Історія китайської філософії

Размещено на http://allbest.ru

Вступ

У минулому, майже чотири тисячі років як розв'язано, за народженням рабовласництва, починається історія розвитку китайської філософії.

Філософія і релігія древнього Китаю унікальна. Невипадково філософія і релігія стоять поруч, бо дві основні напрями філософії древнього Китаю - конфуціанство і даосизм важко відокремити від релігії.

Перше вчення активно користувалося мовними, етичними, юридичними і ритуальними конвенціями. Друге, навпаки, проповідувало визволення з нав'язаних суспільством конвенцій та відшуковування не лінійного, не абстрактного, а прямого і безпосереднього знання.

Це дві основні напрями філософії й у водночас, на думку багатьох відомих учених - це дві основних віри Китаю. Понад те, протягом історично тривалого конфуціанство і даосизм були пануючій вірою Китаю. І це сенсі філософія Стародавнього Китаю унікальна.

Давнє китайське філософія дуже специфічна. Визначається це, передусім, її підпорядкованістю політичної й моральної практиці. Питання етики, ритуалу, управління країною, побудови ідеального суспільства серед них домінуючими. Збіг з політикою було лише проблемним, а й, сказати б, посадовим. Багато філософи представляли впливові громадські сили та служили міністрами, сановниками, послами. "Знання - дію - моральність" - ця ланцюжок у Давньому Китаї становила однією з головних ліній філософствування.

Китайська філософія, як і китайська культура, в цілому, під час своєї появи та розвитку не відчувала істотно жодних інших, не китайських, духовних традицій. Це дуже самостійна філософія, найбільше яка від європейської. Попри те що, чоловік у Китаї ототожнюється з і космосом і виділяється з акціонерного товариства, вона обіймає центральне місце у китайської філософії.

1. Особливості розвитку філософії у Китаї

Специфіка китайської філософії безпосередньо з її особливої роллю у тому гострої соціально-політичної боротьбі, яка була у численних державах Стародавнього Китаю періодів "Весни й початок осені" і "Сражающихся царств". Розвиток соціальних взаємин у Китаї не призвело до чіткому поділу сфер діяльності всередині панівних класів. У Китаї своєрідне розподіл праці між політиками і філософами був яскраво виражено, що зумовило пряму, безпосередню підпорядкованість філософії політичної практиці.

Філософи й поширювачі різних шкіл, мандрівні конфуціанські проповідники, які представляли дуже впливовий суспільний лад, нерідко були міністрами, сановниками, послами. Це спричинило з того що питання управління країною, відносин між різними класами і соціальними групами населення суспільстві, зайняли панує місце у китайської філософії і зовсім визначили суто практичне підхід до життя суспільства. Питання управління суспільством, відносини між різними соціальними групами, - ось що цікавило філософів Стародавнього Китаю.

Інша особливість розвитку китайської філософії пов'язана з тим, що природничо-наукові спостереження китайських учених не знаходили, за невеликим винятком, більш-менш адекватного висловлювання на філософії, т.к. філософи, зазвичай вважали за потрібне звертатися до матеріалів природознавства.

Відірваність китайської філософії від конкретних наукових знань звузила її предмет. Обособленність древньої китайської філософії від природознавства і нерозробленість питань логіки є одним із головних причин те, що формування понятійного апарату йшло що дуже повільний. Більшість китайський філософських шкіл метод логічного аналізу залишився фактично невідомим.

1.1 Формування китайської філософської школи

У VII-III ст. е. в ідейній життя Стародавнього Китаю з'являються нові явища, якісно які від те, що знала китайська думку попереднього часу і було зумовлено серйозними соціологічними зрушеннями. У цей час у Давньому Китаї відбуваються великим економічним і громадських зміни, зумовлені появою приватної власності на грішну землю, розвитком продуктивних сил, розширенням видів ремесел, застосуванням нових, залізних знарядь злочину і інструментів сільському господарстві і промисловості, поліпшенням самих способів обробітку ґрунту.

