Ідеї Сократа і Платона про душу

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сократ. 470-399 до Р.Х.

Один з найвизначніших філософів античності. Присвятив своє життя етичній філософії та пошукам морального блага, доброчесності й справедливості. Головним його методом (так званий "сократівський метод") була діалектика: він шукав істину шляхом постановки навідних питань, намагаючись відкрити людям їх необізнаність і допомогти їм пізнати себе. Його внесок у філософію був насправді видатним: завдяки Сократу цінність набувають не небесні тіла, земля, хмарини, а безмежний світ людської душі.

ЕН ПЙДБ, ПФЙ ПХДЕН ПЙДБ Я знаю лише, що я нічого не знаю

ГНЩИЙ УБХФПН Пізнай себе

ФБУ МЕН РПЛЕЙУ БНБИЗМБУЙ ФБУ ДЕ ШХЧБУ МБИЗМБУЙ ДЕЙ КПУМЕЙН Міста ми маємо прикрашати пам'ятниками, а душі - доброчесністю

ГЗСБУКП БЕЙ ДЙДБУКПМЕНПУ Скільки живу - навчаюсь

1.1 Життя Сократа

Сократ народився в Афінах у родині каменяра й скульптора Софроніска та повитухи Фенарети. До сорока років і сам створював пам'ятники, а тоді облишив це заняття й захопився філософією: зібрав довкола себе молодь і присвятив подальше життя філософським диспутам, усно викладаючи своє вчення.

Мабуть, таки правда те, що, зайнявшись філософією, він занедбав свій дім, як дошкульно зауважує Арістофан. Про освіту й виховання Сократа мало що відомо: в дитинстві він отримав освіту, типову для тієї епохи, а далі зайнявся самоосвітою. Він спостерігав багатогранне духовне життя епохи: вистави античної трагедії й комедії, інші прояви творчого життя, рух довкола філософії, риторики й т. п. Потім Сократ звернувся до філософії й до зрілого віку набув слави мудреця. Він був одружений з Ксантіппою й мав трьох дітей. Сам був невибагливим в їжі й непримхливим. Мав сякий-такий прибуток, що дозволяв утримувати родину, але вельми незначний. Можна стверджувати, що фінансову підтримку йому надавав багатий друг, з яким у Сократа були по-справжньому братські стосунки - Крітон.

Сократ не втручався у політику. Він був свідомо дисциплінованим, чесним, справедливим, навчав законослухняності й сам подавав у тому приклад, ревно виконуючи обов'язки громадянина Афін. Сократ брав участь у битвах під Амфіполем (македонська колонія Афін), Делієм та Потідеєю (корінфська колонія на Халкідіки, її вихід із складу Делоського союзу в 432 р. стала однією з причин, що призвели до Пелопоннеської війни). Під час облоги Потідеї Сократ врятував життя великому афінському політику й стратегу Алківіаду, що підтверджує й сам Алківіад у "Бенкеті" ("Симпосіо") Платона, де оспівуються мужність і витримка Сократа. Ніколи більше Сократ не полишав Афіни.

Він був добре знаний у рідному місті. Його зовнішність - своєрідна й парадоксальна - не мала нічого спільного з еллінським ідеалом краси. Він був негарний: черевань з банькатими очима, коротким і широким носом, затовстими губами. Але мав дивовижні душевні якості: був людиною тонкою, делікатною, витриманою, випромінював спокій і гармонію. Алківіад у "Бенкеті" зауважує, що на вигляд Сократ був потворним і нагадував зображення Сілена, натомість мав надзвичайну внутрішню красу й був наділений доброчесністю й мудрістю. А сам Платон, котрий був учнем Сократа, стверджував: "Сократ був найкращим, найпоряднішим і найсправедливішим із греків".

