Феномен необароко в культурно-філософській традиції постмодернізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ФЕНОМЕН НЕОБАРОКО В КУЛЬТУРНО-ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Спеціальність 09.00.05 - історія філософії

АДАМЕНКО НАДІЯ БОГДАНІВНА

Київ - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Бичко Ігор Валентинович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Савельєва Марина Юріївна, Центр гуманітарної освіти НАН України, професор кафедри філософії науки і культурології;

кандидат філософських наук Заваженко Тетяна Михайлівна, Приватний вищий навчальний заклад „Економіко-технологічний університет”, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін.

Захист відбудеться “28” січня 2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий “27” грудня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.В. Караульна

АНОТАЦІЇ

Адаменко Н.Б. Феномен необароко в культурно-філософській традиції постмодернізму. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. Ї Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.

У дисертаційному дослідженні розкривається феномен необароко в контексті культурно-філософських засад постмодернізму.

Особливу увагу приділено аналізу феномену „необароко” в його основних ідеях, поняттях у історико-філософських та культур-філософських працях сучасних дослідників. Пропонується розглядати „необароко” як феномен, здатний допомогти у розумінні постмодерної культури і філософії. Здійснено культурологічний та історико-філософський аналіз витоків, становлення та розвитку необарокового світовідчуття.

Доведено, що феномен необароко виступає полідисциплінарним дискурсом історії філософії. Це виявляється через здійснення філософського зрізу поняття „складки” та виявлення „лінії необароко”, здатної утворити полілог філософії, історії філософії і культури.

Показано трансформацію процесу реальності світу в межах феномену необароко у вченнях про „суспільство вистави”, „театр жорстокості”„симулякр” і „симуляцію”.

Ключові слова: необароко, бароко, постмодернізм, постмодерн, культура, „складка”, „суспільство вистави”, „театр жорстокості”, „симулякр”, „симуляція”.

Адаменко Н.Б. Феномен необарокко в культурно-философской традиции постмодернизма. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 Ї история философии. Ї Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. Ї Киев, 2007.

Диссертация посвящена исследованию феномена необарокко в контексте культурно-философской традиции постмодернизма.

На фоне разнообразия современных исследований во многих как философских, так и нефилософских областях, феномен необарокко рассматривается как качественно новый теоретико-методологический способ анализа и оценки явления постмодернизма. Определяя феномен необарокко, прежде всего, как новаторский принцип мышления, его теоретики подчёркивают синтетичность именно его философских оснований, которые дают возможность проявить целостное единство разнообразного. Большого значения исследуемый нами феномен приобретает еще и в связи с тем, что, пользуясь его понятийным словарем, мы способны не только анализировать постмодернистскую культуру, архитектуру, искусство, литературу, собственно философию, но и осуществлять теоретико-методологическую трансформацию развития историко-философской мысли.

Исследуя процесс формирования дефиниции “необарокко”, многими украинскими и зарубежными исследователями удалось выяснить, что первым, кому частично удалось это сделать, был испанский философ Х.Р. де Вентос. Он указал на то, что необарокко склонно не к целостному, а к фрагментарному восприятию, к пантеизму и динамике, к многополярности и фрагментации. Современный исследователь постмодернизма О.Калабрезе, считает необарокко “духом”, что лучше всего может охарактеризовать современность и в этом смысле ставит его выше постмодернизма. Также установлено, что феномен необарокко исследуются и отечественными учеными (Н.Корниенко, Т.Гундоровой и др.).

Рассматриваются новые методологические принципы строения историко-философского знания. Сущность их проявляется в том, что нужно научится, с точки зрения теоретов постмодернизма, творить концепты, которые отсылают к внешнему, как, например, понятие “складки”. На примере адекватности философского учения Г.-В.Лейбница и барокко, было доказано, следуя Ж.Делёзу, что барокко, как и необарокко, есть неисторичным во времени, благодаря “складке, устремленной в бесконечность”. Вместе с тем условия осуществления такой складки в них разные. Необарокко отодвигается к пределам барокко, которые начинают разрушаться, и направляется к хаосмосу, т.е. это такое хаотичное движение, которое уже не возникает как напередустановленное (концепция “напередустановленной гармонии” Г.-В.Лейбница).

В диссертации также доказывается, что история философии неотделима от ассимиляции-шока, в которых она проявляет себя как что-то внешнее, сокровенное. Поэтому она являет собой творения авторов и комментаторов, которые также вносят свою лепту в философское творчество новыми линиями и интерпретациями. Так, в ходе исследования можно было показано что, согласно Ж.Делёзу, Г.-В.Лейбницу удалось создать линию барокко, которая проходила четко по “складке” и объединяла разные сферы деятельности. Также существует линия необарокко, которая формируется в учении Ж.Делёза и Ф.Гваттари, и призвана осуществлять полилог философии, истории философии и культуры.

В исследовании раскрыта трансформация проблемы реальности в постмодернизме. Обосновывается мысль о том, что управление спектаклем, которое сегодня сосредоточило в себе все возможные средства для фальсификации как всей системы человеческого восприятия, так и всей системы общественного производства, стало абсолютным хозяином воспоминаний, равно как и неконтролируемым властителем формирования будущего.

Знаковость современной действительности обращает, прежде всего, к символизму, который всегда присутствовал в культурно-философской мысли, начиная еще с античности. Так же определение понятия “симулякра” как копии копии, которая искажает свой прототип, принадлежит древнегреческому мыслителю Платону. Однако, если раньше символическое будило воображение, стимулировало изменение внешнего, то сегодня создается кое-что утопическое, которое благодаря современным средствам масс-медиа, рекламы воплощается на экране и создает иллюзию современности.

