Аргументація в нормативних контекстах: проблеми риторичної концепції аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аргументація в нормативних контекстах: проблеми риторичної концепції аналізу

В. В. Кондратюк

Останнім часом спостерігається тенденція використання логіки як засобу, яким користуються науки для розв'язання своїх власних проблем. Це призводить до формування логіки як прикладної дисципліни. Таким чином з'являються нові напрямки в розвитку логічного вчення, "нові логіки" для кожної окремої галузі знання. Наука спричиняє розвиток логіки у відповідності до своїх потреб. "Прийняття не-ньютонівської фізики тягне за собою, як наслідок, прийняття не-арістотелівської логіки. Традиційна логіка виявляється уже нездатною вмістити в свої схеми нещодавно відкриті властивості об'єктів матеріального світу" [1]. Відмінності в розумінні природи міркування, яке є об'єктом дослідження логіки як науки, спричинило зміни в розумінні предмету логіки. Методів формальної логіки стає недостатньо для аналізу всіх можливих міркувань людини, які зустрічаються в реальному спілкуванні. Це дуже гарно спостерігається на прикладі застосування логіки в сфері правознавства. В аналізі правової аргументації до Xx ст. пануючим був формальний підхід. Спеціалісти в галузі теорії аргументації піддавали критиці дедуктивізм як теорію нормативності, адже переконані, що неможливо реальний процес дискусії звести до чисто формального доведення. Альтернативою стали неформальні підходи до аналізу юридичної аргументації, суть яких полягає в дослідженні реальних комунікативних процесів, з урахуванням матеріальної складової міркування. На сьогоднішній день основними неформальними підходами до аналізу аргументації в нормативному середовищі є риторична та прагма-діалектична концепція. Історично першим був риторичний підхід. І саме про нього йтиметься мова в цьому дослідженні.

Мета цієї статті проаналізувати сутність та передумови виникнення риторичного підходу до аналізу юридичної аргументації.

Джерельною базою цієї статті слугували роботи представників риторичної концепції аналізу аргументації в нормативних контекстах, а саме: Х. Перельмана, С. Тулміна. Аналізувалися роботи Арістотеля, як автора перших праць з неформальної логіки.

Риторична концепція аналізу правової аргументації виникла внаслідок незадоволенням пануючим в той час формальним підходом, у межах якого головна увага приділялася формальним критеріям прийнятності. Найяскравішим прикладом формального аналізу юридичної аргументації є дедуктивна нормативність. Її можна визначити як методологічну концепцію, при якій єдиним методом доведення будь-якого знання є дедуктивний умовивід. При цьому передбачається, що непередбачувані обставини будь-якого роду в судовому засіданні можуть бути усунені, в наслідок чого стає можливим технічне вирішення проблеми. Головною перевагою дедуктивізму являється необхідний характер висновку. Формальна складова контролюється правилами побудови дедуктивних виводів. Тому кожен хто приймає засновки автоматично погоджується із висновком. Прийняття дедуктивної нормативності означає встановлення дедуктивного виводу в якості норм та правил побудови міркувань. Якщо дедуктивізм приймати як теорію нормативності, то всі недедуктивні міркування як невідповідні дедуктивному стандарту будуть вважатися неправильними в межах формального підходу, хоча самі по собі з точки зору логіки вони такими не є.

Але головним недоліком формально-логічно підходу до аналізу будь-якого аргументативного процесу не лише в нормативному контексті є його формальна обмеженість, абстрагування від змісту та неврахування матеріальних критеріїв прийтності. риторичний логіка аргументація

Альтернативою став риторичний підхід, який намагався подолати всі недоліки формальної концепції. Засновниками та головними теоретиками риторичного підходу до аналізу правової аргументаціє є Х. Перельман та С. Тулмін. Вони створили концепції "нової риторики" (Х. Перельман, Л. Ольбрехт-Титека) та "логіки, що працює" (С. Тулмін), в яких звернули увагу на необхідність аналізу не абстрактних міркувань, а тих, які використовуються у процесах реального спілкування між людьми. Основою для їхніх концепцій була арістотелівська діалектика. "Ми отримали результати, які ніхто з нас не очікував. Не знаючи, і не бажаючи цього, ми відкрили ту частину арістотелівської логіки, яка довгий час була закрита або ігнорувалася і зневажалася. Ця частина мала справу з діалектичними міркуваннями, які протиставлялися демонстративним., і які докладно обговорювалися в "Риториці", "Топіці" і в роботі "Про софістичні спростування". Ми назвали цю нову, або відроджену область дослідження, яка присвячена аналізу неформальних міркувань, "новою риторикою" [2].

