Роль національного характеру у формуванні української музичної культури ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н. Каразіна

УДК 1:37 (477)

Автореферат

дисертацiї на здобуття наукового ступеня

кандидата фiлософських наук

РОЛЬ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ У ФОРМУВАННІ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ХІХ СТОЛІТТЯ

09.00.12 - українознавство (філософські науки)

МАРЧЕНКО ОЛЕНА АНАТОЛІЇВНА

Харків - 2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі мистецтвознавчої експертизи та гуманітарної підготовки Академії митної служби України, Державна митна служба України, м. Дніпропетровськ.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Калашникова Ольга Леонідівна,

начальник кафедри мистецтвознавчої експертизи та гуманітарної підготовки Академії митної служби України, м. Дніпропетровськ

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Михайлин Ігор Леонідович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри журналістики

кандидат філософських наук, доцент

Рибалка Валерій Григорович,

Харківський військовий університет, начальник кафедри культурології та філології

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка Міністерства освіти та науки України, філософський факультет, м. Київ

Захист відбудеться “28 “ травня 2003 р. о 15.15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, пл. Свободи, 4; ауд. IV-65.

З дисертацією можна ознайомитись в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “18 ” квітня 2003 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Кислюк К.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

український романтизм музичний національний

Актуальність теми дослідження. Формування української незалежної держави відбувається у зламний період розвитку людської цивілізації. Радикальна зміна картини світу, світоглядних орієнтирів, відсутність стабільної системи цінностей і водночас прагнення відібрати оптимальні художні засоби відтворення складного, у багатьох випадках ворожого для сучасної людини світу - це є сталий набір характеристик наявного процесу. Відтак природним є бажання осягнути сутність того непохитного та єднального, що дозволяє визначити межі національної культури та центрувати багатоманітність художніх форм, які виникають. Консолідує етнокультуру, стає її ядром і стрижнем національний спосіб мислення; своєю чергою, соціально-філософська категорія “національний характер” служить ефективним методологічним інструментом аналізу духовно-психологічних аспектів національного життя.

Майже триста років української недержавності спричинили втрату багатьох критеріїв оцінки власної культури та, як наслідок, неможливість повного розуміння її цілісності. Саме тому нині вкрай доцільним є здійснення типологічно-зіставного аналізу перехідних епох, однією з яких для України є, без сумніву, культура ХІХ століття. Саме тоді в межах європейського руху романтизму формується поняття національного та закладається підґрунтя наукового його дослідження. Із іншого боку, домінантою романтичної епохи є самоусвідомлення культури, проявом якого є те, що у перехідному часі подібна культура функціонує яскравіше та активніше. У зв'язку з цим актуальним є й усвідомлення цілісності української культури через дослідження її важливого, архетипного складника - музичної культури - скрізь призму національного характеру.

Проблема національного характеру є надзвичайно складною. Методологічна основа дослідження цього питання, закладена українськими вченими ХІХ ст. (І. Котляревським, О. Потебнею, П. Гулаком-Артемовським, Г. Квіткою-Основ'яненком, В. Антоновичем, М. Драгомановим, І. Франком та ін.), пов'язана з національною ідеєю та одержує свій розвиток далі у працях М. Хвильового, Д. Донцова, В. Винниченка, М. Міхновського, Ю. Липи, О. Бочковського, В. Липинського, О. Братко-Кутинського, І. Мірчука та ін. Сучасні дослідники, розвиваючи загальнотеоретичні аспекти національного характеру, з'ясовують, зокрема, проблему витоків та існування українського національного характеруГнатенко П. Український національний характер. - К.: ДОК-К, 1997; Огірчук В. Традиції та інновації у формуванні українського менталітету // Феномен нації: Основи життєдіяльності. - К.: Тов-во Знання, КОО, 1998; Панфилов В., Руденко А.. Трудности исследования национального характера // Национальная психология и духовные ценности народа: Мат-лы межд. науч.-теор. конф. - ДНУ, 1994; Храмова В. До проблеми української ментальності // Українська душа: Зб. Наук. пр. - К.: Фенікс, 1992; Бичко А. Риси характерології української нації // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К.: Основа, 1996; Балагутрак М. Структура української психіки у дослідженнях Олександра Кульчицького // Ін-т народознавства НАН України. Двомісячник. - 2000. - Зошит 4 (34); Нельга О.В Теорія етносу: Курс лекцій. - К.: Тандем, 1997..

Особливості національної специфіки ментальності у формі національного характеру розробляються в межах вивчення сутності ментального як культурного феномена (Т. Гетало). Процес становлення й розвитку національного характеру в умовах національної культури розглядається вченими Т. Поплавською, О. Кіхно, І. Сурмай, М. Култаєвою, В. Кравченком, С. Кримським, М. Степиком, С. Здіоруком та ін. Саме тому особливе значення для нас мають праці з висвітлення широкого кола проблем української духовної культури у цілісності різноманітних частин цього складного організму дослідників Л. Ушкалова, В. Рибалки, М. Михайлина, О. Калашникової та укладачів роботи “Словник культурологічних понять: на допомогу митнику” та ін.

У ролі ефективного методологічного інструмента аналізу духовних аспектів національного життя як на рівні нації, так і на рівні конкретної особистості постає національний характер у дослідженнях А. Швецової.

Комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних національних ознак. Це підтверджує аналіз “характеристичних признаків українських народних мелодій”, здійснений Ф. Колессою, розробка П. Бажанським питання специфіки “малоруського музичного народного тону” (1891 р.), дослідження особливостей українського народного багатоголосся А. Ященком, з'ясування мелодичних і ритмічних особливостей української народної музики П. Сокальським.

Інтерес становлять роботи І. Колодуба, О. Правдюка, А. Іваницького, особливий інтерес викликають дослідження О. Козаренка щодо специфіки української національної музичної мови в цілому. З-поміж інших виділимо наукові розробки І. Ляшенка (“Народність і національна характерність музики”, 1957), М. Ржевської (“Категорія національного та процеси самоствердження й самопізнання музичної культури”, 1998), О. Костюка (“Про компенсаторну функцію українського П'ємонту в національній культурі"), які торкаються проблем національної специфіки українського музичного мислення.