Особенностью феномена необарокко есть то, что равно как и постмодернизм, он оказался на стыке тектонических сдвигов, которые происходят в человеческой культуре, и как не удивительно, может стать тем мостиком, который будет нас связывать с традиционной классической культурой. И роль философии в этом процессе, надеемся, будет лишь возрастать.

Ключевые слова: необарокко, барокко, постмодернизм, постмодерн, культура, “складка”, “общество спектакля”, “театр жестокости”, “симулякр”, “симуляция”.

Adamenko N.B. Phenomenon of neobaroque in the cultural-philosophical tradition of the postmodernizm. Manuscript.

The dissertation thesis for candidate of science degree in philosophy speciality Ї 09.00.05 Ї History of philosophy. Ї The Kyiv National University named after Taras Shevchenko, Kyiv, 2007.

The phenomenon of neobaroque in the context of the cultural-philosophical bases of the postmodernizm opens up in dissertation thesis.

The special attention is spared to determination “neobaroque”, it's basic ideas, concepts in historical-philosophical and philosophical-cultural works of modern researchers. It is suggested to examine “neobaroque” as the phenomenon able to help in understanding of postmodern culture and philosophy. The cultural and historical-philosophical analysis of sources, becoming and development is carried out the neobaroque attitude.

It is led to that the phenomenon of the neobaroque comes forward widely disciplinary field of the history of philosophy. It appears through realization of philosophical cut of concept “fold” and exposures ”line of the neobaroque”, able to form communication of philosophy, history of philosophy and culture. It was shown that, the transformation of the process of reality of the world within the limit of phenomenon the neobaroque in the study about “the society of the spectacle”, “theatre of cruelty”, “simulacr” and “simulation”.

Keywords: neobaroque, baroque, postmodernism, postmodern, culture, “fold”, “the society of the spectacle”, “theatre of cruelty”, “simulacr” and “simulation”.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Філософія постмодернізму засвідчує епістемологічний розрив із філософією модерну і в цьому сенсі означає початок нового світогляду. До сьогодні відсутнє єдине розуміння культурно-філософського напрямку постмодернізму. Дослідники, в своїй більшості філологи й літературознавці, прагнуть обґрунтувати його як специфічний літературний стиль, у межах якого втрачається суб'єктивність у тексті. Інші схильні розуміти під ним деяку різнорідність загальної теорії культури, в основі якої є сучасні тлумачення візуальних мистецтв архітектури, музики і кіно. Треті, перш за все філософи й соціологи, залучають до поняття постмодерну широкий спектр світоглядних понять та ідей. Спільною ж для всіх дослідників є спроба його виокремлення із самих філософських і літературних текстів, не враховуючи змістовного аналізу специфіки та характеру сучасної епохи, внутрішніх інтенцій її розвитку, її перспектив. Таким чином, намагання оформити світ в систему зазнає невдачі, бо він не піддається жодній систематизації і не вміщується в жодні схеми. Події завжди випереджають теорію.

У зв'язку з цим стає зрозумілою вимога сучасних мислителів, що змушує історика філософії, Ї за висловом Мішеля Фуко, Ї прагнути до виявлення тих мислиннєвих процедур, способів сприйняття, звичок свідомості, які властиві кожній окремій епосі. Отже, історія філософії повинна не тільки знайомити нас із вченнями й системами філософів, але вона також має включати їх у історичний взаємозв'язок, до якого вони відносяться, і пояснювати їх, відштовхуючись від цього взаємозв'язку. Тому сучасна історія філософії прагне остерігатися однобічності, і, звідси, все більше коло її досліджень стає відкритим. Отже, в загальних рисах постмодерне мислення можна розглядати як незавершений та непостійний набір тверджень, що формується постійно під впливом множини різноманітних інтелектуальних та культурних тлумачень. Постмодернізм прагне повсюдно показати свою синтетичність філософських, наукових і культурних стратегій. Таким не-філософським полем, якого потребує філософія, і є феномен необароко, котрий, за словами його автора Хав'єра Роберта де Вентоса, найбільш влучно та чітко характеризує стан сучасного суспільства. Інший сучасний західноєвропейський дослідник Омар Калабрезе пішов ще далі й назвав сучасний період в історії „ерою необароко”.

Такими чином, актуальним постає завдання визначити основні характеристики феномену необароко, продемонструвати його значущість для аналізу та глибшого осмислення філософської думки постмодерну, в якій історик філософії є чутливим до відголосів у грі резонансів у всіх суміжних галузях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах досліджень, які проводить кафедра історії філософії філософського факультету у відповідності до комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми сталого державного розвитку України”, НДР № 06БФ041-01 „Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання”.

Метою дисертаційної роботи є розкрити та дослідити феномен необароко в контексті культурно-філософських засад постмодернізму.

Мета деталізується у комплексі завдань:

виявити джерелознавчі та методологічні підстави дослідження феномену необароко у філософії XX Ї XXI століть;

здійснити культурологічний та історико-філософський аналіз витоків, становлення та розвитку необарокового світовідчуття;

довести необхідність застосування ідей феномену необароко (через бароко) у філософському дискурсі крізь філософський зріз поняття „складки”;

продемонструвати можливість мислення „лініями” необароко, що дозволяє сформувати полілог філософії, історії філософії та культури;

концептуально визначити істину та реальність у необароковому становищі “суспільства вистави”;

розкрити знаковість необарокової дійсності.

Об'єкт дослідження: постмодернізм як культурно-теоретична традиція у філософії другої половини XX ст. Ї початку XXI ст.

