Антропологічні аспекти сучасної епістемології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антропологічні аспекти сучасної епістемології

Попович М.Д.

Проблеми теорії пізнання відіграють важливу роль у сучасній філософії [1]. Гносеологічні дослідження перебувають у постійній і плідній взаємодії з онтологією, аксіологією, етикою, естетикою та іншими розділами філософії, так само як і з методологією науки. Вони сприяють самоусвідомленню дослідження в будь-якій іншій царині наукового пізнання і самі збагачуються за рахунок методів і відкриттів інших видів досліджень. Хоча люди науки зазвичай набувають знання без допомоги спеціальних епістемологічних досліджень, проте щоразу, коли їм доводиться стикатися з протилежними методами пізнання, наближатися до меж власного пізнання чи робити спробу співвідносити один з одним такі відмінні методи пізнання, як науковий, етичний і естетичний, вони бувають змушені переглядати основні передумови і перспективи пізнання; як свідчить історичний досвід пізнання, така оцінка відбувається постійно. Чим більше пізнання оволодіває своїми об'єктами, тим більш різностороннього і складного характеру вони набувають, а отже, тим нагальнішою стає вимога, щоб час від часу пізнання спрямовувалося саме на себе для того, щоб з'ясувати, звідки воно з'явилося і куди веде [2].

Як зазначає Т.І. Хілл, теорія пізнання охоплює чимало різних питань, але більша їх частина належить до тієї чи іншої царини пізнавальної діяльності людини: (1) природа пізнання; (2) критерії пізнання; (3) відношення між суб'єктом, який пізнає, і його об'єктом. Хоча елементи основного конфлікту, що характерний для кожної з цих проблем, були наявні вже у філософії античного і середньовічного періодів і часом проступали на цих етапах історії з повного ясністю, проте провідні філософи того часу, як правило, погоджувалися один з одним у вихідних положеннях з основних питань теорії пізнання.

За словами К.Р. Мегрелідзе, філософи XIX і початку XX століть вважали, що для будь-якого пізнання необхідні три речі: 1) предмет (об'єкт) пізнання; 2) суб'єкт, який пізнає; 3) зв'язок між предметом (об'єктом) пізнання і суб'єктом, який пізнає. З огляду на це окреслились три основні кола філософської проблематики, що стали традиційними для європейської епістемології: 1) проблема об'єкта; 2) проблема суб'єкта («емпіричне я», «трансцендентальне я» тощо); 3) проблема даності («як об'єкт, що є зовнішнім щодо свідомості, може стати їй іманентним»). На основі цих диспозицій виникала низка питань: чи припускає будь-яке реальне буття з необхідністю існування об'єктів у просторі, у часі, у відомій залежності тощо? У даному контексті категорії простору, часу, причинності та інші було розглянуто як апріорні умови будь-якої реальності, будь-якого досвіду і пізнання. За таким шаблоном написано філософські твори і конструйовано світоглядні системи. Такого кшталту абстрактні резонації не могли привести до історичної постановки питання, і чи не всю європейську філософію звели до того, що вона займалася лише пошуками меж пізнання й визначенням загальних апріорних умов пізнання [3].

Історія філософії свідчить, що з найдавніших часів філософи були схильні розглядати пізнання як осягнення істини, вважати основним його критерієм розумну переконаність, а основним відношенням процесу пізнання - взаємозв'язок між об'єктивною реальністю, з одного боку, і суб'єктивним досвідом, що узгоджується з нею, - з іншого. Але тільки філософи Нового часу зосередили увагу на тих основних пунктах теорії пізнання, обговорення яких привело до нинішніх епістемологічних дискусій.

Аж до початку XX століття погляди більшості філософів в основному співпадали з вихідними тезами їх попередників про те, що пізнання є досягненням істини, а його основним критерієм слугує розумна переконаність. Проте в XX столітті стало зрозуміло, що існує явне протиріччя між цими вихідними тезами, яке в руслі традиційної ідеалістичної філософії неможливо було подолати.