Безпосередній зв'язок із питанням обумовленості музичної культури рисами національного характеру мають дослідження музики як національної моделі світу в роботах українських науковців В. Суханцевої (“Музыка как мир человека: От идеи вселенной - к философии музыки”, 2000), Т. Шелупахіної (“Музыкальное мышление как предмет культурно-исторического анализа”, 1993) й Л. Тарапати (“Музыка как модель мироустройства (опыт культурологического исследования”, 1997). Із цим питанням пов'язані спроби вчених (А. Кримського, О. Забужко, М. Кисельова, Ю. Луцького, А. Нямцу, В. Топорова, Г. Грабовича, І. Лисого, А. Іваницького, С. Гриці та ін.) визначити роль модифікованої архетипної основи національної культури як прояву колективного несвідомого.

До інтересів нашого дослідження дотичними є також розгляд українського романтизму як самобутнього національного явища в контексті питання становлення українського романтичного мислення (Т. Бовсунівська), проблеми визначення ідейно-естетичної основи українського романтизму (Т. Комаринець, Д. Наливайко) і типологічного його зіставлення із західноєвропейським, головно слов'янським романтизмом (Є. Кирилюк) тощо. Феномен українського романтичного світорозуміння, специфіка проявів романтичного світогляду та його вплив на утвердження національної ідеї в українській духовній культурі досліджує філософ М. Паласюк та музикознавці Л. Кияновська, М. Миклашевський, М. Черепанин, Т. Тишко, інші. Заслуговує на увагу й осмислення матеріальних форм музичної культури, а саме музичного інструментарію як складника української духовності М. Лисенком, Г. Хоткевичем і рядом сучасних дослідників¹¹ В. Кушпет (Національне музикування і “війна” самих з собою // Пам'ятки України: Історія та Культура. - 1995. - №1.), В. Нолл (Моральний авторитет та суспільна роль сліпих бардів на України // Родовід. - 1993. - №6.), І. Шрамко (Ще раз про походження кобзи - бандури // Пам'ятки України. Історія та Культура. - 1995), М. Хай (Лірницька традиція як феномен української духовності // Родовід. - 1993. - №6), П. Круль (Національне духове інструментальне мистецтво українського народу: Малодосліджені сторінки історії - К.: Нац. муз. академія України ім. П.І. Чайковського, 2000) та ін..

Зазначимо, що проблема ролі національного характеру у формуванні української музичної культури ХІХ ст. поки не стала предметом спеціального дослідження, однак є актуальною в межах розробки проблеми національного характеру нині і надалі, з'ясування одного з аспектів філософії культури епохи романтизму та виявлення типологічних ознак матеріальних форм української музичної культури як національно обумовлених тощо. Розробка проблеми також сприяє суттєвому доповненню картини перехідних епох, поглибленню уявлень про механізми саморегуляції української культури як складної динамічної системи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами кафедри. Дисертаційна робота є частиною досліджень, що виконувалися кафедрою мистецтвознавчої експертизи та гуманітарної підготовки Академії митної служби України в контексті розробки науково-дослідної теми “Атрибуція культурних цінностей як культурознавча проблема”, програми “Гуманітарні аспекти в митній справі”. Тема дисертації включена до Республіканської програми № 64 “Класика, модерн, постмодерн: проблеми духовності на зламі тисячоліть”.

Мета дисертації полягає у визначенні ролі національного характеру у формуванні української музичної культури ХІХ століття. Вузькопрактичною метою дослідження є виявлення типологічних ознак матеріальних форм української музичної культури для вдосконалення контролю за переміщенням культурних цінностей через митний кордон України. У зв'язку з цим сформульовано такі завдання:

Виявити типові ознаки рубіжного мислення та українського національного характеру;

Визначити філософську основу українського романтизму;

Дослідити, у якій мірі романтичні принципи світосприйняття властиві українській музичній культурі;

Виявити, як особливості національного характеру вплинули на українську музичну культуру ХІХ століття;

Дослідити матеріальні форми національної музичної культури - український музичний інструментарій і нотні видання - та з'ясувати, наскільки вони обумовлені рисами національного характеру;

Розробити форми описів українських народних інструментів і нотних текстів для використання у практичній діяльності митників із метою вдосконалення контролю за переміщенням культурних цінностей через митний кордон України.

Об'єктом дослiдження є категорія національного характеру та матеріальні форми української музичної культури як прояви феномену національного характеру.

Предметом вивчення є роль національного характеру у формуванні української музичної культури XIX століття.

Методологічна і теоретична основа дослідження. Автор роботи в аналізі та інтерпретації національного характеру, матеріальних проявів української музичної культури епохи романтизму спирається на принципи дослідження творів художньої культури порівняльної, типологічної та культурно-історичної шкіл. Дисертант орієнтується на теоретичні розробки вітчизняних та зарубіжних учених із проблем менталітету, на досягнення сучасної теорії національного характеру (Д. Чижевський, О. Кульчицький, В. Липинський, Д. Донцов, І. Мірчук, А. Бичко, І. Бичко, П. Гнатенко, А. Швецова, В. Храмова та інші). Залучено до аналізу й численні дослідження з проблем перехідності, романтизму; відповідні теоретичні музикознавчі роботи, присвячені дослідженню національних форм музикування та матеріальних об'єктів української культури (музичних інструментів і нотних текстів).

Наукова новизна дисертації обумовлена спробою проектування рис національного характеру на музичну культуру ХІХ ст.

Набула подальшого розвитку ідея типологічної подібності української музичної культури ХІХ століття із художнім феноменом перехідного періоду.

Уперше виокремлена й досліджена музична компонента українського національного характеру, що має прояв у специфічно-музичному способі світосприйняття українців.

