Динаміка самовизначення митця в контексті російського та українського соціокультурного простору першої третини XX століття

Визначення теоретико-методологічних засад дослідження шляхом аналізу праць вітчизняних та зарубіжних філософів, культурологів, мистецтвознавців. Виявлення взаємодії митця та влади на основі моделі "митець-майстер" в умовах зростання тоталітаризму.

Рубрика Философия
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 27.08.2014
Размер файла 47,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

Кретов Андрій Іванович

УДК - 7.011.3 “19”

Автореферат

дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ДИНАМІКА САМОВИЗНАЧЕННЯ МИТЦЯ В КОНТЕКСТІ РОСІЙСЬКОГО ТА УКРАЇНСЬКОГО СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

17.00.01 - теорія та історія культури

КИЇВ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Національній музичній академії України ім. П.І.Чайковського

Науковий керівник:кандидат філософських наук, доцент Левицький Олег Вікторович, Національна музична академія України ім. П.І.Чайковського, завідувач кафедри суспільних наук.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Личковах Володимир Анатольович,

Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка, завідувач кафедри філософії та культурології;

кандидат філософських наук Азархін Андрій Віленович, Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, старший науковий співробітник відділу етики, естетики та культурології.

Провідна установа:Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, кафедри культурології, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 04.04.2006 року о 13 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.850.01 у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Січневого Повстання, 21, корп. 15).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Січневого Повстання, 21, корп. 15).

Автореферат розісланий 03.03. 2006 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Овчарук.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Соціокультурний простір сучасної України характеризується тим, що через відсутність жорстких ідеологічних заборон у ньому урізноманітнюються форми реалізації мистецької особистості. Водночас ситуація всевладдя ринкових відносин схиляє митця до нової ідейно-естетичної кон'юнктури. Він стає перед необхідністю вибору певної моделі творчого самовизначення, пошуку нових форм та шляхів власної самореалізації.

У контексті історично перехідних епох позиція митця набуває особливої ваги. В умовах соціокультурних зрушень, переоцінки традиційної системи цінностей митець виступає не тільки у ролі творця, майстра, а й активного учасника соціокультурних процесів. У цьому зв'язку актуальним стає культурологічний аналіз особливостей реалізації мистецької особистості в різні періоди української історії. Найбільш цікавим в цьому, відношенні є період першої третини XX ст., коли в єдиному соціокультурному просторі України та Росії відбувався драматичний перехід від розмаїття стилів та напрямів, радикальності творчих пошуків (початок XX ст.) до різнопланових зусиль митця врятувати свою індивідуальність в умовах зростаючого тиску влади, спрямованого на уніфікацію мистецтва (20-ті - середина 30-х pp. XX ст.;).

Динамічна напруга, яка характеризує самовизначення митця, може бути змодельована за умов виявлення певних “полюсів”, які перебувають у ситуації взаємного тяжіння, взаемовідштовхування, взаємоперетворення. Умовно ці полюси можуть бути названі “митець-пророк” та “митець-майстер”.

Потреба у визначенні узагальненого “типу”, “зразку”, “моделі”, “само-образу” митця виникає передусім у літературознавстві щодо авторства певного тексту. Так, на величезному емпіричному матеріалі російської та української поезії ХІХ-ХХ ст. С.Руссова виокремлює такі типи митця, як “скриптор”, “ремісник”, “пророк” та ін. Літературознавці простежують динаміку самовизначення окремого митця, багатогранність і мінливість його образу як на рівні художнього твору (М.Гаспаров, П.Грабович, М.Панова), так і біографи як певного тексту, насиченого символами (М.Крищук, О.Крівцун, Ю.Лотман, Г.Стєрнін). Основою класифікації типів митця стає співвідношення творчості і життя в контексті національно-культурної специфіки (І.Берлін, К.Кантор), побудова дуалістичних моделей стилів мистецтва, типів тексту або знакових систем (Е.Ауербах, Г.Вельфлін, В.Жирмунський, І.Татаркевич, А.Шило), перевага маніфестації духовного змісту або практичного формотворення, диференційованість принципу відповідальності митця (Г.Поспєлов, І.Сухих, І.Фатюшенко).

Важливим для побудови типології митця є психологічний аспект аналізу творчості, зокрема протистояння в ньому емоційного моменту і формотворення (Є.Басін, П.Виготський). У соціології мистецтва цьому сприяє також виявлення протиріччя оригінальності та конвенцій у творчості (А.Хаузер), покликання і визнання (В.Лраздніков), використання феномену харизми, введеного в соціологію М.Вебером, щодо митця (П.Бурдьє).

Для філософського аспекту самовизначення особистості, на думку С.Про-лєєва та І.Степаненко, суттєвими є “вертикальний” та “горизонтальний” виміри духовності, в межах яких відбувається цей процес. Перший пов'язаний з наявністю культурних абсолютів, другий - із простором повсякденності.

Наукова думка не обминає аналізу типу “митця-пророка” у зв'язку з прогностичними функціями мистецтва, проблем ментальності перехідних епох (С.Величко, Т.Сидоріна, М.Хренов, Е.ЛІудря, І.Лковенко), соціокультурної динаміки як процесу взаємодії традиції і новаторства (Г.Аванесова, А.Ахієзер, А.Кребер, М.Хренов, В.Чернець), проблеми пророчого спрямування мистецтва в умовах вітчизняного та європейського літературоцентризму (П.Бенішу, Л.Гудков, Б.Дубін, І.Кондаков, І.Юдкін-Ріпун). У зв'язку із самовизначенням митця на тлі епохи важливим є феномен інтелігенції, її стосунків із владою в контексті російського та українського соціокультурного простору (А.Бичко, І.Бичко, П.Касьянов, Т.Комаренко, М.Попович, В.Шейко, М.Шипович).

У вимірах філософсько-естетичного аналізу розглядаються такі проблеми як артистизм, гра, намагання моделювати життя за законами мистецтва (А.Віслова, І.Ісупов, К.Кантор). Важливі аспекти для побудови моделі “митець-майстер” виявляє аналіз “рефлективного традиціоналізму” та “міфориторичної культури” як властивостей європейських літератури та мистецтва певних епох (С.Аверінцев, О.Михайлов).

Аналіз наукових досліджень доводить, що проблема самовизначення митця розглядалася переважно на рівні окремих особистостей, відокремлено від певних культурно-історичних контекстів, зокрема українсько-російського першої третини XX ст., не розглянуті також моделі творчого самовизначення митця в їх динаміці та взаємодії. Все це й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження “Динаміка самовизначення митця в контексті російського та українського соціокультурного простору першої третини XX ст.”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано згідно з програмою наукових досліджень та планами наукової роботи кафедри суспільних наук Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського.