За словами Хілла, ідеалізм виявився надто далеким від здорового глузду і науки, щоб йому не закидали докорів. Тому на межі XIX і XX століть в Англії та в Америці зародився неореалізм, зіткнення якого з ідеалізмом стало головною темою філософських суперечок першої половини XX століття. Представники інших філософських шкіл і течій також усвідомили, що глухий кут, у який зайшла сучасна їм теорія пізнання, можна пояснити за рахунок неправильних вихідних засновків у вирішенні низки ключових питань, окрім питання про характер відносин між пізнавальним досвідом і об'єктом. Так, наприклад, американські прагматисти підняли питання про підтвердження достовірності знання і виступили як проти ідеалістів, так і проти реалістів із заявою, що і ті, і ті роблять помилку, виходячи із застарілих уявлень про критерії пізнання. Незабаром після цього філософи-аналітики почали виступати проти всіх попередніх епістемологічних учень на тій підставі, що останні відштовхувались від наївних уявлень у підході до вирішення фундаментальних теоретико-пізнавальних проблем. Тому навряд чи варто дивуватися, що сучасний етап, на якому розгоряється палка дискусія не тільки навколо рішення основних питань теорії пізнання, а й навколо того, які саме питання є визначальними, являють собою (всупереч сумнівам деяких критиків) один із найбільш плідних й одночасно найскладніших для розуміння періодів в історії філософсько-епістемологічної думки [4].

Тривалий час у радянській літературі з теорії пізнання основну увагу приділяли загальній характеристиці процесу пізнання, з'ясуванню його зв'язків із практикою, критиці ідеалістичних і метафізичних спекуляцій із цього питання. Особливостям наукового пізнання, засобам і методам дослідження в науці приділяли значно менше уваги. Однак із кінця 60-х років ситуація в цій царині помітно змінилася: було опубліковано чимало цікавих журнальних статей та окремих книжок, присвячених проблемам логіки і методології наукового дослідження, а також проблемам наукознавства, психології й соціології, що тісно пов'язані з ними. У цих працях розглянуто окремі аспекти теорії та методології наукового пізнання, але не проаналізовано методів, які використовують у науці [5].

Слід зазначити, що методологія наукового пізнання тільки в XX столітті стала важливим компонентом епістемології й тим самим зміцнила зв'язок філософії з іншими науками [6].

Наукове знання відрізняється послідовним і систематичним характером. He кажучи вже про математику і точні науки, де більшість тверджень логічно виведено з небагатьох вихідних засновків, навіть у так званих емпіричних науках порівняно рідко зустрічаються окремі, ізольовані узагальнення чи гіпотези. Як правило, такі узагальнення входять до науки лише тоді, коли вони узгоджуються з іншими твердженнями й узагальненнями, що наявні в ній. Урешті-решт їх намагаються отримати логічно з більш поширених узагальнень, принципів і припущень.

Наука, на якому ступені розвитку вона не перебувала б, тим і відрізняється від повсякденного знання, що являє собою не просту сукупність «відомостей» про світ, а певну систему знань. Наукове дослідження є цілеспрямованим пізнанням, результати якого виступають у вигляді системи понять, законів і теорій.

На відміну від повсякденного знання наука не обмежується простою фіксацією тих чи інших фактів; вона або ж прагне пояснити їх за допомогою наявних гіпотез і теорій, або ж спеціально виробляє для цього нові теоретичні уявлення. Ця відмітна її особливість дає можливість краще зрозуміти систематичний, послідовний і контрольований характер наукового пізнання. Дійсно, щоб пояснити те чи те явище, необхідно мати певну теоретичну систему чи, у крайньому разі, гіпотезу, із яких судження про дане явище отримуємо як логічний наслідок. Але щоб одержати такий наслідок, треба попередньо встановити логічний взаємозв'язок між різними судженнями, узагальненнями і гіпотезами, а найголовніше - мати такі закони, принципи, гіпотези чи припущення, які можуть служити як засновки для логічного висновку менш загальних суджень тієї чи іншої науки. Систематичний і послідовний характер наукового знання значною мірою обумовлений саме тим, що наука не просто реєструє емпірично знайдені факти і результати, а прагне пояснити їх. Точне оперування поняттями, судженнями й умовиводами дає змогу краще контролювати результати наукового дослідження [7].

Однак, як вважає Г. І. Рузавін, жодна систематизація й організація знання не формуватимуть науки, якщо вони не супроводжуватимуться створенням нових понять, законів і теорій. Саме з їх допомогою якраз і вдається не тільки пояснити вже відомі факти і явища, а й передбачити невідомі.

Будь-яка досить зріла наука представляє систему теорій, які об'єднують у єдине ціле її вихідні принципи, поняття і закони разом із міцно встановленими фактами. Саме завдяки систематичності, обґрунтованості та контрольованості висновки науки вирізняються найбільшою надійністю й можливістю перевірення, тоді як повсякденне знання, а тим паче віра чи думка, значною мірою суб'єктивні та ненадійні.