Предмет дослідження: феномен необароко, його характеристики, принципи та ідеї в культурно-філософському полі постмодернізму.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять праці представників постмодерного мислення, у яких прослідковувалися ідеї, що наближали автора до осмислення феномену необароко, а саме: Ж.Бодрійяра, Ф.Гваттарі, Г.Дебора, Ж.Дельоза, Ж.Дерріда, У.Еко, Ж.Ліповецьки, М.Мерло-Понті та ін. Серед сучасних авторів, які розробляють проблеми бароко і необароко в ракурсі власне філософської методології, слід відзначити праці українських вчених А.Бичко, І.Бичка, М.Возняка, І.Іваньо, В.Лук'янця, А.Макарова, О.Соболь, Л.Ушкалова та ін., а також зарубіжних дослідників Ї Х.Р.де Вентоса, К.Відаль, А.Грицанова, І.Ільїна, О.Калабрезе, М.Липовецького, Л.Мельникової, М.Можейка, Е.д'Орса й ін. Останні вже зробили перші спроби віднайти зв'язок між культурологічними принципами бароко та можливостями їх прочитання як феномену необароко у культурно-філософському зрізі постмодернізму.

Важливими для написання цієї роботи були українські та російські дослідження у галузі історико-філософської науки: Г.Аляєва, І.Бичка, В.Горського, А.Гулиги, І.Нарського, М.Поповича, О.Хоми, В.Ярошовця і ін.

Оскільки значну увагу було приділено генезі досліджуваної проблематики, то широкого використання дістали твори класиків світової історико-філософської думки Ї Ф.Бекона, Я.Бьоме, М.Гайдеггера, Г.В.Ф.Гегеля, Р.Декарта, Г.-В.Ляйбніца, Х.Ортега-і-Гассета, Б.Паскаля, Платона, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, П.Рікера, Р.Рорті, Б.Спінози, Тейяр де Шардена, А.Тойнбі, а також праці представників української, російської та польської філософської традиції Ї М.Бердяєва, І.Вишенського, М.Гоголя, С.Грабовецького, В.Зеньковського, К.Саковича, Г.Сковороди, К.Транквіліона-Ставровецького, П.Юркевича, С.Шажинського та ін.

Запропонована у дисертаційному дослідженні філософська методологія являє собою множинність методологій, де вирізняються своєрідні методологічні системи. І жодна із класичних чи некласичних методологій у філософії не визначалася як єдино правильний пізнавальний інструмент. Автор послуговувався історичним та логічним методами, які дозволили здійснити реконструкцію процесу формування та розвитку феномену необароко; методом принципу зворотнього зв'язку між філософію та культурою, що дало змогу визначити те культурне тло, на якому сформувалися необарокові принципи; методом системного плюралізму для позначення меж співбуття постмодерного та необарокового дискурсів. Знаряддям знаходження та вирішення протиріч, які містяться в поняттях, у дисертації виступає діалектика. Значущими також є герменевтичний і феноменологічний методи для осмислення всієї складності будь-якого тлумачення, в тому числі й культурно-філософської специфіки феномену необароко. Також автор послуговувся інтерпретативним методом Ї у тлумаченні основних понять та ідей феномену необароко та методом класифікації Ї у виокремленні основних засад філософії постмодернізму.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційній роботі вперше в українській історико-філософській науці здійснено ґрунтовний аналіз феномену необароко, його характеристик, ідей, понять. Це дало підстави визначити феномен необароко як ціннісну складову постмодерної думки, що долучається до узагальнення культурологічних і філософських засад постмодернізму.

Наукова новизна розкривається у наступних положеннях, які виносяться на захист:

виявлено, що наявні наукові дослідження зосереджувалися на окремих аспектах актуалізації теми бароко як позачасового явища у контекстах неориторики, сучасної літератури, естетики й ін.; встановлено, що лише з 90-их рр. XX ст. термін „постмодернізм” у філософії починають пов'язувати з феноменом необароко;

здійснено історико-філософський та культурологічний аналіз витоків необарокового світовідчуття. Зокрема, з'ясовано, що вони беруть свій початок від бароко як метаісторичного явища. Даний феномен трактується як вираження певної позиції людини у житті, що проявляється у багатоманітних проявах духу на будь-якому етапі цивілізаційного розвитку, в тому числі й у добу постмодернізму;

обґрунтовано, що постмодерне формулювання історико-філософських питань Ї це відмінний від традиційного принцип, який розумівся як вирішення проблем. Постмодерна філософська думка закликає винаходити й окреслювати проблеми, однією з таких, зокрема, є „складка, спрямована в безмежність”, властива необароко, що стала всезагальним принципом, у відповідності до якого організовується сучасний світ;

показано, що існує „лінія необароко”, яка проходить чітко по „складці”, об'єднує архітекторів, художників, філософів, математиків та ін. й допускає перетинання, зміни, що сприяють комунікації між різними дисциплінами; звідси продемонстровано, що історія філософії не є замкненою в собі дисципліною, а перетинається з іншими гуманітарними, природничими, мистецькознавчими дисциплінами, не у певних точках (центрах), а на „лініях вислизання”, організованих як сітка й просторово локалізованих на поверхні предмета;

доведено, що теперішня необарокова дійсність є такою, де світ „реально обернений”, де істинне є моментом хибного, а дійсність, яка заповнюється спогляданням вистави, змінюється і в самій собі репродукує глядацький порядок: необарокова дійсність виникає у виставі, а вистава є дійсністю;

