Взаємодія держави і громадянського суспільства: соціально-філософський дискурс

Размещено на http://allbest.ru

Взаємодія держави і громадянського суспільства: соціально-філософський дискурс

Пасько О.О.

Уявлення та теоретичні розробки щодо взаємодії громадянського суспільства та держави це результат тривалої еволюції соціально-філософської думки, що почалася з появою держави і залишається у центрі зору багатьох науковців. Філософська дискусія щодо співвідношення (співіснування) суспільства і держави продемонструвала певну суперечність і розбіжність поглядів на взаємодію громадянського суспільства і держави, що знайшло відображення в різних філософських течіях.

Проблема взаємодії громадянського суспільства і держави в історії соціально-філософській думці знайшла відображення в роботах багатьох зарубіжних та вітчизняних авторів (Ф. Бекон, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Г. Гегель, І. Кант, К. Маркс, Ю. Габермас, А. де Токвіль, Е. Гелнер, Р. Дарендорф, Д. Коен, Е. Арато, Т. Парсонса А. Грамші, Х. Арандт, Л. Альтюссера, Н. Боббіо та інші). Серед сучасних українських науковців даній проблематиці присвячені роботи А. Карася, А. Колодій, О. Чувардинського, В. Степаненко, В. Цвиха, Ю. Резника. Але незважаючи на велику кількість наукових робіт, присвячених доній проблемі, соціально-філософський аналіз взаємодії громадянського суспільства та держави потребує уточнення, вибору найбільш важливих моделей з точки зору сучасного, постмодерного суспільства.

Мета статті аналіз взаємодії громадянського суспільства і держави в соціально-філософській дискусії від античності до сучасних теорій.

Процес налагодження взаємодії громадянського суспільства та держави охоплює десятки століть, починаючи з виникнення елементів громадянського суспільства в античності і включаючи сучасні моделі їх взаємодії. Якщо для античності і середньовіччя характерною є відсутність чіткого розмежування між суспільством і державою, оскільки державне і полісне означало одне і теж, в епоху Відродження починає акцентуватися увага на окремій особистості, ліквідації нерівності, утвердженні права в житті суверенної держави. Перехід до громадянського стану пов'язується з ідеєю природних прав і суспільного договору XVII XVIII ст. (Ф. Бекон, Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є та ін.), який дозволяє між народом і владою створювати нові взаємовідносини, в яких стабільність і добробут суспільства пов'язується з добробутом особистості, захищеної відповідними законами.

З розвитком капіталістичних відносин уже в кінці XIX ст. різко зросла емансипація особистості від держави, посилився процес демократизації суспільного життя, що обумовило формування різних моделей взаємодії громадянського суспільства і держави. Історичний контекст цих відносин та їх теоретичне обґрунтування можна розглядати як складну колізію історичного розвитку людства XIX-XXI ст.ст., а не лише філософський дискурс, у якому беруть участь представники наукових напрямів філософії, політології, соціології, історії.

Історично, зародження ідей громадянського суспільства безпосередньо пов'язане з цивілізаційним розвитком і відображає ступінь свободи та самореалізації як окремого індивіда, так і об'єднання громадян незалежно від держави для вирішення соціально значимих проблем. Це дає підстави вважати, що ще в стародавній Греції з розвитком парадигми антропоцентризму формувалися такі принципи як здатність людини до самореалізації, прагнення бути кращим серед інших, солідарність у досягненні спільної мети, взаємність прав і обов'язків. У цей час сформувалися культура сорому, коли громадянин не міг дозволяти собі такої поведінки, за яку йому було незручно перед іншими.

Про це свідчать зокрема висновки Аристотеля, який називав громадянське суспільство спілкою рівноправних громадян, пов'язаних між собою певною формою політичного устрою (держава-поліс), яку він визначав як суспільство, що досягло самодостатнього стану і виникло ради потреб життя, але існує заради досягнення благого життя [ 1 ,с. 16].

Це визначення обумовлює смислову багатоваріантність терміну, в рамках якого у подальшому виникають різні трактування, які можуть суперечити один одному, адже за аристотелівським визначенням, у терміні «громадянське суспільство» не розмежовуються суспільство і держава. Разом з тим, позитивним у даному тлумаченні громадянського суспільства можна вважати розуміння сукупності громадян, здатних до спільних дій заради спільних цілей, що випливали з єдиного способу життя.

У політичних традиціях давньоримської республіки громадянське суспільство розумілося як таке, що є державно організованим і підпорядкованим законам.