Обґрунтовано висновок про органічне існування в українському культурному просторі романтизму - преференційної форми художнього мислення.

Установлено, що романтизм як універсальна художня система найбільш відповідає українській етнічній ментальності, стабільність якої підтверджує аналіз музичної духовної спадщини ХІХ ст.

Доведено, що саме романтизм породив властиві українському світовідчуттю специфічні естетичні ознаки української музичної культури - ліризм, ірраціоналізм, фольклорне підґрунтя, ототожнюване з колективним первнем обряду тощо.

Розвинено ідею обумовленості теоретичних, практичних і матеріальних форм української музичної культури XIX століття (на рівні національного народного інструментарію та оформлення нотних текстів) рисами національного характеру, у тому числі “музичністю” мислення.

Науково-практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальних курсах із філософії культури, музикознавства, історії української культури та мистецтва; у спецкурсах із українського національного характеру. Результати дослідження мають практичне значення для працівників митної служби під час атрибуції ними пам'яток української музичної культури XIX ст.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено на міжвузівських і міжнародних наукових конференціях, зокрема, Міжнародній науково-практичній конференції “Митна справа в Україні: сучасні проблеми та шляхи вдосконалення” (Дніпропетровськ, жовтень 1999 р.); “Актуальні питання вивчення російської літератури та культури у європейському контексті” (Краків, Польща, вересень 2000 р.); науково-методичній конференції “Актуальні проблеми підготовки фахівців з митної справи” (Дніпропетровськ, листопад 2000 р.); міжнародних конференціях “Російська література на порозі третього тисячоліття” (Київ, грудень 2000 р.), “Проблеми збереження, консервації, реставрації та експертизи музейних пам'яток” (Київ, Національний науково-дослідний реставраційний центр, травень 2001 р.); науково-практичній конференції “Митна політика України на сучасному етапі” (Дніпропетровськ, листопад 2001 р.); на Сьомих міжнародних читаннях молодих учених до пам'яті Л.Я. Лівшиця (Харків, лютий 2002 р.); міжнародній конференції “Мова та культура” (Київ, липень 2002 р.); також лекціях із української та світової культури, практичних заняттях з “Атрибуції культурних цінностей”, “Основ образотворчого мистецтва та вартісної оцінки культурних цінностей”.

Зміст основних положень дисертації, їх ідеї та висновки відображено у 6 статтях.

Розроблено описи культурних цінностей у протоколі про порушення митних правил для використання їх у практичній роботі митника з контролю за переміщенням культурних цінностей.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатку. До роботи додається список використаної літератури з 314 найменувань. Обсяг роботи 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтовано вибір теми, її актуальність, зв'язок роботи з науковими планами і темами, визначені мета і завдання, базова методологія дослідження, відтворена наукова новизна і практична цінність роботи, перераховані публікації та конференції, у яких знайшли апробацію результати дисертаційного дослідження.

ПЕРШИЙ РОЗДІЛ - “Перехідні епохи. Ознаки рубіжного мислення перехідних епох та національний характер” - складається з 3-х підрозділів, у яких виявляються ознаки перехідних епох і національна топіка, розглядається проблема національного характеру у вітчизняній науці.

У першому підрозділі - “Перехідні епохи та рубіжне мислення” - доведено, що проблема перехідності привертала увагу найрізноманітніших дослідників - літературознавців, мистецтвознавців, філософів, істориків, культурологів - у зв'язку з тим, що типологічні ознаки перехідних епох дозволяють зрозуміти конкретні феномени культури цих періодів. Систематизуючи численні роботи, присвячені проблемі перехідності, ми виділяємо характерні риси вказаних періодів, і серед них: зміну концепції людини, трансформацію картини світу, зміну естетичного ідеалу, відмову від звичних орієнтирів і пошуки нових художніх моделей для створення образів героїв, чергованість періодів “спадів” та періодів бурхливого “піднесення”. У дисертації здійснено спробу проектування цих ознак на вивчення музичної культури ХІХ ст.

Розглядаючи результати досліджень перехідності, втілені у визначенні стрижневих для кожної культури моментів - таких, як “серце культури”, “невідчужувана топіка” (А. Панченко), “цивілізаційний філософський код” - поділяємо думку про наявність так званої “міфологічної інфраструктури” (А. Кофман), простежуваної у сталому використанні архетипних образів і моделей героїв, які, своєю чергою, визначають тип тієї чи іншої культури (В. Земський). Залучаючи покладену Д. Лихачовим, А. Панченко, Ю. Лотманом методологічну основу зміни концепції людини як типологічної особливості перехідної епохи, у результаті стверджуємо можливість кодування моделей особистостей різних епох у межах національної художньої парадигми специфічними засобами останньої, про що свідчать зафіксовані в літературі “історичні характери” - орієнтири самоідентифікації в суспільстві. Спираючись на роботи українських дослідників, припускаємо, що такими особистостями романтичної епохи для України стали Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Лисенко та ін.

Разом з тим переконуємося в ідеї, що музична культура ХІХ століття як складник української культури, по-перше, виявляє численні ознаки перехідної епохи з орієнтацією на активізацію міфу та специфічних його трансформацій, по-друге, оголює архетипну та “міфологічну інфраструктуру” культури кінця ХХ ст., по-третє, дозволяє зафіксувати не тільки зміни, а й топіку останньої (національний мономіф), її системну цілісність, яка допомагає зрозуміти контури сучасної моделі світу.