Ще раз зазначимо, що детальний аналіз методів і засобів наукового пізнання почали здійснювати лише в XX столітті. Найпоширеніші труднощі тут виникали через нечітке розмежування таких напрямів дослідження науки, як філософія і методологія. Досі відбуваються суперечки навколо предмета і завдань цих дисциплін [8]. Щоправда, більшість авторів схиляються до думки, що філософія науки має аналізувати найзагальніші світоглядні й епістемологічні проблеми науки. Щодо методології науки, то тут думки не співпадають: багато хто хоч і вважає методологію науки самостійною галуззю, проте все ж підпорядковують її епістемології. Інші, навпаки, переконані, що методологія наукового пізнання тільки частково входить до складу епістемології, оскільки епістемологія не «універсальне сховище» знань і методів, що їх використовують різні науки.

Нерідко поняття методології науки вживають у найрізноманітніших значеннях. Іноді під методологією розуміють філософію науки в цілому. Проте, як вважає Рузавін, методологія якнайтісніше пов'язана з філософією загалом і філософією науки зокрема, оскільки саме філософія слугує світоглядною основою будь-якої методології. Проте це не означає, що методологічні проблеми повністю співпадають із філософськими.

Іноді під методологією науки розуміють сукупність будь-яких, достатньо загальних методів дослідження. За такого підходу щезає різниця між універсальними теоретико-пізнавальними методами окремих наук, не кажучи вже про те, що жодна проста сукупність методів не становить іще методології. Це радше об'єкт дослідження методології як загального вчення про методи.

Існує і надто вузький погляд на методологію, коли її розглядають як теоретичну основу деяких спеціальних, доволі розрізнених прийомів і засобів аналізу. Так, часом ведуть мову про методологію ефективності виробництва, методологію ціноутворення тощо, тоді як потрібно було б тут говорити не про методологію, а про методику. І надміру широке, і надмірно вузьке поняття методології науки, на думку Рузавіна, не можна вважати правильними, оскільки вони не виділяють окремий предмет науки й не аналізують ті специфічні поняття, засоби і способи дослідження, які використовуються в науковому пізнанні.

Головною метою методології науки є вивчення тих засобів, методів і прийомів дослідження, за допомогою яких набуваються нові знання в науці. Оскільки ці методи і засоби дослідження застосовують у процесі пізнання, то отже, мабуть, слід говорити не про методологію загалом, а про методологію наукового дослідження, чи пізнання [8, с. 21]. Подібна характеристика відразу ж відмежовує предмет науки від епістемології.

Як бачимо, розбіжність у поглядах і суперечки стосовно методології наукового пізнання часто виникають через те, що саме наукове знання являє собою досить складний об'єкт дослідження, різноманітні елементи якого, хоча і пов'язані один з одним, проте мають відносно самостійне значення. У науці важко розрізнити діяльність, спрямовану на досягнення нових знань, тобто процес дослідження, від результатів цієї діяльності - готових отриманих результатів. Крім того, будь-які знання являють собою відображення деяких властивостей і закономірностей об'єктивного світу, і тому потрібно чітко відрізняти об'єкт дослідження науки від тих ідеальних способів його вираження, які якраз і втілюються у знання.

У другій половині XX століття усе частіше почали говорити про дослідження не тільки готового знання, а й самого процесу формування і розвитку цього знання. Якщо у 30-х роках чимало західних філософів убачали завдання методології наукового пізнання в тому, щоб побудувати дедуктивну теорію перевірки наукових тверджень, то тепер головну увагу частіше звертають на аналіз самого процесу виникнення нових гіпотез, законів і теорій науки [8, с. 18-19].

Раніше основним завданням епістемології був психологізований аналіз структури знання та його джерел. Нині ж епістемологія являє собою не різновид філософсько-психологічного аналізу, а важливий компонент більш загального питання про процес суспільно-історичного розвитку пізнавальної та науково-практичної діяльності людей [9], тоді як методологія наукового дослідження аналізує засоби, прийоми і методи пізнання, які застосовуються для того, щоб отримати нове знання.

У науці доводиться мати справу головним чином із пізнавальними завданнями, чи, точніше кажучи, проблемами. Такі проблеми, у свою чергу, можуть бути розділені на емпіричні та теоретичні, оцінювальні й методологічні.

