Логіка і методологія науки в творчості В.І. Вернадського

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Початок третього тисячоліття характеризується чітким проявленням нових тенденцій у цивілізаційному розвитку, загальною основою яких є новий масштаб і швидкість розповсюдження в суспільній практиці наукових знань. Наука та її технологічне використання постають головним джерелом економічного зростання, могутньою зброєю в конкурентній боротьбі економік і воєнних протистояннях. Масштаби можливостей, що дає інтелектуальна революція, визначають спрямованість вектору цивілізаційного розвитку до побудови суспільства, заснованого на знаннях. Це вимагає перегляду логіко-методологічних засад основних структурних елементів науки, їх кореляції та способів застосування результатів наукових досліджень у соціальних практиках.

Активне обговорення проблем природи науки і наукової творчості, філософії, методології й історії науки має досить тривалу традицію. У ХХ ст. воно отримало новий розвиток. Хоча між філософською та історичною лініями вивчення феномена науки ніколи не було тісної кореляції, проте вони завжди взаємодіяли, а під час обговорення наукового статусу наукознавства завжди декларувалася його широка системна парадигма, що трактувалася як комплексність і міждисциплінарність. Така системна парадигма при вивченні феномена науки характерна для творчості В.І. Вернадського, який багато зробив для формування нової самосвідомості вчених і розуміння ними процесу розвитку науки і природи наукової творчості. Розуміючи науку як “систему з рефлексією”, він, як типовий натураліст, дивився на її минуле очима сучасного дослідника, що проте дозволило йому сформулювати ряд важливих особливостей таких фундаментальних категорій методології вивчення науки, як “минуле”, “сьогодення”, “майбутнє” науки, “історичне джерело”, “історична реконструкція”, “закономірність розвитку науки”. Ці висловлення В.І. Вернадського виступили певним базисом для теоретиків і філософів науки в зв'язку з посиленням уваги до “людського елемента” науки, із проникненням у наукознавство духу соціокультурного, психологічного і соціологічного аналізу, що так характерно на етапі переходу до постіндустріальної цивілізації і постнекласичної науки.

В загальному, філософському плані взаємозв'язок і взаємовплив інноваційних і традиційних чинників в науці й культурі найбільш продуктивно прослідкувати і проаналізувати на підґрунті філософсько-методологічного доробку В.І. Вернадського, який має кореляцію з його ноосферною концепцією. Ця концепція у другій половині ХХ ст. набула у вітчизняній науці системоутворюючого, смисложиттєвого значення з широким світоглядним контекстом, привнесла в науку аксіологічний, ціннісний підхід до аналізу взаємодії природи і суспільства. Завдяки вченню про ноосферу цей підхід істотно розширив сферу свого впливу в науці.

Разом з тим ноосферна концепція в наш час потребує серйозного корегування її змісту у зв'язку з поступовим переходом від епохи модерну до постмодерну, що викликає докорінні зміни у всіх цивілізаційних процесах, у тім числі і в науці і освіті як складових духовної культури.

Ступінь дослідження проблеми. Вернадознавство в наш час, перш за все на теренах пострадянського простору, перетворилося на самостійний напрямок науки, і потік наукової літератури, що обговорює та інтерпретує ідейну спадщину В.І. Вернадського, не тільки не згасає, а навпаки перманентно зростає.

Останніми роками поряд з новими публікаціями самого В.І. Вернадського, що були видобуті з архівів, зростає кількість перевидань його творів на європейських мовах: італійські видання “Біосфери” (1993) і “Філософських думок натураліста” (1995), англійське та німецьке видання “Наукової думки як планетарного явища” (1997), англійське у США повне, добре прокоментоване видання “Біосфери” (1998). У передмові до останньої книги, що підписана вченими 12 країн, відмічається, що зараз, нарешті, прийшов час, коли В.І.Вернадський вперше заговорив із всім світом. В 1990 р. у США вийшла монографія К.Е. Бейлса “Наука і російська культура в епоху революцій: Вернадський і його наукова школа”, яка привернула за кордоном велику увагу до творчості В.І. Вернадського.