У підрозділі 1.2. - “Національний міф та його виявлення у культурі” - наводиться, що знакові для романтичної епохи в Україні постаті - Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Лисенко - у розумінні найбільш прийнятних і очікуваних утілень особистості в цілому, зафіксували у своїй творчості ту “національну історію”, яка стала орієнтиром для творення художніх образів. Структура міфологічного національного мислення вияскравлюється у конкретних творах цих митців через понятійно не оформлені колективні уявлення і відчуття. Виявляються вони, здебільшого у певних типах персонажів (“мужній, але нещасливий козак”, “покинута дівчина”, “бідний сирота”), стереотипах (“жорстокий поміщик”, “фанатичний єзуїт”, “скупий єврей”) чи образах-картинах (приміром, “ідилічна хата, оточена садом”). Так, Шевченко, спираючись на подані фольклором образи, типи, стереотипи, типові сцени, ситуації, настрої, що є втіленням властивих певній культурі цінностей та ідеалів, виробляє форму психологічного звільнення, створює міфологічну програму для власної нації, унаслідок чого сприймається як носій міфу, по-іншому - “пророк” (Г. Грабович).

Беручи до уваги дослідження А. Кримського (“Архетипи української культури”, 1996), О. Забужко, М. Кисельова (“Феномен землеробства в українському світі”, 1995), Ю. Луцького, А. Нямцу, В. Топорова (“Світове дерево: універсальний образ міфопоетичної свідомості”, 1977), І. Лисого (“Міфоборство як міфотворчість?”, 2000), А. Топоркова (“Предвосхищение понятия “архетип” в русской науке ХІХ века”, 2001), А. Іваницького (“Архетипы Гоголя”, 2001), доходимо висновку, що національний міф, тобто витворена культурою “я-концепція” щодо особи українця та його ментальних якостей, стає загальною культурною формою підтримання, обґрунтування та репродукції, культурної легітимації властивого українству етосу. Риси останнього й обумовили певний тип поведінки та психологічних реакцій на ситуації - національний характер. Ретранслятором цієї стабільної психологічної структури стала українська культура.

У підрозділі 1.3. - “Проблема національного характеру у вітчизняній науці” - витворено генезис філософського аналізу категорії національний характер. Розгляд філософського традиційного осмислення проблеми національного характеру дає можливість ознайомитись із логікою побудови перших спроб обґрунтування його як категорії. Уперше питання про наукове дослідження специфіки національного світосприйняття, у тому числі, і національного характеру на рівні політики, релігії, культури поставили М. Костомаров, П. Чубинський, В. Антонович, М. Грушевський. З точки зору національно-обумовлених психофізичних властивостей розглядають цю категорію І. Огієнко, Д. Донцов, Д. Чижевський, І. Мірчук, О. Кульчицький, В. Янів, І. Лисяк-Рудницький. Від простого опису унікальних рис вдачі народу, ототожнювання національного характеру з темпераментом, акцентування на ціннісних орієнтаціях, відношенні до влади, до праці, поступово філософська думка прийшла до розуміння національного характеру як способу реалізації людської сутності в національному культурному просторі. Висвітлення різних аспектів бачення категорії національного характеру в працях А. Бичко, І. Бичко, І. Старовойта, П. Гнатенка, А. Швецової, М. Степаненко, інших учених, дає можливість стверджувати, що національний характер - продукт культурно-історичного розвитку нації в конкретних природних та історичних умовах. Беручи до уваги наявні дефініції національного характеру, стверджуємо, що національний характер, фіксуючи принцип персоналізованості етнічної спільноти, є психологічним еквівалентом духовного світу, складники якого тісно пов'язані між собою у єдиному психічному комплексі. Останній виявляється у різноманітних ситуаціях буття, реакціях на них, у вигляді усталених комплексів поведінки, практичних настанов, автоматизмів і реакцій, домінантною рисою яких є “часова стабільність”. Національний характер - не статичний перелік типових рис представників етносу. Спостережувана подібність психологічних рис у представників певного етносу залежить від історично-культурного середовища та вимог культури до особистості.

До типових ознак українського національного характеру належать орієнтованість на багатство “внутрішньої” людини, її моральні та релігійні устремління, на велич духу, цінність людини насамперед у її чуттєво-емоційних проявах, прагнення до духовного вдосконалення, єднання з Богом.

Головний критерій нашого бачення національного характеру базується на усвідомленні цієї категорії як ефективного методологічного інструмента аналізу духовно-психологічних аспектів національного життя.

РОЗДІЛ 2 - “Українська музична культура ХІХ століття як прояв національного мислення” - складається з 5 підрозділів, у яких розглядається характер упливу національного мислення на українську музичну культуру XIX століття; визначається, якою мірою романтичні принципи світосприймання властиві українській музичній культурі.

У першому підрозділі - “Філософська основа українського романтизму” - обґрунтовується значення епохи романтизму для національної культури.

Український романтизм за своїми джерелами, естетичною природою був суверенним, “нетотожним“ західноєвропейському романтизмові, унікальним, але подібним за сутністю і характером розвитку до російського та південнослов'янського романтизму, зважаючи на подібність історичних умов розвитку. Серцевиною, сутнісним ядром української романтичної філософії є проблема “людина - нація”. Рефлексію щодо сенсу існування рідного народу, осягнення етносом власної “самості” розпочинає романтична українська література. Увага до внутрішнього життя героя в українському романтизмі вилилася в оспівування сільського побуту, образів селян, патетичну любов до своєї землі, акцентування високих моральних якостей українського народу, його богообраності - месіанства, зразкової душевності (М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Гоголь). Переплетіння “європеїзму” та архаїчних народних уявлень, звичаїв, релігійних обрядів, філософського вільнодумства, західництва, а найголовніше - спирання на фольклор оформлює романтизм для українського, особливо західноукраїнського мистецтва надзвичайно органічно.

Важливими у становленні романтизму в Україні є ідеї німецької класичної філософії. Погляди Ф. Шеллінга і Й. Гердера стимулювали зацікавленість романтиків усною народною творчістю, а відтак відображеним у ній „духом народу”, його особливим світосприйняттям і світорозумінням. Виходячи з ідеї тотожності суб'єкта й об'єкта, українські романтики порушують проблему входження людини в суспільство. „Філософія серця”, популярна серед українських романтиків (Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Гоголя, М. Шашкевича) утверджує ідею Ф. Шеллінга про тотожність людини і природи, висуваючи гуманність основним принципом співіснування людини з природою і суспільством.

