Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

УДК 130.2+273

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Проблема гармонії віри та розуму в житті людини у філософсько-антропологічних поглядах Е. Жильсона

Спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія

та філософія культури

Клічук Аліна Володимирівна

Київ 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі філософії в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

кандидат філософських наук, доцент Гатальська Стелла Миколаївна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, доцент Хома Олег Ігоревич, Вінницький державний технічний університет, доцент кафедри гуманітарних наук;

кандидат філософських наук, доцент Павлов Валерій Лук'янович, Київський державний університет харчових технологій, доцент кафедри філософії.

Провідна установа:

Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, філософський факультет, Міністерство освіти й науки України.

Захист відбудеться " 19 " листопада 2001р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня (доктора) кандидата філософських наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул. Володимирська, 58, зал 10.

Автореферат розіслано "18" жовтня 2001р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Діденко В.Ф.

жильсон віра розум гармонія

Актуальність теми дослідження.

Звернення людини до своєї сутності, самозаглиблення, спроба переосмислення системи загальновизнаних цінностей і заодно - свого власного світогляду є типовим явищем в історії людської думки і особливо загострюється у кризовому суспільстві. За таких умов, у спробі самовизначитись та самоствердитись, частина соціуму свідомо обирає свій життєвий шлях згідно раціонально-прагматичних міркувань. Інша частина людства, частково втративши надію на власні сили та можливості, або ж для емоційної, душевної рівноваги знаходить підтримку в релігії, обираючи шлях віри. Проте, віра і розум є двома внутрішніми полюсами людини і саме завдяки їх наявності людина є найдосконалішою із земних індивідів. Тому сучасна філософська антропологія не може залишити осторонь ці важливі для неї проблеми задля того, щоб виявити основні властивості і характеристики свого предмету - людини, і розглянути живу людську істоту в її граничних повсякденних станах.

Для кожного індивіда одним із найскладніших внутрішніх протиріч є проблема гармонії віри і розуму. Будучи двома необхідними умовами індивідного буття, віра і розум є саме тим внутрішнім стержнем, який є уособленням людського в людині. Саме завдяки їх функціюванню людина є органічним "засобом" пізнання і найскладнішим об'єктом наукового аналізу та дослідження. Саме наявність credo та ratio в їх конкретних сферах та проявах є найбільшою загадкою для науки. Категоричний поділ цих внутрішніх інстанцій індивіду не дав ефективних результатів при аналізі та з'ясуванні сутності людини.

Релігійні цінності хоч і не мають прямого стосунку до суто наукової картини світу, але ж опосередковано, перед усім через особистість вченого, його віру в трансцендентні засади людського буття, значною мірою зумовлюють "аксіологію" наукової діяльності. В такій же мірі й наукові цінності не можуть не впливати на характер еволюції релігійних уявлень. Проблема взаємообумовленості наукових та релігійних цінностей в житті людини може бути успішно вирішена лише з урахуванням особливостей обох взаємодіючих сторін та аргументів метафізики, філософської антропології та теології, в яких ця тема завжди була домінуючою. Виступаючи водночас від науки та релігії, вони, вже в силу цього здатні піднятися вище абстрактного протистояння цих здавалося б абсолютно різних та протилежних явищ. Саме такий погляд рішуче відстоюється у філософсько-теологічних концепціях Томи Аквінського, Б. Паскаля, Е. Жильсона.

Стрімкий плин історичних, політичних, соціальних змін підіймає на гребінь наукового аналізу пошук того, що, власне, й характеризує людину як раціонально мислячу та духовну субстанцію. Тому у цій науковій роботі мова йтиме про пошук взаємовідношення віри і розуму в житті людини. Саме в пошуку гармонії між цими інстанціями людина намагається усвідомити саму себе як цінність, невід'ємну складову універсального буття.

Робота над окресленою проблемою передбачає аналіз поглядів Етьєна Жильсона крізь призму його звернення до класичної концепції буття, християнського вчення Томи Аквінського, християнсько-філософських поглядів Блеза Паскаля та метафізичної концепції Анрі Бергсона, адже ця проблема не є новою - вона існує стільки, скільки людина усвідомлює себе як homo sapiens. Заперечення ідеї розуму як верховної інстанції істинного пізнання призвело до розуміння предметів віри як таких, що не терплять альтернатив у засадах і спрямованості умозріння. Проте, об'єкти віри поступово усвідомлюються такими через реальну культуру віруючих суб'єктів пізнання - живу творчість ідей, простір свободи і розуму.

Світоглядна істотність питання про відношення віри та розуму наперед визначена універсальністю їх предметного змісту - універсальністю, що парадоксальним чином не охоплена жодною з логіко-гносеологічних універсалій і не синтезована в достатній мірі в жодній з класичних метафізичних систем.