Мета дослідження полягає у розкритті типологічних характеристик самовизначення митця та динаміки їхнього функціонування в умовах російсько-українського соціокультурного простору першої третини XX століття.

Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання:

– шляхом аналізу праць вітчизняних та зарубіжних філософів, культурологів, мистецтвознавців визначити теоретико-методологічні засади дослідження;

– розглянути роль інтелігенції в проекції на динаміку самовизначення митця в російському та українському соціокультурному просторі від початку XX ст. до середини 30-х років XX ст.;

– виявити характеристики постаті “митець-пророк” у світоглядно-естетичних системах провідних художніх напрямків досліджуваної доби;

– простежити шляхи та з'ясувати соціокультурні наслідки індивідуального мистецького самовизначення на основі моделі митця як ініціатора соціокультурних змін;

– проаналізувати естетико-теоретичні передумови переоцінки ролі митця, яка відбувається у 20-х - першій половиш 30-х років;

– виявити динаміку взаємодії митця та влади на основі моделі “митець-майстер” в умовах поступового зростання тоталітаризму.

Об'єктом дослідження є проблемне “поле” російського та українського соціокультурного простору першої третини XX ст.

Предметом дослідження є взаємодія моделей самовизначення митця, що зумовлює процес його динаміки в контексті першої третини XX ст. - епохи докорінних змін у російському та українському соціокультурному просторі.

З метою реалізації визначених завдань було застосовано комплекс методів дослідження: аналітичний - у вивченні філософсько-естетичного та культурологічного вимірів проблеми; порівняльно-історичний - для визначення європейських соціокультурних коренів моделей митця, які ствердилися в першій третині XX століття; системно-структурний - з метою характеристики складових формування узагальнених моделей митця в суспільній свідомості, естетичній теорії та художній практиці; типологічний - для згрупування феноменів самовизначення митця за певними ознаками, за допомогою узагальненої моделі або типу; моделювання - дає можливість виявити суттєві, для розуміння митцем власної долі, елементи його художніх і теоретичних творів, програмних заяв, виявити соціокультурну перспективу тих чи інших художніх явищ; діалогічний - дозволяє реконструювати взаємодію моделей самовизначення митця не лише в просторі художнього життя, а й у межах однієї творчої особистості.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що:

– охарактеризовано способи самовизначення митця, узагальнені в певних моделях - “митець-пророк” та “митець-майстер”, відповідно до визначеного в дисертації періоду;

– розглянуто зв'язок моделі “митець-пророк” із зростанням ролі інтелігенції як “володаря думок”, а також проаналізовано функції політичної альтернативи “попутник - пролетарський митець” в суспільстві та культурі перехідного періоду 20-х - початку 30-х pp. XX ст. як засобу переоцінки моделі “митець-пророк” і водночас із зростанням негативізму щодо ролі інтелігенції у суспільстві;

– виявлено динаміку руху моделей “митець-пророк” - “митець-майстер” на рівні художніх напрямків досліджуваної доби, ця динаміка полягає в русі від радикального художнього новаторства до самозаперечення творчої індивідуальності в ім'я підкорення надіндивідуальним засадам, від проголошення інтуїтивності творчості до визнання більшої її раціональності; від естетизації революції до політизації мистецтва, від злету утопізму до активізації антиутопічних тенденцій (акмеїзму - в російській культурі, неокласицизму -- в українській);

– розглянуто трансформацію моделей “митець-пророк” та “митець-майстер” у проекції на ідеологію символізму та формальної школи, їх взаємо-заперечення у межах нового культурного синтезу;

– висвітлено динаміку взаємодії моделей “митець-майстер” - “митець-пророк” у художніх процесах 20-х - початку 30-х pp. XX ст., яка відбувалася шляхом руху від компромісу з владою до повернення пророчої моделі самови-значення як підсумку мистецької біографії, способу забезпечення єдності життя та творчості;

– проаналізовано процеси, що відбувалися у самовизначенні митця під впливом змін у літературно-художньому житті зазначеного періоду, а саме -відмови від літературоцентризму і переходу до “живопису словом” на основі заданих ціннісних координат та різних мовних традицій (російської й української);

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його результати сприятимуть подальшому осмисленню проблеми митця в соціокультурному контексті XX ст., вдосконаленню понятійно-категоріального апарату дослідження проблем мистецтва.

Основні положення дисертації можуть бути використані у подальших соціально-філософських та філософсько-естетичних дослідженнях в царині проблем стосунків митця і суспільства, а також у процесі викладання нормативних вузівських курсів з проблем української та зарубіжної культури, культурології, філософії культури, філософії мистецтва, відповідних спецкурсів.

Апробація результатів дослідження. Окремі положення дисертації були предметом доповідей на міжнародних, всеукраїнських та всесоюзних конференціях, наукових читаннях: “Духовна діяльність та її специфіка” (Запоріжжя, 1993); читаннях з нагоди 60-річчя з дня народження А.С.Канарського (Київ, 1996); “Трансформація викладання естетики в системі вищої освіти України” (Київ, 1997); “Наука-навчанню” - пам'яті чл.-кор. НАН України М.Гончаренка (Київ, 2001); “Україна - слов'янський світ - європейський культурний простір” (Київ, 2001); “Міфологічний простір і час у сучасній культурі” (Київ, 2003) “Художня освіта і суспільство XXI століття: духовні, культурологічні, мистецькі виміри” (Київ, 2004).

Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладено у чотирнадцяти публікаціях: в семи статтях (з них чотири - у виданнях, затверджених ВАК України як фахові з філософських наук) та у тезах семи виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів та шести підрозділів, загальних висновків, списку використаних джерел (403 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 217 стор. (185 стор. - основна частина).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, відображено стан її наукової розробки, вказується на зв'язок роботи з науковими програмами та планами, визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження, його теоретико-методологічні засади, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів та дані щодо їх апробації та опублікування.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження динаміки самовизначення митця в російському та українському соціокультурному просторі першої третини XX ст.” наводиться системний огляд основних наукових джерел за темою дисертаційної роботи, визначаються теоретико-методологічні основи дослідження, обґрунтовується доцільність аналізу проблеми в даних хронологічних межах.

Вихідною тезою у розділі є позиція про те, що формування особистості митця супроводжується свідомим вибором свого власного образу. Митець в перехідні епохи перебуває в межах альтернативи між тяжінням до усталеності, стабільності й тенденцією до прориву в інші стани. Тому динаміка самовизначення митця вимагає орієнтації на певні полярні моделі - “митець-пророк” та “митець-майстер”.