У дисертації схвалюється концепція дослідника М. Паласюка, що виникнення характерних українських рис - сентименталізму та індивідуалізму - відбувається під упливом ідей німецького романтизму, зокрема, пов'язане із суб'єктивізмом Й. Фіхте. В українському романтизмі суб'єктивізм вилився у захист національної самобутності українців. Ідеї протесту, заклик до боротьби, поряд із іншими особливостями романтизму, відображено у творчості діячів Кирило-Мефодіївського товариства М. Гулака і Т. Шевченка.

У підрозділі 2.2. - “Український музичний романтизм та специфіка національного художнього мовлення” - розуміння романтизму зводиться до витлумачення його як стильової категорії, пов'язаної з поняттями й символами, закладеними в колективному філософсько-художньому світогляді українців із язичницьких часів, який породив специфічні естетичні ознаки, властиві саме українському світовідчуттю. Найприкметніші сутнісні ознаки української музичної культури - м'яка лірика, спирання на фольклорну обрядовість, чуттєвість, ірраціональність - ототожнюються з “колективним первнем обряду” (Л. Кияновська). Фольклорна пісенність як узагальнена естетична категорія, із сталим набором метафор, символів, конкретними персонажами і сюжетними поворотами виступає константою професійного художнього мислення українського мистецтва (С. Грица).

Український музичний романтизм на всіх етапах еволюції поступово розширює виражальні можливості музики, збагачує її емоційний діапазон і семантичне поле. Кореляція гармонічних, формотворчих класицистичних основ із народною традицією та романтичною лінією демонструє стилістичну неоднорідність (Т. Мартинюк). Спостерігається автономізація музики, її вивільнення з життєвого (культового, ритмо-церемоніального, побутового) та словесного контексту. Зміна темпорального аспекту романтичної ментальності простежується у концепті гармонії, нове розуміння якої охоплює не тільки статичний момент, але й процес, іншими словами - вертикаль (структуру співзвуччів) і горизонталь (логіку зв'язків). Концепт музики для романтиків містить тайну, загадку. Романтики усвідомлюють, що основа музики, звук - лише знак, символ (Л. Тарапата). До основних романтичних засад естетичного порядку і принципів художньої виразності відносять примат емоційності, чуттєвості, суб'єктивності над раціоналістичністю, інтелектуальним началом із прагненням до об'єднання різних видів мистецтв у синкретичній єдності. Концентрація на особистості неминуче призводить до переваги жанрів і форм монологічного характеру в цілому, а в музиці зокрема - інструментальних і вокальних мініатюр, також програмних оркестрових творів автобіографічного характеру. Ця ж основна позиція зумовлює підвищений інтерес до національної самобутності як невід'ємної ознаки світогляду індивідуума.

Визначальною особливістю української музичної школи XIX ст. стає увиразнення української національної специфіки шляхом цитування українського фольклору на текстовому та інтонаційному рівнях або перевтілення народних джерел (духовна музика). Ця тенденція найяскравіше виявляється, починаючи з другої половини XVIII ст., у пісні-романсі, духовній музиці, інструментальних творах на народній основі.

Пункт 2.2.1 - “М. В. Лисенко як засновник національного музичного мовлення” - присвячений визначенню ролі М. Лисенка у формуванні української музичної культури, постать якого неодноразово привертала увагу дослідників. Музична мова композитора - етнохарактерна знакова система - стає ґрунтом, детермінує виникнення національного музичного стилю як типологізованої основи закономірності мислення, базуючись на перетворенні мелодичних, ладових і ритмічних особливостей народної музики. У фольклорі як системі втілюються понятійно не оформлені колективні уявлення і відчуття. Відтак спостережувані в ньому образи, типи, стереотипи, настрої мають емоційне навантаження і водночас містять цінності та ідеали, властиві певній культурі. Презентовані фольклором елементи зустрічаємо у творчості Лисенка на глибшому й загальнішому за особисті почуття і досвід рівні. Лисенко накладає власну модель на світ, який конденсує структурні одиниці (або “теми” і “мотиви”), придатні до узгодження з глибокими, захованими у підтекст структурами міфічного коду. Міфологічне мислення композитора вбирає в себе найрізноманітніші теми і предмети українського світу, водночас воно є синхронним, оскільки в підтексті руйнує часові межі. У міфі Лисенка Україна - це стан буття, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення, - форма ідеального.

У пункті 2.2.2 - ``Ментальність. Мова. Музичне мислення” - з'ясовується, що мова та символічно-речові форми культури як семіосфери, заповненої специфічними кодами, утворюють ту спільність, за якою визначається ментальні відмінності буття етносу. Спираючись на висновок A. Асафьєва про тотожність понять `мовознавство', `мова' та її структура поняттям `музикознавство', `музика' та її форми, звертаємо увагу на те, що музика як прадавня форма абстрактного мислення людства виникає до появи мови як знакової системи і народжується із звуконаслідування, поєднуючи в собі емоційний та інтелектуальний коди світогляду й світосприйняття певного етносу. Саме тому звернення до аналізу музичного строю та музичної культури етносу в аспекті їх взаємодії з рисами національного характеру дозволяє звернутися до першоформ культури, відтворюючи етап формування архетипів. Архетипний звукотип формує основу ритмо-інтонаційного комплексу народної та професійної музики і літератури. Таким чином, музика обумовлює культурну самобутність етносу, бере участь у формуванні психоінформаційного його простору, утворюючи послідовність “звук - інтонація - знак - символ - мова - сенсова спільність”.

У пункті 2.2.3. - “Ментальна релігійність та українська духовна музика: точки дотику” - простежується зв'язок української релігійності з національною культурою.