сократ платон душа безсмертя

1.2 Вчення Сократа

Сократ присвятив своє життя пошукам етичного ідеалу, добра і справедливості. Мета його філософії - самопізнання як шлях до осягнення істинного блага; доброчесність, за Сократом, це знання чи мудрість. Головним завданням свого життя Сократ вважав сприяння зростанню моралі та духовності не лише молоді, яка, переважно, його оточувала, але всіх своїх співгромадян: показати людям їх необізнаність і допомогти їм пізнати себе. Усвідомлення своєї місії зміцнювалася в ньому, коли він спостерігав певну деградацію афінського суспільства, незважаючи на його пишноту за Золотого Віку Перікла. Сократ намагався переконати співгромадян у тому, що головною задачею людини є пошук істини й самоконтроль, а найвищим благом є труд душі й доброчесність як знання чи мудрість. Він створив нову філософію, в центрі якої була людина. Це відзначає і Цицерон, коли каже, що Сократ відвернув філософію з неба й прихилив її до людини, її душі й особливої природи. Цим Сократ справив значний вплив на всіх наступних філософів. Центром ваги більше не були земля, хмарини чи небесні тіла - значення тепер набув безмежний світ людської душі.

Сократ не написав жодного твору, що стало вічною проблемою для істориків і філософів. Єдиними письмовими джерелами, що розповідають про нього та його вчення, є твори його учнів Ксенофонта, Платона та деякі записи, зроблені з почутого, зокрема, Арістотелем.

Сократ не був оратором і не викладав риторику, не давав уроків, тим паче за гроші, не мандрував з міста в місто, як це робили софісти, він не відкрив своєї школи. Сократ навчав методом діалогу: простими питаннями він втягував у дискусію людей з різних соціальних класів. Він вів з ними розмову про їхнє життя, про освіту їхніх дітей, про справедливість, про доброчесність - тобто, про те, що цікавило людину. Починав діалог Сократ зазвичай з зауваження, що ось, мовляв, він не знає, а хотів би дізнатися, наприклад, що таке справедливість і що несправедливість, що чеснота, а що порок, що гарне, а що потворне, що є мужність, а що боягузтво. Такий спосіб розпочинати філософську дискусію з указання на свою необізнаність, названо "сократівською іронією".

Сократ нікому не давав відчути, що повчає його, наставляє, дає урок, і це тому, що він вірив: якщо людина навчиться користуватися своїм розумом, застосовувати здатність логічно мислити, то потім зуміє розмірковувати й осягати істину самостійно. Саме тому Сократ ніколи не пропонував своєму співрозмовникові готові знання й істини. Він ненав'язливо навчав людину думати й робити висновки, привертаючи її увагу до питань, на які людина відповідала сама, застосовуючи данний їй природою розум і накопичені знанння. Цей філософський метод Сократ назвав "майєвтикі". Він казав, що сприяє народженню істини в процесі бесіди й називав це "пологами душі", за аналогією з діями його матері-повитухи: як повитуха допомагає появі дитини з лона матері, так і Сократ "витягував" із свого співрозмовника міркування, що той, сам не усвідомлюючи, мав всередині себе.

1.3 Суд і смерть Сократа

Багато хто з афінян симпатизував Сократу, але ще більше було тих, хто ганив його - за неповагу до усталених інституцій релігійного та суспільного життя і навіть заперечення їх. У 399 р. до Р.Х. троє афінських громадян - Мелет, Аніт і Лікон - притягли його до суду за наступними звинуваченнями: "Сократ винний у тому, що псує молодь, і в тому, що не поклоняється богам, яким поклоняється громада, і в тому, що запроваджує натомість інші, нові божества".

Суд відбувся того ж року. Учні Сократа подбали про те, щоб відомий афінський оратор Лісій підготував для нього, як тоді зазвичай робилося, апологію - виправдання, захисну промову. Апологія була складена, проте Сократ, як ми знаємо з книг Платона, відмовився її проголосити. Він сказав, що свою апологію створював сам протягом цілого життя, своїми вчинками, що завжди мали за найвищу мету істину й благо. І він захищав себе на суді сам і так, як вважав за потрібне. В його апології - складеній ним самим і позбавленій красномовства й риторичних прийомів - була присутня, як завжди, звична сократівська іронія. Сократ заявив суддям, що, на його переконання, його не треба карати, навпаки, обов'язок суспільства годувати його в Пританеї (приміщенні на агорі біля підніжжя Акрополя, де засідали притани - члени афінської ради - і де, крім пританів, безплатно обідали громадяни, які мали особливі заслуги перед державою), оскільки він присвятив своє життя вдосконаленню співгромадян. Однак суд визнав Сократа винним і засудив до смертної кари. Зрозуміти це можна, лише розглядаючи цю подію через призму епохи: загального розчарування, викликаного поразкою Афін у Пелопоннеській війні й наступним гірким досвідом олігархічного правління "Тридцяти тиранів" після падіння афінської демократії в 404 р. до Р.Х.