Цим і пояснюється актуальність заявленої проблеми. Кожен день вносить до проблеми буттєвості людини нові відтінки цілої гами питань та пояснень з боку раціонально-духовної сфери, що вимагає нового підходу до розгляду даної проблеми, і ще раз підкреслює його важливість та актуальність сьогодні.

Ступінь наукової розробки теми.

Проблема відношення віри та розуму як філософсько-антроплогічна проблема виникає, вирішується і знову виникає на всьому протязі людської історії, і будь-яке остаточне її вирішення завжди залишається наближеним, і таким, що вимагає уточнень і переглядів.

Зіткнення віри з раціоналістичною критикою призвело до трьох основних позицій, що знайшли вияв у різних спрямуваннях теології та філософії. Перша позиція: догмати віри пропонуються розуму як аксіоми, які самі не підлягають ані доказу, ані критиці, але дають відправну точку для ланцюга логічних умовисновків (максима Августина і Ансельма Кентерберійського "вірую, щоб розуміти"). Друга позиція: здійснюються спроби умоглядно обгрунтувати догмати віри, переклавши на мову філософських конструкцій і, нерідко, раціонально переосмисливши (максима Абеляра "розумію, щоб вірувати"). Третя позиція: з викликом демонструється повна несумісність віри з "немічним" людським розумом (максима "вірую, бо абсурдно", що приписується Тертуліану і знаходить також певні відповідності у Петра Дамініані, а згодом, частково, у К'єркегора). Ортодоксальна теїстична теологія звичайно виходить з першої позиції. Друга позиція призводить до поглинання теології ідеалістичною філософією, третя - до розриву між теологією та філософією.

Проблема дотичності та відмінності віри та розуму, трансцендентного впливу віри на розум - істотний факт, що обумовлює своєрідність томістської філософії. Тому аналіз ідей неотомістської філософії (і зокрема творчості Е.Жильсона) заслуговує особливої уваги.

Філософія Нового часу, спрямована на її практичне втілення, співзвучна ментальності та запитам особистості цієї епохи, орієнтованої на силу розуму та його прояви в наукових відкриттях. Особливого характеру набула раціонально-духовна сфера індивідної буттєвості в поглядах Декарта. Однак, і вона не спричинила антагонізму в питаннях: наука-віра; філософія-теологія. В особі Блеза Паскаля гармонійно поєднана віра в Творця та науковий геній вченого. Його погляди на буттєвість людини пройняті християнськими мотивами, що й спричиняє цікавість науковців до нього, як людини, в якій поєднано раціональне і духовне в гармонійній співпраці.

У філософії Канта віра, відірвана від релігійно-конфесійної традиції, переосмислюється як позиція розуму, який приймає те, чого логічно довести неможливо, але є необхідним для обгрунтування морального імперативу.

Своєрідне вирішення проблеми відношення віри та розуму пропонує антропологічна концепція А. Бергсона. Індивідні раціонально-духовні прояви особистості оцінюються тут з позицій інтуїтивних, ірраціональних способів пізнання та знання. У своїй філософії тривання Бергсон обгрунтовує індивідне життя в системі універсуму через ірраціонально-інтуїтивне в людині. Цим шляхом він доводить наявність вищого буття і природньої залежності від цього буття індивідуального, але з умовою індивідуального самопрояву в межах можливого для людини. Е.Жильсон продовжив ту лінію французької філософії, котру умовно можна назвати лінією Паскаля-Бергсона.

Особливої уваги заслуговують також філософсько-релігійні погляди В. Соловйова, М. Бердяєва, П. Тілліха, К. Ясперса, які також вплинули на аналіз поставленої проблеми.

Слід зазначити, що вітчизняна філософія не була байдужою до зазначеної проблеми. З тих пір, як П.В. Копнін відновив права громадянства в радянській філософській літературі традиційних категорій “розум”, “віра”, “розсудок”, гідний внесок в теоретичну розробку проблеми віри і розуму внесли публікації А.М. Лоя, Є.К. Бистрицького, В.А. Малахова, М.В. Поповича, В.П. Андрущенка, І.В. Бичка, І.В. Бойченка, Г.І. Горак, В.П. Іванова, С.Б. Кримського, В.І. Шинкарука, О.І. Яценка та інших.

В основу заявленої дисертантом проблеми дослідження лягла передусім філософсько-теологічна концепція проблеми гармонії віри та розуму в індивідному бутті Е. Жильсона. Взяті до уваги також метафізичні погляди на проблему буття і місце в ньому людини з її раціонально-духовними запитами інших представників неотомізму - Е. Корета, Ж Марітена та ін. Опрацьовано ряд критичної літератури щодо аналізу неотомістської антропології (С.С. Аверінцев, А.С. Богомолов, В.І. Гараджа, М.В. Желнов, В.Н. Кузнецов). Слід зауважити, що саме недостатня кількість останньої сприяла ретельному аналізу праць самого Е. Жильсона, тому, ця наукова розвідка містить в собі не лише відображення певного діалогу поколінь із зазначеної проблематики, а й спробу відшукати те спільне, завдяки чому є можливим такий діалог.