Методологія наукового пізнання аналізує головно ті методи і засоби пізнання, які вчений використовує як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях досліджень. Приміром, вивчаючи конкретні способи здійснення експериментів, спостережень і вимірювань, методологія виділяє суттєві ознаки, що властиві будь-яким експериментам, вимірюванням і спостереженням.

Проблема теоретичного й емпіричного в науковому пізнанні, як відомо, є однією з основних тем сучасної філософсько-методологічної літератури.

За словами B.C. Штирьова, на Заході проблема теоретичного й емпіричного, будучи вираженою у формі відношення знання на рівні спостереження і знання на рівні теоретичних законів науки, виступила (починаючи із 30-х років XX століття) як одна з основних, якщо не як основна тема літератури з філософії науки і методології наукового пізнання. Так, наприклад, видатний неопозитивіст Ф. Франк стверджував, що центральною проблемою філософії науки є питання про те, як ми переходимо від тверджень повсякденного здорового глузду (що описують, згідно із Франком, безпосередні дані спостережень й експериментів) до загальних наукових принципів. Саме з певним трактуванням і вирішенням проблеми теоретичного й емпіричного пов'язані досить характерні та найвідоміші епістемологічні і методологічні концепції філософії науки 20-30-х років на Заході - неопозитивістський принцип верифікації, і, більш ширше, загалом неопозитивістська концепція логічної реконструкції мови так званої факгуальної науки, операціоналізм П. Бріджмена.

Постановка проблеми теоретичного й емпіричного та можливі шляхи її дослідження і вирішення перебувають також у центрі уваги філософсько-методологічних дискусій у західній (головним чином англо-американській) літературі другої половини XX століття, загальним результатом яких є остаточне розвінчання логіцистсько-емпіричного підходу до проблеми, який найбільш послідовно проводили представники логічного позитивізму. Досить часто учасники цих дискусій, особливо в 60-і роки минулого століття, ототожнювали саму проблему теоретичного й емпіричного з її неопозитивістським трактуванням у формі проблеми відношення «теоретичної мови» і «мови спостереження», доходили нігілістичних висновків стосовно даної теми. Проте об'єктивно існування зазначених дискусій демонструє її реальну значущість і, більше того, деякі цікаві перспективи її аналізу, що не могли бути реалізовані у вузьких рамках неопозитивістського підходу [10].

Значущість проблематики теоретичного й емпіричного визначається, по-перше, внутрішніми концептуальними потребами філософсько-методологічного дослідження. У даному випадку ми маємо справу з найважливішою типологією рівнів наукового знання і типів дослідження, від певного розуміння якої залежить вирішення суттєвих питань епістемології й методології (приміром, питання про способи отримання наукового знання, перевірки гіпотез, про відношення знання, що виражає закони науки, і знання, що формулює дані спостереження й експерименту, про структуру наукового знання, про природу ідеалізації, типології, пояснення тощо). Тому точна експлікація уявлень про теоретичне й емпіричне - одне з важливих внутрішніх логічних завдань розвитку епістемологічних і методологічних досліджень [І0, с. 6].

По-друге, актуальність і значущість тематики теоретичного й емпіричного визначається не тільки внутрішніми концептуальними завданнями епістемології й методології науки. Висування на перший план саме цієї проблематики зумовлене реальними аспектами історичної практики наукового пізнання. Історичний погляд на розвиток наукового знання та його рівнів виводить нас на антропологічну проблематику епістемології, адже пізнання здійснює не який-небудь абстрактний суб'єкт, а живі люди, які живуть за критеріями історичного часу. Антропологізм епістемології не слід плутати з психологізмом в епістемології - породженням XIX століття, що остаточно здав свої позиції в першій половині XX століття. У даному разі антропологізм подібний до історизму, згідно з яким дійсність необхідно розглядати з точки зору її вимірювань у часі. Даний принцип спочатку було висунуто й розроблено у працях просвітителів XVlII століття, у творах представників класичної німецької філософії, у працях Cен-Сімона, О. Конта, К. Маркса, Ф. Енгельса та ін. Починаючи із просвітителів, цей принцип розробляли у формі філософії історії. Потім філософія історії потіснилася, поступившись місцем соціології історії.

На цьому етапі панування позитивістського духу в соціології класичну історичну науку соціологи розглядали як щось недостатнє і методологічно неповноцінне. Історики віддячували соціологам тим самим, докоряючи їм у незнанні реальних подій, дат, документів. Однак із часом історики і соціологи почали знаходити спільну мову. Взаємний обмін досвідом привів до появи історичної соціології, тісно пов'язаної із соціальною антропологією [11].