виявлено, що феномен необароко переплітається із сферою інформаційного соціуму. Здійснено аналіз понять постмодерністської філософії „симулякр”, „симуляція” і „гіперреальність”; з'ясовано, що необароко наслідує у бароко тип мислення із символічно-образним навантаженням, завдяки чому „віртуальна реальність” як гіперреальність постає філософською категорією, іманентною самій структурі буття.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в концептуальному осмисленні феномену необароко, що дає змогу доповнити існуюче в сучасній філософії уявлення про постмодернізм, який характеризується багатомірністю й поліваріантністю його предмета, і, разом з тим цілісністю і функціональністю.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання її матеріалів при вивченні історії сучасної філософії, створенні частини програмного курсу з сучасної філософії, написання навчальних посібників для студентів вищих навчальних закладів, наукових статей з даної тематики, проведенні лекційних та семінарських занять.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювались на методологічних семінарах філософського факультету і засіданнях кафедри історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вони також оприлюднені у формі доповідей на Міжнародних наукових конференціях: „Дні науки філософського факультету” (Київ, 2005, 2006, 2007), „Шевченківська весна” (Київ, 2006), „IV Харківські студентські філософські читання” (Харків, 2007).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 9 публікаціях Ї 4-х статтях, розміщених у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та 5-ти матеріалах виступів на конференціях.

Структура та обсяг дисертації зумовлені специфікою її предмета та логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, що містять шість підрозділів, висновків і списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації Ї 188 сторінок, з них 167 сторінок основного тексту. Список використаної літератури містить 256 позицій і становить 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовані мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, розкриті методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне та практичне значення, наведені дані про публікації та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі Ї „Теоретико-методологічна та джерельна база дослідження” здійснюється аналіз джерел, що склали основу для написання роботи, з'ясовуються методологічні принципи історико-філософського аналізу феномену необароко в культурно-філософській традиції постмодернізму.

У підрозділі 1.1. „Історіографія і методологія досліджуваної проблематики” вивчається феномен необароко в його різноманітних оцінках та інтерпретаціях, і з'ясовуються методологічні принципи історико-філософського та філософсько-культурного аналізу, придатні до його досягнення.

До аналізу феномену необароко в культурно-філософській традиції постмодернізму залучена література, яка репрезентує філософську думку, що передує появі самої дефініції „необароко”, розробки зарубіжних (у тому числі й пострадянських) дослідників, які порушують питання, пов'язані із досліджуваним феноменом (К.Відаль, Х.Р. де Вентоса, І.Ільїна, О.Калабрезе, Л.Мельникової), підходи вітчизняних авторів до інтерпретації „необароко” (Т.Гундорової, О.Гуцуляк, Н.Корнієнко) та конструкти власне мислителів постмодерну, у працях яких порушується дана тематика (Ж.Бодріяра, Г.Дебора, Ж.Дерріда, Ж.Дельоза, Ж.Ліповецькі).

Одними із провідних понять постмодерної культурно-філософської традиції, введених в загальний обіг мислителями та філософами (Ж.Бодріяр, Г.Дебор, Ж.Дерріда, Ж.Дельоз, Ф.Гватаррі, Ж.Ліповецькі та ін.), були наступні: „складка”, „театрократія”, „суспільство вистави”, „ера порожнечі”, „симулякр”, „гіперреальність”, „віртуальна реальність” та ін. Саме вони, маючи здатність певним чином об'єднуватися в межах постмодерністської традиції через свої основні риси складчастості, повторення, надлишковості, фрагментарності, ілюзорності, багатополярності, динамічності, і складають досліджуваний феномен необароко. Ця теза, зазначається, підтверджується і самими теоретиками постмодерної культурно-філософської думки.

У підрозділі також окреслено умови, які сприяли виникненню постмодерного мислення і мали вирішальне значення у зародженні феномену необароко. Такими умовами є: досягнення в галузі природознавства, розвиток новітньої техніки та інформаційних технологій, утвердження принципу культурної та політичної дезорганізації світу, розвиток процесів всеохоплюючих культурних трансформацій, що докорінно змінюють вигляд економічного, політичного та соціального життя.

У визначенні філософської методології для здійснення дисертаційного дослідження автор керувався принципом методологічного плюралізму. Тому залучаються як класичні, вже традиційні в наукових роботах, методи (історичний, логічний, методологія культури, метод системного плюралізму, діалектики, герменевтики, феноменології, екзистенційної феноменології), так і так звані некласичні методи, які в сучасній філософії постають ще й окремими історико-філософськими вченнями, Ї наприклад, деконструкція. Важливим при цьому було зберегти відповідність інтенціям чіткості, ясності та послідовності як у дослідженнях, що здійснюються, так і у викладі матеріалу.

У підрозділі 1.2. Історико-філософське та культурологічне становлення феномену необароко: рух від бароко у постмодернізм” проаналізовано ґенезу виникнення феномену необароко через здійснення загальнокультурного та історико-філософського екскурсу у добу бароко. З'ясовується також, яким чином співвідносяться між собою феномен необароко та постмодернізм.

На підставі ґрунтовних теоретичних праць зарубіжних і вітчизняних дослідників (К.Дж.Фрідріха, Г.Вельфліна, Б.Віппера, В.Вайсбаха, Д.Наливайка, А.Макарова та ін.) виявлено, що здебільшого, бароко розуміється як автономне стилістичне поняття в історії культури чи літератури, або як загальний стиль епохи кінця XVI Ї початку XVIII ст. Разом з тим, у підрозділі подана думка апологета ідеї „вічного бароко”, іспанського мислителя Е.д'Орса, який запропонував розглядати „бароко” як категорію позачасову й неісторичну, й таку, що має здатність виражати деяку позицію в житті людини, властиву будь-якому періоду людства.

З'ясовуючи питання проблематичності визначення постмодернізму як явища сучасної епохи та феномену необароко, цікавою виявилася думка італійського філософа У.Еко про те, що сьогодні постмодернізм не так постає загальнокультурним, філософським напрямком, як певним умонастроєм, „духовним станом”. Незалежно від нього, інший італійський мислитель О.Калабрезе підкреслює, що саме „необароко” точніше і глибше характеризує сучасний менталітет, дух часу, смак епохи, ніж поняття „постмодернізм”.