Те, що зараз називається теорією аргументації або неформальною логікою, бере свій початок від арістотелівського вчення про силогізм. Центральним питанням логіки протягом всього періоду її розвитку було питання про те, що таке правильна форма міркування. Предмет логіки як науки залежить від того, що ми розуміємо під самим поняттям "міркування". У межах формальної логіки увага приділяється дослідженням лише міркувань, які мають монологічну форму обґрунтування, і переконливість яких залежить лише від формальної правильності. Але існує й інший вид переконливості, у підґрунті якого лежить діалогічна форма обґрунтування, при якій учасники комунікації у процесі діалогу приходять до порозуміння. На це розрізнення вперше звернув увагу ще Арістотель. Сам засновник логіки не називав те, що він створив, логікою, він досліджував форми переходу від одних висловлювань до інших і називав ці форми силогізмом. Залежно від якості засновків та сфери застосування він розрізняв різні види міркувань (термін міркування, умовивід та силогізм в цій статті вживаються як синоніми). Тому не варто ототожнювати логіку Арістотеля з чисто формальною дисципліною, яка ґрунтується на вченні про аналітичний силогізм, який має абсолютний та самоочевидний характер та повністю абстрагується від матеріальної (словесної) складової міркування, звертаючи увагу лише на форму. Для нього "логос" є перш за все "думка", яка включає в себе як форму так і зміст. Тому для того, щоб будувати свої міркування в реальному людському спілкуванні, коли людей ще потрібно переконати, що засновки твого силогізму мають істинний характер, Арістотель використовує діалектичний силогізм. У своєму трактаті "Топіка" він ставить пред собою завдання знайти спосіб за допомогою якого ми зможемо із правдоподібного робити висновок про будь-яку запропоновану проблему і не приходити до суперечності [3]. Цей спосіб він називає діалектичним силогізмом, визначаючи його як умовивід, який будується на правдоподібних припущеннях. Натомість, аналітичним (науковим) силогізмом називається умовивід, який "будується на істинних і перших [положеннях] або на таких, знання про які бере свій початок від тих чи інших істинних і перших [положень]". Поряд з цими Арістотель виділяє інші види міркувань: риторичний, еристичний силогізми та паралогізм.. Еристичний умовивід "виходить із [положень], які здаються правдоподібними, але на справі такими не є" [4]. Метою еристичної дискусії є не спільний пошук істини, як у це спостерігається в діалектичній, а сама суперечка. Паралогізмом називається умовивід в якому використовуються псевдонаукові положення, властиві науці, але не істинні за своєю природою. Для нашої роботи цікавість становить саме розрізнення аналітичного та діалектичного силогізму, аналітики та діалектики. На основі першої побудована формальна логіка, друга стала підґрунтям неформальної.

Першою відмінністю між аналітичним та діалектичним силогізмом є сфера застосування. Аналітичний силогізм використовується як засіб доведення в системі наукового знання, а діалектичний для обґрунтування в реальній мовленнєвій діяльності. Останній являється логічною формою реального дискурсу. Діалектика в якійсь мірі є застосуванням розробленим в аналітиці норм побудови наукового доведення до аналізу міркування в реальному дискурсі.