Погляди на біосферу і перетворення її в ноосферу, що пов'язані з ім'ям В.І. Вернадського, починаючи з 60-х років ХХ ст. в СРСР все більше набували значення концепції або теорії. В розробку останньої внесли помітний вклад Т. Гардашук, А. Гіляров, Ф. Гіренок, Е. Гірусов, Н. Реймерс, І. Фролов, І. Круть, В. Казначєєв, Ф. Канак, М. Кисельов, В. Крисаченко, І. Лісєєв, О. Митропольський, М. Моісєєв, С. Мороз, Ю. Одум, Л. Сидоренко, К. Ситник, А. Урсул, О. і Ф. Яншини та багато інших. В працях цих авторів здійснюється спроба всебічно розкрити сутність ноосферних перетворень, аналізуються методологічні особливості та евристичний потенціал концепції ноосфери, відстежується зв'язок ноосферних досліджень з різними дисциплінами в структурі сучасної науки, а також з іншими формами духовної культури.

Популярність ноосферної концепції сприяла розширенню її меж, виникненню самих різних її інтерпретацій, що на межі тисячоліть зумовило поширення критичного ставлення до її методологічних можливостей, стимулювало намагання уточнити її зміст. Розвиток цієї тенденції зв'язаний з працями Г. Аксьонова, В. Барякіна, В. Кутирьова, А. Лапо, А. Назарова, Г. Наумова, І. Рєзанова та ін. Найбільш вдало ці конструктивні намаганні були втілені в монографії Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України “Філософія ноосфери” (1995, автори: М. Булатов, К. Малєєв, В. Загороднюк, Л. Солонько), яка суттєво вплинула на визначення авторської позиції, звернув увагу на зв'язок концепції ноосфери с постнекласичними методологіями. Саме цей аспект, відзначений працями В. Горохова, І. Добронравової, Л. Дротянко, Ю. Іщенка, В. Кізіми, В. Лук'янця, М. Розова, В. Розіна, В. Рижка, В. Стьопіна та ін., набув в дисертації наскрізного значення.

Незважаючи на численність праць з вернадознавства, проблематиці методологічного доробку В.І. Вернадського присвячено зовсім небагато праць, хоча її актуальність очевидна. Серед робіт, на які спирається наше дослідження, варто назвати вступну статтю С. Микулинського до книги В.І. Вернадського “Праці з загальної історії науки”, праці І. Мочалова й В. Онопрієнка. Загалом же аналіз ідейної спадщини В.І. Вернадського в частині логіки й методології науки залишається актуальним і очікує на своїх дослідників.

Мета й завдання дослідження. Основною метою є визначення місця і ролі методологічного доробку В.І. Вернадського та його внеску у філософію науки.

Для досягнення мети дисертант ставить такі завдання:

- виявити специфіку і соціокультурний зміст постановки В.І. Вернадським проблем методології науки;

- визначити спрямованість і результати аналізу В.І. Вернадським основних форм наукового пізнання;

- співвіднести погляди В.І. Вернадського в галузі логіки і методології науки із сучасними уявленнями;

- проаналізувати методологічні розробки В.І. Вернадського в контексті методології постнекласичної науки.

1. Постановка В.І. Вернадським проблем логіки, методології, реальності

Проблеми методології науки почали займати думку В.І. Вернадського з перших кроків його самостійної наукової творчості, але особливо його інтерес до методологічних питань природознавства підсилився до середини 1930-х років, коли він підійшов до ряду нових видатних науково-філософських узагальнень (проблеми радіогеології, стан простору живої речовини, теорія ноосфери) і прагнув свідомо осмислити з методологічного боку емпіричний науковий матеріал. Цей інтерес до методології науки вже не залишав ученого до кінця його життя.

Методологія науки, за В.І. Вернадським, - це певна організованість, внутрішньо погоджена система способів, прийомів пізнання людиною дійсності. В основі науки і наукового світогляду, на думку В.І. Вернадського, знаходиться певний метод наукової праці. Науковий метод і виражає найбільш повно і найбільш глибоко своєрідну сутність науки, її специфіку і її відмінність від інших форм людської свідомості. Науковий метод виявляється в певному, конкретному відношенні вченого до предмету дослідження. В.І. Вернадський виділяє деякі, найбільш характерні риси наукового відношення до предмету дослідження - принципи наукового методу: сувора логіка фактів, їхня наукова констатація, що виражається в точності наукового знання, його відповідності дійсності; перевірка всякого наукового положення шляхом досліду або спостереження; визначення й усунення помилок, тобто можливих коливань у наукових положеннях.