Проведений термінологічний аналіз понять „модерн”, „модернізм” „постмодерн”, „постмодернізм”, дозволив здійснити наступне узагальнення: якщо сучасний культурний стан можна зафіксувати за допомогою поняття „постмодернізм”, то стан ментальності, що його усвідомлює, характеризується як „постмодерн”. У зв'язку з цим, феномен „необароко” відносно „постмодернізму” має вужче загальнокультурне значення, і значно ширше у порівнянні з філософським змістом постмодерну.

У другому розділі „Феномен необароко як полідисциплінарний дискурс історії філософії” Ї з'ясовується, що постмодерна думка формує якісно нову філософську й історико-філософську методологію, в якій феномен необароко набуває важливої ролі завдяки таким поняттям, як „складка”, „номада”, „ризома”, „лабіринт”.

У підрозділі 2.1. „Філософський зріз поняття „складки” у не-філософському полі необароко” стверджується, що на противагу попередній філософії як єдиній сфері, яка створює філософські поняття, сучасна філософія повинна займатися винаходом понять, їх „творчістю”. Адже сьогодні їй доводиться конкурувати з іншим галузями (найбільш новітніми назвемо інформатику, комунікацію, менеджмент і ін.), які привласнюють собі споконвіку філософські завдання й забирають у філософії частину її термінологічного словника.

У побудові постмодерної методології історико-філософського знання як „становлення”, тобто переходу („складки”) між внутрішнім і зовнішнім, але яке відсилає до абсолютного зовнішнього, визначальними є праці Ж.Дельоза, Ф.Гваттарі. За їх визначенням, проблеми філософії Ї це саме проблеми зовнішнього, в якому філософія починає різнитися сама в собі. Механізм творення концептів, які відсилають до „абсолютно зовнішнього”, здійснюється так: потрібно розміститися посередині комунікуючих культурних сфер, що розходяться між собою і прагнуть затвердити власну суверенність, таким чином, щоб помислити ззовні, почати з середини й піти убік, породивши цим нову думку. Зокрема, Ж.Дельоз звертається до бароко як не-філософського, а саме того загальнокультурного поля, що зуміло відкрити філософське поняття „складки”.

В аналізі поняття „складки” особлива увага приділяється філософській традиції, що вже встигла на сьогодні сформуватися у історико-філософському дискурсі, й представлена лінією „М.Гайдеггер Ї М.Мерло-Понті Ї Ж.Дельоз”. Так, у філософських концепціях М.Гайдеггера та М.Мерло-Понті було вперше здійснено спробу подолання лінійного підходу до свідомості в бутті як фундаментальній складці. Ж.Дельоз почав розглядати складку як єдність зовнішнього та внутрішнього.

Використовуючи алегорію барокового дому (в ньому наявні два поверхи: перший займають кімнати для прийомів з п'ятьма отворами, другий Ї це покої без вікон, обшиті полотном, що приймає різноманітні складки), Ж.Дельоз дослідив момент „складання” матерії і душі. Ним також доведено, що існує лінія інфлексії, яка постає трансцендентальною умовою існування світу. Ми, за визначенням сучасного французького філософа, мислимо лише лініями, що відображено у вченні про напередвстановлену гармонію (аналогічність бароковій музиці) і концепцію „монади” Г.-В.Ляйбніца. Трансформуючи концепцію складки, яка існує між світом і душею, Ж.Дельоз зауважує, що якщо світ існує лише в монадах, то вони відносяться до цього світу як віртуальності, й яку вони актуалізують.

Виявилося, що бароко стосовно складки було лише перехідним періодом, на його зміну прийшло необароко. Ж.Дельоз визначає його так: роз'єднані серії наповнили один і той самий світ, переживає кризу й гармонія. Як у музиці, необароко переходить від гармонійної замкнутості до відкритості у напрямку до „поліфонії поліфоній”.

У підрозділі 2.2. „Мислення „лініями” необароко: полілог філософії, історії філософії і культури” розглядається номадизм (фр. nomad - „кочівник”), один із центральних концептів, запроваджених у історико-філософській думці сучасними мислителями Ж.Дельозом і Ф.Гваттарі.

Необхідно зазначити, що пояснити зміни, нові тенденції, які розпочалися у необароко, була здатна лише „номадологія”, котра прийшла на місце „монадології”. Думка починає відкриватися не як монада (замкнута і застигла у своєму змісті), не як мова світу, але як номада (вислизаючий момент саморозвитку), як промовляння світу.

Саме тут і виникають, згідно з Ж.Дельозом, й лінії необароко, проведені згідно з моделлю „кочівної” науки (теорія розвитку й різнорідності, що протистоїть сталості). Важливо також підкреслити, що саме історія філософії стала першою галуззю для Ж.Дельоза і Ф.Гваттарі, яка була покликана стати „номадною” („кочівною”), цим самим сформувати радикально новий тип мислення. Французькими мислителями доводиться, що не лінія проходить між двома точками, а точка знаходиться на перетині множин ліній. Лінія ніколи не є правильною, точка Ї це лише змінення лінії. Вважається також, що у неї немає ні початків, ні кінців, лише середина, з якої виштовхуються речі та думки, і там де їм потрібно розміститися, там вона завжди згинається. Тому багатолінійний ансамбль допускає згладжування, перетинання, зміни, які сприяють комунікації між філософією, історією філософії, історією, науками, мистецтвами і т.д.