З переходом людства від епохи давніх цивілізацій до епохи нових цивілізацій, виникають і нові можливості для реалізації ідей громадянського суспільства. Спільність людей на основі договірного начала, єдині стандарти і норми поведінки обумовили нову якість життя, яке принципово відрізнялося від античного та середньовічного. Ця нова якість спричинила дуалізацію поняття «громадянське суспільство» держава в результаті наступних факторів: Держава Громадянський Суспільство Цілісність

- становлення системи одноосібного правління суверена, який стає монопольним власником легітимних засобів насильства;

- деполітизація корпорацій та станів, що залишила за ними певний організаційно-корпоративний статус, дала можливість створювати громадські асоціації, формувати внутрішньо-суспільні принципи релігійного, економічного, культурного життя, незалежного від держави.

В результаті, сформувалося система взаємодії між державою та суспільством, заснована на нових організаційних принципах як соцієнтальна публічна сфера.

У Нові часи поняття громадянського суспільства набуло нового значення: громадянське суспільство це штучне утворення, це такий стан людських відносин, який не є наслідком природи, а є наслідком свідомого втручання в між людські відносини. Воно є результатом суспільної угоди, завдяки якій люди виходять з природного стан. Відповідно до цього філософія Нового часу та Просвітництва створила нову концепцію громадянського суспільства, пов'язану з концепціями природного права та суспільного договору.

Прихильники теорії суспільного договору (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк та інші) на основі доктрини природного права та ідеї про народний суверенітет, згідно якої джерелом влади є народ, стверджували, що держава, яка з'явилася завдяки волевиявленню вільних та незалежних індивідів, зобов'язується забезпечити виконання їх невід'ємних прав, захист їх життя, свободи та приватної власності, які не гарантуються в природному стані. Тобто перехід до громадянського стану відбувається на основі укладення договору, на основі якого влада та народ будують свої взаємовідносини.

Т. Гоббс вважає, що початком «громадянського суспільства» є «взаємний страх», що визначає природну рівність людей та їхнє бажання наносити один одному збитки. Під страхом Т. Гоббс фактично розуміє потребу людей у безпеці, що викликає прагнення уникати стану небезпеки, недовіри, підозрілості. Це такий страх, що допомагає людям запобігати нападу і кровопролиття, утворюючи надійний соціальний захист. Умовою захисту людини є суспільство, організоване в державу [2,с.52-53].

Т. Ґоббс вважав, що в природному становищі людина має право на все, отже це є війни всіх проти всіх [3,с.99]. Згідно природного закону у такому стані потрібно шукати мир, захищаючи себе усіма можливими засобами. Подібний стан загальної війни і протиборства трактуються Т.Гоббсом як відсутність громадянського суспільства. Він вважав, що при укладанні договору, який Т.Гоббс розглядав як джерело справедливості, необхідно відмовитися від деяких прав та задовольнятися тим ступенем свободи по відношенню до інших людей, якого він би допустив би у інших людях по відношенню до себе. Без цього у людей залишається право на війну [3,с. 119].

На відміну від Т. Гоббса, Дж. Локк розумів «природній стан» зовсім не як «війну всіх проти всіх», але як стан волі й рівності людей. Звідси їхня відмінність у розумінні переходу від природного до громадянського стану. Якщо Т. Гоббс протиставляв одне іншому, то Дж. Локк вважав, що громадянське суспільство виростає із природного стану, будучи його логічним і органічним наслідком.

Наступний етап розвитку ідеї громадянського суспільства пов'язаний з філософією Просвітництва, яка, перш за все, створила власне уявлення щодо держави, суспільного договору, взаємодії між громадянами і державою.

А. Фергюсон трактував громадянське суспільство як стан громадянськості і вважав його наслідком цивілізації, оскільки людство у всіх своїх станах, у кочівлі чи осілості, у згоді чи у чварах, завжди об'єднувалося чи у військо, чи у дружелюбну спільноту [5,с.51]. А. Фергюсон вважав, що індивід є частиною суспільства, і що воно «є сприятливим для будь-якої живої істоти, воно робить її сильнішою» [5,с.54], але задля цього людина повинна поступитися і щастям, і свободою, якщо вони перешкоджали б суспільному благу [6,с.59].