Ще одна складова методології - це методика наукового дослідження. деталізовані теоретичні й експериментальні прийоми дослідження якого-небудь явища або групи однорідних явищ. Розвиток і удосконалення логіко-математичного апарату дослідження окремих сторін реальності, розвиток і удосконалення наукових приладів, створення різноманітної нової наукової апаратури і т. і. - усі ці питання відносяться до сфери наукової методики.

В уявленні В.І. Вернадського, наукова методологія носить дуже складний характер. У структурному відношенні на перший план виступає співпідпорядкованість і узгодженість різних її складових частин. Науковий метод виступає як фундамент методології, йому підлеглі і з ним узгоджені логічні прийоми дослідження, що потім деталізуються в різноманітній науковій методиці. Очевидно, усі складові частини наукової методології являють собою деяку внутрішньо узгоджену систему. Наукова методологія функціонує в процесі пізнання як щось єдине і ціле. Розвиток наукової методології, у розумінні В.І. Вернадського, йде шляхом подолання найрізноманітніших суперечностей і труднощів, з необхідністю виникаючих у ході розвитку науки. Розвиток наукової методології являє собою процес прогресивного її ускладнення, спеціалізації і диференціації, постійної зміни старих методів новими, плідної взаємодії і взаємовпливу різних наукових методів, їх синтезу.

Розглядаються думки В.І. Вернадського про недосконалість логічного апарату науки, що у найбільш концентрованому вигляді відбивається насамперед в одній із центральних логічних проблем науки - проблемі визначення наукових понять. Особливо це помітно у науках дослідних і спостережних, для яких індуктивний метод сходження від часткового до загального є одним з основних. Незважаючи на це, учені з успіхом користувалися й користуються такими поняттями у своїй науковій праці. В.І. Вернадський далекий від думки фетишизувати логічну недосконалість визначення наукових понять, як і недосконалість логічного апарату науки взагалі. Він підкреслює, що у певних більш-менш широких межах наукові поняття можна визначити з точністю, цілком достатньою для плідного наукового дослідження. Тому В.І. Вернадський не тільки не заперечує важливості й необхідності визначень наукових понять - особливо таких, які беруться за вихідні (у дослідних науках, наприклад, поняття мінералу, гірської породи, рослини, тварини й ін.), але й наголошує на необхідності прагнути до як можливо більш чіткого й точного для даних умов їхнього визначення.

Великого значення В.І. Вернадський надає ідеалізації, яка дозволяє науці глибше проникати в сутність природних об'єктів, виявляти властиві їм закономірності й т. ін. Ідеалізація може виражатися не тільки в абстрагуванні, але також і у введенні свідомо нереальних припущень, які дозволяють перейти до формулювання законів. Наукова ідеалізація - абсолютно необхідний і закономірний шлях пізнання дійсності. Високо оцінюючи значення конкретності в науковому пізнанні, В.І. Вернадський підкреслював, що без цієї умови неможливий розвиток науки, а виходить, неможливо і її існування. Конкретність - важлива властивість усіх справжніх наукових понять. Поняття, недостатньо конкретні, розпливчасті зазвичай приносять науці мало користі. Це аж ніяк не применшує значення абстрагування в пізнанні. Синтез абстрактного й конкретного підходів у науковому пізнанні не може й не повинен, за В.І. Вернадським, означати їхнього довільного змішування або зведення одного до іншого. У ході розвитку науки обидві частини наукового знання - абстрактне і конкретне - усе більше зближаються один з одним, зливаючись у єдине ціле. У разі якщо історично обставини складаються так, що між цими двома частинами науки - конкретною і абстрактною - утвориться певний розрив, то це в остаточному підсумку негативно позначається як на побудові теоретично цілісної картини світу, так і на задоволенні практичних потреб людства. Це вимагає від дослідника уникати однобічних крайностей у застосуванні цих прийомів, уміти сполучити їх, синтезувати.