Теорія номадизму вимагає комунікації між всіма площинами і галузями мислення, між проблемами, які їх перетинають, взаємно проникають у них. Історія, географія, кіно, живопис, лінгвістика, біологія, математика Ї всі ці й інші сфери в різній формі зіштовхуються переважно з спільними проблемами, які відображаються одна в одній. Саме тому постмодерна історія філософії Ї це „переправа”, як і інші галузі, де перетинаються дві тенденції в площині іманентності, пронизана у двох напрямах потоками різної інтенсивності чи кочівними сингулярностями.

У підрозділі з'ясовується, що наш світ вже не в змозі себе цілковито містити в собі, тому відкривається в бік траєкторії чи спіралі, яка постійно віддаляється від центру. Хоч це все ще складка, спрямована в безмежність, та таке нове тлумачення відкриває можливості для необароко. На такий висновок вказує не лише поняття „номади”, а й „ризоми”, що характеризується відмовою від константної, централізованої організації буття.

Складка завжди заміщає порожній центр у необароко. Постмодернізм децентралізував сам феномен культури, відмовився від уявлень про наявність певного вузла культурного розвитку, оголосивши рівноправність і рівноправну множинність всіх видів соціокультурних систем. Таким чином, постмодерністське звільнення культури від понять центра й строгої структури, дозволило останній відмовитися від детермінованого раніше поняття центра, який би щось розрізняв. Це відкрило можливість вільно переміщатися в просторі смислів і образів, моральних і естетичних догм, і зрештою, створити з них новий світ культури.

Встановлено, що особливого значення в межах феномену необароко набувають також структури лабіринтного типу. Як стверджують сучасні дослідники (С.Куцепал, Г.Меднікова та ін.), що сучасний лабіринт є найбільш бароковим із усіх можливих. Форма лабіринту, як і ризоми, Ї це також лінія, складка, а не точка, що вважається найменшим елементом лабіринту. Його дія є безперервною, як і дія будь-якого знання, в тому числі філософського і історико-філософського. Блукаючи нескінченними стежинами лабіринту, часом обриваючись, і знову „ризоматично” регенеруючись, історико-філософське знання створює цим новий тип філософування.

У третьому розділі Ї „Постмодерністська трансформація процесу реальності світу в межах феномену необароко” простежено процес „театралізації” та „симуляції” реальності сучасної дійсності, який діє, набираючи все більших обертів, у постмодернізмі. Відповіддю на ті виклики й небезпеки, які ним породжуються, стали вчення про „суспільство вистави” (Г.Дебор), „театр жорстокості” (Ж.Дерріда), „процесію симулякрів” (Ж.Бодріяр) „еру порожнечі” (Ж.Ліповецьки).

У підрозділі 3.1. „Істина й реальність у вченні про „суспільство вистави” піднімається проблема нівелювання межі між достеменним життям і його копією як негативного явища сучасного суспільства. Фактично це означає заперечення будь-якої можливості свободи у постмодернізмі в зв'язку з кризою антропоцентризму, яка вимагає переоцінки предметної активності людини. Саме тому сьогодні стала популярною концепція „суспільства спектаклю”, запропонована французьким мислителем Г.Дебором.

Автор вважає, що для нинішнього соціального та духовного життя знову стає актуальною шекспірівська сентенція „весь світ Ї театр”. Коли наводять ці відомі слова, то зазвичай проминають уточнення, яким вони супроводжуються: „зміна видовищ, позбавлена змісту”. Світ -- так само як і його окрема форма -- театральне дійство -- перестає бути „позбавленим змісту” тоді, коли нехай одинична інстанція смислопородження розпочне свою впорядкувально-смисленнєву роботу.

За визначенням французького філософа Ж.Бодріяра, класична ера Ї це передусім доба театру. Саме тут, у бароко дешифрується метафізика підробки і зароджуються нові людські амбіції, це устремління до перетворення будь-якої природи в одну єдину субстанцію, котра мала б театральний характер, подібний до соціального життя. Продемонстровано, що Г.Дебор у вченні про „суспільство вистави” також підкреслює важливість поняття бароко, яке він визначає як „мистецтво світу, що втратило свій центр”. У підрозділі автором висловлюється думка, що теоретики постмодерну, характеризуючи сучасну дійсність, якій властиве відчуття театральної примарності, змушені були звернутися до доби бароко як джерела театральності. Це дозволило сучасним, передусім зарубіжним, дослідникам (К.Відаль, І.Ільїн, Л.Мельниковій, А.Ндаліаніс і ін.) пов'язувати це явище, яке особливо виявилося у 80-их рр. XX століття, з феноменом необароко, що найкраще може бути виявлений через поняття „суспільства вистави”.

Г.Дебор доводить, що сучасні технології маніпуляції свідомістю здатні зруйнувати в атомізованій людині знання, отримані з реального історичного досвіду, замінити їх знаннями, штучно сконструйованими „режисерами”. Тоді у людини з'являється переконання, що головне в житті Ї видимість, вистава. При цьому історичний час перетворюється у зовсім новий тип часу Ї час вистави, пасивного споглядання. Конкретне життя деградує до спекулятивного простору (вистава і є щось спекулятивне). Більш того, вистава є спадкоємницею усієї слабкості західного філософського проекту. Вона не робить філософію реальною, а „філософізує” реальність. І кожне конкретне життя, підсумовує Г.Дебор, вироджується в умоглядний космос.

Ведучи мову про „церемонійність” видимостей, які замінили собою реальність, Ж.Бодріяр називає її виставою, яка є єдино можливою формою буття універсуму. Не варто, правда, зазначає філософ, стверджувати, що за відсутності реального, всесвіт є порожнім. Він наповнений примарами, які, одягнувшись в костюми, намагаються грати реальне, тобто об'єкт, який зображується в цій „виставі” є реальністю, при цьому підвищується її штучний, спрощений образ. Таким чином, реальність Ї це на сцені представлений світ, який ми називаємо реальним, об'єктивований глибиною і її правилами, Ї це не більше ніж видимість.

