Творчість Памфіла Юркевича у контексті української філософської традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ПРАВА ТА ЮРИДИЧНОЇ ЛОГІКИ

РЕФЕРАТ

для складання кандидатського іспиту з філософії

на тему:

«Творчість Памфіла Юркевича у контексті української філософської традиції»

Виконав:

ад'юнкт кафедри

оперативно-розшукової діяльності

Павленко Сергій

Олексійович

КИЇВ - 2012



ПЛАН

Вступ

1. Передумови становлення філософської думки П.Д. Юркевича

2. Педагогічні погляди П.Д.Юркевича

3. "Філософія серця" (кордоцентризм) у творчості П.Д. Юркевича

Висновок

Список використаних джерел



ВСТУП

Актуальність теми. На сьогодні українське суспільство переживає процес духовного та національного відродження, процес оновлення історичної і філософської пам'яті. Безперечно, у сфері переосмислення культурного надбання країни чільне місце належить історико-філософській науці, яка передусім покликана задовольняти духовні потреби національної культури.

В роки становлення України як незалежної держави загалом по-новому розкривається історія нашого суспільства, даються об'єктивні оцінки і подіям, і особистостям. У філософському співтоваристві країни проглядаються великі і багатообіцяючі зміни. Перестала бути предметом ганебної критики, а інколи й відвертого цькування ідеалістична філософія і, зокрема, християнська філософська традиція з її унікальною антропологічною проблематикою, в котрій у своєрідній формі ставилися гносеологічні, логічні та ін. питання різноманітних способів пізнання, типів істинності, сфери дієвості і застосування формально-логічних законів, специфіки інтуїтивного знання тощо. Саме до такої традиції слід віднести філософські побудови видатного мислителя сер. XIX ст. Памфіла Даниловича Юркевича (1827-1874).

Ім'я цього мислителя до недавнього часу було майже забутим і рідко зустрічалося у філософській літературі. Його філософські ідеї практично не аналізувалися вітчизняними істориками філософії і впродовж довгих десятиріч перебували у полоні ідеологічних штампів і шаблонів, були позбавлені дослідницької уваги та об'єктивних оцінок. Виникла нагальна потреба ґрунтовного осмислення ідейної спадщини мислителя і повернення її із забуття, що дасть змогу відтворити її оригінальність і значимість як для минулого, так і для сучасної духовної культури, періоду розбудови країни. Насамперед це стосується моральнішої проблематики Юркевича, яка і в наш час лишається актуальною: проблема добра, справедливості, любові, значення серця для морального розвитку людини, значення людського вчинку, миру з ближнім, як умови християнського співжиття тощо.

П.Д. Юркевич був надзвичайно сучасний філософ, мислитель і педагог. Його праці присвячені не лише філософії, а й вихованню, навчанню, психології, релігії, державі і праву.

Філософія Юркевича трансформувала в собі найкращі традиції західноєвропейської і вітчизняної філософської думки. Позитивним результатом дослідження філософії Юркевича є звернення сучасних дослідників до всієї спадщини мислителя. Наприклад, Г.Боровська аналізує християнсько-педагогічні праці Юркевича; М.Лук, М.Запорожець, А.Тихолаз звертаються до підвалин критичного аналізу Юркевичем філософського матеріалізму і морального егоїзму, що яскраво проявилося у знаменитій критиці мислителем "антропологічного принципу у філософії" М.Чернишевського; А.Арістова досліджує проблеми філософії релігії у творчості Юркевича

В наш час, коли ми знов повертаємось до джерел духовності, спадщина українського мислителя допомагає нам ясніше побачити, як духовне минуле країни, так і сьогоднішні проблеми в їхньому моральному, соціальному й емоціональному вимірі. Тому теоретичний аналіз його філософсько-антропологічної концепції, є одним із актуальних завдань історико-філософської науки. Ідеї Юркевича не застаріли, скоріше навпаки, - вони дають те підґрунтя, котре необхідне для усвідомлення як наявних теоретичних побудов, так і дійсного життя.

Мета дослідження: розкрити сутність творчості П.Д. Юркевича та її значення у контексті української філософської традиції.

Завдання дослідження:

розглянути творчий шлях П.Д. Юркевича;

встановити передумови, які вплинули на його філософські погляди;

розкрити сутність педагогічного підходу П.Д. Юркевича у його працях;

здійснити аналіз "сердечних" поглядів П.Д. Юркевича у філософії «кордоцентризму».

Предметом дослідження є творчість П.Д. Юркевича.

1. Передумови становлення філософської системи П.Д. Юркевича

Памфілій Данилович Юркевич - найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувались протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у сфері української духовності. Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші - конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму і навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішуються й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, В. Зеньковського та ін.

Памфіл Данилович Юркевич народився 16 лютого 1826 р. у с. Ліплявому Золотонішського повіту Полтавської губернії (нині Черкаська обл.) у родині православного священика.

Одержав добру підготовку у церковній школі при домі батька. Закінчив Переяславське духовне училище і Полтавську Духовну семінарію. Судячи з атестата, виданого Юркевичу семінарією, він мав блискучі успіхи з усіх предметів семінарської програми, досконало володів французькою і німецькою мовами.

У 1847-1851 рр. П.Юркевич навчався у Київській Духовній академії, наступниці Києво-Могилянської академії, що була науковим і освітнім центром України. Зміст і спрямування діяльності цього закладу відповідав вимогам тогочасної європейської культури. У царській Росії духовні академії залишались у період з 1850 по 1861 рр. єдиним типом навчальних закладів, де викладали філософію, тоді як в усіх російських університетах читання лекцій з філософії було забороненим.

Після закінчення академії Юркевич був залишений тут на посаді викладача філософських наук. У 1852 р. здобув ступінь магістра. У 1858 р. його призначили на посаду позаштатного, а у 1861 р. - штатного професора Київської Духовної академії. Київський період його діяльності був найбільш продуктивним, чому сприяла рідна українська атмосфера, яка формувала світогляд мислителя . За період своєї праці в академії Юркевич видав ряд філософських робіт: "Ідея" (1859), "Серце і його значення в духовному житті людини, згідно з вченням слова Божого" (1860), "З науки про людський дух" (1860). Характеризуючи цей період наукової та викладацької діяльності П.Д.Юркевича, В.О.Ключевський назвав його "прикрасою Київської академії" .