Оскільки аналітичний (науковий) силогізм використовується в науці, його засновки обов'язково є істинними, вони базуються на наукових фактах, відповідають дійсності та мають необхідний характер. Вони не можуть бути предметом обговорення, трактування або згоди. Наукове міркування будується за межами природної мови, за межами комунікації і не для іншої людини, а для самого себе, адже в ньому використовуються безумовні висловлювання задані теорією, в межах якої будується міркування. Двох різних поглядів на певний науковий термін або висловлювання бути не може, один із них обов'язково буде хибний. Адже в протилежному випадку ми вийдемо за межі строго наукового знання і попадемо у світ думок. Таким чином, якщо засновки аналітичного силогізму є істинними, то висновок відповідно також істинний. Засновки ж діалектичного силогізму є результатом діалогу. Вони є лише ймовірнісним знанням, отриманим в результаті згоди співрозмовника. Арістотель називає їх правдоподібними положеннями, тобто такими, "які здаються правильними всім або більшості людей або мудрим всім або більшості з них або самим відомим і хорошим" [5]. Для кожної людини правдоподібним є те, що не суперечить тому, що вона вважала істинним, що узгоджується із її знаннями. Правда це те що існує, а правдоподібне це те, що схоже на правду. Правдоподібне завжди є правдоподібним для когось. Науковий силогізм може бути оцінений як істинний або хибний, а діалектичний, в свою чергу, як правдоподібний або неправдоподібний (прийнятний або неприйнятний) для певної кількості людей. Діалектичний силогізм завжди зорієнтований на співрозмовника та є зверненням до нього. Засновки будуть прийняті лише за умови їх прийняття співрозмовником. Тому в діалектичному силогізмі автор задає дише "питання", а співрозмовник своєю згодою та відповіддю на поставленні питання сам формулює засновки. Таким чином, завдання аргументуючого надати, по-перше, засновки, з якими погодиться співрозмовник, по-друге, засновки, з яких із необхідністю буде слідувати бажаний висновок. Відповідно, якщо засновок є прийнятним для слухача, то висновок також для нього прийнятний.

Науковий силогізм є монологічною формую обґрунтування. Філософ будує його для себе самого і головним є істинність засновків. Діалектичний силогізм направлений на співрозмовника і тому обґрунтування має діалогічний характер, засновки та висновок є конвенційними. Арістотель чітко розрізняє філософів, які лише будують переконання та діалектиків, які намагаються переконати іншого. Для філософа головне, щоб засновки умовиводу були істинними та відомими, його зовсім не цікавить, чи співрозмовник з ними погоджується. З цього приводу Мігунов А. І. зауважує, що справа, навіть, не в діалозі чи монолозі, а в тому, що в межах діалогічного силогізму ми маємо справу з живою мовою, а в межах аналітичного з її відсутністю. У живому спілкуванні всі висловлювання є продуктом діяльності співрозмовників, продуктом мови, уваги вслуховування та розуміння [6]. Це не просто висловлювання із задуманим смислом, воно може змінюватися протягом діалогу. Але мета залишається незмінною це спільний пошук істини. Аналітичний силогізм є істинним із самого початку, а діалектичний є способом знаходження істини в процесі реального спілкування.

З вищенаведеного видно, що логіка Арістотеля не є чисто формальної абстрактною наукою. Вона складається із двох взаємодоповнюючих частин: аналітики та діалектики. Перша досліджує аналітичний силогізм у межах наукового пізнання, а друга діалектичні силогізми реальної комунікації. Таке розрізнення зумовлене потребами самого тодішнього суспільства, так як будьяке судове засідання, будь-яка політична промова включала в себе аргументацію. Тому кожен громадянин повинен був вміти аргументувати свою власну точку зору та оцінити аргументацію свого співрозмовника. Логіка розглядалася Арістотелем не лише як теоретична, а й як практична дисципліна. Але так історично склалося, що практична сторона арістотелівської логіки, тобто його діалектика, на довгий час залишалися поза увагою науковців. Зокрема С. Тулмін на Другій міжнародній конференції по аргументації в Амстердамі зазначає, що логіка завжди включала в себе два аспекти: по-перше, формальний аналіз зв'язку між висловлюваннями в структурі міркування, по-друге, неформальний аналіз аргументації, який враховує специфіку аудиторії та контексту на ступінь обґрунтування тези. Але в ХУИ сторіччі ця рівновага була порушена і увага логіків була прикута лише до першого аспекту. Виправили цю "несправедливість" засновники неформальної логіки

С. Тулмін та Х. Перельман.