Розкривається аргументація В.І. Вернадського щодо базисності для природознавства понять природного тіла й природного явища. Вернадський виділяє наступні основні ознаки поняття природного тіла: об'єктивно-реальна предметність; індивідуалізований характер існування; специфічність структури; своєрідність закономірностей. Поняття природного тіла (явища) є логічною абстракцією від тих реальних, нескінченно різноманітних тіл і явищ природи, з якими має справу природознавець. Таким чином, об'єктами вивчення природознавства, за В.І. Вернадським, є існуючі незалежно від людини різні, відносно стійкі, природні утворення - тіла (наприклад, атоми, молекули, елементарні частки, кристали, планети, зірки, тварини, рослини тощо) і супутні їм або такі, що протікають у них, різноманітні природні процеси - явища (наприклад, явища електрики, магнетизму, космічних радіацій, спалахів зірок, гороутворюючих і інших геологічних процесів, еволюції видів і т.д.). З природними тілами й природними явищами має справу не тільки природознавство, але й всі науки без винятку, у тому числі й гуманітарні. Для наук гуманітарних природними тілами будуть, у загальному вигляді, суспільство й людина й пов'язані з ними різноманітні природничо-історичні явища матеріального й духовного життя людства. З цього випливає їх величезне логічне значення для науки взагалі, для кожного вченого, у якій би галузі науки він не працював. З робіт В.І. Вернадського випливає, що природні тіла (природні явища) вивчаються - і повинні вивчатися - натуралістом з різних точок зору. Натураліст природні тіла вивчає з точки зору їхньої структури (приміром, просторової структури кристалів, живих організмів і т.д.), складу (наприклад, хімічного складу мінералів, ґрунтів, живих організмів і т.п.), властивостей (механічних, фізичних і інших властивостей різних природних утворень), міри (наприклад, маси, об'єму, геометричної форми й т.д.), генезису (процесу утворення того або іншого природного тіла), динаміки (зміни даного природного тіла в часі), поширеності природних тіл у природі, їхніх взаємин один з одним і т.п. Як відзначає В.І.Вернадський, при вивченні, наприклад, такого складного природного тіла, як ґрунт в умовах, коли нова наука - ґрунтознавство - робила ще тільки перші свої кроки, особливого значення відразу ж набули питання, пов'язані зі складом і властивостями ґрунтів, їхнім генезисом і динамікою, а також їхньою географічною поширеністю й взаємозв'язками з іншими природними тілами, особливо з гірськими породами.

Природа, що оточує людину, є нескінченною сукупністю якісно відмінних одне від одного природних тіл і природних явищ. Та чи інша наукова дисципліна одержує право на самостійне існування тільки в тому випадку, якщо їй вдається довести, що предметом її вивчення є своєрідне природне тіло (природне явище), якісно відмінне від інших тіл (явищ) природи. Диференціація наукового знання звичайно означає, що в результаті дослідження природного тіла в рамках вихідної науки (наприклад, мінералу в мінералогії) з'ясовується, що це природне тіло повинне бути розчленоване на ряд самостійних, що мають свою якісну специфіку, природних тіл, що стають об'єктами вивчення самостійних наук.

Оскільки жодна наука при своєму виникненні не в змозі охопити всю розмаїтість належних її вивченню природних тіл і явищ, остільки на перший план у ній спочатку висувається те або інше конкретне природне тіло (явище), що входить як окремий випадок у загальний клас досліджуваних наукою об'єктів. Навколо цього тіла (явища) спочатку й концентруються всі основні проблеми даної науки й зосереджується увага вчених. Так, у розвитку ґрунтознавства таку роль базисного, стрижневого природного тіла, відзначає В.І. Вернадський, зіграв чорнозем. Саме вивчення чорнозему декількома поколіннями вчених заклало надалі основи ґрунтознавства як нової самостійної наукової дисципліни.