Модель “митець-пророк” має давні корені (Платон) й набуває “другого дихання” завдяки І.Канту, Ф.Шіллеру, романтикам, символістам, вона споріднена з такими поняттями, як “геній”, харизма”, “інтуїція” “сакральне”, “покликання”, “робота духу”; відповідає вертикальному виміру духовності (С.Пролєєв, І.Степаненко). Натомість горизонтальному виміру духовності відповідає модель “митець-майстер”, що розгортається в такій сукупності понять, як “талант”, “конвенції”, “повсякденне”, “визнання”, “практичне формотворення”, “речевість” (О.Бурова) “художня раціональність” (С.Кримський). Якщо “митець-пророк” діє в “кінцях” та на “початках” культури, то “митцю-майстру” притаманні пошуки “серединного шляху” в межах культури (М.Бердяєв). Отже, протистояння моделей доцільно співвіднести із “бінарною” та “тернарною” культурами (Ю.Лотман), з яких одна орієнтована на конфлікт цінностей, інша на пошуки опосередковуючих ланок; “утопією”, яка протистоїть дійсності, та “ідеологією”, що намагається з нею примирити (К.Маннгейм, П.Рікер).

На початку XX ст. попередній суспільно-економічний розвиток підготував якісний стрибок, що характеризувався загостренням протиріч між традиційними та модернізаційними процесами. Між революціями 1905 та 1917 pp. у культурі створилася своєрідна ситуація, що сприяла найсміливішим художнім експериментам (Д.Сараб'янов). Характеризуючи цю епоху, дослідники звертають увагу на культ творчості, різноманітність форм культурного прояву мистецьких індивідуальностей, художніх напрямків, їх прагнення визначити шляхи розвитку культури, передбачити майбутнє.

Водночас руйнування старих центрів влади, організація та мобілізація нових суспільних сил кінець - кінцем закінчилася небаченими формами державного патерналізму та контролю над митцем.

Все це дало можливість локалізувати моделі “митець-пророк” та “митець-майстер” у проекції на динаміку соціокультурного простору першої третини XX ст. філософ митець тоталітаризм

У другому розділі “Провідна роль митця як основа його самовизначення в соціокультурному просторі початку XX ст.”, що складається з трьох підрозділів, розглядається феномен інтелігенції як чинника модернізаційних процесів суспільства та її вплив на становлення моделі митця-пророка у вітчизняній соціокультурній традиції, а також особливості зміни цієї традиції в естетичних поглядах представників символізму та інших художніх напрямів, її наслідування і трансформації в творчій практиці митців першої третини XX ст.

В російській культурі початку XX ст. феномен сакрального зберігає своє значення, уособлюючись в образі митця (М.Бердяєв, Ю.Лотман). Підтриманий інтелігенцією митець (насамперед поет, письменник) посідає в російському та українському суспільстві місце “світського рятівника”, “пророка”. Авторитарність влади, поглиблена в Україні національним гнобленням, бездержавністю, викликає прагнення будувати “державу в слові”, не лише заперечуючи елітарність творчості, а вимірюючи її смаками народу (П.Куліш). Буття літератури як органа соціо-культурного самоусвідомлення, синтетичного феномену, який зосереджує на собі різнопланові очікування суспільства, робить культуру “літературоцентричною”. В авторитеті літератури та “митця-пророка” вбачають і причину загибелі імперії (Є.Маланюк, В.Розанов про М.Гоголя). На початку XX ст. політизація суспільного життя стає на заваді усвідомленню митцем свого призначення, відстоювання свого творчого “я”. Прагнення до вільного художнього самоствердження збігається з активізацією “нової релігійної свідомості”, “богошукання”, “богобудівництва” (Р.Майдель).

Символізм відроджує відомий з прадавніх часів зв'язок явища пророкування із символами трансцендентної реальності. Він намагається примирити тенденції модерному з тенденціями народолюбства (Л.Гінзбург). Українських прихильників модернізму і символізму приваблював також протест Ф.Ніцше проти “рабства духу”, яке вони вбачали в поклонінню народові. “Розчинення” індивідуальності митця в громаді (проголошуване В.Івановим) не відповідало інтересам розвитку української культури, оскільки над нею більш, ніж над російською, тяжіли народницькі консервативні тенденції.

Культ краси у символістів переростає в авангардистів у культ творчості як такої. Пророкуючи про радикальні революційні зміни, футуристи вступили у співробітництво з анархістами, більшовиками, але не так для підпорядкування їм, як для підготовки майбутньої “Революції Духу”.

Кубізм в українському мистецтві символісти кола “Музагету” критикували за надмірне схиляння перед його “пророком” (П.Пікассо), поєднане із запереченням власної спадщини. Втім, багатьом авангардистам України вдалося подолати нігілізм, спираючись на живі народні та професійні традиції мистецтва. Спирання російського авангарду переважно на кубізм та конструктивізм передбачало більший розрив з художньою традицією, тяжіння до утилітаризму, перевагу методу над індивідуальністю (І.Вакар), радикалізацію засад моделі “митець-майстер”.

Пролеткультівська модель мистецтва спирається на “психоідеологію класу”. Таким чином, джерело пророцтва вбачали у класовій свідомості, колективній творчості, що тяжіє до фольклору.

Радикальність символізму та авангарду сприяла залученню політичної влади до вирішення мистецьких проблем. Намагання ж обмежити культуру “класом” та перебільшити роль творчості мас сприяє її естетичній консервації. Все це має наслідком вичерпання моделі “митця-пророка” в межах певних світоглядно-естетичних систем, тяжіння до моделі “митець-майстер”.

Автор розкриває також процес самовизначення митця на основі моделі “митця-пророка”. Експериментальність, універсальність художнього світогляду епохи поєднується із відчуттям харизматичності соціальних та національних ідей. Унаслідок поширення кола публіки й розвитку засобів масової інформації митець та його доля стають видовищем для широкого загалу, його творчість, програмні заяви сягають великого розголосу. Самовизначенню митця сприяє соціальна група, з якої він походить чи до якої прагне прилучитись, інтегрованість у художній напрям, сповідування певних політичних ідей. Яскравий приклад - творчість А.Платонова, яка, на нашу думку, відповідає моделі “пролетарського митця-пророка”. Обстоюючи своєрідний погляд на художнє мислення, А.Платонов заперечував як раціоналістичне, так й інтуїтивістське його розуміння, виступав як проти гіпертрофії професіоналізму (ЛеФ), так і проти перебільшення ролі натхнення (“Перевал”).