Об'єктом дослідження цієї роботи є проблема співвідношення віри і розуму в індивідному бутті.

Предметом дослідження є сутність та основні засади томістської та неотомістської концепції взаємовідношення віри та розуму і, зокрема, філософсько-антропологічної концепції Е. Жильсона.

Метод дослідження - аналітично-порівняльний.

Методологічною основою дослідження є науковий аналіз класичних праць представників світової філософської думки крізь призму філософсько-антропологічних поглядів Е. Жильсона, в яких актуалізується проблема співвідношення раціонального та духовного в людині та її роль у формуванні людського в людині.

Мета і завдання дослідження.

Метою дослідження є аналіз проблеми гармонії віри та розуму як проблеми людського існування, здійснений на основі дослідження неотомістської антропології Е. Жильсона. Акцентується увага на християнському тлумаченні феномену людини, що висвітлено в філософсько-релігійних поглядах Етьєна Жильсона з його орієнтацією на метафізичну концепцію Арістотеля, філософсько-теологічні висновки Томи Аквінського, християнські погляди Блеза Паскаля, та метафізичні розробки Анрі Бергсона. Орієнтація саме на ці видатні постаті в історії філософської думки обумовлена спробою провести аналіз еволюції людського мислення у пошуку відповіді на проблему співвідношення раціонального та духовного начала та його практичного значення в житті людини. Отже, дисертант ставить за мету дослідити певну лінію у французькій філософській традиції: Паскаль-Бергсон-Жильсон.

Мета дослідження обумовлена необхідністю вирішення таких головних завдань:

проаналізувати досвіди онтологічного обгрунтування віри та розуму в людині в контексті аналізу сутності буття античною традицією;

дослідити значення тих концептуальних засобів, які давала християнській думці, і зокрема томізму, антична метафізика для фундаментального обгрунтування теології;

реконструювати проблему співвідношення надприроднього та природнього знання в людському існуванні;

здійснити рефлексію та систематику форм актуалізації знання та віри (модусів чуттєвості і раціональності) в індивідному бутті;

на підставі аналізу вчення про людину Б. Паскаля та його значення для неотомістської антропології осмислити досвіди трансцендентно філософського виправдання віри;

проаналізувати можливості консенсусу релігійної та філософської антропології в контексті дослідження неотомістської рецепції тривання А. Бергсона і зокрема впливу його філософії на привнесення динамічного аспекту в інтерпретацію антропології томізму;

з'ясувати сутність проблеми симбіозу віри та розуму в антропології Е. Жильсона та обгрунтувати можливості заглиблення філософського розуму в релігію;

Основні положення, які складають наукову новизну і виносяться автором на захист. Можна сформулювати таким чином:

- критичний аналіз досвідів онтологічного обгрунтування віри та розуму показав, що пошук особистістю відповіді на питання своєї природи починається в межах виявлення трансцендентного начала в людині;

- проблема співвідношення розуму і віри ставиться в томізмі не в абстрактних термінах, а на рівні конкретної людини як симбіоз двох різних і в той же час взаємопов'язаних та діючих інстанцій пізнання;

- філософське осмислення віри залишається раціональним і ніколи не обертається на саму віру. Проте, філософські пошуки істинно сутнього (ontos on), співзвучні спрямуванням християнської віри;

- аналіз філософсько-релігійної антропології Е.Жильсона та її витоків дає підстави простежити у французькій філософії певну лінію: Паскаль-Бергсон-Жильсон, і зробити висновок про вплив філософії А.Бергсона на інтерпретацію томізму;

- віддаючи належне динамічній картині світу, жильсонівська концепція гармонії віри і розуму виходить із аналізу здібностей душі як розвитку “прихильностей” - особливої форми фіксації минулого досвіду, обумовленої потенційністю;

- проблема віри та знання перш за все стосується індивідного буття. Тому питання гармонії цих двох внутрішніх полюсів людського буття є основною умовою позитивних життєпроявів особистості.

Теоретичне та практичне значення дослідження.

Основні положення та ідеї роботи, залучений у науковий обіг матеріал, сприятимуть осмисленню перспектив консенсусу філософської та релігійної антропології.

Ряд висновків дисертації, історико-філософські розвідки можуть стати основою подальшого дослідження феноменів віри та розуму, трансцендентних можливостей людської природи.

Матеріали дослідження можуть бути використані при поновленні вузівських курсів філософської антропології, релігієзнавства та історії філософії а також при вивченні питань співвідношення науки та релігії.