Зближення соціології, історичної науки й антропології - процес не випадковий, а цілком закономірний, що пояснюється тим, що соціальна дійсність не є щось пасивне і статичне, адже соціальний час - не вигадка соціологів, а об'єктивна закономірність суспільного життя. Тому врахування історичної ретроспективи і перспективи є своєрідним імперативом будь-яких соціальних досліджень, включаючи філософські, у тому числі філософсько-епістемологічні.

Нині принцип історизму в науковому пізнанні виконує кілька дуже важливих функцій. По-перше, у рамках філософії принцип історизму є ідейним стрижнем наукової теорії пізнання. Епістемологія, що ігнорує цей принцип, стає догматичною, апріористською дисципліною, що постулює «істини в останній інстанції» і не визнає відносного характеру істинності наукових знань. По-друге, із принципом історизму тісно пов'язані методологія наукового пізнання й аксіологія як філософсько-соціологічне вчення про цінності. Міркуйте самі, якщо методологічний інструментарій соціального пізнання матиме справу тільки зі статичними предметами, то, наприклад, питання про цілі соціального будівництва чи про вихід з економічної кризи треба розглядати як ненаукові, адже пошук причин і закономірностей соціальної еволюції суперечить «статичному синхронізму». Щодо аксіології, то по відношенню до неї принцип історизму виступає в ролі того культурно-світоглядного регулятора ціннісної предметності (у сенсі предметної царини можливого наукового пізнання), який визначає вибір відповідних цінностей конкретних наукових досліджень [11,с. 139--140].

Підбиваючи підсумки, зазначимо таке:

- необхідними компонентами сучасної епістемології є онтологія, аксіологія і методологія наукового пізнання. Ці компоненти тісно пов'язані, хоча і не позбавлені певної самостійності, оскільки мають справу не тільки з епістемологією, а й з іншими видами філософського і наукового знання;

- методологія наукового пізнання тільки у XX столітті стала важливим компонентом епістемології і тим самим зміцнила зв'язок філософії з іншими науками. У тому ж столітті чи, точніше кажучи, у другій половині XX століття аксіологія отримала свою приписку в концептуальному апараті епістемології, опираючись при цьому на принцип історизму, завдяки чому епістемологія набула антропологічних властивостей;

- з певним трактуванням і вирішенням проблеми теоретичного й емпіричного пов'язані досить характерні і найвідоміші епістемологічні і методологічні концепції філософії науки XX століття на Заході, що демонструють сцієнтистський характер філософії науки неопозитивістського напряму, протилежний антропологізму поп- позитивістських епістемологічних концепцій.

Список використаних джерел

філософія епістемологічний онтологія сцієнтистський

1. Горский Д.П. Обобщение и познание / Д.П. Горский. М. : Мысль, 1985. 208 с.

2. Хилл Т.И. Современные теории познания / Т.И. Хилл // [пер. с англ.]. М.: Прогресс, 1965. С. 29.

3. Мегрелидзе К.Р. Основные проблемы социологии мышления / К.Р. Мегрелидзе. Тбилиси : Мецниереба, 1973. С. 13-14.

4. Хилл Т.И. Современные теории познания / Т.И. Хилл. М.: Прогресс, 1968. С. 30-31.

5. Рузавин Г.И. Методы научного исследования / Г.И. Рузавин. М.: Мысль, 1974. С. 3.

6. Braybrooke D. Philosophy of social science / D. Braybrooke. Englewood Cliffs, New Jersey: Prentice-Hall, 1987. 136 p.

7. Ворожцов В.П. Гносеологическая природа и методологическая функция научной теории / В.П. Ворожцов и др. Новосибирск: Наука CO, 1990. 277 с.

8. Рузавин Г.И. Методы научного исследования / Г.И. Рузавин. М.: Мысль, 1978. С. 15-21.

9. Мегрелидзе К.Р. Основные проблемы социологии мышления / К.Р. Мегрелидзе. М., С. 16.

10. Швырев В.С. Теоретическое и эмпирическое в научном познании / В.С. Швырев. М.: Наука. 1978. С. 4-6.

11. Жоль К.К. Социология (в систематическом изложении) / К.К. Жоль. М.: Юнити-Дана, С. 138-140.

Размещено на Allbest.ru