Філософія української національної ідеї та її трансформація у творчій спадщині М. Хвильового

Особливість специфіки традицій в цілому. Репрезентативні відносини звичаю філософського осмислення української національної ідеї. Родові риси світосприйняття як основних думок теоретичної свідомості відродження. Аналіз роздвоєності всіх рівнів розмислу.

Рубрика Философия
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 28.07.2014
Размер файла 54,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

17.00.01 - теорія та історія культури

УДК [130.2:323.1+351.858](477)”1848/193”(043.3)

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

АВТОРЕФЕРАТ

ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ ТА ЇЇ ТРАНСФОРМАЦІЯ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ М. ХВИЛЬОВОГО (середина ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст.)

ЛЄВІНА ВАЛЕРІЯ ГРИГОРІЇВНА

Харків-2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківській державній академії культури

Міністерства культури і мистецтв України (м. Харків).

Науковий керівник доктор філософських наук, професор Шейко Василь Миколайович, Харківська державна академія культури, завідувач кафедри теорії та історії культури.

Офіційні опоненти доктор філософських наук, доцент Павленко Юрій Віталійович, Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, головний науковий співробітник (м. Київ).

кандидат філософських наук, доцент Чугуєнко Михайло Віталійович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, доцент кафедри українознавства.

Провідна установа Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і мистецтв України, кафедра теорії, історії та практики культури (м. Київ).

Захист відбудеться “ 22 ” вересня 2004 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.807.01 у Харківській державній академії культури за адресою: 61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківської державної академії культури за адресою: 61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4.

Автореферат розісланий “ 20 ” серпня 2004 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Лошков Ю.І.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми обумовлена сучасними завданнями національного відродження України, що передбачає відтворення і філософське осмислення історичної пам'яті нації. Це стає можливим лише шляхом вироблення принципово нових концептуальних підходів до висвітлення інтелектуальної історії України. Потрібні такі підходи до осмислення процесу українського національного відродження XIX - початку XX ст., які б дозволяли усвідомити закономірності розвитку та специфічні особливості української культури в означений період та з'ясувати історико-культурні перспективи сучасного українського соціуму. Важливо знайти інтегруючі чинники духовних процесів, що визначали б пріоритети суспільної думки, а значить і напрямки теоретичних пошуків. В цьому контексті, видається за необхідне залучити до орбіти культурологічного дослідження поняття “національна ідея” як того критерію, що найбільш адекватно виражає світовідчуття та світосприймання народу, адже будь-яка “ідея викривається у плоті і крові, в життєвій взаємодії з тим середовищем, в якому виховується людський дух до її усвідомлення” (П. Юркевич). З іншого боку, сама національна ідея займає чітко визначене (своє) місце в структурі того чи іншого світогляду, що значною мірою впливає на визначення пріоритетних проблем національної культури та способи їх розв'язання у межах певної соціальної доктрини. Ставлення до минулого, характер оцінок сучасного та передбачення майбутньої долі України Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Костомаровим, М. Драгомановим, І. Франком, М. Грушевським, Д. Донцовим та іншими мислителями - діячами українського національного відродження великою мірою визначалося тим, яке місце в структурі світогляду кожного з них посідала національна ідея і який зміст кожен з них вкладав у це поняття. З огляду на це, визначення філософського змісту української національної ідеї в культурологічній спадщині одного з діячів українського відродження 20-х років ХХ ст. - М. Хвильового, надає ідейної цілісності теоретичному й художньому доробку письменника. Це дозволяє пояснити специфіку творчості М. Хвильового, відповідно, визначити її місце в загальній лінії розвитку філософії української ідеї, й ,таким чином, глибше зрозуміти перебіг, етапи і зміст цього процесу в цілому.

Стан питання значною мірою визначається відсутністю єдиної думки щодо сутності явища - українська ідея - і вживанням самого терміну у різних по суті значеннях. Відповідно до цього не окресленою залишається й така інтелектуальна течія як філософія української ідеї. Це зумовлено тією обставиною, що до цього часу не вироблені єдині критерії щодо оцінки цих явищ, позаяк національна ідея не належить до традиційних тем вітчизняної культурології. Враховуючи це, актуальність теми дослідження також зумовлена теоретичним і практичним станом питання: недостатньою теоретичною розробленістю проблеми “українська національна ідея” на рівні власне філософському та практично повною відсутністю спеціальних в цьому плані досліджень стосовно творчості М. Хвильового.

Аналіз ступеня наукової розробки теми дає підстави для висновку, що традиція осмислення творчої спадщини М. Хвильового умовно розпадається на два рівні: перший - літературознавчі дослідження, що розглядають спадщину письменника з позицій літературної критики, другий - роботи, що аналізують теоретичний доробок М. Хвильового в межах політологічного дискурсу. Ці два погляди демонструють свою недостатність з точки зору аналізу проблеми (філософії української ідеї), бо розглядають її як вторинний результат досліджень інших аспектів публіцистичної спадщини письменника. Що стосується погляду на теоретичні праці та художні твори М. Хвильового як на структурні рівні, що складають єдину ідейну систему, аналізу їх кореляції як відбитка стану національної свідомості людини тієї доби, то таких спроб на даний момент у вітчизняній дослідницькій літературі навіть не існує. Наявний стан духовної культури зумовлює необхідність культурологічного осмислення етапних для розвитку кожної національної культури явищ до яких, безперечно, належить і творчість М. Хвильового.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження розвиває один з напрямків загальної проблематики, що розробляється кафедрою теорії та історії культури Харківської державної академії культури і виконується в межах затверджених вченою радою академії тем: “Генеза та розвиток культурології”; “Історія української художньої культури”. Робота пов'язана з дослідженнями проблем історії культури, які здійснює відділ історії культури українського народу інституту історії України НАН України (“Культура як чинник державотворення”, державний реєстраційний номер 0198U000945).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є визначення специфіки етапів еволюції філософії української національної ідеї сер. ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. та її трансформації в творчості М.Хвильового як репрезентанта модерного етапу цієї інтелектуальної традиції.