Глибокі політичні потрясіння - розпад древнього єдиної держави й зміцнення окремих царств, гостра боротьба між великими царствами за гегемонію - відбилися в бурхливої ідеологічної різних філософсько-політичних і етичних шкіл. Цей період характеризується розквітом культури та філософії. Спадкова знати як і чіплялася за релігійні ідеї "неба", "долі", щоправда, кілька видозмінюючи їх стосовно особливостям боротьби на той час. Нові соціальні групи, що перебували на опозиції родової аристократії, висували свої думки, виступаючи проти віри до неба" чи вкладаючи в поняття небесної долі зовсім інший сенс. У цих навчаннях робилися спроби осмислити історичний досвід, знайти "ідеальний закон" управління країною, виробити нові правила відносин між різними соціальними групами населення, визначити місце окремої людини, країни у навколишній світ, визначити відносини людини з дикою природою, державою та інші людьми.

Справжній розквіт древньої китайської філософії припадає на період VI-III в. е., котрий за правом називають золотим століттям китайської філософії. Саме на цей період з'являються такі твори філософсько-соціальної думки, як "Дао де цзин", "Лунь-юй", "Мо цзи" та інші. Саме на цей період відбувається формування китайської філософської школи - даосизму, яка дуже потім величезне впливом геть усе наступне розвиток китайської філософії. Саме на цей період зароджуються ті проблеми, поняття і категорії, які потім стають традиційними для наступної історії китайської філософії, до новітнього часу.

2. Школи китайської філософії

У 221 р. е. у Китаї дійшла влади династія Цинь. Час її правління був дуже коротким (до 207 р. до зв. е), але значимим, оскільки цей час знову відбулося об'єднання Китаю, а формальна імператорська влада наповнилася реальним змістом. Китай було об'єднано єдиної владою та за правління наступній династії - Хань - до 220 р. н.е.

Століття, попереднє династії Цинь, було періодом державного устрою і соціального розкладання, у якому суперничали у боротьбі влада, отмирающая родова знати і набирання силу олігархія. Родова знати поривалася поверненню колишніх порядків, сформованих у період династії Чжоу (1021-404 до зв. е). Олігархія, що досі у суспільстві виходила з економічних принципах володіння, виступала з вимогами необхідності правового закону (фа), за яким соціальні відносини регулювалися б без знижок на походження.

Історики, які працювали над цією епохою (епохою "воюючих держав"), визначають цей розквіт філософії як суперництво ста шкіл. Ханьский історик Сима Тань (розум. в 110 р. до зв. е) виділяє шість наступних філософських напрямів:

1) школа інь та янь (інь янь цзя);

2) школа конфуціанців, літераторів (жу цзя);

3) школа моистов (моцзя);

4) школа імен (хв цзя);

5) школа юристів, легистов (фа цзя);

6) школа шляху й сили, даоси (дао де цзя, Дао цзя)

У “Ші цзи" (“Історичні записки”) Сима Цяня (II-I ст. до зв. е) наводиться перша класифікація філософських шкіл Стародавнього Китаю. Пізніше, межі нашої ери, класифікація шкіл була доповнена ще чотирма “школами", які, проте крім цзацзя, чи “школи еклектиков", власне, до філософії Китаю немає відносини. Одні школи названі характером суспільної діяльності засновника школи, інші - під назвою засновника вчення, треті - по головним принципам поняття цього вчення.

Разом тим, всю специфіку філософії у Давньому Китаї, ставлення між філософськими школами зводилося зрештою до боротьби двох основних тенденцій - матеріалістичної і ідеалістичної, хоча, звісно, годі уявити цю боротьбу з чистому вигляді.

На ранніх етапах розвитку китайської філософії. Наприклад, навіть за часів Конфуція і Мо-цзи, ставлення цих мислителів до основного питання філософії не виражалося прямо. Питання про сутності людської свідомості, її стосунки до природи, матеріального світу були визначено досить чітко. Найчастіше поглядів тих філософів, що їх зараховуємо до матеріалістам, містилися значні елементи релігійних, містичних уявлень минулого й, навпаки, мислителі, які разом займали ідеалістичні позиції, окремим питанням давали матеріалістичний тлумачення.