Великого значення надавав В.І. Вернадський історії зміни й розвитку понять про природні тіла й природні явища. Даючи визначення поняттю того або іншого природного тіла (природного явища), В.І. Вернадський, як правило, звертався до аналізу того шляху, який воно пройшло в історії науки, перш ніж сформуватися у своєму сучасному вигляді. Змінюються не тільки самі природні тіла (природні явища), але змінюється також і знання людини про них. Не можна дати визначення поняття природного тіла (природного явища), якщо не враховувати при цьому процесу зміни знань про предмет і ті результати, які отримані наукою на різних етапах свого розвитку. Великий філософський інтерес представляє при цьому питання про співвідносну зміну в часі об'єкта й знання про об'єкт, про його синхронність або асинхронність, можливості і шляхи оволодіння людиною часом різних об'єктів з метою їхнього пізнання й т.д. Тому перераховані вище принципи онтологічного дослідження поняття природного тіла (природного явища) повинні бути доповнені в дусі ідей В.І. Вернадського ще одним, гносеологічним принципом - принципом історизму.

Йдеться про відокремлення В.І. Вернадським двох ліній логічних досліджень: логіки Аристотеля і логіки Демокрита. Однобокість аристотелівської логіки, на думку Вернадського, позначається в науковій праці в тому, що натураліст, який вивчає природні об'єкти, не може ігнорувати, як це робить формальна логіка, змістовність наукових понять, ступінь відбиття (точності, повноти, глибини) у них об'єктивної реальності, не може ігнорувати історичний процес зміни наукових понять. Для логіки Демокрита, підкреслює В.І. Вернадський, поняття про предмет невіддільне від самого предмета, тобто логіка Демокрита глибоко онтологічна за своїм змістом. Логіку Аристотеля цікавить насамперед не зміст поняття як такого, а лише ті формальні операції, які дають можливість підійти до з'ясування деяких загальних закономірностей розумової діяльності людини. Тому, якщо логіка Демокрита має справу з “поняттями-предметами”, то логіка Аристотеля ґрунтується на “поняттях-словах”. Традиційна теорія пізнання, яка тісно пов'язана з аристотелівською логікою, відзначав В.І. Вернадський, у конкретних науках про Землю не може дати дуже багато. Вона зросла на наукових теоріях фізики й наукових теоріях математичного характеру. У науках про Землю ми маємо справу з поняттями, невіддільними від реального об'єкта, і логіка Демокрита тут більш доречна.

В.І. Вернадський розрізняє логіку понять-слів і логіку понять-предметів. Перша логіка захоплює собою головним чином науки абстрактно-математичні, друга - науки конкретно-емпіричні. Логіка понять-предметів усуває ті недоліки, які властиві логіці понять-слів. Логіка Демокрита ніби договорює те, чого не в силах сказати логіка Аристотеля.

Думки В.І. Вернадського про зміст логіки і методології науки, викладені в багатьох його працях, попри своєрідність їхнього викладу, в цілому корелюють із загальними тенденціями розвитку логіко-методологічних досліджень науки у ХХ ст.

2. Форми наукового пізнання в інтерпретації В.І. Вернадського

В.І. Вернадський вважає, що в ідеалі наука зацікавлена в негайному вирішенні раз поставленої проблеми. Однак це трапляється далеко не завжди, і один раз поставлена, але невирішена проблема, може бути стимулом наукових пошуків на багато років. Тому одна тільки наукова постановка дійсно нової проблеми навіть без її негайного вирішення сама по собі може становити для науки велику цінність. Часто-густо наукове пізнання стає на шлях “наближених рішень” або тимчасового вирішення проблеми. Природно, що цей тимчасовий характер вирішення проблем частіше виявляється на початкових етапах розвитку тієї або іншої галузі науки. Так, типово тимчасовим вирішенням проблеми про причини пристосовності тваринних організмів до навколишнього середовища була теорія Ламарка, проблеми про внутрішню структуру атома - “планетарна модель” Резерфорда.