Досягнення зазначеної мети забезпечується вирішенням ряду окремих завдань. Такими завданнями є:

– визначення концептуальних засад дослідження еволюції філософії української національної ідеї;

– загальна характеристика генези філософії української національної ідеї та її модерного етапу як завершального для цієї інтелектуальної традиції;

– аналіз теорії “Азіатського ренесансу” як раціональної складової культурологічних побудов М. Хвильового;

– аналіз художньої концепції світу та людини як емоційно-несвідомого вияву основних засад світогляду М. Хвильового як репрезентанта своєї доби;

– аналіз життєвої практики М. Хвильового як результуючого прояву раціонально-ідеологічних та неусвідомлених мотивацій поведінки людини покоління “Розстріляного відродження”;

– визначення в культурологічній концепції М. Хвильового спільних (родових) рис, властивих для всієї традиції осмислення української ідеї, та специфічних, що є ознаками окремого етапу генези філософії української національної ідеї.

Об'єкт дослідження - генеза та становлення філософії української національної ідеї як форми теоретичної свідомості українського відродження.

Предмет дослідження - творчість М. Хвильового, як репрезентанта модерного етапу еволюції філософії української національної ідеї.

Методи дослідження зумовлені природою досліджуваного об'єкту. Загальною методологічною основою дослідження є культурологічний підхід до вивчення історії філософії, настанови якого дозволяють найпродуктивніше виявити її специфіку. Методологічні засади цього підходу викладені у роботах В. Горського, М. Поповича, О. Забужко, С. Кримського, Г. Касьянова та ін.

Застосування в теоретичній частині роботи структурно-системного підходу дозволило визначити в межах об'єкту декілька семантичних рівнів, кожен з яких потребував використання в аналізі певних відмінних від інших (але взаємодоповнюючих) теоретичних засад: аналіз, синтез, історизм, об'єктивність. Широко використовується метод компаративного аналізу. При аналізі художніх текстів використовується рікерівський (археологічний) варіант герменевтичної методи, для якої базовим, науковим рівнем, є структурно-семіотичний аналіз. Детальніше методологічна база дослідження описується у другому підрозділі першого розділу роботи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в сучасній філософській україністиці й досі не існує спеціального комплексного дослідження творчого доробку М. Хвильового в аспекті інтерпретації національної ідеї, і як етапного явища в загальній лінії розвитку філософії української ідеї. У підсумку культурфілософського дослідження одержані такі результати:

– вперше запропоновано погляд на публіцистику, художню творчість, та життєву практику М.Хвильового як на різні смислові шари одного складного культурного феномену (життєтворчості митця) й визначена їх кореляція;

– дістало подальшого розвитку дослідження проблеми українського модернізму як культурної парадигми періоду “Розстріляного відродження” в аспекті становлення модерної української національної свідомості;

– вперше в аналізі публіцистичної спадщини письменника як цілісної теорії (теорії “Азіатського ренесансу”) застосовано методику, що ґрунтується на класифікації її за структурно-семантичними рівнями національної ідеї, запропонованими як робочі в теоретичній частині дослідження;

– на основі проведеного аналізу вперше зроблено висновки про те, що притаманні творчості М. Хвильового амбівалентність, внутрішня суперечливість, різноспрямованість векторів розвитку і, врешті решт, як результуюча - самозаперечення, є рисами, характерними для дезорієнтованої суспільної свідомості недержавного народу.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження присвячено питанням, недостатньо розробленим у вітчизняній філософсько-культурологічній думці. Теоретичні положення, запропоновані конкретні методики аналізу й висновки роботи можуть сприяти вивченню української національної культури.

Результати дослідження можна залучити до викладання нормативних курсів, спецкурсів, факультативів з історії культури, історії української філософії, літератури. Висновки дисертації сприяють розумінню специфіки трансформації національної свідомості українського суспільства й можуть стати кроком до усвідомлення сьогоднішніх проблем української національної культури.

Апробація результатів дисертації була проведена у доповідях на міжнародній науково-теоретичній конференції “Духовна культура в інформаційному суспільстві” (Харків, 2002), другій Всеукраїнській науковій конференції “Інтелігенція і влада” (Одеса, 2002), конференції молодих науковців “Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття” (Харків, 2002), І Міжнародній науково-практичній конференції-конкурсі молодих україно знавців “Минуле, сучасне та майбутнє українознавства” (Київ, 2004).

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладено у 4-х статтях у фахових виданнях.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження і має такий вигляд: вступ, чотири розділи, висновки, список використаних джерел (кількість найменувань - 273). Повний обсяг дисертаційного дослідження 200 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подаються необхідні пояснення щодо обраної автором теми дисертаційного дослідження, обґрунтовується її актуальність, окреслюються об'єкт і предмет дослідження, визначаються мета й задачі роботи. Обґрунтовується наукова новизна результатів дослідження, їх теоретичне та практичне значення.

Перший розділ роботи “Концептуальні засади дослідження національної ідеї” присвячений аналітичному опису і з'ясуванню фундаментальних принципів дослідження феномену національної ідеї й, відповідно, висвітлює два аспекти: теоретичну та методологічну базу дослідження й постановку означеної проблеми та її розвиток в науковій дослідницькій літературі.

Підрозділ 1.2. “Теорія та методологія дослідження”. По-перше, загальним методологічним підходом дисертаційного дослідження є філософська дедукція, в межах якої найбільш продуктивним, враховуючи специфіку предмету (філософія української ідеї), є використання традиційного для культурології методу “репрезентативних постатей”. Цей метод дозволяє, вивчаючи “життєтворчість” найхарактерніших представників відповідного культурного напрямку в контексті їх доби провести культурологічну реконструкцію та аналіз досліджуваного предмету. Теоретична база методу “репрезентативних постатей” була закладена американською школою етнопсихології - Ф. Боас, А. Кардінер, Р. Бенедикт, які з'ясували зв'язок “моделі культури” з “базовим типом особистості” (в нашому дослідженні “національне Я”) як основи будь-якого соціуму, в тому числі й етнічного. Крім цього, даний метод поєднує суспільний і особистісний виміри людського буття й дозволяє показати, що в індивідуальному бутті можуть виникати імперативи, які завдають певні норми світосприйняття і знаходять свій відбиток в етноменталітеті.