Ш. Монтеск'є, на відміну від багатьох теоретиків суспільного договору, які ототожнювали суспільство і державу, розрізняв їх. Згідно Ш.Монтеск'є, держава є більш пізнім продуктом історичного розвитку людей, якому передували природний стан людей, сім'я і суспільство «війни всіх проти всіх», тобто громадянське суспільство. Держава стає потрібного тоді, коли стан війни, що виникає в суспільстві людей не може бути припинений без насильства. Він підкреслював первинність суспільства по відношенню до держави, а також залежність конкретних його форм від загального «духу нації» [7].

Одним з класиків теорії громадянського суспільства до цього часу залишається А. де Токвіль., який визначає громадянське суспільство як структурно-функціональну цілісність об'єднань громадян, яка контролює державу. Становлення суспільства в цілому й громадянського суспільства, зокрема, А. де Токвиль зв'язував з формуванням громади, що представляє собою інститут, який з'являється раніше держави й незалежно від неї. Громади, які є джерелом сили держави, не допускають її втручання у свою життєдіяльність. На їхній підставі створюються численні громадські асоціації та об'єднання релігійні, сімейні, професійні, і т. ін., які охоплюють майже всі, сфери соціальної діяльності.

А. Карась вважає, що в роботах А. де Токвіля громадянське суспільство виступає посередником між індивідуалізмом та державою в якості добровільно створюваних асоціацій [8,с.270].

В філософії Г. В. Геґеля проведено чітке теоретичне розмежування між громадянським суспільством та державою на основі інтерпретації значення свободи в процесі історичного розвитку людини.

Незважаючи на суперечливі інтерпретації гегелівського трактування громадянського суспільства, Д. Коен і Е. Арато виділяють в даній концепції суттєві елементи сучасного розуміння громадянського суспільства, такі як теорія соціальної інтеграції, логіка самоствердження солідарності та ідентичності, теорія корпорації, концепція публічної сфери, категорії публічної влади, суспільної свободи, суспільного духу, громадської думки, публічності тощо [8,с. 140-Ї67].

І. Кант вважав, що кожному членові суспільства має бути надана можливість самостійно судити про те, що є для нього вигідним, а що є невигідним. Держава посягає на особу, коли заважає людині діяти на свій страх і ризик, в чесному суперництві з іншими. Суспільству належить піклуватися лише про те, щоб початкові умови такого суперництва були рівними. Етично неприйнятним є такий стан справ, коли людина не приймає участі у виробленні загальних рішень, що стосуються власного добробуту і щастя. Це ущемляє не просто їх інтереси, а саму здатність судження, свобода якої морально очевидна для кожного. Визнання цієї очевидності державою конституює «громадянську автономію». Так, вводиться найважливіше для Канта поняття «правовий порядок» [9,с.46].

Інше трактування громадянського суспільства пропонується К.Марксом, який розглядав громадянське суспільство, як певну ступінь розвитку, яка визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Він визначає громадянське суспільство, як продукт буржуазної, політичної системи та тлумачить його витоки і розвиток з позиції діалектично-матеріалістичного розуміння історії як сфери матеріального, економічного життя людей, як сукупність матеріальних відносин індивідів [10,с.35].

На відміну від Г.В. Гегеля, який вважав, що держава визначає розвиток громадянського суспільства і вона є утворенням абсолютного духу, а громадянське суспільство

- інобуттям духу, у К. Маркса громадянське суспільство визначає розвиток держави та є її передумовою, а також головною рушійною силою історичного процесу.

Отже, у XIX ст. було, в основному, сформоване поняття «громадянське суспільство», основними рисами якого вважалися наступні:

1) незалежність від держави;

2) забезпечення прав індивідів, зокрема, права власності;

3) діяльність незалежних від держави значної кількості автономних економічних асоціацій, ділових фірм, які конкурують між собою;

4) право громадян на громадянську діяльність, участь у дискусіях та прийнятті рішень по загально значимим питанням.

Практичну реалізацію цих ознак у Західній Європі можна було спостерігати у міському самоврядуванні, реалізації інтересів різних соціальних груп шляхом укладання певних угод, формуванні нових асоціацій підприємців, добровільних об'єднань трудящих (товариства взаємодопомоги, кооперативи, профспілки), опозиційних державі політичних угрупувань, які потім оформлялися у партії, розвитку незалежної від держави преси.