У 1861 р. у Московському університеті була поновлена кафедра філософії, і Юркевича П.Д., слава про якого пішла скрізь, запросили перейти. Він погодився і виявився в Росії єдиним «достатньо філософськи підготовленим, щоб зайняти без попереднього закордонного відрядження університетську кафедру»[18, с.48].

Віднині доля вченого пов'язана з Москвою. Він читає в університеті курси історії філософії, логіки, психології, працював у вчительській семінарії військового підпорядкування. З 1864 р. Юркевич працює на кафедрі педагогіки. За його пропозицією Рада Московського університету робить педагогіку обов'язковим предметом для студентів тих факультетів, по закінченні яких їх доля може бути пов'язана з педагогічною діяльністю. Юркевич викладає цю науку студентам всіх курсів і майже всіх факультетів . Один з учнів Юркевича згадує: "його лекції з педагогіки були чудові... Виклад лекцій з педагогіки був, незважаючи на серйозність, надзвичайно дохідливим". Крім того, вчений працює в учительській семінарії військового відомства. Відомий російський філософ В.С.Соловйов, учень П.Д.Юркевича, писав, що педагогіка була одним із найулюбленіших захоплень його вчителя. Г.Г.Шпет, філософ з європейським ім'ям, пояснив причини цього захоплення тим, що Юркевич бачив обов'язок філософії в чарівній величі оточуючих її теоретичний шлях моральних обріях - його завжди надихала цілісна філософія, і саме через завершальні її моменти морального достоїнства моральне, "практичне" примушувало його розв'язувати й теоретичні проблеми філософії. Зарубіжний дослідник творчості П.Д.Юркевича С.Ярмусь зазначає, що у застосуванні філософських висновків до реального життя, практичності його філософії проявився "українізм" мислення вченого, типово український характер думок, на які першим вказав В.Соловйов . Педагогічний журнал "Гімназія" в кінці 80-х років ХІХ ст. назвав П.Д.Юркевича "великим педагогом-теоретиком".

У 1869-1873 рр. Юркевич був деканом історико-філологічного факультету Московського університету.

Останні роки життя вчений присвятив розробці педагогічних проблем. Вийшли друком його книги і статті "Читання про виховання" (1865), "Курс загальної педагогіки з додатками" (1869), "Загальні підстави методики" (1865), "План і сили для початкової школи" (1870), "Ідеї та факти з історії педагогіки" (1870), "Майбуття звукової методи" (1872).

Наукова і викладацька діяльність П.Д.Юркевича не була належним чином оцінена московською громадськістю. Широкого розголосу набула лише його журнальна полеміка з М.Г.Чернишевським з приводу роботи останнього "Антропологічний принцип у філософії". Д.Чижевський, характеризуючи духовну атмосферу, що оточувала Юркевича у Москві, зазначав: "З незрозумілих причин матеріалізм (а саме найбільш примітивна його форма - "механічний матеріалізм") вважався на ті часи якось пов'язаним з радикалізмом політичним. Цього було досить, щоб уся прогресивна російська журналістика, в цей період максимальної філософічної некультурності (дванадцятилітня заборона викладів філософії на університеті зробила своє), накинулась на Юркевича як на політичного ворога. Цю полеміку, що її розпочав Чернишевський, важко назвати інакше як хрестовим походом темноти і некультурності, яка, не маючи сили боротися з думкою силою думки, підмінила полеміку лайкою, брехнею і особистими нападами. Проти цього знаряддя у Юркевича не було сили, і він замовк на довгі роки...

4 жовтня 1874 р. у віці 48 років помер П.Д.Юркевич, і був похований на цвинтарі Данилівського монастиря у Москві. Одну із промов на його могилі виголосив невідомий сільський священик з України, шкільний товариш П.Д.Юркевича. Поховання до наших часів не збереглося.

На жаль, відомість П.Д. Юркевичу принесли не його особисті філософські праці, а журнальна переписка з приводу роботи Н.Г. Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії». Чимала частина тогочасних «глядачів», яка майже не розуміла особливостей філософської суперечки, наперед була настроєна проти духовно-академічного філософа.

Двобічна позиція «офіційного» філософа, запрошеного з Київської духовної академії у Москву нібито спеціально для критики і розгрому наступаючого матеріалізму, вороже ставлення до нього ряду провідних журналістів, у тому числі і М.А. Антоновича, обумовили негативне відношення до Юркевича не лише зі сторони багатьох його сучасників, але і створили своєрідну «негативну традицію» в багатьох дослідженнях з історії російської філософської думки.

З іншої сторони, в низці праць російської філософської еміграції твори Юркевича оцінюються досить високо. Так, В.В. Зеньковський називає його «найбільшим представником Київської школи» (поряд з Ф.Голубінським, В. Кудрявцевим-Платоновим, В. Карповим, архімандритом Феофаном, С. гогоцьким). «Критика матеріалізму у Юркевича.... викликала різкі і грубі статті та нотатки у російських журналах; ім'я Юркевича у російських радикальних колах тривалий час було пов'язане - без будь-яких підстав - з уявленням про «маркобесії» і заважало засвоєнню чудових ідей (думок) Юркевича» [4, с. 319].

Однак не дивлячись ні на що, П.Д. Юркевич був і є українцем не лише за своїм походженням, а й за своїм світовідчуттям і світобаченням, характером філософствування (примат емоційно-чуттєвого над раціональним, індивідуального над загальним, елементи романтизму) був українським філософом. Своєю творчістю він вплинув на філософські орієнтири не лише вітчизняних філософів, а й російських - Володимира Соловйова, Євгена Трубецького, Миколи Бердяєва, Семена Франка, адже він мислив не тільки категоріями свого часу, а й поняттями, які випереджали той час, наближаючи його до пізніших філософських напрямків - екзистенціалізму, персоналізму, філософії життя.

2. Філософські засади педагогічних поглядів П.Д.Юркевича

Педагогічна концепція П.Д.Юркевича є органічним продовженням його філософсько-антропологічного вчення. Вона ґрунтується на глибоких філософських, логічних, психологічних основах, що надає їй цілісності та довершеності.