Перша концепція, яка кардинально відрізнялася від формальної логіки та виникла як реакція на її домінування та недосконалість, була риторична концепція аргументації. Головне її завдання полягає в розгляді матеріальної сторони аргументативного процесу, а не лише формальної, як це відбувалося до цього. Правова аргументація набуває суб'єктивного характеру, так як її ефективність прямо пропорційно залежить від аудиторії. Це спроба переконати конкретну аудиторію у прийнятності тієї чи іншої точки зору. Головними представниками риторичного підходу в загальній теорії аргументації є Х. Перельман (Perelman) та С. Тулмін (Stephen Toulmin). Слід зазначити, свої концепції вони будували на прикладі юридичної аргументації. Для Тулміна, наприклад, ідеалом теорії аргументації є юриспруденція, а не математика, як це було до цього в межах формального підходу. Аргументативний процес розглядається за аналогією із судовим. Логіка, таким чином, постає як узагальнена юриспруденція. Для Перельмана також ідеалом практичної діяльності людини постає судова практика. А так як об'єктом аналізу неформальної логіки є практичні міркування, то нормативне середовище є ідеальною сферою дослідження. Тому історія виникнення неформального підходу до аналізу правової аргументації співпадає з виникненням неформального підходу в загальній теорії аргументації.

Засновником риторичного підходу до аргументації і взагалі першої неформальної концепції є бельгійський дослідник Х. Перельман. Так як на той час панувала формальна логіка, науковцями будувалися теорії математичного доведення і досліджувалися міркування, якими користувалися математики. Тому логіки, обмежившись формальною стороною мислення, практично не звертали увагу на проблеми доведення в гуманітарних науках. Тому Х. Перельман разом з Л. ОльбрехтТитекою почали вивчати методи та прийоми аргументації, які використовувалися у гуманітарних сферах. Цей неформальний підхід до аргументації отримав назву "нової риторики". Метою було створити нову концепцію, яка б долала недоліки пануючого на той час формального підходу. Головним з яких, на думку Х. Перельмана, був аналіз лише дескриптивних, описових висловлювань, які можна оцінити на істинність та хибність. Логіка, яка зосереджується лише на істиннісних характеристиках, ціннісні показники ніяк не враховує. Але якщо ми проаналізуємо не сферу математики, а сферу суспільних відносин, то ціннісна орієнтація відіграє там вирішальну роль. У царині гуманітарного знання ми оперуємо ціннісними висловлюваннями, які спрямовані на практичне застосування. Таким чином, можна прийти до висновку, що суспільні науки мають справу з цінностями, а природничі науки з дескриптивними висловлюваннями. Якщо предмет дослідження настільки різний, то схема доведення, яку використовують математичні та природничі науки не може бути застосована до соціальних наук. Тому можна зробити висновок, що формальний підхід до юридичної аргументації не виправдовує себе, так як в ньому не враховується ціннісна складова.

Як вже зазначалося, формальна логіка має теоретичний характер, тому оперує істинами, так само як сфера науки. "Нова риторика" аналізує практичну діяльність людини, в межах якої функціонують думки, які мають ціннісний характер. Їх не можливо оцінити на істинність. Тому Х. Перельман для підкреслення різниці між процесом аргументування в природничій та соціальній сфері вводить поняття "доведення" відносно математичних та природничих, а "аргументація" соціальних наук. Якщо говорити мовою Арістотеля, то в доведенні ми використовуємо аналітичні міркування, які можна оцінити як істинні. Але відмінність полягає в тому, що, на думку давньогрецького філософа, діалектичний силогізм використовується лише для обґрунтування в реальній мовленнєвій діяльності. Х. Перельман, в свою чергу, розділяє сферу природничих та математичних наук та сферу соціальних. У межах останньої не можна застосувати доведення як спосіб обґрунтування. Таким чином, діалектичний силогізм став засобом обґрунтування в сфері соціальних наук.

На відміну від доведення аргументація завжди спрямована на аудиторію, має враховувати її особливості, домагатися її згоди. Її мета переконання аудиторії за допомогою фактів, істин, припущень та цінностей, які мають конвенційний характер. Прийнятність тієї чи іншої аргументації чи аргументу цілком залежить від аудиторії та її "конвенційного так". І якщо їх аудиторія приймає, то вона обов'язково має прийняти висновок, який з них слідує. Тобто вихідним пунктом будь-якої аргументації є конвенція. Навіть факт може слугувати аргументом лише за умови, що його приймає аудиторія. Таким чином, у залежності від її налаштувань "факт" може набути або втратити свій статус. Така позиція робить поняття "аргументація" у "новій риториці" суб'єктивним.

Вищенаведені складові елементи аргументації можна назвати конвенціями загального характеру, адже вони потребують універсальної згоди. Але існують також конвенції окремого характеру. До них належать цінності, які потребують згоди окремої групи людей.І вони також можуть розглядатися як вихідний пункт аргументації. Але на чому б не ґрунтувався наш аргументативний процес, якби правильно ми його не будували, він все-таки матиме суб'єктивний характер. Адже те, що прийнятне в одному випадку, необов'язково буде таким в іншому.