Щодо українських митців, їх надзвичайна харизматичність полягає в гармонійному поєднанні різних естетичних принципів (“кларнетизм” П.Тичини, “перетворення” Л.Курбаса), намаганні стати фундаторами національного стилю мистецтва, його цілих галузей (Г.Нарбут, М.Бойчук, О.Довженко), поєднати “варварський дух” Сходу із формалістичними експериментами Заходу (Д.Бурлюк). Вони несли на собі тягар реалізації різних напрямків, стилів, прагнули в короткий період вичерпати можливості певних творчих ідей. Як і російські, вони часом приймали революцію з усією її жорстокістю (М.Хвильовий), прагнули поєднати більшовицьку ідею модернізації з ідеєю національного розквіту. Але масштаб взятої на себе місії в умовах зростаючого тиску влади обертається усвідомленням себе жертвою, внутрішнім конфліктом, коли ототожнення митця з владою переростає у протистояння або підкорення. Митець опинився перед альтернативою: бути “пророком не своєї вітчизни” (В.Винниченко) чи фундатором “радянської літератури” (М.Горький). Будь-який вибір обертався втратою відчуття або необхідності, або свободи.

У третьому розділі “Самовизначення митця в умовах ідеологічної та інституціональної монополізації влади у соціокультурному просторі початку 20-х - першої половини 30-х років ХХст.”, що складається з трьох підрозділів, аналізуються соціокультурні та естетичні основи переоцінки ролі митця у після-революційному суспільстві, вплив на неї концепцій “формальної школи” та тенденцій соціологізму, функція в цьому процесі терміна “попутник” та дискусії про “соціальне замовлення”, моделі художньої творчості, які були продуктом цього процесу.

Весь період 20-х - пер. пол. 30-х pp. XX ст. характеризується енергійними та наполегливими спробами влади більшовиків “запрограмувати” нове мистецтво не лише шляхом заборон, а й заохоченням певних угруповань (К.Аймермахер, В.Ходасевич).

Л.Троцький, визнаючи правомірність економічної та політичної гегемонії пролетаріату, заперечує його месіанізм у сфері культурній внаслідок браку “культурного капіталу" (термін П.Бурдьє). Рівною мірою заперечується право митців на немарксистські світоглядні теорії (А.Бєлого з цієї причини проголошено “покійником”). Уявлення про епоху 20-х років XX ст. як проміжок, “перевал” між старим і новим суспільством зумовило особливі функції поняття “попутник”, яке виникло в колах німецької соціал-демократії, але було застосоване Л.Троцьким до сфери мистецтва. Вражені масштабом і неосяжністю революції, “попутники” сприймали її переважно як стихію в дусі слов'янофільства. Л.Троцький, визнаючи талант “попутників”, захищає іншу світоглядну модель революції, “стратегічну” та “математичну”, просякнуту раціоналізмом та розрахунком. Ленінський підхід до літератора як до “коліщатка та гвинтика” тлумачив свободу митців як діяльності в інтересах суспільного цілого. Партія більшовиків брала на себе право судити митця за ідейно-політичними критеріями від імені цього “цілого”. Таким чином, наявною була тенденція перетворити митця на “спеца”, “фахмана”, що втілював в життя задану йому ідейну програму. Серед теоретиків літератури та мистецтва теж були відчутними тенденції як обережного пояснення, так і прямого виправдання такої ситуації (М.Левідов, В.Шкловський, В.Ейхенбаум). Утім, літературна дискусія 1925-1928 pp. в Україні засвідчила, що європеїзм українського митця на шляхах суто культурно-стильового самовизначення набуває значення сепаратизму політичного. Органічний шлях розвитку української культури за моделлю Скрипника-Хвильового під тиском політичних звинувачень та репресій витісняється моделлю Сталіна-Кагановича, з культурою “соціалістичною за змістом, національною за формою” (О.Гриценко). Саме друга вимагала “митця-майстра”, що зводить національне до рівня форми.

Після проведення “соціальної інженерії” у радянському суспільстві кінця 20-х початку 30-х pp. зросла роль ідеї народності. Постать “митець-пророк” в культурі, але не як феномена “класового” (позбавленого всезагальності), а “народного”, стає символом переможного руху історії. Його функції “пророкування” (як передбачення вірних шляхів у майбутнє) перебирає на себе тоталітарна влада. Одержавлення мистецтва призводить до контролю над творчістю: від початку задуму й до реалізації кінцевого продукту (В.Максименков). Звертання суспільства до більш консервативних (в тому числі імперських) тенденцій після колективізації відповідало повороту від ідеї “світової революції” до принципу “побудови соціалізму в одній країні”. Повернення до випробуваних часом художніх цінностей (“класики”) було певною мірою компенсацією брутального втручання влади в життя суспільства, ознакою його певної стабілізації. Втім, ще одним наслідком 30-х років була зміна місця культури російської в ієрархії національних культур.

Суттєвий вплив на динаміку самовизначення митця мали “формалізм” і “соціологізм”: дві тенденцій художньої свідомості 20-х pp., які зіткнулися на проблемі “соціального замовлення”. Зазначається, що “формальна школа”, яка у 20-ті pp. панувала в літературознавстві, надихалася пафосом наукового позитивізму та звільнення літератури від впливу релігійних і філософських концепцій. Відповідно деканонізовувалися, десакралізовувалися усталені уявлення про постать митця як певну цілісність. Аналогічну роботу запроваджували й соціологізаторські напрямки в літературознавстві й мистецтвознавстві. Вони намагалися позбавити митця всезагального значення, “прив'язавши” його до певного класу.

Демонстративна десакралізація цінностей минулого, відмова від усіх творчих таємниць та “оголення прийому”, зміна в естетиці та художній практиці діалектики “форма-зміст”, на іншу - “форма-матеріал”, - спонукає формалістів розглядати митця передусім як “майстра”, а пророцтво та месіанізм вважати одним із формальних прийомів, спрямованих на досягнення художнього ефекту. Звідси - апологія ексцентризму, монтажної, механістичної поетики. Вирішення формально-стильових проблем виводило формалістів на питання організації інститутів художнього виробництва, смаків публіки, від яких залежала динаміка тих чи інших стилів. Проблема самовизначення митця вирішувалася “формалістами” як свобода вибору засобів виразності, поєднана із збереженням лояльності щодо більшовицької влади. Інтелігенція поступово втрачала права “авторства” на створення утопій та світоглядних моделей, примусово віддаючи свої світоглядно-ідеологічні “повноваження” партії більшовиків. Певним підсумком розвитку сфери художнього життя 20-х pp. та його теоретичного осмислення була дискусія про соціальне замовлення, яка відбулася на сторінках часопису “Печать и революция”.