Ключові терміни: томізм, неотомізм, гармонія віри та розуму, знання, філософський розум, свідомість, інтелект, раціональність, буття, інтенційне буття, трансцендентне буття, рефлексійне звернення, сутність, духовність, тривання.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Принципові ідеї, теоретичні положення, висновки, науково-методологічні розробки автора було викладено у доповідях на наукових щорічних та міжнародних конференціях.

Положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри філософії Київського національного університету імені Тараса Шевченка та науково-практичних семінарах аспірантів філософського факультету, використовувались дисертантом при проведенні лекційних та семінарських занять з курсу "Філософія" на філософсько-теологічному факультеті Чернівецького національного університету.

Основні ідеї та результати дослідження висвітлені в 5 публікаціях.

Структура дисертації обумовлена змістом, метою і завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, структура і послідовність яких відповідає внутрішній логіці опрацювання теми, висновків та списку використаних джерел (206 найменувань). Загальний обсяг роботи складає 169 сторінок, з яких 159 основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність та необхідність звернення до обраної теми; окреслено міру її вивченості у філософсько-антропологічній, особливо в неотомістській літературі; визначено мету та головні дослідницькі завдання, описано джерельну базу, методологічні засади дослідження, визначено наукову новизну та можливості практичного застосування його результатів.

Розділ перший починається підрозділом 1. Проблема спів-відношення буття і єдиного", який містить аналіз оригінальних ідей Жильсона щодо сутності буття - аналізу буття крізь призму "загального та єдиного" в системі універсуму, викладених ним в першому розділі "L'etre et l'un" ("Буття і єдине") праці Е. Жильсона “Буття і сутність”.

Розгортаючи свою концепцію буття, Жильсон звертається до античної філософської думки - зокрема до теоретичних висновків Парменіда та Платона. Зрештою, щодо античної філософії Жильсон підсумовує, що вона не була позбавлена "в собі" протиріч. Грецька філософія, як така (включаючи й Арістотеля) не виробила єдиної концепції буття. Жильсон вважає, що онтологічні ідеї греків були навіяні спогляданням буття матеріальних речей в смислі: "знаходитись тут", "бути в наявності". Тому стабільність, "постійність", розглядалась як основна характеристика буття, "бути" означає не зазнавати ніяких змін, бути постійно. Для філософії Платона, як зазначає Жильсон, є характерним те, що вона спирається на метафізику "єдиного", а не на метафізику "сущого". Визначення буття через тотожність його самого собі самому собі - є зведенням буття до єдиного. Тому й це єдине несе в собі повну інформацію про загальне буття. Отже, єдине є фундаментом буття. Таким чином, будь-яке буття, "будучи буттям" є єдиним в потрійному розумінні: буття є єдиним, перш за все з самим собою; в кінцевому результаті, буття є метафізичне внутрішнє життя. Далі, буття є єдністю в смислі відображення зв'язку з своїм "пратворцем", єдністю генезису. Зрештою, буття є єдністю всіх індивідів у їх роді де кожна жива істота перебуває в комунікативному зв'язку з іншими. Гармонія внутрішнього життя, народження і комунікації дає нам кінцеву метафізичну структуру буття.

У підрозділі І.2. "Питання сутності буття і трансцендентності розуму" досліджується жильсонівська концепція буття людини і трансцендентності розуму в контексті його звернення, передусім, до відповідних ідей Арістотеля та Августина.

Аналізуючи філософське вчення Арістотеля, Жильсон особливо зосереджує увагу на можливостях людського ratio в пізнанні першопричини буття, доводить, що Стагірт вивів конструктивну концепцію буття як співвідношення монади та універсуму в його логічній послідовності. У філософському вченні Арістотеля гносеологічно-онтологічний аспект реалізується через суб'єкта, як мікрокосму у макрокосмі.

Далі Жильсон звертається до августинізму. Можна погодитись з висновками Жильсона, зробленими на підставі аналізу ідей Августина, що умовою людського існування і пізнання є як відверто раціональне знання, так і апріорне знання, або віра. Предмети, пізнання яких є сферою розуму є тотожними природі розуму; вони пізнаються шляхом прямого бачення, злиття з розумом. За Августином - це інтелектуальне пізнання буття, яке здатна охопити й утримати людська думка з метою аналізу та логічного висновку. Проте, платонівський дух, притаманний августинізму, є не таким явно інтелектуалістським і спекулятивним як арістотелізм, в якому теологія, як спекулятивна діяльність розуму, і, передусім, томізм, змішали своє обгрунтування. Адже посилання Арістотеля на загальну релігійність ("бог, на загальну думку, належить до причини і є деяке начало", дозволило знайти вирішення проблеми науки про вихідні принципи і первоначала, оголосивши такою теологію. Саме Арістотель першим визначив обожнення людини через діяльність думки, підкоривши тим самим моральні чесноти, чеснотам інтелектуальним, пов'язаним із спогляданням.