П.Д.Юркевич вважав, що цінність педагогіки полягає у розробці такого вчення, яке б «обіймало людину й її життя з усіх сторін - з моральної, естетичної, інтелектуальної і релігійної, виховуючи її як для власної досконалості, так і для величних союзів сім'ї, держави і церкви» [22, с.17]. Ці слова можна з повним правом застосувати для характеристики педагогічної концепції самого мисленника. Незаперечною заслугою П.Д.Юркевича є осмислення ним педагогіки як науки про виховання. Ця думка повністю узгоджується з висновками сучасних педагогів про визначення педагогіки, її предмет.

Учений переконаний у перетворюючій силі виховання у житті суспільства. Для нього виховання є такою духовною силою, яка робить можливим як існування людства, так і його вдосконалення [23, с. 4]. Він надає вихованню державного значення, вважаючи, що ніщо так беззаперечно не визначає ступінь освіченості суспільства і держави, як удосконалення молодого покоління. Виховання і освіта - умова розвитку держави: «Держава підтримує своє існування й історичне значення спочатку арміями; потім вона усвідомлює могутню силу капіталу й опікується розвитком народного добробуту; нарешті вона переконується, що до цих умов її сили і значення має долучатися ще одна умова, до того ж найважливіша і нічим іншим незамінна: умова ця є народна освіта» [23, с. 6].

Згідно педагогічної теорії П.Д.Юркевича, факторами формування особистості є спадковість, вплив соціального середовища, виховання і самовиховання. Основний серед них, на думку вченого, - виховання.

Для сучасної педагогіки актуальним залишається висновок мислителя про сутність категорії виховання. Виховання розумілось ученим як складний, довготривалий і суперечливий процес взаємодії вихователя і вихованця. Надзвичайно важливою є ідея Юркевича про виховання як «заняття практичне, яке складається з дій і протидій, із боротьби та опору; воно не тільки навчає вихованця, яким він повинен бути, але й робить його таким: воно є сила, яка здійснює ломку, перебудову, влаштування й перевлаштування внутрішнього життя вихованця» [23, с. 199].

Виховання здійснюється родиною, школою, церквою, суспільством. На першому місці - родина, оскільки вона завжди була і залишається природним середовищем перебування дитини: «дитя відроджується до життя морального під впливом сімейного духу».

Суспільне виховання тільки тоді досягатиме своєї мети, коли школа буде підтримувати тісний зв'язок з сім'єю, суспільством, державою.

Осмисливши традиційні фактори формування особистості, «Юркевич пішов далі, і почав ставити питання і приглядатися до кожної індивідуальної людини, до її специфічного розвитку своїх особливостей, своєї повної унікальності» [27, с. 33]. Думки мислителя відзначаються своєрідністю і випереджають час. Людина своїм духом, - вважає педагог, - справді відображує діяльність і такі форми самовиявлення родини й суспільства, як поняття, припущення, прагнення, почування тощо. У той же час, феномен особистості не підлягає діям зовнішніх сил. Тому, згідно з Юркевичем, людина ніколи не може бути ні виявленням, ні органом суспільного чи родинного духу. Доля кожної людини унікальна. Слова людини, її думки, справи зароджуються не в суспільній чи родинній душевній субстанції, а тільки в її особистім, розвиненім й уособленім духовнім житті, за яке людина сама і відповідає. Дух людини подібний до Духа Божого. Бог учинив дух людини вільним у прагненні до правди й любові, до перемоги над пристрастями і над самолюбством. Ці висновки Юркевича логічно ведуть до усвідомлення дійсного значення самовиховання у житті людини.

Оскільки питанням будь-якої педагогічної теорії є питання про мету виховання, виховний ідеал, мисленник сформулював тезу про те, що мета виховання співпадає з метою життя. Вища мета життя є синонімом його сенсу, тому і мета, і сенс життя - у вдосконаленні людини, формуванні морально-доброчесного характеру, волі у виконанні морального обов'язку. Юркевич визначає загальнолюдську мету життя, яка має значення для всіх часів і народів: прагнення до великодушності та самовідданості, покора перед законом та повага до прав інших людей, вірність обов'язку, мужність при його виконанні, справедливість і безкорислива любов. Ці чесноти морального характеру завжди визначають гідність людини. Людина має реалізувати себе як «творіння Боже»: вона покликана проявити в собі образ Божий ділом мудрості і правди, любові і святості [26, с. 10].

На основі такої інтерпретації мети життя педагог формулює ціль виховання на основі врахування «трьох начал виховання»: особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов'язку у відношенні до церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Тобто, «виховання |повинно переслідувати мету, яку сам вихованець переслідував би, якби він був досвідченим» [26, с. 9]. Тобто, через виховання індивідуум стає розумною особистістю, яка не потреби перетворює в цілі, а цілі робить своїми потребами. Саме тому, що виховання одночасно спирається і на високі ідеали, і на життєві реалії, воно є разом естетичне і практичне.

Основними принципами виховання Юркевичем П.Д. виділяє природо відповідність; культуро відповідність; поєднання національної визначеності та загальнолюдських традицій у вихованні; єдність виховання і навчання; тісний зв'язок виховання і самовиховання; повага до особистості вихованця; виховання вільної особистості; індивідуальний підхід у вихованні, врахування індивідуальних і вікових особливостей вихованця.

П.Д.Юркевич не тільки розробив оригінальну теорію виховання, а й здійснив помітний внесок у подальший розвиток дидактики. Загальній теорії освіти та навчання присвячений третій розділ «Курсу загальної педагогіки», а також читання 13-20 із його «Читань про виховання».

Цінність дидактичної теорії П.Д.Юркевича полягає у тому, що для її обґрунтування вчений застосував положення філософської та психологічної науки.

Визначаючи предмет теорії освіти та навчання, Юркевич зауважує, що дидактика викладає основи виховуючого навчання та розкриває сутність і переваги різних методів навчання[23, с. 214].

Мета навчання, за Юркевичем, - розумова освіта, розкриття пізнавальних здібностей, всебічний розвиток особистості учня.