2.1 Філософські, релігійні і ідеологічні засади конфуціанства

Філософія в "чистому вигляді" історія зустрічається дуже рідко. Філософ зазвичай що й психолог, і релігійний діяч, і політик, і літератор, так далеко не всі ще… Конфуціанство - дивовижний синтез філософії, етики й релігії.

Конфуцій (у літературі часто іменується Кун Фу-цзи - "вчитель Кун" 551-479 рр. до зв. е.) - давньокитайський філософ, засновник конфуціанства, найбільший педагог свого часу.

Час, коли жив і творив цей мислитель, відомий як час потрясінь у внутрішній життя в країні. Треба було робити свіжі ідеї, й ідеали висновку країни з кризи. Конфуцій знайшов такі ідеї, й необхідний моральний авторитет в напівлегендарних образах минулої історії. Він виступив з критикою свого століття, протиставляючи йому століття минулі, запропонував свій варіант досконалу людину - цзюнь-цзи.

Ідеальний людина, сконструйований мислителем Конфуцієм, повинен мати двома фундаментальними характеристиками: гуманністю (жень) і почуттям боргу (і). Гуманність включає у собі такі риси, як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей. Реально ідеал гуманності майже недосяжний. Відчуття боргу - це моральні зобов'язання, які гуманний людина накладає себе сама. Воно продиктовано внутрішньою впевненістю, що чинити варто саме так, а чи не інакше. У поняття відчуття обов'язку включалися такі чесноти, як потяг до знань, обов'язок учитися й учитися осягати мудрість предків. Безперечна заслуга Конфуція зводилася до того, що він вперше у історії Китаю створив приватну школу, з допомогою якої поширював заняття та юридичну грамотність. Про те, що це навчальний заклад було загальнодоступним, свідчать слова філософа: "Я приймаю навчання всіх. Хто має бажання вчитися і ще принесе зв'язку сушеного м'яса".

Доконаний людина, у якого набором перелічених вище властивостей, - це чесний і щирий людина, прямодушний і безстрашний, уважний у словах і обережний на ділі. Істинний цзюнь-цзи байдужий до їжі, багатством, матеріального комфорту. Він присвячує себе служінню високим ідеалам і пошуку істини.

Джерелом наших знань вчення Конфуція є записи його розмови і висловлювань, зроблені учнями і послідовниками, книга "Лунь юй". Філософа найбільше цікавило питання, пов'язані з розумовою і моральним виглядом людини, держави, сім'ї та принципів управління.

Прибічники Конфуція та її послідовники були тим, як приборкати чвари у суспільстві та привести громадську приватну життя людей стан гармонії. Вони мали основне значення давнини для гармонійної життя суспільства: панування справедливості, відсутності усобиць, бунтів, утиски більшістю меншини, розбою тощо.

"Шлях золотий середини" - методологія реформізму Конфуція і з основних ланок його ідеології. Основні питання, розв'язувані конфуціанством: "Як необхідно управляти людьми? Як поводитись суспільстві?" Головною в роздумах китайського мудреця стала тема чоловіки й суспільства. Він вибудував досить струнке для свого часу етико-політичне вчення, надовго яке зберегло у Китаї слово-так. Конфуцій розробив систему специфічних понять і принципів, з допомогою яких можна пояснити світ, а діючи відповідно до ними, забезпечити у ньому належний стан: "жень" (людинолюбство), "чи" (шанобливість), "сяо" (повага до батькам), "ді" (повага до старшого брата), "чжун" вірність правителю і пану) та інші.

Основне у тому числі - "жень" - своєрідний моральний закон, слідуючи якому, можна запобігти недружелюбності, жадібності, ненависті тощо. За підсумками їх Конфуцій сформулював правило, що згодом "золотим правилом моральності": "Чого не хочеш собі, того і не роби іншим". Ця максима посіла гідне місце у філософії, хоч і виражалася у різний спосіб.