По-друге, природа культурологічного знання як сфери синтезу багатьох гуманітарних дисциплін обумовлює велику кількість і різноманітність методів дослідження: історичні, філологічні та традиційні філософські методи (феноменологічний, діалектичний, герменевтичний, семіотичний) в дослідженні співпрацюють за принципом композиції. При аналізі художніх текстів в дослідженні використовується, як найпродуктивніший, рікерівський (археологічний) варіант герменевтичної методи, для якої базовим, власне науковим рівнем, є структурно-семіотичний аналіз.

Теоретичною базою наукової роботи є модерністська концепція нації (у її Ґелнеровскому, власне культурницькому варіанті), в межах якої узгоджуються багато, на перший погляд різноманітних, теорій, що до них апелює дослідження. Серед таких теорій, досить продуктивними у науково-теоретичному осмисленні генези саме української національної ідеї є гіпотези “опосередкованого впливу” й “нерівномірного розвитку” (в різних її варіантах) Р. Шпорлюка, в яких закцентовано увагу на периферійному положенні України в імперіях, які, у свою чергу, були периферіями Заходу. Отже своєрідна “багатоступенева нерівномірність” розвитку спровокувала нерівномірний і опосередкований вплив модернізаційних процесів на українське суспільство, яке опинилося в “аутсайдерах”. Розвиваючи цей аспект, І. Балинський пропонує теорію аутсайдерства як специфічного засобу збереження української національної ідентичності. Також в межах модерністського підходу, досить плідною стосовно осмислення феномену конкретно української національної ідентичності є теорія “уявлених спільнот”, яка спрацьовує в межах всіх вищеозначених моделей нації. Розроблена в творчості західного дослідника Дж. Армстронга (і, опосередковано, у К. Хюбнера, М. Поповича), ця теорія основою еволюції становлення української ідентичності вважає не демографічну чи лінгвістичну безперервність (континуїтет), а міф про цей континуїтет, де міф розуміється як інтегруючий феномен, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення. Отже, “винайдена традиція” та міф виконують функцію інструментального чинника в націогенезі. Таким чином, проведений аналіз дає можливість переконатися, що феноменологія української нації та національної ідеї цілком “уписуються” в рамки аналітичних структур і теорій нації, які формулювалися у світовому суспільствознавстві.

Підрозділ 1.2. “Історіографія досліджень феномену нації й національної ідеї у світовій та вітчизняній філософській думці” присвячений визначенню й аналітичному опису традиції теоретичного осмислення національної проблематики в європейській філософській та суспільній думці, починаючи від її актуалізації за доби Просвітництва й до наших часів. Враховуючи величезний обсяг зазначеного питання, коло праць, розглянутих у підрозділі, цілком свідомо обмежено найпоказовішими, “етапними” для цього напрямку роботами.

У підрозділі відстежена загальна логіка розвитку історіографії національних досліджень в європейській філософській думці й визначено, що родовою рисою всієї традиції осмислення проблеми нації в європейській свідомості (від французьких й англійських просвітників, німецьких класиків, романтиків, модерністів й до сучасних західних і вітчизняних дослідників) є постійна невирішена дилема між “пригодницькими” (біологізаторськими) і “соціально-культурницькими” концепціями нації. Отже, представлена ще опозицією “географічних детерміністів” (Ш. Монтеск'є та Д. Дідро) й прихильників соціально-культурницьких теорій націогенези (Ф. Вольтера, Ж. Ламетрі, Ж-Ж. Руссо), розробка цієї проблематики в європейській думці йшла між двома ідейними полюсами, що й знайшло свій найґрунтовніший, в науково-теоретичному плані, відбиток в опозиції сучасних наукових шкіл: “примордіалістів” та “модерністів”. У найзагальнішому вигляді, “примордіалістська” школа вважає націю “прадавньою”, “споконвічною”, природною спільнотою, на противагу модерністській, яка пов'язує народження нації з модерною епохою і трактує її як виключно культурний феномен. Позначаючи наукові пріоритети дослідження, слід зазначити, що саме остання, модерністська, версія стала базовою парадигмою, в межах якої розглянуті проблеми національних спільнот, націогенези, національної ідеї.

У підрозділі окремо відстежено вітчизняну традицію осмислення національної проблематики на прикладі творів та поглядів українських мислителів, письменників та діячів українського відродження Кониського, І. Крип'якевича, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненки, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, В. Липинського, О. Потебні, М. Грушевського, Д. Донцова, М. Хвильового, Д. Чижевського та ін. Як окремий блок національних досліджень в україністиці розглянуто роботи вчених з діаспори: І. Лисяка-Рудницького, М. Шлемкевича, О. Кульчицького, І. Дзюби, О. Бочковського.

На підставах аналізу історіографії питання визначено, що проблеми національної ідентичності та національної ідеї як феноменів національної культури та історичних чинників в українській суспільній думці чітко виокремленні (на відміну від європейській, де ця проблема є складовою загальних філософських побудов), що складає її специфіку та пов'язано з “позаісторичними” умовами існування України, адже українські мислителі намагалися вичленити особливості свого народу аби обґрунтувати його право на власну історичну долю та незалежний розвиток. В цілому українська історична та філософська думка стосовно питань національної ідентичності та національної ідеї пройшла ті ж самі етапи розвитку, що і західноєвропейська та російська.

До найбільш ґрунтовних та узагальнюючих досліджень національної проблематики у сучасній філософській україністиці належать монографії А. Швецової та Г. Касьянова, теоретичні та методологічні положення яких були дуже продуктивними для даної роботи.

Окремим аспектом, що розроблявся в науковій думці за останнє десятиліття є, власне теорія та історія національної ідеї, що відображено у статтях В. Панфілова та О. Руденка, О. Кіхна, Ю. Римаренка, М. Лука, М. Розумного та ін. Серед розглянутих робіт присвячених власне філософії української ідеї як самостійній інтелектуальній течії найбільш значущими є дослідження О. Забужко та В. Горського які концептуально розкривають традицію осмислення української ідеї як окремої галузі філософського українознавства й пропонують “схему” її розвитку, виділяючи певні якісні етапи у формуванні національного мислення. Крім цього, дослідники зосереджуються на розгляді філософських поглядів “творців української ідеї” серед яких чільне місце посідає Миколи Хвильовий, де й роблять філософський аналіз його концепції “Азіатського ренесансу”. Це особливо цінно, адже проведений аналіз дослідницької літератури стосовно творчості цього митця української ідеї свідчить про наявний брак власне філософсько-культурологічних (на противагу літературознавчим і політологічним) досліджень його доробку.