Філософські погляди П.Д.Юркевича позначилися і на його дидактичній теорії. Так, згідно з філософією Юркевича, предмети є даними нам лише через розум. «Щойно ми перестаємо судити, порівнювати та міркувати, світ предметний зникає». Справжнє пізнання ми маємо, коли рухаємося мисленням від ідей через ідеї до ідей [24, с.282, 267]. Тому вчений був прибічником теорії формальної освіти, яка вважає розум джерелом знань, знання - породженням суб'єкта, який їх здобуває, його самостійної думки. За цією теорією головне завдання освіти полягає не стільки в оволодінні учнями фактичними знаннями, скільки у розвитку їх розуму, тобто здатності до аналізу, синтезу, логічного мислення. Висловом цього постулату є думка про те, що найкращим засобом розвитку мислення в учнів є вивчення мов, особливо стародавніх, а також математики. У той же час, П.Д.Юркевич виступав проти однобічної формальної розумової освіти, яка. розвиваючи, наприклад, пам'ять учня, нехтує розвитком уяви та мислення. Він вважав, що метою правильно організованої формальної освіти є формування у вихованця здатності чіткого, ґрунтовного, самодіяльного мислення, розумової праці [23, с. 216-217; 26, с. 150].

Оскільки в основі філософського вчення мислителя лежить «філософія серця», воно торкнулось і педагогічного осмислення, що дозволило П.Д.Юркевичу написати: «Вчитель має справу не з розумовим апаратом вихованця, а з його живою особистістю. Учень має голову і серце, розум і волю» [26, с. 175]. Звідси - важливий для педагогіки висновок: навчання не тільки розвиває розум учня, воно повинно виховувати.

З точки зору сучасної педагогіки цікавим є розуміння Юркевичем сутності процесу навчання. Неодноразово педагог підкреслює двосторонній характер цього процесу, активну роль учня в оволодінні навчальним матеріалом, "відомостями" (за висловом П.Д.Юркевича), необхідність взаємодії учня і вчителя у процесі навчання. "Саме при навчанні, - наголошує він, - розумова діяльність учителя й учня приходить у взаємодію"[26, с. 175]. Таке розуміння сутності процесу навчання повністю відповідає поглядам сучасних теоретиків педагогіки з цього питання. Навчання, - зазначає вчений, - здійснюється не в порожньому просторі, воно стосується істот, які не віддалені, як атоми, одне від одного, ані від дійсних життєвих союзів.

Оскільки жодна наука не може обійтись без основних керівних ідей та положень, П.Д.Юркевич виділив та обґрунтував принципи навчання: ґрунтовність, посильність, систематичність, самостійність учня у навчанні, зв'язок навчання з життям, з практикою, його виховуючий характер, позитивний емоційний фон навчання, індивідуальний підхід до учнів у процесі навчання; які дають підстави зробити висновок і про зміст освіти

З дидактичної концепції педагога випливає і зміст освіти, під яким він розумів знання, практичні вміння і навички, систему морально-релігійних ідей і переконань, емоційний досвід, якими мають оволодіти учні в процесі навчання. Таке розуміння змісту освіти відповідає його теорії гармонійного розвитку Розуму, Серця, Волі - раціональної, емоційно-вольової, дієво-практичної сфер особистості. Проблема людини - центральна проблема філософії Юркевича. У своїй антропологічній концепції вчений намагається осмислити досягнення сучасних йому філософії, педагогіки, психології з християнських позицій. Квінтесенцією його антропології є "філософія серця" - оригінальна філософська система, в центрі якої знаходиться вчення про "серце" як основу душевного життя людини, символ внутрішнього світу людських переживань. Ідеї П.Д. Юркевича продовжують і розвивають погляди Г.С.Сковороди на "серце" як "дійсну людину в людині", осереддя людського духу, центр духовного життя. У праці "Серце і його значення в духовному житті людини, згідно з вченням слова Божого" філософ стверджує, що мислення не вичерпує всієї повноти духовного життя. Людина пізнає оточуючий світ за допомогою розуму. Але пізнати красу і таємничість світу, "безкінечну повноту змісту" можна тільки серцем як центром усіх "пізнавальних дій". За П.Д. Юркевичем, розум - вершина, а серце - коріння духовного життя. Філософ сформулював надзвичайно важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що знання тільки тоді засвоюються людиною, коли вони зігріті її почуттями, переживаннями, "падуть на її серце". Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини.

Знання, «відомості» є, за визнанням педагога, «світло». Навчання повинно ставити учня у таке становище, коли він добре знає, що знає і чого не знає, якими відомостями він володіє, а які ще потрібно з'ясувати. Виховуючим навчання стає тоді, коли з великого кола можливих предметів воно обирає «знання про те, що заслуговує бути пізнаним» [23, с. 241]. Для християнського мисленника П.Д.Юркевича дуже важливим видається необхідність передачі учням у процесі навчання морально-релігійних ідей, тобто знання морально-релігійні повинні переважати відомості про явища природи, оскільки незрозуміло, яким чином ці відомості одержали таке важливе значення в долі людини. Навчання повинно зробити учня знаючим і вмілим, воно повинно передати йому основні знання та основні вміння

Під ідеєю релігійності навчання П.Д. Юркевич розумів не просте навчання учнів віри, релігійних обрядів і канонів, а формування емоційно забарвленого морально-естетичного ставлення до «істини, добра і досконалості», які є за своїм справжнім духом «Богопізнання і служіння Богові». Важливою метою навчання і компонентом змісту освіти є формування морально-релігійних переконань учнів: «Навчання справляє найсильнішу виховну дію тоді, коли воно твердо накреслює у свідомості та серці вихованця правильні морально-релігійні переконання» [23, с. 235, 237].

Творець «філософії серця» не міг залишити осторонь проблему розвитку в процесі навчання почуттів дитини, її емоційного досвіду. Якщо школа дає вихованцеві «світло, але без тепла, здатність знати без здатності співчувати, то відомості, набуті учнем, будуть використані ним у житті тільки як придатні засоби для задоволення самолюбства, ... а не для загального блага, не для щастя та досконалості інших людей, - тоді - найбільша і найкраща частина дійсного світу буде схована від учня, буде ніби не існувати для нього» [26, с. 197, 198]. Коли знання зігріті почуттями, переживаннями, вони втілюються в людській душі і переходять з пам'яті у серце, або у мистецтво, іншими словами, перетворюються або на загальне прагнення добра, або на здатність до правильних дій, тобто стають надбанням духовного світу людини і регулятором її позитивно спрямованої діяльності.