Вирок не був виконаний одразу, і Сократ залишався в камері ще 30 днів. В цей час його учні буквально заполонили тюрму, перетворивши її на справжню філософську школу, і Сократ, абсолютно спокійний, давав своїм учням останні поради. Він відкинув пропозицію Крітона про втечу, оскільки хотів до останньої миті життя бути послідовним по відношенню до свого вчення (зокрема, про свідому дисципліну) й своїм високим прикладом показати, що "громадяни завжди повинні поважати закони держави". У травні 399 р. він випив цикуту - врівноважений і розважливий, як завжди, з терпінням і душевним спокоєм - настільки ж унікальним в історії людства, наскільки унікальною була й сама особистість великого філософа й великого вчителя.

2. Платон: iдея безсмертя душi

2.1 Дуалізм душі і тіла

У філософії Платона легко виявити ознаки дуалізму. Платон часто протиставляє душу і тіло як дві різнорідні сутності. Тіло - розкладені і смертно, а душа - вічна. Згідно з ученням, викладеному в діалозі "Держава", на відміну від тіла, яке можна погубити, душе ніщо не може перешкодити існувати вічно. Якщо ми погодимося, що шкода душі завдає порок і нечестя, то навіть і в цьому випадку залишається визнати, що порок не приводить душу до смерті, а просто спотворює її і робить її нечестивої. Те, що не здатне загинути ні від якого зла, можна вважати безсмертним: "раз щось не гине від жодного з цих зол - ні від власного, ні від стороннього, то ясно, що це неодмінно має бути чимось вічно існуючим, а раз воно вічно існує, воно безсмертне".

2.2 Три частини душі

У своєму діалозі "Федр" він дає знаменитий образ колісниці душі. Вимальовується така картина: "прирівняємо душу з'єднаної силі крилатою парної упряжки і візника. У богів і коні, і візники все шляхетні і походять від благородних, а в інших вони змішаного походження. По-перше, це наш повелитель править упряжкою, а потім, і коні-то у нього - один прекрасний, благородний і народжений від таких же коней, а інший кінь - його протилежність і предки його - інші. Неминуче, що правити нами - справа тяжкий і обридливу". Візник зображує тут розум, добрий кінь - вольову частину душі, а поганий кінь - пристрасну або емоційну частину душі. У діалозі "Держава" Платон більш докладно розбирає ці три складові психіки людини. Так, він уподібнює розумну частину душі - пастиреві стада, вольову або люту частина душі - супутнім пастирю собакам, що допомагає йому справлятися зі стадом, а нерозумну, пристрасну частину душі він називає стадом, чеснота якого - підкорятися пастирю і собакам. Таким чином, Платон виділяє три початку душі:

1. Розумне начало, звернене на пізнання і цілком свідому діяльність.

2. Люте початок, що прагне до порядку і подолання труднощів. Як каже Платон, лють і гнів відрізняються від простих жадань і навіть найчастіше сперечаються з ними: "ми помічаємо, як людина, долає прагненнями всупереч здатності міркувати, лає сам себе і гнівається на цих оселилися в ньому гвалтівників. Гнів такої людини стає союзником його розуму в цій розбраті, яка йде ніби лише між двома сторонами". Платон зауважує, що шалений початок особливо помітно в людині, "коли він вважає, що з ним поводяться несправедливо, він скипає, дратується і стає союзником того, що йому видається справедливим, і заради цього він готовий переносити голод, холод і всі подібні цим борошна, аби перемогти, він не відмовиться від своїх благородних прагнень - або домогтися свого, або вмерти, хіба що його змиритися доводи власного розуму".

