філософія, яка вивчає «феномени», як елемент «потоку переживання істини », причому, в кожному з них бачить своєрідну цілісність, з притаманною їй внутрішньою структурою, за Гуссерлем, постає як феноменологія, тобто теорія сутнісного аналізу дійсності. Останнє, схоплюється лише інтуїцією і лише у випадку, коли суб'єкт знаходиться не ззовні процесу, а безпосередньо «переживає» його. Такий спосіб -- Е. Гуссерль називає його «входження у свідомість», у сферу психічного -- здатен здійснити кожен, оскільки кожен може знайти психічне в самому собі. Отже, суть нового метода -- у «спогляданні сутностей через феномени». Ця «конструкція» видається Гуссерлю ідеальною. Залишилось лише сконструювати структуру самого «феномена». За Гуссерлем, «феномен» має такі складові:

1) мовна оболонка (мова, письмо, позначення тощо);

2) психічне переживання (індивідуальні емоції суб'єкта пізнання);

3) самі «смисли» і «значення» виразів і пізнавального переживання;

4) «предмет», що висвітлюється через значення.

Два перші елементи, підкреслює Гуссерль, мало цікавлять дослідника; основна увага феноменолога зосереджена на останніх структурних елементах. Особливу вагу мають «значення» і «предмети». Судження людини про них включає в себе її (людини, вірніше, її свідомості) відношення до них. Як пише Гуссерль, за допомогою висловлювань дослідник « вступає у відношення з предметом», формуючи тим самим останній елемент феномена -- «предметність» - ставлення свідомості до предмета. Як бачимо, Гуссерля цікавлять не предмети, як такі, і не свідомість, яка утворюється в результаті їх пізнання, а тип психологічно-емоційної реакції свідомості, яка переживає різноманітні предмети[1].

Е. Гуссерль намагався подолати загальний настрій скептицизму, що домінував на той час у суспільно-політичній думці на Європейському континенті. Він поставив завдання обґрунтування культури. Для цього вчений звертається до інтелектуальної інтуїції. Феноменологія, за Е. Гуссерлем, -- це «філософська археологія», що шукає прихований і загублений сенс. Результати пошуку необхідно впроваджувати в практику. Таким чином, життя, побудоване на основі «феноменологічної редукції» стане істинним. У цьому розрізі феноменологія постає як засіб не тільки пізнання істинного, а й побудови нового світу як істинного світу. У центрі його, за Е. Гуссерлем, знаходитиметься людина. Ідеї істинного пізнання та побудови на його засадах істинного життя отримали певний розвиток у подальших соціально-філософських пошуках. Звичайно, обґрунтовані Е. Гуссерлем засновки було значно модифіковано. Найбільшого поширення вони набули в контексті такого напряму соціальної філософії, як екзистенціалізм.

Ідею Е. Гуссерля про філософію як строгу науку або чисте знання коментує представник російської феноменології Г. Г. Шпет. Він говорить про дві «житейські» спокуси для філософії як чистого знання: піти або шляхом «псевдофілософії», або шляхом «мудрості».

Псевдофілософія виникає тоді, коли філософія береться вирішувати науковими засобами (за зразком будь-якої спеціальної науки) питання, котрі науковому вирішенню не підлягають. Щось випадкове, фактичне зводиться при цьому в ранг абсолютної цінності. Мета філософії - не пояснення, а конкретний опис того, що бачить свідомість у рефлексії на саму себе.

Шлях «мудрості» виникає, коли філософія розглядається як мистецтво життя, покликане дати життєві рецепти або засоби для спасіння душі. Але ступити на цей шлях означає відмову від власного предмета філософії, який є об'єктивним, а не суб'єктивним. Таким предметом виступає істина, тобто те, що є, або буття, яке переживається нами в його цілісності у всьому. Філософське знання існує не для мудрості (рішення Сходу), не для техніки (рішення сучасної Європи). Філософське знання самоцінне, воно встановлює і описує те, що є насправді, без фантазій і домислів; воно не проповідує, не оцінює, не визначає наперед. Воно вимагає істини[4].

2. Ідея життєвого світу Едмунда Гуссерля

Е. Гуссерль розглядав проблематику життєвого світу в рамках філософської дисципліни, яку він називав феноменологічною психологією і предмет якої визначав як "людську самість у всій сукупності дійсного і можливого життя свідомості, у тому числі конкретного життя взагалі". У конкретності життя Гуссерль сподівався шукати не тільки вирішення актуальних теоретичних проблем філософії, але і вирішення виявленої ним (і не тільки ним: усвідомлення ненадійності існування було лейтмотивом європейської думки перших трьох десятиліть минулого століття) кризи науки і життя.