Другий розділ “Національна ідея як предмет культурологічного дослідження”.

Підрозділ 2.1. “Нація як форма нової ідентичності культури Модерну” присвячений визначенню нації як суто модерної форми суспільної ідентичності, що є вихідною тезою подальших умовиводів дослідження. Відповідно, й постання проблеми національної ідеї пов'язано з Модерном, в межах якого актуалізується та насичується новим змістом старе поняття нації, відбувається активний процес конструювання і оформлення національних культур в сучасному розумінні, а націоналізм, як “поєднання держави з національною культурою” (за визначенням Е. Ґелнера) конституюється як загальновизнана норма. Супроводжуючим фактором цих процесів є зміна соціальної стратифікації в культурі Модерну (з традиційної станово-династичної на мобільну класову), що виявляє недостатність старих критеріїв соціальної ідентичності. За цих умов нація в Модерні, як цілісній культурній парадигмі стає єдино можливим (що задовольняє потреби модерного нестабільного класового суспільства) критерієм нової ідентичності, а національна ідея специфічно модерною формою суспільної самосвідомості.

У підрозділі 2.2. “Національна ідея як теоретична категорія” подається етимологія даного концепту (походження, семантична еволюція, визначення) та версії його змістових інтерпретацій (внутрішня структура, система семантичних зв'язків між його складовими, спосіб функціонування).

Серед багатьох наведених в дослідженні дефініцій національної ідеї, за найбільш продуктивну, з точки зору культурологічного аналізу проблеми, приймається трактовка цього складного ідейного комплексу як системи соціокультурних координат, що задає нації як етносоціальній спільності цілепокладаючі орієнтири і напрямки розгортання цієї спільності в історії. В свою чергу, означені орієнтири і напрямки, структуруються в умовні смислові блоки (що відповідають рівням подальшого аналізу), засвоєння кожного з яких виробляє у свідомості і підсвідомості члена нації відповідні ідеали, мотиви, цілі і стереотипи: історіософський (в якому концентрується і узагальнюється історичний досвід даної нації), аксіологічний (в якому закумульовано ціннісні і морально-етичні канони співжиття, притаманні даній нації), політичний (що відповідає за соціально-організаційну та націозахисну функцію) та футуристичний блок (який містить проект спільного майбутнього і спільного національного поступу).

Відповідно, під філософією національної ідеї розуміється досить широкий діапазон форм філософської рефлексії об'єктом якої є національна ідея (від академічного логіко-понятійного дискурсу до маргінальних жанрів популярної есеїстики та публіцистики й художньої літератури включно), тобто всі види словесної культури, в яких національна самосвідомість формулює і розв'язує “смисложиттєві” для себе питання.

Підрозділ 2.3. “Генеза філософії української національної ідеї” містить аналітичний опис концепту, а саме еволюції філософії української національної ідеї як самостійної інтелектуальної традиції в українській культурі. На рівні історичної генези, ідейною і соціальною атмосферою, що породила перші спроби філософського осмислення національної ідеї в європейській свідомості була так звана “весна народів” - хвиля демократичних і національних революцій 1848 р. Саме в контексті цього загальноєвропейського процесу, у дослідженні розглянуто й український національний рух середини ХІХ ст.

Історичний аналіз концепту довів, що генеза філософії української ідеї фактично співвідноситься з етапами розвитку всієї української літератури, позаяк з ХІХ століття українське національно-культурне відродження, як і більшість слов'янських розгорталася за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею й словесна творчість, письменство, як головна етнодиференцююча ознака бере на себе у “тлі” культури “централізаторську”, системно-організуючу функцію. Таким чином, історію літератури вдається спроектувати на цілу історію культури без особливих натяжок.

Отже, перший період розвитку філософії національної ідеї співвідноситься з “періодом мовної партикулярізації” в історії української літератури (від “Енеїди” І. Котляревського до “братчиків”), коли, незважаючи на виразно-провінційний характер перших творчих спроб, спричинених потужним впливом Романтизму з його підвищеним інтересом до етнічної культури, було виявлено “епіцентр”, навколо якого систематизуватиметься вся майбутня національна культура - народну мову. Другий - українофільський чи культурно-просвітницький період (від романтичного націоналізму і зародження “української ідеї” у документах Кирило-Мефодіївського братства до київської “Старої громади”); в цей час у літературі як самосвідомості культури відбувається відокремлення України як суб'єкта історичного процесу. На зламі століть (з кінця 80-х років ХІХ ст. - по 10-ті роки ХХ ст.) можна виділити третій - франківський період, або період “Молодої України”; тут остаточно “завершився процес структурного укомплектування української культури”, що призвело до усвідомлення необхідності не тільки культурного, а й політичного самовизначення. Але вийти на той рівень теоретичної абстракції, де філософія української ідеї здобуває вартість самодостатності, - змогло тільки покоління модерної української інтелігенції , назване згодом поколінням “Розстріляного відродження”, що здатне було вже на автентично українському культурному ґрунті ставити питання про “європеїзацію” психологічної домінанти українства, про перехід до національного само-владдя.

Третій розділ “Модерний етап еволюції української національної самосвідомості”.

У підрозділі 3.1. “Українське національне відродження 1920-х років” розглянута історико-культурна ситуація в Україні означеного періоду.

Діахронний аналіз довів, що на тлі попередніх історичних етапів культурне обличчя пореволюційної доби являло цілком нову, якісно відмінну систему ідей і духовних цінностей, що було спричинено як соціально-політичними обставинами (надання Україні формального статусу окремої державної одиниці в складі СРСР та політика “коренізації” (“українізації”)), так і внутрішньою логікою розвитку національної свідомості. Стихійні елементи національного піднесення, що перебували на попередньому етапі в пасивному, інертному стані самоохорони свого національного ”Я” перед загрозою асиміляції, у модерну добу перейшли в динамічний стан владної волі ствердити себе в українській суверенній державі, у національному відродженні.

Підрозділ 3.2. “Українська культура у поглядах сучасників М. Хвильового” присвячений аналізу ідейних позицій діячів покоління “Розстріляного відродження”, які в своїх творах розв'язували культуротворчі питання й переходили до моделювання нової реальності - модерної нації.