У XX ст. значно зріс інтерес до ідеї громадянського суспільства після кризи соціалістичного розвитку, коли виникла необхідність легітимації такої системи, в основу якої мають бути покладені права людини і норми закону. Покращилися умови для більш активної громадянської самоорганізації, серед яких можна виділити:

1) поширення індивідуалізму і прагнення до власної економічної, політичної, соціальної і культурної самореалізації;

2) розвиток міжнародних організацій, асоціацій, рухів;

3) розширення можливостей для діяльності громадських організацій на місцевому, регіональному, національному рівнях;

4) подальше зростання впливу ЗМІ, їх глобалізація через Інтернет;

5) розвиток мережі соціальних і соціокультурних асоціацій.

Аналізуючи стан соціально-філософського дискурсу щодо взаємодії громадянського суспільства і держави у XX ст., Д. Коен, Е. Арато під громадянським суспільством розуміють сферу соціальної інтеракції між економікою та державою, що складається, в першу чергу, із сфер найбільш близького спілкування (сім'я), об'єднань (добровільних), соціальних рухів і різних форм публічної комунікації [8,с.7]. На їх думку, серед сучасних тлумачень громадянського суспільства виділяють концепції Т. Парсонса та А. Ґрамші.

А. Грамші показує, що між «громадянським суспільством» і «політичним суспільством» (держава як урядовий апарат, що діє на основі формальних процедур і регулює свою діяльність юридичними нормами, включаючи органи примусу) існує не лише взаємодія, але і взаємопроникнення. Припустимо, державні школи, університети це елементи «громадянського суспільства», які знаходяться під безпосереднім контролем держави. Парламент інститут «політичного суспільства», який поповнюється за рахунок інститутів «громадянського суспільства». Перехідним елементом між «громадянським суспільством» і «політичним суспільством» є політичні партії. А. Грамші пише, що в реальному житті деяких країн політична партія грає роль «глави держави», але на відміну від інститутів влади «не царює», не править юридично, а здійснює свою фактичну владу через «громадянське суспільство» [11].

На відміну від А. Грамші, Т. Парсонс визначає громадянське суспільство як соціальну спільноту, що існує у вигляді деякої сукупності законів і асоціацій [12,с.632].

В результаті Е. Арато, Дж. Коен приходять до висновку, що А. Грамші, Т. Парсонс інтерпретують громадянське суспільство у дусі функціоналізму як сферу, відповідальну за соціальну інтеграцію цілого. Різниця в тому, що Т. Парсонс ототожнює нормативне бажане з реально існуючим, виступаючи апологетом американського суспільства, а А. Грамші розглядає громадянське суспільство як систему панування, яку він повністю заперечує [8,с. 179].

Дослідження громадянського суспільства Х. Арендт відрізняється жорстким розмежуванням суспільства і приватної сфери [8, с. 253 277].

На відміну від нормативної критики Х. Арендт, Ю. Габермас, Р. Козеллек, К. Шмідт розглядають відносини між громадянським суспільством і державою з позиції диференціації даної взаємодії. У К. Шмідта така взаємодія виступає як дуалізм «суспільство-держава» і засновується на посередницькій ролі парламенту. У парламенті відбувається безпосередня зустріч суспільства і держави, що призводить до їх взаємної інтеграції. Отриманий результат є подвійним за формою: держава-законодавець поєднується з державою-виконавцем [8,с.287-292].

Ю. Габермас відстоює проект створення єдиного суспільства-держави, який виражається у переході від негативних прав, що обмежують державу, до позитивних прав, що передбачають державну активність, орієнтовану на монолітне демократичне суспільство, яка має єдиного колективного актора і забезпечує участь індивіда в єдиній соцієтальній публічній сфері.

Наведений аналіз свідчить, що сучасні науковці розглядають відносини держави і громадянського суспільства переважно в контексті політичної системи суспільства. На нашу ж думку, політична система є лише способом поділу влади, виконуючи в суспільстві функцію панування і примусу. Більше того, які б способи поділу влади не існували та які б соціальні групи в суспільстві не панували, завжди лишається необхідність виконання більш загальної управлінської функції, а саме організації відтворення життєдіяльності суспільства, а також збереження його цілісності шляхом встановлення певного соціального порядку. У цьому контексті влада в системі соціального управління є лише одним з ресурсів, який забезпечує взаємодію людей, тобто засобом встановлення певного соціально-управлінського порядку такої взаємодії, а сам процес поділу влади формою реалізації управлінського впливу для задоволення загального та особливих інтересів індивідів і соціальних груп [13,с.73].