Як підійти до цієї конкретності, як схопити її в її невловимій життєвості? Згідно з Гуссерлем, наука не дає можливості проникнути в життєвий світ, навпаки, вона підмінює живий людський світ світом об'єктивованих абстракцій. Отже, стверджує Гуссерль, необхідно зробити редукцію стосовно науки, до значень елементів світу, отриманих від науки, стосовно наукової картини світу взагалі. Здійснивши подібну редукцію, ми повторимо шлях науки, але пройдемо його в зворотному напрямку, тобто повернемося до вихідного пункту -- до донаукових значень світу. Таким способом відновлюється чужий науці світ повсякденного життя, або, за термінологією Гуссерля, життєвий світ. Вивчення життєвого світу, який являє собою сукупність первинних, фундуючих (термін Гуссерля) інтенцій, повинно розкрити процес виникнення з нього різних систем знання, у тому числі об'єктивних наук, пояснити ставлення останніх до життєвого світу і тим самим наділити їх недостатнім людським змістом.

Для життєвого світу, за Гусерлем, характерні безпосередня очевидність, інтуїтивна вірогідність його феноменів, які розуміються і приймаються індивідом як такі, тобто суб'єктивна вірогідність, причому суб'єктивність життєвого світу, -- це "анонімна" суб'єктивність. Її зміст визначається не активністю суб'єкта, а феноменами світу, що наявні у сфері суб'єктивності, як суб'єктивними, так й інтерсуб'єктивними. Ще одна надзвичайно важлива властивість життєвого світу: він являє собою ціле, оскільки саме в цілому він виступає як щось самоочевидне, самодостовірне. Це ціле не має чіткої архітектоніки, його структура невизначена, не експлікована.

Стосовно активності суб'єкта життєвий світ є "обрієм" усіх його цілей проектів, інтересів незалежно від їх тимчасових, просторових, ціннісних та інших масштабів. Але будь-яка організуюча, рефлектуюча діяльність (включаючи наукову) веде, вважає Гуссерль, до зосередження на тому чи іншому аспекті життєвого світу, до виникнення "закритих" світів (прикладом може бути світ фахівця) опосередкованих особливою метою і недоступністю відразу їх збагнути Тому Гуссерль пише: "...тематично знаходячись у нашому приватному світі (під впливом вищої мети, яка створює цей світ), "життєвий світ" залишається нетематизованим". Однак це не означає, що життєвий світ не стосується організованої практичної дальності. Навпаки, "кожна мета припускає його, навіть універсальна мета - збагнути світу науковій істині - припускає його, і до роботи, і в ході роботи припускає знову і знову, як у своєму роді сутнісне життєвий світ є цілісною структурою людської практики, і будь-яка організована діяльність з дослідження визначеної частини життєвого світу, вилучаючи її тим самим із сукупності очевидно зрозумілого, продовжує існувати (і не може не існувати) у життєвому світі, спираючись на незрозуміле, непояснене, нерефлектоване знання його[5].

Але, думає Гуссерль, дотепер життєвий світ як такий не був предметом дослідження, оскільки вчені, як, утім, усі, хто керується у своєму житті метою, проектом, інтересом, хто організовує свою діяльність, "сліпі до всього, крім цілей і обріїв своєї справи. І чим більше зумовлює життєвий світ те, чим вони живуть, чому належить уся їхня "теоретична діяльність", чим більш стає він засобом їхньої діяльності, що "лежить в основі" як теоретичного обговорення, так і обговорюваного предмета, тим менш є він для них темою". Звернутися до життєвого світу означає звернутися до глибинної реальності соціального життя. На думку Гуссерля, це повинно зняти властиву об'єктивній науці (насамперед природній) претензію на розкриття реальності, відкривши науці її дійсне місце у світі, ставлення до людської суб'єктивності. Пафос філософа спрямований проти нібито "чистого" пізнання, відірваного від безпосередності людського життя.

До виникнення всіх наук і теорій існує життєвий світ - наївне повсякденне життя. Це життя і є джерелом всіх теорій та понять науки. Життєвий світ - фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він заповнений "смислами" свідомості, через які ми сприймаємо об'єкти буття. Але трагедія в тому і полягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а в дійсності досліджуємо вторинні утворення "життєвого світу", на основі яких здобуваємо поняття науки. Завдання феноменології - показати, як з'явилися вторинні утворення життєвого світу[3].

3. Феноменологічна критика натуралізму, психологізму та історицизму

Філософію, яка пояснює реальність і свідомість як природний процес, що пізнається в об'єктивно-значущій формі, Е. Гуссерль називає натуралізмом. Наслідування природно-наукового зразка, для якого тільки просторово-часовий тілесний світ є природою, означає неминучу натуралізацію свідомості. При такому підході до свідомості втрачається найголовніше - міжсуб'єктні зв'язки. Вони визначають сутність свідомості і є недосяжними для експериментального дослідження, на яке спираються фактуальні науки.