Принцип "жень" в конфуціанскої системі співвідносився з іншим, щонайменше важливим - "чи", норми спілкування, і втілення у життя етичного закону. Цьому принципу люди повинні слідувати завжди і скрізь, починаючи з індивідуальних і сімейних взаємин держави і закінчуючи державними, вносячи, в такий спосіб, до своєї дії міру упорядкованість.

Усі етичні вимоги, і установки Конфуція служили для характеристики особистості, сочетавшей у собі висока якість шляхетності, милосердя й доброти до людей із високим соціальним становищем. Правильний шлях дозволяв жити у повній згоді з собою і навколишнім світом, не протиставляючи себе встановленому Небом порядку. Це - шлях (і идеал)"благородного чоловіка", якому мудрець протиставив "маленької людини", особистої вигодою і себелюбством і узвичаєні норми. Але, оскільки, люди за своєю природою рівні й відрізняються лише звичками, Конфуцій вказує "маленької людини" шлях до самовдосконалення: слід прагнути подолати себе і до "чи" - благопристойності, шанобливому і поважному відношення до іншим.

Вчення китайського мислителя перейнято духом збереження традицій як стійкості суспільства. У такому суспільстві люди повинні будувати відносини, як і хорошою сім'ї. Правителі повинні користуватися довірою народу і виховувати його за власні досвід. Відповідно до принципу "чженмин" (виправлення імен), кожен має знати своє місце у суспільстві: государ бути государем, підданий - підданим, батько - батьком, син - сином. Тоді суспільство буде гармонійним і стійким.

У III в. е. - ІІ. вчення Конфуція набуло статусу державної ідеології й згодом стала основою специфічного китайського життя, багато в чому визначивши китайську цивілізацію.

Не про протиставленні суспільства людині говорить він про у своїх знаменитих "Изречениях". Він розповідає у тому, що таке бути людиною, особливим істотою з унікальними гідністю і силою, що у ньому втілюються. Чи достатньо просто народитися, потім є, пити, дихати? Так роблять тварини. Здобути культури і неї створити відносини, людські стосунки, символічне за своєю сутністю, зумовлені традиціями і на повазі та обов'язків. Саме і народжується людина.

У чому секрет довголіття і життєздатності конфуціанського вчення? Пояснюється він багатьох чинників. По-перше, у створенні образу шляхетного людини, а чи не в проповідях покори та підпорядкування укладено, на думку ряду дослідників конфуціанства, секрет привабливості, довговічності й ризик поширення вчення Конфуція, його глибокого впливу всіх сторін життя китайського суспільства. Інші вчені загадку тривалого зберігання конфуціанського світогляду та її настільки глибокого впливу життя китайців, корейців, японців, в'єтнамців вбачають у тому, що він проповідував гуманність, людинолюбство, виступаючи за, порядок.

За підсумками вчення про скоєному людині Конфуцій створює модель ідеального соціально-політичного устрою. Вищої метою соціального порядку є благо народу. Саме благо слід за місці, а після нього Конфуцій поміщає божество і лише після цього - монарха. Ще одна важлива складової соціального порядку є суворе послух старшим, шанобливе до них ставлення. Держава - це велика сім'я, а сім'я - це мале держава.

Держава повинна мати чітку структуру, де кожному відведено своє місце: один підкоряється, інший управляє. Критерій приналежність до стану управляючих - не знатність походження, а освіченість. Кожен китаєць повинен прагнути стати конфуціанцем. Цьому мусить бути присвячена система освіти та виховання уже.

Серед інших принципів, регулюючих повсякденному житті китайців, треба сказати принцип синівської шанобливості - (сяо) який конкретизуватиме вимога вшанування предків. Бути шанобливим сином зобов'язаний кожна людина, прагне до ідеалу цзюнь-цзи. Сенс сяо - служити батькам згідно з правилами книжки "Ли-Цзин". Син зобов'язаний догоджати батькам, виробити готовність попри всі, щоб забезпечувати їхню здоров'я, харчування, притулок тощо.