Розвиваючи тезу, що „театр жорстокості” не є виставою, а самим життям (поняття французького режисера, мислителя XX століття А.Арто), Ж.Дерріда стверджує, що воно передбачає собою людину. Проте остання лише зображує життя. І таке зображення не має свого завершення. Існує можливість осмислення його закриття, яке постає межею, що описує коло, всередині якого процес повторення-розрізнення триває до безмежності. Саме такий шлях є рух світу як вистави.

Підсумовується, що постмодернізм наділяється театральним, чи, по-іншому, перфоменсним характером, де неможливо відрізнити істину від хиби, реальність від ірреальності, таким чином постає таким, що гостро заперечується постмодерними філософами. Дослідження, які сьогодні активно проводяться на Заході з даного питання, демонструють, що за його здійснення відповідають технічний прогрес і „бароковість” сучасної культури, яка, набувши характеру всеохоплюючого шоу, керується тінями та ілюзією, сполучає різні засоби вираження. Звідси теперішнє сторіччя постає бароковим через, по-перше, надмірність деталей, велику кількість інформації, а по-друге, ідею ілюзії та її наслідки.

У підрозділі 3.2. „Знаковість необаркової дійсності: симулякр, симуляція, гіперреальність” досліджується проблема символічного як знакового, яка сьогодні продовжує пронизувати собою усі культурні й історичні складові людського буття.

Продемонстровано, що символізм був характерним інструментом пізнання і вираження смислу, який не може вміститися в розсудково-дискурсивну думку. Властивий різним історико-філософським парадигмам, починаючи з античності через Середньовіччя і Відродження, він входить у Новий час як своєрідна „барокова гра”, де відбувається пошук, дешифрування глибокого втаємниченого смислу. Доведено, що бароко мислить чіткими логічними означеннями науки і багатозначними образами, алегоріями і символами. Останні зображуються у вигляді емблем. На цьому емблематичному зображенні нібито відкривалась сіть можливих значень, які утворювалися із первинного метафоричного переосмислення. В результаті сприйняття зображення емблеми у того, хто його споглядав, виникав метафоричний „розумовий образ”, межі якого залежали від характеру асоціації. Таким чином, емблема виступала зримою метафорою, яка слугувала позначенням не самої речі, а того, що за нею стоїть. Це був мінімальний смисловий елемент барокової доби, що поєднував слово й образ і слугував певним знаком.

Встановлено, що раніше символічне пробуджувало уяву й стимулювало зміну зовнішнього. Сьогодні створюється щось утопічне, яке без особливих зусиль, внаслідок оволодіння сучасними мас-медіа й рекламою образами, формами, втілюється на екрані й створює ілюзію реальності. Саме таким чином пояснює зазначені трансформації символічного у сучасності французький мислитель Ж.Бодріяр. Сьогодні ми, так само як і прихильники бароко, стали творцями образів, що належать до сфери чуттєвості. Більш того, на думку Ж.Бодріяра, ми є тими, хто створює залишок образів. Повсюдно нас оточує очевидність фантастичного простору споживання і достатку, конституйованого множинністю об'єктів, послуг, матеріальних благ. У такому достатку людина існує не поміж людьми, а об'єктами, тобто знаками.

Дослідження розрізнення „символу” і „знаку” сучасними мислителями показало, що в наш час символи сприймаються, як правило, в межах понятійного знання. Ми їх розуміємо критично як знаки та вважаємо, що вони й існують задля того, аби розширювати знання про нас самих, культуру та ін. Всередині знакових систем символи десимволізуються, втрачаючи свій безпосередній „свідомий” зміст і перетворюються уже на знаки. В питанні знаковості сучасної дійсності, спираючись, головним чином, на праці французьких філософів постмодерну Ж.Бодріяра, Ж.Липовецькі, продемонстровано, що реальність, яка базується на знакові, не існує, натомість є її симуляція, дубль, „симулякр”. „Симулякр” визначається як копія без подоби, що прагне видавати себе за оригінал. Ж.Бодріяр пов'язує його з бароко як джерелом підробки і, таким чином, вважає початком „процесії симулякрів”. „Симулякр” продовжує свою ходу й нині, у вигляді симуляції, яка, як доводиться, асоціюється із феноменом необароко, де втілюється ідеал бароко Ї кімната без вікон, стіни якої відображають все, що відбувається в світі у сучасних меблях і побутовій техніці на кшталт монади Г.-В.Ляйбніца. Звідси випливає проблема „віртуальної реальності”, завдяки якій людина, залишаючись у дійсному світі, перетворюється у власний симулякр.

необароко культурний філософський історичний

ВИСНОВКИ

Представлено головні підсумки роботи, пов'язані із розкриттям і дослідженням філософського змісту феномену необароко в культурно-філософській традиції постмодернізму. Результати дисертаційного дослідження конкретизуються у таких положеннях.

Доведено, що феномен необароко слід розглядати не лише, згідно з сучасними дослідниками (Т.Гундорова, О.Гуцуляк, К.Відаль, Х.Р. де Вентос, І.Ільїн, О.Калабрезе, Н.Корнієнко, Л.Мельникова) як певне поняття, код, явище чи стан суспільства, а власне як феномен, який можливо розкрити, пояснити, користуючись лише філософсько-культурними поняттями. Саме як феномен, необароко набуває значення, здатного характеризувати постмодерну культуру, філософію і, навіть, історію філософії. Це підтверджується працями тих теоретиків постмодерності (Ж.Бодріяр, Г.Дебор, Ж.Дельоз, Ж.Дерріда, Ж.Ліповецькі), в яких „необароко” висвітлюється у змісті філософських понять „складки”, „номади”, „лабіринту”, „спектаклю”, „симулякру”, „симуляції”, „гіперреальності”, й які утворюють досліджуваний нами феномен.