Спробу обґрунтування філософії, її значущості через спирання на психологію як науку про факти Е. Гуссерль називає психологізмом. Така спроба позбавляє філософію її предмета. Це пояснюється, по-перше, тим, що фактуальна наука не може бути обґрунтуванням ейдетичної науки, оскільки ейдетична наука має справу не з випадковими фактами, а з апріорними інтенційними основами емпіричного. По-друге, сутність психічного виключає буття в смислі тілесного буття природи, котре пізнається як індивідуальна тотожність у множині дослідів.

Концепцію свідомості Е. Гуссерль будує на основі поняття інтенційності (інтенція - спрямованість будь-якого акту свідомості на об'єкт). Поняття інтенції ввів у вжиток психолог Ф. Брентано, вчитель Е. Гуссерля. Будь-яка свідомість є «свідомістю про» (про щось). Інтенційність внутрішнього властива свідомості, тому вивчення її сутності означає вивчення її смислу та її предметності. Завдяки їм конституюється система переживань, через які для ego («Я») існує світ [4].

Історицизм, подібно до психологізму, також намагається обґрунтувати філософію через спирання на історію як на науку про факти. А факт, вважає Е. Гуссерль, не має і не може мати абсолютної цінності. Тому як історицизм, так і психологізм з точки зору феноменології є варіантом псевдофілософії, а не строгим і точним філософським знанням.

Єдиною дисципліною, здатною зробити філософію строгою і точною наукою, є феноменологія. Це наука про феномени. А феномен є те, що проявляється (являється), оскільки воно проявляється у свідомості Людське «Я» і всі речі, які оточують його, є феномени. Завдяки принципові феноменологічної редукції, тобто утриманню (епохе) від віри в реальність навколишнього світу, ми споглядаємо ейдос світу, його ідеальну цінність. З цієї точки зору редукція є ейдетичною. Оскільки феномен проявляє себе тільки у свідомості і тільки через акт свідомості, тобто свідомість суб'єкта визначає становище речей в реальності, редукція є також і трансцендентальною.

На відміну від трактування свідомості І. Кантом як такої, що утворює об'єкт, Е. Гуссерль вважає: свідомість лише виявляє об'єкт у людині (в мені), і більше нічого. У подвійному - ейдетичному і трансцендентальному - вимірі феномен, так само як і його явленість свідомості, репрезентує собою щось абсолютне - сутність речі, її буття. Свідомість, яка здійснює редукцію, є самодостатньою, і завдяки її діяльності нам відкривається єдине абсолютне буття. Інтенція на об'єкт, який безпосередньо і в оригіналі дано свідомості, є інтуїцією. Завдання філософії полягає в досягненні очевидності, заснованої на об'єктивній апеляції до інтуїції, а не на чиїхось точках зору.

Поняття «конституювання» завершує теорію Е. Гуссерля. Свідомість є конституюючий потік переживань. Формою конституювання є феноменологічна темпоральність -- єдність минулого, майбутнього і теперішнього в одному інтенційному акті свідомості Завдяки конституюванню у формі темпоральності (часовості) свідомість «Я» володіє навколишнім світом і самим собою. Філософія, - вважає Е. Гуссерль, - і є вищим прагненням Розуму конституювати з дійсною очевидністю «Я» і те, чим є світ для цього «Я»[4].

4. Вплив феноменології на філософію XX століття

З феноменології Е Гуссерля починається новий етап розвитку європейської філософії. Видатні мислителі XX ст. використали основні поняття і метод гуссерліанського вчення. М. Гайдеггер, а пізніше Ж.-П. Сартр застосовували метод для дослідження фундаментальних понять буття, часу, людського існування і свободи; М. Шелер - для розвитку ідей філософської антропології і аксіології; М. Мерло-Понті - для аналізу свідомості і сприйняття в концепції «феноменального тіла»; Н. Гартман - для побудови нового варіанта реалізму. Особливе застосування ідеї Е. Гуссерля знайшли у соціології знання, яка сформувалася в XX ст. У радянській філософській традиції видатними представниками феноменології були Г. Г. Шпет і М. К. Мамардашвілі.

Вплив гуссерліанства пояснюється новим уявленням про предмет філософії та її мету. Філософія - це не якась система висловлювань і доказів, а зусилля, котре змушує об'єкт «проявитися», інтуїтивне «роблення його очевидним». Для Е. Гуссерля найвищий принцип філософії - не картезіансько-кантівський принцип «я мислю», а принцип «я можу», тобто інтуїція - очевидна і така, гир робить очевидне. Об'єктивним корелятом «я можу» виступає те, що Гуссерль називає горизонтом. Горизонт - це спектр можливостей прояву об'єкта, всередині якого визначено коло решти актуальних інтенцій одного і того ж об'єкта.