У підрозділі І.3. "Редукція метафізики до теології" зазначається, що грецька філософія знаходить своє завершення в теології, віднайшовши у пізнанні Бога силу і радість, необхідні для того, щоб піднестися над науковим знанням. Грецька філософія дала християнській думці одночасно й фундаментальне обгрунтування теології як спекулятивної науки про Бога і концептуальні засоби для розробки такої науки. В розділі робиться висновок, що томізм, з одного боку прагне набути у теології абсолютне підгрунтя наук і тим самим визнає легітимність наукового знання. З іншого боку, це підгрунтя, будучи абсолютним, ухиляється від наукового пізнання і, скоріше, являє собою авторитет, котрий йому суперечить і його судить. Це значить, що питання про відношення між вищим знанням і нижчим не отримує в томізмі остаточного вирішення. Певна річ, християнська теологія дозволяє уніфікувати метафізику Арістотеля. В ній Бог виступає не як сутність в ряді решти інших, а, воістину, як саме начала буття, так що теологія, як наука про першу сутність, джерело і причину сукупності буття дійсно виявляється наукою про буття взагалі - всезагальною через свою первинність. Але це рішення - плід Одкровення, а не доказу: воно обгрунтовується не стільки свідченням розуму, скільки авторитетом Писання. Внаслідок цього, метафізика Нового часу розвиватиметься в двох протилежних напрямках. З одного боку, вона спробує ствердити себе як продовження і обгрунтування наукового знання (такою є її доля у картезіанстві, де вона прийме форму цілком раціональної теології), з іншого боку, збережеться проблематичність будь-якої спроби надати метафізиці статус наукового знання. це дасть простір для розвитку тенденції, закладеної у томізмі: тенденції критики наукового розуму з позиції вищого осяяння вірою.

Розділ другий "Проблема гармонії раціонального та духовного в людині у філософсько-антропологічній концепції Е. Жильсона" починається підрозділом ІІ.1. "Проблема співвідношення віри та розуму як томістська проблема співвідношення "надприроднього" та "природнього" знання" в якому аналізується проблема співвідношення духовного та раціонального в людині у філософії Томи Аквінського. Жильсон звертається до вчення Томи Аквінського з метою ретельного вивчення та переосмислення традиційного ставлення до його філософії. Така цікавість спричинена дещо традиційним сприйняттям філософії томізму як своєрідного "виправдання віри шляхом розуму". В такому підході до проблеми закономірним висновком є вторинність філософії стосовно божественної науки; підкорення розуму вірі. Однак, Жильсон, аналізуючи томізм, знаходить в його поглядах інше, не антагоністичне бачення філософії та теології, і, відповідно - обгрунтовує підстави міркування про рівноправність філософського та теологічного світосприйняття. Будучи єдиним матеріально-ідеальним єством, людина живе завдяки узгодженій, конструктивній діяльності раціонально-духовних функцій у вимірі індивідного буття. Отже, згідно висновку про те, що індивід є мікрокосмом у макрокосмосі, а основною умовою буття останнього є взаємоузгодження всіх рівнів буття в ньому, то індивідна буттєвість також обумовлена гармонійною єдністю в собі, і перш за все це стосується її вітальної енергії - віри та розуму. Жильсон визначає інтелект вищим рівнем раціональної діяльності і характеризує як здатність душі. Жильсон вважає, що людський розум, не є актом тілесного органу, як відчуття, він належить душі, яка є формою тіла. Саме тому інтелект осилює форми, що індивідуально існують в тілесній матерії. Діючий розум осягає в кожній матеріальній речі її видову сутність, не зачіпаючи початку індивідуалізації, який належить матерії. Функція діючого або активного розуму не обмежується розмежуванням монадного та загального. Розум сам створює розумозбагненне і діє в колі ним створеного згідно закону логічного мислення.

Отже, віра і розум, за його твердженням, мають єдине походження - божественне, і це обумовлює їх взаємонеобхідність, рівноправність і гармонію прояву в людині. Варто погодитись з Жильсоном у тому, що віра і розум мають свої сфери прояву, подібно до того, як кожен орган людини має своє призначення та виконує свої функції, цим самим забезпечуючи життєдіяльність людини.