Таким чином, можна зробити висновок, що взаємовідносини між громадянським суспільством і державою можуть виявлятися в наступному:

1) якщо держава бере на себе і функції громадянського суспільства, останнє є просто непотрібним. Це має місце в тому випадку, коли політична і соціальна сфери не відокремлені один від одного;

2) якщо громадянське суспільство є осередком опозиції державі і налаштоване вороже по відношенню до існуючих владних структур, між ними виникають суперечності, що приводять до дихотомії: держава громадянське суспільство;

3) якщо громадянське суспільство і держава взаємодоповнюють один одного через розподіл політичних і соціальних функцій, ми спостерігаємо єднання громадянського суспільства і держави.

В ході цієї взаємодії громадянське суспільство і держава проявляють себе, з одного боку, як відносно самостійні, а з іншого боку як взаємозалежні інституціональні соціальні утворення, що складають органічну єдність у межах певної системи. Вони є одночасно і суб'єктом, і об'єктом управління, які взаємодіють для реалізації своїх особливих і загального інтересів.

Але в ході такої взаємодії між ними можуть об'єктивно виникнути певні суперечності, зумовлені їх подвійною природою. Одну із сторін цих суперечностей пояснював з ідеалістичних позицій ще Г.Гегель. На його думку, суперечності зумовлюються роздвоєнням особистості людини, яка одночасно перебуває в двох іпостасях (і як член громадянського суспільства, і як громадянин держави), що пов'язується із сутнісними о знаками цих соціальних утворень [14,с.211-217].

У сучасному розумінні й значенні громадянське суспільство це сила, яка може контролювати діяльність влади, готова вказати на її прорахунки та, за потреби, «поставити на місце». Саме громадянське суспільство здатне зробити свою державу правовою.

Однак це не означає, що громадянське суспільство має весь час боротися з владою. У рамках постійного та публічного діалогу громадянська спільнота пропонує державі свій інтелектуальний, професійний, менеджерський ресурс, демонструє готовність виступити порадником та відповідальним учасником соціально-економічних процесів. Водночас вона вимагає від держави максимально ефективного управління, дотримання соціальних гарантій та захисту, підтримки громадянської активності. Громадянське суспільство не є лише джерелом підтримки існуючого політичного устрою, та не є лише осередком опозиції. Так, громадянське суспільство й держава є взаємодоповнюючими та взаємоконтролюючими, але не ворогуючими силами.

Список використаних джерел

1. Аристотель. Політика/Аристотель; [пер. з давнього, та предм, О. Кислюка]. -K.: Основи, 2000. 239 с.

2. Карась А. Філософія громадянського суспільства в класичних теоріях і не класичних інтерпретаціях: Монографія / А.Карась. Київ; Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка,

2003. 520 с.

3. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского. Сочинения: в 2 т. / Т. Гоббс. Т. 2. М.: Мысль, 1991. 731с.

4. Локк Дж. Сочинения: В 3 т. / Дж. Локк. Т. 3. М.: Мысль, 1988. 668с.

5. Фергюсон А. Опыт истории гражданского общества / А. Фергюсон; [пер. с англ. под ред. Абрамова]. М.: Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2000. 392 с.

6. Ferguson Adam An Essay on the History of Civil Society / Adam Ferguson. Cambridge University Press, 1995. 305 p.

7. Монтескье Ш. Избранные произведения / Ш. Монтескье [под. ред. М.П. Баскина]. М.: Гос. изд-во Политической Литературы, 1955. 799 с.

8. Арато А. Концепция гражданского общества: восхождение, упадок и воссоздание и направления для дальнейших исследований / А. Арато // Полис. 1995. №3. С. 48-57.

9. Данилова П.П. Право «активного гражданства» и мера свободы в гражданском обществе как основание демократии / И.П. Данилова // Вестник Томского государственного университета (философия, социология, политология). 2008. -№314. С. 46-48.

10. Маркс К. Сочинения: в 50 т / К. Маркс, Ф. Энгельс // Т. 3, 4 М., 1955-1981.

11. Маев Г. Грамши о гегемонии [Електронний ресурс] / Г. Маев. Режим доступу: http:// www. avtonom. org/ old/lib/theory/gramsci.html?q=lib/theory/gramsci.html

12. Парсонс Т.О социальных системах / Толкотт Парсонс; [под ред. В.Ф. Чесноковой и С.А. Белановского]. М.: Академический Проект, 2002. 832 с.

13. Туленков М. Організаційна взаємодія громадянського суспільства і держави / М. Туленков // Соціальна психологія. 2009. №2. С. 72-84.

14. Гегель Г. Сочинения / Г. Гегель. Т. 7. М.: Мысль, 1983. 512 с.

Размещено на Allbest.ru