Філософія, таким чином, постає, згідно з Гуссерлем, як інший спосіб прожити природне життя, виходячи не з віри в його реальність, а з прояснення його сутності. При цьому феноменологія залишає самі речі такими, якими вони є: якщо вони ірраціональні - то ірраціональними, якщо раціональні - то раціональними. Феноменологія визнає апріорність буття сутності відносно реальності факту. Будь-яке об'єктивне буття інтенційно засновується на бутті чистої свідомості[4].

Заслуга Е. Гуссерля полягає в новій філософській інтерпретації проблеми свідомості. Він аналізує свідомість не з точки зору її змісту (це справа психології як фактуальної науки), а з точки зору її інтенційної мети (ноеми).

Ноема - це те дещо, яке виявляє себе у свідомості і тільки завдяки свідомості, але не є ні нею самою, ні її частиною. Будь-який спосіб свідо-мості має свою ноему. Наприклад, акт оцінки як свій ноематичний корелят має існуючу об'єктивно і незалежно від нього цінність. При цьому смисл ноеми залежить не від свідомості, а від самої ноеми. Але тим, що об'єкт володіє ноематичним смислом, він зобов'язаний свідомості.

Для дослідження свідомості Е. Гуссерль використовує поняття «чистої свідомості» як принципово непредметної і вільної від усього, що не є свідомістю. Щоб зрозуміти генезис понять і виявити природу істинної "чистої свідомості", треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми застосовуємо спосіб "епохе" - такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, - "чиста свідомість", тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення, а головне, очищена від спроб знайти основу свідомості в тому, що не є свідомістю[3]. філософія гуссерль феноменологія

Будь-який предмет повинен бути «схоплений» тільки як корелят свідомості. Предмет при цьому не перетворюється на свідомість, в якій немає нічого, крім значень. Інтенційним корелятом очевидності є істина. Логічна очевидність виступає лише як окремий випадок інтенційної очевидності.

Важливе значення має гуссерліанське поняття «життєвого світу». Він є докатегоріальною галуззю суто людських «смислових формацій», первісних щодо розвитку науки і не зникаючих з її розвитком. Тільки філософія в її феноменологічному варіанті може сказати щось стосовно людини як суб'єкта вільного вибору і залишити людині свободу виходу до нових горизонтів. Тільки феноменологія встановлює зв'язок з «життєвим світом», світом комунікативної і смислової інтенційності.

Висновки

Одним з основних філософських напрямів XX в. є феноменологія. Засновником цього напряму вважається німець Едмунд Гуссерль, який поставив проблему філософії як строгої і точної науки. Е. Гуссерль - вчений, який заклав теоретичні основи сучасного західного мислення і визначив проблематику майже всіх напрямів філософії (екзистенціалізму, філософської і культурної антропології, герменевтики, структуралізму, деконструктивізму).

Феноменологія розглядає зовнішній світ як такий, котрий даний суб'єкту в потоці феноменів. Філософ має будувати всі свої висновки, виходячи з цього факту існування феноменів, які повинні підлягати послідовному аналізу. Феноменологічний метод досить популярний у світовій філософії і науці. Вважається, що він гарантує від сповзання в крайнощі науки, котра оперує поняттями, за якими не видно барв, звуків, запахів життєвого світу. Це характерно для європейських наук, які через це перебувають у стані кризи, в лещатах формалізму, сцієнтизму і техніцизму. Феноменологія розглядає наукові ідеалізації (лінії, точки, осі координат тощо) як деякі по-межові суб'єктивні творення. Найбільш повно життєвий світ дано суб'єктові не в ідеалізаціях і взагалі в поняттях, а в ейдосах, які утворюють потік свідомості. Феноменологія застерігає від забуття життєвого світу. Подолання кризи наук уможливлюється не інакше як на основі феноменологічних рекомендацій і рецептів. Здійснення феноменологічної редукції, тобто аналізу потоку феноменів, дає змогу виявити справжні смисли. Оскільки свідомість завжди спрямовується на предмет, вона є інтенційною. Оперуючи феноменами, філософ має справу не тільки із зовнішнім, але і з внутрішнім світом людини. Важливе значення має категоріальна інтуїція, механізм якої полягає в наступному: хочеш виявити сутність речей - конструюй розмаїття переживань про них.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Вступ до філософії: Великі філософи. - Харків: СПДФЛ Чиженко С. Ю., РИФ, 2005. - 512 с.

2. Гуссерль Э. Феноменология.// «Логос» 1991 №1, с.12-21

3. Касьян В.І. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. - 5-те вид., ,випр. і доп. - К.: Знання, 2008. - 347 с.

4. Кремень В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. - К.: Книга, 2005. - 528 с.

5. Юрій М.Ф. Соціологія культури: Навчальний посібник. - К.: Кондор, 2006. - 302 с.

Размещено на Allbest.ru