У підрозділі ІІ.2. "Знання та віра як інстанції людського духу; їх нерозривність як внутрішніх полюсів пізнання" на підставі аналізу томізму зазначається, що у рефлексійному зверненні до власної сутності людина керується двома внутрішніми полюсами пізнання - вірою та знаннями. Ці дві діючі інстанції людського духу є гарантом самореалізації та самоствердження особистості. Віра як духовне підгрунтя виконує роль "провідника" розуму, створюючи базу необхідних знань для життєдіяльності індивіда в системі природнього буття. На перший погляд предметний зміст антиномії знання і віри цілком прозорий. Предмет знання це будь-який предмет взагалі, будь-який об'єкт зовнішнього почуття, душевного переживання і духовного споглядання взятий поза залежності від їх суб'єктивного споглядання. Предмет віри - номінально є тим самим предметом знання, визначеним, проте, уже не з боку власного субстанційного буття, а з боку співпричетності його буттю людини - образу буття і думки, які сповідує людина. Таким чином предмет віри і основних її модусів буття - довіри, вірності, вірування - особистісно амбівалентний і виразний, сповідальний.

У підрозділі ІІ.3. "Трансцендентно-філософські обгрунтування віри. (Вчення про людину Б. Паскаля та його значення для неотомістської антропології Е. Жильсона)" аналізуються антропологічні погляди Б.Паскаля під кутом зору їх впливу на неотомістську концепцію віри та розуму. Відгук Паскалевської філософії серця виразно відчутний у Жильсона, зокрема, коли він доводить, що природній закон "вписаний у серце, проте людині, як істоті розумній, належить шукати того, що згідно до порядку розуму є благим". Людина у філософському баченні Паскаля є початковою точкою і кінцевою метою будь-якого дослідження. Багатозначною є думка Паскаля стосовно того, що людина постійно перевершує саму себе. Це видно із того, що homo sapiens зажди до чогось прагне; досягнуте надихає на нові пошуки та відкриття. Природнє прагнення людини до самозбереження також передбачає устремління до довершеності, і, перш за все - довершеності в духовному плані. Кінцева мета такого прагнення - намагання злитись із всесвітньою гармонією та її творцем. Паскаль робить висновок, що існує першопричина, існує гармонія, існує мікрокосм у макрокосмі і творцем всього сущого є Бог. Стремління людини до прекрасного - це устремління до Бога. Віра вносить сенс у життя людини, удосконалює її, надає впевненості в собі.

Ця думка є співзвучною із поглядами на буття людини Е. Жильсона, який вважає, що віра веде людину через життя, сповнюючи його змістом. І хоча віра і розум на думку Паскаля - несумісні, він визначає зверхність віри над розумом. Паскаль допоміг Жильсону усвідомити метод августинізму, який полягає у "потребі відступу від порядку розуму" з метою пізнання предмету віри - сутності трансцендентного. Сутність християнства полягає саме в цьому.

Таким чином, трансцендентно-філософське обгрунтування віри доводить безсилля розуму. Проте, цей доказ не має суперечити нашій впевненості у своїх помислах. Він має вести розум до прийняття того, що за його межами існує вища ступінь переконаності. В цьому сенсі переконаність серця є з точки зору розуму вищою точкою, якої він може досягти. Віра вища за розум тим, що вона спростовує його і смиряє його, але також і тим, що вона завершує його.

У розділі третьому "Консенсус релігійної та філософської антропології у поглядах Е. Жильсона" у підрозділі ІІІ.1. "Суб'єктивно-раціональні виправдання віри. (Неотомістська рецепція А. Бергсона)" акцентується увага на неотомістській рецепції поглядів А. Бергсона. Мова йде про те, що природнє прагнення людини до пізнання і до знання не могло обійти увагою сферу феноменального. Те, що вирізняє людину з іншого сущого в цьому бутті і складає її сутність є "при-собі-буття" духу. Тому звернення розуму до віри є важливим шляхом до пошуку істинного пізнання і знання сутності людини. Основою віри, як одвічної "трансцендентальної спокуси" є розуміння скінченності буття і прагнення знайти опору в нескінченному. Віра панує над розумом не тому що є вищим способом пізнання (Жильсон вважає віру нижчим способом пізнання в силу її надраціональності), а тому, що вона вводить думку людини у володіння предметом, яким розум не в змозі оволодіти природнім шляхом.

Жильсон віднаходить певні паралелі паскалевського "пізнання серцем", в ідеях правомірності інтуїтивного пізнання А. Бергсона. Доводиться можливість виходу філософського розуму за власні межі з метою пізнання предмету релігійної віри, пізнання істинного сущого - "ontos on" На думку Бергсона, фундаментальне протистояння, що існує між процесом мислення та інтуїцією, є сумнівним з точки зору філософії. Сутність розуму не полягає в тому, щоб не розуміти сутності життя, розум відзначається безсумнівною здібністю формулювати сталі догми, які утворюють чітко визначену систему відношень. Особливу увагу звертає Жильсон на бергсонівську концепцію "внутрішнього почуття" та "тривання" як проникнення минулого і теперішнього, що визначає духовну своєрідність кожного індивіда і осягається інтуїцією та виступає символом філософської переорінтації. Вона обгрунтовує цілісність буття як процесу і одночасно його незавершеність, його постійне творення. Тривання - це також дух, своєрідність кожного індивіду. Воно передбачає постійну взаємодію минулого і теперішнього; взаємодію різних станів свідомості та постійне творення нових. У Жильсона таке тривання є "діючим мисленням", людина - причетна до тривання буття. Індивідне буття, індивідна діяльність набуває тут характеристики особи, яка "при-вносить" свою сутність в тривання буття. Сутність людського існування і здібності душі аналізуються Жильсоном не як щось статичне, а як розвиток прихильностей, що містять в собі елемент сприйнятливості минулого досвіду і потенційності. Таким чином, буття і людина є не тільки взамопов"язаними а й взаємонеобхідними.