Узагальнення підсумків дискусії дозволяло помітити за кожною з ключових позицій певну модель мистецького самовизначення. Перша вбачала за проблемою виконання “соціального замовлення” ситуативне служіння сучасності за допомогою мобільних видів та жанрів мистецтва (нарис, плакат, документальне кіно), тобто інтегрованість митця в систему художнього виробництва (Б.Арватов, О.Брік). Друга позиція (П.Коган) захищала продуктивність поняття “соціальне замовлення”, проводячи паралелі між пролетарським митцем та Мольером в умовах абсолютизму Людовика XIV. Третя модель рішуче заперечувала ідею “соціального замовлення” (В. Полонський). У використанні цього поняття його супротивники бачили вульгаризацію та спрощення зв'язків митця і суспільства, хибності його як орієнтиру для його самовизначення; засобу виправдання його пристосуванства. “Соціальному замовленню” протиставлявся образ “митця-пророка”, що творить завдяки “голосу класу”, який лунає крізь сферу авторської підсвідомості автора.

Існували й інші позиції. В.Іванов поєднував необхідність “мистецтва замовлення” з міфотворчістю, постаттю “митця-пророка”, який подолав свій індивідуалізм. М.Бердяев робить спробу обгрунтувати поняття “соціального замовлення” релігійної спільноти, яке дозволяє митцю уникнути “механічних” соціальних замовлень комуністичної та буржуазної держав. В дисертації наголошується, що влада зупиняється на “класичній” моделі, яка сприяє формуванню компромісних способів самовизначення митця як “вчителя” мас й водночас вдячного “учня” класичної традиції. Модель “митця-пророка” заперечується на користь офіційної ідеології та сакралізації влади. На зміну вільної інтерпретації традицій та стилів в межах моделі “митця-майстра” приходить “ретрансляція” визнаної класичною спадщини (Б.Дубін, К.Кларк). Основним соціальним замовленням стає “замовлення на медіацію” (О.Жолковський), виконуючи яке, митець поєднує здобутки “класичних епох історії” у всіх видах і жанрах мистецтва з пануючою ідеологією.

З метою виявлення динаміки моделі “митець-майстер” у процесах творчого самовизначення в російському та українському соціокультурному просторі аналізуються позиції М.Зерова, І.Ільфа, М.Йогансена, М.Куліша, В.Маяковського та ін. Для митців, що тяжіли до об'єднання ЛеФ, модель “митець-майстер” протистояла містичному, підсвідомому як джерелам творчості на користь кваліфікованому “виробленню” художньої речі. Одні (В.Маяковський) ототожнювали себе з певними ідеологемами, яким дає естетичне життя монтажна поетика. Інші (М.Йогансен, В.Шкловський) підходять до моделі “митець-майстер” як до спроби уникнути тиску ідеології на митця художніми засобами, навіть використовуючи її формули. Митець перетворюється на гравця, який застосовує штампи, сюжети, прийоми й навіть пародіює “пророчий дискурс” (І.Ільф, Є.Петров). Загалом творчість “лівих” тяжіє до “масової культури” (В.Кожинов).

Важливим джерелом культивування моделі “митця-майстра” було “виробничництво”, яке (на противагу “станковізму”), намагалося подолати прірву між “високим” мистецтвом й “низьким” продукуванням предметів широкого вжитку. Школа М.Бойчука з її візантизмом, іконописною традицією визначала національне забарвлення українського виробничництва, відмовляючись від крайніх форм раціоналізму.

У центрі культури радянської доби 30-х pp. знаходяться постаті, які здатні трансформувати класичну традицію до нових державних умов, створюючи “міф революції”. Самовизначення стає самовиправданням, коли масштабні програми модернізації нації, проблема оборони країни від зовнішнього ворога, формування гармонійної “людини-титана” здатні примирити митця із владою, спонукають шукати “зони тотожності” (Л.Гінзбург) з нею, закривати очі на злочини сучасності в ім'я майбутнього. Для таких митців, як М.Зеров, О.Мандельштам модель “митця-майстра”, індивідуальне розуміння майстерності, прагнення художньої досконалості, медіація за принципом “минуле-сучасність” стверджувала культурну автономію та гідність митця всупереч страхіттям “залізного віку”. Майстерність виступає суттєвим фактором збереження творчої особистості. Пророкування в цій ситуації виникає не як особистісний афект, не як містифікація індивідуальності, а як результат зіткнення образів “міфориторичної культури” і сучасності. Ставлення митця до пануючих ідеологем часто було неоднозначним. Модель митця-майстра пов'язана була із позицією ствердження-заперечення щодо пануючої влади (особливо у сфері сатири), спирання на історичні аналогії у відстоюванні свого творчого ядра, втечі до жанрів мистецтва, де можливо було уникнути ідеологічного протистояння.

В умовах, коли принцип соціального замовлення стає імперативним, все-охоплюючим, творче тa особистісне самозбереження дедалі більше суперечать одне одному. Врятувати себе як митця для багатьох означало поставити своє життя під загрозу. Водночас порятунок життя вимагав спотворення власної творчої концепції, відмови від власного “я”. Каральні органи вимагали співучасті митця у побудові моделі “митця-пророка”, де він виглядав демонічним уособленням зла. Канонічні біографії класиків як борців в ім'я “прогресу” проти “реакції” були іншим засобом ідеологічної маніпуляції. Поняття “народності”, яке в в 30-ті роки доповнює поняття “класовості”, сприяє більш універсальному наслідуванню традиції митцем, але ярлики “формалізму” та “буржуазного націоналізму” ставлять його в жорсткі формально-змістовні рамки, що сприяють етнографізму й популізму, нівелюючи національну специфіку.

ВИСНОВКИ

У висновках підбито підсумки дисертації.

1.Аналіз науково-теоретичних робіт з проблеми дозволяє констатувати, що процес самовизначення митця може бути проаналізований завдяки використанню узагальнених моделей, які динамічно взаємодіють між собою.