Доводиться, що саме українське православ'я - інститут публічного та духовного життя народу сприяло розвиткові духовного життя народу, його національної самосвідомості. Спираючись на дослідження М. Грушевського (“З історії релігійної думки в Україні”), Д. Чижевського, І. Мірчука, І. Бичка, вважаємо, що християнство і традиції української культури обумовлені вкоріненими у підґрунтя підсвідомості рисами характеру, зокрема, релігійністю, декоративністю; запитами внутрішньої гармонії; інтровертивністю та “захованістю” психічного життя; споглядальним ставленням до дійсності; пріоритетом особистих контактів і взаємин. Розквіту релігійної свідомості сприяють також властиві українському народові терпіння, покірливість, невойовничість (О. Нельга, О. Колісник), що відповідають засадам християнського світу. Релігійність українців є неодмінною константою етнопсихологічної структури (В. Янів).

Традиційний і водночас унікальний церковний спів в Україні бере початок від часу християнізації й охрещення Русі-України, він розвивався під упливом місцевих обставин і психіки народів, що ним уже послуговувалися. Саме тому наполягаємо: закони розвитку й походження української церковної музики можна зрозуміти тільки тоді, коли вони виводяться із урахуванням історії народу як творця та носія цієї музики (П. Маценко).

Через порівняння мелодій українського із грецьким церковним співом, з церковним співом пограничних з Україною народів, які перебули під упливом Візантії, дослідники П. Маценко, О. Кошиць декларують оригінальність українського співу, створеного незалежно від іноземних упливів, його “українсько-пісенну сутність”, - тобто фольклорне підґрунтя, а відтак національний характер. Українська духовна музика, досліджена в працях Н. Герасимової-Персидської (“Роль церкви в музичних реформах кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.”, 1991), Б. Кудрика (“Огляд історії української церковної музики”, 1995), Ю. Медведика (“Українська духовна піснетворчість ХVІІ - ХVІІІ століття”, 1998), постає “шаром - утримувачем” стабільної національної сутності музичної культури, що ґрунтується на народній основі та є не лише проявом релігійності, але й стимулом розвитку духовності українців.

У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ - “Матеріальні прояви національного характеру у музичній культурі ХІХ століття” - виконано самостійне дослідження українських музичних інструментів і національного характеру, виділено ознаки романтичного в оформленні нотних видань XIX століття.

У підрозділі 3.1 - “Українські музичні інструменти та національний характер” - виявлено, що особливості українського національного характеру мають матеріальне втілення на рівні національного народного інструментарію. Розмаїття останнього, із одного боку, обумовлюється унікальним українським індивідуалізмом на рівні адаптування кожного інструмента до виконавських можливостей людини, із іншого, визначає розмаїття конструкцій, стрій, матеріал виробу, особливості музикування, підтверджує високий творчий та музичний рівень українців, за яким - певний етап розвитку суспільства, світоглядно-філософське підґрунтя, національний характер, соціальна вмотивованість, специфіка національного музично-пісенного виконавства.

Сталість етнічних стереотипів українців підтверджується не тільки тим, що етноносії з плином часу музикують на інструментах певних різновидів, а й використанням інструментарію з певною метою, яку традиційно реалізовували українські барди, спілкуючись з своїм народом за допомогою уживаних і перевірених часом невідчужуваних смислів національної топіки. Ця група виконавців репрезентувала народні морально-етичні та ціннісні орієнтири, його світоглядні принципи, що уможливлювали для українців збереження собітототожності в складних історичних умовах. Адекватні ментальності українців - релігійність, патріотизм, незалежність, усвідомлення власної соціальної спільності, носіівство символів народного життя - не просто відбилися у репертуарі бардів, а матеріалізувалися в особливій манері виконання, що поєднує не стільки спів, скільки співпереживання. Так, незважаючи на вдосконалення кобзи-бандури (інструмента - уособлення України та репрезентанта її у світі) у площині його хроматизації й розширення діапазону, узята група інструментів зберегла свою функцію акомпанувати морально насиченому співові - “випромінювачу” справжньої “українськості”.

Невід'ємна риса українського інструментарію - його багата декорованість комплексом виражальних засобів: розписом, різьбленням, профілюванням, випалюванням, інкрустацією, інтарсією, аплікацією та іншими техніками або їх сполученням (про це свідчать зразки бандур, кобз, цимбалів, різновиди духових інструментів ХІХ ст., які зберігаються у фондах Київського музею музичних інструментів при Києво-Печерській Лаврі, у фондах Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького, у фондах Львівського музею етнографії та народних промислів). Характер оздоблення та композиційні схеми декору музичних інструментів відповідають основним законам української орнаментики (узагальненості, схематизації форм, графічності, упорядкованості, досконалому відчуттю ритму і внутрішній розробці елементів), зумовлюються тривалою мистецькою традицією, побутовими й культурогенними умовами, смаком виробника та підтведжують ментальний естетизм в усталеності графічних і колористичних уподобань, властивий українському національному характерові потяг до святковості, поетичності, яскравих барв (А. Макаров). В основі їх - культ поклоніння природі, що відбиває елементи символіки стародавніх вірувань українців, закріплені у пам'яті поколінь.