У підрозділі ІІІ. 2. "Симбіоз віри та розуму" у філософській антропології Етьєна Жильсона. Можливість виходу філософського розуму за власні межі та його заглибленість в релігію говориться, що за допомогою інтелекту можна досягти найвіддаленіших глибин реальності, але на питання індивідного буття інтелект не в змозі дати вичерпну відповідь. Інтелект часто заперечує можливість існування "чогось" лише тому, що не може "його" зрозуміти та пояснити. Але розум підтверджує деякі висновки, якими дорожить християнська теологія. Жильсон вважає, що це не замаскована релігійна апологія, а справді спонтанна згода між розумом та релігією. Бергсон у своїх антропологічних поглядах повертає свідомість до метафізики, чим відкриває новий простір для ірраціональної діяльності.

Людина і буття не діляться на розум без залишку. Отже, є місце для іншого - для любові, добра, віри. Розум, відокремлюючись від цих категорій сам по собі стає аналогією зла. Жильсон в своєму власному філософському характері не керується лише логічними розрахунками, і, з'ясовуючи сутність християнства та його значення для людини на сучасному етапі не спирається виключно на розум. Саме життя дає підстави збагнути ту гостру необхідність у духовності, без якої людина не може повноцінно існувати. Як духовне єство, згідно філософської концепції Жильсона, людина є екзистенційною незалежністю від органічного, від життя взагалі і всього, що пов'язане з потягом інтелекту. Лише у пошуках своєї сутності людина досягає самості - "самостійного в собі буття" - буття розумної душі Наявність духу спричинила пошук опори, ексцентричної світові - Бога. Шлях до нього передбачає необхідність гармонії з собою, а вона можлива при конструктивній діяльності віри і розуму. Це дасть змогу пізнати себе.

Філософсько-антропологічна концепція Жильсона стала підсумком його філософської думки, і водночас - початковим етапом та поштовхом для розвитку думки цілого напрямку філософії ХХ століття. Людина перебуває у стані постійної боротьби зі свою рефлексією. Ресурси філософського умозріння залучаються вірою особливо в тому випадку, коли мова йде про повідомлені в Одкровенні істини, а також ті, що доводяться раціональним шляхом. Людська думка легко вибудовує корпус істинних філософських вчень, коли вони вже містяться у вірі.

Підсумок проведеного в роботі аналізу над філософсько-антропологічними поглядами Етьєна Жильсона зроблено у висновках.

Головні результати та висновки дисертаційного дослідження відображені в таких публікаціях автора:

Клічук А.В. Буття людини з позиції філософсько-теологічного пізнання (на основі аналізу праць Е. Жильсона). - //Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка; серія: Філософія, політологія.- 1999. Вип.30. -с.36-39.

Клічук А.В. Духовність як основна цінність буття людини (у філософсько-теологічному тлумаченні проблеми Е Жильсоном). - // Науковий Вісник ЧДУ. 1999.- Вип.64. - с.79-82.

Клічук А.В. Проблема гармонії віри та розуму (за мотивами праць Е.Жильсона).- //Вісник Технічного університету Поділля. 1999. №6. - с.65-67.

Клічук А.В. Проблема буття як цілісної системи в інтерпритації Е.Жильсона (за кигою "L'Etre et l'essens"). //Науковий Вісник ЧДУ. 2000. Вип.69. - с.49-51.

Клічук А.В. Релігійно-філософські погляди на буття людини (за мотивами творчості Б.Паскаля та Е.Жильсона). //Sententiae: збірка наукових праць спілки дослідників модерної філософії. Вінниця 2000. Вип.1. - с.185-191.

Анотації

Клічук А.В. Проблема гармонії віри та розуму в житті людини у філософсько-антропологічних поглядах Е.Жильсона. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю: 01.00.04 - філософська антропологія та філософія культури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ 2001.