2.Доведено, що моделі “митець-пророк” та “митець-майстер” доцільно співставити за кількома критеріями. У сфері соціального буття митця модель “митець-пророк” передбачає перевагу покликання над визнанням, ідеального адресату творчості над реальним реципієнтом, ідейного або художнього новаторства над пануючими смаками, оригінальністю над конвенційністю, “харизми” митця над успадкованими методами творчості й інституціональними її обмеженнями. В сфері усвідомлення витоків творчості це означає орієнтованість на протиставлення сакрального, “вертикального виміру” духовності профанному, повсякденному (“горизонтальному виміру”), спрямованість творчій місії митця на універсальність пошуків першоджерел або на передбачення майбутнього. Альтернативна модель, “митець-майстер”, не може бути ототожнена лише з ремісництвом, вона відповідає орієнтації мистецтва XX ст. на пошуки поетики, “технології” творчості, які були притаманні “міфориторичній культурі”, “рефлективному традиціоналізму”, що панували в мистецтві до початку ХІХ ст. Зазначено, що моделі “митця-пророка” та “митця-майстра” є уособленням різних сторін художньої діяльності, які знаходяться в динамічному зв'язку.

3.З'ясовано роль інтелігенції як “володаря думок” у суспільстві в становленні моделей самовизначення митця. В умовах панування деспотичної та ієрархічної самодержавної влади на зламі XIX-XX ст. саме інтелігенція грає ключову роль в самоусвідомленні народу та репрезентації його інтересів. Відсутність громадянських свобод посилює тенденцію репрезентації літературою кількох сфер суспільної свідомості, від філософії до політики. На початку XX ст. інтелігенція потребувала сакралізації постаті митця як провідного елемента “громадянської релігії”. Це посилює в нього відчуття власної культуротворчої та націотворчої місії. З посиленням процесу монополізації влади та ідеології в руках радикальної марксистської інтелігенції, інтелігенція інших поглядів зводилася до статусу “спеців”, позбавлених ролі творців ідей, пророків, що накреслюють шляхи в майбутнє. У пореволюційній ситуації 20-30-х pp., модель “митець-пророк” зазнає впливу визначення “попутник”, яке влада пов'язує із мистецтвом перехідного періоду.

У контексті заперечення самостійних шляхів української культури постать “митця-пророка” існує, але в межах вибудуваної ідеологічної доктрини мистецтва минулого, яке мало бути естетичним виправданням сучасності.

4.Доведено, що серед провідних напрямків доби значення моделі “митець-пророк” посилюється насамперед завдяки створенню світоглядно-естетичної системи символізму, що відновлює зв'язок феномену пророцтва із символами трансцендентної реальності. В мистецтві авангардистів та Пролеткульту модель “митець-пророк” теж стає способом самовизначення художнього угруповання. Прийняття більшовицької революції, її естетизація, пророкування про “революцію Духу”, радикальні заклики нищення старих художніх інституцій, призводили до зближення митця та влади в ім'я реалізації естетичних програм, незрозумілих публіці, готовності до політизації творів мистецтва. Неможливість виконати прокламовані естетичні програми перетворювала пророкування на естетичну гру, сприяючи появі антиутопічних тенденцій у російському акмеїзмі та українському неокласицизмі. Претензії на естетичний, національний та соціальний месіанізм викликали протидію влади.

5.У процесі самовизначення окремих митців модель “митця-пророка” в її різноманітних виявах стає продуктивною. Проте намагання ототожнити себе з політичною владою, очоливши культурні процеси, чи протистояти їй, загрожують митцю поглиненням державною ідеологією або протистоянням з нею, що спонукає його обирати тактику “митця-майстра”.

6.Аналіз естетико-теоретичних передумов переоцінки ролі митця у добу 20-х - поч. 30-х років XX ст. показав їх зв'язок із “формальною школою”, яка грала ключову роль в деканонізації моделі “митця-пророка”. Саме на її методологію спирався принцип “соціального замовлення”, який пропагувався Лівим фронтом мистецтва (хоча й виник у колі символістів). Дискусія про “соціальне замовлення”, розглянута через призму моделей самовизначення митця, дає можливість зрозуміти суть синтезу, який виник в тоталітарній культурі на основі формул і моделей попередньої епохи. Внаслідок цього було обмежено як світоглядно-змістовий, так і формально-стильовий простір само-реалізації митця. Компромісній моделі самовизначення в офіційній культурі відповідає соціальне замовлення на класику й класичного митця, що передбачає “медіацію”, поєднання художніх здобутків класичних епох минулого з офіційною ідеологією.

7.Розкрито динаміку взаємодії моделей пророка та майстра в само-визначенні митця як на першому, так і на другому етапі розглянутого періоду. Домінування першої на початковому етапі замінюється перевагою другої на завершальному. Але для кожного конкретного митця використання загальних моделей набуває індивідуального забарвлення. Намагання знайти шлях до публіки в умовах редакторських і цензурних обмежень спонукає митця відмовитися від моделі “митця-пророка” на користь “митця-майстра”. Але й остання трансформується у свою протилежність, коли сукупність компромісів й поступок митця сягають критичної межі. Тоді мистецький самовияв навіть зі смертельним ризиком для життя є єдиним способом порятунку власної індивідуальності в умовах тоталітаризму. Авторитарній позиції вчительства, пов'язаній з владою, що обмежує митця змістовно та формально, він намагається протиставити позицію співбесідника, що спонукає до співтворчості, гармонійно поєднуючи постаті “пророка” та “майстра”.

Представлена робота не вичерпує усіх аспектів окресленої проблематики, які потребують подальшого наукового дослідження.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО АВТОРОМ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1.КретовА.І. Трансформація ідеї “соціального замовлення” в контексті самовизначення митця (20-ті роки XX ст.) // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. 36. наук, праць. - К.: Вид. центр КДЛУ, 2000. - С. 198-205.

2.Кретов А.І. Модель універсальної творчої особистості в контексті визначення митця-символіста в соціокультурному просторі революційної доби // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Збірник наукових праць. - К.: Міленіум, 2003. - Вил. XI. Ч. 2. - С. 148-157.

3.Кретов A.І. Проблема майстерності та її роль для самовизначення митця в культурі першої третини XX ст. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності / 36. наук, праць / Відп. ред. М. Бровко, О. Шутов. - К.: Віпол, 2003.-Вил. 12.-С. 138-145.

4.Кретов А.І. Теоретико-методологічні засади взаємодії моделей само-визначення митця в соціокультурному просторі першої третини XX ст. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності / 36. наук, праць / Відп. ред. М.Бровко, О.Шутов. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2005. - Вип. 15. - С.-201-209.

5.Кретов А.И. Эстетические взгляды В.В.Маяковского и актуальные проблемы художественного производства // Этика и естетика / Вып. 31. - К.: Вища школа, 1988.-С. 105-111.