У підрозділі 3.2 - “Ознаки романтичного в оформленні нотних видань ХІХ століття” - доведено, що романтичний світогляд, гармонійно засвоєний і перетворений національною музичною школою, властивий кращим зразкам декорованих нотних видань XIX століття і має власні прояви¹¹ Оскільки друк нотних видань в Україні у достатньому обсязі почав здійснюватися лише з другої половини XIX століття, а на теріторії нашої держави зберігається велика кількість нотних текстів епохи романтизму, які мають статус культурних та історичних цінностей, вважаємо за необхідне торкнутися не тільки українських, а взагалі існуючих нотних видань зазначеного періоду, оскільки риси та суттєві ознаки цих культурних пам'яток, безумовно, збігаються.. Наприклад, титульні аркуші нотних видань прикрашалися художньою віньєткою, (“Ліричний альбом”, 1829 рік, виданий за допомогою Н. Павліщева, “Північний музичний альбом” 1832 року, виданий Д. Брифом), котра гармоніює з виконаною тією ж технікою художньою рамкою, іноді доповненою розчерками, що підкреслюють романтичне осмислення дрібних деталей; малюнками романтичного характеру на зразок хмар, лір, вінків, музичних інструментів, фігур з античного світу в обов'язковому оточенні хмар (“Драматичний альбом” О. Верстовського та А. Писарєва 1827 року, “Ліричний альбом на 1832 рік” Й. Ласковського й В. Норова (малюнки Ф. Толстого, гравовані А. Мельниковим), альбом “Новосілля” 1834 року, “Аматорів співу” 1837 року тощо), фігурами жінок, просто й легко вбраних, із віддзеркаленням природності простих людей, їх праці й способу життя; зображенням землі, літографованими пейзажами - романтичними ландшафтами, що ілюстрували пісенний матеріал і відображали романтичні ідеали епохи національного піднесення, інтерес до різноманіття й неповторності навколишнього світу, жвавості й мінливості природи (збірка на честь 25-річчя літературної діяльності І. Франка, яка містила поезії “Зів'яле листя”, твори М. Лисенка, С. Воробкевича і С. Людкевича (художник І. Труш)). Для пейзажних зображень на нотних титулах іноді характерний неясний, романтичний вид (в альбомах “Букет” 1832 і 1833 років). Ноти починають прикрашати портретами, що відбивають настрої й проблеми епохи (“Музичний альбом із карикатурами”, виданий у 1849 році О. Даргомижським і оздоблений карикатурами О. Степанова). Збагачуючись новим розумінням простору, світлості, форми, портрет не втрачає схильності до декоративної звучності кольору, монументальності композиції, втілюваними у великомасштабності зображень, виразності силуету. Поєднанням схем репрезентативного портрету попередніх сторіч із об'ємно-просторовим моделюванням форми відзначені парадні зображення на весь зріст, у яких акцентується увага на передачі оточення. Однак найбільшої популярності набувають погрудні зображення, що відтворюють процес інтимізації жанру, утвердження в ньому камерної форми. У них простежується прагнення до вираження лірико-поетичного настрою, до метафори (ноти видавництв М. Бернарда, А. Гутхейля, П. Юргенсона, В. Бесселя, М. Бєляєва, С. Кусевицького). Серед українських видань досконалим оформленням виділяються випуски “Бібліотеки музикальної Бояна” (літографічна майстерня Андрейчина, 1892 р.), нотні видання одного з перших музичних видавництв Галичини “Бібліотеки музикальної”, 1885 р. (інтерес становить оформлення випусків українським народним орнаментом). Кращим європейським виданням дорівнював друк музичних творів у музичному видавництві “Станіславський Боян” (Галичина).

Нотні видання XIX століття мають цінність не лише тому, що вони характеризують особливості розвитку музичної та побутової культури через уміщення в них визначеного виконавчого репертуару. Особливості декору титульного аркуша дають можливість визначити художній образ епохи - віддзеркалення благородних, сповнених романтичного пориву прагнень людини, що були породжені новою системою цінностей.

ВИСНОВКИ

Формування національної музичної культури ХІХ століття обумовлено ментальними особливостями українців. Виявляючи типологічну подібність із художніми феноменами перехідності, культура українського романтизму утілює специфіку національного художнього образу світу, функціонуючи невід'ємно від національного характеру, складники якого тісно пов'язані між собою у єдиному психічному комплексі. Останній вияскравлюється у різноманітних ситуаціях буття й реакціях на них, тлумачиться зі змісту конкретних ситуацій історичного розвитку народу, існує у вигляді усталених комплексів поведінки, практичних настанов, автоматизмів і реакцій, домінантною рисою якого є “часова стабільність”.

Наявно виділяється музична компонента українського національного характеру, обумовлена частково надзвичайно високим потенціалом музичних здібностей (узалежненим від антропологічних, географічно-кліматичних і соціально-історичних чинників), здебільшого - рисами українського національного характеру (“сентименталізмом”, “мрійливістю”, “чутливістю” та “чуйністю”, “меланхолійністю”, “інтровертизмом”), які є запорукою схильності до творчості, глибоких особистісних переживань, пов'язані з можливістю швидкого емоційного відгуку. Ці риси свідчать не тільки про музичну обдарованість нації, а й гарантують успішність музичної діяльності у будь-якому її вигляді. Музикальність українців - це передусім специфічно “музичний” у філософському розумінні засіб світосприйняття. Звукові феномени, найпростіші закономірності українських музичних структур перетворюються на символічні форми, міфологізовані метафори духовного досвіду, на універсальні умоглядні структури, достатньо місткі для вміщення різнохарактерного змісту, вираження того чи іншого смислу. Активне функціонування музики в українській культурі, “музичність” поданих у такий спосіб результатів мислення не є перешкодою для їх осмислення. Наявність досвіду активного музичного сприйняття перетворює сферу музичного на загальносхвалений семантичний простір. Ритмо-інтонаційний комплекс музики, обумовлюючись емоційною чутливістю, становить конкретний сенсовий код тієї чи іншої культури, базується на архетипних звукотипах і звичних національних засобах звукоутворення, виступає як родовий знак, етнічний пароль до культурної самобутності. Тому аспект взаємодії музичного строю та музичної культури етносу з рисами національного характеру дозволяє звернутися до першоформ культури і водночас до етапу формування архетипів. Отже, музика обумовлює культурну самобутність, бере участь у формуванні психоінформаційного простору етносу, утворюючи послідовність: “звук - інтонація - знак - символ - мова - сенсова спільність”.

Романтизм як універсальна художня система найглибше відбиває українську етнічну ментальність, стабільність якої підтверджує аналіз музичної духовної спадщини ХІХ століття, яскраво індивідуально виявлений у професійних школах.