Завдяки простою й зрозумілим ідеям, і навіть через свою прагматичності конфуціанство стало згодом державної філософією і релігією Китаю.

Отже, величезна роль, яку грала в конфуціанстві практика морального і психічного самовдосконалення, логічно випливала з фундаментальних положень цього вчення, та її специфічні особливості: постійний самоаналіз, жорсткий самоконтроль, акцент на упорядкування психічної діяльності тощо., було зумовлено характерні риси конфуціанства і було тісно пов'язані з його фундаментальними принципами.

Ідеї Конфуція надали значний вплив протягом усього наступну історію державної думки. Проте факт залишається фактом. Конфуцій багато століть - сама шанована у Китаї особистість. Не дивно, на місці вдома Конфуція побудований храм, точніше, храмовий комплекс. На всіх воротах цих храмів висять таблички з написом: "Учитель і тисяч поколінь, рівний Неба і землі".

2.2 Роль даосизму китайської культури і поняття "дао"

Наприкінці періоду Чуньцю, коли жив Лао-цзи, основна тенденція у розвитку суспільства виявлялася у дворазовому зниженні рабовласницького та механізм виникнення феодального ладу. Опинившись обличчям до обличчя з що відбувалися величезними соціальними змінами, Лао-цзи з відразою відкидав який панував у старому рабовласницькому суспільство принцип "управління з урахуванням правил поведінки" й сумно ремствував: "Правила поведінки - вони підривають відданість та довіру, кладуть початок смутам".

Але загалом різноманітті можна назвати одну концепцію. У найбільшою мірою різнилися одне від друга культури півночі і півдня Китаю. Якщо півночі, дав початок конфуціанству, характерно увагу до етичної проблематики і ритуалу, прагнення раціональному переосмислення архаїчних основ цивілізації, то, на півдні панувала стихія міфо-поетичного мислення. Перша дала йому зміст, друга наділила формою. Без південної традиції даосизм б не став даосизмом, без північної - не міг би сказати себе мовою великої культури та книжкової освіченості.

Лао-цзи ("Старий вчитель") - давньокитайський легендарний засновник даосизму; за переказами народився 604 р. е. Основні ідей послідовники "шанованого вчителя" виклали у книзі "Дао де-цзин" - "Книзі про дао-пути добрий силі де", названої ще "Шлях чесноти".

Основним відмітним ознакою філософії Лао-цзи, що характеризує послідовників даосизму, і те, що Дао сприймається як джерело походження всього сущого, як загальний закон, управляючий світом, з урахуванням чого став і виникла ідеологічна система, вищої категорією якої є Дао.

На відміну від етико-політичних поглядів Конфуція, Лао-цзи розмірковує про світобудові, про світовому природному ритмі подій, використовуючи при цьому дві основні поняття: "дао" і "де". Якщо засновника конфуціанства дао - шлях поведінки людини, шлях Китаю, то тут для даосов це - загальне світоглядне поняття, що означає першооснова, основу завершення всього сущого, якийсь всеохоплюючий закон буття.

Ієрогліф Дао і двох частин: шоу - голова і цзоу - йти, тому основне значення цієї ієрогліфа - дорога, через яку ходять люди, але надалі цей ієрогліф придбав переносний зміст і став означати закономірність, закон. Лао-цзи, прийнявши Дао за вищу категорію своєї філософії, додав їй як сенс загального закону, а й розглядає її як джерело походження світу. Він вважає. Що Дао - це "корінь піднебіння та землі", "мати всіх речей", що Дао є основою світу. Лао-цзи говорив: "Дао породжує одне, одне породжує два, два породжує три, а через три породжує все істоти", що характеристикою процесу походження всього сущого від Дао.