6.Кретов АЛ. Образ митця-пророка та його альтернативи в радянській культурі 20-х років XX ст. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. 36. наук, праць. - К.: КДЛУ, 1999. - С. 189-196.

7.Кретов А.І. Митець між утопією та традицією // Комплексне дослідження духовної культури слов'ян: Колективна монографія / Упоряд. В.Закаржевська. - К.: НАНУ, 2004. - С. 133-139.

8.Кретов А.И. Профессиональное мышление и проблемы мировоззренческой целостности личности // Тезисы выступлений участников VII Всесоюзных философских чтений молодых ученых “Человек в современном мире: социально-философские проблемы”/ Ред. Столяров В.И. - М,: ФО, 1987. - С. 69-71.

9.Кретов А.И. Актуальные нравственно-эстетические проблемы в современных литературных дискуссиях // Теоретические вопросы нравственного и эстетического воспитания (Сборник научно-информационных сообщений)/ Общ. ред. Михайличенко О.В. - К.: КДУ, 1990. - С. 51-52.

10.Кретов А.И. Духовная деятельность: диалектика деидеологизации и реидеологизации // Духовна діяльність та її специфіка. Тези доповідей між-народної наукової конференції / Ред.Воловик В.І. - Запоріжжя, ЗДУ, 1993. - Ч. 1. -С. 94-95.

11.Кретов А.І. Взаємозв'язок мистецтва та влади як естетична проблема // Тези наукових читань із нагоди 60-річчя з дня народження А.С. Канарського /Ред. Конверський А.Є. - К.: КДУ, 1996. - С. 29-30.

12.Кретов А.І. У пошуках виходу з кризи: М. Бердяев та X. Ортега-і-Гассет про соціокультурну місію мистецтва та митця // Філософія и мистецтво. Матеріали Міжнародного науково-методичного семінару “Трансформація викладання естетики у системі вищої освіти України”/Ред. Химчак В.В. - К.: УАМ, 1997. - С. 20-23.

13.Кретов А.І. Міфологізація “образу митця” в контексті соціологізму післяреволюційної культури 20-30-х років XX ст. // Міфологічний час і простір у сучасній культурі. Матеріали міжнародної наукової конференції 12-13 грудня 2003 р. - К., 2003. - Ч. 3. - С. 20-21.

14.Кретов А.І. Традиції і новаторство в самовизначенні митця в контексті радикальних соціокультурних змін першої третини XX століття //Художня освіта і суспільство XXI століття: духовні, культурологічні, мистецькі виміри: 36. матеріалів Всеукр. наук. - практ. конф., Київ, 22-23 жовтня 2004. - К., ДАКККіМ, 2004. - С.22-26.

АНОТАЦІЇ

Кретов А.І. Динаміка самовизначення митця в контексті російського та українського соціокультурного простору першої третини XX ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 17.00.01 - теорія та історія культури. - Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України, Київ, 2006.

У дисертації досліджується динаміка самовизначення митця в російському та українському соціокультурному просторі першої третини XX ст. як взаємодія моделей „митець-пророк" та „митець-майстер". Проаналізовано зв'язок статусу моделі „митець-пророк" із зростанням ролі інтелігенції в соціокультурному середовищі початку даного періоду, пануванням уявлення про митця як ініціатора соціокультурних змін. Внаслідок монополізації влади та ідеології в суспільстві 20-30-х років XX ст., пов'язаної із застосуванням визначення „попутник", відбувається посилення ролі моделі „митець-майстер" в процесі самовизначення митця. Досліджено, що динаміка взаємодії зазначених вище моделей полягає також у розвитку світоглядне - естетичних засад художніх напрямків досліджуваної доби, виявляється у індивідуальному самовизначенні окремих митців, що відображує специфіку їх творчої особистості. Виявлено соціокультурний сенс дискусії про “соціальне замовлення” в контексті зміни становища митця в суспільстві, літературно-художньому житті 20-30-х років XX ст. Оскільки тиск влади загрожує митцю формальними й змістовними обмеженнями, це сприяє посиленню ролі “митець-пророк” як засобу збереження творчої індивідуальності, навіть за умов загрози його житло.

Ключові слова: динаміка самовизначення митця, модель „митець-пророк", модель „митець-майстер", „попутник".

Кретов А.И. Динамика самоопределения художника в контексте российского и украинского социокультурного пространства первой трети XX в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 17.00.01 - теория и история культуры. - Государственная академия руководящих кадров культуры и искусств Министерства культуры и туризма Украины, Киев, 2006.

В диссертации самоопределение художника в российском и украинском социокультурном пространстве первой трети XX в. исследуется как процесс динамичного взаимодействия двух моделей - “художник-пророк” и “художник-мастер”. Доказано, что данные модели целесообразно сопоставить по нескольким критериям. В сфере социального бытия искусства первая модель предполагает преимущество призвания над признанием, идеального адресата творчества над реальным реципиентом, идейного или художественного новаторства над господствующими вкусами, оригинальности над конвенциональностью, харизматичностью художника над унаследованными методами творчества и институциональными его ограничениями. В сфере осознания источников творчества модель “художник-пророк” связана с приоритетом вертикального, сакрального измерения духовности над горизонтальным (профанным, повседневным). Альтернативная модель, “художник-мастер” соответствует ориентации на поиски поэтики, технических приемов творчества, значение которых возрастает в искусстве XX века. Процесс самоопределения художника исследуется в работе на уровне влияния общих социокультурных условий, идейно-эстетических поисков художественных направлений, специфики художественного таланта и судьбы творца.

В становлении моделей самоопределения художника выяснено роль ин-телигенции как „властителя дум". В условиях господства самодержавия на грани ХІХ-XX ст. выполнение литературой функций нескольких сфер общественного сознания (литературоцентризм) способствует сакрализации роли художника (прежде всего писателя, поэта) как лидера, инициатора социокультурных изменений. Интеллигенция поддерживает его ощущение собственной миссии, связанной с культуротворчеством, национальным возрождением, стремлением реализовать свои эстетические проекты. Соответственно, усилвается роль модели “художник-пророк”.

С усилением процесса монополизации власти в руках радикальной мар-ксисстской интеллигенции, создающей предпосылки для трансформации общества, интеллигенция иных взглядов сводится к роли “спецов”, которые лишены роли творцов идей. В искусстве, соответственно, используется понятие “попутчик”, возрастает роль модели “художник-мастер” как фактора творческого само-определения. Предполагая вначале определенную свободу формальных экспериментов и ограничивая пространство мировоззренческих поисков, господствующая власть придает проблемам формы политическое значение, особенно в контексте отрицания самостоятельных путей развития украинской культуры.