Аналіз зосереджується, головним чином, на двох проблемах, що були найбільш актуальними для української інтелігенції тих років: по-перше, узгодження свого національного єства з історичною реальністю, в якій тоді домінувала тенденція до пролетарсько-інтернаціонального перетворення світу, інакше кажучи, проблема співвідношення національного та комуністичного образів світу, та, відповідно, по-друге, проблема співвідношення двох культурних парадигм: “Маскульту” та елітарної (професійної) культури, орієнтованої на вищі духовні досягнення світової культури. Ці проблеми акумулювали культурний потенціал всього покоління 20-х років і, відповідно, породили різні точки зору щодо їх вирішування, що й стало у підрозділі умовним критерієм класифікації культурних сил означеного періоду. традиція філософський ідея свідомість

Підрозділ 3.3. “”Літературна дискусія” 1925-1928 років та М. Хвильовий: конфлікт уявлень про культуру” присвячений аналізу “Літературної дискусії” 1925-28 рр. як ключового культурного явища періоду, в якій погляди М. Хвильового посідали центральне місце. У підрозділі відстежено трансформацію цього явища: з обговорення проблем розвитку українського мистецтва дискусія набуває характеру загальнофілософського осмислення української національної ідеї, втягуючи до себе майже всі репрезентативні культурні сили доби.

Четвертий розділ “Українська національна ідея в творчості М. Хвильового: спроба культурологічної інтерпретації”.

Підрозділ 4.1. “Філософія української національної ідеї в концепції “Азіатського ренесансу” М. Хвильового” присвячено детальному аналізу інтерпретації української ідеї в теорії “Азіатського ренесансу” М. Хвильового, як найбільш концептуальному втіленні основних тенденцій і надбань української культури того часу в галузі філософської рефлексії. В цьому підрозділі робиться спроба “інсталяції” публіцистичної спадщини М. Хвильового (як інтелектуального, цілком свідомого шару творчості) в аналітичні рамки теорії, а саме класифікація культурологічних поглядів письменника за структурно-семантичними рівнями національної ідеї, виділеними у теоретичній частині дисертаційного дослідження.

У підрозділі 4.2. “Художня концепція української ментальності (як відбиток стану національного культурного розвитку) в мистецькій практиці М. Хвильового” робиться аналіз художньої концепції, що склалася в мистецькій практиці письменника як емоційно-образного шару творчості, який містить не стільки інтелектуальні раціональні конструкти, скільки інтуїтивні неусвідомлені візії митця, що зумовило необхідність використання в аналізі художніх текстів герменевтичної методи в її рікерівському варіанті.

Наступною проблемою розглянутою у підрозділі є проблема поведінкових моделей і орієнтацій у життєтворчості діяча “Розстріляного відродження” як зовнішнього прояву комплексу внутрішніх ментальних (усвідомлених і неусвідомлених) мотивацій і як проекції основної інтенції національної свідомості, “волі нації до життя”.

ВИСНОВКИ

В процесі дослідження, виходячи з прийнятого в роботі розуміння концептів “національна ідея” та “філософія національної ідеї”, було відстежено та проаналізовано еволюція філософії української національної ідеї як самостійної інтелектуальної традиції у філософській україністиці середини ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. Специфіка досліджуваної традиції, як і будь-якого інтелектуального процесу, визначається завершальним етапом свого розвитку як квінтесенцією та результуючою всього процесу в цілому. На основі проведеного аналізу можна зробити наступні висновки:

1. Феноменологія української нації та національної ідеї цілком укладається у межі аналітичних структур і теорій нації, які формулювалися і розроблялися у європейській філософській думці. Відповідно, філософія української національної ідеї може бути потрактована як складова загальноєвропейського процесу становлення та розвитку національних рефлексій, спричиненого зміною культурних парадигм у європейському світі. Актуалізація феномену нації виявилася на всіх рівнях суспільної свідомості та практики: на парадигматичному рівні, Модерн як нова цілісна картина світу висунув націю як єдино можливий (за умов нестабільного класового суспільства) критерій нової ідентичності, а національну ідею як специфічно модерну форму суспільної самосвідомості; на доктринально-філософському рівні перехід від просвітництва до романтизму обумовив заміну співвідношення до загального і особливого в структурі світогляду, відмову від абсолютизації ідеї всезагального (вселюдського) і визнання значимості ідеї партикулярного (національного); рівень соціально-політичної практики позначено “весною народів” -- хвилею демократичних і національних революцій 1848 р., що вплинули на ідейну атмосферу всієї Європи і стали плодотворним середовищем для перших спроб філософського осмислення національної ідеї.

2. Середина ХІХ ст. позначена в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження з метою “пробудження” (конструювання) української ідентичності, починаючи з формування у нації уявлень про себе, пізнання минулого для усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, “самості” етносу. Діапазон жанрів - носіїв філософії української національної ідеї охоплює як академічний логіко-понятійний дискурс так і маргінальні популяризаторські жанри есеїстки, публіцистику та художню літератури, тобто всі види словесної культури, в яких національна самосвідомість ставить перед собою “смисложиттєві” питання. При цьому специфікою розробки української національної ідеї, як і більшості слов'янських, є те, що вона розгорталася за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею й словесна творчість, письменство, як головна етнодиференцююча ознака взяла на себе у “тлі” культури “централізаторську”, системно-організуючу функцію.

3. В осмисленні української національної ідеї як окремій інтелектуальній традиції в українській філософській думці можна відстежити певні етапи розвитку, що якісно відрізняються специфікою вирішуваних завдань та підходом до їх розв'язання.

Перший етап еволюції філософії української ідеї пов'язаний з діяльністю кирило-мефодіївців, характерною особливістю світоглядної установки яких було: осмислення української ідеї винятково в контексті ідеї панславізму, обґрунтування історичності, не есхатологічності української ідентичності, акцентуація духовності як домінанти українського відродження в цілому. Особливо впливовим внеском братчиків стало обґрунтовування відмінностей між українським і російським менталітетами і пов'язаного з ними прагнення до різних типів громадського життя, що обумовлювало наявність двох різних народів, один з яких є спадкоємцем київської традиції свободи і індивідуалізму, другий - володимиро-суздальської, а згодом московської традиції авторитаризму й підкорення особистості колективу.