"Нову риторику" Х. Перельман називає неформальною логікою аргументації, а формальну логіку логікою доведення. Таким чином, він проводить чітку межу між цими двома поняттями. Доведення може бути правильним або неправильним, а аргументація може бути більш або менш переконливою. Доведення ми будуємо так, щоб з істинності засновків випливав істинний висновок, а аргументацію щоб наша теза ґрунтувалася на прийнятних для аудиторії аргументах. Аргументацію можна оцінити лише виходячи з реакції на неї аудиторії і аргументи можуть змінюватися залежно від неї. Отже, "нова риторика" формальну строгість аргументації заміняє на ситуативну прийнятність.

Ще одним представником риторичного підходу до аналізу правової аргументації є С. Тулмін. У межах своєї концепції "логіки, що працює", він намагається створити методи для аналізу, оцінки та обґрунтування аргументів, які зустрічаються у реальних міркуваннях людей. Він переконаний, що не потрібно міркування, що використовуються в різних галузях знання, зводити до універсальних стандартів, а потім досліджувати ці стандарти. Стандарти, навпаки, залежать від областей застосування та конкретних ситуацій [7]. Логіка, таким чином, розширює свій предмет дослідження, розглядаючи різні ситуації людської життєдіяльності. Змістовний аналіз у Тулміна виходить на перший план, на противагу формальній логіці, яка змістову складову взагалі не аналізує. Прийнятність аргументації залежить від чітко встановленої процедури, яка взаємопов'язана з конкретною областю застосування та матеріальними критеріями, які специфічні для цієї області. Тому сама сфера визначає критерії прийнятності, на відміну від концепції Х. Перельмана, де все залежить від аудиторії. Але суті справи це не змінює, адже аргументація знову постає суб'єктивним явищем, прийнятність якого залежить від зовнішніх факторів.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що риторична концепція аналізу аргументативного процесу бере свій початок від арістотелівського вчення про діалектичний силогізм. Вона ні в якому разі не вступає в суперечку з формально-логічним підходом, так само як діалектичний силогізм не є запереченням аналітичного. Все залежить від сфери застосування та мети аналізу. Нічого спільного з риторикою як наукою будувати та виголошувати промови перед аудиторією вона не має. Метою риторичного підходу до аналізу правової аргументації є аналіз реального комунікативного процесу в нормативному середовищі з урахування матеріальних критеріїв прийнятності. Таким чином, аргументація не може оцінюватися як істинна чи хибна, вона може бути прийнятною або неприйнятною для тієї чи іншої аудиторії (в термінах Арістотеля правдоподібною або неправдоподібною). Слабкістю риторичного підходу є його орієнтація на матеріальну сторону аргументативного процесу і повне ігнорування формальних критеріїв прийнятності. Правильність аргументації повністю залежить від аудиторії (Х. Перельман) та ситуації (С. Тулмін), тому має відносний характер.

Список літератури

1. Мигунов А. И. Аналитика и диалектики: два аспекта логики // Я. (А. Слинин) и МЫ: к 70-летию профессора Ярослава Анатольевича Слинина. СПб. : Санкт-Петербургское философское общество, 2002. - (Серия "Мыслители", выпуск X). С. 201.

2. Perelman Ch. Oldrecht-Tyteca. The New Rhethoric: A Treatise on Argumentation. - London : Notre Dame, 1969. Р. 475.

3.Аристотель. Топика // Соч. : в 4 т. М. : Мысль, 1978. Т. 2. С. 349. 4. Див.: Там само.

4. Див.: Мигунов А. И. Теория аргументации как логико-прагматическое исследование аргументативной коммуникации // Коммуникация и образование : сборник статей / под ред. С. И. Дудника. - СПб. : Санкт-Петербургское философское общество, 2004. С. 198-215.

5. Toulmin St. Logic, Rhetoric & Reason: Redressing the Balance // France H. van Eemeren, Rob Grootendorst, J. Anthony Blair, Charles A. Willard (eds.). Argumentation Illuminated. Amsterdam,1992. Р. 3-11.

Размещено на Allbest.ru