В диссертации показано, что значение модели “художник-пророк” усиливается прежде всего благодаря созданию мировоззренческо-эстетической системы символизма, которая стремится восстановить связь феномена пророчества в искусстве с символами трансцендентной реальности. В искусстве авангардистов и Пролеткульта модель “художник-пророк” также служит средством самоопределения художественного направления. Но принятие революции, ее эстетизация, радикализация пророчества (вплоть до призывов уничтожения старых художественных институтов) приводит к сближению художника и власти во имя реализации его программ, непонятных публике, готовности его к политизации произведений искусства. Эстетике - теоретические предпосылки переоценки роли творца в период 20-30 - годов XX века связываются в исследовании с „формальной школой" в литературоведении, влияние которой испытывала на себе вся художественная жизнь в целом. Именно она играла ключевую роль в деканонизации модели „художника-пророка", на ее идеях сковывался принцип „социального заказа", который пропагандировался Левым фронтом искусства (хотя и возник он в кругу символистов). Дискуссия о „социальном заказе", рассмотренная в исследовании через призму взаимодействия моделей самоопределения художника, дает возможность понять сущность синтеза, который возник в тоталитарной культуре на основе формул и моделей предшествующей епохи. Он ограничивал как мировоззренчески-содержательный, так и формально-стилевой способ самореализации художника. В результате как модель “художник-пророк”, так и модель „художник-мастер" были редуцированы. В этих условиях, когда сумма компромиссов художника под давлением власти достигает критической черты, происходит его возвращение к модели „художник-пророк", как средства спасения творческой индивидуальности даже ценой жизни. Авторитарной позиции учительства, связанной с властью, художник стремится противопоставить позицию собеседника, побуждающую к сотворчеству, гармонически объединяющую позиции „пророка" и „мастера".

Ключевые слова: динамика самоопределения художника, модель „художник-пророк", модель „художник-мастер", „попутчик".

Kretov A.L Dynamics of self- determination of an artist in the context of Russian and Ukrainian socio-cultural space in the first third of XX cent -Manuscript.

Thesis for receiving the Degree of a Candidate of Philosophical Science, Speciality 17.00.01 - theory and history of culture. - State academy of top executives in culture and art Kyiv, 2006.

The thesis is dedicated to the characterization of the models „artist as a prophet" and „artist as a maker" as means for researching the dynamics of self-determination of an artist in Russian and Ukrainian socio-cultural space in the first third of XX cent. There is an analysis of the connection of the status of the model „artist as a prophet" with the increasing role of intellectuals and domination of the idea of an artist as an initiator of socio-cultural changes at the beginning of this period. Monopolisation of power and ideology was connected with use of the definition "fellow-traveller", which reflected the increasing role of the model „artist as a maker" in the process of self-determination of an artist. The dynamics of interaction of these two models also lie in development of main aesmetical ideas of the art trends of the examined period, as well as they become apparent in individual self-determination of artists, which reflects the specific character of their artistic personal-ity. The socio-cultural sense of the discussion about the “social order” in the context of changes of the status of an artist in society, literary and artistic life in the twenties and the thirties was elucidated. Since the pressure of political power threatened an artist with limitations in the area of form and content, this assisted in the increase of the role of the model „artist as a prophet" as the only possibility of preserving his creative individuality, even in spite of danger to his life.


Подобные документы

  • Принципи передачі влади в імперії та інструментарій її сакралізації. Безперервність традицій владної моделі Риму. Теоретичні розробки християнських філософів. Система спадкування влади за кровною спорідненістю. Створення в імперії складного церемоніалу.

    реферат [33,3 K], добавлен 10.08.2017

  • Зростання ролі техніки та технічного знання в житті суспільства. Філософські поняття в технічних науках у ролі світоглядних і методологічних засобів аналізу й інтеграції науково-технічного знання. Проблеми пізнавального процесу при взаємодії людини з ЕОМ.

    реферат [23,7 K], добавлен 24.10.2010

  • Вчення філософів, які висвітлюють феномен влади в контексті осмислення людської сутності. Влада як фундаментальний вимір буття, її значення, роль у формуванні та здійсненні сутності й існування людини. Характеристика влади як феномену екзистенції.

    автореферат [29,0 K], добавлен 11.04.2009

  • Чинники формування принципів відношення до феномену техніки. Історичний розвиток теоретичної рефлексії з приводу техніки. Аналіз теоретико-методологічних засад у філософському осмисленні феномена техніки на прикладі Гайдеґґера, Каппа та П. Енгельмейера.

    дипломная работа [126,6 K], добавлен 10.06.2014

  • Дослідження предмету філософії управління. Ціннісно-смисловий універсум людини і феномен управління. Характеристика управління, як продукту свідомості; як продукту волі; як продукту взаємодії; як продукту влади. Управлінські ролі (за Г. Мюнцбергом).

    реферат [42,0 K], добавлен 17.01.2011

  • Аналіз низки внутрішніх і зовнішніх цінностей наукового пізнання. Визначення сутності регулятивів - аксіологічних передумов науки, цілей і цінностей. Ознайомлення з поглядами філософів. Дослідження внутрішніх аксіологічних основ наукового пізнання.

    статья [27,0 K], добавлен 21.09.2017

  • Розвиток й тлумачення понять часу і простору філософії наприкінці XVIII-на початку XIX сторіч. Концепції простору та часу Лейбніца, Ньютона, Юма, Канта, Фіхте. Феноменологічне трактування понять простору і часу. Художній час і простір та їхнє вивчення.

    реферат [56,7 K], добавлен 22.04.2010

  • Роздуми про сенс життя в історичному контексті. Східний підхід до життя людини. Думки античних філософів та філософів Нового часу. Представники німецької класичної філософії. Філософія слов'янських мислителів і письменників. Проблема життя та смерті.

    реферат [97,9 K], добавлен 17.01.2011

  • Гендерні дослідження в гносеологічному, методологічному, ціннісному аспектах і в контексті суттєвих змін, що відбуваються в сучасній науці. Змістовна багатоманітність гендерних досліджень з точки зору контекстуальної визначеності розуміння людини.

    автореферат [66,1 K], добавлен 13.04.2009

  • Корені української філософської думки. XVIII століття - класичний період, пов'язаний із діяльністю Г.С. Сковороди. Відголоски ідей Просвітництва, що домінували у тогочасній Європі, та інтерпретація античних думок у поглядах філософів України.

    контрольная работа [56,8 K], добавлен 06.06.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.