Незважаючи на те, що романтична програма товариства обмежувалася фактично культурницько-просвітницькою діяльністю, що зумовлювало її політичну слабкість, як культурна орієнтація вона виявилася значущою і плідною: ідеї “братчиків” стали тим підґрунтям, на якому визрів увесь український рух, зорієнтований на осягнення особливостей світогляду українського народу.

4. Наступний етап у розробці філософії української національної ідеї пов'язаний з діяльністю громадівського руху (70-ті рр. ХІХ ст.), центральною постаттю якого був М. Драгоманов. Продовжуючи справу Кирило-Мефодіївського товариства, громадівці здійснюють на рівні філософської рефлексії виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами, виходячи тим самим за межі ідеї панславізму.

Цей етап розробки філософії української ідеї визначається як “українофільський” чи культурно-просвітницький й характеризується своєю перехідністю від романтизму, з його прагненням збагнути сутність національного духу, що стимулює творчу зацікавленість в українському фольклорі та етнографії до позицій тодішнього європейського позитивізму та раціоналізму: неприйняття державницьких принципів, досягнення ідеалу “громадівського” соціалізму, федералізму шляхом розумової пропаганди. Але, вже 80-ті рр. засвідчують самокритику, самозаперечення власного світогляду видатними громадівцями й визнання його як гальмуючого у подальшому еволюціонуванні української національної ідеї.

5. З кінця 80-х рр. ХІХ ст. у розробці філософії української національної ідеї виділяється етап “Молодої України” (або франківський), на якому принципово змінюються цілі українського руху і, відповідно, способи їх досягнення. Покоління “Молодої України” здійснює критику попередніх культурницьких етапів і висуває завдання перетворення інертної етнічної маси українства на самостійний і самодіяльний національний організм шляхом самостановлення, саморозвитку української людської індивідуальності, перетворення себе з несвідомої частини маси на самостійний її компонент. В свою чергу, цей процес реалізується через перетворення етносу як “природного” компоненту історії на націю, яка є суцільним культурним організмом. Головним змістом цього періоду розвитку філософії української ідеї було усвідомлення необхідності трансформації українського народу в політичну націю, та сприйняття України вже як самостійного суб'єкту історичного процесу. В результаті діяльності покоління “Молодої України” українська культура одержує можливість органічного розвитку всіх структурних компонентів культури - не лише художньо-естетичного, а й наукового релігійного та політичного.

6. Завершальний, модерний етап - “Розстріляне відродження” як період апогею та квінтесенція всієї традиції філософського осмислення української національної ідеї являє на тлі попередніх історичних етапів якісно нову систему ідей і духовних цінностей. Розквіт всіх сфер соціального та культурного життя було зумовлено як зовнішніми факторами ( нові політичні обставини), так і внутрішнім природним зростанням і визріванням національної самосвідомості українства. Період “Розстріляного відродження” продукує вже “чистих” філософів української ідеї, як академічних у діаспорі (В. Липинський, Д. Чижевський, І. Мірчук), так і неакадемічних у радянській Україні, що розробляли проблему української ідеї у літературному мистецтві, серед яких найрепрезентативнішою постаттю є М. Хвильовий.

7. В дослідженні вперше здійснено спроба розглянути публіцистику, художню спадщину та життєву практику М. Хвильового як різні шари одного складного культурного феномену - “життєтворчості” митця, як репрезентанта національної свідомості покоління “Розстріляного відродження”, в результаті якої можна стверджувати, що творча спадщина М. Хвильового містить всі структурно-семантичні рівні, що в сукупності складають зміст концепту “філософія національної ідеї”. У концепції “Азіатського ренесансу”, що склалася в публіцистиці (теоретичному шарі творчості) М. Хвильового було виявлено і проаналізовано чотири умовних смислових блоки: 1) історіософський, де письменник розглядає Україну як суб'єкт всезагального (циклічного) історико-культурного процесу; 2) аксіологічний, в якому автор торкається проблем національного мікрокосму (ціннісних орієнтацій нової особистості в модерній українській культурі) та національного макрокосму (ціннісних пріоритетів всієї духовної культури української нації); 3) політичний, де Хвильовим пропонується програма державотворення; 4) футуристичний, в якому розгортається проект спільного національного майбутнього в новому історико-культурному циклі. Таким чином, в памфлетах М. Хвильового представлена система поглядів на розвиток української культури в історичному часі і просторі, де автор визначає місце України серед інших національних культур, формулює надзавдання (“місію”) нації та пропонує відповідну технологію для його вирішування.

8. Аналіз художньої концепції у творчості письменника демонструє суттєві протиріччя між інтелектуальним конструктом та емоційним відчуттям дійсності М. Хвильового. Фактично, на рівні художньої практики мислитель доходить до заперечення власних ідейних побудов, отже до самозаперечення, що на рівні життєвої практики (в останньому життєтворчому акті письменника) набуває своєї крайньої форми - самозаперечення фізичного, самогубства.

Таким чином, творчість М. Хвильового як проекція ментальної специфіки, накладеної на тогочасну культурну ситуацію, демонструє роздвоєність всіх рівнів національної свідомості українства 20-х років XX століття. Починаючи від розірваного часопростору, роздвоєного усвідомлення власного ”Я” й до різноспрямованості дійових моделей і стереотипів, в спадщині митця послідовно викривається прірва між двома вимірами національного буття - реальністю і “горизонтом сподівань”. Ця ситуація виявляє дезорієнтованість, “аутсайдерство”, але не тільки як наслідок зовнішніх обставин, а і як внутрішню ментальну рису, що коріниться у колективному несвідомому недержавного народу.

9. Родовою рисою, властивою для світоглядних установок переважної більшості творців української ідеї та М. Хвильового в їх числі є так звана “лівизна” поглядів на соціально-політичний устрій суспільства. Неприйняття діячами українського відродження соціальної нерівності, можна розцінювати як реакцію на національну пригнобленість українства, адже, починаючи від народництва кирило-мефодіївців та соціалістичних ідей Драгоманова, й до комунізму Хвильового, творці української ідеї послідовно стверджували ідеал всезагальної соціальної рівності як головну умову досягнення рівності національної. Це зумовило проблему невідповідності засобів меті як характерну для всієї традиції осмислення української національної ідеї від “братчиків” з їхнім прагненням українського національного самовизначення у “родині слов'янських народів” шляхом культурницько-просвітницької діяльності, “молодо українців” з ідеєю “будительства” засобами мистецтва й до покоління діячів “Розстріляного відродження” та М. Хвильового як репрезентанта цього покоління з ідеєю поєднання типово модерного комуністично-інтернаціонального міфу з національним світоглядом.