Викладаються нетривіальні думки В.І. Вернадського щодо цих форм наукового пізнання. В.І. Вернадський не тільки видатний вчений-філософ, творець узагальнень ХХ століття - вчень про біосферу та ноосферу, а й тонкий експериментатор і спостерігач природи. Тому він в своїх методологічних розробках надавав великого значення науковій фактології. Робота по накопиченню та впорядкуванню наукових фактів повинна сполучатися з активною інформаційно-аналітичної їх обробкою, включенням в загальну систему науки в процесі інтенсивного комунікаційного спілкування вчених.

Присвячено статусу і особливостям емпіричних узагальнень у науці, яким В.І. Вернадський надавав великого значення у своїй творчості й у розумінні методологічних основ науки. Емпіричне узагальнення, згідно В.І. Вернадському, є найважливішою логічною формою розвитку науки. Наукова діяльність усіх видатних натуралістів, підкреслював він, завжди так чи інакше була зв'язана зі створенням великих емпіричних узагальнень. Так, великими емпіричними узагальненнями є періодична система хімічних елементів Д.І. Менделєєва, еволюційна теорія Ч. Дарвіна. Як на приклад великого емпіричного узагальнення, В.І. Вернадський посилається на теорію будови і закономірностей еволюції Східно - Європейської платформи видатного російського геолога, президента Російської академії наук О.П. Карпинського. За визначеннями В.І. Вернадського, емпіричне узагальнення - це "основний елемент думки і знання натураліста", його "основне знаряддя", воно є "міцним і непорушним ґрунтом науки, основним досягненням натураліста".

Будь - яке емпіричне узагальнення, щоб бути науково ефективним, повинне так чи інакше спиратися на наукову теорію, що перевірена досвідом і відповідає дійсності. Зв'язок емпіричного узагальнення з іншими формами наукової пізнавальної діяльності людини був для В.І. Вернадського цілком очевидним й неминучим: наука, на думку вченого, є не просто набір окремих, не пов'язаних один з одним фактів і емпіричних узагальнень, а певна, внутрішньо цілісна їхня система. Але побудова такої системи неможлива без допомоги всіх інших форм пізнання.

Таким чином, до вирішення питання про взаємозв'язки емпіричного узагальнення й інших логічних форм наукового пізнання В.І. Вернадський підходить діалектично, відзначаючи зв'язок і залежність, що існує між ними.

Визначено підхід В.І. Вернадського до цієї важливої форми наукового пізнання. У його розумінні, наукова класифікація - це найважливіша логічна форма розвитку як емпіричного, так і теоретичного знання. Класифікація - це щось більше, ніж просте зібрання наукових неопрацьованих фактів, в основі якого лежить лише їхня безпосередня констатація - і тільки. Це система фактів, форма їхньої наукової обробки і систематизації, форма їхнього входження в науку. процес розвитку наукової класифікації йде в ході вирішення постійно виникаючих протиріч між емпіричним і теоретичним знанням, як змістом, з одного боку, і науковою класифікацією, як формою, з іншої. Вирішуючи ці протиріччя, наука або уточнює, доповнює існуючі раніше класифікації, або докорінно їх перетворює, будує на якісно інших підставах, або, нарешті, тимчасово взагалі відмовляється від побудови наукових класифікацій, якщо раціональні підстави для виконання цього завдання ще не можуть бути знайдені.

На думку В.І. Вернадського, наукова класифікація повинна відповідати природі самих речей, повинна бути класифікацією не штучною, а природною, у противному разі її наукова цінність буде або дуже невелика, або зведена на нівець. Іншими словами, класифікація за своїм змістом повинна бути не суб'єктивною, довільною, але об'єктивною, що правильно відбиває наукові факти, їхній реальний зв'язок один з одним, що бере ці факти в їх якомога більш повному обсязі. Тому класифікація повинна бути вільна від будь-яких гіпотетичних побудов і припущень, вона повинна бути за своєю сутністю натуральною системою природи.

В цих висловлюваннях В.І. Вернадського є характерним перебільшення наївно-реалістичного витлумачення природи емпіричних та індуктивних засобів наукового пізнання, недоврахування модельності наукових побудов, в тому числі емпіричних, ігнорування уявлень про те, що класифікація - це модель зі сплавом об'єктивного і суб'єктивного.