Якщо "дао" є якась духовна сутність, то "де", - скоріш, її матеріальне втілення, прояв дао в речі глибокі і поведінці людини. Дао і де нерозривні: дао як породжує речі, а й постійно удосконалює їх. Дао немає ніякої визначеності (тому його не можна висловити словами), воно тотожний порожнечі (небуттю), але ці яка народжує порожнеча, у ній приховані всі можливості світу.

Висловлюючи у такому, хоч і наївною формі глибокі діалектичні ідеї, даоси підкреслювали, що - безупинне народження та смерть всього, виникнення й забезпечити повернення. Усі містить у собі Дао, придающее світу гармонію і єдність. І життя людини визначена: він має жити й навіть вступати відповідно до "природністю", тобто, не порушуючи закону Дао. Люди тому повинні йти до активному дії, втручатися у природний плин подій, тим паче змінювати його.

Звернімося знову до порівнянню. За Конфуцієм, основна відмінна риса "шляхетного чоловіка" - активна діяльність, церемоніальними правилами "чи", він прагнути переробити себе. Лао-цзи сповідує принцип "недіяння" - "У вей", що означає відмови від який би не пішли активності: усі мають йти власним чергою. Але така позиція зовсім не від демонструвала відсторонення від світу, навпаки, вона висловлювала органічну нерозривність людини з Всесвіту на єдиної основі - Дао. Щоб утілити "У вей" у життя, треба залишатися байдужим, зберігати твердість духу, і спокій. Тоді за боротьбою речей помітні гармонію, руху - спокій, за небуттям - буття. Лише той, хто вільний від пристрастей, здатний поринути у Дао і навіть злитися з нею. Страстолюбец ж вбачає лише кінцеве - де.

Конфуціанським цінностям "шляхетного чоловіка", як нам бачиться, протиставляється даоський ідеал цілком мудрого - "шеньжень" - людини, не котрий прагне справам. Принцип недіяння як вища форма поведінки було покладено й у основу управління: мудрий правитель ні втручатися у соціальний порядок, щоб не порушувати природний закон. Ідеалом життя був світ, а чи не війна, поступки сусідам, а чи не боротьби з ними, мудрість, а чи не насильство і лють.

Історична обмеженість представників даоської школи зводилася до того, що ідеалізуючи традиційно минуле, вони вимагали повернення щодо нього. З іншого боку, вони проповідували фаталистическую теорію "недіяння", за якою люди повинні сліпо слідувати Дао і протидіяти йому, позаяк у іншому разі їх зусилля можуть призвести до зворотним результатам. Наймудрішим поведінкою є прагнення до задоволення в спокої. Пізніший даосизм, що вилився в реакційний релігійна течія, розвивав саме ця негативний боку вчення даоської школи.

У соціально-етичному вченні Лао-цзи неважко помітити явне протиріччя. З одного боку, проти соціального нерівності й пригнічення в древньокитайскому суспільстві, критика свавілля та жорстокості своєкорисливих правителів; з іншого - заперечення будь-якої боротьби, фаталізм, сподівання виключно природний плин подій. Не бачачи виходу із ситуації, Лао-цзи проповідував ідею повернення до способу життя.

Отже, вчення Лао-цзи носить суперечливий двоїстий характер. Його діалектичні ідеї про мінливість світу речей, про взаємній переході протилежностей та інші поєднуються з метафізичним розумінням єдності всього сущого; матеріалістичне тлумачення світу речей як природного процесу носить абстрактний, споглядальний характер, що стало підвалинами формування даосистскої теорії "недіяння"; його критика соціального зла супроводжувалася закликом до відродження історично вичерпаного себе спосіб життя.

Однак за умов древнього Китаю раціональні ідеї Лао-цзи зіграли позитивну роль, послуживши вихідної платформою подальшого розвитку матеріалістичних поглядів і прогресивних соціологічних поглядів найрізноманітніших напрямів.