10. “Хвороблива роздвоєність”, властива для свідомості так званого “неісторичного народу”, виявилася в творчості М. Хвильового як підсумку еволюції філософії української національної ідеї на рівні двох опозиційних пар, перша з яких - “національне-інтернаціональне” - охоплює проблему політичної дезорієнтованості української нації, а друга - “Європа-Росія” - окреслює альтернативи культурного розвитку України. Якщо перша позиція для М. Хвильового так і залишилася невирішеною дилемою, то в питанні культурної орієнтації письменник зробив свій вибір. М. Хвильовий вловив найболючішу проблему українського національного відродження - “культурне позадництво”, епігонство, причина якого полягала у політичному епігонстві, у багатовіковому недержавному існуванні української нації, що сформувала в неї відповідну до цього психологію “молодшого брата”. Для подолання цієї ситуації письменник в своєї творчості запропонував дотримуватися культурної орієнтації не на російську культуру, яка для України була чинником “хвороби культурного позадництва”, а на Європу - психологічну, конструктивну культуру особистості, що усвідомлює себе на ґрунті національної ідеї. Завдяки цьому Україна повинна була досягти головної мети (як її вбачав М. Хвильовий) - інтеграції в світовий культурний процес, але вже на правах самостійної, повноцінної, національно-самобутньої культури.

В дилемах “інтернаціональне - національне” та “Росія - Європа”, що знайшли своє відображення в творчості М. Хвильового, можна побачити характерні проблеми сучасного українського суспільства, що дає підстави проводити смислові паралелі між культурною ситуацією в Україні пореволюційних років та сучасністю. Абстрагуючись від того, що як політичний проект концепція М. Хвильового продемонструвала свою нежиттєздатність, можна говорити, що як культурна орієнтація вона виявилася продуктивною. Програма національного розвитку, накреслена діячем “Розстріляного відродження”, була спрямована на подолання реальних проблем, властивих для української культури, а тому не вичерпала себе й до нашого часу, адже глибинну кризу сучасної української культури не можливо подолати без вирішення тих завдань, що були сформульовані ще в 20-ті роки ХХ ст.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Лєвіна В.Г. Національна ідея як предмет культурологічного дослідження / В.Г. Лєвіна // Вестник национального технического университета “Харьковский политехнический институт”. Філософія. - Х., 2000. - Вип. 120. - С.130 - 138.

2. Лєвіна В.Г. Нація і клас як форми самоідентифікації культури Модерну / В.Г. Лєвіна // Вісник Національного технічного університету “ХПІ”. Збірник наукових праць. Тематичний випуск “Філософія”. - Х., 2002. - №5. - С. 97 - 106.

3. Лєвіна В.Г. Художня концепція української ментальності в мистецькій практиці М.Хвильового / В.Г. Лєвіна // Філософські перипетії. Вісник Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: філософія. - Х., 2003. - №591'2003. - С.191 - 201.

4. Лєвіна В.Г. Концепція “Азіатського ренесансу” М.Хвильового як філософія культури / В.Г. Лєвіна // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія: теорія культури і філософія науки. - Х., 2004. - № 615/ 2004. - С. 132 - 136.

АНОТАЦІЇ

Лєвіна В.Г. Філософія української національної ідеї та її трансформація у творчій спадщині М. Хвильового (середина ХІХ - 30-ті рр. ХХ ст.) -- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 17.00.01 - теорія та історія культури. - Харківська державна акдаемія культури. - Харків, 2004.

Дисертація присвячена дослідженню еволюції філософії української національної ідеї як окремої інтелектуальної традиції в українській філософській думці середини ХІХ - 30-х рр. ХХ ст. та її завершального етапу - “Розстріляного відродження” - як результуючого, визначаючого специфіку цієї традиції в цілому. Базуючись на методі “репрезентативних постатей”, згідно з яким вивчаючи найхарактерніших представників культурного напрямку в контексті їх часу, стає можливим реставрувати ментальне тло та ціннісні пріоритети всієї доби, у дослідженні сфокусовано увагу на постаті М. Хвильового, творчий доробок якого являє концептуальну цілісність і є репрезентативним відносно традиції філософського осмислення української національної ідеї.

Аналіз концепції М. Хвильового та її порівняння з поглядами попередників - діячів українського відродження дозволив визначити родові риси філософії української національної ідеї як теоретичної свідомості українського відродження, а саме: роздвоєність всіх рівнів національної свідомості українства, починаючи від розірваного часопростору, роздвоєного усвідомлення власного ”Я” й до різноспрямованості дійових моделей і стереотипів; відстоювання всезагальної соціальної рівності як головної умови рівності національної, що обумовило невідповідність мети засобам її досягнення; дезорієнтованість українства на рівні дилем: “національне - інтернаціональне”, “Європа - Росія”; “аутсайдерство”, “комплекс молодшого брату”, що коріниться у ментальних шарах, у колективному несвідомому недержавного народу. Підсумком еволюції філософії української національної ідеї можна вважати досягнення того рівня національної рефлексії, на якому М. Хвильовому вдалося визначити найболючіші проблеми українства і накреслити програму їх подолання.

Ключові слова: національна ідея, філософія національної ідеї, національна самосвідомість, самоідентифікація, культурна парадигма Модерну, історіософія.

Левина В.Г. Философия украинской национальной идеи и её трансформация в творческом наследии М. Хвылевого (середина ХІХ - 30-е гг. ХХ в.) -- Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 17.00.01 - теория и история культуры. - Харьковская государственная академия культуры. - Харьков, 2004.

В процессе данного исследования, исходя из принятого в работе определения концептов “национальная идея”, “философия национальной идеи”, отслежена и проанализирована эволюция философии украинской национальной идеи как самостоятельной интеллектуальной традиции в украинской философской мысли середины ХІХ - 30-х гг. ХХ в. В результате проведенного анализа были выделены этапы эволюционирования философии украинской национальной идеи как теоретического самосознания украинского возрождения - “Кирилло-мефодиевский”, “Громадовский”, “Молодой Украины” или франковский, “Расстрелянного возрождения” - со свойственной им проблематикой и предлагаемыми методами её решения.