Велике місце в дидактичній концепції П.Д.Юркевича відведено методам навчання. Вчений вважає, що мета всебічної освіти «не буде досягнута, поки вчитель не буде володіти різноманітними прийомами навчання. Щоб діяти на всю людину, на цілісну людину, починаючи з її відчуттів до вищих роздумуючих здібностей, необхідно гармонійно поєднувати всі методи навчання» [23, с. 281]. З точки зору сучасної педагогічної теорії методи, пропоновані Юркевичем, можна об'єднати у три групи:

1) методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності;

методи стимулювання і мотивації навчальної діяльності;

методи контролю.

У своїх роботах П.Д.Юркевич намагався осмислити світовий історико-педагогічний процес у його цілісності. Так, історію виховання мисленник розглядав як реалізацію ідеї виховання в історії людства, в педагогічних традиціях різних народів і цивілізацій. Учений прагнув побачити реальний, живий зв'язок ідеології суспільства, його культури та практики виховання. Розвиток ідеї виховання він розглядав як позитивне зростання, удосконалення. Наступність у історії культур Юркевич бачив не у механічному запозиченні, а у сприйнятті досягнень, що мають загальнолюдське значення. Отже, цінними для розвитку людства він вважав лише найвищі моральні та інтелектуальні надбання народів: моральну ідею Бога в ізраїльтян; моральну ідею в філософії у греків;, моральну ідею в юриспруденції у римлян. Ці народи, за образним висловом Юркевича, утворили ідеальну людину, яка реалізує свою сутність через службу Богу в релігії, істині у науці, людству в праві та владі. Названі ідеї поєдналися у християнстві, яке стало основою сучасної європейської цивілізації, що досягла найвищих успіхів у вихованні [22, с. 29].

Історію педагогіки П.Д.Юркевич розглядав як творчу діяльність людей, що втілюють ідеї моральності та досконалості. Вчений поділяє історію розвитку виховання на два періоди: дохристиянський і християнський. На його думку, в дохристиянський період мали значення лише національні якості особистості, відповідно виховання здійснювалося на основі людини полягає в усвідомленні себе членом церкви людства, необхідності посильної служби на благо всіх.

Отже, Юркевич розглянув культурно-історичні типи виховання з точки зору православної свідомості, показав їх зв'язок з релігійними і культурними традиціями. У своїх роботах дослідник показав різницю у виховних доктринах Сходу і Заходу, наступність у розвитку європейських традицій виховання, дав характеристику ідеалів у різні періоди історії людства.

Осмисливши історію світового процесу, Юркевич розглядав виховання як універсальну категорію. У виховані відображуються уявлення про досконалість і призначення людини, знаходять втілення етичні цінності. Виховання об'єднує людство не тільки у просторі, айв історичному часі. Воно потребує вдосконалення не тільки вихованців, а й вихователів, саме тому, зазначав Юркевич, видатні педагоги вирізнялись особливою шляхетністю. Коли ми читаємо їхні біографії, «нас вражає споглядання доблесті, яка так потрібна і так мало притаманна героям політичного світу. Ця доблесть є любов до людства, любов у безумовному прояві своєї невичерпної енергії, неймовірних подвигів самовідданості та страждання заради блага людства» [22, с. 21] П.Д.Юркевича здійснив першу в історії вітчизняної педагогіки спробу цілісного осмислення світового педагогічного процесу.

Педагогічна концепція П.Д.Юркевича є органічною частиною його плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси. Гармонії. У ній виявилася громадянська позиція вченого, демократичні переконання, гуманістична спрямованість його світогляду, орієнтація на потреби часу.

3. "Філософія серця" (кордоцентризм) у творчості П.Д. Юркевича

філософський педагогічний юркевич навчання

Найголовнішим критерієм, котрий відрізняє, за Юркевичем, справжню філософію від усіх інших наук, є погляд на явище, або предмети, що сприймаються людиною, з точки зору їх сутності, що пов'язується мислителем з визнанням головного принципу філософії - з визнанням ідеї.

За Юркевичем, тільки безпосередня, доступна духові ідея добра, найпростіша і найрозумніша, проливає несподіване світло на той бік світогляду, який відкривається засобами індукції. "Те, що може бути (ідея), переходить у те, що є (дійсність), через те, що повинно бути". Філософ доходить висновку, що будь-яка дійсність виправдовується безумовно тим, що повинно бути, себто ідеєю добра. І само пізнання теж є ідея добра. Інакше кажучи, досягнення добра стає для Юркевича головною метою і основою його філософії. В царині філософії новий період життя суспільства Російської імперії проявився у прихильності передової інтелігенції до вульгарного матеріалізму. Юркевич виступив Із ретельним аналізом вульгарного матеріалізму (а пізніше і позитивізму), що допомогло мислителю висвітлити власну позицію стосовно гносеологічних і моральних питань.

Проблему метафізичного пізнання істини Юркевич вирішує за допомогою співставлення вчення про розум Платона і вчення про досвід Канта. В питанні пізнання істини Юркевич однозначно приймає погляд платонівської філософії.

Поняття серця виступає онтологічною передумовою пізнання дійсності, що видно із тези мислителя: "до того, як ми свідомо спрямовуємо нашу думку на розв'язання питань про основу та мету світу, про відношення світу до людини і до Бога - питання, вирішення яких вимагає передбачення ідеї - вони вже розв'язані в нашому духові якимось чином - якщо й не строго логічно, то завжди з тими зацікавленнями, що хвилюють наше серце" [3, с. 37]. Тобто, Юркевич знаходить унікальний термін для прояснення онтологічного аспекту у філософському пізнанні, а саме термін "серце". Але поки серце для Юркевича виступає лише дорефлексивною структурою, яка визначає загальнолюдську свідомість як передумову теоретичного пізнання.

Процес пізнання для нього не вичерпується лише здібностями розуму і мислення. Тільки глибина серця може відкрити для людини світ в усій його повноті, з багатством фарб та життєвих рухів, зрештою, віднайти його сутність. Як писав П.Д. Юркевич, світ, як система явищ життєвих, сповнених красою і знаменності, існує і відкривається перш за все для глибокого серця і звідси вже для розуміючого мислення. Серце ж для мисленника є центром душевного і духовного життя людини, центром усіх пізнавальних дій душі [24, с. 46].

Отже, серце є джерелом пізнання істини такою, якою вона є насправді, або, говорячи філософською мовою, в собі сущної істини.