3. Пристрасне початок, що виражається в незліченних прагненнях людини. У діалозі Платона "Держава" говориться, що початок, "через який людина закохується, відчуває голод і спрагу і буває охоплений іншими прагненнями, ми назвемо початком нерозумним і пожадливий, близьким другом всякого роду задоволення і насолоди".

Статуя Платона в Дельфах

У багатьох своїх творах Платон докладно розглядає теорію про безсмертя душі. У діалозі "Федон" Платон викладає чотири аргументи на користь цієї теорії.

Перший аргумент на користь безсмертя душі

Перший доказ безсмертя душі отримало назву "циклічного", оскільки грунтується на понятті взаємної обумовленості будь-яких протилежностей. Оскільки протилежності припускають наявність один одного - так, більше можливо тільки при наявності меншої, а сон можливий тільки при наявності неспання, - таким чином, смерть увазі наявність безсмертя. Як говорить в цьому діалозі Сократ: "Якби все, причетне життя, вмирало, а померши, залишалося б мертвим і знову не оживало, - хіба не зрозуміло, що врешті-решт все стало б мертво і життя б зникла?". Раз живе походить з мертвого, а померти може тільки живе, то цей факт може служити аргументом на користь перевтілення душ . Душі померлих повинні залишатися в нетлінному стані, що відрізняє їх від природи тіла і припускає дуалізм духу і тіла.

Другий аргумент на користь безсмертя душі

Другий аргумент на користь безсмертя душі заснований на вченні про знання як пригадування. У свідомості людини наявні універсальні поняття, такі, як "краса сама по собі" або "справедливість сама по собі". Ці поняття вказують на абсолютні сутності, що існують вічно. Якщо душа знає про них, то душа людини існувала і до того, як сама людина народжується на світ. Душа не могла б отримати знання про безсмертних і вічних сутності, якби сама не була безсмертною і вічною. У поєднанні з першим аргументом доводиться і продовження існування душі і після смерті людини: "Раз наша душа існувала раніше, то, вступаючи в життя і народжуючись, вона виникає неминуче і тільки зі смерті, з мертвого стану. Але в такому випадку вона неодмінно повинна існувати і після смерті: адже їй належить народитися знову".

Третій аргумент на користь безсмертя душі

Третій аргумент "Федона" пов'язаний вже з доказом різнорідності душі і тіла. У діалозі постулюється наявність двох видів сущого. До першого відноситься все зриме і розкладені, до другого - пуста, тобто, недоступне почуттям, і нерозкладне. Як очевидно, тіло це те, що зримо і постійно змінюється. Отже, тіло - складно по природі, і в ньому немає нічого простого і нерозкладного. Саме тому тіло і смертно. А душа пуста та спричиняється до пізнання речей вічних і незмінних.

Далі по ходу міркування Сократ зауважує "Коли душа і тіло з'єднані, природа велить тілу підкорятися і бути рабом, а душі - панувати і бути госпожою. Прийнявши це до уваги, скажи, що з них, по-твоєму, ближче божественному і що смертному? Чи не здається тобі, що божественне створено для влади і руководітельства, а смертне - для підпорядкування і рабства? - Так, здається, відповідає його співрозмовник. - Так з чим же схожа душа? - Ясно, Сократ: душа схожа з божественним, а тіло зі смертним". Значить, якщо вже смертне тіло за допомогою, наприклад, бальзамування, здатне зберігатися тривалий час в нетління, то душа, причетна божественного початку, тим більше повинна бути визнана безсмертною.

У своєму діалозі Платон відтворює ряд контраргументів супротивників вчення про безсмертя душі. Так, якщо душа така, якою її малює Сократ у діалозі, то вона подібна формі глечика або налаженности струн ліри. Якщо розбити глечик або розламати ліру, то й форма глечика загине, і гармонія звуків ліри зникне. З іншого боку - якщо душа і міцніший, ніж тіло, і здатна жити зовсім без нього або перевтілюватися в різні тіла, то чому не припустити, що настане момент, коли душа зноситься і нарешті загине.