Специфика исследуемой традиции, как и любого интеллектуального процесса, определяется завершающим этапом своего развития как квинтэссенцией и результатом всего процесса в целом, что и обусловило акцентуацию исследования на периоде “Расстрелянного возрождения” и, собственно, на творческой практике М. Хвылевого - яркого репрезентанта своего поколения.

В исследовании впервые в существующей историко-философской и культурологической литературе была осуществлена попытка рассмотрения публицистики, художественного наследия и жизненной практики М. Хвылевого как разных смысловых слоёв одного сложного культурного феномена - “жизнетворчества” представителя национального самосознания поколения “Расстрелянного возрождения”. В результате культурологического анализа можно утверждать, что творческое наследие М. Хвылевого представляет концептуальную целостность и содержит все структурно-семантические уровни, составляющие в совокупности содержание концепта “философия национальной идеи”: историософский, аксиологический, политический, футуристический.

Сравнительный анализ концепции М. Хвылевого с идейными построениями его предшественников - творцов философии украинской идеи позволил определить общие (родовые) черты, характерные для всей традиции осмысления украинской национальной идеи, и специфические, указывающие на отдельный, качественно новый этап её генезиса. “Болезненная раздвоенность” как родовая черта, свойственная сознанию так называемого “неисторического народа”, выявилась в творчестве М. Хвылевого на уровне двух оппозиционных пар, первая из которых -“национальное - интернациональное” - охватывает проблему политической дезориентации украинской нации, а вторая -“Европа - Россия” - очерчивает альтернативы культурного развития Украины. Первая оппозиция для М. Хвылевого, как и для большинства творцов украинской идеи на предшествующих этапах её эволюции так и осталась неразрешимой дилеммой. Начиная с “панславистских” идей “братчиков” с их стремлением к украинскому национальному самоопределению в “семье славянских народов”, громадовского социализма М. Драгоманова и до М. Хвылевого с идеей совмещения типично модернистского интернационально-коммунистического мифа с национальным мировоззрением украинское возрождение последовательно демонстрирует (как свою специфическую черту) проблему несоответствия цели методам её достижения. Однако по вопросу культурной ориентации (условно второй дилеммы) М. Хвылевый сделал четкий выбор. Писатель уловил наиболее болезненную проблему украинского национального возрождения - “культурное эпигонство”, причина которого скрывалась в эпигонстве политическом, во многовековом недержавном существовании украинской нации, что сформировало в ней соответствующую психологию “младшего брата” по отношению к старшему - России. Итак, если как политический проект концепция М. Хвылевого обнаружила свою утопичность и нежизнеспособность, то как культурная ориентация она оказалась значимой и плодотворной и не утратила своей актуальности в современной историко-культурной ситуации. Т.о. итогом эволюции философии украинской национальной идеи можно считать достижение того уровня национальной рефлексии, на котором М. Хвылевому удалось выявить внутренние проблемы украинства и выработать программу их преодоления.


Подобные документы

  • Суттєві риси, основні напрямки філософії ХХ століття. Екзистенціально-романтична філософія, культурно-філосовський підйом 20-х років ("розстріляне відродження"), філософія українських шістдесятників ("друге відродження"), мислителі української діаспори.

    аттестационная работа [67,4 K], добавлен 21.06.2010

  • Захист П. Юркевича самобутності філософії, її відмінності від емпіричної науки. Філософські погляди М. Драгоманова, І. Франка, Лесі Українки. Шевченко та його внесок у розробку філософії української ідеї. Формування нової парадигми світосприйняття.

    курсовая работа [23,0 K], добавлен 28.01.2009

  • Особливості філософії періоду Відродження у XIV-XVI ст. Значення у розвитку філософської культури тогочасної України Острозької академії - першої української школи вищого типу. Гуманістичні ідеї у філософській думці України. Києво-Могилянська академія.

    контрольная работа [36,3 K], добавлен 23.08.2010

  • Гуманізм і проблема цілісної людської індивідуальності в працях мислителів Відродження. Натурфілософія, філософські і космологічні ідеї М. Кузанського, Дж. Бруно, М. Коперніка. Аналіз філософсько-гуманістичної думки українського ренесансу XV-XVI ст.

    реферат [29,3 K], добавлен 18.09.2010

  • Соціально-економічна суть епохи Відродження. Загальні риси філософської думки цієї доби. Франція епохи ренесансу. Принципи розвитку гуманізму. Сутність та зміст реформації, ідеї Кальвіна. Вирішення питань державного устрою в філософії того часу.

    реферат [34,8 K], добавлен 27.10.2014

  • Історичні типи філософії права. Філософсько-правові вчення у Західній Європі у XV–XVIII ст. Філософсько-правові думки в період Відродження та Реформації: Н. Макіавеллі, М. Лютер, Ж. Боден. Ідеї Нового Часу та епохи Просвітництва: Г. Гроцій, Т. Гоббс.

    контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.05.2014

  • Філософія в системі культури. Виявлення загальних ідей, уявлень, форм досвіду як базису конкретної культури або суспільно-історичного життя людей в цілому. Функції експлікації "універсалій" в інтелектуальній та емоційній галузях світосприйняття.

    реферат [24,5 K], добавлен 16.06.2009

  • Корені української філософської думки. XVIII століття - класичний період, пов'язаний із діяльністю Г.С. Сковороди. Відголоски ідей Просвітництва, що домінували у тогочасній Європі, та інтерпретація античних думок у поглядах філософів України.

    контрольная работа [56,8 K], добавлен 06.06.2009

  • Період "високої класики" в філософії як період розквіту давньогрецької філософії з середини V до кінця IV століття до нашої ери. Провідні риси цього етапу розвитку філософії. Особливості філософської системи Платона. Провідні ідеї філософії Аристотеля.

    контрольная работа [28,4 K], добавлен 20.02.2011

  • Філософія історії як складова системи філософського знання, її сутність та розвиток. Шляхи трансформації поняття "філософія історії" від його Вольтерівського розуміння до сучасного трактування за допомогою теоретичної спадщини Гегеля, Шпенглера, Ясперса.

    реферат [32,2 K], добавлен 23.10.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.