Презентує роздуми В.І. Вернадського про ці важливі форми наукового пізнання. Ці думки мають сенс як свідчення великого натураліста про їх використання в конкретній дослідницькій практиці. Але разом з тим ці свідчення викликають і потребу посперечатися з В.І. Вернадським, враховуючи нинішній рівень розвитку методології науки. При різних за своїм характером способах побудови наукових теорій порівняльне значення індуктивного й дедуктивного методів виявляється нерівноцінним. Так, емпіричний спосіб побудови теорії (шляхом емпіричних узагальнень, відповідно до В.І. Вернадського), спирається переважно на індукцію, аксіоматичний - на дедукцію, гіпотетичний (часто в сполученні з аналогією) - на єдність індукції й дедукції. Але треба мати на увазі, що цей розподіл також умовний й відносний, як умовним й відносним є загалом розподіл на різні способи побудови теорії. У творчості кожного великого вченого всі ці три способи, як правило, сполучаються й взаємно доповнюють один одного, а, отже, індуктивний і дедуктивний прийоми дослідження в його творчості також є пов'язаними. Таке сполучення різних способів побудови теорії, індуктивного й дедуктивного методів дослідження мало місце й у творчості самого Вернадського.

3. Специфіка методологічних пошуків В.І. Вернадського

Доводиться, що пошук людством шляхів еволюційного переходу від індустріального до постіндустріального, інформаційного і соціально зорієнтованого суспільства, покликаного вивести планетарну спільноту із соціального та екологічного глухого кута, та гармонійно інтегрувати її з природним і соціальним середовищем, є можливим саме за умови вироблення наукою певної інтеграційної моделі сталого розвитку, в обґрунтуванні котрої стають у нагоді ноосферні ідеї В.І. Вернадського. Але для цього наука, в своєму постнекласичному розвиткові, має змінити свої практико-прагматичні домінанти, не відмовляючись при цьому від притаманного їй генетичного зв'язку із технічною і практичною діяльністю людини. Амбівалентність наукових результатів і технологічного їх застосування потребує проведення соціальної, гуманітарної, екологічної експертизи науково-технологічних проектів, яка повинна керуватися вищими ноосферними цілями та цінностями людини.

Доводиться, що ноосферний ідеал науки за багатьма параметрами корелює з сучасними уявленнями про постнекласичну науку. Ноосфера В.І. Вернадського - це унікальний, людино - вимірний об'єкт. В.І.Вернадський одним з перших став ратувати за включення в “тіло” науки аксіологічних факторів. Концепція ноосфери відповідає основним характеристикам постнекласичної науки -- междисциплінарності, унікальності об'єктів, що розвиваються, гуманізму науки. Вона є прямим прототипом постнекласичної науки. Постмодерністська критика концепції ноосфери за її активістський, перетворюючий дух, а самого поняття ноосфери за те, що воно начебто містить у собі протистояння сцієнтизму і гуманізму, безумовно, має бути врахована в уточненні змісту поняття “ноосфера”. Разом з тим очевидно, що наука, яка утворює змістовний центр концепції ноосфери, за визначенням носить раціональний характер. І цю раціональність у будь-якій формі не може бути еліміновано з ноосферних положень, навіть під шляхетним приводом їх уточнення з погляду ірраціоналістичних, тим паче, хоча і завуальованих, але природо- і соціально спрямованих екстремістських „новацій”. Тому найбільш конструктивним виходом із періодично виникаючої кризи обґрунтування концепції ноосфери є залучення до її теоретичного розвитку засобів раціоналістичної філософії з її рефлексивно-критичними установками.

Висновки

вернадський реалістичний науковий методологія

У висновках дисертації підсумовуються результати дослідження на основі філософського аналізу методологічного доробку В.І. Вернадського виявлено конструктивно-перспективний зміст цих міркувань і обґрунтовано їх місце і концептуальні ресурси в сучасній методології науки.

В працях В.І. Вернадського висунуто вимогу наукового підходу до самої науки, визначення вихідних позицій, прийомів і методів її дослідження. Його звернення до проблем логіки і методології науки, як й інших видатних діячів науки ХХ століття А. Пуанкаре, А. Ейнштейна, Н. Бора, В. Гейзенберга, Н. Вінера, стимулювали їх розвиток фахівцями філософами і логіками.