Проти першого контраргумент знаходяться наступні заперечення - душа не просто "налаштованість" тіла, не його внутрішня гармонія, але щось існуюче до самого тіла. Як резюмує доводи, наведені тут на користь безсмертя душі Олексій Федорович Лосєв: "душа не є гармонія, лад, подібний тому, який створюється лірою, але існує, як сказано вище, до тіла у вигляді сутності (пхуЯб), Званої буттям (д еуфЯн); Тому, перш ніж бути строєм або настроєм тіла, душа є сама ж вона, і бути душею властиво всім душам абсолютно однаково, а так як для того, щоб налаштувати ліру, вже треба мати уявлення про бажаний устрій, то й душа, перш ніж бути гармонією тіла, повинна не залежати від цієї тілесної гармонії та окремих її моментів, а, навпаки, сама налаштовувати або засмучувати ліру".

Четвертий аргумент на користь безсмертя душі

Заперечення проти другого контраргумент є окремими, четверте доказ безсмертя душі. У ньому дається більш складне вчення про протилежності. Протилежності виключають один одного. Так, якщо число парне, то воно не може бути непарною, а якщо щось справедливо, то воно не може бути несправедливим.

Якщо дати визначення душі, то вона є справжня причина існування тіла. Така причина називається Платоном ейдосом або ідеєю. Подібно до того, як не можна вивести з будівлі тіла Сократа той факт, що нині він перебуває в ув'язненні, засуджений до смертної кари, так і у всякому іншому випадку сама тілесність не може вважатися причиною існування людини.

Тому душа як "ідея життя" не може бути причетна нічому, що протилежно життя, тобто смерті. І цим доводиться безсмертя душі, ілюстрацією якого у Платона в "Федоне" служить наступний діалог Сократа і кебети: "- Що має з'явитися в тілі, щоб воно було живим? - Душа, - сказав кебети. - І так буває завжди? - А як може бути інакше? - запитав той. - Отже, чим би душа ні опанувала, вона завжди привносить у це життя? - Так, вірно. - А чи є щось протилежне життя чи ні? - Є. - Що ж це? - Смерть. - Але - в цьому ми вже погодилися - душа ніколи не прийме протилежного тому, що завжди привносить сама? - Без всякого сумніву, - відповів кебети. - Що ж виходить? Як ми зараз назвали те, що не приймає ідеї парного? - непарним. - А не приймає справедливості і те, що ніколи не прийме майстерності? - Одне - неіскусним, інше - несправедливим. - Чудово. А те, що не прийме смерті, як ми назвемо? - Безсмертним. - Але ж душа не приймає смерті ? - Ні. - Отже, душа безсмертна? - Безсмертна, - сказав кебети".

2.3 Доля душі людини

У діалозі "Федр" дана міфологічна ілюстрація, яка зображує існування безсмертної душі. Вона спочатку живе в сфері "чистого буття", не причетного нічому тимчасовому і мінливого, споглядаючи чисті форми, ідеї або ейдоси. Людські душі іноді мають навіть можливість заглянути в "занебесной" поле сверхсущностного буття або "ідеї Блага", але це дається з великими труднощами і далеко не всі вони здатні на це. Душі людей через свою недосконалість часто падають зі сфери чистих форм і змушені проводити час на Землі, вселившись в те чи інше тіло.

Платон вводить етичні та релігійні моменти в своє вчення про безсмертя душі. Так, зокрема, він згадує про можливість посмертних покарань і нагород душі за її земні звершення. У діалозі "Держава" він наводить міфологічне сказання про посмертних долях людських душ, нібито відоме зі слів некоего памфілійца Ера, який "як-то він був убитий на війні; коли через десять днів стали підбирати тіла вже розклалися мерців, його знайшли ще цілим, привезли додому, і коли на дванадцятий день приступили до поховання, то, лежачи вже на вогнищі, він раптом ожив, а оживши, розповів, що він там бачив".

Размещено на Allbest.ru