Свою оригінальну «філософію серця» мис ленник виклав у праці «Серце і його значення у духовному житті людини, за вченням слова Божого», де ми знаходимо цілісну філософсько-антропологічну концепцію про серце як визначну основну фізичного і духовного життя людини [8, с. 104].

Серце у філософії П.Д. Юркевича - це скарбниця і носій усіх фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя. Воно - основа волі, пізнавальної діяльності душі, морального життя людини. У ньому зосереджені усі моральні почуття людини, воно є скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон [25, с. 69, 72].

Провідною тезою етики Юркевича, могли б стати його слова про те, що тільки живі потреби люблячого серця змушують людину бачити і любити життя навіть там, де досвідчений розум не бачить нічого живого і натхненного. За Юркевичем, людина починає свій моральний розвиток із рухів серця, яке усюди бажало б бачити благо, щастя, солодку гру життя, усюди б зустрічати істот, що радуються, гріють одна одну теплотою любові, що пов'язані між собою дружбою та взаємним співчуттям. Тільки у такій формі здійсненого загального щастя світ уявляється їй як те, що гідно існувати. В полеміці з М.Г.Чернишевським, Юркевич критикує його етичну теорію "морального егоїзму". Коротко її можна сформулювати, як теорію, що за допомогою наук природничих прагне вирішити моральні проблеми. Російським мислителем відстоювалась позиція, згідно з якою людина постає як істота первісне егоїстична і всі вчинки свої здійснює з власної користі. Причому і самі моральні вчинки майже нічим не відрізняються від фізіологічних потреб.

Звичайно ж Юркевич не погоджується з таким вульгарним тлумаченням моралі, позаяк людина не є синонімом тварини. Філософ показує, що початок людськості полягає в умінні оцінювати свої вчинки і вчинки інших людей. І оцінка така здійснюється людиною згідно загальної ідеї добра, наскільки вона усвідомлена людиною в загальних законах моральної діяльності. Добро не можна ототожнювати з користю, бо тоді ми стикаємось із утилітарною моральністю, що не може задовольнити живої і люблячої душі. Добро, за Юркевичем, є здібністю людини до безкорисливої любові і правди. А ось чому у неї є така здібність, тут-то і стає необхідним людське серце. Потреби люблячого серця змушують людину бачити і любити життя в усіх його проявах. І свій моральний розвиток людина починає із рухів серця. А серце відчуває легке хвилювання від ідеї загального блага, здійснення якої людина хотіла б помічати всюди і в здійсненні якої безпосередньо приймає участь серце.

Серце, до того ж, за Юркевичем, є своєрідним лакмусом для перевірки моральності людини. В критичні ситуації свого життя, в часи спокуси рухами серця перевіряється або спроможність людини до морального героїзму, або розкривається вся негідність її особистості.

Головним висновком моральної проблематики філософії Юркевича, можна вважати переконання мислителя в існуванні двох моральних вимог справедливості і любові. Людина, хоче вона того чи ні, мусить жити з такими ж людьми, як і вона сама. Заповідь справедливості допомагає людям співіснувати у суспільстві, це правова, формальна заповідь. Значно відоміша і глибша є християнська заповідь любові, котра повчає людину любити свого ближнього, як самого себе. Ті, хто сповідують обидві ці заповіді (любові та справедливості) є, за Юркевичем, миротворцями.

За своїм Божественим призначенням, доводить Юркевич, людина має жити в мирі і живім союзі з іншими людьми [12, с. 24]. З давнини у людини є прагнення до миру і злагоди. Людині необхідне спілкування, співпраця, співжиття з іншими людьми, позаяк вона відчуває моральний потяг до іншої людини. Такий потяг Юркевич називає людяністю. Виховувати людяність можна різними засобами, але ж головним із них Є істинна релігійність.

Віра в Бога допомагає людині налагодити свій внутрішній душевний світ і прийняти потреби та страждання ближнього в своє любляче серце. І хто перевів цю віру із простої думки в живий зміст свого духу, із голови в серце, той, за Юркевичем, вміє проникнутися любов'ю до іншого. А це є головним завданням людського співжиття, в цьому і полягає істина моральність. Хоча багато дослідників зверталися до проблеми національного (наводяться міркування М.Бердяєва, С.Франка та ін.), на жаль, майже ніхто із них не торкався теми національної багатоманітності філософської творчості різних мислителів. Нагальною необхідністю для історика філософії в подібних умовах стає пошук критеріїв визначення національної приналежності філософської творчості того чи іншого філософа. Здебільшого, в сучасній філософській літературі пропонуються чотири таких критерії: мовний, генетичний, статусний і територіальний. Жодна з ознак етнічної, національної належності, взята сама по собі, не може вважатись достатнім критерієм для віднесення того чи іншого діяча культури до філософії певної нації. Жоден із чинників, що утворюють культурний зміст національної історії філософії не може бути проігнорований, але й не повинен абсолютизуватися.

Вищезазначені критерії можна віднести до об'єктивних чинників належності філософів до тієї чи іншої національної культури. Значно складніші за визначенням і, можливо, вагоміші за значенням є критерії суб'єктивні, до яких відносяться риси національного характеру, або національного як такого. Тобто, нагальною є проблема знаходження в самому філософському тексті тих рис українського, що, власне кажучи, і дає нам підстави вести розмову про належність того чи іншого мислителя до української національної культури.

Висвітлюючи питання про джерела, які сформували світогляд Памфіла Юркевича, на значному впливі християнства на становлення головних світоглядних ідей його творчості, окрім Біблії на формування світогляду мислителя, безумовно, вплинули філософія Канта і Платона, та й взагалі Юркевич добре знав історико-філософську традицію[9, с. 17].