Розвиток методології, за В.І. Вернадським, стимулює розвиток науки, збільшує швидкість наукової праці, призводить до побудови нових теорій, нових типів пояснення на базі нового методу. З відкриттями в області наукової методології в науку вливається каскад нових фактів, емпіричних узагальнень, теорій, гіпотез. Розвиток методології науки виступає як могутній фактор наукового прогресу.

Вказуючи на реальну можливість виникнення суперечностей між різними методами, що застосовуються при вивченні явища, В.І. Вернадський надавав великого значення єдності методів у науковому дослідженні. Найважливіша завдання міжнародної організації науки саме і полягає в тім, щоб забезпечити у світовому масштабі єдність наукових методів дослідження, зробити найбільш ефективніші методи надбанням усього світового наукового співтовариства.

В.І. Вернадський надавав великого значення взаємодії фундаментальної і прикладної науки. Прикладне знання не тільки вкладає в руки фундаментальної науки могутню методичну зброю у виді найрізноманітнішої наукової апаратури, обладнання, заводських лабораторій, дослідних станцій і т.п., але й сприяє і прискорює розробку і розвиток саме теоретичних засобів.

Ще однією істотною рисою сучасної наукової методології, за думкою В.І. Вернадського, є її спрямованість на дослідження невидимого. Варто враховувати, що про це В.І. Вернадський писав у 1910 р. Пройшло століття, і успіхи розвитку наукової думки у напрямку, визначеному В.І. Вернадським, зросли в багато разів, що ще більш підсилює доказовість аргументів, висловлених ним по цьому питанню.

Ще одна істотна риса методології науки ХХ століття, на думку В.І. Вернадського, полягає в її не наочності. Прогрес сучасної науки, особливо фізики та біології, йде в напрямку усе більшого відмовлення - у межах звичайного макроскопічного досвіду людини - від наочності явищ з переходом до модельних побудов.

В.І. Вернадський вважав найважливішим наслідком наукової революції ХХ століття глибоку зміну наукової методології. Наукова революція виявила істотну методологічну і математичну недосконалість науки, неможливість пристосування старого методологічного апарата науки до нового наукового змісту.

В.І. Вернадський був серед тих вчених, які акцентували увагу на посиленні ролі та впливу наукового співтовариства, яке в некласичний та постнекласичний періоди розвитку науки репрезентує її як традицію культури, виступає основою збереження наукових традицій, індикатором інновацій, місцем узгодження та схвалення нових ідей, гіпотез, теорій.

Література

1. Андреев О.А. Возможности научной классификации в интерпретации В.И. Вернадского // Totallogy. Постнекласичні дослідження. - Вип. 11. - К.: Центр гуманітарної освіти НАН України, 2003. - С. 244-264.

2. Андреев О.А. Постановка В.І. Вернадським проблем логики и методологии науки // Вісник Дніпропетровського університету. Сер. Історія і філософія науки і техніки. - 2004. - № 4. - С. 67-72.

3. Андреев О.А. В.И. Вернадский о роли фактологии в науке // Наукові і освітянські методології та практики - Вип. 2. - К.: Центр гуманітарної освіти НАН України, 2004. - С. 380-388.

4. Андреєв О.О. В.І. Вернадський про роль емпіричних узагальнень у науці // Мультиверсум: Філософський альманах. - Вип. 49. - К.: Український центр духовної культури, 2005. - С. 215-222.

5. Андреєв О.О. Методологічні ідеї В.І. Вернадського і сучасність // Міжнародна конференція “Людина і Космос”. - Житомир, 2002. - С. 26-27.

6. Андреев О.А. Космическое миропонимание В.И. Вернадского // ІІ Международная научная конференция “Философия космизма и современная авиация”. Тезисы. - К., 2005. - С. 111-112.

7. Андреєв О.О. В.І. Вернадський як наукознавець // Конференція з наукознавства та історії науки. - К., 2005. - С. 17-18.

Размещено на Allbest.ru