Висновки

філософія конфуціанство даосизм

Отже, розвиток теоретичного мислення та становлення філософії представляють тривалий процес, передумови якої можна знайти вже в ранніх щаблях людського суспільства. Найдавніші філософські системи, намагалися знайти відповіді питанням про походження, суті світу й визначити місця людини у ньому, мали тривалу передісторію, з'явилися вони, на порівняно розвиненою стадії класових відносин.

Вже умовах родової громади, повністю залежною від природи, людина стала впливати природний процес, набуваючи досвіду і чітке знання, мають вплив його життя. Навколишній світ поступово стає предметом діяльності.

Виділення людини з навколишнього світу супроводжувалося різними магічними обрядами, яке символізувало його прагнення з'єднанню із дикою природою.

Розвиток практичної діяльності передбачає вдосконалення його хист передбачення, заснованої на спостереженні певної послідовності подій отже, осягненні деяких закономірностей природних явищ.

До найважливішим моментів, впливає перебіг цього процесу, належить необхідність пояснювати і відтворювати результати пізнання. Розвиток мови, і поява абстрактних понять, є важливим свідченням формування теоретичного мислення та формування передумов до виникнення загальних умовиводів, а тим самим для філософії.

Найважливішою віхою у розвитку людського мислення було винахід писемності. Вона як принесла нові можливість передачі знання, а й збагатила передумови у розвиток власне знання.

Умови прогресу теоретичного мислення, а його межах і перші прояви філософського мислення складалися нерівномірно. Різнились між собою окремі регіони з різними соціально-економічними умовами. Розвиток філософського мислення у країнах Сходу не становила прямий лінії. І хоча виключається що на деяких етапах й у деяких сферах взаємовпливи, все три досліджуваних регіону - Близькій Схід, Індія й Китай - представляють самостійні, культурні цілісності.

Близькій Схід не створив давнини філософської традиції в повному розумінні слова. Проте був областю, де у на відміну від інших регіонів світу переважали осілі хлібороби, та розвитку соціально-економічних відносин відбувалося дуже інтенсивно. Цьому динамічного розвитку відповідала і нагромаджена сума знань й європейського досвіду.

Вони впливали на релігійні уявлення, на ідеологію і культуру загалом. Всі ці різні сфери людської мисленнєвої активності виступали в древніх близькосхідних цивілізаціях як єдине ціле.

Давню і середньовічну китайську філософію не можна відокремлювати з розвитку духовного життя китайського суспільства взагалі. Вона розвивалася самостійно, і лише буддизм істотно вплинув на неї, проте впродовж кількох століть він був пристосована до місцевої традиції, і духовного життя. Китайську філософію можна характеризувати як єдине ціле, розвиток якого визначалося здатністю інтегрувати у собі різні нові зовнішні впливу.

Список використовуваної літератури

1. Історія китайської філософії: перекл. з кит. / М.Л. Титаренко. - М.: Прогрес, 1989. - 552 з.

2. Філософія: підручник / під. ред. проф. Митрошенкова. - М.: Гардарики, 2002. - 655 з.

3. Філософія: підручник / під. ред. проф. В.М. Лавриненко. - М.: Юристъ, 996. - 512 з.

4. Філософія: підручник для вузів / під ред. проф. Л.А. Микитович. - М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2002. - 1072 з.

5. Горєлов А.А. Основи філософії: учеб. посібник / А.А. Горєлов. - М.: Академія, 2003. - 256 з.

6. Аблеев С.Р. Історія світової філософії: підручник / С.Р. Аблеев. - М.: АСТ; Астрель, 2002. - 416 з.

7. Лосев А.Ф. Філософія. Міфологія. Культура: підручник / під. ред. Ю.О. Ростовцев. - М.: Политиздат, 1991. - 525 з.

8. Лук'янов А.Є. Початок давньокитайській філософії: підручник / А.Є. Лук'янов. - М.: Радикс, 1994. - 112 з.

9. Історія політичних вимог і правових навчань / під ред. В.С. Нересянца, М., 1999.

10. Гуревич П.С. Світ філософії: підручник / П.С. Гуревич, В.І. Столяров. - М., 1991.

Размещено на Allbest.ru