У дисертаційному дослідженні здійснено аналіз проблеми гармонії віри та розуму в житті людини в контексті філософсько-антропологічних поглядів Е.Жильсона. Критичний аналіз досвідів онтологічного обгрунтування віри та розуму показав, що пошук особистістю відповіді на питання своєї природи починається в межах трансцендентного. Проблема співвідношення розуму і віри ставиться в томізмі не в абстрактних термінах, а на рівні конкретної людини як симбіоз двох різних і в той же час взаємопов'язаних та діючих інстанцій пізнанняю. Філософське осмислення віри залишається раціональним і ніколи не обертається на саму віру. Філософські пошуки істинно сутнього (ontos on), співзвучні спрямуванням християнської віри. Всебічний аналіз філософсько-релігійної антропології Е.Жильсона та її витоків дає підстави простежити у французькій філософії певну лінію: Паскаль-Бергсон-Жильсон, і зробити висновок про вплив філософії тривання А.Бергсона на привнесення динамічного аспекту в інтерпретацію томізму.

Ключові слова та терміни: томізм, неотомізм, гармонія віри та розуму, знання, філософський розум, свідомість, інтелект, раціональність, буття, інтенційне буття, трансцендентне буття, рефлексійне звернення, полюси внутрішнього пізнання, сутність, духовність, тривання.

Кличук А.В. Проблема гармонии веры и разума в жизни человека у философско-антропологических взглядах Э.Жильсона. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философських наук по специальности: 01.00.04 - философская антропология и философия культуры. - Киевський национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев 2001.

В диссертационном исследовании осуществлен философский анализ проблемы гармонии веры и разума в жизни человека в контексте философско-антропологических взглядов Э.Жильсона. Проблема обусловленности научных и религиозных ценносстей в жизни человека может быть решена удачно лишь с учетом особенностей этих взаимодействующих сторон и аргументов метафизики, философской антропологии и теологии, в которых эта тема всегда была главной. Выступая одновременно от науки и религии, они, благодаря этому, могут подняться выше абстрактного противостояния этих, казалось бы, совершенно разных и противоположных явлений.

В работе над поставленой проблемой осуществлен анализ взглядов Этьена Жильсона сквозь призму его обращения к классической концепции бытия, христианского учения Томы Аквинского, христианско-философских взглядов Блеза Паскаля и метафизической концепции Анри Бергсона, так как эта проблема существует с того времени, как человек осознает себя homo sahiens. Запрещение идеи разума, как высшей инстанции истинного познания, привело к пониманию предметов веры как таковых, что не терпят альтернатив в основах и устремленности умозрения. Тем не менее, объекты веры постепенно осознаются такими благодаря реальной культуре верующих субъектов познания - живое творчество идей, простор свободы и разума. Философский поиск истинно сущего ( ontos on) созвучен цели християнской веры. Проблема взаимоотношения веры и разума в томизме поднимается на уровне конкретного человека как симбиоз двух разных, но в то же время взаимосвязаных инстанций познания. Ресурсы философского умозрения используются верой особенно в том случае, когда речь идет о идеях обьявленных в Одкровении, но таковых, что рационально доказуемы. Философское осмысление веры остается рациональным и никогда не обратится в саму веру. Всесторонний анализ философско-религиозной антропологической концепции Э.Жильсона и ее истоков дает основания проследить во французской философской традиции линию: Паскаль-Бергсон-Жильсон и сделать вывод о влиянии философии "дления" А.Бергсона на "привнесение" динамического аспекта в интерпретацию томизма.

Ключевые слова и термины: томизм, неотомизм, гармония веры и разума, знание, философский разум, сознание, интеллект, рациональность, бытие, интенциональное бытие, трансцендентное бытие, рефлексионное обращение, полюсы внутреннего познания, сущность, духовность, дление.

Klichuk A.V. Problem of harmony credo and reason in life of the man in a context philosophic-anthropological of sights E. Gilson. - Manuscript.

In dissertation for a kandidat's degree the philosophical analysis of a problem of harmony credo and reason in life of the man in a context philosophic-anthropological of sights E. Gilson is carried out. The opportunity of constructive activity credo and ratio in individical life as internal poles gnosiological-vitals displays of the man is investigated. The question has become as a problem of harmony credo and reason in individual measurement and has got essentially new sonority in a line of sights Pascal-Bergson-Gilson. Immanentical the life was in them philosophic-anthropological of the concept not only subject of philosophical knowledge and analysis, but also means in a question philosophical rephleksical of the reference(manipulation) of the man. Credo and reason is essentially by different and at the same time equal in rights and equivalent internal instances of the individual. The author proves, that credo and reason just in equal in rights and harmony immanentical event of the individual during historical genesis of mankind bore(carried) in itself "a symbol of the person ", in changeable character of spirit of epoch were a constant sample of the statement "human in the man".

Key words and terms: thomism, neothomism, harmony credo and reason, knowledge, philosophical reason, consciousness, intelligence, rationality, life, intentionalis life, transcendentalis life, rephleksical the reference (manipulation), poles of internal knowledge, essence, spiritual, due, continue.

Размещено на Allbest.ru