Прослідковано, що наприкінці XX Ї початку XXI ст. бароко стає таким об'єктом культурологічного дослідження і філософського осмислення, вивчення якого дозволяє розкрити та виявити визначальні свідомісні риси сьогодення. Виявлено, що саме бароко, теоретики постмодерну використовують як домінанту у формуванні сучасного світогляду. Через це з вузькомистецтвознавчого поняття бароко перетворюється у спосіб світовідчуття і мислення, вираження людини й світу.

Встановлено, що постмодерна філософська думка створює власну модель історії філософії, згідно з якою вона повинна бути історією створення проблем, тобто історією, створеною людьми, явищем, яке слід розуміти як завоювання свободи. Для підтвердження цієї історико-філософської методологічної настанови, аналізується поняття „складки”, здатне виявлятися у не-філософському полі бароко в його початковому стані та необароко в сьогоденні. Ґрунтуючись на працях Ж.Дельоза, з'ясовано, що „складка” й „бароко” чи „складка” й „необароко” володіють оперативною тотожністю, так як лише в бароко, так і в необароко вона знаходить безмежну свободу, яка визначає історію філософії, здатну „творити” істини.

Виявлено, що існує лінія необароко, яка має здатність проявляти себе через взаємопов'язані поняття постмодерної філософської думки, такі як „номада”, „ризома” і „лабіринт”. „Лінія” означає багатоваріантність шляхів розвитку, що виявляється у децентруванні. Завдяки їй відбувається, з одного боку, „зчитування” філософських ідей в межах загальнокультурного дискурсу, реалізація інтеграції і синтезу елементів різноманітних філософських концепцій і підходів (часто досить важко поєднуваних у власне філософському просторі), а з іншого боку, міграція загальнокультурних і загальнонаукових ідей в сферу філософських пошуків.

Розкрито, що невід'ємною складовою постмодерного дискурсу є питання театралізації сучасної дійсності. Відчуття театральної примарності почало пов'язуватися сучасними дослідниками (К.Відаль, І.Ільїним, А.Ндаліаніс, О.Соболь) з феноменом необароко, що стало можливим через аналогію устремління бароко до створення єдиної субстанції, котра мала б театралізований характер, подібний до соціального життя. Встановлено, що основні поняття, які стосуються театралізації сучасного суспільства, такі як „суспільство вистави” (Г.Дебора), „подоба” (як еквівалент „симулякра” Ж.Бодріяра), „театр жорстокості” (А.Арто і Ж.Дерріда) є одними з визначальних для розуміння феномену необароко.

Постмодерний виклик доби закликає до суттєвого перегляду уявлень не тільки про саму реальність, але й про способи, форми та методи її культурно-пізнавальної репрезентації в межах філософського дискурсу. Виявлено, що одним із можливих варіантів обґрунтування сучасної теорії ілюзорності реальності є символізм як знаковість. Розглянуті концепції Ж.Бодріяра та Ж.Ліповецьки дозволили встановити деякий паралелізм між бароковими „симулякрами першого порядку” і необароковою „симуляцією” як „стратегією реального, нереального та гіперреального”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Адаменко Н.Б. Барокова філософія у західноєвропейському та східноєвропейському варіантах: Блез Паскаль і Микола Гоголь // Філософські проблеми гуманітарних наук. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Ї № 10-11. Ї К., 2006. Ї С. 228-233.

2. Адаменко Н.Б. До проблеми людини українського та польського бароко: “Vita active versus Vita contemplativa” // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філософія. Політологія. Вип. 76-79. Ї К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2006. Ї С. 10-13.

3. Адаменко Н.Б. Можливість свободи та реальності свідомості в необароковому „соціумі вистави” // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. Ї № 14. Ї 2006. Ї С. 20-25.

4. Адаменко Н.Б. Необароко: спроба філософського обґрунтування поняття теоретиками постмодерності // Мультиверсум. Філософський альманах. Ї Вип.. 61. Ї К.: Укр. Центр духовної культури, 2007. Ї С. 154-163.

5. Адаменко Н.Б. Філософські витоки барокового світобачення // „Дні науки філософського факультету Ї 2005” (26-27 квітня 2005 року): Матеріали доповідей та виступів. Ї К.: ВПЦ „Київський університет”, 2005. Ї Ч. 1. Ї С. 3-4.

6. Адаменко Н.Б. Проблема свободи в необароковому „соціумі вистави” // Дні науки філософського факультету Ї 2006: Матеріали доповідей та виступів. Ї К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2006. Ї Ч. 1. Ї С. 3-5.

7. Адаменко Н.Б. Проблема бароко: чому заперечується можливість його існування // Дні науки філософського факультету Ї 2007: Матеріали доповідей та виступів. Ї К.: Видавничо-поліграфічний центр „Київський університет”, 2007. Ї Ч. 1. Ї С. 74-75.

8. Адаменко Н.Б. Постмодерністська філософія та інформаційний соціум: симулякр Ї віртуальний об'єкт // Шевченківська весна. Ї Вип. IV: У 3-х част. Ї Ч. 1. Ї С. 423- 424.

9. Адаменко Н.Б. „Номадологія” Ї „Монадологія”: необароко versus бароко // „IV Харківські студентські філософські читання”: Матеріали міжнародної наукової конференції. Ї Харків, 2007. Ї С. 46-47.

Размещено на Allbest.ru