Музичне мистецтво долисенківської доби переживає період відбору мовних норм. У творах знаходимо співіснування двох складників - класицистичного синтаксису й різноманітних проявів романтичної естетики (особливо в галузі мелодики) - у якому друга компонента надалі заміщує першу.

Ґрунтом української національної музичної мови стає музична мова М. Лисенка - етнохарактерна знакова система, яка детермінує виникнення національного музичного стилю як типологізованої основи закономірності мислення та базується на перетворенні мелодичних, ладових і ритмічних особливостей народної музики. У міфі Лисенка Україна - це стан буття, екзистенціальна категорія в теперішньому часі, а в майбутньому, після свого остаточного перетворення, - форма ідеального.

Особливості українського національного характеру мають матеріальне втілення на рівні національного народного інструментарію та оформлення нотних текстів.

Розмаїття інструментарію обумовлюється унікальним українським індивідуалізмом на рівні адаптування кожного інструмента до виконавських можливостей людини, визначає розмаїття конструкцій, стрій, матеріал виробу, особливості музикування, підтверджує високий творчий та музичний рівень українців, за яким - певний етап розвитку суспільства, світоглядно-філософське підґрунтя. Український інструментарій із-поміж інших вирізняє наявність інструментів, які функціонують у ролі співучасників виконання морально-етичного репертуару (кобза, бандура, ліра). Сталість етнічних стереотипів українців підтверджується використанням інструментарію з метою, яку традиційно реалізовували українські барди, спілкуючись з своїм народом за допомогою уживаних і перевірених часом невідчужуваних смислів національної топіки. Адекватні ментальності українців - релігійність, патріотизм, незалежність, усвідомлення власної соціальної спільності, “носіївство” символів народного життя - матеріалізувалися в особливій манері виконання, що поєднує не стільки спів, скільки співпереживання.

Невід'ємна риса українського інструментарію - його багата декорованість комплексом виражальних засобів: розписом, різьбленням, профілюванням, випалюванням, інкрустацією, інтарсією, аплікацією та іншими техніками або їх сполученням. Характер оздоблення та композиційні схеми декору музичних інструментів відповідають основним законам української орнаментики (узагальненості, схематизації форм, графічності, упорядкованості, досконалому відчуттю ритму і внутрішній розробці елементів) та підтведжують ментальний естетизм в усталеності графічних і колористичних уподобань.

Романтичний світогляд, гармонійно засвоєний і перетворений національною музичною школою, властивий кращим зразкам декорованих нотних видань XIX століття і має власні прояви. Нотні видання XIX століття мають цінність не лише тому, що вони характеризують особливості розвитку музичної та побутової культури через уміщення в них визначеного виконавчого репертуару. Особливості декору титульного аркуша дають можливість визначити художній образ епохи - віддзеркалення благородних, сповнених романтичного пориву прагнень людини, що були породжені новою системою цінностей.

Отже, відзначена типологічною подібністю до перехідних епох, українська музична культура ХІХ століття функціонує як прояв комплексу рис національного характеру, що зберігає специфіку українського світу.

ДОДАТОК - уміщує розроблені на основі дисертаційного дослідження форми описів матеріальних фактів культури - музичних інструментів і нотних текстів - для атрибуції пам'яток української музичної культури у практичній роботі митника.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ З ТЕМИ ДИСЕРТАЦІЇ

Українські музичні інструменти та національний характер // Вісник Харківського національного університету № 499/2001. Серія: теорія культури і філософія науки. - вип. № 31. - 2001. - С. 73-81.

Ознаки романтичного в оформленні нотних видань XIX століття // Вісник Харківського національного університету № 505'1. Серія: “Теорія культури та філософія науки”. - 2001. - С. 114-119.

Музична культура як відбиток ментальності етносу // Грані 2(22) - науково-теоретичний та громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ, 2002. - С. 102-105.

Типологічні ознаки українських нотних текстів як об'єктів контрабандного вивозу // Митна справа. - 2000. - №6. - С. 40-44.

Польський романтизм і російська музична культура XIX століття // Проблемы современной русистики. - Краков: Институт русской филологии. - 2001. - С. 576-581.

Рідкісні музичні інструменти як об'єкти інтелектуальної власності // Матеріали науково-методичної конференції “Актуальні проблеми підготовки фахівців з митної справи” 23-24 листопада 2000 р. - Дніпропетровськ: АМСУ, 2001. - С. 197-199.

тези доповіді:

Ментальність. Мова. Музичне мислення // Сьомі міжнародні читання молодих учених до пам'яті Л.Я. Лівшиця. - Харків: ХГПУ ім. Г.С. Сковороди. - С. 27-28.

словник (у співавторстві):

“Словник культурних цінностей та їх складових частин: на допомогу митнику. Частина ІІ. Музика”. - Дніпропетровськ: АМСУ, 2002. - 1, 38 у.д.а.).

АНОТАЦІЇ

Марченко О.А. Роль національного характеру у формуванні української музичної культури ХІХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.12. - “Українознавство” (філософські науки) - Академія митної служби України, Дніпропетровськ, 2003.

Дисертація присвячена визначенню ролі національного характеру у формуванні української музичної культури та виявленню типологічних ознак матеріальних форм української музичної культури для вдосконалення контролю за переміщенням культурних цінностей через митний кордон України. Предметом дослідження є роль національного характеру у формуванні української музичної культури XIX століття.

В дисертації доведено, що типологічно подібна до феномена перехідності, культура українського романтизму утілює специфіку національного художнього образу світу та функціонує невід'ємно від національного характеру. Риси українського національного характеру обумовлюють специфічно “музичний” засіб світосприйняття українців. Музика як архетипна форма мислення обумовлює культурну самобутність, формує психоінформаційний простір етносу, утворюючи послідовність “звук - інтонація - знак - символ - мова - сенсова спільність”.

Романтизм як універсальна художня система глибинно відповідає українській етнічній ментальності. Романтичний світогляд, гармонійно засвоєний і перетворений національною музичною школою, властивий кращим зразкам декорованих нотних видань XIX століття.