З впевненістю можна констатувати, що П.Юркевич був добре обізнаний з філософськими поглядами представників академічної філософії так званої "київської школи" (до якої слід віднести і його самого), яку в даний період (перша половина XIX ст.) представляли викладачі Духовної академії (створеної у 1819 р.) і Університету (М.Максимович, О.Новіцький, С.Гогоцький, І.Скворцов, П.Авсенев та ін.). Філософські ідеї Юркевича і вихованців Духовної академії поєднують величезна філософська ерудиція, енциклопедична обізнаність історико-філософською спадщиною від давніх часів до сучасного (мислителям) стану світової філософської думки, критичне переосмислення філософських систем класичної німецької філософії. У філософському плані всі представники "київської школи", в тому числі і Юркевич, сприймаючи значення і важливість людського розуму, мислення в людському пізнанні і моралі, перевагу в досягненні істини все ж таки віддають емоційно-чуттєвій сфері, що, на їх погляд, проявляється в актах віри, внутрішньому наближенні людини до Бога. Нераціональний дух "філософії серця" Юркевича ріднить його погляди з міркуваннями мислителів "київської школи", також із деякими західно-європейськими філософськими течіями (пієтизм; Гамани, Якобі, Гердер та ін.), із представниками української філософської думки (ще з Княжої доби, а пізніше у творах Кирила Транквіліона Ставровецького, "філософією серця" Сковороди і т.і.).

В контексті висунутої проблеми виникає питання - що саме в світогляді Юркевича є характерно національним?

Для українського світогляду характерні такі риси , як емоційність, індивідуалізм, романтизм ... Подібні найхарактерніші риси для української ментальності виділяли в своїх працях відомі українські класики. Шляхом ретельного аналізу праць Юркевича, слід зосередитись на тих філософських міркуваннях мислителя, які власне і відповідають вищезазначеним рисам національного світогляду.

Це питання тим більше не можливо залишити поза увагою, позаяк багато українських авторів як минулих років, так і сучасності (назвемо найбільш відомих із них - Д.Чижевський, І.Мірчук, О.Кульчицький, С.Ярмусь, Є.Калужний...) вважають Юркевича чи не прямим спадкоємцем філософії Сковороди, спираючись на ту думку, що у філософіях обох мислителів є присутнім кордоцентричний елемент. Інші історики філософії України (тут найбільш переконливими є дослідження і аргументи Т.Закидальського) дотримуються протилежної точки зору, доводячи, що ми не тільки не можемо говорити про спадкоємність "філософії серця" Юркевича і Сковороди, а й взагалі про український кордоцентризм як окреме оригінальне філософське явище, бо кожний з мислителів (а це стосується також П.Куліша, М.Костомарова, М.Гоголя, Т.Шевченка, Л.Українки...) звертаються до теми "серця" з різних причин і з різною з методологічної точки зору формою вислову. Звернемо увагу на дві протилежні точки зору стосовно кордоцентричності філософської думки України, які він умовно називає лініями Д.Чижевського і Т.Закидальського. Із розгляду останніх можливо зробити висновок, що філософська думка в Україні є настільки різноманітною, що окреслити її як виключно "кордоцентричну" просто не виявляється можливим. Навіть, досить поверхово згадавши творчість невеликої частини представників філософської думки України (наприклад, П.Лодія, Й.-Б.Шада, Й.Х.Кронеберга, О.О.Потебні та ін.), які були досить далекі віл рефлексій з приводу теми серця, ми можемо зробити висновок, що приписувати українській філософській думці виключно "кордоцентризм" є, принаймні, неправильним і несправедливим її обмеженням. Національна думка, - як справедливо висловився Закидальський, - це набір ідей, шкіл, течій, що постали серед цієї нації. Ціль історії філософії як науки дати загальний опис розвитку національної думки, не заперечуючи її багатогранність і не обминаючи жодних утверджених течій.

Кожна національна філософія - унікальна, але не тому, що вона має якісь неповторні якості або їх неповторний комплекс, а просто тому, що вона твір унікальної нації, краю і доби.

П.Д.Юркевич з "серцем" пов'язує унікальність і неповторність розвитку кожної людської особистості. Завдяки серцю уявлення, почуття і вчинки людини набувають особистісного спрямування й індивідуального забарвлення. Не тільки людська індивідуальність, а й моральна діяльність визначається найтоншими порухами серця. "Серце" - основа діяльності душі й морального вчинку. Не може людина бути розумною без переконань і моральною без героїзму, готовою йти назустріч усім тим силам, які стають на перешкоді її духовного і морального розвитку.



ВИСНОВОК

Памфіл Данилович Юркевич людиною надзвичайно обдарованою. Все, до чого він брався, приводило до нових, оригінальних результатів. У своїх філософських творах - він мислитель витонченої інтелектуальної культури, людина, переконана у все переборній силі людського розуму й сповнена віри у блискуче майбутнє науки та просвіти. У творах богословських він демонструє чудове усвідомлення обмеженості розуму під час зустрічі з великою таємницею богопізнання. Юркевич - це глибокий християнський антрополог і людина, яка протягом цілого життя прагнула здійснення ідеї, яку заклала у підвалини свого етичного вчення, ідеї «миру з ближнім як умови християнського співжиття».

Його концепція «філософії серця» лягла в основу його ідей, теорій та праць:

1. Серце виступає для Юркевича онтологічною передумовою пізнання дійсності; воно спроможне осягнути цілковито і своєрідно такі душевні стани, які за своєю духовністю та життєвістю не піддаються лише знанню, розуму; поняття і ясне знання розуму предметів, відкривається не в голові, а в серці. І тільки завдяки проникненню в цю глибину (тобто в серце), воно стає діяльною силою і двигуном нашого духовного життя.

2. Аналіз "сердечних" поглядів Юркевича на моральні проблеми дозволяє глибинно розкрити філософсько-антропологічну концепцію мислителя. Тільки живі потреби люблячого серця, за Юркевичем, змушують людину бачити і любити життя навіть там, де досвідчений розум не бачить нічого живого і натхненного. Людина починає свій моральний розвиток із рухів серця, яке усюди бажало б бачити благо, щастя, "солодку гру життя". Тільки у такій формі здійсненого загального щастя світ уявляється їй як те, що може існувати. Істинна моральність є головним завданням людського співжиття і полягає в прагненні людини проникнутися любов'ю до іншого. А це можна здійснити лише шляхом істинної релігійності. Хто вміє перевести віру із простої думки в живий зміст свого духу, із голови в серце, той і є моральною людиною.

3. Досліджуючи етнонаціональні джерела світогляду Юркевича, стає зрозумілим, що характерні риси українського світоглядного менталітету знаходять надзвичайно сприятливі умови в "філософії серця" Юркевича і творчості інших українських мислителів. В цілому ж визначення приналежності мислителів до будь-якої національної культури залишається цікавою недослідженою проблемою.

4. Виходячи з того, що у філософії Юркевича "серце" виступає осередком морального життя людини, висунуто і обґрунтовано тезу, згідно з якою моральне життя Юркевичем визначається передусім через моральну гідність і значимість людського вчинку. Моральний вчинок тому і є моральним, що він випливає із безпосередніх прагнень і почувань серця і його не можна збагнути за допомогою абстрактної думки про обов'язок. Серце за своїм християнським призначенням прагне до добра, серце є сутністю людської душі, тому вся моральна діяльність людини висвічується завдяки її сердечному настрою.

5. Взагалі "філософію серця" слід розглядати не просто як окремий фрагмент філософської біографії Юркевича, а як квінтесенцію його антропології, оскільки саме "філософія серця" дає ключ до розуміння інших складових творчої спадщини мислителя.

Так, філософське осмислення права П.Д. Юркевичем основувалось на релігійно-романтичній «філософії серця», згідно якої джерело розвитку особистості і суспільства знаходиться у духовній сфері, в реалізації божественного задуму і божественного ідеалу любові. Любов сприяє подоланню відчуженості людей, гармонії загальних і приватних інтересів, об'єднанню універсального і специфічного сприйняття права («сердечне знання»).

Слід також визнати, що П.Д. Юркевич надзвичайно сучасний і педагог. Філософське осмислення ним освітньої - виховної системи актуальне для розвитку нової наукової галузі - філософії освіти. У своїх філософських творах він - глибокий і своєрідний мисленник, переконаний у величній силі людського розуму; у педагогічній теорії - просвітитель, який підніс ідею духовності, обґрунтував виховання як процес становлення і самовдосконалення людського духу. Продовжуючи думку про виховний процес, слід звернути увагу на те, що мислитель висловив дуже слушну думку про безперечну необхідність розумного зовнішнього впливу на виховання, допоки навчанець не прийде у внутрішній стимул: «... поки розум не керує людиною зсередини, до тих пір він повинен керувати ним ззовні, бо інакше життя було б кинуте на випадкову гру пристрастей». Пройшовши крізь століття, дане твердження залишається актуальним і у сьогодення.

П.Д. Юркевичу також належить заслуга привнесення у педагогічну думку нових ідей, які були сприйняті не тільки вітчизняною, а й зарубіжною педагогічною теорією та практикою. Його «філософія серця» доводить, що абсолютизація розумного начала в людині, заперечення значущості її внутрішнього світу, намагання зробити його наскрізь прозорим для педагогіки неминуче ведуть до формалізму й догматизму у вихованні. П.Д.Юркевич осмислив педагогіку як науку про виховання; усвідомив дійсне значення самовиховання у житті людини; сформулював закони розвитку вільної особистості.

З вище наведеного можна зробити висновок, що філософська творчість П.Д. Юркевича породжена як глибоким духовним корінням автора, так і генетичним зв'язком з українською національно-культурною традицією, яка зорієнтована на досягнення внутрішніх глибин індивідуальності, що не втратило, а навпаки - знайшло актуальність і у наш час.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гузар І. Україна в орбіті європейської мислі: Від Григорія Сковороди до Тараса Шевченко / Львів, 1995. - 174 с.

2. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М.: Мысль, 1979.- 620с.

3. Запорожець М.О. Філософія П.Д. Юркевича в контексті історико-філософського процесу України. - К.: Знання, 2000 - 125с.

4. Зеньковский В.В. история русской философии. Т.1. Париж. - 1948. - 319 с.

5. Історія філософії на Україні. - Т. 1, - К. : Наукова думка, 1987. - 254 с.

6. Касьян В.І. Філософія. / Навч. посібник. - К.: Знання, 2004. - 406с.

7. Кузьмина С.Л. П.Д. Юркевич: История воспитания. // Педагогика. - 1996. - № 5. - с. 90-95.

8. Лук М..І.. Феномен Юркевича і українська духовність. // Проблеми філософії. - 1992. - Вип.. 94. - С. 100-110

9. Лук'яненко І.М. Історія філософської думки в Україні. Конспект лекцій з курсу філософії - Харків, 1994. - 84 с.

10. Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: курс лекцій - К.: Вища школа: Знання, 1999. - 543 с.

11. Пітч Р. Найголовніші елементи філософії П.Д. Юркевича. // Філософська і соціальна думка. - 1992. - № 9. - С. 86-93

12. Поліщук Н. Національний чинник християнської етики Г.Сковороди // Формування основ християнської моралі в процесі духовного відродження України: Матеріали міжн. науково-практичної конференції. - Острог, 1995.-Кн.1 с.33-35.

13. Проблема людини в українській філософії 16-18 ст. / Ін-т українознавства ім. І. Крип`якевича НАН України. - Львів: Логос, 1998.- 238 с.

14. Розвиток філософської думки в Україні: курс лекцій. - Львів: Держ. унт-т ім. І. Франка, 1994. - 266 с.

15. Советский энциклопедический словарь. - М.: "Советская Энциклопедия, 1979.- 1600с.

16. Чижевський Д.М. Філософія на Україні: (спроба історіографії) - Прага: Сіяч, 1926.-200 с.

17. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - К. : "Обрій" при УКСП "Кобза", 1992.-230с.

18. Шпет Г.Г. Очерк развития русской философии. Ч.1. - Шпет Г.Г. Сочинения. М. - 1989. - 248с.

19. Юрас І. Педагогічна концепція П.Д. Юркевича. - К.: Правда Ярославичів, 1998. - 64 с.

20. Юркевич П.Д. Вибране - К.: Абрис, 1995. - 396 с.

21. Юркевич П. З рукописної спадщини - КМ Академія: Пульсари, К.: 1999. - 329с.

22. Юркевич П.Д. Идеи и факты из истории педагогики. По поводу сочинения. Л.Н. Модзалевського. Очерки истории воспитания и обучения. // Журнал министерства народного просвещения. - 1870. - № 9. - с. 17-30

23. Юркевич П.Д. Курс общей педагогики с приложениями. - М., 1869. - 314с.

24. Юркевич П.Д. Розум згідно з ученням Планона і досвід згідно з ученням Канта. // Юркевич П.Д. Вибране. - К.: Абрис, 1993. - 343 с.